Як із РУСІ утворилася РОСІЯ (РУСІЯ, РОССІЯ)

Топонім «Росія» має візантійське походження та закріпився у вжитку константинопольського документообігу в Х ст. Прикладом однієї із найбільш ранніх згадок оніму (власної назви) «Росія» (грец. "Ρωςία") є адресування листа імператора Романа І Лакапіна київському князю Ігорю (Гραμματα Κωνσταντινου και Ρωμανου των φιλοχριστων βασιλεων Ρωμαιων προζ τον αρχοντα Ρωσιαζ (Лист Константина і Романа боголюбивих царів Римських князю Росії).

На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ століття у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».

У літописах та інших пам'ятниках писемності держава іменувалася Руссю (рѹсь, рүсь) або Руською землею з (руска землѧ, роуска землѧ, русьска землѧ). Слово «земля» у поєднанні з територіальним визначенням було близьким до сучасного поняття суверенної держави, «землями» називали й інші країни: наприклад, Візантію – «Грецькою землею», Болгарію – «Болгарською землею», Угорщину – «Угорською землею» тощо.

У західноєвропейських джерелах, написаних латинською мовою, хоронім Русь вперше зустрічається в грамоті польського короля Мішка I (бл. 990 р.) – Russe і в «Хроніці» Тітмара Мерзербурзького (1012-1018) – Ruscia, Rucia. Написання Ruscia переважало в латинських текстах з Північної Німеччини, Чехії, Угорщини, Ruzzia – у текстах з Південної Німеччини, варіації Rus(s)i, Rus(s)iа – у романських країнах, Англії та Польщі.

Одна з перших згадок назви Russia датована приблизно 1030 р. – вона зустрічається в «Хроніці» аквітанського ченця Адемара Шабанського. Поруч із переліченими позначеннями початку XII ст. в Європі починає використовуватися книжковий термін Ru(t)henia, утворений за співзвуччю від імені античного племені рутенів.

Зазвичай, у західноєвропейських джерелах Русь іменувалася королівством (regnum), а київські князі — королями (rex). Зокрема, саме така титулатура вжита в першому відомому посланні на Русь папи римського — у листі Григорія VII до Великого київського князя Ізяслава Ярославича в 1075 р. (rex Rusci).

 З XV ст. високі українські церковні ієрархи й українські книжники  стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь».

В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».

 У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московському документі 1517 р. (договір з Лівонським орденом; написаний — латиною й московсько-церковнослов'янською).

Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 р. проголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Государ, Цар і Великий князь всієї Русії  (всеѧ̀ русїи)». Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою.

Від середини XVI ст. «Русией» стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави.

Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина — Паннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів»

Наприкінці XVI ст. – поч. XVII ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.

З-поміж ранніх прикладів його сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії й в 1655 р. взяв собі титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».

У Патерику Печерському із друкарні Києво-Печерської лаври 1661 року містяться написи "Россійской нашей земли", "Россійскаго нашего міра" і т. д.  

Сучасне написання слова з двома літерами "С" з'явилося в середині XVII століття й остаточно закріпилося за Петра I.

У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома літерами «с». В жалуваній грамоті гетьману Богдану Хмельницькому від 1654 р. московський цар Олексій Михайлович іменує себе царем  "Велікая і Малая Россіи".

Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.

Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того, як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.

В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі й призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну)  з “Росією” (Московією).

З наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель  Русі (Київської).

Патерик Печерський із друкарні Києво-Печерської лаври 1661 року

 

"Святитель Іоанн Златоуст", 1623 р., друкарня Києво-Печерської Лаври. В тексті: «преславному и православному роду россійскому» 

"Апостол", 1564 рік, перша друкована книга московської друкарні І. Федорова. Титул царя в тексті кінцевої глави книги (лист 260-261): «царь й великїй князь Іван Васильїєвич всея  росії».

В жалуваній грамоті гетьману Богдану Хмельницькому від 1654 р. московський цар Олексій Михайлович іменує себе царем  "Велікая і Малая Россіи".  

Чия насправді Русь? МИТРОПОЛИТИ «Всея Руси»

 Русь (дав.-рус. Рȣсь, рѹсьскаѧ землѧ, ср.-грец. Ῥωσία‎, лат. Russia, Ruthenia) — багатозначний термін, що використовувався у різні часи для позначення соціальної групи (корпорації, верстви або стану), етносу (групи родів, племені чи народу), території та держави у Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї.

Русь (однина русин) — етнонім, який зазвичай вживають для позначення населення Київської Русі. У ранні часи (до кінця XII — початку XIII ст.) ним позначали лише мешканців Києва та близьких до нього земель: Київського й Переяславського князівств Середньої Наддніпрянщини, а згодом — усе населення держави.

Нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича – «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».

За твердженням Нестора Літописця точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік.  Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля». У «Повісті…» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…» Далі дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.

Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».

Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Про «народ росів» (Ρώς) у Візантії знали давно, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant].

Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. (958—962)  єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308].

Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» (близько 956-959 рр.) візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959).  На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ ст. у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».

Прийнято вважати, що найдавніша згадка про русів в арабській літературі належить географу та історику Ібн Хордадбеху (2-га пол. 9 ст.).

В українських документах грецький топонім «Рóссія» був уже широко використовуваним, як мінімум з XI ст. На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. 1039 р.) , Єфрема (згад. 1055 р.), Георгія (1062 — бл. 1075), Миколая (згад. під 1102 р.) та Михаїла (1131-1147), а також деяких князів: Володимира Мономаха, Андрія-Мстислава, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано. [Ірина ЖИЛЕНКО. До історії використання топоніму «Русь», «Рóссія» в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором «Синопсиса»].

Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах  XII-XIV ст.  містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с”  (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.

Топоніму Rossia міститься на ряді карт  XIV-XV століть, в тому числі в Каталонському атласі (1375).

Отже, форма Rosia (Rossia), перейнята з Візантії, зустрічається  поряд з формами Russia, Ruscia, Ruzzia, рідше Ruthenia. Форма Rossia міститься в латиномовних текстах Марко Поло, Гільома де Рубрука. Існував ще ряд варіацій назви Русі з буквою «о» в корені (наприклад, Rosie у Андреа Б'янко).

 МИТРОПОЛИТИ «Всея Руси» 

Кирило Говорун (ФБ, 2026 р.): "Київська митрополія у підпорядкуванні Константинопольському патріархатові вперше згадується у тактиконі (τακτικά) або нотицій (notitiae) – офіційних та напівофіційних списків єпископських кафедр у Візантії (Східній Римській імперії)), що його було укладено після 1032 р., у добу династії Комнинів. І одразу посідає почесне, як для новоприбулого, 60-е місце. Це відомий факт. Але він містить деякі менш відомі нюанси.

По-перше, Київська митрополія перераховується серед "автокефальних" єпархій – у тогочасному розумінні цього слова. Малися на увазі великі церковно-адміністративні утворення, які не мали над собою інших юрисдикційних прокладок, а напряму співвідносилися із Константинополем. Юрисдикції з "прокладками" над головою відносилися до категорій тих, "які комусь належать" (επεχόμεναι). Київська митрополія до останніх не відносилася.

Далі цікавіше. У всіх тактиконах київські митрополити стандартно позначалися як "російські" -- не "руські" і не "рутенські", а саме ο Ρωσίας. Вже в піздньовізантійську добу тактикони починають називати їх "митрополитами Київськими і всієї Росії" (μητροπολίτης Κυέβου και πάσης Ρωσίας). Причому υ у назві міста слід вимовляти як українське "и", а не "і". Починаючи з початку ХІІІ століття, тактикони розрізняють між "Великоросією" (Μεγάλη Ρωσία) і Малоросією (Μικρά Ρωσία). Обидві Росії входили до Київської митрополії. До "Великої Росії" тактикони відносять, наприклад, Чернігів, Переяслав, Канів та Галич. (Галич з XIV стає на короткий час окремою митрополією під прямою юрисдикцією Константинополя, але потім знову повертається під Київ.) Тактикон 1340-х років, повʼязаний із патріархом Філофеєм Коккіним, конкретизує, що тоді вважалося Малоросією: теперішні Волинь, Галичина та Холмщина. Також, увага!, до Малоросії віднесено Смоленськ (Σμόλεσκον у рукописі). 

До митрополії із центром у Галичі відносилися Володимирська (на Волині), Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. Ці єпархії у тактиконах ідентифікуються як такі, що належать до Малої Росії (εἰς τὴν μικρὰν Ῥωσίαν). Натомість єпархії, що залишалися під Києвом, ідентифікуються як належні до “Великої Росії” (Μεγάλη Ῥωσία). Ця Росія в деяких рукописах того самого тактикону також названа “Київською” (Τῇ Ῥωσίᾳ τῶν Κυέβων).

Коли Галич втратив свій митрополичий статус, Київські митрополити почали титулуватися як “всієї Росії”, тобто і Галицької також. Про це прямо говориться у пізньовізантійському тактиконі: “А митрополит Росії пишеться як Києва і всієї Росії (бо тепер має і Галич)” (Ὁ δὲ Ῥωσίας μητροπολίτης γράφεται Κυέβου καὶ πάσης Ῥωσίας (ἔχει δὲ νῦν καὶ τὴν Γάλιτζαν).

З цього три важливі висновки:

1. Розрізнення між великоруською і малоруською ідентичністю є дуже раннім — ще навіть до заснування Москви, яка значно пізніше присвоїла собі великоруську ідентичність, залишивши Україні малоруську ідентичність (про це було у попередньому дописі). Спочатку ж обидві ідентичності були внутрішньоукраїнськими і не виходили за межі історичної Київської Русі. Розрізнення між ними підсилилося саме піднесенням, а потім занепадом Галицько-Волинського князівства, яке й ототожнювалося із Малою Росією.

2. Базовою ідентичністю Києва і Русі була “російська” (Ῥωσίας). Це єдина топоніміка, яка використовується у візантійських тактиконах щодо Русі та її митрополичої кафедри. Інколи до неї додавалося, що це "Київська" Росія (τῶν Κυέβων). Це робилося для того, щоб уточнювати ідентифікатор "Велика" Росія. Тобто ідентифікатори "Велика" і "Київська" у відношенні до Росії були тотожними і не мали жодного відношення до Московії.

3. Ідентифікатор "всієї" Росії також повʼязаний із Галицько-Волинським князівством, коли його єпархії повернулися під юрисдикцію Київських митрополитів. Ця ідентичність також була внутрішньоукраїнською".

 Отже. Московія вкрала у нас не лише назву Росія, але навіть назву Великоросія.  Московія у тактиконах не згадується ані як Великоросія, ані навіть як Малоросія".

В архівах Ватикану за 1021 р. знайдено документ - "Символічний герб Митрополії Руської. 1021 р." [FB Тарас Чухліб, 2023].

 У титулі Київських митрополитів назва «Всея Руси» з'явилася з 1150-х років (замість колишнього «митрополит Руси»), підкреслюючи єдність церкви в умовах феодальної роздробленості, що настала на Русі-Україні. 

Титул «Всея Руси» вперше  з'явилася на печатці митрополита Київського Константина I (митрополит Київський (1155-1159) [Алфьоров О. Печатки Київської митрополії ХІ-ХІV ст.: клір та інституції. Каталог колекції Музею Шереметьєвих. – К.: Видавничий дім "Антиквар", 2021. – 240 с.].

Вже від середини ХІІІ ст. більшу частину свого життя київські митрополити проводили не в Києві, чи в якомусь іншому руському місті, а на Заліссі, у Владимирі-на-Клязьмі, перебуваючи «на хлібах» владимиро-суздальських князів.

1299 р. Київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі».

Це було зроблено під тиском царгородських імператорів і патріархів, які після відновлення Візантійської імперії 1261 року уклали політичний союз із Золотою Ордою, спрямований проти Європи. Владимиро-Суздальське князівство від самого початку монголо-татарської навали зробилося послушним васалом золотоординських ханів, тому в політичному мезальянсі з Ордою Константинополь відводив йому важливу роль посередника. Саме для піднесення його авторитету на посткиївському геополітичному просторі в Царгороді було прийнято рішення перенести осідок митрополії до Владимира-на-Клязьмі. Ця акція Візантії з далекосяжними політичними і церковними наслідками була своєрідним покаранням галицько-волинських державців за їхню проєвропейську орієнтацію, за їхні тісні взаємини (матримоніальні і політичні) з католицькими європейськими правлячими дворами, за їхній духовний зв'язок з ненависним для Візантії папським Римом [Іван Паславськи. Галицька митрополія 1807 року. 2015].

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія (грец. Μικρά Ῥωσία - Mikrá Rhōsía; Мала Росія), тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія (грец. Μεγάλη Ῥωσία - Megálē Rhōsía; Велика Росія), що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена». Список єпархій Великої і Малої Русі, датований 1347 р., відносить до Великої Русі 12 єпархій, які перебували під владою Київського митрополита, а до Малої Русі – 6 єпархій, які з 1303 р. перебували під владою Галицького митрополита (Галицько-Волинська держава), і 1 єпархію, що входить в сферу впливу Литви в 1339-1351 роках. Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

У 1354-56, 1356 і 1378-1380 роках литовський митрополит теж мав титул митрополита «всія Русі».

Термін “Русія” у літописах Русі (Київської) не зустрічається. Вперше дане слово кирилицею міститься лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і “всія  Русія” (Рѡсїѧ) Кипріяна (В літо 6895 [1387], априліа 24, соврошилаяся ця книга в Студійськой обителі Кіпріаном смеренним митрополитом Києвским і всія Русія). 

У 1448 р. Собор православних єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. Митрополит Іона (†1461), був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Його наступники на кафедрі вже називалися «Московський і всія Русі».

1453 р., Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 р.

15 жовтня 1458 р. Константинопольський патріарх Григорій III (Мамма), який був вигнаний своєю православною паствою і кліром в Римі, надав новому уніатському митрополиту Григорію ІІ титул – «Митрополит Київський, Галицький і всія Русі». Таким чином, Константинопольський патріарх надав Київській митрополії новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча досить довгий час столицею митрополитів був Новгородок, а згодом – Вільно. Цей титул глави православної Київської митрополії носили до анексії Київської православної митрополії Московським патріархатом 1686 р., а греко-католицькі Київські митрополити – до 1806 р. До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська єпархії. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.

Перші (після відокремлення московської митрополії) митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси — Григорій ІІ, Мисаїл Пструч, Іона, Йосиф Болгаринович були прихильниками Флорентійської унії (унія 1439 р. між східною та західною (Римською) церквами), але підтримували зв'язки з Константинопольським патріархом, й всі (окрім Мисаїла) були затверджені патріархом на митрополитів.

 "Символічний герб Митрополії Руської. 1021 р." (Тарас Чухліб, 2023).