ВИННИКІВЩИНА В РОКИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ (1648-1657 рр.)

На Винниківщині антифеодальні виступи ніколи не припинялися, а у часи Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького західноукраїнські землі стають районом масових повстань.

Гетьман Б. Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648 р. і 1655 р.), під час яких двічі облягав Львів, а його шлях завжди проходив через Винники. Від 9 до 25 жовтня 1648 р. штаб-квартира Богдана Хмельницького була на території села Лисиничі. Його штаб розташовувався при Глинянському шляху. Хоча боїв у Винниках не було, проте Винники не залишились без козацької слави, не оминула і нас козацька звитяга. Під час другої облоги Львова 1655 р. (25 вересня — 8 листопада) табір Б. Хмельницького знаходився у Винниках.

ЛЕГЕНДИ (за Галиною Скреметою).  

У пам’яті багатьох поколінь мешканців Винник зберігся такий переказ. Якось увечері невеликий козацький загін переходив лісом, повертався чи то з Винник, чи то Млинівців до козацького табору. На козаків налетіли озброєні шляхтичі. Козаки дали відпір, але шляхтичів було багато, вони зуміли загнати козаків на гору і взяти їх в оточення. Козаки, розуміючи, що сили нерівні, вирішили перехитрити ворога, дочекалися ночі, познімали свої жупани і понакидали їх на кущі, наче тих одягнули. Перечекали кілька годин і вдосвіта почали обстрілювати шляхетські позиції. А що діялось це у жовтні, коли ранні ранки є по – осінньому сіруватими, а не прозорими, як влітку, то шляхтичі в ранковому тумані легко прийняли розкидані по кущах жупани за самих козаків. Налякавшись, що тих так багато, повтікали, а козаки щасливо повернулись до табору та розповіли про свою пригоду. В пам'ять про цю подію люди назвали ліс і гору в лісі Жупаном.

Ще одна легенда походження назви «Жупан» приписує самому гетьману (цю історію вперше було опубліковано лише у 2004 році у путівнику "Околицями Винниківського озера"). У минулому схили гори були густо вкриті кущами шипшини. Коли шипшина зацвітала, то гора нагадувала велетенський рожевий букет. Особливо урочистим стояв ліс восени, коли виблискувало на сонці жовте листя і червоні дозрілі ягоди шипшини, виглядав він так наче був гаптований пурпуром і золотом. Саме у таку пору під’їжджав до Винник Б. Хмельницький. Гетьман зупинився, вражений красою лісу і сказав: «Красивий, як козацький жупан».

 Львівська облога 1648 р. (6 — 25 жовтня). Здобуття Високого замку.

Після Пилявської битви 1648 р. Б. Хмельницький і перекопський мурза Тугай бей вирушили на Львів. Із Старокостянтинова військо пішло на Збараж, Тернопіль, Золочів, далі Глинянським трактом через села Розворяни, Заставне, Журавники, Сухоріччя, Нижню Білку, Миклашів, Підбірці, Лисиничі до мурів Львова. У селі Миклашові, під дубами, знаходився штаб Б. Хмельницького, який склав план наступу і здобуття Львова.

Пізніше табір було перенесено на Лисиницькі поля, ближче до Львова.

6 жовтня (26 вересня) 1648 р. передові підрозділи козацьких військ з’явилися в околицях Львова. 9 жовтня підійшли основні сили українців (60 — 80 тис) і татар (бл. 20 тис) і розпочався обстріл укріплень.

Подаємо фрагмент листа (за Романом Бучко) за 1648 р. писаря і присяжного Львівського магістрату і посла до обозу Хмельницького, якого він писав під час облоги Львова своєму Варшавському товаришу: «... попрощавшись з друзями і домашніми, й очікуючи навіть зневаги до загального права всіх народів збоку Хмельницького, який нещодавно ув'язнив посланих до нього пана Чарнецького й інших, їхали наше посли через саме згоріле передмістя. Відразу ж від міської хвіртки аж до рогатки за церквою св. Петра, зліва від якої розташувалася величезна купа татар, а справа жив у господі Хмельницький разом з Тугай-беєм, нас супроводжували двоє осавулів. Зсівши з коней, ми застали лише полковника Остафія й за порадою останнього, поїхали до Лисинич (за милю від Львова), переправляючись через великі татарські й козацькі полки і з жалем дивлячись на полонених християн. Тринадцятого дня місяця жовтня ми опинились у ворожому таборі. Допущені до Хмельницького, ми були прийняті охоче й людяно, посаджені за стіл біля нього й почастовані горілкою. Розмовляли з ним довго, просячи виявити повагу до столичного міста Русі, та й до нас, які вже позбулися всього через наших солдатів. Заплакав на нашу мову й виклав нам усі кривди, який зазнав він сам і Військо Запоріжське від різних осіб, а, зокрема, від й. м. п. коронного хорунжого (кн. Я.Вишневецького - А. Б.). Але від вказаної суми викупу не хотів відступитися ніяким чином, кажучи, що немає чим платити татарським ордам, найнятим на свою потребу, згодом посилався в цьому на своїх полковників, а вкінці казав нам повернутися до Остафія й там чекати його самого з остаточною відповіддю. Ідучи назад, ми придивлялися до озброєння запорожців і до військ, дуже велика кількість яких розташувалася в полях...».

Сам гетьман із Чортової (Чатової) скелі спостерігав за розташуванням козацького табору між селами Лисиничі та Кривчиці. Звідти й пішла назва урочища «Табори». Одна із вершин на якій начебто перебували козацькі розвідники, одягнуті у жупани, досі називається «Жупан», яка знаходиться при в'їзді у Винники зі сторони Львова. З лисиницьких полів 9 жовтня почало свій наступ українське військо. На західній окраїні села відбувалися збройні сутички козаків із поляками. Тут ховали загиблих. Звідси й назва цієї частини села – Могилиці.

У цей час у с.Млинівці (район Винниківського озера) також перебували козацькі загони, яких підтримували селяни.

Полк, яким командував найхоробріший з полковників Б. Хмельницького Максим Кривоніс, зупинився на Тарнавці (район сучасних вулиць Богдана Хмельницького і Волинської у Львові), полк Павла Головацького стояв на горі Калічій (Цитадельній).Загони татар, які тоді залишалися ще союзниками українців, отаборилися на полях поблизу приміських сіл Скнилова, Рясної і Зимної Води. Полк П. Головацького зайняв церкву св. Юра. Поляки спалили передмістя, але це не поліпшило їхнього становища, бо залога не змогла б відбити генерального штурму.

З тактичних міркувань Б. Хмельницький відмовився від штурму й 11 (1) жовтня вступив у переговори з магістратом. Декілька днів Львів гостив послів українського полковника Головацького і татарського обозного Піріс-Агу. Львів’яни обсипали експертів подарунками: срібними шаблями, оздобленими рубінами, золотими пасами і декількома тисячами злотих. Після такого прийому посли, звичайно, доводили Б. Хмельницькому і Тугай-Бею, що місто дуже бідне і не може багато заплатити. Переговори завершилися 13 (3) жовтня укладенням угоди про викуп. Викуп обійшовся Львову у суму, яка була у декілька разів меншою від тої, яку Львів міг заплатити грішми і товарами. Щоб пришвидшити збір коштів, М. Кривоніс оволодів Високим замком. Жителі львівських передмість і міських сіл увійшли до складу загону полковника Максима Кривоноса і разом з ним брали участь у штурмі й захопленні Високого Замку, який був важливим пунктом оборони. Хто ним володів, той і панував над передмістям.

Чому ж Хмельницький не наказав штурмувати передмістя, а обмежився викупом? По-перше, тому, що після зайняття козаками Високого Замку польський гарнізон не міг чинити опору і склав зброю, і, по-друге, тому, що Хмельницький не хотів піддавати небезпеці штурму українське населення передмістя.

Тут слід згадати про особисті зв’язки Богдана Хмельницького з Галичиною і Львовом. Відомо, що батько Богдана, Михайло Хмельницький, служив у 90-х роках XVI ст. у Жовківському і Олеському замках. У Жовкві, або Олеську пройшли дитячі роки Богдана. Навчався гетьман у Львівському єзуїтському колегіумі, а значить, жив у Львові принаймні 4–5 років. Є також відомості про те, що молодий Богдан брав участь в обороні Жовкви від татар у 20-их рр. XVIІ ст. Отже, зв’язки Б. Хмельницького з Галичиною, і зокрема з Львівщиною, мали свою історію, нараховували напередодні Визвольної війни кілька десятків років.

Взявши викуп, гетьман 25 (15) жовтня зняв облогу і відправився до Замостя. А за Львовом залишив наглядати свого двоюрідного брата Захарія Хмельницького.

Важливим стратегічним кроком у діяльності Богдана Хмельницького було те, що він під час облоги Львова восени 1648 р. розіслав свої полки у різні регіони Галичини громити поляків і підбирати у своє військо галицьке міщанство і селянство.

У листопаді 1648 р. Львівський патрицій С. Кушевич писав зі Львова про те, що Хмельницький розіслав окремі полки на здобуття деяких містечок в тому числі і села Винники, Млинівці та їх околиць.

Як видно з повідомлень поляків від 28 жовтня 1648 р. Б. Хмельницький відрядив козацькі полки на знищення шляхти у Галичині. Хмельницький розділив свою армію на три частини. Максима Кривоноса з Путіяном послав по сторонах для знищення шляхти, якогось Капусту відправив у Підгірські краї, а сам з усією армією пішов на Варшаву. Як бачимо, легендарний полковник Максим Кривоніс за допомогою Путіяна, не тільки охороняв головну артилерію козаків, але й під час своїх рейдів допомагав повсталим, в тому числі й селянам Винник та їх околиць.

Про це свідчить народна пам'ять та легенди про перебування в цих місцях Хмельницького. Ще і сьогодні на всіх шляхах, де проходив батько Хмель, народ в тому числі і Винник, Лисинич, Підгірців, Миклашова показує місце перебування полків Б. Хмельницького. Перебуваючи у Лисиничах, гетьман вів також дипломатичні переговори з послами від князя Трансільванії. 25 жовтня Хмельницький рушив далі на захід, дійшовши до Замостя, звідкіля до Вісли лишалося не більше як 100 км.

Після відходу основного війська Богдана Хмельницького з Галичини, разом з ним пішло на схід багато селян і міщан із західноукраїнських земель, у тому числі зі Львова та Винник. На тій частині України, яка залишилася під владою козаків, сформувалась Українська держава, очолена гетьманом і генеральною старшиною.

Друга Львівська облога 1655 р. (25 вересня — 8 листопада). Домовившись у серпні (за ст. ст.) 1655 р. зі Швецією про спільні дії проти Польщі, Б. Хмельницький вирушив разом із московським військом В. Бутурліна на Львів. 25 (15) вересня їхні розвідувальні загони з’явилися в околицях міста. Українські козацькі полки зупинилися зі сходу, півдня і південного заходу. Табір московських полків розташувався на захід і північ від центру міста. Польський сенатор Станіслав Любовицький і Самуїл Грондський прибули до козацького табору у Винники, щоб добитися перемир’я з Б. Хмельницьким.

Побут Б. Хмельницького у Винниках описаний в історичному романі Натана Рибака «Переяславська Рада» (т. II, стор. 589, Київ 1958):

«При в’їзді у Винники козацька варта спинила ридван. Любовицький з усією поштивністю, на яку був здатен, пояснив козацькому сотнику, хто він та куди верстає путь, і козаки, оточивши його ридван, повезли сенатора до Хмельницького. Погожа година панувала навкруги. Рівними шерегами стояли козацькі намети по праву руку, а по ліву біліли намети московського війська. Гордо маяли на вітрі значки і бунчуки. Під високим дубом, наче під бунчуком, створеним самою натурою, височів з білої повсті округлий широкий намет. Дві корогви, малинова і чорно-жовта, свідчили, що в цьому наметі на постої гетьман Хмельницький. За сто кроків од гетьманового намету козаки спинили ридван...».

Зустріч Б. Хмельницького з сенатором Станіславом Любовицьким і Самуїлом Грондським описує М. Костомаров: «Тут з'явився до Хмельницького 29 жовтня посланець від Яна-Казимира Станіслав Любовицький, давній знайомий Хмельницького, і привіз від свого короля лист, сповнений лестощів і навіть самопринизливих компліментів, хоча в Любовецького в той же час був інший лист до татарського хана ворожий Хмельницькому. Бесіда з Любовицьким у вищій мірі характерна – як щодо характеру Хмельницького, так і щодо духу того часу. «Люб'язний куме, – сказав Хмельницький, – згадайте, що ви нам обіцяли і що ми від вас одержали? Всі обіцянки ваші давались відповідно до науки єзуїтів, які кажуть: не слід дотримувати слова, даного схизматикам. Ви називали нас хлопами, били нагаями, відбирали наші статки, і коли ми, не стерпівши вашого насильства, втікали і полишали жінок наших і дітей, ви ґвалтували жінок наших і спалювали бідні хати наші, іноді разом з дітьми... саджали на палі, в мішках кидали у воду, виявляли ненависть до руських і презирство до їхнього безсилля; але що найобразливіше – ви глумилися над вірою нашою, мучили священиків наших. Стільки натерпілися від вас, стільки разів були обманутими, ми вимушені були шукати для поліпшення нашої долі таких засобів, від яких ні в якому разі не можна відмовлятися. Пізно шукати допомоги від нас! Пізно думати про примирення козаків з поляками!» Любовицький, підлещуючись до Хмельницького, почав картати польське шляхетство за те, що воно залишило свого короля в біді, і сказав; «Тепер король визнаватиме благородними не тих, які ведуть довгий ряд генеалогії від дідів, а тих, котрі подадуть допомогу вітчизні.

Забудьте все, що було, допоможіть помазникові божому. Ви будете не козаками, а друзями короля. Вам будуть даровані достоїнства, коронні маєтки; король вже не дозволить порушувати спокій цим собакам, які тепер розбіглися і полишили свого господаря». «Пане посол, – сказав Хмельницький, порадившись перед цим з козацькою старшиною, – сідайте і слухайте: я вам розповім баєчку. В старі часи жив у нас селянин, такий заможний, що всі йому заздрили. У нього був домашній вуж, який нікого не кусав. Господарі наливали йому молока, і він часто повзав поміж сім'єю. Одного разу хазяйському сину дали молока; приповз вуж і почав хлебтати молоко; хлопчик вдарив вужа ложкою по голові, а вуж вкусив хлопчика. Хазяїн хотів убити вужа, але той заліз в нору, і хазяїн лише відрубав йому хвіст. Хлопчик помер від укусу. Вуж не вилізав після цього з нори. З того часу хазяїн почав бідніти і звернувся до ворожбита дізнатися про причину цього. Йому відповіли: у минулому ти добре ставився до вужа, і він відволікав на себе всі нещастя, які загрожували тобі, а тебе рятував від них, тепер, коли вас розділяє ворожнеча, всі біди звалилися на тебе; якщо хочеш попереднього достатку, помирися з вужем. Хазяїн взявся запрошувати вужа відновити між ними попередню дружбу, а вуж сказав йому: даремно турбуєшся, щоб між нами була така дружба, як раніше. Як тільки я подивлюся на свій хвіст, так до мене одразу повертається досада; а як ти тільки згадаєш сина – відразу закипить у тобі батьківське обурення, і ти ладен мені голову розтрощити. Тому достатньо буде дружби між нами, якщо ти будеш жити у своєму домі, як тобі завгодно, а я у своїй норі, і будемо допомагати один одному. Те ж саме, пане посол, відбулося між поляками і руськими. Був час, коли ми разом насолоджувалися щастям, раділи спільним успіхам.

Козаки захищали королівство від усіляких небезпек і самі брали на себе удари варварів. Тоді ніхто не діставав здобичі від Польського королівства. Польські війська спільно з козацькими скрізь здобували перемоги. Але поляки, які вважали себе дітьми Королівства польського, почали порушувати свободу руських, а руські, коли їм стало боляче, почали кусатися. Сталося так, що у руських значна частина відсічена, і синів королівства немало згинуло. Як тільки цим народам спадуть на згадку біди, причинені один одному, одразу ж виникає досада, і хоч почнуть миритися, а справи не доведуть до кінця! Наймудріший зі смертних не зможе відновити між ними міцного і тривкого миру. Хіба що так: хай Королівство польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської, хай відступить козакам всю Русь до Володимира, Львів, Ярославль, Перемишль, а ми, сидячи собі на своїй Русі, будемо відвертати ворогів від Королівства польського. Але я знаю: якби у всьому королівстві залишилося сто панів, і тоді б вони не згодилися на це. А козаки, поки зможуть тримати зброю, не відступляться від цих умов. Тому – прощавайте». Любовицький передав Хмельницькому прикрасу з дорогоцінним каменем, дарунок дружині Хмельницького від польської королеви Марії Людвики. «Боже всемогутній, – вигукнув Хмельницький, – що я значу перед твоєю особою, але ось як піднесла мене ласка твоя, що до моєї Ганни найсвітліша королева польська пише листи і просить в неї заступництва переді мною!». Однак, звертаючись до Любовицького, Хмельницький сказав: «Не можу виконати бажання її величності; не можу порушити міцного договору з руськими і шведами».

Пізніше ставка Б. Хмельницького перемістилася поблизу церкви Юра, і знаходилася тут до 8 листопада 1655 р. Трохи раніше на захід від Львова отаборилося польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким. Проте Хмельницький і Бутурлін вирішили випередити супротивника. Козацькі частини на чолі з миргородським полковником Григорієм Лісницьким і московські загони під керівництвом князя Григорія Ромодановського 29 вересня здобули Городок, а наступного дня повністю розгромили польське військо.

Перемога під Городком забезпечила вільне маневрування козацьких військ у Галичині. Визволено Яворів, Немирів, Любачів та інші міста. Упродовж 30 вересня — 5 жовтня (20—25 вересня) обстрілювалися укріплення. 6 жовтня (26 вересня) почалися переговори, які засвідчили відмінність позицій союзників.

Гетьман схилявся до компромісу (погоджувався на викуп), боярин наполягав на негайній капітуляції і присязі царю Олексію Михайловичу. 20 (10) жовтня було досягнуто угоди про сплату контрибуції в сумі 60 тис. злотих. Після виплати контрибуції 8 листопада (29 жовтня) облога була припинена.

План визволення західноукраїнських земель не вдалося тоді здійснити. Кримський хан, наляканий зміцненням України, напав на Поділля. У зв'язку з небезпекою татарського удару з тилу, московсько-українській армії довелося вирушити у похід, щоб відбити напад татар.

 

Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом», 1885 (олія на дошці, 130 x 79 см, Нацональний музей у Варшаві)