четвер, 15 листопада 2018 р.

ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ВІТЧИЗНЯНИХ ТА ЗАРУБІЖНИХ ВЧЕНИХ (1900-1922 рр.)

У XIX столітті і майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

 Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою Степана Рудницького становила від 905 тис. км.² до 1 млн. 56 тис. км.² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

 Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 рік — 932 тис. км.², у тому числі: 728,5 тис. км.² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

На початку XX ст. зацікавленість «українським питанням» у світовій геополітиці, а також етнічний принцип визначення кордонів майбутньої Української держави були посутніми для публікації серії карт України провідними європейськими картографічними видавництвами (Freytag & Berndt, Kummerly & Frey, Imprimerie Dufrénoy).

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С.Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактним етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).

Перед Першою світовою війною українська етнічна територія перебувала в складі двох імперій – Російської імперії та Австро-Угорщини. За оцінками В.Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % цих земель були у складі Росії, а 10,5 % – у складі Австро-Угорщини. За оцінками М. Шаповала, територія, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо більшою: перед 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у т. ч. в Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (у т. ч. в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них: 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.

Контури суцільного українського масиву в Росії вперше були визначені Всеросійським переписом 28 січня 1897 р.

За даними перепису 1897 р., українці становили абсолютну більшість у 9 губерніях. У Подільській губернії українці становили 80,9 % усього її населення, у Київській губернії –79,2 %, Волинській губернії –70,1 %, Полтавській губернії – 93,0 %, Харківській губернії –  80,6 %, Чернігівській губернії – 66,4 %; в укр. повітах – від 86 до 98 %, Катеринославській губернії – 68,9 %, Херсонській губернії – 53,5 %, Таврійській губернії – 42,2 %, у материковій частині – 60,6 %. У кожному з повітів цих губерній, за винятком 4 пн. повітів Чернігівщини та півострівної частини Таврійської губернії (Крим), українці становили абсолютну, зрідка – відносну більшість.

 В Кубанській області українці становили відносну більшість. Тут проживало 1 млн 270,6 тис. українців (47 % населення обл.).

Чимала кількість українців мешкала на території окремих повітів ін. губерній, що межували з 9 українськими і становили суцільний український етнографічний масив. Так, у Бессарабській губернії, на пд. зх. цього масиву українських земель, українців було 379,7 тис., що становило 19,7 % усього населення. При цьому вони переважали в Хотинському повіті (56 %) і складали відносну більшість в Акерманському (26 %).

На крайньому сх. українського етнографічного масиву – в Області Війська Донського – проживало 719,7 тис. українців, що складало 28,1 % нас. області. Так у Таганрозькому повіті українці становили абсолютну більшість (61 %).

Велика кількість українців проживала у Курській губернії (527,8 тис., 22,3 %), Воронезькій губернії (915,9 тис. українців), у Гродненській губернії (262,5 тис. українців, 22,6 %). 23 червня 1912 р. було утворено Холмську губернію, 50 % її нас. були українцями.

В Австро-Угорщині українці (понад 4 млн) проживали на своїх етнічних корінних землях суцільною смугою в 3-х регіонах – Закарпатській Україні, Буковині Північній та Східній Галичині. Етнічний склад населення цих земель характеризують передусім дані перепису 1900 р. Питання про національність у перепису було відсутнє, тому його дані мають певну неточність (не на користь українців). Основним критерієм визначення національності населення Сх. Галичини та більшої частини Закарпаття є конфесійна приналежність (українці – греко-католики), а для Пн. Буковини та комітату Мармарош у Закарпатті – рідна мова, греко-католиками на цих територіях були не лише українці.

У практичному сенсі питання про визначення територіальних меж України як автономної частини Росії постало після Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд 3 липня 1917 р. визнав Генеральний секретаріат Української Центральної Ради органом крайового управління. Проте, підвладними Генеральному секретаріатові визнавалися лише 5 губерній – Волинська, Подільська, Київська, Полтавська, Чернігівська.

Після падіння Тимчасового уряду УЦР 20 (7) листопада 1917 р. проголосила III Універсал. Про кордони України в ньому говорилося таке: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».

На час захоплення московитськими більшовиками влади в Петрограді  позиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була такою самою, як і в Тимчасового уряду. Відповідно територія України визначалася в межах 5 губерній. З часом більшовики Росії погодилося на етнографічний критерій при визначенні кордонів України, для нього важливим було тільки те, щоб Україна була радянською.

22 січня 1918 р. була проголошена незалежна УНР. Етнографічний критерій визначення кордонів України був використаний і на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську (нині м. Брест, Білорусь). 27 січня (9 лютого) 1918 р.  був підписаний  Берестейський мирний договір і кордони України були визначені міжнародною спільнотою. На підставі Берестейського мирного договору основна частина Берестейсько-Пінського Полісся ввійшла в склад Української Народної Республіки. Холмщина (Холмська губернія за УНР). До складу якої увійшли Холмщина, Південне Підляшшя (Костянтинівський, Володавський і Біло-Підляський повіти), Берестейський, Кобринський і Пружанський повіти Гродненської губернії, Ковельський повіт Волинської губернії.

Крим не було включено до складу української держави.Коли німецька делегація запитала в української сторони, чому не включили Крим до складу України, то представники Української Центральної Ради сказали, що ми хочемо залишити можливість Криму самому визначати свою долю. Однак гетьман України Павло Скоропадський цю ситуацію поправив і в квітні 1918 р. за його вказівкою була встановлена українська влада в Криму. 29 квітня на усіх кораблях (їх було тоді 400) Чорноморського флоту були підняті синьо-жовті прапори. Кубань теж не ввійшла в склад УНР. Хоча за даними перепису 1897 р. “малоросійське населення переважає в Кубанській області. Корінне козацьке населення здебільшого розмовляє малоросійською мовою”. На той час українці становили понад 60% усього населення краю, а на правому березі Кубані — від 78 до 90%. 24 вересня 1917 р. Кубань була оголошена  автономною областю у складі Росії. 16 лютого 1918 р.   була утворена незалежна Кубанська Народна Республіка. В березні 1918 р. Кубанська Рада прийняла рішення про федеративне об’єднання з УНР, але вже через тиждень Катеринодар (столиця Кубані) був захоплений  червоними бандами московитів, і рішення у життя перетворене не було.

Білгородщина — українська етнічна територія в Росії, разом з Курщиною та Подонням є частиною української Східної Слобожанщини. У період існування Української держави гетьмана П. Скоропадського у 1918 році  (з квітня до листопада) Білгородщина входила до її складу. Ця обставина враховувалася і  більшовиками, які розпочали наступ на Україну взимку 1918-1919 рр. Уряд радянської України прийнятим у січні 1919 р. декретом затвердив належність Білгородського повіту до Харківської губернії, тобто українській стороні. У лютому 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України», згідно з якою керівництво УСРР визнавало чинними дореволюційні міжгубернські межі (Білгородський повіт передавався Росії).

Щодо Таганрозької землі, то ще Антон Чехов писав «Я родился в живописном украинском городе Таганроге...». У квітні 1918 р. до міста увійшли німецькі війська. Вже в травні гетьман Павло Скоропадський  оголосив про те, що Таганрог як українська земля повинен перебувати у складі України. Таганрог був приєднаний, як і колись, до Катеринославської губернії. Відтоді розпочалася дипломатична боротьба за Таганрог з урядом Дону, який також проголосив свою незалежність від Росії. Українська держава вбачала у незалежному Доні  свого союзника в протистоянні з більшовицькою Москвою, тому згодився на компроміс. Згідно з угодою, підписаною 7 серпня 1918 р., Таганрог повернено до Всевеликого війська Донського, але місто входило до складу особливого Таганрозького промислового району, керівництво яким здійснювала спільна донсько-українська комісія, дислокована в Харкові. Але вже у 1920 р. Таганрог знову увійшов до складу України, але вже радянської. Адміністративно належав до Донецької губернії (центром якої був спочатку Луганськ, а потім Бахмут). У складі губернії було створено Таганрозький район, згодом – повіт. 1924 р. Таганрог знову приєднали до Росії, хоча всесоюзний перепис населення 1926 р. показав, що цей край є етнічно українським – у відсотках кількість українців навіть збільшилася у порівнянні з переписом 1897 р., і становила тепер 71,5%.

 

18 жовтня 1918 р. у м. Львові відбулися збори представників від українських земель Австро-Угорщини, конституйовані як Українська національна рада. Кордони держави, названої ЗУНР, визначалися УНРадою таким чином: "Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну, з вилученням Лемківщини, північно-західна Буковина, з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію".

Акт Злуки 22 січня 1919 р. став символічним для України став (засвідчив бажання обох гілок українства жити в одній державі). Однак ні уряд відновленої УНР, ні ЗУНР не змогли вистояти в умовах міжнародної ізоляції і зазнали поразки. За межами України залишалася велика етнічна українська територія – Закарпаття. Паризька мирна конференція  у вересні 1919 р. ухвалила рішення приєднати Закарпаття (Підкарпатську Русь) до Чехословаччини з умовою надання краю найширшої автономії. Таке рішення підтримала міжнародна конференція русинів-емігрантів, що відбулася в листопаді 1918 у м. Скрентон (США). Однак чеський уряд надав українцям автономію лише в жовтні 1938 р., а в березні 1939 р. Закарпаття було окуповане угорськими військами. Загальна площа українських етнічних земель у складі Чехословаччини складала бл. 15 тис. км².

Пн. Буковина, Мармарощина та Бессарабія були окуповані 1918 р. Румунією. Загальна площа українських етнічних земель у складі Румунії в міжвоєнний період складала 17,6 тис. км².

Українська державність збереглася лише в радянській формі. За умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 р. значна частина українських земель  (Сх. Галичина, Зх. Волинь, Зх. Полісся, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Холмщина) площею 122 тис. км² опинилася у складі Польщі. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти офіційно визнала сх. кордони Польщі, встановлені Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 р. і позбавила Сх. Галичину статусу міжнародної території.

1900 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. Ілюстрація до статті «Слов’яни». Енциклопедія Брокгауза і Єфрона. Українці позначені як «Малорусы». Українсько-польська, українсько-словацька, українсько-угорська та українсько-румунська етнічні межі подані не на користь українського етносу.

1902 р. Володимир Шухевич. Карта Гуцульщини. Карта опублікована в книзі «W. Szuchiewicz. Huculszczyzna. T. I. Lwów 1902». На карті показано межі етнографічної області Гуцульщина. Володимир Осипович Шухевич (псевдонім і криптоніми — Шумило, В. Ш.; 15 березня 1849, Тишківці, Городенківський район, Івано-Франківська область — 10 квітня 1915, Львів) — український громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член НТШ. Дід головного командира УПА генерала Романа Шухевича.

1903 р. Етнографічна карта білорусів. На карті Пінщина та Берестейщина - українська етнічна територія на півдні та заході теперішньої Білорусі.

Пінщина, або Пинщина — українська етнічна територія на півдні Білорусі, що межує на заході з іншим українським етнічним регіоном — Берестейщиною. Часто Пінщину об'єднують з Берестейщиною в єдиний етнокультурний регіон, хоча між цими двома землями існують деякі відмінності як в історичному, так і в культурному плані. Автохтонне населення Пінщини має назву пінчуків. Історичний і культурний центр краю — місто Пінськ. Пінщина є частиною Полісся.

1904 р. Карта «Völker und Sprachgebiete in Mitteleuropa um 1904». Опублікована в атласі «Andrees Allgemeiner Handatlas». Атлас видавався протягом 1881-1937 рр. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen) або Русняки (Russniaken); в Карпатах Huzulen (Гуцули).

Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області і кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (руснаки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули і власне бойки, які, як відомо, протягом ХVIIVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: «Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».

1904 р. «Етнографічна карта Європейської Росії» (Этнографическая карта Европейской России). Карта містилася у «Великій енциклопедії» (Большая энциклопедия: Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания). Масштаб 1 : 15 000 000. У легенді серед слов’янських народів позначено  українців (Малоруссы) великорусів (росіян), білорусів, поляків і болгар. Стародубщина, частина Воронежчини, Таганрогщина, Кубань (тепер в складі Росії) – заселені українцями. ВОРОНЕЖЧИНА – історичний географічний край Подоння у північно-східній частині Слобожанщини в межах Російської Федерації, де, переважно в південних районах, компактно проживають українці, котрі кількома міграційними хвилями XVII та XVIII століть заселяли, обороняли від ординців і освоювали ці терени Дикого Поля. 1857 р. у Воронежчині  мешкало 1,3 млн осіб, половина з яких були українцями. За переписом 1897 р. – їх уже 36,2 %, або 854 093 особи. В окремих повітах українці становили більшість (в Острогозькому – 90 %, Богучарському – 80 %, Бірюченському – 70 %).

1907 р. Шведська карта «Folk- och språk-karta öfver Europa» (Народи та мови Європи). Карта була складена в масштабі 1 : 30 000 000. Українці позначені як  Малоруси (Lill Ryssar) і Рутени  (Rutener). Рутени позначені в Галичині, Закарпатті й на Буковині. Лівобережна Південна Україна – росіяни, ареали розселення греків; Крим – росіяни та кримські татари.

1908 р.  

Aїtoff D. Carte de l’extension du peuple ukraїnien / par D. Aїtoff ; imp. Erhard Fres. – 1 : 10 000 000 – Paris : Gravé par Erhard Fres, [1908]. – 1 к. : текст : багатоколір. ; 30,5 × 40 cм. 

 Aїtoff D. Carte de l’extension du peuple ukraїnien / par D. Aїtoff ; imp. Erhard Fres. – 1 : 10 000 000 – Paris : Gravé par Erhard Fres, [1908]. – 30,5 × 40 cм. 

 Aїtoff D. Carte de l’extension du peuple ukraїnien / par D. Aїtoff ; imp. Erhard Fres. – 1 : 10 000 000 – Paris : Gravé par Erhard Fres, [1908]. – 1 к. : текст : багатоколір. ; 25 × 38,5 cм // Sembratovytch R. Le Tsarisme et l’Ukraine / par Romain Sembratovytch ; avec préface de Bjoernstjerne Bjoernson. – Paris : Édouard Cornély et Cie, Editeurs, 1907. – [4], II, 56 s., karta.

1908 р. Карта «Народонаселение и языки Европы» (Народонаселення й мови Європи). Видавництво – Издание товарищеста А.Ф. Маркса в С-Петербурге. В атласі опубліковані 64 кольорові географічні карти й порівняльні географо-статистичні таблиці (діаграми) з їх коротким поясненням. Особливий інтерес представляють діаграми, що дають широке уявлення про історичний простір початку XX ст.: порівняльна величина всіх держав на земній кулі по займаній ними поверхні в квадратних кілометрах; порівняльна величина держав на земній кулі по числу населення; порівняльна величина найбільших міст на земній кулі по числу жителів; порівняльна чисельність народів Європи, природний приріст населення Європи, відносні числа народжень, смертей і природного приросту; військові сили держав, з включенням флоту, в мирний і воєнний час, скільки коштує озброєний світ щорічно і т.д.

Українці позначені як «Малоруссы» або «Русины». Межа між українцями, великорусами (росіянами) й білорусами проведена точковим пунктиром.

1910 р. Генрик Войцех Якуб Верценський (Henryk Wiercieński; 1843-1923) – польський публіцист. Карта рідної мови християнського населення східної частини Губ. Любельської, яка має бути відокремлена в плановане Холмське воєводство».  Дані про польське населення частково недостовірні.

Wiercieński H. Mapa języka domowego ludności chrześcjańskiej wschodniej części Gub. Lubelskiej jaka ma być wydzieloną do projektowanej Gubernii Chełmskiej / zestawił Henryk Wiercieński 1910 r. ; rys. A. Rokicki Warszawa. – Без м-бу. – W Warszawie : Tow. Akc. S. Olgiersbranda Sów, 1919. – 1 к. : багатоколір. ; 54 × 71 см.

1910 р. Важливе значення для української етногеографії мають дослідження С. Томашівського з етнічного складу населення Закарпаття, зокрема «Етнографічна карта Угорської Руси» Масштаб 1:300 000. На карті вперше науково представлено розміщення різних етносів на території Закарпаття. Видана  Російською Академією Наук в книзі «Статьи по славяноведению». ТОМАШІВСЬКИЙ Степан Теодорович (09.01.1875—21.12.1930) — історик, публіцист, громадський і політичний  діяч, учень М. Грушевського, доцент (1912 р.), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

1910 р. Карта «Племена Новороссіи» (Племена Новоросії). Мапа з багатотомного «Полного географического описания нашего отечества». На карті показано дуже  строкатий в етнонаціональному плані склад населення Півдня України. Українців на карті позначено як «Малоруссы». Теперішня Молдова та Бессарабія заселена молдаванами, українцями та болгарами; Крим – переважно кримськими татарами та частково росіянами та болгарами. Хоча зрозуміло, що тут – картографічні неточності. В кінці XIX ст. - поч. XX ст. українців в Криму було більше ніж росіян.

Серед етносів, які емігрували на Південь України вагоме місце займають німецькі переселенці. Перші німецькі  колоністи  прибули  на  запрошення  Катерини  ІІ,  друга  хвиля  переселення  припала  на  1804 р.  За  період з середини ХVІІІ – до середини ХІХ ст. на території Південноукраїнського регіону було засновано 549  колоній [Бойко Я., Данилова Н. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.). 1992]. Досить  чисельною  була  і  група  болгарських  переселенців.  Болгарські  колонії  на  території  Півдня України  виникають  ще  з  кінця  ХVІІІст.,  проте  найбільш  активним  заселення  Південноукраїнських  земель відбулось  у  1861-1862 рр.,  здебільшого  болгарами,  які  також  були  переважно  сільським  населенням. Чисельність  болгар  на  Півдні  України  швидко  зростала. За період  з  1861  по  1914 рр.  їх  діаспора збільшується з 16 до 46 тис. осіб, тобто втричі [Пачев С. И. Болгарские колонии Северного Приазовья (1861-1917 гг.): комплексное исследование. 1996]. Ще одним з найчисельніших етносів на території Півдня були євреї. На середину ХІХ ст. вони становили приблизно 2% від загальної кількості населення. Основна частина єврейського населення концентрувалась в містах та містечках регіону, де займала приблизно 30%. Така динаміка росту кількості єврейського етносу набула піку в 60-80-х рр. ХІХ ст. Проте, до початку ХХ ст. частка представників єврейського етносу в містах починає зменшуватись внаслідок економічних та соціальних чинників, зокрема погромів 1881, 1905 рр. [Морозова А. В. Єврейське населення Лівобережної України (друга половина XIX - початок XX ст.). 2005].

1911 р. Вільям Роберт Шеферд (William Robert Shepherd; 1871–1934), американський історик та картограф.  Карта  «Distribution of Races in Austria-Hungary». Опублікована в американському атласі «Historical Atlas». Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenians). Надсяння – українська етнічна територія.

1911 р. Тимофій Дмитрович Флоринський (1854—1919) — російський славіст та візантолог, доктор наук, дійсний статський радник. Мав яскраво виражені москвофільсько-українофобські погляди.

У 1897-1898 роках оприлюднив в москвофільських українофобських київських часописах "Киевлянин" (загальнотематична газета) та «Университетские Известия» (часопис Київського університету ім. Шевченка (тоді св. Володимира)) серію памфлетів супроти української мови та української літератури, де заперечив апріорі можливість існування окремої української мови та літератури та заявив що українська мова є наріччям російської. Був також причетним до заборони та ліквідації україномовної преси у Підросійській Україні у 1800-их та 1900-их роках.

На його етнографічних картах малоруси (українці), білоруси та великоруси належать до одного етносу - "рускіє".

 Етнографічні карти Т. Д.  Флоринського:

 *Флоринский Т. Д. Карта разселения славян во второй половине ІХ столетия / по А. Кочубинскому и другим источникам составил профессор Т.Д. Флоринский ; техник В. Войцеховский. – 1 : 12 600 000. – Киев : Карто-Граф. Зав. А. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, [1907]. – 1 к. : багатоколір. ; 37 × 44 см. 

* Флоринский Т. Д. Карта разселения славян во второй половине ІХ столетия / по А. Кочубинскому и другим источникам составил профессор Т.Д. Флоринский ; техник В. Войцеховский. – 1 : 12 600 000. – Киев : Карто-Граф. Зав. А. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, [1907]. – 1 к. : багатоколір. ; 37 × 44 см // Флоринский Т.Д. Славянское племя : статистико-этнографический обзор современного славянства (с приложением двух этнографических карт). – Киев : Типография Императорского Университета Св. Владимира Акцион. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, 1907. – Х, 190, [2] с., карта.  

*Флоринский Т.  Д. Этнографическая карта славянства / сост. по новейшим данным Т.Д. Флоринским ; исполнена, по проекции Д.И. Менделеева, техником В.Л. Войцеховским. – 1 : 8 000 000. – Киев : Карто-Графическое Заведение А. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, 1906. – 1 к. на 2 арк. : багатоколір. ; 59 × 103 см. 

 *Флоринский Т. Д. Этнографическая карта западного славянства и Западной Руси / по новейшим данным сост. Т.Д. Флоринским ; исполнена В.Л. Войцеховским ; издание С.-Петербургского Славянского Благотвори-тельного Общества. – Киев : Лит. С.В. Кульженко, 1911. – 1 к. на 2 арк. : багатоколір. ; 65 × 96,5 cм.

«Этнографическая карта Западного славянства и Западной Руси: Приложение. Объяснения. Источники и пособия. Статистические данные. Поправки». Видавництво Київ. 1911 р.

Статистичні дані на 1911 р.

Росіяни - 66, 5 млн осіб. Українці - 33, 1 млн осіб (в Російській імперії - 28, 4 млн; в Австро-угорській імперії - 4,5 млн). Білоруси - 7, 4 млн осіб.

1912 р. Мирон Кордуба (02.03.1876 р. – 02.05.1947 р.), історик, географ, доктор філософії (1898 р.), професор  (1920 р.), член Наукового товариства імені Шевченка (1903 р.). Першим українським навчальним атласом був «Географічний атлас» професора М. Кордуби (1912, 1917, 1928). Атлас, загальним обсягом 24 сторінки, вміщував 24 основні карти та 11 додаткових, присвячених вивченню географії світу. Є серед них і етнографічні карти. На карті «Галичина і  Буковина» – вставка «Карта народів» (стор. 11; 1928 р.); на карті «Наддунайська Швайцарія» – дві вставки «Карта народів» та «Карта вір» (стор. 12-13; 1928 р.).

Кордуба М. Географічний атлас [Карти]. – Коломия: Галицька накладня Я. Оренштайна, 1912.

Яків  Оренштайн  засновник  і  власник  «Галицької  накладні»  в  Коломиї (з 1903 року) та «Української накладні» у Берліні (з 1919 р.); єврей. 1921 р., у Берліні, можливо, щоб підбити підсумки своєї роботи на ниві української книговидавничої справи й залишити слід про неї, Я. Оренштайн вирішив видати об’єднаний каталог «Галицької» та «Української» накладні за  1903–1919 рр., який відображає понад 350 видань, систематизованих за видавничими жанрами.

1917 р. Мирон Кордуба. Карта «Карта північно-західної України».

Опублікована карта в «Північно-західна Україна / Мирон Кордуба; Союз Визволення України. – Відень: Накладом Союза Визволення України, 1917. – 89 с.». На карті позначена північна, західна і південно-західна межа «української більшости». Полісся (Пінщина), Підляшшя, Берестейщина, Холмщина, Перемишльщина, Пряшівщина, Угорська Русь, Північна Буковина й Південна Бессарабія – українські етнічні землі.

 

У закордонному виданні Союзу Визволення України вчений Мирон Кордуба приводить фактичний матеріал географії північно-західної України. В доступній формі приведено загальний географічний огляд регіону та історичні аспекти розвитку території, які викладено на основі тодішніх історичних публікацій. Подано інформацію про внутрішні та зовнішні національні відносини, відомості про освіту, господарство, промисловість, торгівлю. Призначено для вчених, географів, краєзнавців.

Олег АНТОНОВИЧ. «ІЗ ПЛЕЯДИ ВИДАТНИХ У НАЦІОНАЛЬНІЙ НАУЦІ: МИРОН КОРДУБА (До 65-річчя від смерти вченого)», 2012 р. :

«Велику цінність мають мапи, вміщені М. Кордубою в історико-географічних працях. Вони, крім того, що «унаочнюють» зміст текстуальної частини досліджень, вносять, як відомо, додаткове смислове навантаження. Картографією як класичним елементом історично-географічних досліджень учений зацікавився ще до Першої світової війни. На це вказує більша частина згаданих праць (вони супроводжують дослідження періоду визвольних змагань: «Північно-західна Україна» (1917) і значно пізніших десятиліть. 1912 р. вчений зробив певне узагальнення своєї праці і, базуючись значною мірою на матеріялах перепису населення 1897 р. (для Росії) і 1910 р. (для Австро-Угорщини), видав «Географічний атлас» із 24 різнотематичних мап (атлас витримав три видання – 2-ге – 1914; 3-тє – [1922 р.]). М. Кордуба розумів значення досліджень історико-географічної проблематики України (подібно, як це, зрештою, розуміли Г. Величко, М. Грушевський, С. Рудницький, а пізніше І. Крип'якевич, В. Кубійович), а в тому не лише наукове, освітнє і загальнокультурологічне, а й передусім державно-політичне для українського народу: «Ні яка держава не зможе розбудовуватися та існувати, якщо нація-державотворець не усвідомить простої істини: нація без держави не існує так само, як держава не існує без території». Тому географію населення, його територію і точне її географічне визначення (делімітацію) на площинах мап М. Кордуба відносить до першорядних і актуальних завдань як історичної географії, так і національного картографування….

Кожне історичне вище, на думку М. Кордуби, «непереконливо сприймається без вказівки на джерело з якого виростає думка і без показу території де відбувається подія [... ] особливо у давні час». Останнє вказує на безпосереднє зацікавлення вченого питаннями історичної географії. Окрему увагу зосереджує М. Кордуба на географії населення України та часовій динаміці його історичного руху. Ці студії дослідника почались із маргінальних уваг до ранніх його праць. Перші розвідки М. Кордуби, присвячені історичній географії і етногеографії, припадають на 1903 р. Працюючи над історією Буковини, вчений розглядає їх досить детально, описуючи колонізацію краю. Дещо пізніше, 1905 р., у газеті «Буковина» з'являється стаття «Найдавніші оселі на Буковині», а згодом у Науковому збірнику, опублікованому на честь М. Грушевського, друкується вже велика за обсягом наукова розвідка «Молдавсько-польська границя на Покуттю по смерти Стефана Великого» (1906, з мапою), у якій чимало питань основується на визначенні української етнотериторії (скорочений і уточнений варіянт: «Zur Frage uber die moldauisch-polonische Grence in den Jahren 1433-1490» (1910), виходять друком праці «Північно-західна Україна» (1917 з мапою), «Границя з 1772 р.» (1920). Найбільш вагомим історико-географічним дослідженням М. Кордуби щодо реконструкції історичних меж поширення українців є стаття «Західне пограничча Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст.» (1925, з мапою). Вона охоплює великий різноманітний джерельний матеріял, у тому числі матеріяли з ойконімії, які на такому рівні аналізу вперше використовуються у національній історіографії. На цьому наголошує критика. Пізніше на цю тему пише іншу статтю «Історична границя між Галицькою державою і Польщею» (1930). Водночас з реконструкцією середньовічних та пізньо-середньовічних територій українців увага вченого прикута до етнічних земель у новітній період української історії. Прикладом можуть слугувати статті «Ми і волохи» (1916), «Чи Підляшшя було білоруське» (1941). Основні праці вченого на цю тему такі: «Де живуть українці?» (1912), «Етнографічна територія України» (1917), «Територія і населення України» (1918, з мапою, стосовно цієї праці ви­словив свої зауваження С. Рудницький: „[автор] не потрафив віднестися як слід критично до офіціального статистичного матеріалу австро-угорського й російського. Тому викреслені ним межі (української національної території) [... ] можна вважати тільки мінімальними»), далі «Bukovina a Uherske Ukrajine» (1918, також франц. мовою), «Українська національна територія в Галичині та урядова австрійська статистика» (1919), «Territorium und Bevólkerung der Ukraine. Ein geographische-statistischer Beitrag» (1919), «Простір і населення України» (1921). Окремо слід підкреслити актуальність праць М. Кордуби «Українські землі під польською владою» (1932), «Українська національна територія і кількість українців у Польщі» (1925), «Розвій українського населення в Галичині за останні 100 літ» (1926), «Територія і населення Радянської України» (1926) та ін. Перелік великий»

 

1912 р. Любор Нідерле (Lubor Niederle 1865–1944), видатний чеський археолог, етнолог, етнограф та історик-славіст, дослідник слов'янської старовини, член Чеської Академії Наук і Наукового Товариства у Львові, професор Карлового університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Карта - Národopisná mapa Slovanstva» (Етнографічна мапа Слов’янства). Видавництво Прага. Масштаб 1:3 700 000, формат 45 x 56 см. Карта створена на основі статистичних даних переписів Австро-Угорської імперії, Болгарського Царства, Німеччини та Російської імперії. На мапі показані лише етнічні ареали слов'янських народів. Українськими є Кубань, Підкавказзя, Слобожанщина, Донщина, Берестейщина, Пінщина, Підляшшя і Лемківщина.

«Етноґрафічна карта славянщини» – версія українською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле. Рік видання між 1912 р. і 1930 р.

1915 р. «Этнографическая карта славянскаго мира» – версія російською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле. Українці позначені як «Малоруссы». В правому куті карти міститься карта-врізка «Етнографічна карта Сибіру».

1915 р. Мапа «Přehledná národopisná mapa Ukrajiny» створена за мапою «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле 1912 р.

1913-1914 рр. Мапа України [Листівка] / Виданє «Вістий з Запорожа». – 20 000 000. – Львів : Вісти з Запорожа, [1913-1914]. – 1 к. : багатоколір. ; 9,5 × 14,5 cм
При перевиданні листівки у 1936 р., в правому в нижньому кутку зображено Хрест Симона Петлюри. Останній репринт 2008 р. (тираж 10000). Оборот листівки відповідає оригіналу [1913-1914]. -  відміна тільки в папері.

1914 р. Степан Рудницький (1877–1937) – творець географічної науки в Україні, визначний український географ і картограф, засновник і директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, вчений, який заклав фундамент географічної науки в Україні, розробив українську географічну термінологію. Його вважають основоположником сучасної української географії.   Учений першим комплексно описав територію України.

ЕТНОГРАФІЧНІ КАРТИ Степана Рудницького:

* Ethnographische Übersichtskarte [der] Ukraina. –  M- b  1: 7   500   000.    Wien:  Kartogr. Anstalt G. Freytag &  Berndt,  Ges.  m.  b.  H.,  1915.    (нім.,  назва  в  перекладі на укр.  мову:  “Етнографічна  оглядова  карта України”).  [Додаток до книги: “ Ukraina und die Ukrainer”. Видавалася і перевидавалася разом з книгою у 1914 і 1915  рр.  багатьма  мовами.  Українською  мовою  під  назвою  “Оглядова  карта українських земель” з’явилася у 1917 і 1921 рр. в книзі “Україна — наш рідний край”].  

* 1915 р. «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі).

* 1916 р. Карта-інфографіка «Ukraine Land und Volk» [Видавництво: Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges m. b. H.,1916.].

* Ethnographische  Übersichtskarte  von  Osteuropa. – M-b 1:10 000 000. – (нім., назва в перекладі на укр. мову: “Етнографічна  оглядова карта  Східної  Європи”).  [Додаток до книги: “Ukraina. Land und Volk”, 1916]. [Видавництво: Wien: Kartogr. Anstalt G. Freytag & Berndt, Ges m. b. H.,1916.].

* 1918 р. Карта України Степана Рудницького (межі України відповідають умовам Берестейського договору).

* Україна у своїх етнографічних  межах [з Г. Гасенком]. – Київ; Відень:  Druck: Christoph Reisser's Söhne, 1920.

* Українці в світі. – М- б 1:75  000  000. –2 - е вид. – Відень: Вид- во “По світу”, 1920.

* Карта України. Оглядова карта  українських  земель,  після  карти проф. С. Рудницького [дотично ж сумежних  територій:  білоруської,  польської  і  чехословацької  після  карти  Л.  Нідерлє]. – М- б 1:7 500 000. –Львів: Вид- во “Вперед”.  – [б.  p.] .

* Карта  слов’янщини  //  Дорошенко  Д.  Слов’янський  світ.  – Берлін,  1922.  – Т.  З.  (Основана  на Нідерле, з поправками, особливо на Кубані).

* 1929 р. С. Рудницький, Т. Скрипник.  Оглядова політично-економічна карта Західньої України. – М 1: 2 000 000. Видавництво «Західна Україна». Київ. Тираж 8 100 прм. 

С. Рудницький належить до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні мапи.

 

1907 р. в НТШ виникла ідея створення етнографічної (етнічної) карти українських земель. З цією метою було організовано спеціальну комісію для збирання та опрацювання статистичного матеріалу. У ній активно працювали С. Рудницький та В. Ґеринович.

На основі переписів населення Австро-Угорщини 1867—1910 рр. та перепису населення Російської імперії 1897 р., статистичних даних 1914 р., інформації з етнографічних мап європейських вчених та інших джерел визначив тогочасні межі суцільної (мінімальної) та мішаної (максимальної) української етнічної території.

1910 р. (восени) вийшла друком перша частина книги С. Рудницького «Коротка географія України. Фізична географія». Єдиною картою-додатком  цієї книги була «Географічна карта земель, де живуть Українці» (масштаб  1:5 000 000) Володимира Ґериновича.

Етнографічні  карти, розроблені С. Рудницьким, з'явилися дещо пізніше.

Перша Етнографічна  карта, розроблена С. Рудницьким, видана у 1914 р. у Відні під назвою «Ethnographische Ubersichtkarte der Ukraina» (німецька назва). Масштаб 1:7 500 000. В перекладі на українську мову: «Етнографічна оглядова карта України» як додаток до книги «Ukraine und die Ukrainer» (Україна і українці).  Бачимо на мапі використання рожевого, який у Британській імперії був улюбленим кольором для показу на карті британських володінь.

Мапа видавалася і перевидавалася разом з книгою у 1914 і 1915 рр. багатьма мовами. Повторне видання німецькою мовою цієї книги разом з картою було здійснене у Берліні (1915 р.), перевидання італійською – у Римі (1914 р.). Українською мовою під назвою “Оглядова карта українських земель” з’явилася у 1917 і 1921 рр. в книзі “Україна — наш рідний край”.

С. Рудницький подає перелік своїх праць, до яких додано етнічні карти: 1. Ukraine und die Ukrainer. Wien, 1914, 2 вид. Berlin, 1915; 2. Verbreitung der Ukrainer. 1915; 3. Ukraina, Land und Volk. Wien, 1916; 4. Україна наш рідний край. Відень, 1917, а також – Картон при Стінній фізичній карті України. Львів, 1918 (карта-врізка під назвою «Народописна карта України»).

Отже, українською мовою «Етнографічна оглядова карта України» вперше вийшла у праці «Україна – наш рід ний край» (Львів, 1917 р.; 2-ге вид. – Львів, 1921 р.) і мала назву «Оглядова карта українських земель». Цю карту було уміщено також у праці С. Рудницького «Початкова географія для народних шкіл» (1919 р.).

Видання 1917-1921 рр. Формат карти 15 × 32, 5 см, масштаб 1:7 500 000. Її видано накладом товариства «Шляхи» (Львів) на картографічному підприємстві Ґ. Фрейтаґа і Берндта у Відні. Внизу напис – «Зладив Степан Рудницький». Карта має картографічну сітку: меридіани та паралелі проведено через 5°. Територія, зображена на мапі, простягається від ≈45° пн. ш. на півдні до ≈50° пн. ш. на півночі та від 15°-20° сх. д. на заході до 45°-50° сх. д. на сході. Карта охоплює всю етнічну територію України від Західної Лемківщини на заході до Каспійського моря на сході, від Підляшшя і Стародубщини на півночі до Чорного, Азовського морів і Кавказу на півдні [Цюцюра Л. Ю. Оглядова карта українських земель Степана Рудницького: особливості розроблення та видання (1914-1921 рр.). 2010].

У ХХІ ст. етнографічну оглядову карту українських земель С. Рудницького було перевидано двічі: у книзі "Політична географія України" (упор. П. Штойко) та в хрестоматії "Новітня українська суспільна географія" за ред. О. Шаблія. У цих виданнях карту подано у дещо зменшеному форматі 12,2×26,2 см та 10,5×22,4 см відповідно. Більше видань цієї мапи не виявлено [Цюцюра Л. Ю. Оглядова карта українських земель Степана Рудницького: особливості розроблення та видання (1914-1921 рр.). 2010].

 Перша інфографіка про Україну з’явилась в науковій праці академіка Стефана Рудницького «Ukraina und die Ukrainer» (Україна і українці). Спочатку брошура була видана 1914-го німецькою мовою у Відні, того ж року — перевидана італійською у Римі, 1915-го — у Берліні, румунською — у Бухаресті, угорською — у Будапешті, а також англійською в США — в Джерзі-сіті, під назвою «The Ukraine & the Ukrainians». 1918 року в Нью-Йорку монографія перевидається під назвою «Ukraine, the land and its people»: an introduction to its geography» разом із мапами „General Physical Chart of Ukraine“, „General Ethnographic Map of Eastern Europe“, „Geological Map of Ukraine“, „General Climatic Map of Ukraine“, „Map of the Flora of Ukraine і Structural-Morphological Map of Ukraine“. Ці мапи видало підприємство «Rand Mc Nally & Co.», N. Y.

 В англомовному варіанті цієї брошури «The Ukraine & the Ukrainians» (1915) було вміщено три мапи: німецькомовна мапа „Українська територія у Європі“ та дві — англійською: „Карта Центральної Європи“ та „Карта ґрунтів європейської Росії“.

Карта «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі). Масштаб 1:20 000 000, формат 12,9 х 17,7 см. Виконана у чорно-білих тонах. Карта охоплює територію Європи, а також частину Азії та північну частину Африки: від Португалії на заході до Аральського моря й Персії (теперішній Іран) на сході, від Скандинавського півострова та Росії на півночі до Середземномор’я й країн Північної Африки на півдні. Мапа відображає українську національну територію.

Зображено й територію проживання українців: основна частина українських земель, де українці чисельно переважають (у т. ч. на Кубані) — чорним кольором суцільно; території на змішаних землях (в т. ч. басейни Нижньої Волги і Дону, Передкавказзя) — штриховими чорними лініями більшої товщини, за винятком ареалу довкола Оренбурга, де проживає значно менше українців, — тоншими лініями (що більший відсоток українців у структурі населення, то товстіші лінії). Можна сказати, що це — мапа етногеокультурного поширення українського народу в Європі [Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького].

Вона неодноразово передруковувалася у багатьох іноземних книжкових і періодичних виданнях. Зокрема, її було вміщено у франкомовному журналі La Revue Ukrainienne (№ 1, 1915) та англомовній газеті The Ukraine (№ 1, 1915), що виходили у Лозанні, німецькомовному українському журналі Ukranische Rundschau (№ 2, 1915) тощо. Цю мапу під назвою «Україна у своїх етнографічних межах» було зображено й на двомовному плакаті «Україна = Die Ukraine», виданому 1920-го у Відні С. Рудницьким і Г. Гасенком. [Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького].

1916 р. у Відні друкується карта-інфографіка «Ukraine Land und Volk» з етнографічною картою України Степана Рудницького від 1914 р. Етнічні межі були позначені поза межами Австро-Угорської Імперії, бо австрійська військова цензура не пропустила б «сепаратистську» карту, а про концепцію конфедералізації та утворення Королівства Україна під реґентством Австрії, яку розробляв вбитий в Сараєво ерцгерцог Фердинанд, в 1916 р. вже не згадували, відклавши ідею реформи в шухляду до завершення війни. «Оглядова карта України» вперше була надрукована у 1914 р., перевидана у 1916 р.

1918 р. у Берліні карту-інфографіку перевидано. Додатком до карти-інфографіки виходить книга Степана Рудницького «Ukraine Land und Volk», яку перевидають 1919 р. англійською в Нью-Йорку під назвою «“Ukraine, the land and its people”: an introduction to its geography».

Ця ж мапа стала основою для карти-інфографіки Григорія Гасенка (1919 р.). Вочевидь, до друку мапи-інфографіки «Ukraine Land und Volk» він мав теж безпосередній стосунок, хоча його ім’я не вказано у вихідних даних цієї інфографіки. Автором інфографіки вказаний Степан Рудницький.  1920 р. вийшла друком карта-інформографіка вже авторства Степана Рудницького та Григорія Гасенка "Українці в світі". Масштаб 1:75  000  000.  Видавництво  “По світу”, Відень.

1918 р. Карта України Степана Рудницького (межі України відповідають умовам Берестейського договору). Карта в оригіналі має  розмір 100 х 70 см, і є навчальною. “Карту України”, затвердили у Науковому товаристві ім. Шевченка (Львів) в 1917 р., коли політичні кордони України тільки починали виникати, і очевидно, що територіальне охоплення карти виходило з етнічного простору українців, – а от кордони України на неї потрапили вже пізніше. Буква “У” могла б теоретично знаходитися і на території Галичини, але навряд чи це б дозволила австрійська цензура воєнного часу. Наприклад, на “Етнографічної карті Австро-Угорщини” сер. 1918, призначеної для офіцерів, на території Австро-Угорщини “рутени” вже перейменовані в “українців”, але назва “Україна” відноситься, природно, лише до території УНР. Карта опублікована відомим віденським картографічним видавництвом “Фрайтаг унд Берндт”, яке з 1890-их років видавало навчальну картографічну літературу українською мовою для шкіл Галичини.

Ймовірно, карта відображає реалії літа-початку осені 1918 р, тобто періоду Гетьманату П. Скоропадського. Цікавий нюанс карти полягає в тому, що жирною червоною лінією позначені межі тодішнього української держави, а як “Україна” підписані всі українські етнічні території до Передкавказзя. 

На карті межі України відповідають умовам Берестейського мирного договору, укладеного Українською Народною Республікою з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією 27 січня (9 лютого) 1918 р. У договорі визначалися кордони України, частина з яких була вказана остаточно, а частина (наприклад, українсько-російський кордон) підлягала подальшому уточненню в ході міждержавних переговорів. На цій карті червоним діагональним виділенням показані території зі спірним статусом (Холмщина, українські етнічні частини Бессарабії, українсько-російський кордон на схід від Курська і Бєлгорода). Переговори з РСФРР відбувалися 23 травня – 11 листопада 1918 р., і закінчилися нічим. Вже незабаром карта застаріє, бо 1 листопада 1918 р. почне формуватися Західноукраїнська Народна Республіка на тих територіях, які на цій карті – ще Австро-Угорщина.

1914 р. Англійська карта. В легенді карти український етнос позначений як Українці або Рутени; на самій карті Малороси або Рутени. Українські землі на карті – це UKRAINE.

1914 р. (складена). «Дiалектологическая карта русскаго языка в Европѣ». Видана в 1915 р. в Петрограді Російським імператорським географічним товариством. Карту складали шляхом анкетування місцевого сільського населення. Роботою керувала Московська діалектологічна комісія на чолі з академіком О. О. Шахматовим та професорами  М. М.  Дурново, Д. М.  Ушаковим, М. М. Соколовим.

Автори карти – Микола Миколайович Дурново, Дмитро Миколайович Ушаков, Микола Миколайович .Соколов. Виконана членом  Російського  імператорського географічного товариства –  І. П. Піддубним. Кольоровий формат – 101 х 83 см. Літографія Козловської (спосіб Янова).  Вся територія Донеччини та Луганщини – українські етнічні землі. Берестейщина, Пінщина (тепер в Білорусі) та Пряшівщина (тепер у Словаччині) – теж належить до українського етнографічного масиву. На мапі показано, що перед Першою світовою війною переважно українцями («малоросами» за імперською термінологією) були заселені не лише Крим, але й в сучасних межах – майже цілком Кубань (Краснодарський край), Бєлгородська область, значні частини Ростовської та Воронезької областей – територія теперішньої Росії. Все Підляшшя, Холмщина,  Закерзоння (тепер Польща) – заселені українцями. На цій же карті наочно показані й інші етнографічні кордони. Сірим кольором позначено ареал поширення білоруської мови («діалекту» по-імперськи) в двох варіантах говорів – південно-західному та північно-східному. Так, ареал білоруської мови на сході охоплював нинішню Смоленську область, великі частини Брянської і Калузької областей, південь Псковської і південний-захід Тверської областей Росії. Цікаво й те, що Полісся і практично вся нинішня Брестська область Білорусі в цей ареал не потрапляють і до білоруської мови не належать. Мову вище названої території російські  академіки  віднесли до північномалоросійського  діалекту російської мови, тобто до української мови.

1903 р. створюється Московська діалектологічна комісія (МДК), керівником якої став Ф. Є. Корш, а справжнім натхненником – О. О. Шахматов. Комісія опублікувала дві програми («Програма для збирання відомостей, необхідних для складання діалектологічної карти російської мови») в 1909 і 1911 роках. Комісією була прийнята і розвинена класифікація російських говірок О. О. Шахматова. Програма містила розгорнуті питання по всіх мовних явищах, головним чином фонетичних і морфологічних. На цю програму були отримані сотні відповідей, в основному від представників сільської інтелігенції – вчителів, лікарів, духівництва. 1915 р. була опублікована робота «Опытъ дiалектологической карты русскаго языка въ Европѣ съ приложенiемъ очерка русской дiалектологiи» (Опыт диалектологической карты русского языка в Европе), в якій були накреслені межі говорів східнослов'янських мов, окреслено території української, російської, білоруської мов, дано розмежування цих мов на наріччя і групи говірок, виділені перехідні говірки між наріччями та мовами. В якості додатку до карти було подано «Очерк русской диалектологии», підготовлений членами МДК М. М. Дурново, М. М.  Соколовим, Д. М. Ушаковим.

Фрагмент з праці «Опыт диалектологической карты русского языка в Европе» «§ 73. I. Южномалорусская группа (называемая так же «украинскимъ» нарѣчiемъ или поднарѣчiемъ).» «Примечанiя» сообщают: «212. Терминъ «украинскiй» по отношению къ языку употребляется въ разныхъ значенiяхъ. У старыхъ ученыхъ — Михальчука, Житецкаго (прим. 197) и др. - этим терминомъ обозначаются лишь в. говоры ю.-м.-р. нарѣчiя, называемые нами «восточно-украинскими»; «подольскiй говоръ» и «галицкiй говоръ» ими отдѣляются отъ «украинскаго».. Въ томъ же смыслѣ употребленъ этот терминъ и у Соболевскаго… . Но тотъ же терминъ употребляется многими учеными, главнымъ образомъ, малорусскими, для обозначенiя всей м.-р. рѣчи, а так же — какъ названiе м.-р. литературнаго языка (въ основу котораго легъ одинъ изъ украинскихъ говоровъ). ...»  .

Олексій Шахматов — один з авторів роботи «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916), брав участь у написанні декларації Петербурзької АН «Про отмену ограничений малорусского печатного слова» (1905-1906), автор докладних рецензій на граматики української мови А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, словник української мови Б. Грінченка. Олексій Шахматов з інтересом і співчуттям ставився до розвитку української літератури і української мови, але скептично висловлювався стосовно прагнення діячів «українського руху» до відділення малоросійської народності від єдиного російського народу.

О. Шахматов у своїй праці «О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию» писав: «Где же та русская народность, о которой мы говорили выше и которую хотели признать естественною носительницей и представительницей государственных интересов? Признаем ли мы такою русскою народностью только великорусскую? Не будет ли это признание тяжким преступлением против государства, созданного и выношенного всем русским племенем в его совокупности? Решение объявить «инородцами» малорусов и белорусов не умалит ли самое значение русской народности в нашем государстве, вводя его в сравнительно тесные пределы Московского государства XVIXVII вв.?» [Шахматов Алексей. О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию].

1915 р. Грушевський Михайло. (Як жив український народ. Коротка історія України / Видання 2-е: Написав Михайло Грушевський, професор української історії в університеті у Львові. — Царгород: З друкарні «Союза визволення України», 1915. — 108 с.). Карта України. Пряшівщина, Надсяння, Підляшшя, Берестейщина, Пінщина, Стародубщина, Білгородщина, Подоння, Таганрогщина, Кубань – українські етнічні землі.

1915 р. Густав Фрайтаг (Gustav Freytag; 1852-1938), австрійський картограф. Карта «Енографічна карта Європи». Картографічне видавництво «Фрайтаг і Берндт» (Freytag & Berndt; Відень).  Мапа показує розселення українців аж до Кавказу по долинах річок Кума та Кубань. Кримський півострів заселений переважно українцями та татарами. Пряшівщина, Закарпаття, Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Берестейщина, Пінщина, Стародубщина, Курська та Воронізька губернії заселені українцями. В легенді карти подано кількісний склад європейських народів: українців – 32 000 000, росіян – 77 000 000, поляків – 19 000 000 осіб і т. д. На карті поміщено значні ареали проживання українців в сучасних Волгоградській та Саратовській областях Росії. Напис  UKRAINА поданий великими літерами (так позначені колишні, або на цей час чинні держави).

Український етнос позначено як Ukrainer (Kleіnrussen, Ruthenen) (Українці (Малороси, Рутени).

1915 р. Вергун Д. М. (18 жовтня 1871 р., Городок, нині Львівської області — 3 вересня 1951 р., Х'юстон), дослідник історії літератури Карпатської Русі та слов'янознавства москвофільського напрямку, публіцист, журналіст, поет.  Етнографічна карта українських земель в Австро-Угорщині «Зарубежная Русь». Опублікована в «Очерк профессора Харьковского Университета А. Л. Погодина. Санкт-Петербург, типография П. П. Сойкина, 1915. — 32 с.». Книга – 28 малюнки в тексті, 2 картини у фарбах і карта Зарубіжної Русі. Крайня західна межа розселення українців – впадіння р. Попрад в р. Дунаєць, впадіння р. Горнад в р. Слана (притока Тиси). Українська етнічна територія, в теперішній Словаччині,  включає міста  Левоча, Пряшів, Кошиці, Требішов та ін. Сянок, Перемишль, Ярослав, Любачів (тепер Польща) – українські етнічні землі.

1916 р. Вергун Д. М. Карта – «Ethnographic Map of Central and South Eastern Europe». Видавництво Лондон. Українці позначені як Малоруси або Рутени (LITTLE RUSSIAN OR RUTHENE). Пряшівщина, Закарпаття, Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Берестейщина, Пінщина заселені українцями.

1916 р. Дітрих Шефер (Dietrich Schäfer; 1845-1929), німецький історик. Карта «Länder- und Völkerkarte Europas» (Землі й народи Європи). Видавництво Берлін. Масштаб 1:4 000 000. Перевидавалася неодноразово, зокрема у 1917 і 1918 роках, кольорова гама у перевиданнях різниться, на останньому виданні мапи 1918 року показана чорна жирна лінія Східного фронту станом на мить друку. Вона цікава з точки зору розповсюдження європейських народів по континенту під час Першої світової війни. Український етнос позначено як Ukrainer (Kleіnrussen, Ruthenen) (Українці (Малороси, Рутени).  Вся територія Донеччини та Луганщини – українські етнічні землі. Берестейщина, Пінщина (тепер в Білорусі) та Пряшівщина (тепер в Словаччині) – теж належить до українського етнографічного масиву. Українцями були заселені не лише Крим, але й в сучасних межах – Кубань (Краснодарський край), значні частини Ростовської, Бєлгородської та Воронезької областей – територія теперішньої Росії. Все Підляшшя, Холмщина, Закерзоння (тепер Польща) – заселені українцями.

На карті 1916 р. напис – UKRAINА. На карті 1918 р. напис – UKRAINER (від Пряшівщини аж до Кавказу).

Головні праці: «Dänische Annalen und Chroniken v. d. Mitte des XIII J. bis zum Ende d. XV Jahr» (1872); «Die Hansest ädte und König Waldemar v. Dä nemark» (1879); «Geschichte und Kulturgeschichte eine Erwiderung» (1891).

1918 р. Американська карта Української Народної Республіки за Брест-Литовським договором 1918 р. На карті також зображено етнічний кордон українців. Видавництво: "Peace": with maps. – Washington: Government printing office, 1918. – 160 p. : 24 maps. - P. 4.

1918 р. Юозас Габрис (Juozas Gabrys; 1880 — 1951), литовський політик і дипломат, який отримав найбільшу популярність завдяки спробам поширити на Заході ідею незалежності Литви під час Першої світової війни Карта «Carte Ethnographique de L'Europe» (Етнографічна карта Європи).  Мапа видана Європейським географічним інститутом. Опублікована у швейцарському атласі. Масштаб 1:5 000 000, формат 107 x 88 cм.  На карті подана інформація про тогочасний національний склад України, розселення українців в Європі. Ареал проживання українців (UKRAINIENS) значно ширший за нинішні державні кордони України. Проте, західна межа українського етносу дещо зміщена на схід. Ростовщина та Воронежчина переважно заселені українцями. Таганрогщина та Кубань – суцільна українська етнічна територія. На карті поміщено значні ареали проживання українців в сучасних Волгоградській та Саратовській областях Росії.

За офіційними  даними 1897 р. українці складали більшість у Таганрозькому повіті (81,7%), знаний відсоток у Ростовському (33,6%), хоча насправді українців було значно більше.

На території Криму спостерігаємо присутність кримськотатарського народу, відносно невеликі «вкраплення» болгар, греків, молдован (на карті - румунів) та білорусів, але майже відсутній «салатовий колір», що ним замальовано московитів (росіян).  Отже, російська нацменшина з’явилась на українській етнічній території пізніше –  внаслідок поразки УНР в оборонній війні проти більшовицької Росії і, як наслідок цілеспрямованої  міграції населення з території РСФСР,  зокрема масового заселення районів винищення українців   в результаті геноциду – Голодоморів 1921, 1932-1933 рр. Ареал проживання молдаван на Поділлі є значно більший ніж це було насправді.

1918 р. (листопад). Французька «Carte ethnographique de l'Europe centrale et des Etats Balkaniques» (Етнографічна карта Центральної Європи та Балканських країн). Масштаб 1: 3 500 000. Українські землі позначені як UKRAINE (Україна), а Українці позначені як «малі росіяни» (малороси) – PETITS ROSSIENS. На легенді українці згруповані з «білими росіянами» (білоросами) як два різновиди росіян.

Цікаво, що карта показує територіальні наслідки Берестейської (Брест-Литовської) та Бухарестської угод 1918 р. Зокрема, точковим пунктиром показаний західний кордон УНР/УД, який охоплює Холмщину і Берестейщину. У зв'язку з українським кордоном, зауважив на карті дві помилки. По-перше, стверджується, що цей кордон встановлено за угодою з більшовиками, хоча насправді його встановлено раніше – за договором з УНР (це дві різні Берестейські угоди). По-друге, український кордон охоплює Пінський повіт Мінської губернії, хоча насправді (за Договором) – лише повіти Гродненської губернії (на південь Мінської губернії УНР/УД висувала претензії на переговорах з БНР). Такі от французькі картографи: Україна вже є (навіть як держава), але замість українців - і досі малороси... [Максим Майоров, 2013]

1918 р. Французька «Carte ethnographique de l'Europe» (Етнографічна карта Європи). Масштаб 1: 12 000 000. Українці позначені як «малі росіяни» (малороси) – PETITS ROSSIENS; на легенді згруповані з росіянами. Значний ареал розселення УКРАЇНЦІВ – Крим, частково Молдова. Кубань заселена українцями.

1918 р. «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом часописи 'Свобода', органу Українського Народного Союза в Америцї. Цїна 50 центiв».  Масштаб 1 : 2 580 000, формат 85 x 52 см.

Це чи не єдина етнографічна карта де український етнос позначено вузькою смугою від Кубані до Каспійського моря (між ногайцями й терськими козаками).

На мапі нанесені етнографічні кордони України станом на 1918 р. Тоді до Української етнічної  території належали Придністров'я (тепер Молдова), Закерзоння (тепер Польща), Пряшівщина (тепер Словаччина), частина Білорусі – Берестейщина, Пінщина, Гомельщина (територія Українського етносу  простягалась углиб Білорусі на 80-150 кілометрів), частина Росії – Стародубщина та східна Слобожанщина (сучасна Курська та Воронежська області – клин простягався на 100-250 км), Рівнинний Крим (окупований московитами 2014 р.), Кубань (тепер Московщина).

1918 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. Карта фіксує момент розпаду Дунайської монархії. Українці та рутени – розрізняються. Цікаво, що лінія розмежування проводиться не по державному кордону з Українською державою (Ukraine). Рутени (Ruthenen) – мешканці монархії, а Українці (Ukrainer) «заходять» з території Наддніпрянщини у Галичину до р. Серет, а місцями і західніше, до Дністра. Чехи і словаки – один народ, серби та хорвати теж. Боснійців ще немає, а от болгар анахронічно включили в масив сербів-хорватів (за матеріалами Максима Майорова).

1919 р. Альберт Хойт Бомстед (Albert Hoit Bumstead; 1875-1940), американський картограф і винахідник. Карта «Map of the Races of Europe» (Карта Раси Європи).

Формат мапи 48 x 59 см. Масштаб 1:10 000 000. Видавництво «National Geographic Society». Українці позначені як Малоруси або Українці (Little Russians or Ukrainians). Серед українців автор виділяє етнографічні групи: Рутени (Ruthenians) та Запорізькі козаки (Zaparogian Kossacks). Рутени позначені в Галичині, Закарпатті й на Буковині; запорізькі козаки - у південних степах України. На карті можна побачити локалізацію українців (тепер вже поза межами держави Україна) у Пряшівщині, Закарпатті, Холмщині, Берестейщині, Пінщині, Гомельщині, Стародубщині, Курській та Воронізькій губерніях. Західна межа розселення українців проходить західніше Кракова (на 60 км). Молдова та Бессарабія – мішана (українсько-румунська (молдавська) територія.

1920 р. Григорій Гасенко. Карта «Світова мапа з розміщенням Українців по світу» (Weltkarte mit der Verteilung der Ukrainer in der Welt; Planisphère avec la distribution des Ukrainiens dans le monde entier). Видана компанією «Христофа Райсера Сини» у Відні. Авторські права належали «Po switu»,  Kyїv. Масштаб 1 : 73 000 000.

1922 р. Американська карта «Racial Map Of Europe by Hammond & Co.». Видавництво «Hammond Map». «Hammond Map» або «Hammond World Atlas Corporation» – приватна американська компанія з виготовлення та друкування карт. Компанія була заснована в 1900 р. в Брукліні, штат Нью-Йорк, Калебом Стілсоном Хаммодом (Caleb Stillson Hammond).

Українців показано як Little - Russians or Ukrainians (Малоруси або Українці). В Українських Карпатах позначено Гуцулів (Huzull) та Бойків (Boikes). Більша частина Кубані заселена українцями. Частина Донщини, вся Стародубщина, Пінщина, Берестейщина, Пряшівщина – українська етнічна територія.

1922 р. Джон Бартоломей і син (John George Bartholomew; 1860 – 1920; & Son), англійські географи та картографи. Карта «Europe physical features & population», поміщена в їхньому атласі. Українці на карті позначені, як малоруси, або рутени. В Карпатах автори виділяють етнографічні групи українців: гуцулів (Huzuli), тухольців (Tukholzes), гуралів (Gorales). До гуралів віднесено як гірське населення Польських Карпат, так й Українських Карпат. Пряшівщина, Надсяння, Підляшшя, Берестейщина, Пінщина, Стародубщина, Білгородщина, Подоння, Таганрогщина, Кубань – український етнографічний масив.

Монографії

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія / А. Л. Байцар. – Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с.

Джерела

 Дурново Н. Н., Соколов Н. Н., Ушаков Д. Н. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе с приложением очерка русской диалектологии. — М., 1915. — 132 с.

Шахматов Алексей. О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию. - Режим доступу: http://www.mosjour.ru/index.php?id=922

Новітня українська суспільна географія [Текст] / За ред. проф. О. Шаблія. – Л., 2007. – 1008 с. + 3 к.

Падюка Н. В. Етнокартографічні праці С. Рудниць кого [Текст] // Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку; зб. наук. пр. – К., 2005. – Вип. 2. – С. 222-227.

Політична географія України [Текст] / Упорядк. та вст. стаття П. Штойка. – Л., 1998. – 280 с. + к.

Цюцюра Л. Ю. Оглядова карта українських земель Степана Рудницького: особливості розроблення та видання (1914-1921 рр.) / Л. Ю. Цюцюра // Вісник геодезії та картографії. - 2010. - № 5. - С. 42-47. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vgtk_2010_5_10

Ломницька Леся. Англомовні праці академіка Рудницького - Режим доступу: http://meest-online.com/history/achievement/anhlomovni-pratsi-akademika-rudnytskoho/

Штойко Павло. Степан Рудницький (1877-1937): Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів: НТШ у Львові, 1997. – (Визначні діячі НТШ, No2). – С.173-175.

Бойко Я., Данилова Н. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.) // Український історичний журнал. – 1992. – N 9. – C. 54 –65.

Пачев С. И. Болгарские колонии Северного Приазовья (1861-1917 гг.): комплексное исследование: автореферат дис. ... кандидата исторических наук: 07.00.01. – Запорожье, 1996. –19 с

Морозова А. В. Єврейське населення Лівобережної України (друга половина XIX - початок XX ст.): дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. – Х., 2005.

1900 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. Ілюстрація до статті «Слов’яни». Енциклопедія Брокгауза і Єфрона.

1902 р. Володимир Шухевич. Карта Гуцульщини. 

1903 р. Етнографічна карта білорусів

1904 р. "Етнографічна карта Європейської Росії"   
1907 р. Шведська карта «Folk- och språk-karta öfver Europa» (Народи та мови Європи).
 1908 р. Карта «Народонаселение и языки Европы»  

1910 р. Німецька карта

 1910 р.  «Племена Новороссіи»  
1904 р.  Німецька карта
1911 р. Вільям Роберт Шеферд

 
    1911 р.  Тимофій Дмитрович Флоринський  



1912 р. (1928 р.). Мирон Кордуба. 


1912 р.  «Národopisná mapa Slovanstva» (Етнографічна мапа Слов’янства).  Любор Нідерле.
1914 р. Англійська карта
 

1917 р. Степан Рудницький. "Оглядова карта українських земель"
1915 р. Степан Рудницький. «Das Wohngebiet der Ukrainer in Europa» (Українська територія у Європі).
 1918 р. Степан Рудницький."Народописна карта України"

  1918 р. Степан Рудницький

 1918 р. Степан Рудницький
 
1918 р. Степан Рудницький

1915 р.  «Этнографическая карта славянскаго мира» – версія російською мовою етнографічної мапи «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле.

1915 р. Мапа «Přehledná národopisná mapa Ukrajiny» створена за мапою «Národopisná mapa Slovanstva» Любора Нідерле 1912 р.
 
1915 р. Зарубежная Русь.
1915 рЕтнографічна карта слов'янського світу

1914 р. «Дiалектологическая карта русскаго языка в Европѣ»  
1915 р. Густав Фрейтаг (G. Freytags). Етнографічна карта Європи. Фрагмент
1915 р. Густав Фрейтаг (G. Freytags). Етнографічна карта Європи
1915 р. Грушевський Михайло

1916 р. «Ethnographic Map of Central and South Eastern Europe»  

1917 р. Карта північно-західної України. Мирон Кордуба.
1918 р. Фрагмент карти "Länder- und Völkerkarte Europas"  (Землі і народи Європи)   Дітріха Шефера
1918 р. Етнографічна карта Європи (Carte Ethnographique de L'Europe). 

1918 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. 
    
1918 р. Американська карта Української Народної Республіки за Брест-Литовським договором 1918 р.

1918 р. "Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом часописи 'Свобода', органу Українського Народного Союза в Америцї. Цїна 50 центiв."
1918 р. Французька "Етнографічна карта Центральної Європи та Балканських країн" (Carte ethnographique de l'Europe centrale et des Etats Balkaniques) (листопад 1918 р.).

 1918 р. Французька етнографічна карта Європи (Carte ethnographique de l'Europe).

1919 р. Альберт Хойт Бомстед

1920 р. Григорій Гасенко. "Світова мапа з розміщенням Українців по світу"

1922 р. Американська карта «Racial Map Of Europe by Hammond & Co.»

1922 р. Джон Бартоломей і син 


Немає коментарів:

Дописати коментар