Обміління Дунаю. Літо 2026 року

Дунай має довжину 2 961 км. Річка бере початок у Німеччині, в горах Шварцвальда. Далі тече через столиці Центральної та Східної Європи — Відень, Братиславу, Будапешт і Белград, і вливається в Чорне море через дельту Дунаю в Румунії та Україні. Тривала спека та гострий дефіцит опадів у Центральній і Південно-Східній Європі спричинили катастрофічне падіння рівня води в Дунаї. За даними гідрологів та міжнародних моніторингових служб, у липні 2026 року судноплавна артерія Європи опинилася на межі критичних показників за останні 50–100 років. Причиною стали не лише нинішні екстремальні температури, а й дефіцит опадів навесні.

Для України ця ситуація має особливе значення. Нижня течія Дунаю, українська дельта, порти та природні екосистеми є частиною спільного європейського простору.

Верхній Дунай простягається від Німеччини до столиці Словаччини Братислави, середня течія — від Братислави до кордону Сербії та Румунії, а нижня — через Румунію та Болгарію до дельти Дунаю, яка впадає в Чорне море.

🇷🇸 Сербія. Біля водомірного поста Бездан рівень води впав до -120 см, наблизившись до абсолютного історичного мінімуму 1909 року (-143 см). У Новому Саді та Апатині на місці глибокої води утворилися кілометрові піщані коси, а катери й баржі опинилися на суходолі.

🇭🇷 Хорватія. Поблизу населеного пункту Батина зафіксовано рівень води на 17 см нижчий, ніж під час попередньої рекордної посухи 2022 року. У Хорватії знову стала видимою затонула угорська вантажна баржа.

Зі зниженням води поблизу хорватського селища Батина на поверхню почали масово виходити боєприпаси часів Другої світової війни. Лише за один тиждень липня сапери регіонального підрозділу вибухотехнічної служби Осієка виявили та контрольовано знищили три радянські авіабомби. Останньою виявилася 101-кілограмова авіабомба з 46 кг вибухівки та бойовим підривачем. Через високу детонаційну небезпеку її знешкодили вибухом безпосередньо на місці знахідки.

🇷🇴 Румунія. У румунському секторі Дунаю показники впали до мінімуму з 1996 року. Це призвело до вимушеного обмеження забору води для зрошення сільгоспугідь та затримок експорту зерна баржами. У Румунії на АЕС «Чернаводе», яка забезпечує близько 20% виробництва електроенергії в країні, вже зупинили один із двох ядерних реакторів потужністю 706 МВт.

Угорщина. Через різке обміління Дунаю в центрі Будапешта оголилися великі ділянки річкового дна. У Будапешті 30 липня рівень Дунаю опустився до 23 сантиметрів, побивши попередній антирекорд 2018 року. Станом на 4 серпня вода впала приблизно до 10 сантиметрів. Вантажне судноплавство майже зупинилося на окремих ділянках, а туристичні кораблі змушені змінювати маршрути.

Угорщина та Румунія були змушені зупинити атомні енергоблоки. Збудована ще за радянських часів угорська АЕС «Пакш» використовує воду Дунаю для охолодження реакторів. Однак нині рівень води настільки знизився, що водозабірні споруди більше не можуть забирати достатню кількість води.

🇧🇬 У Болгарії через рекордне обміління Дунаю повністю заблоковано рух великотоннажних барж біля міст Видин та Русе, де річка розпалася на численні мілини й острівці. Ситуація настільки критична, що поблизу села Антимово місцеві жителі дістаються пішки до піщаних кос, які раніше були глибоко під водою.

У Болгарії, неподалік села Ряхово, на оголеному дні Дунаю знайшли кістки шерстистого мамонта. Дослідники вже виявили нижню щелепу, бивні, лопатку, ребра та інші фрагменти. Частина скелета, ймовірно, досі залишається під ґрунтом.

Критичне обміління Дунаю в Будапешті (Угорщина). 30.07.2026 р.

Обміління Дунаю на межі Румунії та Болгарії. 3 серпня 2026 р.

Коцюбіїв (тепер Одеса) та морська битва КОЗАЦЬКОГО флоту на французькій карті 1703 р. Пласід де Сент-Елен та П’єр Дюваль.

1703 р. Пласід де Сент-Елен та П’єр Дюваль. Карта «Composite: Le course du Danube» (Карта річища Дунаю).

1703 р. опублікували 4-х листову карту «Le Cours du Danube dédix au Roy». Карта міститься в атласі "Cartes de geographie", що був опублікований  в Парижі між 1686-1704 рр. Гравер мапи Клод Огюст Бері (Claude-Auguste Berey; 1651-1732).

На карті Нижня Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) позначена як «Ukranie ou Pays des Cosaqyes” (Україна або Земля (Країна) Козаків).

На карті позначено Коцюбіїв (Koczuby) - теперішня Одеса.

Це  дуже рідкісна і детальна карта Чорноморського регіону. Карта особливо цікава, оскільки намальовано демонструє походи кримських татар в Україну. На карті зображені верблюди, яких татари використовували у походах і мандрах по українських теренах як тяглову силу і для їзди верхи. Позначено та підписано дніпровські пороги,  шлях татар на Польщу – «Route des petits Tartares en Pologne». Південна Україна – «Passage des Tartarres a la nage».

На даній карті також відображена одна з чисельних морських битв козацького флоту (атака запорожців на турецький корабель за допомогою човнів з частково критими шкірами корпусами) біля острова Тендра під час Московсько-турецької війни 1686—1700 рр. (також Московсько-османська війна 1686-1700 років) — війна в 1686—1700 роках між Московським царством і Османською імперією за контроль над південною Україною та Донщиною. Складова Великої турецької війни 1683–1699 років. Закінчилася поразкою османів і підписанням у 1700 році Константинопольського договору.

Цікаво, що самі запорожці тоді називали Тендру «Тин-дерево». Це було класичне, «прибите» місце перепочинку і стоянки перед подальшим плаванням у море і після повернення з походу [Василь Терлецький; ФБ 2024].

Сергій Кутняков (FB; 2024): «Шедевральне зображення атаки запорожців біля Тендри в морі на турецький корабель за допомогою човнів з частково критими шкірами корпусами. Подібні конструкції відомі з античності у меотів, зігів і ахейців – народів півдня Меотиди. Які могли в дощ і штормову погоду під шкіряними навісами веслувати по морю.

У Надазов'ї, яке позначене як край татар і ногаїв, західніше гирла Дону бачимо Beauport (Таганрог, або Новий Азовський городок і порт згідно Константинопольського договору 1700 року). На правому березі в гирлі Кальміусу (або Міусу) позначене місто Рidoa. Ще один, тепер вже французький варіант козацької передісторії Маріуполя».  

Пласід де Сент-Елен (Placide de Sainte-Hélène; 1648-1734), французький картограф, географ королів Людовика XIV і XV. Пласід де Сент-Елен був родичем П’єра Дюваля.

П’єр Дюваль (Pierre Duval; 1619-1683), французький географ та картограф, племінник та учень Ніколи Сансона, працював також у картографічній майстерні Сансонів. Про П’єра Дюваля відомо, що народився він у 1619 р. в м. Аббевіль (Abbeville), що розташоване на півночі Франції. 1650 р. отримав титул Королівського Географа. Перші карти почали з’являтися з 1646 р., публікувались як окремо, так і входили до збірників карт. Спочатку це були переважно копії мап голландських видавців. До 1654 р. карти П. Дюваля публікував П. Мар’єт-старший, згодом — Ю. Жайо (до 1670 р.).

1654 р. заснував власне видавництво і відмовився перевидавати свої старі карти, що згодом призвело до розриву з Ю. Жайо. У цьому ж році до свого прізвища почав додавати: д’Аббевіль. 1658 р. П. Дюваль склав карти Франції та її провінцій і написав до своїх карт «Description de la France ou Géographie françoise» (Опис Франції й французька географія).

Найвагомішими здобутками П. Дюваля є збірний атлас «Cartes de Geographie» (Париж, близько 1654 р.) (зібраний із мап відомих голландських і французьких картографів XVII ст. і невеликої кількості карт самого П. Дюваля; видавався у 1662 р., 1667 р., 1684 р.).

1658 р. фундаментальна праця «Le Monde, ou Géographie universelle, contenant la description et les cartes et les blasons des principaux pays du monde» (у 2 томах) з описом країн, яка перевидавалася багато разів. До 1688 р. було шість видань французькою мовою (1663 р., 1676 р., 1682 р. та ін).

У 1676 р. вона вийшла під назвою «Всесвітня Географія, що містить описи, карти й герби основних країн світу» (La Geographie Universelle contenant Les Descriptions, les Сartes, et le Blason des principaux Pais du Monde). Видана в Парижі, 312 сторінок з картами.

«Всесвітня Географія» є унікальним історичним документом в області картографії й представляє величезне значення для всіх країн світу в галузі історії, географії, лінгвістики, хронології. Примітно, що в цій географії із усіх країн тільки три названі імперіями. Це Імперія Тартарія (Empire de Tartarie) на території сучасного Сибіру, Імперія Могол (Empire Du Mogol) на території сучасної Індії, у Європі – Турецька Імперія (Empire des Turcs). Якщо в сучасній історії можна легко знайти відомості про Імперію Великого Могола, то про Тартарію, як про імперію, не згадується в підручниках ні по світовий, ні по вітчизняній, ні в матеріалах по історію Сибіру. Цікаві комбінації географічних назв, що збереглися до наших днів, і що канули в часі. Наприклад, на карті Тартарії, вона граничить на півдні з CHINE (сучасний Китай), а поруч на території Тартарії, за Великою китайською стіною, позначена місцевість названа CATHAI, трохи вище зазначені озеро Lak Kithay і населений пункт Kithaisko.

Після смерті П. Дюваля картографічною фірмою керувала його вдова, а згодом — доньки.

З історії картографування теперішньої Одеси. 

 На італійській карті Фра Мауро 1459 р. на місці Коцюбіїва показано поселення (або руїни) під назвою Фіорделікс (Fiordelixe).

Карта 1513 року. На карті позначено Laginestra.

Карта Герарда Меркатора «Taurica Chersonesus. Nostra aetate Pruccopsca et Gazara dictur», 1595 р. На місці сучасної Одеси позначено: «Ginestra» та «Flor de Lix».

На карті «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina cum adjacentibus Provinciis” Г. Боплана 1648 р. на місці Одеси -  Kociubi H.y.D.

1703 р. Пласід де Сент-Елен та П’єр Дюваль. Карта «Composite: Le course du Danube» (Карта річища Дунаю).

1703 р. опублікували 4-х листову карту «Le Cours du Danube dédix au Roy». Карта міститься в атласі "Cartes de geographie", що був опублікований  в Парижі між 1686-1704 рр. Гравер мапи Клод Огюст Бері (Claude-Auguste Berey; 1651-1732).

На карті Нижня Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) позначена як «Ukranie ou Pays des Cosaqyes” (Україна або Земля (Країна) Козаків).

На карті позначено Коцюбіїв (Koczuby) - теперішня Одеса.

Це  дуже рідкісна і детальна карта Чорноморського регіону. Карта особливо цікава, оскільки намальовано демонструє походи кримських татар в Україну. На карті зображені верблюди, яких татари використовували у походах і мандрах по українських теренах як тяглову силу і для їзди верхи. Позначено та підписано дніпровські пороги,  шлях татар на Польщу – «Route des petits Tartares en Pologne». Південна Україна – «Passage des Tartarres a la nage».

На даній карті також відображена одна з чисельних морських битв козацького флоту (атака запорожців на турецький корабель за допомогою човнів з частково критими шкірами корпусами) біля острова Тендра під час Московсько-турецької війни 1686—1700 рр. (також Московсько-османська війна 1686-1700 років) — війна в 1686—1700 роках між Московським царством і Османською імперією за контроль над південною Україною та Донщиною. Складова Великої турецької війни 1683–1699 років. Закінчилася поразкою османів і підписанням у 1700 році Константинопольського договору.

Цікаво, що самі запорожці тоді називали Тендру «Тин-дерево». Це було класичне, «прибите» місце перепочинку і стоянки перед подальшим плаванням у море і після повернення з походу [Василь Терлецький; ФБ 2024].

Сергій Кутняков (FB; 2024): «Шедевральне зображення атаки запорожців біля Тендри в морі на турецький корабель за допомогою човнів з частково критими шкірами корпусами. Подібні конструкції відомі з античності у меотів, зігів і ахейців – народів півдня Меотиди. Які могли в дощ і штормову погоду під шкіряними навісами веслувати по морю.

У Надазов'ї, яке позначене як край татар і ногаїв, західніше гирла Дону бачимо Beauport (Таганрог, або Новий Азовський городок і порт згідно Константинопольського договору 1700 року). На правому березі в гирлі Кальміусу (або Міусу) позначене місто Рidoa. Ще один, тепер вже французький варіант козацької передісторії Маріуполя».  

Пласід де Сент-Елен (Placide de Sainte-Hélène; 1648-1734), французький картограф, географ королів Людовика XIV і XV. Пласід де Сент-Елен був родичем П’єра Дюваля.

П’єр Дюваль (Pierre Duval; 1619-1683), французький географ та картограф, племінник та учень Ніколи Сансона, працював також у картографічній майстерні Сансонів. Про П’єра Дюваля відомо, що народився він у 1619 р. в м. Аббевіль (Abbeville), що розташоване на півночі Франції. 1650 р. отримав титул Королівського Географа. Перші карти почали з’являтися з 1646 р., публікувались як окремо, так і входили до збірників карт. Спочатку це були переважно копії мап голландських видавців. До 1654 р. карти П. Дюваля публікував П. Мар’єт-старший, згодом — Ю. Жайо (до 1670 р.).

1654 р. заснував власне видавництво і відмовився перевидавати свої старі карти, що згодом призвело до розриву з Ю. Жайо. У цьому ж році до свого прізвища почав додавати: д’Аббевіль. 1658 р. П. Дюваль склав карти Франції та її провінцій і написав до своїх карт «Description de la France ou Géographie françoise» (Опис Франції й французька географія).

Найвагомішими здобутками П. Дюваля є збірний атлас «Cartes de Geographie» (Париж, близько 1654 р.) (зібраний із мап відомих голландських і французьких картографів XVII ст. і невеликої кількості карт самого П. Дюваля; видавався у 1662 р., 1667 р., 1684 р.).

1658 р. фундаментальна праця «Le Monde, ou Géographie universelle, contenant la description et les cartes et les blasons des principaux pays du monde» (у 2 томах) з описом країн, яка перевидавалася багато разів. До 1688 р. було шість видань французькою мовою (1663 р., 1676 р., 1682 р. та ін).

У 1676 р. вона вийшла під назвою «Всесвітня Географія, що містить описи, карти й герби основних країн світу» (La Geographie Universelle contenant Les Descriptions, les Сartes, et le Blason des principaux Pais du Monde). Видана в Парижі, 312 сторінок з картами.

«Всесвітня Географія» є унікальним історичним документом в області картографії й представляє величезне значення для всіх країн світу в галузі історії, географії, лінгвістики, хронології. Примітно, що в цій географії із усіх країн тільки три названі імперіями. Це Імперія Тартарія (Empire de Tartarie) на території сучасного Сибіру, Імперія Могол (Empire Du Mogol) на території сучасної Індії, у Європі – Турецька Імперія (Empire des Turcs). Якщо в сучасній історії можна легко знайти відомості про Імперію Великого Могола, то про Тартарію, як про імперію, не згадується в підручниках ні по світовий, ні по вітчизняній, ні в матеріалах по історію Сибіру. Цікаві комбінації географічних назв, що збереглися до наших днів, і що канули в часі. Наприклад, на карті Тартарії, вона граничить на півдні з CHINE (сучасний Китай), а поруч на території Тартарії, за Великою китайською стіною, позначена місцевість названа CATHAI, трохи вище зазначені озеро Lak Kithay і населений пункт Kithaisko.

Після смерті П. Дюваля картографічною фірмою керувала його вдова, а згодом — доньки.

1779 р. Генеральна карта Новоросійської губернії. Позначено Хаджибей. 

Коцюбіїв (також Джинестра, Кочубіїв, Коцюбей, Кацюбіїв, Качибей, Гаджибей, Хаджибей) — історичне поселення на півдні України, тепер м. Одеса.  

Ginestra (la ginestra, la zinestra, la sinestra) (Джинестра). Це італійська назва (від la ginestra — дрік), яка зустрічається на середньовічних морських картах-портоланах XIV–XV століть. Так італійські картографи позначали поселення, якірну стоянку та узбережжя в районі нинішньої Одеської затоки.

Джинестра, Коцюбіїв, Хаджибей та сучасна Одеса — це історична тяглість одного й того самого географічного пункту, який просто змінював назви залежно від того, хто контролював територію.

У V столітті до н. е. на місці сучасного центру Одеси існувало стародавнє грецьке поселення — «Гавань Істріан». Залишки цієї колонії були знайдені під сучасним Приморським бульваром на глибині 1,5 м, а також на інших вулицях міста. Окрім цього поселення, на території Одеси також налічується близько дванадцяти інших давньогрецьких колоній. Крім інших, на протилежному березі Одеської затоки було поселення «Гавань Ісіякон». Суперництво між мешканцями цих колоній було зумовлене тим, що між ними проходив кордон грецьких міст-колоній Ольвії (на північному сході зі сторони гавані Ісіякон) та Істрії (на півдні зі сторони гавані Істріан). У другій половині IV — початку III століття до н. е. Ольвія вступила в конфлікт із сусідніми грецькими колоніями, Херсонесом та Істрією. Причиною війни стало невдоволення правителями Ольвії сферами впливу в цьому регіоні. На той час гавань Істріан була прикордонним форпостом Істрії, тому через війну це поселення прийшло у запустіння наприкінці IV століття до н. е., а гавань Ісіякон проіснувала ще два століття.

Близько XIV століття, у місцевому степу панувала Ногайська орда, яка згодом влилася до Золотої Орди. В ординські часи, у XIV столітті, на місті колишньої грецької колонії з'явилася генуезька факторія «Джинестра», що торгувала з кочовиками. Генуезці купували у Північному Причорномор'ї здебільшого зерно та рабів. Водночас, на думку науковців, Куяльницький та Хаджибейський лимани почали віддалятися від Чорного моря, внаслідок чого утворився природний насип — «Пересип». Це не могло не позначитися на економічному стані краю, бо у наступні роки на цих двох лиманах видобувалося багато солі. На початку 1320-х років одним з основних ворогів Золотої Орди стало Велике князівство Литовське.

На місці Одеси у травні 1415 р. у польського хроніста Яна Длугоша вперше згадується порт Kaczubyeiow (Коцюбіїв). Поселення з'явилося на берегах Одеської затоки Чорного моря в період Великого князівства Литовського за часів правління князя Вітовта. Заснував його, за переказами, знатний подільський (польський чи український) магнат-шляхтич — Коцюба-Якушинський (Kocub Jakuszynski). 

Посол Речі Посполитої в Кримському ханстві у 1578—1579 роках Мартін Бронєвський в описі Криму (Tartariae Description) описує руїни Cacibiei: «Далі Качибеєве городище, як нібито звалилась земля, що омивається широким озером, що знаходиться біля моря й при гирлі Дністра; там, кажуть, був раніше досить значний порт».

У 1657 році мандрівник і письменник Османської імперії Евлія Челебі так схарактеризувати «землю фортеці Ходжабай»: «До сьогоднішнього дня споруди цього укріплення збереглись і їх добре видно на березі Чорного моря, на крутій скелі. Якщо це укріплення хоч трохи підремонтувати, місцевість стане залюдненою, а дорога безпечною. У цих місцях із Чорного моря добувають сіль…».

Потім поселення знову залюднено переважно єдисанськими татарами (ногайцями Єдисанської орди), греками та іншими під назвою Хаджибей (Hacıbey) (нібито — у дослівному перекладі «достойник (князь), що зробив паломництво — хадж до Мекки»). Хаджибей — татарсько-османське (спотворене) звучання (озвучування; кін. XV- поч. XVI століття) українського (староукраїнського) слова Кацібей-Качибей (Кацюбіїв) (із часів Великого князівства Литовського та Руського — кін. XIV — поч. XV ст.).

У 1765 році, поряд із поселенням Хаджибей, Османська імперія будує фортецю Новий Світ (Єні-Дунья).

Під час російсько-турецької війни 1768—1774 років Хаджибей руйнувався.

З 1792 року за Ясським мирним договором території на схід від Дністра (у тому числі й Хаджибей) відійшли до Російської імперії. Під керівництвом Хосе де Рібаса 1793 за проєктом голландського військового інженера Франца де Воллана була побудована фортеця й започатковані роботи з будівництва порту та міста.

1794 року Хаджибей було перейменовано на Одесу.

Україна Інкогніта (FB, 17 липня 2022 р.): «Козаки нерубаї збудували Одесу? А як же Катерина ІІ?:

Ще й досі лунають вигуки деяких одеситів, про те, що Одеса - російське місто, що його збудувала Катерина ІІ і тд. А на околиці міста є найбільший козацький цвинтар України - Сотниківська Січ. Раніше це було село Малий Куяльник - його заснували козаки, які перебралися, після руйнації росіянами Запорізької Січі, на околиці міста Хаджибей, на землі Османської імперії. Після захоплення росіянами Хаджибея ці козаки присягнули на вірність російській імперії й пообіцяли ніколи не брати в руки зброю, за що їх і назвали нерубаями. Замість рубати ворогів, вони отримали дозвіл на розробку будівельного каменю - вапняку-черепашнику, і згодом стали монополістами у цій справі. І не лише у Куяльнику, а й в Усатовому, а особливо у селі Нерубайське (із назви зрозуміло, хто жив у селі). З часом їхні копальні-катакомби розрослися на десятки кілометрів, а ще пізніше - на сотні. Нині це легендарні Одеські катакомби - найбільші у Європі. Саме із каменю, який добували нерубаї, у 19 столітті збудували місто. Воно не було новим - це був перейменований Хаджибей, який Катерина вирішила назвати як античне місто - Одеса. Хтось їй ляпнув, що стародавня Одеса стояла на місці Хаджибея, хоча це повна нісенітниця, адже Одеса була на болгарському узбережжі. А ще одне античне місто - Едеса, стояло там де нині Шанлиурфа. До речі команда Україна Інкогніта була й там, і там.

Першими будівельниками були все ті ж нерубаї. Пізніше на будівництво прибуло багацько переселенців з ближніх українських губерній, а також колоністів запрошених царським урядом - греків, болгарів, албанців... З російських губерній мало хто прибував - великороси майже не приймали участі у розбудові Одеси в першу половину 19 століття.

Керівництво містом здійснювали переважно іноземці та їх нащадки - Хосе де Рібас, Томас Кобле, Арман де Рішельє, Луї де Ланжерон, Пауль Коцебу, Григорій Маразлі... Із російських можновладців помітну роль у розбудові міста зіграли лише Воронцови.

Одними із піонерів будівництва Одеського порту були Потоцькі. А ще були Яхненки і Симиренки - почесні громадяни Одеси, гласні міської думи. Про рівень Симиренків у Одесі свідчить хоча б те, що Платон Симиренко одружився із дочкою голови Одеської думи - Тетяною Овчінніковою. А ви знали, що видатний селекціонер Левко Симиренко - це внук одеського міського голови? Та хто ж про це колись казав, якщо навіть про роль Симиренків у розбудові міста і порту мовчать і досі.

За рахунок чого розвивалася Одеса? Про це теж мовчать русофіли, адже це було українське зерно, яке прямувало із порту в усі куточки світу.

В усі періоди більшість населення у Одесі становили українці. Було багато євреїв - легендарна єврейська Одеса, а от яким боком до міста росіяни? Чому воно "російське" і нащо в ньому пам'ятник жінці, яка зруйнувала Січ і закріпачила українців. А ще переписала історію, зробивши із України-Русі окраїну?».

Тарас Чухліб (2024 р.; ФБ): «ІСТОРІЯ НАШИХ ПЕРЕМОГ - МОРСЬКА БИТВА З ТУРКАМИ БІЛЯ ОСТРОВА ТЕНДРА ВОСЕНИ 1621 РОКУ

У джерелах збереглися фрагментарні відомості про козацьку флотилію України, що налічувала 26 човнів-«чайок» і використовувала як морську базу острів Тендра.

У наші дні – це Тендрівська коса, північно-західна окраїна якої лежить приблизно за 27 км на південь від Очакова. Прикметний опис тогочасної Тендри подав Г. Боплан: «це острів на відстані 4 льє від гирла Дніпра, завдовжки до 3–4 льє; голий, вкритий поодинокими чагарниками. Прісна вода тут надзвичайно смачна, а довкола –

хороші місця для якірної стоянки». Із цього опису випливає, що безлюдний, із бідною рослинністю острів, який, за сучасними мірами довжини, завдовжки становив 13–18 км (скільки він був завширшки — невідомо, нині найбільша ширина Тендрівської коси сягає близько 2 км), міг прислужитися тогочасним козакам-мореплавцям зручними стоянками для суден та наявністю на ньому питної води. Географічне розташування Тендри було вельми вигідним для козаків за умов постійного запорозькотурецького протистояння на Чорному морі.

Цей острів знаходився на відстані лише близько трьох десятків кілометрів від входу у Дніпровський лиман, правий берег якого захищала Очаківська, а лівий Кінбурзька фортеці.

Козацьким чайкам, які прямували з Дніпра в Чорне море, або поверталися через Дніпровське гирло на Запорозьку Січ, доводилося прослизати лиманом поміж цих сторожових форпостів противника. Козаки використовували Тендру для прихованого від ворога відстою своїх човнів, а також як проміжний опорний пункт під час походів на далекі відстані.

Острів Тендра постав для козаків у ролі тимчасового тилового плацдарму, спираючись на який вони здійснювали свої операції у прилеглій до острова акваторії Чорного моря. У другій половині вересня 1621 р. під Тендрою розгорівся бій між козацькою та османською флотиліями. Про цей бій збереглися скупі відомості, що їх подав автор «Тугфета». З названого твору випливає, що після того, як армія Османа ІІ рушила від Дунаю у напрямі кордону Речі Посполитої, в Ісакчі залишився зі своєю ескадрою Халіль-паша — капудан-паша, головний османський адмірал. Султан наказав йому захищати наведений через ріку понтонний міст, а також споруджувати в цьому районі нову фортецю. Через якийсь час, власне, близько 15 вересня, капудан-паша почув тривожну для себе звістку про повторний вихід з Дніпра сорока козацьких чайок. Реакція капудана-паші на таке повідомлення не забарилася. 15 вересня він послав проти запорожців 10 галер під командуванням бега Мори Абді-паші.

Вийшовши з Кілійського гирла Дунаю і рухаючись на північний схід уздовж морського узбережжя, цей османський флотоводець провів свої галери повз Дністровський лиман. Далі маршрут Абді-паші проліг до Очакова, де йому повідомили про останні новини щодо козаків: «мовляв, при острові Тендра стоять на якорі двадцять шість штук чайок з одним захопленим кораблем».

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

 Коцюбіїв (Koczuby) на мапі 1703 р.

 Коцюбіїв (Koczuby) на мапі 1703 р.

Карпатська (Угорська) Русь – прабатьківщина Українців

Ще в часи Стефана І (першого короля Угорщини (1000/1001—1038), представника династії Арпадів), після загарбання Потисся мадярською ордою, цю українську землю називали Руською Країною (Мархіа Рутгенорум) – Потисська Русь. Пізніше мадярські королі призначали своїх синів намісниками Потисся з титулом “Князь Русинів” (“Дукс Рутгенорум”). Так, король Андрій І (1047 - 1060 рр.) призначив свого брата Белу; король Соломон І (1063 - 1074 рр.) у 1064 році – Гейзу І; король Коломан (1095 – 1116 рр.) у 1095 році – Альмоша.

Півторак Г. "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов". 2001 р.: "Слов'яни з'явилися на історичній арені не раніше кінця III тис. до н. е., найвірогідніше, спочатку між Середнім Дунаєм і Тисою, а потім поступово розселилися на північніших землях. Лише гіпотеза середньо-дунайської прабатьківщини слов'ян, відзначеної й автором «Повісті минулих літ», задовільно тлумачить незрозумілий потяг слов'янських племен до Дунаю в епоху Великого переселення народів у V—VI ст. і стійку пам'ять про нього серед усіх слов'янських та деяких прибалтійських народів, більшість із яких ніколи не були пов'язані з цією річкою ні географічно, ні історично. Як відомо, символ Дунаю виступає переважно в старовинних народних піснях, особливо в поширеному ще за язичницької епохи календарному та обрядовому фольклорі, що виник набагато раніше від Київської Русі й походів київських князів, зокрема Святослава Ігоровича (945—972 рр.) на Візантію, під час яких східні слов'яни, на думку багатьох дослідників, нібито вперше познайомилися з Дунаєм. Усе це свідчить, що образ Дунаю у слов'янському фольклорі з'явився разом з формуванням фольклорної символіки й образної системи, а не був запозичений пізніше, після міграції слов'янських племен на південь. Навпаки, загальний рух різних племен Середньої й Південної Європи аж до початку н. е. відбувався з півдня на північ".

Міськов І. О. “RUTHENI”, “DUX RUIZORUM”, “MARCHIA RUTHENORUM” У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ ТА УГОРЩИНІ. 2009:

«Потисся після загарбання Стефаном І зберегло якусь частину колишньої самостійності, утворюючи удільне князівство. Першим удільним князем Потисся був син Стефана І – Емерик. Видно, підкорені русини Потисся не здавалися. З історичних подій випливає, що Емерик стояв на стороні поневолених русинів і захищав їх східний обряд. Очевидно, саме тому в середині 1031 року його усунули німецькі латинські ченці, що панували вже при дворі старого і хворого Стефана І, підтримувані Гізелою II. Стефанові І було сказано, що його син Емерик помер, розірваний на ловах диким вепром. Конкретних фактів про Емерика дуже мало. Одні дослідники пишуть, що він був заручений з візантійською принцесою, що й було причиною його усунення. Інші вважають невідомим походження його нареченої. Ряд дослідників дотримуються думки, що Емерик був одружений, але жив у дівственному подружжі, що він був зразком “целебса – неодруженого латинського духовника”. Скоріше за все, Емерик був вбитий як прихильник східного обряду русинів....

Потисське руське удільне князівство в перших роках мадярського королівства було частиною держави з певними самостійними правами. Син Бели IV (1235 – 1270 рр.) був ще “руським князем” на землях на схід від Дунаю в Карпатах і Семигороді. Але король Бела IV втручався в справи сина, внаслідок чого спалахнула війна між батьком і сином, яка закінчилася битвою у 1265 році не на користь короля.

Цю боротьбу використали мадярські феодали, зискуючи великі маєтки за допомогу тій чи іншій стороні.

Руська єпархія Потисся обіймала всю область Потисся. Ще в ХІІ ст. її називали єпархією руською – “епіскопус Віарх, куюс седес діцітур Оросіенсіс”. Після того, як її зайняли латиняни, й вона була перенесена до Великого Варадина, тоді очевидно, створилися інші руські єпархії. Можливо, й раніше існуючі єпархії перебрали управу вірними Потисся...

В. Шандор, посилаючись на раніші праці С. Папа, цитує останнього: “Культурний і релігійний вплив Київської Руси на Угорщину не є досі належно досліджений. Слов’янські апостоли Кирило й Методій в дорозі до Великоморавської держави зупинились в роках 863 – 864 на території “Історичного Закарпаття”, охрестили й дали йому перше священство й єпископа.

Первісне християнство, заведене у Великоморавській державі Кирилом і Методієм, до якої належала й Паннонія, мало рішаючий вплив на те, що мадярські правителі приняли християнство з Візантії, а не з Риму. Проти Візантійського обряду вели німецькі церковні кола жорстоку боротьбу. Активно їм в цім допомагала друга дружина короля Стефана Ґізела II, німкеня, (перша була теж Ґізела). Син Стефана Емерик, князь Русинів, помер підозріло нагло дня 2 IX 1031, шість днів перед його коронуванням королем Угорщини. Дальший кривавий розвиток подій в Угорщині в боротьбі проти східновізантійського обряду вказує на те, що смерть Емерика спричинив не дикий вепр, але змова його мачухи разом з німецькими латинниками, які уважали християн візантійського обряду - поганами” (Шандор, 1992, с.41).

У колективній праці “Нариси історії Закарпаття” сказано: “Оволодівши всією територією Карпатської Русі, угорські правителі прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали Руською маркою (Marchia Ruthenorum), а окремих князів, які очолювали адміністрацію, називали князями руськими, повноваження угорських єпископів не поширювалися на католицьку церкву, то пізніше в Карпатській Русі була запроваджена загальноугорська адміністративна система, яка перетворила край в одну з провінцій Угорщини. У ХІІІ ст. замість Карпатської Русі дедалі частіше вживається вираз “Угорська Русь”, яку згодом почали називати Північною Угорщиною чи Верхньою Угорщиною” (Нариси, 1993, с.54; Обличчя, 2001, с.33).

Протилежної думки притримується Й. Кобаль: “Одним із аргументів на користь існування на Закарпатті якогось територіального утворення українського (руського) населення уже при перших угорських королях (XI ст.) є повідомлення однієї з німецьких хронік (“Гільдесхаймських анналів”) під 1031 роком про смерть сина угорського короля Іштвана І Святого Імре, який мав титул dux Ruizorum. Наведений пасаж більшість вітчизняних і деякі зарубіжні дослідники інтерпретують таким чином, що Імре був князем окремої території, заселеної руськими (Ducatus Russorom за І. Контратовичем)... Нарешті, окремі історики, притримуючись думки, що Імре дійсно був зверхником над руськими, що проживали компактно, бачать цю територію, однак, не на північному сході Угорського королівства, а на західному пограниччі (Oroszvar, сучасне Rusovсе).

У зв’язку з проблемою локалізації руських, зверхником над якими нібито був Імре, син Святого Іштвана, привертає увагу повідомлення про “Marchia Ruthenorum”, тобто “Руську марку”, яке збереглося в “Життєписі архиєпископа зальцбурзького Конрада” (“Vita Conradi archiepiscopi Salisburgensis”, XII ст.): “Nuntius ad regem (Ungarie) dirigitur, qui tunc in Marchia Ruthenorum morabatur”».

Святослав Семенюк. УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ.  2011 р.

УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ В УГОРЩИНІ (Угорська Русь, Паннонія):

«Угорщина – свята земля для кожного європейця, а тим більше для слов’янина та українця. Це тільки здається, що різні індоєвропейські етноси з’явилися на цей світ у різних точках планети на величезному просторі від Атлантичного до Тихого океану. На жаль, лише фахівці з етногенезу знають, що усі вони народилися на невеликому клаптику землі в центрі Європи, який тепер називають Угорщиною, і згодом розійшлися у різні боки, набуваючи тих рис і ознак, які притаманні їм нині. Не варто шукати їх Прабатьківщину десь на Дніпрі, Уралі чи Індії, етногенез базується на діалектиці протилежностей, і тому точка індоєвропейського етногенезу може бути лише одна, а не декілька.

Для українців-русинів-словенів це місце на карті Європи має бути подвійно святим, адже в Угорщині ці етноси не тільки зародилися в спільній загальнослов’янській масі (VII ст. до н. е.), а й утворилися (І—II ст. н. е.) і прожили аж до IV ст., тобто для частини русинів це є не тільки Прабатьківщина, а й Батьківщина, тому що, як вважав Нестор, звідси «пішла земля Руська».

У III ст. вони почали поступово покидати Угорщину, в V ст. переважна їх більшість сконцентрувалася на території Польщі, в VI ст. вони з’явилися на Дністрі і лише у VII ст. (! !) — у Придніпров’ї.

Хоча на час появи мадяр в кінці IX ст. з усіх руських племен в Угорщині залишилися лише білі хорвати та незначна частина дулібів, але це був такий чисельний союз племен, що вони займали не тільки свою стару етнічну територію на півночі цієї країни, а й колонізували район озера Болотон (Балатон) і землі вздовж течії річок Корос, Морос, Темош.

Саме тоді, в IX ст., утворилася Київська Русь, і Угорська Русь відійшла в тінь, хоча її мешканцям довелося пережити не менш бурхливі часи і витримати такі випробовування, яких не знала навіть Наддніпрянщина. Лише Нестор на поч. IX ст. поцікавився, «звідки пішла земля Руська?», а потім про Прабатьківщину забули, хоча русини і руські села існували тут аж до XX ст.

Тут кожен камінь пов’язаний з нашою прадавньою історією. Разом із тим, Угорщина - це не тільки наше минуле, а й, як це не парадоксально, — наше майбутнє, адже саме тут створювався генотип нації, закладалися основи її мови, культури, характеру, ментальності, зароджувалися фундаментальні процеси, які мають своє продовження у майбутньому. Саме тут, уважно вивчаючи минуле, ми можемо передбачити наше майбутнє.

Кожне місто, кожне село, кожна окрема місцевість в Угорщині надзвичайно важливі для нас, адже тут відбувалися події, пов’язані з українською історією, формувалися процеси і явища, які мають продовження у нашому сьогодніш­ньому житті, хоча загал українців про це і не здогадується, оскільки Угорська Русь досі є для українців «tегга іncognito».

 Історична довідка. 1846 р. в чотирьох комітатах Закарпаття за переписом проживало 468 838 осіб, з яких 235 266 – українців-русинів, 119 816 – угорців, 64 917 - румунів, 24 589 – євреїв, 13 857 – словаків, 10 351 – німців. За  даними 1913 р., на території Угорщини, не враховуючи Хорватію та Словенію, налічувалось 63 комітати/жупи, з них на території Закарпаття знаходилось 4 комітати/жупи, а саме: комітат/жупа Берег, комітат/жупа Мараморош, комітат/жупа Угоча і комітат/жупа Уж (Унг). Всі зазначені комітати/жупи в XVIII-XIX століттях підпорядковувались Угорському королівському намісництву, що знаходилося спочатку в м. Пожоні (Братиславі), а пізніше – в м. Буді.

Ужанська жупа. Комітат/жупа Уж (Ung vármegye) (ХІІ ст. – 1919 р.), межував з комітатами Берег, Саболч, Земплін, на півночі з Галичиною. Площа комітату/жупи Уж (Унг) – 3229 кв. м, Внаслідок переведення початкових шкіл з української мови на угорську протягом 19 століття — з 1810 по 1910 роки більш ніж удвоє знизилась частка русинів-українців у населенні комітату Унг. 1810 року їх було тут 88,5 %, 1840 — вже 53,6 %, а у 1857 — лише 51,0 %. 1910 року українців залишалося вже тільки 38.1 %. Населення 162 000 (за даними перепису 1910 року), в тому числі 61 700 українців (русинів), 53 824 угорців, 36 300 словаків, 17 000 євреїв. Це було наслідком мадяризації та словакізації русинів-українців.

Березька жупа. Комітат/жупа Берег (Bereg vármegye) був створений в 1261 р., до 1918 р. входив до складу Угорського королівства. Як показують переписи до кінця XVIII століття Берег був заселений ще переважно русинами-українцями. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську, в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю.

Угочанська жупа. Комітат/жупа Угоча (Ugocsa vármegye) (1210-1920 рр.), найменший в Угорському королівстві, що складався в середині ХІХ століття з 4 округів. Комітат/жупа Угоча межував з комітатами Берег, Сотмар, Мараморош, площа 1191 кв. м. адміністративний центр м. Великий Севлюш (Nagy Szőllős). Переважна частина Уґочі була заселена русинами — українцями, жили також угорці, євреї, нечисельна громада німців та на півдні невелика група румунів. Після переведення в 1791-1792 рр. початкових шкіл з української мови на угорську в результаті шаленої мадяризації угорці в 1910 році обігнали русинів-українців за своєю чисельністю. Населення – 91 800 осіб (за даними перепису 1910 р.), з них 42 700 угорців, 34 400 русинів, 11 800 євреїв, 9 700 румунів.

Марамароська жупа. Комітат/жупа Мараморош (Mármaros vármegye) знаходився в північно-східній частині Угорського королівства (1303-1918 рр.). Населення на початку ХХ ст. понад 300 тис. осіб, в тому числі русинів – 44,6 %, румунів – 21 %, німців – 15 %, угорців – 11 %, решта євреї, словаки та інші. Північна Мармарощина тепер належить Україні і більшість населення становлять українці. Попри довгі роки румунізації на території Південної Мармарощини досі зберігається українська мова і в місті Сигіт діє український ліцей. Майже все населення краю можна назвати нащадками українців, але знають, а тим паче визнають своє українське коріння мало.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

 

Святослав Семенюк. 2011 р.