середа, 7 червня 2017 р.

1937 р. Етнографічні карти українських земель (з «АТЛЯСУ УКРАЇ́НИ Й СУМЕЖНИХ КРАЇ́В»)


Володимир Кубійович (23 вересня 1900, Новий Санч, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (нині Польща) — 2 листопада 1985, Париж, Франція) – географ, демограф, енциклопедист, організатор української науки. Дослідник і популяризатор географії, українського етносу на теренах України та поза ними.
«АТЛЯС УКРАЇНИ Й СУМЕЖНИХ КРАЇВ» – великий картографічний твір за редакцією професора Володимира Кубійовича.  Атлас виданий у 1937 р. (видавець - Український видавничий інститут у Львові). Автори -  українські  географи і вчені суміжних наук в окупованій Галичині (В. Кубійович, В. Дорошенко, Е. Жарський, І. Зелінський, І. Зубик, В. Іванис, І. Іваницький, І. Крип’якевич, М. Кулицький, Л. Лукасевич, Ю. Полянський, М. Мельник, С. Пастернак, В. Садовський, І. Тесля, І. Федів, В. Чередієв, Є. Храпливий та ін.). Приблизно дві третини карт належить В. Кубійовичу (частина з них у співавторстві).
Перемишль, Ярослав, Холм, Брест, Пінськ, Білгород,  Катеринодар, Новоросійськ - українські міста. 


Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»: «Співпраця  трьох  українських вчених — В. Кубійовича, М. Ку-лицького,  І. Зілинського  продовжилась  при  підготовці “Атлясу України й сумежних країв” (Львів, 1937). Карти за номерами 10-15 складають  блок “Національні  відносини”. Їх  опрацьовували  В. Кубійович  і  М. Кулицький.  Спільно  були  укладені  мапи 10-12 і 15; карти 13   14  В. Кубійович  опрацьовував  сам.  Проте  технічним опрацюванням  усіх  карт  в  атласі  займався  М. Кулицький.  Про карту І. Зілинського“Українські говори” мова йшла вище.
Джерельною  базою  для  укладання  карт,  як  розповів  В. Кубійович у “Вступі” до “Атласу”, слугували результати переписів населення,  статистиичні  збірники, матеріали право-славної  митрополії,  мовознавчі  дослідження  Н. В. Міртова,  ет-нічні  карти  Є. Карського,  І. Зілинського,  Л. Берга,  С. Томашів-ського, О. Ріттіха.
В. Кубійович  зазначав,  що  результати  переписів  населення були  різної  вартості  й  достовірності,  проведені  у  різний  час.  Тому  при  їх аналітичному  опрацюванні  і  зведенні  до  одного  часу і  мірила  виникали  труднощі.  Для  українських  земель  в  СРСР було використано перепис населення 1926 р., у Польщі — 1921 і 1931 рр., у Румунії— 1910 р., оскільки результати перепису 1930 р. не були опубліковані, у Чехо-Словаччині — 1930 р.
Українсько-білоруську  етнічну  межу  проведено  за  роботами Є. Карського  і  І. Зілинського,  поправки  на  Донеччині  зроблені   на основі мовознавчої праці Н. В. Міртова, у Криму — за О.  Ріттіхом.
В. Кубійович  зазначав,  що  через  суперечності  у  переписах  населення  і   велику  смугу   перехідних  українсько-білоруських  говорів визначити  етнічну  межу  важко.  Для  її  визначення  він  використав  дослідження  й  карти  О. Ріттіха,  Є. Карського,  І. Зілинського.  Тому  на  цій  частині  українського  етнічного кордону  вчений  провів  дві  межі: “одну  без  чотирьох  повітів,  яка проходить  так,  як  іде   сучасна  північна  границя  України:  на  Добрянку,  Семенівку,  Чауси,  і  другу,  що  обіймає  спірний  терен  аж по  Мглин  на  півночі....  Українсько-білоруська  границя  за  останні віки  не  зазнала,  ймовірно,  ніяких  змін”.  Приєднати  ці повіти  до  української  етнічної  території  давав  право  В. Кубійовичу  ще  й  той  факт,  що  в 1917–1918 рр.,  внаслідок  волевиявлення  населення  Північної  Чернігівщини,  ця  територія  увійшла до складу Української держави аж до приходу більшовиків.
На  карті “Національности”  (№10),  (масштаб 1 : 5 000 000, формат 27 х45,5 см) зображено  розселення 22 народів. Територія проживання  українців  позначена  тонкими  вертикальними  рожевими  лініями.  Українські  етнічні  межі  зображено  здебільшого так,  як на “Етнографічній  карті  України  і  сумежних  земель”, але є й різниця:
На  українсько-білоруському  етнічному  пограниччі  мішаними позначено  території:  Вигонівське  озеро— Лунинець— Цна— Лань— Прип’ять— до  Случа;  Стародубщина (Північна  Чернігівщина).
На  українсько-російському  етнічному  пограниччі  приєднано до  української  суцільної  етнічної  території  український  острів між  Старим  і  Новим  Осколом,  зображено  мішаною  території Мечетинська— правий берег Західного Манича, на схід від лінії Єя— Тихоріцьке– Краснодар.
На  українській  етнічній  території  позначено  значно  більшу кількість  німецьких (у  Галичині, на  Волині,  Південній  Україні) і польських(у Галичині і на Волині) островів.
Дві інші  карти, поміщені в“Атласі України і  сумежних країв” — “Національности”  (№11)  і “Українці”  (№12)  і  укладені  крапковим  способом,  підтверджують  правильність  зображення  української національної території на описаній вище карті.
№12  “Українці”    відтінками  коричневої  фарби  показано розселення українців у відсотках до всього населення.
Карти  №10  і  №11  “Національности”  було  долучено  також до  розділу “Національні  відносини”  спільної  праці  українських вчених “Географія  українських  і   сумежних  земель” (Львів, 1938), що  вийшла  за  редакцією  В. Кубійовича.  У  цій  праці  В. Кубійович  подає  найбільш  докладний  опис  українських  етнічних  меж.
Правильність  проведення  західних  українських  етнічних  меж на цих  картах  було  підтверджено  виданими пізніше  докладними мапами “Лемківщина й Надсяння” (Краків, 1940), “Етнографічна карта  Південно-Західньої  України (Галичини)” (Вісбаден, 1953; 1983), де зображувалось розселення українців за громадами.
“Атляс  України  й  сумежних  країв”  підняв  престиж  української географії  та  картографії  на  світовий  рівень.  Рецензії,  опубліковані  в  українських  та  зарубіжних  часописах  визначали його високе фахове виконання, підкреслювали наукове значення. “Атляс  України  й  сумежних  країв”  став  першою  енциклопедією знань про Україну. Він не втратив своєї актуальності й сьогодні,  про  що  наголошують  у  своїх  наукових  працях  сучасні українські  вчені».




Немає коментарів:

Дописати коментар