Як із РУСІ утворилася РОСІЯ (РУСІЯ, РОССІЯ)

Топонім «Росія» має візантійське походження та закріпився у вжитку константинопольського документообігу в Х ст. Прикладом однієї із найбільш ранніх згадок оніму (власної назви) «Росія» (грец. "Ρωςία") є адресування листа імператора Романа І Лакапіна київському князю Ігорю (Гραμματα Κωνσταντινου και Ρωμανου των φιλοχριστων βασιλεων Ρωμαιων προζ τον αρχοντα Ρωσιαζ (Лист Константина і Романа боголюбивих царів Римських князю Росії).

На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ століття у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».

У літописах та інших пам'ятниках писемності держава іменувалася Руссю (рѹсь, рүсь) або Руською землею з (руска землѧ, роуска землѧ, русьска землѧ). Слово «земля» у поєднанні з територіальним визначенням було близьким до сучасного поняття суверенної держави, «землями» називали й інші країни: наприклад, Візантію – «Грецькою землею», Болгарію – «Болгарською землею», Угорщину – «Угорською землею» тощо.

У західноєвропейських джерелах, написаних латинською мовою, хоронім Русь вперше зустрічається в грамоті польського короля Мішка I (бл. 990 р.) – Russe і в «Хроніці» Тітмара Мерзербурзького (1012-1018) – Ruscia, Rucia. Написання Ruscia переважало в латинських текстах з Північної Німеччини, Чехії, Угорщини, Ruzzia – у текстах з Південної Німеччини, варіації Rus(s)i, Rus(s)iа – у романських країнах, Англії та Польщі.

Одна з перших згадок назви Russia датована приблизно 1030 р. – вона зустрічається в «Хроніці» аквітанського ченця Адемара Шабанського. Поруч із переліченими позначеннями початку XII ст. в Європі починає використовуватися книжковий термін Ru(t)henia, утворений за співзвуччю від імені античного племені рутенів.

Зазвичай, у західноєвропейських джерелах Русь іменувалася королівством (regnum), а київські князі — королями (rex). Зокрема, саме така титулатура вжита в першому відомому посланні на Русь папи римського — у листі Григорія VII до Великого київського князя Ізяслава Ярославича в 1075 р. (rex Rusci).

 З XV ст. високі українські церковні ієрархи й українські книжники  стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь».

В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».

 У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московському документі 1517 р. (договір з Лівонським орденом; написаний — латиною й московсько-церковнослов'янською).

Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 р. проголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Государ, Цар і Великий князь всієї Русії  (всеѧ̀ русїи)». Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою.

Від середини XVI ст. «Русией» стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави.

Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина — Паннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів»

Наприкінці XVI ст. – поч. XVII ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.

З-поміж ранніх прикладів його сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії й в 1655 р. взяв собі титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».

У Патерику Печерському із друкарні Києво-Печерської лаври 1661 року містяться написи "Россійской нашей земли", "Россійскаго нашего міра" і т. д.  

Сучасне написання слова з двома літерами "С" з'явилося в середині XVII століття й остаточно закріпилося за Петра I.

У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома літерами «с». В жалуваній грамоті гетьману Богдану Хмельницькому від 1654 р. московський цар Олексій Михайлович іменує себе царем  "Велікая і Малая Россіи".

Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.

Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того, як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.

В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі й призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну)  з “Росією” (Московією).

З наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель  Русі (Київської).

Патерик Печерський із друкарні Києво-Печерської лаври 1661 року

 

"Святитель Іоанн Златоуст", 1623 р., друкарня Києво-Печерської Лаври. В тексті: «преславному и православному роду россійскому» 

"Апостол", 1564 рік, перша друкована книга московської друкарні І. Федорова. Титул царя в тексті кінцевої глави книги (лист 260-261): «царь й великїй князь Іван Васильїєвич всея  росії».

В жалуваній грамоті гетьману Богдану Хмельницькому від 1654 р. московський цар Олексій Михайлович іменує себе царем  "Велікая і Малая Россіи".  

Як німецькі картографи сприяли перейменуванню держави Петра I з Московії на Росію

ЯК ЗНИЩУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ.  

 Cучасна версія світової історії є суцільним міфом. Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматсько-гунська (1500 р. до н. е. – V ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям-історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

З нинішньою Україною повʼязані Трипілля, Скіфія, Сарматія, Гунія, Антія, Велика Біла Хорватія, Русь, та й усі перехідні між ними форми праукраїнських держав. Так, саме праукраїнських, а не якихось інших. Територіальна і генетична спадковість нації вказує на те, що первісно пов'язане з українською землею, водою, їжею, сонячною  радіацією. Ядро нації ніколи цю землю не покидало, передаючи власну своєрідну генетику своїм нащадкам, тобто нам УКРАЇНЦЯМ. З цього ми можемо зробити цілком обґрунтований висновок, що всі народи, які сформувалися на нашій території, є давніми українцями, нашими прямими пращурами, а сучасна Україна є прямим нащадком Давньої України, як би її в той далекий час не називали сусіди.

Однією з найбільших  і наймогутніших європейських держав античності, без сумніву, була Велика Скіфія – наша давня Праукраїнська держава. 

1718 р. за таємним наказом Петра І було спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, яким було понад 700 років. 1743 р., за наказом імператриці Єлізавєти Пєтровни, з українських храмів знову були забрані старі українські церковні книги і, уже звично, спалені. А у 1780 році, в часи Катерини II, була спалена книгозбірня Києво-Могилянської Академії, яка збиралася понад 150 років, і була однією з найбагатших в усій тогочасній Європі.

4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів.

 Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.

1833 р. Микола І дав наказ забрати з усіх мечетей Криму документи та книги, написані татарською, турецькою та арабськими мовами і спалити на центральних площах міст. Там горіла й українська історія, оскільки багато спалених документів стосувалися України-Русі і її відносин з південними народами.

 Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

 Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…»  він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

 В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських. На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.

Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).

 В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 3 000 років:

*Скіфи, сармати (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

*Гуни (II—VII ст.);

*Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);

*Дуліби (VI—VII ст.);

*Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;

*Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);

*Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);

*Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;

*Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.

  Після низки перемог над Швецією та укладення Ніштадського мирного договору, 22 жовтня 1721 р. Петро I перейменував Московське царство на Росію, а себе проголосив імператором.

В історії європейської картографії кінця XVII ст. – початку XVIII ст. постать Йоганна Баптиста Гоманна (Johann Baptist Homann; 1663–1724) є без перебільшення визначною. З його іменем пов'язане перш за все відродження картографічного видавництва в Німеччині в кінці XVII ст., виділення картографії в окрему наукову дисципліну. Заслуги та працелюбство Й. Б. Гоманна були оцінені: після публікації 1707 р. свого першого атласу (Atlas Novus) став членом Берлінської Академії Наук; 1715 р. імператор  Карл VI Габсбург призначив Гоманна Імператорським географом Священної Римської імперії (Sacrae Caesareae Maiestatis Geographus). 

Цікавим є той факт, що Й. Б. Гоманн був агентом Петра І, з ним листувався Я. Брюс (Jacov Bruce, 1670–1735), російський генерал-фельдмаршал, державний діяч і вчений, один з найбільш освічених людей петрівських часів, який з 1706 р. завідував російським книгодрукуванням. Прихильність російського монарха до Гоманна створювала взаємовигідні умови для обох сторін: Петро І друкував потрібні йому карти за кордоном, а Гоманн, отримавши в 1722 р. патент російського агента комерції в Нюрнберзі і постійно поновлюючи карти території Росії за новими зразками, забезпечував своїм виданням високий попит як в Росії, так і в усьому світі.

Першою європейською картою, на якій за порадою Я. Брюса назву Московської імперії Гоманн змінив на Російську імперію, була карта «Generalis Totius Imperii Russorum Novissima Tabula Magnam Orbis terrarum partem a Polo Arctico uso ad mare Iaponicum et Chinae Septentrionalis confinia exhibens...» (Генеральна карта Російської імперії на великому глобусі Землі від Арктичного полюса до Японського моря і північних кордонів Китаю) (1720).

Попередній варіант цієї карти 1704 р.:  “Generalis totius Imperii Moscovitici novissima tabula magnam orbis terrarum partem a Polo Arctico usque ad mare Iaponicum, et Chine septentrionalis confinia exhibens cum via Czaricae nuper legationis ex urbe Moscua per universam Tartariam ad magnum Chinae”. Назва - Московська імперія, а не Російська.

1712 р. Карта “Vkrania quæ et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiæ, Moldaviæ, Minoris, Tartariæ provinciis” (Україна або Козацька Земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії й Малої Тартарії). Інший український варіант назви карти – “Україна, що є Землею Козаків з сусідніми провінціями Валахії, Молдавії, Малої Тартарії представлена Йоганом Баптистом Гоманном”. Автор, видавець та гравер – Й. Б. Гоманн. Написи Russia  Rubra (Червона Русь) та Ukraina (Україна) проведені паралельно через всю українську етнічну територію. Червона Русь (Russia Rubra) на карті простягається із заходу на схід через Нижню Волинь, захоплюючи північ Київського воєводства (Palat. Kioviensis). Напис Ukraina займає Верхнє Поділля і центральні області Брацлавського та Київського воєводств.

        Карта Гоманна відома у трьох варіантах. Перше видання 1712 р. (Нюрнберг). Опублікована в його атласі “ATLAS NOVUS TERRA- RUM ORBISIMPERIA, REGNA ET STATUS EXACTIS TABULIS GEOGRAPHI- CE DEMONSTRANS OPERA IOANNIS BAPTISTA HOMANNI. NORIMBER- GA, MDCCXII. - № 168.”. Формат – 48 × 58 см. Масштаб бл. 1:3 000 000, в німецьких і польських милях Мова: латинська. У виданні 1720 р. (видавець Крістоф Вайгель) Тартарія позначена як частина Московії (Tartariae Moscoviticae pars). В одному варіанті карти подано дві назви теперішньої Росії – Moscovitica та Russia (в іншому – лише одну – Russia).

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html

*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання . Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с. 

*Білінський В. «Україна-Русь». Книга перша: «Споконвічна земля». — К. : Видавництво Олени Теліги, 2013. — 384 c. — ISBN 978-966-355-109-8.

*Спасько С. К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007.

1720 р. (1730 р.)