У міжвоєнний період (1920–1930-ті роки) українці в умовах польської окупації масово вшановували Українських січових стрільців (УСС) на Зелені свята. Ці заходи були наймасовішим виявом національної єдності та національно-визвольного руху.
Щороку на Зелені свята тисячі людей організованими колонами йшли на військові поховання, зокрема на Личаківське та Янівське кладовища у Львові. Такі ж заходи масово проходили в Станіславові (нині Івано-Франківськ), Тернополі та інших містах Галичини.
Напередодні Зелених свят активісти, пластуни та молодь із товариств «Просвіта» й «Сокіл» прибирали могили, насипали нові кургани та встановлювали традиційні козацькі хрести.
Заходи починалися з панахид, які правили українські священники. Після богослужінь виголошували патріотичні промови та виконували стрілецькі пісні (наприклад, «Коли ви вмирали...»). Учасники часто несли вінки із колючого дроту та терну.
Польська адміністрація часто розцінювала такі акції як небезпечні політичні маніфестації, тому ставилася до них вороже. Іноді відбувалися сутички між українською молоддю та польськими правоохоронцями. Проте часто влада змушена була толерувати походи, оскільки формально вони були прив'язані до церковного свята і відвідування цвинтарів.
Така традиція слугувала символом пам'яті про борців за незалежність та яскравим протестом проти політики пацифікації (акцій заспокоєння) і полонізації.
Спогади про міжвоєнні роки публіциста Анатолія Курдидика у книжці «Записки з буднів», виданій 1977 р. у Вінніпегу (Канада): «На Зелені Свята у Львові до стрілецьких могил на Янівському й Личаківському цвинтарях ішло все з українців, що могло йти і що мало хоч макову дробинку українського серця. Воєвода, начальник безпеки й інші окупантські акули тижнями пам'ятали про наші Зелені Свята. Поліція стягувала підкріплення з околиці. «Тайняки-хитраки» запускали додаткові вуси і бороди – щоб ті, яким вони вибивали зуби і синячили очі в політичному слідстві, не могли їх пізнати. Окремі специ вибирали на цьому й тому цвинтарі найгустіші кущі, в яких мала сидіти поготівлям мазурня в шапках і мундирах. Польські студенти-цваняки горлали на вічах, приготовляли грубі палиці. «Жовті» газети нацьковували вулицю на «гайдамакуф» і лякали «обивателів» гайдамацькими ножами. А український Львів спокійно, як і годиться, готувався до відвідин своїх Героїв, Лицарів і Мучеників».
З розповіді політв'язня Ігоря Калинця: «Мій знайомий пластун Роман Риф'як, уже покійний, згадував: урочисту ходу формували в центрі міста, на теперішній площі Івана Підкови. Тисячі людей організовано прямували вулицями Львова. В перший день – на Янівський цвинтар, у другий – на Личаківський.
Поляки толерантно ставилися до походу. Цивільна влада вважала, що це – релігійна акція. Хоч самі учасники надавали їй політичного змісту. У дорозі співали стрілецьких пісень мінорного звучання. Несли вінки з колючого дроту й терну. Поліція відбирала їх на території цвинтаря. Доводилося маскувати зеленню».
5 червня (понеділок) 1922 р. Винники. На Зелені свята відкрили й освятили перший пам'ятник ВОЇНАМ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ на українських землях.
Близько десяти тисяч людей були присутні на церемонії, серед них Богдан та Леонід Лепкі. Боячись заворушень, за наказом польської влади кладовище міста було оточене трьома рядами армії та поліції.
Програма складалася з польової Служби Божої на площі місцевого «Сокола», походу на цвинтар, відкриття пам'ятника і покладання вінків. Хоча промови та виступи були суворо заборонені, та саме покладання вінків (150!) з виголошенням від кого – викликали більше враження, ніж будь-які промови.
Службу Божу відслужили кілька священників на чолі з прелатом о. Л. Куницьким. Під їхнім проводом відбувся процесійний похід на цвинтар. Це, мабуть, вперше довелося винниківчанам бачити такий похід. Перший вінок від Диктатора ЗОУНР ніс д-р Володимир Бачинський, а далі вінки від НКУГА, КЕУГА всіх корпусів, бригад та самостійних частин. А дальше вінки від різних установ Львівського повіту. Найзворушливіший був вінок від товаришів по зброї – інвалідів УГА, що його несли три інваліди.
Виконавши посвячення, о. прелат Л. Куницький сказав: «Говорити заборонено, помолімося за душі наших героїв», і почав голосно молитися.
Хоча згодом польські окупанти-шовіністи вимагали ліквідувати пам'ятник, однак з правового погляду на це не знайшли підстав.
Пам'ятник щасливо перебув Другу світову війну. Згодом вже радянські вандали пошкодили пам'ятник та знищили державний знак — тризуб. Могилу в радянський час доглядала й опікувалася нею Михайлина Гарапа. Місцеві мешканці й тепер ретельно доглядають могилу і вшановують героїв. На початку 1990-х рр., за старими світлинами, здійснив відновлення могили п. Тарас Левків разом зі студентами коледжу ім. І. Труша (радянським режимом було знищено тризуб на пам'ятнику).
