21 квітня 1920 р. Варшавський договір

Нинішні стосунки між Польщею та Україною насичені історичними баталіями чи не найгіршими та запеклими за останні роки. Та все ж іноді поляки ніби шукають правди і порозуміння. Принаймні польські історики намагаються подавати Варшавський договір, підписаний Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою 21 квітня 1920 року, як своєрідний приклад позитивної польсько-української співпраці. Чи це так? У книзі "Польща: нарис історії" виданій 2015 року Польським інститутом національної пам'яті, читаємо таке: "У квітні 1920 року Польща й уряд Української Народної Республіки підписали військовий союз, суттю якого була спільна боротьба за витіснення більшовиків з України й утвердження незалежності УНР зі столицею в Києві. Наступ, що розпочався 25 квітня (т. зв. Київський похід), попри початкові успіхи і здобуття Києва, захлинувся. Польсько-український союз 1920 р. оцінюють в Україні невисоко. Його критики вказують на цинічне використання Польщею складної ситуації Петлюри для здобуття значних поступок у територіальних і політичних питаннях, протекціоністське трактування української сторони сильнішим партнером і на необґрунтований оптимізм щодо мілітарної сили польської армії. Не заперечуючи цих обставин, можна, однак, подивитися на союз Пілсудського—Петлюри як на спробу порозуміння і співпраці "попри все" й задля вищої мети, якою була свобода обох народів..." Ці міркування відносно адекватно відображають ситуацію з оцінками Варшавського договору як поляками, так і українцями. Польська сторона трактує цей договір не просто позитивно, а навіть як певний зразок польсько-українського порозуміння. Натомість українська сторона більше схильна розглядати його негативно.

Адже за Варшавським договором землі Західної України, зокрема Галичини, переходили під повну владу Польщі. Ось чому галицькі політики трактували його яко зраду національних інтересів. Переговори Петлюра і Пілсудський вели таємно. Про них не мав достатньої правдивої інформації навіть тодішній голова уряду УНР Ісаак Мазепа. Про це він написав у мемуарах: "…На другий день в Бершаді я одержав від М.Шедлуна з Кам’янця дуже тривожного листа в справах наших переговорів у Варшаві. Це був перший лист "з-за кордону", який я одержав за всю свою подорож до армії. В своєму листі Шадлун повідомляв мене, що 15 квітня з Варшави приїздив до Кам’янця Андрій Лівицький для наради з політичними партіями та членами уряду в справі проекту договору, запропонованого поляками...

Зміст його рішуче розходився з директивами, які мала наша місія від уряду. Так в проєкті говорилося про військову конвенцію з Польщею, про кордон по Збруч, про урегулювання юридичного становища польських землевласників на Україні й навіть згадувалось про кордони Польщі з 1772 року...Ці інформації Шадлуна були для мене наче громом з ясного неба..." На що розраховував Симон Петлюра? Очевидно, на те, що цей союз матиме позитивні результати і дасть змогу зберегти УНР. Відтак він виглядатиме як переможець. А переможців не судять! Але прикінці травня 1920 року більшовицька армія перейшла в контрнаступ. Все літо і аж до початку жовтня тривали запеклі кровопролитні бої між більшовицькими силами з одного боку і польськими й українськими — з іншого. Московитам вдалося вийти до Львова і Варшави. Виникла грізна загроза знищення не лише УНР, а й Польської держави. Але катастрофи вдалося уникнути. Більшовицькі війська були відкинуті назад. У цих умовах українцям довелося воювати не так за свою державу, як за Річ Посполиту Польщу. У ситуації, що склалася на осінь 1920-го польська сторона вирішила відмовитися від Варшавського договору. А вже 12 жовтня у Ризі було укладено договір про прелімінарні умови миру між більшовицькою Москвою і лялькою — маріонетковою підмосковською Україною з одного боку і Польщею, з іншого. А 18 березня 1921 року сторони підписали Ризький договір, який формально поклав край польсько-радянському збройному конфлікту і санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Московією. За цим договором Польща отримала західноукраїнські землі, які раніше їм "віддавав" Варшавський договір. Укладення Ризького договору багато українських політиків сприйняло як зраду з боку поляків. І хоча Юзеф Пілсудський 15 травня 1921 року вибачився перед інтернованими у Польщі українськими вояками, це вибачення нічого не означало. Тим паче що польська влада поводилася з інтернованими не найкращим чином. Не зайво також згадати, що в наступні роки Польща під кермом Пілсудського проводила жорстоку репресивну політику щодо українців. На совісті цього діяча і полонізація українського шкільництва, і ганебна пацифікація, і концтабір Береза Картузька, через який пройшло чимало українських діячів, і політика нищівної полонізації. Варшавський договір виявився корисним лише для поляків. Вони отримали союзника, що допоміг відстояти незалежність. Чекаємо на подяку, голосні історичні компліменти та дифірамби! Чекаємо акурат 100 років!!! Може врешті і дочекаємось?

Ігор Ходак

Благовіщення. 1609 р. Пітер Пауль Рубенс

Доля Бориса Возницького тісно пов’язана з м. Винники

Возницький Борис Григорович (16 квітня 1926 р., с. Ульбарів, Волинського воєводства, тепер Дубенський район, Рівненська область —  23 травня 2012 р., в автокатастрофі між селами Куровичі та Печенія Золочівського району Львівської області) —  український музейний діяч та мистецтвознавець, Почесний громадянин Винник з 7 липня 2011 р. Вручення диплома про присвоєння почесного звання відбулося під час урочистостей з нагоди відзначення 20-річчя з часу створення Винниківського історико-краєзнавчого музею.

Борис Возницький починав свою діяльність у Винниках і був натхненником створення Винниківського історико-краєзнавчого музею, збирав перші експонати для нього (у 1955—1956 рр. він проживав у Винниках в будинку на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 59). Коли у Винниках з’явився історико-краєзнавчий музей, це був вже другий музей. Перший – кімната-музей, яку створив Борис Возницький.

17 серпня 1955 р. Борис Возницький був зарахований у Винниках вчителем креслення та малювання. Борис Григорович, щоб забезпечити сім’ю, працював у двох школах (СШ №1 і СШ №2), вчив дітей малювати. Він вів два гуртки: краєзнавчий і туристичний у тодішньому Будинку піонерів. Саме у Винниках він створив перший музей, експонати до якого збирав разом з учнями міста. Організовуючи експедиції в ближні села, вони знайшли унікальні речі, яким немає ціни, розкопали у лісі два кельтські поселення.

Разом робили археологічні пошукові експедиції, зібрали колосальну колекцію. Багато експонатів із тих часів зберігаються в Історико-краєзнавчому музеї, а деякі – в Олеському замку. На жаль, коли він був змушений поїхати у Ленінград на навчання, цей музей перестав існувати.

15 квітня 2014 р., у Винниках відбулося відкриття двох виставок під спільною назвою «Врятовані скарби. Пам’яті Б. Г. Возницького присвячується» в історико-краєзнавчому музеї (вул. Івасюка, 5):

*Роботи реставровані студентами коледжу ім. І. Труша;

*Життя Б. Г. Возницького у світлинах.

На відкритті відбулося погашення марки із зображенням Б. Г. Возницького, присвяченої його пам'яті.

Похований на Личаківському цвинтарі.

Винники першими увіковічили пам’ять про Б. Возницького, назвавши одну із вулиць міста його іменем (31 травня 2012 р.).

Історична довідка. Герой України (2005 р.), заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1990 р.), премії ім. Я. Кохановського. Нагороджений: почесною відзнакою президента України (2001), орденом «За заслуги» I та II ступеня, найвищою відзнакою Польщі орденом «Командора» (2003), лауреат всеукраїнської премії «Визнання», почесний, дійсний член Академії мистецтв України, доктор honoris causa Варшавської академії мистецтв (2004 р.), президент Українського національного комітету Міжнародної Ради музеїв (ІСОМ), голова Ради директорів музеїв Львова, член ради по сакральному мистецтву при Львівській греко-католицькій єпархії. 1962—2012 рр. – директор Львівської галереї мистецтв. Поповнював фонди цього музею, виїжджаючи в експедиції по Західній Україні рятував тисячі творів мистецтва. Створив нові музейні відділи, зокрема: Олеський замок (1975), Золочівський замок (1986), Підгорецький замок (1984), музей мистецтва давньої української книги (1977, 1997 рр.), музей М. Шашкевича (1986 р.), музей львівської сакральної барокової скульптури XVIII ст. – «Творчість Іоана Георгія Пінзеля» (1996 р.), експозицію в колишньому палаці Потоцьких (2005 р.), музей Михайла Дзиндри (2005). Автор путівників по Львівській галереї мистецтв, Олеському замку (1977), каплиці Боїмів (1979), музею І. Г. Пінзеля (1996), наукових досліджень про творчість живописця Й. Конзелевича, архітектора і скульптора П. Гіжицького, скульпторів І. Г. Пінзеля, Ф. Оленського, М. Полейовського, книги «Микола Потоцький, староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель» (2005 р.). Організатор численних історико-художніх виставок, у т.ч. великої експозиції «Гетьман Іван Мазепа: погляд крізь століття» (2003 р.), виставка «Іван Виговський: особа і час», «Розп’яття (до 2000-річчя від народження Христа)».

*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.

*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.

*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016.  312 с.

*Байцар Андрій.  Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017.  180 с.