З історії. В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
Назва «Руссія» (Russia) блукає географічними картами XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря.
Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах XII-XIV ст. містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с” (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.
У XII-XIV ст. назва «Русь» появляється на картах у різних транскрипціях. Уперше напис «Русь» («ар-Русіййа») з’явився на картах світу (1154, 1192 рр.) арабського географа Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164), який працював на Сіцілії при дворі норманського короля Рожера ІІ. З кінця ХІІ-ХІІІ ст. ця назва з’являється на картах так званої християнської картографії: у формі «Russia» – Карта світу 1190 р. (Гоноріус Аугустодуненсіс (Гонорій Августодунський); «Russia» – Солійська карта (відома ще як “карта Генріха Майнцського”; кін. ХІІ-поч. ХІІІ ст.); «Rusia» – Ісландська карта (сер. ХІІІ ст.); «Russia» – карта Джона Уоллінґфордського (сер. ХІІІ ст.); «Rucia regio» («Країна Русь») – Ебсторфська карта (ХІІІ ст.); «Rusia» – Герефордська карта (бл. 1300 р.).
Топонім Rossia (українські землі) міститься на ряді карт XIV-XV століть, зокрема в Каталонському атласі (1375).
Для західноєвропейських картографів властивою є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії.
Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.
Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Россія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.
Перші відомі карти не містять зображень жодних політичних кордонів і адміністративних меж. На цих картах спочатку показували просторове розселення народів у вигляді підпису їх назви на відповідній території. Так, на відомій римській дорожній Певтінґеровій карті (Tabula Peutingeriana; ІV ст.) у периферійних місцях розміщені підписи назв сусідніх народів, серед яких значаться венеди-сармати, що їх прийнято вважати предками слов’ян. Локалізацію розселення праслов’янських і слов’янських народів, що населяли українські землі, відображено на численних ранньосередньовічних картах – продуктах християнської та ісламської картографії. Інформація про ці народи є також у текстових матеріалах до окремих карт [Чекин Л.С. Картография христианского средневековья VIII-XIII вв.: тексты, пер., коммент. – М.: Изд. фирма «Восточная литература»; РАН, 1999. – 366 с.; Крюков В.Г. Ал-Ху варізмі про «Сарматію – землю бурджанів» та сусідні з нею «країни»: монографія. – Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2009. – 540 с.].
З праці Миколи Кузанського (1460 р.) у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.
Карти 1507 р. Бернарда Ваповського, 1513 р. Мартіна Вальдземюллера та 1522 р. Лоренца Фріза - перші друковані карти із назвами «РУСЬ» (Україна), «Польща» та «Литва» у заголовку. Це також одні з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Карта 1507 р. Бернарда Ваповського - «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Russie, Lithuanie» (Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви).
Перша карта з регіональними назвами українських земель - це карта 1540 р. Себастьяна Мюнстера “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). На ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян; назву «Русь» вжито один раз на території Руського воєводства.) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.
Весконте Маджоло.
1512 р. Весконте Маджоло. Весконте Маджоло (Vesconte Maggiolo; 1475-1549), також пишеться Майолло та Майоло, був генуезьким картографом. Він народився в Генуї, в одній з великих морських держав середньовічної Італії та важливому центрі банківської справи за його життя. Він не лише народився в сім’ї картографів, але й отримав монополію Республіки на понад 150 років для забезпечення незмінної якості цих важливих навігаційних інструментів. Тому йому судилося стати одним із найвидатніших картографів XVI століття.
Можливо, був товаришем моряка-дослідника Джованні да Верраццано.
Спочатку працював та вчився в Генуї (карта світу, 1504 р.). Потім з 1511 по 1518 рр. працював в Неаполі. Перебуваючи в Неаполі він створив, зокрема, два атласи, три морські карти та морську планісферу, перш ніж він був відкликаний до Генуї дожем Оттавіано Фрегозо в 1518 році.
Маджоло отримав посаду «Magister cartarum pro navigando», яка супроводжувалася платнею 100 лір на рік. У 1521 році генуезький сенат підтвердив його посаду та довічну платню, а в 1529 році він отримав право передати їх своєму синові. Остання відома робота Маджоло була опублікована в 1549 році, через рік після того, як він став першою людиною, яка використала термін «Rio de Amaxones» для позначення наймогутнішої річки Південної Америки (Амазонки) на карті.
Знаменитий морський атлас Весконте Маджоло складається з чотирьох карт (пергаментів), які були зроблені в Пармі в 1512 році. Оригінал знаходиться в Biblioteca Palatina в Пармі. Існують численні карти-портолани, атласи та принаймні дві інші карти світу Весконте Маджоло: одна з Генуї, 1531; інша, що зберігається в публічній бібліотеці в Тревізо (італійською мовою), датована Генуєю, 1549.
Карти в атласі є прекрасними зразками мистецтва італійського Відродження. Вони намальовані красивою палітрою основних кольорів, які підсвічуються золотом. По-перше, це детальна карта Африки та її північного, західного та південного узбережжя, а також сусідніх регіонів Середземномор’я та Європи. На другій карті показано Чорне море та Малу Азію, а також Грецію та Східне Середземномор’я, а на третій – Центральне та Західне Середземномор’я, Пелопоннес і Крит. Нарешті, на четвертій карті показано узбережжя Північного моря та Атлантичного океану Західної Європи, Британських островів і Північної Африки.
На карті «Африка…» 1512 р. бачимо загальні обриси узбережжя Чорного моря та ближчі держави: Туркія (Туреччина), Команія (половці), Тартаро (Тартарія), Полонія (Польща), Россія (Русь).
З ослабленням Монгольської імперії та держави Золота Орда зображення сарайського правителя на картах поступово зменшується у розмірах, змінюється також його титулатура – слово «імператор» редукується.
Цар Tartaro. Ця карта демонструє європейському читачеві не агресивний образ «Tartaro». Причому тут ми бачимо не збірний образ східного тартарського імператора, а іконографію кримського хана.
Але на його ж портолані 1541 р. мініатюра «Tartaro» набуває вже «страшного» вигляду. Тут ми бачимо озброєного та дуже небезпечного «Tartaro» з величезним кривим мечем.
Яке саме державне утворення вважається «Руссю» — визначити важко. Імовірно, що Московія, адже капелюх «короля Русі» (тюрбан) ідентичний капелюху царя Татарії, що вказує на політичний зв’язок із Золотою Ордою або «цивілізаційний» зі Сходом взагалі. Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського або Руського воєводства Польського королівства з центром у Львові це не могло стосуватися. Після виходу Великого Московського князівства з-під безпосередньої влади Орди 1480 р. воно з деяким запізненням потрапляє на портолани як королівство (суверенна держава). Певну загадку становить те, що мав автор на увазі під таким анахронізмом, як «Команія» [К. Галушка, 2014].
У 1527 році він створив карту із зображенням подорожей Джованні да Верраццано. Ця карта мала серйозну помилку (однойменні «Море Верраццано» та «Протока Верраццано», які зображували велике море, яке, як вважають, було Тихим океаном, через вузьку протоку на східному узбережжі Північної Америки), оскільки Верраццано неточно описував північноамериканський континент. Ця помилка продовжувала відображатися на картах більше століття. Копія цієї карти 1527 року була знищена під час Другої світової війни.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар