Андрій Байцар: Абрагам Ортеліус - основоположник історичної географії. УКРАЇНА на його картах XVI ст.

XVI ст. відзначене діяльністю двох з найвидатніших його дійових осіб. Один з них – Герард Меркатор; другий – Абрагам Ортеліус. Технічно вони були конкурентами, насправді – колегами. Разом вони вписали в історію важливу главу, причому кожен вніс свій особливий внесок, відповідно до фаху та умінь. Ортеліус жив і працював в Антверпені (нині місто в Бельгії), Меркатор – у Дуйсбурзі, в 60 милях від столиці.

Фламандська картографічна школа XVI ст., найвидатнішими представниками якої були Ортеліус і особливо Меркатор, зіграла велику роль історії картографії. Центром, де вона виникла та розвинулася, був Антверпен. Її розвиток саме тут пов'язаний з тим значенням, яке мало це місто у міжнародній торгівлі другої половини XVI ст.

Як відомо, Антверпен був найбільшим центром торгівлі колоніальними товарами. Як свідчить історик фламандської картографічної школи бельгійський учений Воверманс (Wauwermans), Антверпен був містом учених. Картографія виникла там із практичних потреб, із потреби у картах для торгових подорожей.

Її зростанню в цьому місті вельми сприяв той факт, що в другій половині XVI ст. Антверпен став найбільшим центром друкарства.

Особливо значну роль у книжковій справі Антверпена цієї епохи грала фірма Плантена, діяльність якої мала загальноєвропейське значення.

Антверпенська фірма Плантенів «Officina Plantiniana», що мала філії в Лейдені та Парижі, була одним із найвпливовіших і найпродуктивніших поліграфічно-видавничих підприємств ранньомодерної Європи. Засновника фірми Крістофа Плантена (1514/20–1589) називають зачинателем золотої доби нідерландського книговидання.

Плантени — стародруки, видані нідерландським книгодрукарем Крістофом Плантеном (1514—1589), який 1555 р. заснував у Антверпені друкарню. За 34 роки діяльності фірма Плантена видала понад 1600 творів різними мовами високої поліграфічної якості з мідьоритами. За змістом це була наукова література: з анатомії, ботаніки, географії, історії, антична й теологічна спадщина. Шедевром вважається 8-томна королівська Біблія, видана 4-ма мовами 1569—1573. Видавцю з великими труднощами вдалося уникнути переслідувань інквізиції, допоміг іспанський король Філіпп II Габсбург, який опікав його. Друкарський знак Плантена — рука, яка тримає циркуль, і гасло «Працею і постійністю».

Плантен був найбільшим із книговидавців XVI ст. Його підприємство було значно більше, ніж підприємства двох інших відомих видавничих фірм — Альда Мануція та його наступників у Венеції та фірми Етьєнів у Франції. Підприємство Плантена було типовою мануфактурою значних розмірів із дуже потужним на той час друкарським обладнанням. У роки розквіту фірми на неї працювало одночасно близько 160 осіб, частково у приміщенні фірми, частково вдома. Крім того, на замовлення Плантена працювали друкарні й інших власників і до того ж не тільки в Антверпені, а й у Лувені, у Генті.

В друкарні Плантена 1250 аркушів друкували на одному верстаті за день. Така продуктивність зумовила те, що найчастішим став тираж бл. 1200 примірників або трохи більше, оскільки підмайстри друкували для себе — з дозволу або й без нього — «прикладки», тобто додаткові примірники. Друкувати більші тиражі було невигідно, бо продаж їх блокував би повернення коштів, потрібних для купівлі паперу на дальші друки. У зв’язку з обмеженістю запасів шрифту, треба було якнайшвидше розбирати друкарські форми, бо майстри потребували літер для набору наступних сторінок. Саме тому коректура велася під час друкування, чим і пояснюються значні нераз відмінності між примірниками.

Хоча Плантен зазвичай розглядається в історіографії як друкар, видавець і книготорговець, він активно займався іншими видами виробничої та торгової діяльності, яка не мала прямого відношення до літератури. Його торговельний будинок приносив значну частину прибутку, а перший період життя в Антверпені був основним джерелом доходів. Зазвичай він займався реалізацією книг, гравюр та карт інших видавців, тоді як його дружина та дочки займалися торгівлею шовком та оксамитом.

Крім того, Еге Кунер зазначав, що Плантен торгував полотняним товаром, фруктами і винами, виробленими у Франции. Займався він і постачанням на індивідуальні замовлення, наприклад дзеркал, виробів зі шкіри та іншого.

У торговому Антверпені, розташованому на перетині морських шляхів, чималий прибуток приносив продаж навігаційних інструментів та карт, тоді ж поширилася мода на глобуси.

З 1559 р. партнером Плантена став Герард Меркатор, який до 1589 р. реалізував в його магазинах 1 150 карт і глобусів, вартість яких могла досягати 24 флоринів. Заняттям продавця сприяла велика вартість інструменти: тільки приїхавши до Антверпена, Аріас Монтано купив астролябію за 40 флоринів, що, за його оцінкою, було втричі дорожче, ніж у Іспанії.

Навігаційні інструменти виготовлялися для Плантена у Лувені фірмою Арсенія; вони винайшли астролябію, поєднану з компасом.Хоча Плантен публікував карти Меркатора, у тому числі відому карту Європи 1572, і мав виняткові права на їх продаж на території Нідерландів, він не публікував його атласів, співпрацюючи в цьому відношенні з А. Ортеліусом.

Вперше ім'я Ортеліуса з'являється у бухгалтерських книгах Плантена в 1558 році, і з цього часу він почав збувати через «Золотий циркуль» свої кольорові та чорно-білі карти, співпрацювали вони і на Франкфуртському ярмарку.

Окрему історію склала публікація «Theatrum Orbis Terrarum» - першого сучасного атласу земної кулі, що містить актуальну на той момент картографічну інформацію, всі карти в якому були однакового формату, масштабу та проєкції.

Вперше Ортеліус опублікував його в 1570 р. своїм коштом в іншій антверпенської друкарні - у Жиля Коппенса ван Діста, але, мабуть, Плантен поставив для нього папір на суму 225 флоринів. У друкарні Плантена атлас друкувався з 1579 р. також коштом автора, і тільки в 1588 р. був опублікований коштом видавця. Кольорові карти розмальовувалися у друкарні Плантена від руки його штатними художниками.

Крім карт Меркатора та Ортеліуса, Плантен друкував карти де Йоде, А. Нікола та Дж. Кока. Карти видавництва Плантена збувалися через магазини в Парижі, Аугсбурзі та Лондоні, а також були двічі на рік представлені на Франкфуртському книжковому ярмарку. Не меншим був обсяг гравюр роботи французьких і голландських майстрів: в одному Лондоні їх поширенням займалося 4 лавки. Плантен займався виготовленням друкованих шрифтів для друкарень Франції, Нідерландів та Німеччини.

Ще в липні 1567 р. Плантен писав Порре, щоб той купив для нього в Парижі набір пуансонів для грецького шрифту; збереглися документи Франкфуртського ярмарку 1579 року, де друкар залишив у закладі набори своїх шрифтів. Ця сторона діяльності Плантена зіграла величезну роль у поширенні в Німеччини антикви (вид латинського друкарського шрифту з вертикально оформленим накресленням) французького типу. Судячи з бухгалтерських книг будинку Плантена, його видавництво мало магазини та представників по всій території Нідерландів та Німеччини, навіть Польщі, Англії та Шотландії, Швейцарії, Італії, Франції, Іспанії та Португалії, кількість постійних агентів обчислювалася сотнями. У 1566 році єврейська Біблія Плантена стала продаватися в Марокко та Алжирі в єврейській діаспорі через посередництво Я. Хофтмана та Я. Радемакера

Видання карт, а особливо такого великого їх набору, яким був «Theatrum Orbis Terrarum» Ортеліуса, вимагало значних коштів і потужної поліграфічної бази. Тому невипадково, що Ортеліус та інші представники фламандської картографічної школи користувалися послугами Плантена для видання своїх праць. Фірма, започаткована Плантеном, проіснувала три століття. У 1876 р. друкарня з колекцією старовинних знарядь виробництва та архівом була придбана за 1200 тис. франків спільно управлінням Антверпена і бельгійським урядом та перетворилася в музей.

Абрагам Ортеліус

Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527–1598) — фламандський географ та картограф, творець першого географічного атласу в сучасному розумінні, який був надрукований в Атверпені 20 травня 1570 р. Атлас був названий «видовище земної кулі» (лат. Theatrum Orbis Terrarum) і відображав стан географічних знань на той час. Цей атлас неодноразово доповнювався і перевидавався і став свого роду «географічною Біблією» для мореплавців кінця 16 — початку 17 століть. Разом з атласом Меркатора він зіграв важливу роль у розвитку картографії.

Бельгійський вчений ван дер Лінден (van der Linden) у вступній промові при відкритті першого міжнародного конгресу з історичної географії в 1930 р. вказав на Ортеліуса, як на «предтечу історичної географії». Аналогічну думку висловив у 1935 р. великий італійський фахівець з історії географічної науки Альмаджа (АІmagiа), який у статті про Ортеліуса в «Італійській енциклопедії» характеризував його як «одного із засновників історичної географії».

Вважається також, що він був першим картографом, який уявив, що раніше всі континенти були об'єднані в один великий материк, згодом дрейфувавши до сучасного їх положення.

Другу Г. Меркатора Абрагаму Ортеліусу не так пощастило, він не отримав академічної освіти. Проте вчені всієї Європи високо цінували його.

У віці двадцяти років (1547 р.) А. Ортеліус став членом гільдії Святого Луки в якості художника-ілюмінатора карт (afsetter van kaerten). Через сім років помер його батько, і молодій людині довелося взяти на себе утримання матері й двох сестер. Заради додаткового доходу він почав купувати карти на стороні. Його сестри закріплювали їх на полотні, а Абрагам розфарбовував і продавав на ярмарках у Франкфурті та інших великих містах.

На Франкфуртському книжковому ярмарку він зустрів Герарда Меркатора у 1554 році. Подорож у 1560 році з Меркатором в Трір, вплинула на його кар'єру наукового географа. З 1564 р. займався виданням географічних карт.

У 1564 році він опублікував свою першу карту Typus Orbis Terrarum, настінну карту світу з вісьмома пелюстками, на якій він ототожнив Regio Patalis з Locach як північне продовження Terra Australis, що доходить до Нової Гвінеї. Ця карта згодом з'явилася в зменшеному вигляді в Террарумі (єдина збережена копія знаходиться в Бібліотеці Базельського університету). Він також опублікував карту Єгипту на двох аркушах в 1565 р., план замку Бріттенбург на узбережжі Нідерландів в 1568 р., карту на восьми листах «Азія» в 1567 р. і карту Іспанії на шести аркушах до появи його атласу.

У 1575 Абрагам Ортеліус був відзначений званням Географа короля Філіпа II.

У 1578 році він заклав основу критичного підходу до стародавньої географії у своїй «Synonymia geographica» (надрукованої видавництвом Plantin в Антверпені) і перевиданої в розширеному вигляді як «Thesaurus geographicus» в 1587 році і знову розширеної в 1596 р. Розглядав можливість дрейфу материків (теорія виявилася вірною лише на початку 20 століття).

1570 р. Абрагам Ортеліус. “Theatrum Orbis Terrarum”

1570 р. Абрагам Ортеліус. “Theatrum Orbis Terrarum” (Театр Земного Кола) – систематичні зібрання карт, об’єднаних в одному томі й надрукованих в одному форматі, які, по суті, складали перший у світі географічний атлас – ще до того, як видатний картограф Г. Меркатор (1512–1594) використав термін “атлас” у назві свого твору. Атлас був виданий у видавництві Коппенса ван Діста (м. Антверпен, тепер Бельгія). Багато карт до Атласу було вигравіювано фламандським графіком та картографом Францом Гогенбергом (Frans Hogenberg; 1535—1590). Чудовою особливістю «Театру» був складений редактором каталог авторитетних вчених (catalogus auctorum tabularum), що містив 87 імен географів і картографів, чиї роботи були використані або скопійовані. Цей список не тільки створив прецедент етичної поведінки при виданні карт, але і поширив імена багатьох картографів, які могли інакше залишитися маловідомими або зовсім невідомими на батьківщині або за кордоном.

Ортеліус поклав кінець тому змішанню давньої й нової географії, яке було властиво географії XV-XVI ст.

Ортеліус був одним із перших, хто започаткував радикальну реформу Птолемеївської географії. Як перший крок він відокремив давню географію від географії сучасної, цілком розуміючи їх зв'язок і необхідну взаємозалежність. Це відокремлення стародавньої географії від сучасної йому Ортеліус зробив виданням атласу сучасної географії, яке він назвав «Theatrum Orbis Terrarum».

Виникнення атласу Ортеліуса було не тільки назрілим етапом у розвитку географії, викликаним великими географічними відкриттями, а й пов'язане з практичними економічними потребами епохи.

Архів Ортеліуса та його племінника, який прийняв на честь дядька прізвище Ortelianus, зберігся у Лондоні, куди Ортеліан емігрував, рятуючись від іспанської інквізиції. Матеріали цього архіву, опубліковані Хессельсом в Кембриджі, дають можливість з'ясувати, як у Ортеліуса виникла думка створити «Theatrum Orbis Terrarum».

У листах до Ортеліана, який цікавився історією виникнення атласу свого дядька, старий друг Ортеліуса Радемакер, який служив довго в антверпенській торговій фірмі Гоофтмана, розповідає, що його господар Гоофтмап збирав звідусіль карти для складання маршрутів для своїх прикажчиків, яких він посилав у торгових справах. Для зручності користування Радемакер порадив господареві, підібравши карти подібних розмірів, переплести їх разом. «Для цієї мети,— писав Радемакер,— він мені доручив дістати йому через Ортеліуса всі карти Франції та Італії, які можна дістати розміром не більше аркуша паперу, і зібрав таким чином том, складений приблизно з тридцяти карт, який перебуває досі у спадкоємців Гоофтмана».

В іншому листі Радемакер повідомляє Ортеліану, що він отримав том карт Гоофтмана, «який послужив зразком для Theatrum Ортеліуса». У цьому томі було 38 карт, головним чином надрукованих у Римі, але вісім карт було нідерландських. На жаль, цей прототип атласу, який наштовхнув Ортеліуса на думку скласти його Theatrum Orbis Terrarum, не зберігся.

Перш ніж узятись за справу, Ортеліус радився з низкою осіб, зокрема з Меркатором, який, схваливши його намір, дозволив йому надрукувати свої карти Європи та Фландрії. «Theatrum Orbis Terrarum» побачив світ 20 травня 1570 р. і був присвячений іспанському королю Філіппу II, під владою якого перебували тоді Нідерланди.

Ортеліус не був автором карт, включених ним у свій атлас. Його робота складалася з підбору карт, які він вважав кращими, і в їх редагуваннях. Географи кінця XIX ст. високо оцінювали редакторську роботу Ортеліуса. 'Гак, один із основоположників геоморфології, Ріхтгофен, вказував, що Ортеліус умів вибрати найбільш вірогідні карти. На кожній карті, що ввійшли в атлас, Ортеліус вказав її автора. Крім того, до атласу було додано список географів, карти яких були використані Ортелієм при складанні атласу.

Цей «Catalogue auctorum tabularum geographicarum» Ортеліуса є цінним джерелом для історії географічної науки.

«Theatrum Orbis Terrarum» Ортеліуса мав величезний успіх. Він задовольняв як практичним потребам, і культурним потребам суспільства на той час. Вже в тому ж 1570 р. знадобилося три нові видання, і потім атлас перевидавався десятки разів.

Атлас Ортеліуса витримав безліч видань, в кожне з яких картограф вносив додаткові уточнення. Перше видання було випущено латинською мовою. Перший тираж «Театру» незабаром був розпроданий, і через три місяці у 1571. вийшло друге видання з декількома незначними змінами (фламандською мовою).

В 1572 р. він був перекладений французькою і німецькою мовами, пізніше іспанською (1588 р.), англійською (1606 р., вже після смерті автора) та італійська (1608 р.) мови. Цими мовами атлас неодноразово перевидавався. Зник список друкарських помилок, були зроблені деякі необхідні зміни в тексті. До списку картографів було додано чотири імені; кілька сторінок тексту були набрані заново, і в цілому текст подовжився на три сторінки. Цей тираж теж швидко розійшовся.

Всього досі відомо 21 видання латинською мовою (1570 р.— чотири видання, по одному 1571, 1573, 1574, 1575, 1578, 1579 рр., 1584 — два видання, по одному 1589, 1591 , 1595, 1601, 1603, 1607, 1609, 1612 рр.), шість французьких видань (1572, 1574, 1578, 1581, 1587, 1598 рр.), п'ять німецьких (два в 1572 р. і по одному в 1572) ), чотири іспанських (1588, 1600, 1602 і 1612 рр.), два фламандських (1571 і 1598 рр.), два італійських (1608 і 1612 рр.) та одне англійське (1606 р.). Останнє видання видав дім Плантена в 1612 р., через чотирнадцять років після смерті автора. Це видання вийшло під редакцією Балтазара Морета з фірми Плантена.

Окрім видань in folio, видавалося також багато разів як латинською, так і на нових мовах так зване «Epitome Theatri Orbis Terrarum», тобто. видання атласу Ортеліуса малого формату.

Ортеліус все життя не припиняв працювати над своїм атласом. Численні видання «Theatrum Orbis Terrarum» не були простим передруком першого видання. Карти атласу перероблялися Ортеліусом. До раніше опублікованих карт додавалися нові, і обсяг атласу збільшувався.

У першому виданні Theatrum Orbis Terrarum було 70 карт, надрукованих на 53 аркушах. Посмертне видання 1603 р. складається вже зі 107 карт на 118 аркушах. Список географів зріс із 87 до 183 імен.

Першою в атласі Ортеліуса було вміщено мапу земної кулі («Туpus orbis terrarum»). За нею йшли карти частин світу та окремих країн. Основне місце відведено країнам Європи. Деяким із них було присвячено цілу низку карт. Так було в посмертному виданні 1603 р. Італії було відведено 20 аркушів (у першому виданні 6), Нідерландам 14 (у першому виданні 7), Франції 15 (у першому виданні 4).

У першому виданні містилося 70 карт і 87 посилань на джерела (багато з яких нині втрачені), а в 31-му виданні 1612 р. — вже 167 карт з відсиланням до 183 джерел.

Серед карт Європи була і мапа Росії-Московії. Ортеліус користувався при цьому картою Дженкінсона, що він передрукував під назвою «Russiae, Moscoviae et Tartariae descriptio Auctore Jenkinsono Anglo, edita Londini anno 1562».

Вчені сучасники Ортеліуса зустріли «Theatrum Orbis Terrarum» зі схваленням, у тому числі і Меркатор, якому Ортеліус надіслав атлас і чиєю думкою він особливо дорожив. У списку географів, карти яких використано для «Theatrum Orbis Terrarum», Ортелійус додав до імені Меркатора епітет — nostri saeculi Ptolemaeus (Птолемей нашого століття), що в очах учених тієї епохи було найвищою похвалою для географа.

Лист Меркатора, де він дає високу оцінку «Theatrum Orbis Terrarum» Ортеліус, останній систематично передруковував у наступних виданнях атласу.

Успіх атласу сприяв наданню Ортеліусу почесного звання Королівського географа. Сам кровавий герцог Альба, нещадний, але безуспішним придушенням Нідерландської революції, особисто вручив йому в 1573 р. наказ про нагороду іспанського короля Філіпа II, якому Ортеліус присвятив атлас. Це було, як зауважує Бовермане, винятковою честю.

При всіх недоліках «Театр» Ортеліуса мав повний успіх, в тому числі комерційний. Звичайно, деякі карти несли на собі сліди Птолемеєвої традиції, а інші були трохи краще звичайних малюнків; проте колекція в цілому виявилася досить повною, а головне – добре документованою. Це було видання нового роду – портрет світу в одному томі – серія карт, зменшених до зручного розміру, привабливо оформлених і акуратно вигравіюваних. Споживачам це сподобалося. Атлас був цікавий усім; це було міжнародне видання, складене дипломатом і вченим. На художньо оформленій титульній сторінці замість звичайних трьох фігур, які символізують три континенти світу, були зображені чотири фігури, «і таким чином в цій книзі Америку вперше визнали, взяли і символічно зобразили рівній іншим трьом частинам земної кулі». Загальний план Атласу й відбір карт були не менш древніми, ніж «Географія» Птолемея, і не менш сучасними, ніж будь-який географічний атлас XX в.

1571 р. вийшло третє видання на латині та голландській мові, до кінця 1572 р. з'явилися переклади атласу на німецьку та французьку мови. За три роки Ортеліус отримав стільки нових карт, що йому довелося випустити доповнення до «Театру» (Additamentum) з 17 карт, які він пізніше включив до складу основного тому. 1579 р. Ортеліус доповнює Атлас розділом історичних карт, які він сам склав, — «Parergon Theatri», який видавався й окремо.

Атлас став свого роду «географічною біблією» для мореплавців кінця XVI — початку XVII ст. Разом з атласом Меркатора він зіграв важливу роль у розвитку картографії. У XVII ст. під тією ж назвою і з тих самих лекал друкувала свої атласи голландська фірма Блау.

Під кінець життя Ортеліуса, в 1596 р., його заслуги були відзначені і громадянами його рідного міста Антверпена: управління міста піднесло йому розкішну срібну визолочену вазу, подібну до тієї, що через кілька років отримав від своїх співгромадян знаменитий фламандський художник Рубенс. Через сотні років, в 1890 р., місто Брюссель вшанував пам'ять Ортеліуса, поставивши його статую поруч зі статуєю Меркатора в національному пантеоні.

Робота над «Theatrum Orbis Terrarum» наштовхнула Ортеліуса на заняттям історичною географією. Передмову до атласу він починає, називаючи географію «очима історії», із зазначення необхідності знання географії для правильного розуміння історичних подій.

Таким чином, вже при випуску «Theatrum Orbis Terrarum» перше, на що він хоче звернути увагу читача, це — на допомогу, яку може принести його праця при занятті історією. Природно, що, відокремивши сучасну географію від стародавньої і видаючи атлас сучасної географії, Ортеліус мав ясно усвідомлювати, що для занять з історії потрібніша карта історична, ніж сучасна. У тому напрямі Ортеліуса штовхали його власні історичні інтереси.

Абрагам Ортеліус – основоположник історичної географії

За матеріалами: В. К. Янунский «Историческая география» 1955 р. з доповненнями автора.

Свою першу історичну карту, а саме карту Римської імперії, Ортеліус видав уже наступного за виходом у світ «Theatrum Orbis Terrarum» 1571 р. Карта була опублікована окремим виданням під назвою «Romani imperii imago». Вона була присвячена Франциску Узодімаро, генуезькому патрицію. Посвята підписана – Abrahamus Ortelius Antverpianus. У 1579 р. карта Римської імперії була включена до «Theatrum Orbis Terrarum». Крім неї було включено ще дві історичні карти — карту давньої Греції та карту подорожі апостола Павла. Обидві карти мали підпис Ортеліуса як автора. Ці три карти склали особливу частину атласу під назвою «Parergon Theatri Orbis Terrarum». Цей «Parergon» (тобто додаток) згодом поступово розвинувся в самостійний історичний атлас.

У виданні «Theatrum Orbis Terrarum» 1584 р. було додано ще десять історичних картк, розміщених на семи аркушах. Це були карти стародавньої Бельгії, стародавньої Італії, Етрурії, стародавньої Сицилії, стародавніх Корсики, островів Іонічного моря, Сардинії та Криту (останні чотири карти островів Середземного моря були розміщені на одному аркуші), островів Егейського моря та стародавнього Єгипту.

На всіх цих картах стоїть підпис Ортеліуса (зазвичай у формі – ex conatibus geographicis Abrahami Ortelii (географічний досвід Авраама Ортелія).

У виданні 1590 р. додано ще ряд історичних карт, причому за датами, на них позначеними, карти ці складені: в 1585 р. – карта древньої Фракії, в 1586 р. – карта древньої Іспанії, карта мандрівки патріарха Авраама і карта чудових місць у царствах Ізраїльському та Юдейському, в 1587 р., - карта стародавньої Німеччини, в 1590 р. – оглядова карта стародавнього світу, карта Галлії за записками Цезаря, карта Британських островів у давнину, карта Паннонії та Іллірії, карта Понта Евксинського, карта Цизальпінської Галлії, карта північної Африки в давнину (без Єгипту) та легендарний пейзаж Темпі у Фессалії. З цих карт лише одна карта Ізраїльського та Юдейського царств показана як складена Тілеманом, всі інші підписані Ортеліусом.

У виданні «Theatrum Orbis Terrarum» 1595 р. додано до складу «Parergon» ще кілька карт, причому датовані 1594 р.: карта Галлії епохи Страбона, карта древньої Бельгії (перероблена карта 1584 р.) і карта плавання Енея по Енеїді Віргілія; 1595 р. датовані: оглядова карта стародавньої Європи, карта Лаціума, карта Великої Греції, карта Дакії та Мезії, карта Британських островів (зменшена копія карти 1584 р.), карта древнього Єгипту (перероблення колишньої карти), карта походів Олександра Македонського і легендарний пейзаж Daphne. Усі карти підписані Ортеліусом.

У посмертному виданні 1601 р. включені ще «Erythraei sive Rubri Maris periplus», датована 1597 р.; «Geographia sacra» - оглядова карта, датована 1598 р., і «Argonautica» - датована теж 1598 р. Усі три мають підпис Ортеліуса.

У виданні 1603 р. до складу «Parergon» включений ще план ескуріалу.

У 1612 р. видавець Moretus, наступник Плантена, включив до «Parergon» так звану «Tabula Peutingeriana». Над підготовкою цієї карти до видання Ортеліус почав працювати незадовго до смерті, але вона побачила світ окремим виданням лише 1 грудня 1598 р., вже після того, як він помер.

Таким чином, над упорядкуванням історичних карт Ортеліус почав працювати з моменту виходу його «Theatrum Orbis Terrarum» і працював до самої смерті. Оскільки до 1579 р. ним була випущена лише одна карта Римської імперії, то в основному працю зі складання історичних карт охоплюють останні двадцять років життя Ортеліуса.

При складанні «Theatrum Orbis Terrarum», як уже було зазначено, робота Ортеліуса полягала майже виключно у підборі та редагуванні картк. Вказівка на його особисте авторство там трапляється рідко. На противагу цьому, «Parergon» є майже цілком оригінальною працею Ортеліуса. Як видно з наведеного переліку карт, багато карт, що увійшли до «Parergon», складені особисто Ортеліуса на підставі текстів античних письменників.

Карти розміщувалися в Parergon'e не в хронологічному порядку їх складання автором, а в певній логічній системі. Посмертне видання 1603 р. поділено на дві нерівні частини. Перша, менша частина, присвячена біблійній історії, друга, основна частина відведена античності.

Включення в атлас карт біблійної історії та розміщення їх на початок атласу є наслідком тієї уваги до релігійних питань, яке було властиве XVI століттю.

Гуманісти XV ст. у своїх історичних творах або зовсім не торкалися подій церковної історії, або лише поверхнево. Реформація і боротьба з нею католицької церкви створили церковно-історичну літературу як протестантів, так і католиків. Природно, що, створюючи свій перший у світовій історії історичний атлас, Ортеліус вважав за потрібне включити до нього карти з біблійної історії. Природно також, що він поставив цю частину на перше місце у атласі. Але увага Ортеліуса поглинута переважно проблемами античної географії.

Кожна карта на звороті має текст, що відноситься до зображеної на карті території. У цьому тексті, більш розлогому, ніж текст на звороті карт у «Theatrum Orbis Terraruni», Ортеліус зазвичай перш за все зупиняється на назві даної країни в давнину і в давніх авторів, на її кордонах і на народах, що населяли її, приділяючи цьому багато уваги. Тут зазвичай даються короткі вказівки про адміністративний поділ країни. Далі наводяться висловлювання давніх авторів про цю країну. Іноді при цьому дається значна кількість цитат з давніх авторів, так що виходить щось на кшталт невеликих збірок уривків з античних письменників, що належать до цієї країни, наприклад, так зроблено стосовно до рідної Ортеліусу Бельгії.

При підборі цих висловлювань античних письменників автор часто прагне підібрати переважно судження — оцінки древніх авторів, іноді навіть лише короткі епітети, характерні для поглядів античності на значення цієї країни, наприклад, для Італії наводиться такий матеріал: «Gaelestem Italiam et Reginam ; Rerum Domi-nam-Rutilius; Gentium Dominam-Mamertinus; Beatissimam totius Europae-Dion Prusaeus. Totius Orbis optimam esse docet lib. I. Ila-licarnasseus multis de causis. Strabo ait huius praestantiam neminem posse pro dignitate verbis explicare».

Далі наводиться більш широке судження Плінія подібного змісту і робиться посилання на аналогічні висловлювання Полібія, Варрона, Страбона і Віргілія. Для Риму виписано понад сотню епітетів кількох десятків авторів (domina terrarum, orbis caput, patria libertatis, aeterna, magna і т. п.). Потім часто наводиться коротке зведення суджень античних авторів про природу країни і про побут і звичаї її мешканців.

Ці зведення складено докладніше для Галлії, де Ортеліус приділив особливу увагу друїдам, якими він спеціально займався, і для Німеччини. Для цих країн довелося, крім використання зворотного боку карт, запровадити також спеціальні додаткові аркуші, зайняті лише текстом. Щоб дати уявлення про характер побудови Ортеліусом цих зведень висловлювань античних авторів про природу та населення країни, для яких їм складено історичні карти, зупинимося кількома словами на відповідному місці тексту по Німеччині.

Ортеліус наводить відгуки древніх про клімат, ґрунти та рослинність Німеччини, особливо підкреслює її лісистість, наводячи вказівки Цезаря про розміри Герцинського лісу. Він говорить про її тваринний світ, ретельно зазначає також вказівки античних авторів на наявність у Німеччині покладів металів.

Описуючи древніх германців, Ортелій наводить вказівки античних письменників про їх зовнішності (зріст, колір очей і волосся), одязі та їжі, причому на одязі та їжі зупиняється порівняно докладно, пов'язуючи це із заняттями населення країни. Багато уваги приділяє Ортеліус вказівкам на відсутність у германців міст, відзначає розкиданість жител та рідкість будівель із каменю та цегли. Особливо ретельно збирає Ортеліус розповіді класичних письменників про релігію германців, про їхню войовничість, предмети озброєння. Він намагається також зібрати відгуки стародавніх про звичаї германців, їх чесноти і пороки.

Тут він потрапляє у скрутне становище, наводячи судження, що суперечать одне одному. Він намагається вийти зі скрути, віддаючи перевагу відгукам Тацита як найбільш компетентного автора. Але, спростовуючи посиланням на Тацита твердження Секста Емпіра про статеву розбещеність германців.

Загалом для характеристики природи та населення стародавньої Німеччини Ортелій залучив понад п'ятдесят давніх авторів. Але при прагненні використовувати наскільки можливо висловлювання всіх древніх авторів, які написали хоча б лише кілька слів про Німеччину (цитуються навіть поети, наприклад, Горацій), Ортеліус все ж таки в основному спирається насамперед на Тацита, компетентність якого він підкреслює (Tacitus cui Germania exploratissima), і, крім того, на Цезаря та Плінія, тобто на авторів, у яких він міг знайти щедріший і не випадковий матеріал.

Німеччину Ортеліус характеризує загалом, не намагаючись встановити будь-які просторові чи часові відмінності. Втім, деяке уявлення про зміни в часі і в нього є безумовно; наприклад, говорячи про релігію німців, він при перерахуванні їх богів виражається так: «Deorum numero eos solos ducunt (si Caesari creditur), quos cernunt; Solem, Lunam etVulcanum. Postea tamen, u patet ex Tacito, qui vixit sub Nerva Imp. sibi alios quoque Deos adscivere, в Mercurium, Herculem (quern, si fides Luciano, ipsi Ogmion vocabant), Martem, Ysidem et Matrem deorum, item Alcim quendam».

Ортеліус вказує на відмінності у складі божеств давніх германців за часів Цезаря та часів Тацита. Як видно з цієї ж цитати, а також з інших місць тексту «Parergon», Ортеліусу не чуже уявлення про різний ступінь вірогідності свідоцтв стародавніх авторів, однак прийоми історичної критики йому зовсім чужі.

З карт Ортеліуса найбільшу популярність одержало деталізоване зображення Тихого океану (карта 1589 р. «Maris Pacifici»).

1578 р. Історико-географічний словник – «Abrahami Ortelii Antverpiani Synonymia Geographica sive Populorum, Regionum, Insularum, Urbium, Opidorum, Montium, Promontoriorum, Silvarum, Pontium, Marium, Sinuum, Lacuum, Paluddum… (Авраама Ортелія антверпенця Географічні синоніми чи назви та імена народів, країн, островів, великих і малих міст, гір, мисів, лісів, мостів, морів, заток, озер, боліт, річок, джерел т. д., назви та імена різні внаслідок неоднакових оповідань письменників, внаслідок змін, внесених часом та переміщеннями народів та змінами у їх мовах) [https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/btv1b550096739].

Другою історико-географічною працею Ортеліуса, є праця, що виникла у зв'язку з роботою над атласом – історико-географічний словник. Спочатку цей словник входив до складу «Theatrum Orbis lerrarum» під назвою «Synonymia locorum».

У 1578 р. Ортеліус видав цей словник окремою книгою у видавництві того самого Плантена, який видавав атлас Ортеліуса. Книга мала, відповідно до звичаю на той час довгу назву.

На титульному аркуші вказувалося, що ця праця корисна і необхідна не тільки географам, а й особам, які вивчають історію та поезію.

У 1587 р. Ортеліус переглянув і доповнив книгу, і вона вийшла другим виданням під новою назвою – «Thesaurus Geographicus recognitus et auctus» (Географічний скарб, твір, перероблений та доповнений автором). Другу частину назви не наводжу внаслідок її довжини, тим більше, що вона схожа на другу частину назви першого видання. Різниця лише тому, що у назві другого видання Ортеліус говорить про древні назви із приєднанням до них у більшості ще й пізніших).

У зверненні до читача, яке у книгах на той час відігравало роль сучасної передмови, Ортеліус насамперед зазначає, що його словник не є працею на нову невідому раніше тему. Він дає потім короткий огляд географічних словників, опублікованих до появи його праці. Він, між іншим, згадує тут і про географічний словник Боккаччіо, відзначаючи його залежність від роботи Секвестра. Говорить він про твір на ту ж тему Захарія Лілія «Orbis breviarium», що вийшов наприкінці XV ст., і про аналогічні роботи XVI ст.

Після короткого огляду попередніх робіт Ортеліу викладає методологічні засади своєї праці.

Він показує, що передусім було переглянуто твори різного роду древніх письменників як світських, і духовних (зокрема як надруковані, так й деякі рукописні твори), потім роботи середньовічних авторів і після цього багато новітніх творів різними мовами. Він зазначає далі, що з творів древніх авторів включені до словника повністю всі географічні назви, з середньовічних — значну кількість, а з нових творів — ті географічні назви, які є поясненням древніх назв. Включено також географічні назви, відомі Ортеліусу з античних написів та монет.

Друкарські видання нерідко доводилося порівнювати з рукописами і таким чином виправляти зіпсовані місця. Проте багато зіпсовані і дивні (monstrosa) назви включені до словника, оскільки автор вважав за краще представити увазі вчених ці назви у тому вигляді, як вони збереглися, чим виправляти їх, керуючись лише довільними здогадами. Таким чином, обережність і часто боязкість критичного судження, настільки яскраво виявлена Ортеліусом при складанні його історичного атласу, виявилися також і при складанні історико-географічного словника.

У тих випадках, коли це дозволяли зробити друковані джерела (Ортеліус зазначає, що він відчував брак грецьких рукописів), до латинських назв приєднані грецькі. Це, на думку Ортеліуса, має допомогти встановленню правильної орфографії географічних назв. Епітети і всякого роду метафоричні найменування місць, що часто зустрічаються у поетів і ораторів, Ортеліус навмисне не включив у свій словник, оскільки такого роду найменування він відносив до кола питань, що вивчаються не географами, а фахівцями з граматики.

Географічні назви розташовані Ортеліум у загальному алфавітному порядку, незалежно від того, до якого відділу географії вони належать. При цьому спочатку завжди наводиться антична назва місця (латинська), а потім уже поряд з іншими поясненнями дається і його назва в сучасну Ортеліусу епоху.

Увага, приділена Ортеліусом окремим географічним назвам, дуже різна: воно визначається історичним значенням даного місця, станом джерел тощо. У «Thesaurus Geographicus», який, як було зазначено, є другим виданням словника, тлумачення значення багатьох географічних назв дано докладніше, ніж у «Synonymia Geographica».

Характер вказівок, які робить Ортеліус щодо коментованих ним географічних назв, можна побачити з прикладів. Наприклад, Олександрії відведена ціла сторінка в дві колонки. Спочатку стоїть антична назва міста латиною та грецькою. Далі сказано, що Євстафій та Стефан налічували вісімнадцять міст з такою назвою і дано перелік цих міст, починаючи з Александрії єгипетської; у цьому переліку сімнадцята стоїть Олександрія у Согдіані. Щодо фракійської Александрії Ортеліус наводить напис грецькою мовою на стародавній монеті.

Античні міста, які згодом зникли, включені Ортеліусом до словника; при цьому він прагне вказати найближче до вже неіснуючого античного міста місто свого часу.

1598 р. «Tabula Peutingeriana» (Пейтингерова таблиця).

Третьою історико-географічною працею Ортеліуса, є праця, яку він почав незадовго до смерті і не встиг закінчити, була підготовка до видання давньоримської карти, яка згодом отримала назву «Tabula Peutingeriana».

Оригінал карти був створений в період між I століттям до н. е. та V століттям н. е. Імовірно Пейтингерова таблиця походить з карти Агріппи, складеної для його тестя імператора Октавіана Августа. Потім протягом декількох століть до карти вносилися зміни та уточнення. Ймовірно, карта була виправлена в IV столітті, оскільки на ній позначений Константинополь, названий так Костянтином Великим 11 травня 330 р. З іншого боку, на Пейтингеровій таблиці є зображення міст на території сучасної Німеччини, зруйновані або покинуті після V століття, що свідчить про те, що в V столітті до карти перестали вносити зміни.

Збережений манускрипт датується XIII століттям. Він був створений невідомим ченцем з Кольмара, який зробив копію з давнього оригіналу близько 1265 р.

1494 року Конрад Цельтіс виявив карту в бібліотеці Вормса. Після його смерті в 1508 р. карта за заповітом перейшла до його друга Конрада Пейтингера (1465—1547).

Цю карту знайшов у бібліотеці німецького гуманіста історика Пейтінгера Маркус Вельзер, член відомого аугсбурзького купецького прізвища та водночас вчений-гуманіст. Вельзер надіслав карту в Антверпен Ортеліусу для вивчення та видання. Під керівництвом Ортеліуса було виконано гравірування карти на міді для її видання, але побачила світ «Tabula Peutingeriana» через кілька місяців після смерті Ортеліуса (в грудн 1598 р.).

Отже, у грудні 1598 року повне зображення Пейтінгерової таблиці було вигравірувано на чотирьох мідних дошках (вісім сегментів) під патронажем бургомістра Аугсбурга і мецената Марка Вельзера, що був родичем Пейтінгеру. Приблизний тираж комплекту гравюр становив 300 екземплярів.

Під заголовком було вміщено таке цікаве звернення до Вельзера: «Благородному чоловіку Марку Вельзеру септемвіру Аугсбурзької республіки шле привіт Іван Моретус антверпенський друкар. Цю карту, шляхетний чоловік, ми не посилаємо до тебе, а повертаємо як воду з твого джерела. Ти послав її, знайдену твоїми стараннями серед паперів Пейтінгера, Ортеліусу (що нещодавно помер) для видання, отже, вона повертається до тебе по праву. Сам Ортеліус незадовго до смерті так мені доручав, і, звичайно, моє власне бажання та повага до тебе спонукали до того ж. Отже, прийми, якщо тобі був дорогий покійний, останній від нього подарунок - цю карту, яка колись належала тобі особисто, а нині завдяки тобі є спільним надбанням».

1591 року карта була частково опублікована видавничим домом Жана Море (Jan Moretus) під назвою «Fragmenta tabulæ antiquæ».

Карта була опублікована також видавництвом П. Бертіуса в «Theatrum Geographiae Veteris» в 1619 році. В одному з посмертних видань історичного атласу Ортеліуса - у видання 1624 р. теж була включена «Tabula Peutingeriana», видавець Бальтазаро Моретус.

Сім'я Пейтингерів володіла картою до 1714 р. Потім вона деякий час переходила з рук в руки, поки не була продана за сто дукатів Євгену Савойському. Після його смерті в 1736 р. карту придбала Імперська палацова бібліотека Габсбургів (Hofbibliothek).

Зараз Пейтингерова таблиця зберігається в Австрійській національній бібліотеці в Гофбурзі (Відень) і рідко демонструється публіці.

З XVII ст. ця карта стала предметом вивчення багатьох вчених і про неї накопичилася величезна література. З одного боку, вона є цінним джерелом для вивчення античної географії і цим вона привертає увагу істориків: наприклад, у СРСР над нею працював акад. Я. А. Манандян, вивчаючи торгові шляхи стародавньої Вірменії. З іншого боку, увагу фахівців з картографії вона досі привертає своєю суто картографічною стороною, наприклад, на останньому перед Другою світовою війною міжнародному географічному конгресі в Амстердамі в 1938 р. голландський вчений Фрейтаг Драббе (Frijtag Drabbe) представив доповідь, в якій зробив нову спробу дати її картографічний аналіз.

Географічні карти минулого належать до категорії історичних джерел, якими користується історична географія; можна сказати, є специфічним, властивим саме історичної географії, видом історичних джерел. Значення «Tabula Peutingeriana» для історичної географії античного світу дуже велике. Ще у XVIII ст. Шейб (Scheyb), який вивчав її, вважав, що без неї вся антична географія стає ніби сліпою.

На зворотному боці карти він розмірковує про те, що Тихий океан був відомий ще Птолемею, який не цілком точно іменував його «великою затокою».

Українські землі в Атласі А. Ортеліуса.

1570 р. Карта «EVROPAE» (Європа). Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Russia) – напис біля Львова (Leopolis), Поділлям (Podolia), Сіверщиною (Zevera), Приазов’ям (Сumani), Кримським півостровом (Gazaria).

1579 р. Карта “Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum ...” опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Відомі видання 1590, 1601, 1612, 1624 рр. Текст – латинська мова. Українські історико-географічні землі позначені як Scytyae sive Sarmatiae ae Europaea Pars, Кубань та Кавказ – Sarmatiae ae Asia Ticae Pars.

На карті позначені ранньоісторичні давньоукраїнські племена: анти, карпии, бастарни, роксолани, гети. Позначено Країну Скіфію у Причорномор'ї, Гілею (Скіфську). Антів, Карпів та Бастарнів (BASTERNAE) показано на Правобережжі, Роксоланів – в Приазов'ї, а Гетів (Getae) – в Придунав'ї. Позначено гори Скіфії-Європейської Сарматії (Рифейські та Амадоцькі).

Гети зі сходу граничили зі скіфами. Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липицькою культурою.

Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).

Гілея – у перекладі з грецької, – ліс. Гілея – згадуваний Геродотом гігантський плавневий лісовий масив у Скіфії, що тягнувся долиною Борисфену (Дніпра) від Хортиці й до Кінбурнської коси. В уявленні древніх греків це була напівказкова країна, заселена не лише численними звірами й птахами, але й лісовиками, мавками, німфами, русалками, водяниками. Гілея шанована скіфами як священний гай.

Геродот у своїй «Історії» шість разів згадує Гілею (скіфську ).

Цит. Тараса Дишканта (FB, 2023): «Гілею, я знайшов давніше, переглядаючи сучасну геологію Дніпра. Дніпро мало свою дельту, та щей Каркінітський рукав, який починався біля Нової Каховки і впадав у Каркінітську затоку, біля нинішнього міста Каланчак. Весь правий берег ріки Каркініт і була та Гілея (дельтова), яка живилась водами Дніпра (Т. Дишкант «Географія» Клавдія Птолемея: карта України». Львів Сполом. 2009, с. 22) . При впадінні р. Каркініта в Каркінітську затоку, тут має бути найдавніше античне місто на наших землях - Каркінітида, яке покищо незнайдене (Т. Дишкант «Скіфська спадщина». Львів. Сполом. 2007, с. 45).

Ріка «Пантікап» найбільш відповідає нині - ріка Інгулець за географічними даними. Місто-столиця в Керченській притоці - Пантікапей був вже відомий на той час, і щоби заплутати, своїх читачів, Геродот вдався до перекручень із назвою ріки, ніхто ріки Пантікап у Скіфії-Сарматії більше незгадує !? Очевидно, що Геродот перекрутив так інформацію про Скіфію, щоби з його даних було неможливо відтворити її карту... На цю ж тему ще можна переглянути мою книжечку: «Фальсифікація Скіфської історії Геродотом». Львів. Сполом. 2011 р.

Каркінітську Гілею, можна вважати «Нижньою» по відношенню до течії Дніпра, а пізніший козацький Великий Луг - Верхня Гілея!»

Сакральна скіфська земля Гілея спочатку перетворилася на знаменитий Козацький Великий Луг, оспіваний у легендах та оповідях українського народу. Потім ця земля почала називатися Дніпровські плавні, а незабаром (після будівництва Каховської ГЕС) майже зовсім зникла з географічних карт. Після підриву московитами в ході російсько – української війни Каховської ГЕС, 6 червня 2023 року, територія Великого Лугу, що в період з 1958 по 2023 рік була залита водами штучного Каховського моря, відкрилася огляду.

У Гілеї знаходилося святилище Матері Богів, що ототожнювалося з Гекатою (Геката (дав.-гр. Εκάτη) — у грецькій міфології хтонічна богиня кордонів, роздоріжжя, чаклунства і привидів.). За однією з легенд, у Гілеї мешкала істота з туловищем жінки та хвостом змії. Від любовного зв'язку цієї жінки з Гераклом походять скіфи, гелони та агафірси.

В кн.4, п. 76. («Історія» Геродота) розповідається, що в Гілеї бло вбито знаменитого Анахарсіса, бо начебто він справляв чужі релігійні звичаї ? Хоча він по матері і був - елліном !? Це сталося в святилищі Матері богів ?? Нині це с. Залізний Порт - мис Гай Гекати за «Географією» Клавдія Птолемея !? [Т. Дишкант, 2023].

Скіфська Гілея була густим лісовим масивом, насиченим болотяною рослинністю, луками та перелісками. Місцями траплялися піщані кучугури та відкриті ділянки білого піску.

Утворення Дніпровських плавнів вчені відносять до періоду останнього зледеніння (20-25 тисяч років тому), коли Чорне море було відокремленим басейном і рівень води в ньому був на 30-40 м нижчим від сучасного. В цей час річкою Дніпром і була вирита та велика улоговина, яку посідали плавні — завглибшки понад 100 метрів, завдовжки понад 100 кілометрів і завширшки до 20-25 кілометрів. Гірські породи Дніпровських плавнів — алювіальні (річкові) відкладення, що підстилалися кристалічними давніми докембрійськими породами.

Під час зміщення літосферних плит у 7562 р. до н. е. Середземне море зачерпнуло багато солоної океанічної води. У той час Чорне море було невеликим прісноводним озером. Коли ж пішло інтенсивне танення європейських льодовиків, то рівень води в Середземному морі зріс ще більше. Приблизно у 5600 р. до н. е. води Середземного моря прорвалися через Босфор і хлинули в Понтійське озеро (Чорне море). Відбулося стрімке утворення протоки між Середземним та Чорним морями, тобто фактично прорив води, і улоговина Чорного моря, на дні якої було невелике прісне озеро раптово заповнилася солоною морською водою. Берега тодішнього озера були принаймні на 140 метрів нижчими, ніж тепер має Чорне море. Вони також виявили суцільний однорідний шар мулу, який вказував на потоп.Ця грандіозна подія описана в книжці Вільяма Раяна i Волтера Пітмана «Ноєв потоп: нові наукові відкриття про подію, що змінила історію», яка вийшла в 1999 році.

Цю геологічну катастрофу спровокувало інтенсивне танення льодовика і збільшення рівня Середземного моря. До катастрофи Мармурове море являло собою стічне озеро, а Босфору взагалі не існувало. Коли ж відбувся прорив, утворився величезний водоспад, який щоденно скидав до 42 км³ води (у 200 разів більше від обсягів скидання води у Ніагарському водоспаді). Цей так званий «Босфорський водоспад» скидав воду протягом року, допоки рівень Чорного та Середземного морів не зрівнявся.

Ця велика катастрофа викликала небувалу в історії міграцію людей. Автори зробили археологічні, генетичні і лінгвістичні дослідження і показали людські переселення з прибережжя Чорного моря в усі напрямки світу, включаючи Палестину і Месопотамію. Люди пішли до західної Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Персидської затоки. Автори вказують, що “Чорноморські люди” і були тими загадковими протошумерами, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.

За останні 10 тисяч років найкращим у Європі за кліматичними умовами був період між 4 700 і 3500 рр. до н. е. Починаючи з 3 500 р. до н. е. клімат почав псуватися: почастішали повені, заболотилися грунти, знизилася температура. Найбільшого похолодання він досягнув у період між 3 199 і 3 150 роками до н. е.

Холодний і сухий клімат, що встановився на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. спричинив появу у степах Східної Європи нової форми господарства - відгінного кочового скотарства. Перехід місцевих землеробсько-скотарських племен до кочового скотарства був обумовлений, крім кліматичних чинників, також технологічними причинами: у цілинних степах, за винятком річкових долин, неможливо було обробляти землю до появи залізних землеробських знарядь.

Нові значні коливання клімату відбулися після 1 500 року до н. е. Клімат знову став теплішим та вологішим, що призвело до різкого зменшення площі степової зони, яка досягла історичного мінімуму і охоплювала лише крайні південні території, тоді як весь Південь України розташовувався у зоні лісостепу. Зона лісів також значно розширилася на південь і простягалася до сучасної Черкаської області включно.

Наприкінці епохи бронзи, починаючи із останньої чверті II тис. до н. е., клімат став значно сухішим: так, у Х ст. до н. е. рівень Дніпра був найнижчим за весь період його існування. У таких умовах хліборобство у степовій зоні стає неможливим і землеробські культури занепадають.

У І тис. у лісостеповій зоні було багато лісів, особливо в Галичині і на Поділлі, де вони займали більшу половину території. Ліси покривали береги річок і балок: так, береги Дніпра аж до його гирла, до Олешківських пісків, були порослі лісами, вони також росли на берегах Самари, Орелі та Росі. На Правобережжі суцільні лісові масиви простягалися від Дністра до середньої течії Південного Бугу і Росі. На порубіжжі зі степом були великі лісові масиви: Лебедин ліс, Мотрин ліс, Чорний ліс. На Лівобережжі ліси займали набагато меншу площу і чергувалися із великими ділянками степу, однак і тут вздовж Сули і Терну росли великі ліси - Куренівський, Козельський і Гранівський, а вздовж Бетиці і Любані - Чорний Гнилицький. Великі суцільні ділянки лісу були також на берегах Ворскли та її приток: Мерли, Коломаку, Боромлі.

Подорожуючи по Скіфії, Геродот відвідав Гілею, піднявшись по Дніпру від його гирла і до самих порогів. Згадка про це знайдена в одній з епіграфічних пам’яток під час розкопок давньогрецької колонії Ольвії, яка існувала в Нижньому Побужжі з VI ст. до н.е. За часів «батька історії» уздовж берегів Борисфену тягнулися численні пасовища, а найвищі і соковитіші трави колисалися вітрами на просторах Великого Лугу, що здавалися нескінченним [Інформаційний портал Lytsar.club].

По скіфській священній Гілеї блукали стада зубрів і диких коней. У її глухих куточках будували свої дамби невтомні річкові трудівники бобри, гніздилися горді орлани-білохвости, чаплі, пелікани та безліч інших птахів. Дніпровська вода була прозорою і приємною на смак. Головну річку Скіфії живили сотні річок і річечок, в плавнях було багато островів, озер і боліт. У Борисфені водилися стерлядь, білуга, осетр, величезні соми і щуки, окунь, тараня, скумбрія, камбала, в’язь, судак та безліч іншої риби. У його гирлі сама по собі осідала сіль. Ймовірно, під враженням від своєї подорожі Геродот відзначав: «Це – єдина річка, крім Нілу, витоків якої я не можу вказати (як, здається, і ніхто з еллінів)» [Інформаційний портал Lytsar.club].

До ХVIII ст. Україна була високолісистим краєм. Так, на початку ХV ст. ліси займали 46 відсотків загальної площі, наприкінці ХVІ ст. - 43,1 відсотка, у ХVIII ст. - 40.3 відсотка, а на початку ХІХ ст. 23 відсотки, У ХІХ ст. площа лісів у лісостеповій зоні зменшилася у 4,5 рази, порівняно із І тисячоліттям.

Вплив людини на природу лісостепу став відчутним уже у часи Київської Русі.

Гійом Левассер де Боплан (XVII ст.) відзначав, що на вододілах зустрічалися ліси вишневих дерев, «Хоч і невеликі, але густі, завдовжки іноді з півмилі і 200—300 кроків завширшки». Стиглі дикі вишні, за його словами були не менш смачними, ніж садові. У XVIII сторіччі автор книги «Історія про Козаків Запорозьких» князь Мишецький, серед рослин Дніпровських плавнів згадував дикий виноград, дику яблуню, дикий чай, шавлію, дуб, сосну, гордове і таволжане дерево. Історик Аполлінарій Скальковський (1808—1898) надає великий список рослин Дніпровських плавнів. Серед них — дика яблуня, дика груша, хміль, дика вишня, декілька різновидів верб, осика, глід, дикий виноград («дрібний кислий»), терен колючий. Серед трав, які росли берегами річок, він виокремлює: пирій, полин, кропиву, лободу (лебеду), гірчицю, цикорій; серед квітів — волошки, ромашки, гвоздичку; серед ягід — полуницю, суницю.

На деяких ділянках Гілеї утворилася пустеля (Олешківські піски). Окремі гайки залишилися на Кінбурнській косі, поблизу Парутиного та Олешків.

Загибель Гілеї почалася з притиснення всього південноукраїнського степу, коли замість традиційного і прибуткового в цих краях скотарства, особливо вівчарства, бездумно впроваджувалося хліборобство в неприпустимих масштабах. Казковий край, густо населений абсолютно реальними лосями та козулями, оленями й кабанами, лисицями й ондатрами, борсуками та видрами, куницями й хохулями, дикими котами та тарпанами, сомами й щуками, осетрами та севрюгами, судаками й лящами, вуграми, покірно чекав своєї долі [Інформаційний портал Lytsar.club].

Тисячі озер, проток, стариць, струмків, островів, кіс, заток, лиманів, а серед них величаво котив свої води Дніпро-Славутич. Паралельно Дніпру, дотримуючись лівобережжя, бігла на південь річка Кінська. Яскраво-блакитну до синяви воду Кінської неможливо було сплутати з Дніпровською – жовтувато-блакитною. І навіть після, на всьому шляху крізь Гілею, коли Кінська кілька разів виходила з нього, на час з’єднувалися тільки русла двох річок, але не їхні води. Яскраво-блакитна смуга ніколи не змішувалася з жовтувато-блакитною. Грань між ними простежувалася чітко. Хіба це не диво! Зберігала Кінська свою течію і колір води до самого впадіння в Дніпровський лиман [Інформаційний портал Lytsar.club].

1581 р. Карта «Romani Imperii Imago». Опублікована в атласі «Theatrum Orbis Terrarum» (перше видання атласу 1570 р.). Українські землі позначені як Sarmatiae.

1595 р. Карта “Europam, Sive Celticam Veterem”. (Європа або давня Кельтія) з позначенням стародавніх племен, що проживали на теренах Європи, зокрема й України. Серед них ранньоісторичні слов'янські племена: карпи, анти, бастарни, гети та ін. Гети (Getae) позначені в Придунав'ї. Українські землі позначені як Scytіa, Росія – Moscovia. Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum”. Відомі видання 1608, 1618, 1624, 1638 рр. та ін.

1595 р. Вацлав Гродецький, Андрій Пограбка, Абрагам Ортеліус. Карта “Poloniae Lituaniaeque descriptio. Auctore Wenceslao Godreccio; et correctore Andrea Pograbio Pilsnensi” (Польща, Литва). Карта неодноразово перевидавалася (1598, 1601, 1602, 1603, 1606, 1608, 1609, 1655 рр. і т. д.). Ортеліївський варіант карти Польщі В. Гродецького та А. Пограбки з 1598 р. по 1645 р. виходив 15 разів. Українські історико-географічні землі представлені Малою Руссю (Minor Russia) – Західна Україна, Поділлям (Podolia) та Волинню.

1598 р. Карта «Аргонавтика» (Argonautica. Illustrissimo Principi Carolo Comiti Arenbergio, Baroni Septimontii, Domino Miravartii, Equiti Aurei Velleris, etc). Позначено Гілею (Скіфську) та давньоукраїнські племена (скіфи, бастарни, гети. Бастарнів (BASTERNAE) показано на Правобережжі, Скіфів – на Лібобережжі, а Гетів (Getae) – на північ від Азовського моря.

Гети зі сходу граничили зі скіфами (розташування на карті позначене не вірно). Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липицькою культурою.

1598 р. Мініатюрна карта Московії «Russiae Moscoviae et Tartariae Descriptio. Autore Antonio Ienkensono», створена за мотивами карти англійського мандрівника Ентоні Дженкінсона (1529-бл. 1610), який став першим англійським послом в Московії при дворі Івана Грозного.

Українські землі зображено схематично.

Карта була опублікована в «Il theatro del mondo», італійському піратському виданні мініатюрного атласу Ортеліуса «Epitome». Вперше опублікована в 1598 році, публікація була відновлена в 1655 році, через сорок років після останнього видання голландського оригіналу.

1603 р. Вацлав Гродецький, Андрій Пограбка, Абрагам Ортеліус. Карта “Опис Польщі й Литви” (Антверпен, Нідерланди).

На карті охоплено територію від Балтійського моря на півночі до
гирла Дніпра на півдні, від Одеру на заході до
Дніпра на сході [Вавричин М. Г. Матеріали до історії картографії України у ХVІ ст. 1975]. На карті позначені кордони Польщі, воєводства пофарбовані різними кольорами. У тій частині карти, що охоплює українські етнічні землі, показано: Русь (Russia Pars), Волинь (Volhinia), Поділля (Podolia, pecope opima – Поділля, багате на
худобу, (лат.)), Кодима (Codima folitudo uafissima – Кодима, безлюдна, спустошена (лат.)). Показано густу мережу населених пунктів на Русі, Волині та частині Поділля.

Місто Снятин (Snatyn), як і на карті Вацлава Гродецького
(1570) позначене у складі Молдавії (Moldaviae Pars). Позначено прикарпатські містечка: Коломия (Colonia), Галич (Halycz), Рогатин (Rohatina), Долина (Dolina), Тисмениця (Tysmiecnice), Жуків (Zukov) та ін.

Незмінним на всіх вищезазначених картах Польщі В. Ґродецького й А. Поґрабки в доопрацюванні А. Ортелія було відображення політичного й адміністративного устрою, підписів держав, державних утворень, адміністративних одиниць та історико-географічних земель. На картах подаються одні й ті ж назви державних утворень і земель. На території власне Польщі подано назви «POLONIA MAIOR» («Велика Польща») і «POLONIA MINOR» («Мала Польща»). На території сучасних Литви та Білорусі розміщено підпис «MAGNUS DVCATUS LITVANIAE» («Велике князівство Литовське»). На українських землях вказано назви «RVSSIA» («Русь»), «VOLHINIA» («Волинь») та «PODOLIA» («Поділля»). Тобто розміщення підписів Польщі та Великого князівства Литовського не поширювалось на українські землі [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

Ортеліївські карти В. Ґродецького публікувались, починаючи з 1570 року. Унаслідок Люблінської унії 1569 р., коли Корона Польська та Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу Річ Посполита, значна частина українських земель відійшла від Литви до Польського королівства (Волинське, Київське та Брацлавське воєводства). Зазначимо, що Литва довгий час не погоджувалась з включенням Підляського, Волинського, Брацлавського та Київського воєводств до складу Польщі. Адміністративний кордон між Великим князівством Литовським і Волинським воєводством Польщі офіційно був встановлений лише в 1638 р. З великими труднощами встановлювали адміністративний кордон між Київським і Мінським воєводствами [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

На карті територію Брацлавського воєводства (без позначення меж) включено до складу Подільського воєводства, а Київське воєводство (теж без зазначення меж) залишено у складі Великого князівства Литовського. Белзьке воєводство, яке існувало вже довгий час, взагалі не виділено. Тобто автор (а це, очевидно, були правки А. Ортелія) вніс зміни на карті щодо переходу під юрисдикцію Польщі Волині та Брацлавщини, проте з незрозумілих причин Київщину залишив у складі Литви. На схід від Дніпра вузькою смугою до рамки карти показано територію Великого князівства Литовського. При компонуванні оригінальної карти В. Ґродецький виходив з конфігурації і територіальних меж Польщі до Люблінської унії, тому для показу території Польського королівства після 1569 року потрібно було розширити рамки картина схід. Схематичність картографічного зображення географічної ситуації (насамперед нерівномірне простягання окремих територій у напрямках «північ-південь» і «захід-схід», зображення русла Дніпра на території України майже прямою лінією з півночі на південь) та дуже узагальнене відтворення державних кордонів і адміністративних меж унеможливлюють докладний аналіз відображеного на карті адміністративно-територіального поділу. Зазначимо лише неправомірне зображення Подільського воєводства у межиріччі Дністра («Niester (Nijester) fl. (flu.)»; «Ptol[emaeus] Tyras») і Південного Бугу («Bog fluvius»; до ХVІІІ ст. ріка мала українську назву «Бог») на півдні до Чорного моря (південніше річки Савранка пролягали володіння Османської імперії), а також занадто велике простягання на північ територій Руського та Волинського воєводств [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

Цікаві карти

«Тихий океан» (лат. Maris Pacifici, (quod vulgo Mar del Zur) cum regionibus circumlacentibus, insulisque in codem passim sparsis, novissima descriptio) – карта опублікована в 1589 р. Ортеліусом з докладним зображенням Тихого океану, відомого в просторіччі як «Південне море». Це перше детальне зображення тихоокеанського регіону в європейській картографії. Карта входила до всіх наступних видань, а їх було 16, включаючи останнє 1612 року. Загальний тираж цієї гравюри становив близько 3 550 екземплярів.

Основним джерелом Ортеліуса була карта Америки, виконана Францем Хогенбергом. Тихий океан на мапі витягнуто з північного заходу на південний схід і обмежено з півдня великою «південною землею» (Terra Australis), яка майже змикається з південним краєм Америки. Ортеліус вперше зобразив на гравірованій карті на північ від Японії Isla la Plata (Срібний острів) — легендарний острів Аргіра, про який писали античні землезнавці Помпоній Мела, Пліній Старший та автор «Періпла Еритрейського моря», ім'я якого історія не зберегла.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.