Територіально Винниківщина розміщена на межі Грядового Побужжя та Давидівського пасма. Історичним центром Винниківщини є місто Винники. Більшу частину Винник та околиць займають Винниківська і Дмитровецька (Чижиківська) гряди. Дані гряди розділені долиною р. Маруньки (притоки Полтви).
Винниківщина характеризується різномнанітністю ґрунтового покриву. Причини цього полягають у: а) різноманітних материнських породах - від лужних карбонатних мергелів і вапняків і до кислих четвертинних відкладів; б) історії розвитку ландшафтів в плейстоцені і голоцені; в) значному розмаїтті форм рельєфу і зумовлених ними кліматичними і рослинними відмінностями як важливих ґрунтотвірних чинників; г) вплив антропогенного чинника.
Найпоширенішими є сірі лісові опідзолені ґрунти. Вони представляють самостійний генетичний тип ґрунтів.
Сірі лісові опідзолені ґрунти сформувалися під широколистяними лісами (переважно буково-грабовими), в яких добре розвинутий трав’яний покрив. Материнською породою для них найчастіше служать лесоподібні, переважно карбонатні, відклади, які підстелені пісками і карбонатними породами. Переважно приурочені до високих, добре дренованих привододільних поверхонь та схилів. Вміст гумусу в орному шарі коливається від 1,5 до 3%, а в цілинних — 4–6%. Cірі лісові ґрунти мають кислотність і ступінь насичення ґрунту основами від 75 до 90%.
Процес підзолоутворення в них протікає слабкіше, ніж у підзолистих ґрунтах, унаслідок малої водопроникності материнських порід, насиченості їх кальцієм і т. п. В їхньому профілі виявляються ознаки як підзолистого, так і дернового процесів. У ряді випадків розвиток сірих лісових ґрунтів зумовлений сезонним надлишковим зволоженням (поверхневим і ґрунтовим). Різні сполучення підзолистого і дернового процесів приводили до утворення неоднакових по властивостях сірих лісових ґрунтів. Якщо природні умови сприяли росту лісової рослинності й більш інтенсивному прояву підзолоутворення, формувалися ґрунти, у профілі яких добре виражені ознаки опідзолення і менш чітко — нагромадження гумусу, оструктурування й ін.
Якщо ж трав'яниста рослинність раніше змінила лісову, чи якщо під лісом створювалися менш сприятливі умови для прояву підзолистого процесу, формувалися ґрунти з глибоким гумусовим шаром і слабкими ознаками залишкового опідзолення.
Темно-сірі опідзолені ґрунти мають достатній гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5—4,5%, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор, ніж сірі лісові ґрунти. Темно-сірі опідзолені ґрунти формуються переважно у дібровах, де під пологом лісової рослинності є багата трав'яна рослинність і внаслідок цього значний вплив на формування ґрунту має дерновий процес ґрунтоутворення.
Виникнення темно-сірих опідзолених ґрунтів учені пояснюють двома способами. На думку перших, це самостійний тип ґрунту, що виник під розрідженими лісами паркового типу, під наметом яких відбувалось одночасно і опідзолення, і формування гумусового профілю. Інша позиція полягає в тому, що сірі лісові ґрунти є перехідними стадіями розвитку або чорноземів у дерново-підзолисті (теорія деградації), або дерново-підзолистих у чорноземи (теорія проградації). Часткова зміна лісової рослинності на трав’яну і навпаки в післяльодовиковий час може пояснити причину формування таких ґрунтів.
Темно-сірі опідзолені ґрунти за своїми ознаками та властивостями наближаються до чорноземів опідзолених. Ознаки опідзолення порівняно слабо помітні, а процеси акумуляції гумусу – інтенсивні. Вони мають добре прогумушений верхній гумусово-елювіальний горизонт потужністю 25—35 см, переміщення колоїдів менш помітні, ніж у сірих опідзолених ґрунтах і механічний склад їх середньо- і важко-суглинковий, тому в них краща структура, але слабка водостійкість.
Темно-сірі опідзолені ґрунти належать до категорії особливо цінних, оскільки їх інтенсивно використовують у сільськогосподарському виробництві, переважно під ріллею. Посилений антропогенний пресинг, особливо впродовж останніх 30—40 років, призвів до суттєвої трансформації властивостей ґрунтів, часто деградаційного характеру. Найвідчутніших змін зазнають загальні фізичні властивості, що зумовлено переущільненням ґрунтів важкою технікою та інтенсивним господарським використанням.
Чорноземи опідзолені. Чорноземи опідзолені у порівнянні з темно-сірими опідзоленими ґрунтами характеризуються інтенсивнішою і глибшою гумусованістю і менш виявленими ознаками опідзолення. Їхній однорідний гумусовий горизонт (Не) здебільшого сягає глибини 40 см, а перехідний (Нрі) — 60—70 см. Ці ґрунти глибокі, добре гумусовані, зустрічаються переважно на вододілах. Тут вони часто поверхнево слабооглеєні.
За механічним складом ґрунти цієї групи є грубопилувато-легкосуглинковими, але дещо важчими, ніж сірі опідзолені. Серед чорноземів опідзолених трапляються зрідка пилувато-середньосуглинкові різновиди; їхні фізичні властивості, зокрема структурність, кращі, ніж у сірих опідзолених. У порівнянні з останніми вони багатші на гумус. У них більша місткість вбирання, здебільшого вищий ступінь насиченості основами. Ці ґрунти слабокислі у відносно знижених районах і досить кислі в підвищених.
Чорноземно-лучні ґрунти являють собою перехідну ланку ґрунтового покриву між чорноземами і глибокими дерновими (лучними) ґрунтами. Їхніми особливостями, якими вони відрізняються від чорноземів, є періодичне зволоження підґрунтовими водами, що зумовлює низку ознак, не властивих чорноземам (той чи інший ступінь оглеєння нижньої частини профілю, дещо більшу гумусність тощо). Ці ґрунти трапляються на низьких давніх терасах річок, делювіальних шлейфах та зрідка на знижених вододільних рівнинах. Їхніми материнськими породами є звичайно делювій лесовидних суглинків і крейдових мергелів. За глибиною профілю вони є неоднорідними. Переважають глибокі, часто намиті, слабо вилужені.
Механічний склад чорноземно-лучних ґрунтів досить різноманітний, але переважають пилувато-легкосуглинкові відміни. За фізичними й фізико-хімічними властивостями чорноземно-лучні ґрунти аналогічні чорноземам, а за вмістом гумусу часто перевершують їх, що й зумовлює високу родючість. Це кращі ґрунти для городини та інших сільськогосподарських культур.Деякі масиви цих ґрунтів треба дренажувати.
Дернові ґрунти сформувались переважно на алювіально-делювіальних і водно-льодовикових відкладах у долинах рік і пониженнях рельєфу під дією дернового процесу ґрунтотворення (під трав’янистою рослинністю) в умовах постійного перезволоження ґрунтовими водами. Верхня частина профілю багата на гумус, вміст якого поступово зменшується з глибиною. Рештки трав’янистої рослинності перегнивають під впливом лише бактеріальної флори, а не грибної, як це відбувається при підзолистому процесі ґрунтотворення. Ґрунти мають слабокислу реакцію, з них вимиті карбонати.
Лучні ґрунти відрізняються від дернових глибшою гумусованістю профілю і вищим вмістом гумусу. Поширені переважно на понижених рівних поверхнях, давніх терасах і річкових заплавах. Періодичне перезволоження таких територій зумовило розвиток оглеєності профілю цих ґрунтів. Тому панівними процесами, під впливом яких сформувались лучні ґрунти, є дерновий і глейовий. В умовах майже постійного перезволоження виникають лучно-болотні ґрунти, переважно на алювіальних і делювіальних відкладах.
Для лучних ґрунтів характерна різка сезонна мінливість умов зволоження, яка проявляється в сильному короткочасному зволоженні навесні талими водами, а влітку та восени випотівання ґрунтової вологи чи верховодки.
Болотні, торфово-болотні ґрунти і торфовища поширені в долинах річок. Материнською породою таких ґрунтів найчастіше є алювіально-делювіальні і водно-льодовикові відклади; формуються вони під трав’яною і болотною рослинністю. Їх будова і властивості залежать від водно-мінерального живлення. Такі ґрунти постійно перезволожені і підтоплені або затоплені з поверхні водами, рівень стояння яких коливається від 20 до 50 см. Під впливом анаеробних процесів на великих глибинах сформувалась товща торфу. Гідрогенні ґрунти характеризуються кислою реакцією, що сприяє формуванню рухомих форм важких металів і їхньому засвоєнню рослинами.
Використано матеріали «ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯ ПОСЛУГИ З ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ РОЗРОБОК У ГАЛУЗІ ПРИРОДНИЧИХ і ТЕХНІЧНИХ НАУК (73.10.1)» (А. Мельник, Б. Яворський, В. Шушняк, Г. Савка та ін.; 2011).
*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016. 312 с.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 420 с.
*Байцар Андрій. СТАЛИЙ РОЗВИТОК ГРОМАДИ м. ВИННИКИ. Монографія. Львів-Винники, 2024. 177 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар