З історії. В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
Назва «Руссія» (Russia) блукає географічними картами XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря.
Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах XII-XIV ст. містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с” (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.
У XII-XIV ст. назва «Русь» появляється на картах у різних транскрипціях. Уперше напис «Русь» («ар-Русіййа») з’явився на картах світу (1154, 1192 рр.) арабського географа Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164), який працював на Сіцілії при дворі норманського короля Рожера ІІ. З кінця ХІІ-ХІІІ ст. ця назва з’являється на картах так званої християнської картографії: у формі «Russia» – Карта світу 1190 р. (Гоноріус Аугустодуненсіс (Гонорій Августодунський); «Russia» – Солійська карта (відома ще як “карта Генріха Майнцського”; кін. ХІІ-поч. ХІІІ ст.); «Rusia» – Ісландська карта (сер. ХІІІ ст.); «Russia» – карта Джона Уоллінґфордського (сер. ХІІІ ст.); «Rucia regio» («Країна Русь») – Ебсторфська карта (ХІІІ ст.); «Rusia» – Герефордська карта (бл. 1300 р.).
Топонім Rossia (українські землі) міститься на ряді карт XIV-XV століть, зокрема в Каталонському атласі (1375).
Для західноєвропейських картографів властивою є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії.
Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.
Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Россія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.
Перші відомі карти не містять зображень жодних політичних кордонів і адміністративних меж. На цих картах спочатку показували просторове розселення народів у вигляді підпису їх назви на відповідній території. Так, на відомій римській дорожній Певтінґеровій карті (Tabula Peutingeriana; ІV ст.) у периферійних місцях розміщені підписи назв сусідніх народів, серед яких значаться венеди-сармати, що їх прийнято вважати предками слов’ян. Локалізацію розселення праслов’янських і слов’янських народів, що населяли українські землі, відображено на численних ранньосередньовічних картах – продуктах християнської та ісламської картографії. Інформація про ці народи є також у текстових матеріалах до окремих карт [Чекин Л.С. Картография христианского средневековья VIII-XIII вв.: тексты, пер., коммент. – М.: Изд. фирма «Восточная литература»; РАН, 1999. – 366 с.; Крюков В.Г. Ал-Ху варізмі про «Сарматію – землю бурджанів» та сусідні з нею «країни»: монографія. – Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2009. – 540 с.].
З праці Миколи Кузанського (1460 р.) у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.
Карти 1507 р. Бернарда Ваповського, 1513 р. Мартіна Вальдземюллера та 1522 р. Лоренца Фріза - перші друковані карти із назвами «РУСЬ» (Україна), «Польща» та «Литва» у заголовку. Це також одні з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Карта 1507 р. Бернарда Ваповського - «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Russie, Lithuanie» (Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви).
Перша карта з регіональними назвами українських земель - це карта 1540 р. Себастьяна Мюнстера “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). На ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян; назву «Русь» вжито один раз на території Руського воєводства.) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.
Конте ді Оттомане Фредуччі.
1529 р. Конте ді Оттомане Фредуччі (Conte di Ottomano Freducci; XV ст. -поч. XVI ст.). Жив і працював в Анконі між кінцем XV ст. і першою половиною XVI ст. Як засвідчує сучасник Ф. Ферретті в «Diporti notturni», кілька членів родини Фредуччі відзначилися в Анконі своїм досвідом картографів, малюючи карти такої ж цінності, як і ті, що походять із місць із добре відомою картографічною традицією, таких як Лувен, Антверпен, Венеція та Рим. Насправді картографом був Оттомано Фредуччі, син того Лілло або Леліо, якого називали «турком з Анкони» за його відданість Мураду та його міністрам, з якими він спілкувався під час своєї професії купця, особливо в Константинополі, де він виконував делікатну діяльність, особливо коли місто потрапило до рук Мехмета II у 1453 році.
На знак поваги до своїх «турецьких симпатій», як кажуть джерела того часу, Лілло Фредуччі хотів назвати свого сина Османом, таким чином повторюючи назву імперського роду Османів, від якого він отримав захист і прихильність. Осман, який «у турецьких любовних справах не поступався своєму батькові», впавши в злидні через громадські та приватні нещастя, звернувся за допомогою до Мехмета II, якому він висловив почуття вдячності, доручивши Джованні Маріо Філельфо, синові гуманіста Франческо, написати поему «Amyris, seude vita rebusque gestis… Mahometti Turcorum principis».
На портолані 1529 р. майстра з Анкони Конте ді Оттомане Фредуччі в художній формі показано становлення державності Кримського юрту. Збірний образ тартарського правителя (художник втілив його в образі Тамерлана) поміщений у Північному Причорномор'ї поблизу Криму у межиріччі Дніпра та Дону над регіоном «Куманія». На мініатюрі правитель Тартарії сидить на низькому троні, озброєний східним щитом і кривим мечем. Його погляд спрямований у бік Заходу, на «Короля Русі». За спиною владики поміщений топонім «Tartaria», а під ногами текст латиною, що складається з 8 регістрів, який повністю наводиться нижче. Зазначимо, що протографи такого тексту зустрічаються на генуезьких портоланах другої половини XV ст.
«Цей імператор називається «Великий Тартарус» («Magnus Tartarus»), і у своїй державі він має велику могутність. За його наказом можуть зібратися двісті тисяч вершників і безліч піших воїнів. Що ж до способу життя тартар, то він дуже відрізняється від життя в місті. Вони мають загрозливий зовнішній вигляд і образ, що відштовхує: широкі обличчя і маленькі очі. Їхні житла та міста, в яких вони живуть зі своїми сім'ями, складаються з возів, які вони переміщують за допомогою коней та бугаїв. Земля їх є низинною долиною. З-поміж їхнього народу вийшло багато діяльних і могутніх правителів, і особливо один, який приєднав до своєї імперії володіння Візантії в Малій Азії, обидві Вірменії, Месопотамію, землю Халдеїв, Сирію, Мідію, Персію і навіть частину Індії; під час завоювань він піддав вогню багато міст, а звали його «великий Тамерлан».
Морську карту, складену в 1538 році, яка включає західне узбережжя Африки та Європи, й іншу карту на пергаменті, що зберігається в Державній бібліотеці Лукки, яка включає майже всю Європу, північне узбережжя Африки, Азійську Туреччину аж до Червоного моря, зазвичай приписують Оттоману Фредуччі.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.
*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html
*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.
*К. Галушко. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття. 2013 р.
*Сосса Р. Перші карти українських земель з політико-адміністративним поділом // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць / Національна академія наук України, Інститут історії України НАН України. — Чис. 14. — Київ, 2019. — С. 101—118. — ISSN 2616-5295
Немає коментарів:
Дописати коментар