Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматсько-гунська (1500 р. до н. е. – V ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям-історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.
З нинішньою Україною повʼязані Трипілля, Скіфія, Сарматія, Гунія, Антія, Велика Біла Хорватія, Русь, та й усі перехідні між ними форми праукраїнських держав. Так, саме праукраїнських, а не якихось інших. Територіальна і генетична спадковість нації вказує на те, що первісно пов'язане з українською землею, водою, їжею, сонячною радіацією. Ядро нації ніколи цю землю не покидало, передаючи власну своєрідну генетику своїм нащадкам, тобто нам УКРАЇНЦЯМ. З цього ми можемо зробити цілком обґрунтований висновок, що всі народи, які жили на нашій території, є давніми українцями, нашими прямими пращурами, а сучасна Україна є прямим нащадком Давньої України, як би її в той далекий час не називали сусіди.
Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).
В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 3 000 років:
*Скіфи, сармати (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);
*Гуни (II—VII ст.);
*Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);
*Дуліби (VI—VII ст.);
*Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;
*Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);
*Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);
*Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;
*Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.
Гунські казани (Hunnic cauldrons) — характерна риса матеріальної культури гунів у вигляді металевих місткостей для приготування їжі. Казани (туло) мали витягнуту циліндричну форму, конічний піддон і постачали рамчастими ручками, нерідко з грибоподібними навершеннями. Матеріалом цих судин була бронза. Від скіфських казанів відрізнявся меншими розмірами. Датовані переважно V-VI століттям н. е. та поширені від Центральної Європи до Східного Туркестану. Передбачається, що гунські котли виконували важливу сакрально-символічну функцію (визначення за східно-азійською версією походження гунів).
Але ж в хуннських казанах зовсім інша форма (див. малюнок 3)!!!
Азійські гуни і Європейські гуни були два абсолютно різні народи, кожен з яких мав цілком відмінну расову приналежність, окрему історію, свій напрямок розвитку і їхні життєві дороги ніколи не пересікалися. Дивно, але азійське походження гунів більшість вчених (й українських теж) виводиться за подібністю звучання етнонімів «хунну» та «гуни». Тут слід розрізняти європейських гунів від азійських гунів (хунну; сюнну). Європейські гуни не були народом, який невідомо звідки взявся на українських землях і невідомо куди подівся в VII ст. Європейські гуни це – споконвічні жителі українських етнічних земель.
Європейські гуни це – нащадки гіперборейців-аріїв, трипільців, кіммеріян (сумеріян) і скіфів-сарматів. Слово “гуни” є лише одним із імен, якими нас у різні часи називали європейці. А гунський період був одним із етапів етногенезу української нації. Отож, сучасні етнічні українці є нащадками великих гунів і несуть у собі дещицю їхньої крові![Олександр Ковалевський. Загадка» гунів: історична правда українців незручна для всіх. 2017].
В Європі століттями проживав великий народ, який стародавні історики
називали гунами. Але вони не мали тюркського коріння і були високими,
міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва «гуни» подібна
до «хунну», жодним чином не ріднить їх з азіатами. Європейські гуни багато століть проживали на своїй території, від
діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не
були кочовиками. Це був висококультурний і цивілізований європейський
народ. Це були наші праукраїнці!
Азійські гуни — це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромила імперія Хань і витіснила на захід. Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані 2-м тисячоліттям до н. е. Саме тоді хунну перейшли через Велику Китайську стіну і вдерлись до Китаю. Білі гуни або ефталіти, споріднений народ, нападали на Персію і північну Індію в VI ст. до н. е. і V ст. до н. е. До Європи хунну (сюнну), як виявилося, не дійшли. Сліди їхньої присутності археологи знайшли лише на території Казахстану.
Правда про скіфів-гунів і про їх Велику імперію була незручна для багатьох народів. Впершу чергу – для московитів і германців (німців). Правда спростовує цілу низку міфів й вигадок, які Московія сама собі придумала і з якими їй так зручно жити, особливо тепер, і повчати інших. Наприклад, про вищість та першість “великоросів” серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність “малоросів” від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу і т. д. Германці ж протягом багатьох століть вважали слов’ян неповноцінними і неспроможними до великих справ і культурних перетворень народами. А тут якась Велика Скіфія з її претензіями на світове панування?! І це в той час, коли германці й держави ще власної не мали.
В Х ст. Костянтин Багрянородний писав про росів (Ρως; українців): “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Дещо пізніше, в XI ст., північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджував, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а нашу країну він називає Гунігард. Столицею цієї праукраїнської держави було місто Хівен. У ХІІ ст. ще один німецький хроніст Гельмольд у своїй праці “Хроніка слов’ян” теж називатиме Русь-Україну Гунігардом через її заселення гунами. Гельмольд був переконаний, що гуни є слов’янським народом. Данський хроніст XII ст. Саксон Граматик (Saxo Grammaticus) у своїй 16-томовій хроніці «Діяння данів» (лат. Gesta Danorum) теж вважав русичів і гунів одним народом. Вже у ХVІІ ст., шведський учений Олай Варелій напише, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом. І навіть у скандинавському епосі Русь-Україна часто фігурує під назвою Країна гунів [ Олександр КОВАЛЕВСЬКИЙ. Історична правда українців незручна для всіх або "загадка" гунів. 2017].
Немає коментарів:
Дописати коментар