середа, 2 листопада 2022 р.

Історія м. Винники (Львівщина) в будинках і вулицях. Вул. ГАЛИЦЬКА. Старі світлини

В статті міститься понад 40 унікальних світлин! 

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. За чудову природу у XIX ст. Винники називали "маленькою Швейцарією", перлиною Львівщини.

Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малий Винник. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля  Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.

23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.

ВУЛИЦЯ ГАЛИЦЬКА

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Винники було засновано у другій половині XIII ст. галицько-волинським королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малий Винник. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля  Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

Вулиця Галицька — головна вулиця міста Винники Львівської області. Бере початок при в'їзді у місто з боку Львова та прямує у східному напрямку до Кільцевої дороги. Вулицею проходить М09. Через Винники по вулиці Галицькій іде дорога на Золочів та Тернопіль. Довжина вулиці близько 2,3 км. 

1785 р. — 1933 р. — німецька колонія Вайнберґен (Винні гори). Колонія була ліквідована у 1933 р. (у 1939—1940 рр. винниківські німці були депортовані). У 1940 — 1990 рр. — вул. Леніна (за виключенням німецької окупації). Під час німецької окупації (1941 — 1944 рр.) —  Адольф Гітлерштрасе. Місцеві українці ще до 1980-х рр. називали цю вулицю – Кольонія.

До вул. Галицької з парного боку прилучаються вул. Крушельницької, вул. Шевченка, вул. Теліги, вул. Замкова, вул. Франка, вул. Яворницького, вул. Космонавтів, вул. Шептицького, а з непарного боку — вул. Левицького, вул. Івасюка, вул. Піддубного, вул. Нестора Літописця, вул. Сухомлинського, вул. Академіка Сахарова, вул. Родини Крушельницьких (Ціолковського).

1785 р. австрійський уряд поселив у Винниках 32 німецькі родини з Баварії, що дало початок заснуванню німецької колонії Вайнберґен (Винні гори) і 10 німецьких родин між Підберізцями та Винниками, утворивши колонію Унтерберґен (Під горами). Колонія Вайнберґен постягувалась уздовж широкої центральної вулиці (нині вул. Галицька). 

Пам'ятники

Пам'ятник Іванові Огієнку у Винниках — пам'ятник видатному українському вченому, митрополиту (від 1944 р.), політичному, громадському і церковному діячу, мовознавцю, історику церкви, педагогу, дійсному члену Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922 р.) Іванові Огієнку на головній вулиці Галицькій у місті Винниках.

Перший у світі пам’ятник І. І. Огієнку (поету, професору, філософу,  перекладачу Біблії та релігійної літератури, активному діячу національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., творцю українського національного духу) було відкрито у 1988 р. у м. Саскатун (Канада), навпроти пансіонату імені Іларіона.

Перший в Україні пам’ятник Івану Огієнку було відкрито 21 серпня 2010 р. на його батьківщині в м. Брусилові (Житомирщина).

У Винниках пам'ятник І. Огієнку є другим в Україні й третім у світі. Пам’ятник встановлено на місці будинку родини Маркевичів, в якому з 1922 р. по 1924 р. проживав І. Огієнко. Пам'ятник було відкрито у жовтні 2010 р. (меценати — Сергій Уваров і Григорій Козловський). Скульптор — Петро Бузина. Освятили пам'ятник священники греко-католицької і православної конфесій.

Пам'ятний знак, на якому викарбувано: «Тут стояла хата, в якій у 1922—1924 рр. жив з родиною Іван Огієнко — великий син українського народу», встановлено у червні 1997 року поблизу пам'ятника Іванові Огієнку.

Пам'ятник до 10-ліття Незалежності, встановлений у 2001 році при вул. Галицькій, 38. Є подарунком громаді міста від родини Маркевичів.

Пам'ятник Іванові Франку Пам'ятник видатному українському письменнику, поету, публіцисту, перекладачу, ученому, громадському і політичному діячу Іванові Франку розташований по вул. Галицькій, 54 перед корпусом СЗШ №47, був повторно відкритий 1977 р.

Іван Франко (1856-1916) – знакова постать української та світової культури, український геній.

Передісторія.

Ще 27 червня 1926 р. відбулося свято Івана Франка у Винниках (11. 30 год – посвячення дуба ім. Франка на площі «Сокола», 16 год – академія в читальні «Просвіти»).

Історія пам'ятника.

Вагомий внесок у дослідження пам’ятника зробили — Зеновій Слота (Почесний громадянин Винник) та Володимир Гаврилів (відомий винниківський журналіст).

Після війни у Винниках радянська влада нищила культові будівлі. І тоді в 1949—1953 рр. знищила скульптуру св. Яна, яка стояла при вході до парку тютюнової фабрики, на повороті серпентинної вулиці Шевченка та фігуру Божої Матері (кут вул. Галицької — Шевченка). Любомира Пивовар, працівниця фабрики, запропонувала встановити на цьому місці пам’ятник Іванові Франку.

Цю пропозицію підтримала голова фабричного комітету Павлина Москаль та інші працівники фабрики. Тютюнова фабрика виділила кошти, за які на Львівській скульптурній фабриці був виготовлений бюст І. Франка з гранітної крошки.

На ознаменування 100-річчя з дня народження (1956 р.) погруддя І. Франка — встановлені у Винниках, а також – містах Самборі та Трускавці, с. Середпільці Радехівського району.

У серпні 1956 р. його встановлено у Винниках на високому постаменті при вході до парку. На цоколі знаходилася мармурова пластинка еліптичної форми з написом: «І. Я. Франко», а внизу: «1856—1916». Під написами були лаврові листочки. У кінці серпня того ж року відбулося урочисте відкриття пам’ятника, на якому були присутні мешканці Винник, Лисинич, Підберізців, Чишок, гості зі Львова та представники української діаспори із-за кордону. Урочисту церемонію відкрив секретар Винниківського райкому партії Василь Пірко.

На урочистості виступи представники з Хорватії, Чехословаччини, Великобританії, гості зі Львова – Ростислав Братунь та Дмитро Павличко, історик Володимир Грабовецький та винниківський краєзнавець Михайло Керницький. Виступи були патріотичні як на той післясталінський період.

Відбувся величавий концерт. На ньому виступив хор тютюнової фабрики (керівник Микола Кузик), молодь та учні шкіл читали поетичні рядки І. Франка, урочисто прозвучав твір «Вічний революціонер».

1970 р. (жовтень), коли директором Львівської тютюнової фабрики стала Лариса Вербіцька, відбулися зміни: було заплановано збудувати на території фабрики великі складські приміщення. Питання це розглядалося на засіданні виконкому міської ради. Більшість радила винести склади сировини за місто, щоб зберегти такий гарний парк зі сценою та великою площею, заповненою лавами для глядачів. Це не допомогло. Користуючись підтримкою секретаря райкому та міському, керівництво фабрики знищило парк, збудувало великий багатоповерховий будинок.

1973 р. сталося найгірше: розвалено і заховано (у складське приміщення фабрики) пам’ятник І. Франку. За наказом директора фабрики, Лариси Вербицької, на пам’ятник закинули ланцюги й варварським способом за допомогою трактора скинули з постаменту. Мешканці міста цей вчинок зустріли з обуренням. Виникло багато пропозицій: від протесту до покарання керівників та виконавців. Порадившись у Спілці художників Львова було складено листа адресованого Раді Міністрів України.

1974 р. Василь Брода повіз лист-заяву до Києва (зібрано 100 підписів мешканців міста). На відповідь не довелося довго чекати: «Справу передано до Львівської міської Ради». Після довгих зволікань прийшла усна відповідь такого змісту: учнівський колектив школи №47, що знаходиться у Винниках, по вул. Леніна (тепер вул. Галицька), 54 звернувся до дирекції тютюнової фабрики з проханням подарувати школі пам’ятник І. Франка, який фабрика демонтувала і зберігає на складі. Шкільний колектив бореться за присвоєння СШ №47 звання ім. Івана Франка.

Пам’ятник встановили перед приміщенням школи у 1977 р., відгородивши його від будинку і садиби огорожею, залишивши вільний доступ до нього з вулиці. Працівники фабрики зробили все своїми силами й коштом (ініціатором був головний інженер фабрики Євген Хомик).

Окремі громадяни були переконані, що це інший пам’ятник, оскільки бюст не полірований, а матовий. Проте вдалося встановити, що це саме цей бюст, тільки пофарбований спеціальною синтетичною фарбою, також було відреставровано побиту під час демонтажу голову.

Після проголошення Незалежності України школа відгородила пам’ятник від вулиці, і тепер він знаходиться на території школи.

Меморіальні дошки

Меморіальна дошка Івану Огієнку (1992 р.).

1992 р. відкрито меморіальну дошку на будинку де жив Іван Огієнко з сім’єю (вул. Галицька, 45). Встановлення меморіальної дошки приурочене до 110-ї річниці з дня народження та 20-річчя з дня смерті Івана Огієнка.

Фігури Божої  Матері

Капличка Божої Матері (17 травня 2006 р.) на розі вул. Шевченка — Галицької.

17 травня 2006 р. відбулося посвячення каплички Божої Матері.  Скульптор — народний художник України Іван Самотос (автор пам'ятника В'ячеславу Чорноволу у Львові; 2002 р.). Автор портретних мозаїк митрополитів Андрея Шептицького та Івана Огієнка — Анатолій Слободян. Скульптура зроблена з найкращого каменю, з якого постала неповторна архітектура Львова. Капличку посвятили о. Петро Паньків (УГКЦ) та о. Василь Петрик (УАПЦ).

Богородиця повернулася на своє законне місце після більше ніж півстолітньої відсутності, відколи руки вандалів зруйнували фігуру. Колись на цьому місці римо-католицька громада Винник встановила (поч. 1930-их рр.) фігуру Матері Божої (на фото вгорі). 20 квітня 1950 р. рішенням виконкому Винниківської районної ради «Про впорядкування рогу вулиць Леніна та Шевченка» передбачалося знести фігуру Божої Матері, що стояла на тому розі. Знесення пам’ятника мотивувалося тим, що він нібито «робить гострий ріг і закриває видимість для водіїв машин». Цей документ зобов’язував директора тютюнової фабрики Лебедя та директора МТС Квашу надати допомогу в проведенні цього «міроприємства». Контроль за виконанням цього рішення було покладено на завідувача Райкомунгоспу Новосада. В основних закладах міста були розміщені оголошення (російською мовою). Оголошення роз’яснювало причини зняття «фігури Матки Боски» (як писалося там) і одночасно оповіщало мешканців, що у випадку заяви громади фігура може бути перенесена в інше місце. Однак, для подання заяви було обмаль часу, лише 4 дні. Скульптуру зняли за допомогою техніки (екскаватора). Перед тим солдати лопатами обкопали фігуру.

Уродженець Винник отець Роман-Андрій Кияк у своїй книзі «Перлини християнської мудрості» згадує про трагічну подію, пов’язану з руйнуванням фігури Матері Божої: «У місті Винники, що біля Львова, навпроти тютюнової фабрики стояла чудова фігура Матері Божої. Під час першого перебування наших червоних «визволителів» радянська влада не торкала її. А коли нас «визволили» вдруге, директор тютюнової фабрики Лебідь, який повернувся з фронту в званні полковника, бажаючи сподобатися владі «геройським вчинком», а радше, щоб замаскувати свої злодійські справи, дає вказівку трактором знести фігуру Матері Божої й кинути її у велику яму на території фабрики. Злодійські дії директора, члена бюро райкому партії (викрадав і продавав вагонами тютюнову продукцію) було викрито. Його засудили на 15 років тюрми. За ґратами в нього почалася гангрена обидвох ніг. Ноги ампутували. Після звільнення з тюрми, він приїхав на інвалідному візочку до своїх колишніх робітників і в каятті та з великим жалем у серці говорив їм: «Якби мені Господь повернув ноги, я б сам переніс фігуру Матері Божої на те місце, де вона стояла».

За споминами (січень 2015 р.) п. Люсі Литвин: «Я ще як була мала мені про цю фігурку розказував пан Іван Кравець (нині вже покійний), що біля цієї фігури були ще дві - це апостоли Іван та Яків. Коли їх зруйнували то потім закопали на території нашого стадіону. Руку одного з апостолів так і не знайшли. На скільки це правдиво не можу сказати. Але це все зі слів пана Івана».

Будівлі та установи

*№ 7: МКП «Винниківське», КП «Меморіал».

*№ 9: ВКП «Добробут», відділення поштового зв'язку АТ «Укрпошта».

*№ 11: будинок, в якому мешкав Володимир Левицький, український письменник, літературний критик, громадський діяч. Пам'ятка архітектури місцевого значення.

Будинок, збудований наприкінці XIX ст. В цьому будинку мешкав Володимир Левицький, український письменник, правник та громадський діяч. Пам'ятка архітектури місцевого значення. Левицькі в цьому будинку прожили до 1944 р. В 1933 р. померла дружина Володимира Левицького – Ольга; Володимир Левицький помер в 1938 р.; їхній син Ярослав проживав там до 1944 р. (перед приходом більшовиків емігрував на Захід). За часів радянської влади й до тепер - житловий будинок.

Левицький Володимир Лукич (літературний псевдонім Василь Лукич; 2 вересня 1856, Белзець, тепер село Гончарівка, Золочівський район, Львівська область — 6 жовтня 1938, Винники) — український письменник і громадський діяч, нотаріус, видавець, літературознавець, почесний член товариства «Просвіта» (з 1925), дійсний член НТШ (з 1926).

Другу половину свого життя Левицький Володимир Лукич провів у Винниках; жив (з 1896 р. до 1938 р.). У жовтні 1896 р. В. Левицького призначили нотарем у Винниках.

*№ 12: ЦНАП. Будівля - поч. ХХ ст. Облаштували літом 2020 р. Будівлю повністю відремонтували й обладнали, встановили меблі й обладнання. Вже відремонтували дах будівлі й зараз завершують ремонт фасаду. Загальна вартість облаштування ЦНАП у Винниках (ремонти та реконструкції, закупівля обладнання) становить понад 7 млн грн. Також ще близько 5 млн грн скерували на ремонт даху та фасаду.

Протягом 1944—1959 рр. у цьому приміщенні діяла Винниківська районна лікарня (керівник до 1953 р. видатний лікар — Григорій Сардак (піонер судинної хірургії), який з 1945 р. по 1953 р. працював хірургом).  Лікарі: Г. Сердак, Д. Бреславська, І. Калитовський та ін.

*№ 13: двоповерховий фабричний будинок, збудований наприкінці XIX століття. Тут за часів Австро-Угорщини, Польщі та в радянський період проживали родини керівників фабрики. Пам'ятка архітектури місцевого значення.

*№ 15: II-е поліклінічне відділення комунальної 6-ї міської поліклініки Львова.

Згідно з архівними даними, перша згадка про будівлю, де сьогодні розташоване 2-ге поліклінічне відділення комунальної 6-ї міської поліклініки Львова, датована 1850 р. У 1883 р. власником будинку №15 по вул. Галицькій (зараз — приміщення поліклініки) був Вольф Фрідріх. У міжвоєнний період будинок належав лікарю-поляку К. Становському, який провадив в ньому приватну медичну практику. У 1939 р. в будинку розмістили райком комуністичної партії. В період німецької окупації в будинку знаходилася Міська рада Винник. Поліклініку у Винниках відкрили ще після Другої світової війни. Але у цьому приміщенні, коли Винники були районним центром (1940—1959), знаходився Винниківський райвиконком. У поліклініці працювали такі відомі лікарі як Г. Сердак, Д. Бреславська, Богач, Є. Гукевич, І. Калитовський та ін.

18 червня 2010 р. після реконструкції у Винниках відкрили 2-ге поліклінічне відділення комунальної 6-ї міської поліклініки Львова. Місто вклало в цю реконструкцію 4,7 млн грн. Ідея реконструкції цієї будівлі виникла наприкінці 2006 р.

У ході реконструкції у будівлі проведено укріплення фундаментів, замінено дерев’яні міжповерхові перекриття, надбудовано 3-й та мансардний поверхи, влаштовано шатровий дах, утеплено фасад, замінено всі електротехнічні та сантехнічні мережі, встановлено енергоощадні вікна, склопластикові двері, постелено підлоги, виконано оздоблювальні роботи.

*№ 16-б: відділення АТ «КБ „ПриватБанк“».

*№ 18: аптечна крамниця мережі аптек DS.

*№ 19: магазин.

1955 р. — 1980-і рр. — фризерня, фризиєрня (перукарня) по теперішній вул. Галицькій, 19 (перукарі: п. Куліковський, п. Янко (Іван) Пивовар, Звінська Аня; працювало 3 майстри для чоловіків і один дамський; 1939-1941 рр. — магазин культтоварів). 

Зі спогадів корінного винниківчанина Ігоря Секети: «Початково перукарня була у будинку п. Грицка (біля теперішньої «Фортуни»). Фризієрський вишкіл п. Янко (Іван) Пивовар пройшов у закладах винниківчанина Романа Секети, який мав їх у Львові декілька. «Хамську технологію» бризкати на голову з пульверизатора зимною водою перед стрижкою тоді не застосовували, а зволожували теплим мокрим рушником, або ніяк».

*№ 20: колишня Винниківська міська рада.

Це був будинок єврея Бергера. Збудований на початку 1920-х рр.. В 1920-х — 1930-х роках в одному із приміщень знаходився невеличкий промисловий магазинчик. 1940-і — 1960-і рр.. – канцтовари та книгарня. У 1970-х — 1980-х роках на другому поверсі був готель. До 2020 р. — приміщення міськради.

*№ 23: аптеки.

1930-і рр. — аптека (найдавніша діюча аптека у місті). Будинок —кін. XIX ст. — поч. XX ст.

За радянських часів у правій частині будинку мешкала завідуюча аптекою — Колєснікова. Завідувач аптеки теж був інтелігент старого гарту Мирослав Поточняк, провізор — п. Гена Петрівська, касир – інтелігентна українка – п. Лінця. У цій аптеці все своє трудове життя пропрацювала Віра Ярославівна Пукальська. У ті часи аптека була ще й місцем, де ліки готувалися, а не лише продавалися готовими, фабричного виготовлення. Власне вона цим і займалася в окремій, оснащеній для цього кімнаті-лабораторії. Разом з п. Вірою працювала п. Марта Куземська-Чеславська. Мудрі, уважні, часто виправляли помилки, допущені лікарем.

Початок медицини у Винниках тісно пов’язаний із тютюновою фабрикою, на котрій з самого початку функціонування було введено т. зв. «забезпечення хворих», котре складалося з «лікарської допомоги, ліків, грошей по хворобі й додатку до коштів похорону».

1787 р. — на тютюновій фабриці порушувалося питання про посаду лікаря, яке через брак коштів не було вирішене. 

1811 р. — посада лікаря на тютюновій фабриці. 

1884 р. — одна аптека й один лікар (Słowniku geograficznym Królestwa Polskiego, Tom V (Kutowa Wola – Malczyce) z 1884 r.).

1889 р. — при тютюновій фабриці відкрито «Інститут хворих» (кошти на утримання надавалися державою, а частково надходили з внесків самих робітників). 

1899 р. — у Винниках 2 лікарі.          

1900-і рр. (початок) — у Винниках була своя аптека (Dz. Wr. J. Schetz).

*№ 24: КП «РГ „Винниківський Вісник“».

*№ 24-а: філія № 10013/0314 АТ «Ощадбанк».

*№ 26: Історико-краєзнавчий музей міста Винники.

Вілла споруджена за проектом Євгена Нагірного (1885—1951).

Будинок збудовано в 1925 р. доктором Яковим Нагляком. Він відкрив тут лікарську консультацію.

Нагляк Яків (1889 р., м.Стрий — 11 вересня 1959 р., м. Винники) — доктор, старшина австрійської армії під час Першої світової війни, січовий стрілець.

На початках Яків Нагляк проживав на квартирі в будинку Михайла Маркевича, а згодом побудував собі будинок, в якому тепер Історико-краєзнавчий музей. Саме тут було встановлено перший у місті рентген-апарат.

У Винниках не вистачало лікаря-українця після смерті Івана Липи. Яків Нагляк виявився гідним наступником свого видатного попередника, скоро здобувши собі славу відомого лікаря, попри велику конкуренцію з боку трьох місцевих лікарів-поляків (К. Становського та подружжя Хмури). Він надавав лікарську допомогу й убогим, від яких не тільки не брав грошей, але ще давав їм свою готівку на придбання ліків.

Крім лікарської практики, працював ще у торговельному і кредитовому кооперативах, та зробив чимало для їх розвитку. Був головою Надвірної ради торговельного кооперативу, який мав у своєму розпорядженні три крамниці, де працювали тільки українці. У місцевій самоуправі був членом Міської ради і керував господарським майном. Здобув гарну земельну ділянку для спортового товариства «Дніпро». Яків Нагляк був активним членом винниківської «Просвіти».

За радянської влади його буквально недооцінювали, позбавили власного будинку з політичних міркувань. В останні роки працював у міській поліклініці рентгенологом.

Після лікарської консультації тут були будинок піонерів (1950-і рр. — поч. 1960-х рр.) та банк. В будинку піонерів працювали різноманітні гуртки. Були серед них гурток  театральний (керівник Герман Анна), радіогурток (керівник  п. Штепа) та ін. З поч. 1980-х рр. і до 1991 р. — РАГС.

Історико-краєзнавчий музей міста Винники створено рішенням Винниківської міської ради першого демократичного скликання в 1991 р. Відкрито постійно діючу експозицію 4 вересня 1994 р., а в 1996 р. музей отримав статус обласного.

*№ 30: будинок.

1940-і рр. (середина) — 1950-і рр.  — пошта та телеграф (вул. Леніна, 30; тепер житловий будинок біля музею). Керівник – п. Манзевич. Він і його службовці носили форму. Пізніше приміщення пошти перенесли на вул. Леніна, 9; в якому за Польщі знаходилося відділення поліції. Телеграф працював до кінця 1990-х рр. 8 квітня 1998 р. — відкриття новозбудованої АТС (вул. Сухомлинського).

*№ 36: магазин.

Будинок збудований на поч. ХХ ст. У 1930-х рр. — 1950 р. тут був м’ясний магазин п. Леми. Коли сім'ю п. Леми в 1950 р. везли в Сибір магазин закрили, апізніше — «Комісійний магазин». Магазин файний, все було в ньому, але ціни теж «файні» були, рідко хто ним користувався. Переважно «торгаші» та «фабриканти» (працівники тютюнової фабрики). На поч. 1990-х рр. магазин повернули спадкоємцям п. Леми. 

*№ 38: Українознавча загальноосвітня школа «Берегиня».

Будинок збудований на поч. ХХ ст. винниківським німцем п. Емілем Мюллером (адвокат). За радянських часів (1940-і рр. —  1959 р.) тут був райком партії, потім, у 1960-х рр., тут розташувалось Західне відділення науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Коли інститут перевели (кінець 1960-х рр.) в новозбудований корпус у с. Підгірне, тут відкрили російську школу (у середині 1940-х рр. у Винниках відкрили Винниківську школу № 2 (з 1959 р. СШ №39; з російською мовою викладання).

16 травня 1997 р. — Рішення (№ 285) Львівської міської ради «Про ліквідацію неповної середньої школи № 39 у м. Винниках».  Влітку 1997 р., на базі ліквідованої СШ №39, було відкрито Українознавчу загальноосвітню школу «Берегиня» (директор —  Галина Юріївна Яковенко).

*№ 39: житловий будинок.

Будинок збудовано на поч. ХХ ст. 1939 р.–1962 р. – школа з російською мовою викладання (з перервою 1941-1944 рр.). 1960-і рр. – 1990-і рр. – ясла-садочок.

13. 01. 1998 р. рішенням виконавчого комітету Винниківської міської ради дане приміщення будинку було переведене з нежитлового у житлове. 23. 11. 2005 р.  приміщення переведено з житлового фонду у нежитлове і дано дозвіл на аренду ТЗВО «Ювіляр» на розміщення піцерії терміном на 20 р. А вже 30 листопада 2006 р. дано дозвіл ТЗВО «Ювіляр» на приватизацію будинку шляхом викупу. З 2006 р. по 2009 р. – судові справи по приватизації даного будинку. Тепер в більшій частині будинку проживає п. Ігор Федишин (колишній депутат ВМР від ВО «Свобода»).

*№ 40: Будинок біля парку.

1946 р. (березень) — 1950-і рр. — автостанція по теперішній вул. Галицькій, 40 (навпроти теперішнього ресторану «Гетьман»). 

За споминами корінного винниківчанина п. Ігоря Секети (1939 р. н.): «Станція займала ліву половину, там де крайнє ліве вікно була каса, на місці другого були двері до «почекальні» в якій кутом вздовж двох стін стояли масивні лави, під лавами підлога була трохи вище, туди ставили багаж. Двері були подвійні - внутрішні засклені (не було вікна), а зовнішні глухі».

Першими повоєнними автобусами, які курсували зі Львова до Винник, були трофейні автобуси, а також «маршрутки» з відкритими кузовами (на дерев’яних лавках вміщувалося 14 осіб). Пізніше появилися автобуси моделі ЗІС 154 та ЗІС 155.

Починаючи із середини 1950-х рр. на маршрут почали виходити автобуси львівського виробництва – ЛАЗ 695. У 1960-их рр. з’явилися автобуси ЗіЛ 158 (потім вони виготовлялися під маркою ЛіАЗ 158 у м. Лікіно-Дульово під Москвою). ЗІЛ 158 випускався на Лікінському автобусному заводі з 1959 р. до 1970 р.

1956 р. (лютий) — побудований перший автобус «ЛАЗ» (ЛАЗ 695). Це був двовісний, зі зварним кузовом 9-метровий автобус з механічною коробкою передач, та двигуном ЗіЛ 124, деталі були узяті від автобуса ЛіАЗ 158 (ЗіЛ 158). Максимальна швидкість становила 65 км/год, а узяти «на борт» він міг 67 пасажирів, зокрема 33-х сидячих.

*№ 49: Бібліотека-філія № 34 Центральної бібліотечної системи для дорослих м. Львова.

Будинок збудований німецькими колоністами (кінець XIX ст.). Власником будинку був п. Мюллер. Він був освіченою (за фахом інженер) і заможною людиною; мав у приватній власності 7 млинів. Один із них знаходився на вул. Галицькій (колишній магазин «Будівельник»). Цей чоловік своїм коштом спорудив будинок, в якому знаходиться школа «Берегиня». У цьому приміщенні він жив зі своєю сім’єю. А будинок, де бібліотека, він надав в оренду Крижановському, і останній влаштував тут ресторан. Мюллера переслідувала польська поліція, був навіть арештований. Перед війною він продав свою власність і виїхав у Німеччину. Будинок теперішньої бібліотеки Мюллер продав мешканцеві с. Куровичі – п. Токарчику. Останній продав свою землю в Куровичах під аеродром і пересилився з сім’єю, а мав він трьох дітей, до Винник. Але коли у 1939 р. прийшли більшовики, то його за цей будинок вивезли на каторгу до Сибіру. Під час німецької окупації в будинку було офіцерське казино і ГЕСТАПО (Geheime Staatspolizei). В післявоєнний період, коли Винники були райцентром (до 1959 р.), в цьому приміщенні перебував райком комсомолу. З 1960-их рр. і по сьогоднішній час — бібліотека для дорослих.

*№ 54: Львівська середня загальноосвітня школа № 47.

Будинок збудовано у 1930-х рр. 1 вересня 1949 р. — Винниківська семирічна школа №3 на вул. (з 1954 р. — восьмирічна школа, з 15 серпня 1967 р. — CШ №47). У кінці 1960-х рр. збудовано нове приміщення. (директор школи у 1958–1971 рр. Аркадій Григорович Дорман). Саме за А. Дормана до старого приміщення було добудовано 12 просторих класних кімнат, посаджено сад.

2007 р. – закладено фундамент спортивного залу школи. 2016 р. – відкрито 4 класні приміщення у новій добудові школи. З 2006 р. директор СШ № 47 — Петро Стефанишин.

*№ 59: житловий будинок.

Будинок збудований на поч. ХХ ст. (колишня приватна німецька школа; 1940-1959 рр. – тут знаходилася Винниківська районна прокуратура).

У 1930-х рр. у Вайнберґені була, як зазначається у документах, приватна євангелістська однокласна загальна школа з німецькою мовою викладання, містилася вона у відповідному окремому приміщенні (біля кірхи; тепер церква Івана Хрестителя) й мала достатнє матеріальне забезпечення (будинок зберігся). Як зазначалось у зверненні громади, якщо для утримання школи не вистачало внесків самої громади, на допомогу приходив шкільний фонд євангелістського костелу в Польщі. Дослідник Р. Луців наводить відомості й про кошторис школи у 1932 р. – 3 793 злотих.

У 1933 p., коли школа пройшла чергову перевірку (візитацію) та отримала дозвіл на продовження навчальної діяльності, її бюджет становив 3 800 злотих. На той час школу у Вайнберґені очолював Філіп Генріх Стальман (1893 р. н., проживав у Винниках з 1929 р.). Як свідчать документи, за його директорування відбулись ще дві візитації — у 1936 та 1939 pp. Під час першої з них Ф. Стальману закидали погане знання польської мови, про що свідчили помилки у вимові та письмі. Зокрема, на уроках польської мови він не користувався методичними посібниками, а історію та географію викладав не польською, як це передбачалося, а німецькою мовою.

Остання візитація школи у травні 1939 p., засвідчила навчання в ній 22 учнів: 3 — у першому класі, 12 — у другому, 4 — у третьому, 3 — у четвертому. Перший і другий класи були однорічними, третій – дворічним, а четвертий клас, хоча згідно зі статутом і мав бути трирічним, насправді був однорічним. Учні ходили до четвертого класу лише один рік, а потім або завершували навчання, або переходили до шкіл третього ступеня у Винниках чи Львові. Шкільна кімната була великою і світлою. Оскільки виявлені під час попередньої перевірки недоліки так і не були виправлені (шкільна канцелярія не впорядкована, шкільна метрика — відсутня, декілька років не записувалася шкільна хроніка), шкільний інспектор Р. Янішевський відмовив німецькій громаді Винник затвердити Ф. Стальмана на посаді керівника на наступний термін.

*№ 61: Церква Різдва святого Івана Хрестителя.

Греко-католицький храм, колишня лютеранська кірха у винниківській німецькій колонії Вайнберґен (Винні гори; Винники). Входить до складу Львівської архієпархії УГКЦ.

У 1933 р. німецька громада розпочала будову своєї церкви й завершила у 1936 р. Головними натхненниками були винниківські німці: Міллер Польді, Бреді Кароль, Гартман, Кремпель, Шлегель, Шрайєр, Штайн, Вольфи, Шнайдери, Манци та інші. 1939—1940 рр. відбулася репатріація винниківських німців до Рейху (храм було закрито).

Від 1944 р. споруда використовувалася як склад зерна, а пізніше з 1950 р. як господарський магазин, який люди називали «залізний магазин». У часи незалежності «залізний магазин» викупило підприємство «Матвол», яке також використовувало її як крамницю.

Реставрація церкви відбувалася протягом 1996—1997 рр. Організаційними роботами керували о. Петро Паньків, о. Михайло Дроздовський та тодішній голова церковного братства Володимир Джумак. Роботи розпочалися 16 жовтня 1996 р. Багато винниківчан працювало на будові, здавали кошти на ремонтно-реставраційні роботи. На власні заощадження церковний дзвін придбав Орест Білінський.

Будівельними роботами керували тодішні депутати міськради Петро Кондришин і Богдан Гарапа, які доклали значних зусиль, щоб робота йшла швидко, якісно і добросовісно. Значну допомогу надав командир військової частини п. Маллер. Вагомий вклад у відновлення храму внесли військовослужбовці будівельного батальйону, який в цей період знаходився у Винниках (командир – підполковник Олександр Самсоненко, заступник – Сергій Конечний).

Проект інтер’єру храму розробив Степан Кострика, усі малярні роботи виконали Михайло Задорожний та Ігор Сенів. Оздобили інтер’єр храму художники Михайло Костів та Степан Гриньків. Усі фасадні роботи виконали майстри-штукатури: Ярослав Гап’яка, Михайло Сорока, Ігор Каняка.

Покрівельні роботи – Володимир Солина та Ростислав Сворень, а покриття куполів – Микола Дуркевич. Основні конструктивні роботи проводилися під керівництвом Романа Яриша та Івана Біловуса. Ці складні роботи їм допомагали виконувати винниківчани Юрій Литвин та Євген Білінський.

До кінця 1997 р. храм був уже повністю відновлений. За цей час був проведений капітальний ремонт приміщення – демонтоване перекриття між першим та другим поверхами, зміцнена стеля, відновлені аркові вікна, перекритий дах та відновлена дзвіниця.

З нагоди посвячення храму, 4 січня 1998 р., у м. Винники завітав Високопреосвященний владика Юліян Ґбур (1942—2011) — Єпископ-помічник Львівської архієпархії. На богослужінні були присутні біля 500 мирян.

*№ 84-а: Львівська дорожньо-експлуатаційна дільниця.

*№ 88-а: Винниківська спеціальна санаторна школа-інтернат.

Парки

Парк «Незалежності».

Парк Центральний (парк в колишній німецькій колонії Вайнберґен (Винні гори, Weinbergen); центральна частина м. Винники; вул. Галицька). Як парк ця територія була освоєна в післявоєнний час – друга. пол. 1940-х рр. Ще до поч. 1990-х рр. там стояв павільйон зі сценою (до кінця 1970-х рр. там молодь збиралася «на танці»), поряд стояла скульптура радянських воїнів. У 1997 р., встановлено пам'ятний знак, на якому викарбувано: «Тут стояла хата, у якій у 1922—1924 рр. жив з родиною Іван Огієнко — великий син українського народу. У жовтні 2020 р. встановлено пам'ятник Іванові Огієнку.

На поч. 2000-х рр. Тодішній мер Винник Сергій Уваров збудував там велику споруду (недобудована дотепер; вже почала руйнуватися). В цей самий час брати Лишневські на території парку збудували ресторан «Гетьман».

За споминами корінного винниківчанина, українського поета Івана Врецьони (1930 р. н.): «Колись у Винниках видавали газету «Радянське життя», в якій, якщо відшукати, збереглися фотографії с/г виставки на вул. Леніна. У парку при вул. Леніна в 1950-і роки відбувалися сільськогосподарські виставки. Там містилися «будки» де колгоспи Винниківського району щоосені презентували плоди своїх майстрів врожаю. Після таких святкувань «будки» чекали нового свята врожаю, а в міжвиставковий час в них вечорами пестилися закохані. Цей парк мав свій павільйон зі сценою, де відбувалися театральні виставки і концерти, також виступали колективи місцевої самодіяльності. В центральному парку відбувалися літом при гарній музиці танці, а зимою танцьовано в фабричному клубі (приміщенні колишнього кінотеатру «Трембіта»).

*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.

*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.

*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016.  312 с.

*Байцар АндрійІсторія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017.  180 с.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  420 с.

 

1915 р.
Поч. 1900-х рр. З архіву Гриць Совків

Поч. 1900-х рр.
1904 р. Вілла нотаря Левицького
1933 р. Посвячення німецької кірхи

 

1930-і  рр. Німецька школа біля кірхи
1930-і  рр. Німецька кірха
1940-і рр. Німецька кірха
Поч. 1950-х рр. З архіву Лесі Пархети

1950-і рр. Вулиця Леніна. Винниківські районні телефоністи. З архіву Лесі Пархети
1950-і рр. Центральна зупинка
1950-і рр. Фігура Матері Божої біля тютюнової фабрики
1960-і рр.
1960-і рр. Перукарня і автобусна зупинка

1960-і рр. 
Поч. 1960-х рр. З архіву Юрія Карманчука
1960-і рр.
1962 р.



1960-і рр. Світлини Олесія Комендяка
1960-і рр.
1 травня  1966 р.
1970-і рр.
1970-і рр.
1969 р.

1969 р.  Вул. Леніна (з архіву Юрія Карманчука)

1970-і рр.

1970-і рр. - 1980-і рр. "Залізний магазин" (колишня німецька кірха)


21 січня 1990 р. Акт Злуки (з архіву Богдана Шустера)

21 січня 1990 р. Акт Злуки (автор Ігор Зарицький)




Немає коментарів:

Дописати коментар