НАЙЛЮТІШІ ЗИМИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. «Зима століття» 1929 р.

      Поміщено 29 давніх світлин 1920-х - 1930-х рр.

       Винниківщина. У ХХ столітті винниківчани запамʼятали декілька суворих зим – у 1901, 1912, 1917, 1921/22, 1924, 1927/28, 1928/29, 1935, 1937, 1939/40, 1940/41, 1941/42, 1943, 1946/47, 1949/50, 1952/53, 1953/54, 1955, 1956, 1962/63, 1969/70, 1978/79, 1980, 1984/85, 1986/87, 1995/96, 1996/97 роках; у ХХI столітті – 2006, 2009/10, 2012, 2017, 2026 роках.

Сніжними були зими 1908/1909, 1912, 1929, 1932, 1935, 1939, 1941/42, 1942/43, 1953/1954, 1958, 1960, 1961, 1962, 1963/64, 1967/68, 1969/70, 1973, 1974, 1975/76, 1986/87, 1995/96, 1999, 2009/2010, 2012, 2013 (березень), 2018/19, 2021, 2026 років і т. п.

Львівщина.

Зими 1920-1930-х років були доволі сніжними. За спогадами очевидців, в ті зими на деяких вулицях снігові замети сягали дахів високих машин.

«Зимою століття» вважалася зима на рубежі 1928 та 1929 років. Холодна хвиля прийшла з Арктики та Сибіру, охопивши простір від Скандинавії до Середземномор’я. Тоді рекордно низькі температури показували термометри по всій Європі, не оминула ця зима й Винниківщину.

Пeршi снiгoпaди трaпилися вжe в пeршiй пoлoвинi жовтня 1928 р. Морози теж почалися ще в жовтні 1928 р. і тривали до квітня 1929 р. Пoстiйний снiгoвий пoкрив тривaв бeзпeрeрвнo з пoчaткy грyдня дo сeрeдини квiтня, a йoгo тoвщинa в пeрioд з сiчня пo бeрeзeнь стaнoвилa вiд 20-60 см в низинi дo 100 см i бiльшe в пeрeдгiрських рaйoнaх.

Львівська «Gazeta Lwowska» у № 3 від 12 лютого 1929 року писала, що місто буквально «тонуло у снігу», а сполучення з околицями було повністю перервано. Через багатометрові снігові замети на залізничних напрямках Львів –Тернопіль та Тернопіль – Ланівці рух потягів був паралізований. Міська влада вживала надзвичайних заходів для розчищення вулиць, залучаючи техніку та людські ресурси, оскільки транспортна мережа перебувала у стані колапсу.

Через постійні снігові замети у Львівській дирекції залізниць дорожній рух майже на всіх місцевих залізницях довелося припинити на якийсь час, а коли відновили, то потяги до Львова все рівно запізнювались: швидкий поїзд із Варшави – 15 хвилин, із Кракова – 45 хвилин, пасажирський із Бродів – 120 хвилин, з Варшави – 140 хвилин, із Самбора – 35 хвилин, з Тернополя – 14 хвилин.

Львівська газета «Діло» Ч. 36 від 15 лютого 1929 року наголошувала на соціальному вимірі катастрофи, звертаючи увагу на взаємодопомогу між мешканцями міста й сіл, які «в умовах лютого морозу змушені гуртуватися, аби спільними зусиллями пережити нестачу палива та харчів».

Львiвськi вyлицi взимкy 1929 рoкy рoзчищaв вiд снiгy гyсeничний тaнк. Гaзeти пoвiдoмляли тaкe: «Вжe кiлькa днiв прaцює y Львoвi – гyсeничний тaнк, oблaднaний мoтoрoм пoтyжнiстю 1000 кiнських сил, який викoристoвyється для видaлeння бiльших шaрiв снiгy. Koли тaнк їхaв пo вyлицях, тo викликaв нeaбиякe зaхoплeння тa вeликий iнтeрeс y пeрeхoжих».

У ту зиму у Львові доклали великих зусиль для підтримання основних вулиць та трамвайних рейок у такому стані, який би дозволяв б підтримувати комунікацію. У січні 1929 р. сміття зі Львова вивозили на конях, а всі вантажівки використовували для перевезення снігу з міста.

УРСР.

Морози сягали -35...-40° C, а на Лівобережній Україні фіксували −40 - −42 °C. Через такі морози масово вимерзали сади та озимина, а річки промерзли до самого дна.

Саме в цьому році в Києві двічі була зафіксована аномально низька температура −32,2 °C, це сталося 7 і 9 лютого 1929 року. Навіть на південному березі Криму температура падала до -25° C, а сніговий покрив сягав висоти людського зросту.

Харківські «Вісті ВУЦВК» № 42 від 20 лютого 1929 року писали про замерзання річок, перебої в транспортному сполученні та втрати сільського господарства, підкреслюючи, що морози стали «серйозним випробуванням для господарства і трудящих мас»..

У портах скувало льодом навіть Азовське та Чорне моря. Крига в Одесі була настільки міцною, що витримувала вантажівки.

Транспорт зупинявся, гинула худоба, люди грілися всім, що горіло. Через масивні снігові замети та обледеніння залізничне сполучення між великими містами переривалося на тижні. Навіть потужні на той час паровози не могли пробити замерзлі пласти снігу.

Цікаво, що саме після цієї зими в УРСР почали активно переглядати норми будівництва та теплоізоляції будівель, оскільки стара інфраструктура виявилася абсолютно безпорадною перед таким екстремумом.

Світ.

У південній Богемії (Чехословаччина, Літвіновіце) 11 лютого 1929 року стовпчик термометра опустився до −42,2°C.

У Німеччині - –37,8° C (поблизу Котбуса - рекорд для країни того часу) та –30° C у Центральній Європі.

Кригою вкрилися не лише річки (Дунай, Ельба), а й морські порти, зокрема Гданськ. Дунай повністю вкрився кригою, що зупинило судноплавство. У Белграді по льоду через річку пересувався транспорт. Рейн замерз на ділянці довжиною 20 км.

У Балтійському морі застрягли понад 130 суден. Чорне море замерзло настільки, що в протоці Босфор, на території Туреччини дрейфували величезні крижини. Це повністю паралізувало судноплавство між Європою та Азією: крига була настільки щільною, що мешканці Стамбула могли переходити протоку пішки, що зафіксовано на численних тогочасних світлинах.

У деяких регіонах товщина снігового покриву перевищувала 100 см, що повністю паралізувало залізничне та автомобільне сполучення.

*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016.  312 с.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  420 с.

1929 р. Львів. 

 

1929 р. Львів, вул. Стрийська

 

1929 р. Львів, вул. Коновальця

1929 р. Львів 

1929 р.  «Львівська політехніка»

1929 р. Львів  

1929 р. Львівщина та Тернопільщина. 

 

Зима 1928/29 рр. Львівщина 

Будівництво стіни зі снігових блоків для захисту колії Львів-Тернопіль від навіювання снігу. Зима 1928/29 рр.

Залізничники розчищають колію Львів-Тернопіль. Лютий 1929 р. 

 

Залізнична колія до Львова.   Зима 1928/29 рр.

1929 р. Тернопільщина. Залізнична колія до Львова.   Зима 1928/29 рр. 

Фото Львова 1920-30 років  

1930-1939 рр. Трамплін на Кайзервальді 

1930-1939 рр. Змагання з лижного спорту на Дорозі Кисельки під Високим замком 

1930-1939 рр. 

1930-1939 рр. Площа Галицька

Львів 1936 р. Зима у Стрийському парку. 

Львів 1936 р. Зима у Стрийському парку. 

Львів 1936 р. Зима у Стрийському парку. 

Львів 1936 р. Зима у Стрийському парку. 

1937. На Вулецьких пагорбах. Зимова Кастелівка і храм монастиря Кармеліток Босих (теперішня церква Св.Климентія Папи).

На світлині сніжить у Львові. 1930-і рр. на вул. Академічній.

Зима 1920-х - 1930-х рр. Львівщина

Дрогобич. 1930-ті роки. Вулиця Шевченка (тоді Панська). Дві мешканки вулиці Стрийської, українки, на шпацері

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

* Фотографії старого Львова 

 

 

НАЙЛЮТІШІ ЗИМИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Зима 1978/79 рр.

 

      Винниківщина. У ХХ столітті винниківчани запамʼятали декілька суворих зим – у 1901, 1912, 1917, 1921/22, 1924, 1927/28, 1928/29, 1935, 1937, 1939/40, 1940/41, 1941/42, 1943, 1946/47, 1949/50, 1952/53, 1953/54, 1955, 1956, 1962/63, 1969/70, 1978/79, 1980, 1984/85, 1986/87, 1995/96, 1996/97 роках; у ХХI столітті – 2006, 2009/10, 2012, 2017, 2026 роках.

Сніжними були зими 1908/1909, 1912, 1929, 1932, 1935, 1939, 1941/42, 1942/43, 1953/1954, 1958, 1960, 1961, 1962, 1963/64, 1967/68, 1969/70, 1973, 1974, 1975/76, 1986/87, 1995/96, 1999, 2009/2010, 2012, 2013 (березень), 2018/19, 2021, 2026 років і т. п.

Зима 1978/79 рр.

Грудень 1978 року видався теплим та майже без опадів. Різка зміна погоди настала в ніч з 29 на 30 грудня, коли з півночі на країну насунув холодний атмосферний фронт, який приніс з собою мороз та великі опади снігу. У передноворічні дні температура в Україні впала з +3…+5 °C до −30 °C всього за добу. 1 січня вже майже вся Україна була засипана снігом та паралізована. 

Зустріч 1979 року пройшла в умовах очікування потепління, а не святкування. Влада рекомендувала не випускати дітей на вулицю.

Зима 1978/79 року була морозною, триваю і сніжною. Вона була суворою, з сильними морозами, які сягали -32°C і нижче у західних областях. В Івано-Франківську було зафіксовано -32,4°C, в Рівному — -31,4°C, у Львові - -21,6°C. 1979 рік у Львові не відзначився рекордними морозами.

Ця зима, яку часто називають «новорічним апокаліпсисом», стала одним із найбільш екстремальних кліматичних випробувань для інфраструктури радянської України та всього СРСР.

На півночі та сході країни фіксували рекорди до −35…−38 °C.

Через миттєве замерзання вологого снігу дороги та залізничні колії вкрилися надміцним льодом, який не могли пробити звичайні снігоочисники. Для розчищення магістралей залучали армійську важку техніку та танки.

Ці морози мали значний негативний вплив на сільське господарство (вимерзання плодових дерев), призвели до труднощів із доставленням продуктів. У багатьох містах через промерзання ґрунту лопалися магістральні труби, а жителі багатоповерхівок були змушені грітися біля газових плит або збиратися в одну кімнату всією родиною. Системи опалення не були розраховані на такі навантаження.

1970-і рр. Львів 

1978 р. Київ 

Трагедія УПЦ у США. Як негідники в рясах Український центр руйнували

 

Трагедія УПЦ у США, яка пішла після смерті Патріарха Мстислава під владу греків - навіть українські могили в Банд Бруці теперішні владики готові продати з молотка! Головні «актори»: глава УПЦ в США архієпископ Антоній Щерба та архієпископ Памфільський Даниїл Зелінський! Вартість землі під центром становить, за різними оцінками, від 20 до 70 мільйонів доларів!!!

А тим часом у лютому 2025 року митрополит Епіфаній перелетів океан і приземлився в Сполучених Штатах. Американський континент зустрів його туманом і сподіваннями тисяч емігрантів, які десятиліттями по цеглині будували свої громади, відриваючи останнє від своїх заробітків, аби зберегти клаптик рідної землі в чужому світі.

Метою візиту було чергове нагородження. Епіфаній привіз із собою два золоті хрести для єпископа Даниїла Зелінського. Офіційне формулювання звучало піднесено й пафосно: «За збереження української культури на американському континенті».

Проте за цими золотими хрестами ховалася брудна й цинічна реальність. Саме в цей самий час, поки хор співав «Многая літа», єпископ Даниїл Зелінський активно ініціював продаж і фактичне знищення Українського культурного центру в Нью-Джерсі — святині, яку покоління українців створювали для своїх дітей.

Це був удар у спину громаді. Люди, які будували церкви й центри в надії отримати підтримку, захист і розуміння, опинилися перед фактом: їхня спадщина — це просто ліквідна нерухомість для вищого духовенства. Культуру, за «збереження» якої давали золоті хрести, пускали з молотка заради збагачення вузького кола осіб.

18 вересня 2025 року у Franklin Township відбулося слухання щодо зонування території, де розташований Український культурний центр. Сотні українців активно взяли участь у процесі, і через велику кількість їхніх запитань слухання не дійшло навіть до завершення першого етапу. Засідання перенесено на 6 листопада. На слуханні були присутні глава УПЦ в США архієпископ Антоній Щерба та архієпископ Памфільський Даниїл Зелінський. Церковне керівництво поспішно покинуло засідання, уникаючи діалогу з громадою, яка вимагала пояснень. Тих, хто йшов, проводжали криками «Ганьба!».

18 червня 2026 р. Zoning Board of Adjustment of Franklin Township, New Jersey ухвалив рішення підтримати заявки Української Православної Церкви США та компанії-забудовника, які відкривають шлях до поділу землі, продажу її під комерційну забудову та знищення Українського культурного центру при Свято-Андріївському меморіальному комплексі в Bound Brook.

Для українсько-американської громади це створює загрозу знищення одного з найсакральніших українських духовно-культурних і меморіальних осередків у Сполучених Штатах.

Українська Православна Церква у США колись створювалася людьми, які служили не грошам, а Богові та своєму народові. Її будували емігранти, патріоти, люди, які зберегли віру, гідність і пам’ять про свою Батьківщину навіть далеко від України. Одним із символів тієї епохи був Патріарх Мстислав — людина, чиє ім’я викликало повагу як серед українців, так і серед американців.

Але сьогодні частина церковної верхівки, видно, давно втратила розуміння свого покликання.

Замість служіння — жага влади, грошей і розкішного життя.

Замість відповідальності перед громадою — кулуарні рішення та закритість.

Замість чесності — спроби вирішувати долю української культурної спадщини за спиною людей, які десятиліттями її створювали та підтримували.

Саме завдяки довірі української громади та абсолютній повазі американського суспільства до священників ці люди отримали величезний вплив. Американцям навіть у голову не може прийти, що хтось, прикриваючись сутаною та авторитетом церкви, може діяти у власних корисливих інтересах, ігноруючи думку громади й традиції, на яких усе це будувалося.

Але, видно, саме це сьогодні і відбувається навколо продажу Українського Культурного Центру в Нью-Джерсі.

Доцарювалися "владики".

1."Після смерті Його Святості Мстислава у 1993 році, у грудні 1994 року, після невдалої спроби стати Патріярхом Київським, архиєпископ Антоній разом з Митрополитом Костянтином таємно увійшли в угоду з престолом у Стамбулі, зрадили свою Українську Православну Автокефальну Церкву, і на початку 1995 року були переведені в ієрархію Константинопольської Церкви, базованої у Туреччині, зрадивши свою Матірну Церкву у Києві.

2. Їм були надані єпископські титули тої церкви: архиєпископ Антоній став АНТОНІЄМ ГІЕРОПОЛІССЬКИМ і надалі не визнавався єпископом Української Автокефальної церкви.

3. Патріарх розташованої у Туреччині Константинопольської церкви тепер заявляє, що УПЦ США Є адміністративною частиною Константинопольської Церкви і єпископи УПЦ США зараз знаходяться під безпосереднім контролем Вселенського Патріярха.

4. В 1995 році Патріярх Константинопольський чітко запевнив московську патріархію маловідомим офіційним документом (протокол 937), що долучення ієрархів УПЦ США до Константинопольської церкви НАЗАВЖДИ заборонить колишнім священнослужителям УПЦ США пропагувати будь-яку самостійність (автокефалію) для будь-якої Української Православної Церкви.

5. Протягом 13 років архиєпископ Антоній чинив різноманітні дії, включно з судовими позовами, проти парафій, які висловлювали сумнів у коректності угоди архиєпископа Антонія та інших ієрархів з Константинополем. Вони звертали увагу на негативні наслідки, до яких приведе ця угода, для Української Православної Церкви та для української державності.

6. Парафії не погоджувалися належати до Константинополя і підкреслювали, що своїми діями архиєпископ Антоній відмовився від своїх позицій в юрисдикції УПЦ США, що він НЕ МАВ ПОВНОВАЖЕНЬ підпорядковувати УПЦ США іноземному пануванню, цілковито порушуючи її Конституцію, а також, що вони активно вводили в оману вірян.

7. Всі суди і позови проти парафіян архиєпископ Антоній програв, а суд відхилив скарги Антонія на конституційних підставах. Апеляційний відділ Верховного Суду Нью-Джерсі дуже чітко визнав права парафії на власне майно та адміністрацію, і контроль над всім залишився у руках парафіян.

8. Наслідки цієї багаторічної тяганини: парафії можуть успішно захищати свої права на своє власне майно та управління і залишатися вірними і відданими Материнській Церкві в Україні.

9. Цей наслідок набере більш важливого значення у світлі останніх подій в Константинопольській церкві, яка сьогодні претендує на визнання УПЦ США в якості свого адміністративного підрозділу.

10. У листопаді 2009 року Вселенський Патріярхат зажадав від всіх його єпископів, щоб вони переписали частину свого єпархіального нерухомого майна на Патріярха Константинопольського.

Крім того, Константинопольський Патріярхат проводить реорганізацію своїх північно-американських церковних адміністрацій, і існують докази того, що управління УПЦ США буде передано посереднику єпископу, призначеному Церквою із престолом у Туреччині, скасовуючи роль собору УПЦ США що цілковито суперечить Конституції УПЦ США.

Якщо це станеться, це перетворить духовну невірність колишніх ієрархів УПЦ США в ганебну, безсердечну зраду української діяспори".

Тепер, у 2025 році наші українські парафії в Австралії і Новій Зеландії "спокійно" переходять у юрисдикцію чужого патріярхату. Того ніколи б не сталося, якби ми й до нині були незалежною Українською Православною Автокефальною Церквою у діяспорі.

За матеріалами ФБ Halyna Jasinski. 

Питання про фрески (стінопис) у церкві-пам'ятнику Святого Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Брук (Нью-Джерсі).

Питання про фрески (стінопис) у церкві-пам'ятнику Святого Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Брук (Нью-Джерсі) є однією з найболючіших і водночас замовчуваних тем у новітній історії Української православної церкви в США.

Унікальні розписи всередині храму були зафарбовані у 2017 році під приводом «капітального ремонту та реставрації». Ця подія викликала обурення серед мистецтвознавців, реставраторів та патріотичної частини діаспори, адже було знищено автентичну роботу видатних українських митців.

Коли це сталося?

Процес «оновлення» інтер'єру храму розпочався у 2017 році за розпорядженням чинного керівництва УПЦ в США (зокрема митрополита Антонія та архієпископа Даниїла Зелінського). Тоді собор закрили на масштабні ремонтні роботи. Коли храм знову відкрили для вірян, виявилося, що автентичні настінні розписи повністю зникли під шаром однотонної світлої фарби, а замість них на стінах згодом з'явилися нові поодинокі ікони та картини.

Чому розписи були зафарбовані? (Офіційна версія та реальність).

Існує дві принципово різні позиції щодо того, чому унікальний стінопис було знищено:

1. Офіційне обґрунтування керівництва консисторії:

• Невтішний технічний стан: Керівництво церкви аргументувало свої варварські дії тим, що будівля собору (яка зведена над криптою страждала від надмірної вологості, що не відповідало дійсності

• Брак коштів на реставрацію: Церковна влада заявляла, що повноцінна наукова реставрація авторського живопису коштувала б сотні тисяч доларів, яких консисторія на той момент не мала. Тому було ухвалено прагматичне (з їхнього погляду) рішення: зчистити пошкоджені фрагменти, законсервувати стіни протигрибковими сумішами та просто зафарбувати їх.

2. Версія української громади та мистецтвознавців (Критика):

• Культурний вандалізм: Опоненти зазначають, що розписи можна і треба було врятувати. Зафарбування стінопису критики називають актом знищення та невігластва, який знищив сакральну атмосферу Мавзолею української діаспори (адже храм є першим у світі пам'ятником жертвам Голодомору 1932–1933 років).

• Спрощення інтер'єру під «сучасні стандарти»: Існує думка, що керівництво митрополії прагнуло модернізувати собор, зробивши його інтер'єр світлішим, нейтральнішим та менш «архаїчним», що полегшувало б проведення офіційних заходів, але водночас стерло унікальне художнє обличчя храму. Ці спідерашені гниди провадять процес руйнації не один рік. Це що ми бачимо, на цей час бажання знести під фундамент добротний Український центр, через те, що протікає дах, ще добре те, що не знесли під фундамент церкву…

Що саме було знищено?

Церква Святого Андрія задумувалася Патріархом Мстиславом (Скрипником) та архітектором Юрієм Кодаком як шедевр українського необароко. До створення інтер'єру залучали найкращі сили еміграції.

Хоча величний іконостас, вітражі та мозаїки роботи знаменитого Петра Холодного (молодшого) вдалося зберегти, значна частина стінопису (фресок), над якими працювали видатні іконописці діаспори (зокрема майстри школи Холодного та інші запрошені художники, такі як Христина Дохват), була втрачена назавжди. Роботи поєднували давньокиївську та візантійську традиції з українським модерном ХХ століття.

Втрата оригінальних розписів 2017 року залишається темною сторінкою, яку місцева церковна влада намагається не афішувати в офіційних хроніках.

Гляньмо в якому стані знаходяться церкви російської православної церкви, численність парафіян складається в рази менше і так розглядаємо ситуацію з проблемою такою ж як і у Баунд Бруці з ремонтом даху, де спідерашені церковно служителі руйнують все приміщення під фундамент, а руцкая православна церква ні, вона роками реставрує свої святині й залишає до огляду в первинному стані, ось читаємо витяжку,

У російських православних храмах на території Нью-Джерсі реставраційні роботи переважно були спрямовані на збереження та відновлення їхньої унікальної спадщини, проте випадків навмисного забілення (знищення) історичних фресок чи стін білою фарбою в цих громадах немає. Навпаки, у більшості з них було проведено масштабні проєкти з відновлення іконопису та фресок у їхньому первісному вигляді.Деталі щодо реставрації кожного конкретного храму:

1. Собор Святих Апостолов Петра і Павла (Jersey City). Реставраційні роботи: Цей храм вважається одним із найкращих прикладів дбайливого збереження архітектурної цілісності. У період з 2000 по 2006 роки парафія отримала фінансування від Історичного фонду Нью-Джерсі (New Jersey Historic Trust) для реалізації масштабного триетапного плану реставрації вартістю 1,1 мільйона доларів. Доля фресок: Метою проєкту було повернути собору його вигляд зразка 1924 року. Понад 70 історичних настінних муралів та фресок, створених у 1940-х роках київським іконописцем Фотієм Бодасюком, були повністю очищені та відреставровані у їхньому автентичному вигляді. Жодні стіни з розписами не зафарбовувалися.

2. Церква Трьох Святителів (Garfield). Реставраційні роботи: Храм пройшов через капітальний ремонт внутрішнього простору до свого 125-річного ювілею за участі компанії Sumberac Plastering. Роботи включали повне відновлення пошкодженої від вологи штукатурки та професійну художню реставрацію ікон та розписів по всьому периметру церкви.Чи фарбували стіни: Стіни та склепіння дійсно оновлювали фарбуванням у ході тривалих реновацій, проте виключно у межах художнього оформлення інтер'єру навколо ікон, без перекриття історичних розписів суцільним білим кольором.

3. Храм-Памятник Святого Владимира (Jackson). Реставраційні роботи: Оскільки цей собор будувався понад півстоліття (з 1938 по 1988 роки), його конструкції вимагали оновлення. Нещодавно тут завершили масштабний ремонт і очищення даху та зовнішнього фасаду собору.Внутрішній стан: Стіни та мозаїки всередині храму залишаються недоторканими у своєму традиційному православному стилі. Паралельно у сусідньому однойменному приході Святої Марії інтер'єр оновили новим паркетом, кондиціонуванням, новим іконостасом та престолом із Софріно, зберігши традиційні розписи.

4. Церква Святителя Миколая Чудотворця (Bayonne). Реставраційні роботи: Старовинний храм 1903 року підтримується силами громади. Реставраційні процеси тут мають точковий характер (косметичні ремонти та консервація будівлі), а інтер'єр зберігає первісний вигляд початку XX століття, без кардинальних перефарбувань стін

Я перевірила, що на території США знищення такого історичного розпису стін, як у православній українській церкві Андрія Первозванного є єдиним випадком і те, що цей інцидент не мав подальших судових позовів, а залишився на рівні обговорення, це дуже дивно і сумно, саме ігнорування цього злочину сприяло новим злочинам в тому числі теперішня ситуація з поданням заяви на пропозицію знищення Українського центру під фундамент і продажу землі під забудову складів

Але на щастя в цей раз на їхньому шляху зустрілася родина, які за власний кошт подали перший позов до суду і тим самим зупинили швидке знесення Українського центру Ці люди згуртували громади Нью-Джерсі, Нью-Йорку і трьох осіб із Філадельфії, включно мене і ще багато міст, з яких люди приїжджають регулярно на слухання по цій ганебній для православних церковно служителів Америки справі

Група підтримки постійно збільшується, географія міст, з яких приїжджають люди, щоб дати відсіч баригам у рясах постійно розширюється

Слухання йдуть вже другий рік і ми завдяки персональним фінансовим пожертвам наймаємо адвокаційну групу, ми боремось і поборемо!!

При дуже великому резонансі цієї справи, ні одна українська організація, ні одна українська духовна інституція на території США не висловила своєї думки з цього приводу і не підтримали супротив!!!

За вийнятком однієї, єдиної молодої, ще мало сформованої, но безцінної організації із Нью-Йорку - "Світанок" на чолі з Oleks Taran.

Тепер ми знаємо що в любій спірній ситуації страусина бидлоферма під назвою «Діяспора в коралях» запхає голову в пісок випаленої землі. І що цікаво на прикладі Союзу українок після цих сенсаційних засідань про знищення Українського центру, демонстративно Наталія Павленко покликала руйнівника й ініціатора митрополита Антонія (Івана Щербу) на святкування 100 століття Союзу українок. Хочеться плюнути в морду кожній такій Павленко, а мені видається що мені особисто не тільки хочеться, а і можеться!!!

За матеріалами ФБ. 19 червня 2026 р. Mariya Sasha

 З історії.
        У неділю, 10 жовтня 1965 року, відбулося урочисте освяченння Церкви-пам'ятника святого апостола Андрія в Саут-Баунд-Бруці - кафедрального собору Української Автокефальної Православної Церкви у вигнані й Української Православної Церкви у США.

Того дня освячення очолив митрополит Іоан (Теодорович) у співслужінні митрополита Мстислава (Скрипник) і десятків священників.

На освячення Церкви-памʼятника приїхали 10 тисяч українців з різних куточків Сполучених Штатів Америки і різних країн поселення.

Після освячення відбулося урочисте вручення церковних хоругов тим парафіям, які найбільше пожертвували на будівництво Храму - памʼятника у Саут-Баунд-Брук.

Це - архітектурна домінанта українського меморіального комплексу - цвинтаря святого Андрія в містечку Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, який називають Українським Єрусалимом у США, або Пантеоном.

Церква-пам'ятник збудована на знак вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні і тих, хто віддав своє життя за волю України.

Будівництво Церкви-пам'ятника почалося у 1955 році на пожертви православних українців з ініціативи митрополита Мстислава (Скрипника) і митрополита Івана (Теодоровича).

Автор проєкту - архітектор з Канади Юрій Кодак. Іконостас та мозаїки над вхідними дверима ззовні виконав художник Петро Холодний (молодший), мозаїку св.Ольги - Михайло Михалевич. За десять років роботи були завершені і в жовтні 1965 року Церкву - памʼятник освятили.

У крипті Храму-памʼятника розташований Мавзолей святого Воскресіння, в центрі якого - склеп першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) та присвячений йому невеликий музей. Довкола центральної частини розташовано ще 276 склепів для поховання українців Америки, які зробили значний внесок у життя церкви й української громади.

  

 

Минає епоха домашніх застіль. А може вона вже й минула? СПОГАДИ ДИТИНСТВА. 1960-і - 1980-і рр.

Домашні застілля - це була особлива атмосфера тепла, затишку і гармонії. Всі дні народження, іменини й великі релігійні свята святкували з найближчими родичами та колєгами. Заради спілкування й було те все, а не прийти й поїсти.

Більше не потрібно мати вдома сервіз на півсотні людей, півсотні тарелів і виделок, запасні стільці й табурети. Не потрібні величезні баняки для борщу чи росолу, розкладні столи, додаткові рушники чи халати. Не потрібні вже подушки й ковдри «для тих, хто лишається ночувати». Тепер це вважається несмаком. Неелегантно. Немодно.

Сьогодні все просто: запрошуєш до ресторану, сам гарно вдягаєшся і… сидиш на власному святі як гість — не бігаєш із прихваткою між столом і кухнею, намагаючись догодити кожному. Зручно? Ресторан - зручно, але не затишно, без домашнього тепла, не так смачно тощо. В ресторан можна сходити з колегами, але з близькими друзями і родичами - не цікаво, немає того відчуття єдності і родинності.

Та разом із цією зручністю відходить ціла епоха. І від того робиться якось сумно.

Було щось особливе в тому, що приходили до знайомих у домашньому вбранні. Куштували десятки салатів, з яких більшість були «новинками», а кілька — незмінною класикою: олів’є, шуба, вінегрет і обов’язково канапки. Без них святкового столу просто не існувало.

Канапки були з оселедцем, інколи зі шпротами, які мусили стояти на столі. А коли на стіл приносили гарячі страви — пироги, голубці, деруни чи бульбу — ти лише мріяв покласти їх у контейнер «на потім», бо місця в шлунку вже давно не лишалося.

А самі приготування! Ціла епопея. До «забави» мама готувалася кілька тижнів. Спочатку — закупи: пошук чогось «особливого». Потім — гортання нових рецептів (бо гостей треба було чимось здивувати). А пізніше - смаженням котлет, маринуванням м’яса, полірування склянок, інколи перестановка меблів. І та щира атмосфера розмов! Скільки було сміху. Скільки співів!

А потім танці — під магнітофон «НОТА М» і співи. Від весільних народних до «Червоної рути», які знали всі.
А наприкінці — кава, переважно розчинна. Якщо булла «Ленінградська», було супер.

У мене було щасливе дитинство і юність. Я бачив ці столи в батьків та їхніх друзів. До тридцяти з гаком років і сама влаштовував такі посиденьки.

Здавалося, цієї традиції вистачить на все життя. Не вистачило. Скінчилося.

У селах і невеликих містечках це все ще існує. Уже не в таких масштабах, але є. А місто? Місто стало холодним та закритим, і якимось трішки чужим.

Наші традиції - це родинні свята, і ми маємо передати це тепло наступним поколінням. Це було дуже класно, але на жаль вже майже нема на світі тих людей, з якими збирались, яких любили, які чекали, і ніхто їх не замінить.

 

СМАКОЛИКИ ДИТИНСТВА. Цукерки, морозиво, торти (1960-і - 1980-і рр.).

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

ЦУКЕРКИ хорошої якості в СРСР були таким же дефіцитом, як і будь-які інші нормальні продукти. Дітям їх давали по 1-2 штуки, а замість солодощів інколи «гризли» солодкі брикети з киселю.

У 1975 році зникли із продажу високоякісні цукерки: «Чародійка», «Білочка», «Мішка на півночі». Лише в театральних буфетах залишалися «Суфле», «Трюфелі», «Грильяж в шоколаді». Покупцям пропонували масові сорти цукерок з білою начинкою. У дефіциті були навіть карамельки «Ракові шийки» та «Гусячі лапки». Зовсім зникли цукерки в коробках.

У 1978 році здорожчав шоколад.

Кисіль в брикетах. Що значить «гризти» кисіль? – здивуються зараз діти. А річ у тому, що він був в брикетах і чекати, поки його зварять, просто не було сил, та й сухим він був набагато смачнішим.

Щось якісне люди могли купити, потрапивши у великі міста. Якщо ж сім'я не могла купити хороших цукерок (вартість 6-10 рублів/кг при середній зарплаті в 120 рублів – це дуже немало), то діти вдовольнялися «ірисками» та «карамельками».

Дефіциту принаймні у великих містах не було. Звичайно, час від часу цукерки «Білочка», «Червоний мак» чи «Спартак» зникали з прилавків, а «Пташине молоко» взагалі рідко на них з'являлося, але зазвичай мешканці великих міст могли купити, нехай не в кожному магазині, свої улюблені ласощі. Виняток становили передсвяткові дні. Кожна передноворічна дитяча вистава в театрі або ранок закінчувалася роздачею солодких наборів, через що з полиць магазинів у цей час зникали найпопулярніші сорти цукерок.

За часів СРСР у Львові найдешевші цукерки – цукрові подушечки з повидлом усередині коштували 10 копійок за 100 грамів , найдешевші шоколадні цукерки «Кавказькі» – 16 копійок. Найкращі шоколадні цукерки («бомбони»), коштували 40-50 копійок, це були «Столичні» з ромом всередині, «Байкал», «Тузик», «Мішка», «Балтика». Найдорожчі цукерки «Трюфелі» коштували 1 рубль за 100 грамів. Стограмова плитка шоколаду мала ціну від 80 копійок до 1 рубля 20 копійок.

1939 р. у Львові «Фортуну Нову» націоналізувала радянська влада й перетворила її у Львівську кондитерську фабрику № 3, яка після Другої світової війни разом із кількома іншими увійшла до складу підприємства, що відоме нині як кондитерська фірма «Світоч». Власне, сама назва «Світоч» виникла лише у 1962 році.

Продукція «Світоч»: «Конфети Львівські» (1950-1970-і рр..), карамель «Апельсин» (1950-1970-і рр..), «Українські» (1960-1970-і рр..), карамель «Львівська» (1960-1970-і рр..), «Конфета Цитрон» (1960-1970-і рр..), «Конфета М’ятна» (1960-1970-і рр..), «Конфета Карпатська» (1960-1970-і рр..), «Конфеты Карпатские» (1960-1970-і рр..), «Конфети Шкільна» (1960-1970-і рр..), «Конфети Кара-Кум» (1960-1970-і рр..), «Карамель Переяславська» (1960-1970-і рр..), «Карамель Арктика» (1960-1970-і рр..), «Карамель Земляничка» (1960-1970-і рр..), «Весняний гай» (1960-1970-і рр..), ірис «Ароматний» (1960-1970-і рр..), ірис «Літній» (1960-1970-і рр..), «Конфети Балтика» (1960-1970-і рр..), «Білочка», «Корівка», «Барбарис», «Золотий ключик», «Жовтеня», «Красная Москва», «Спартак», «Карпати», карамель «Дарницька», «Театральні», «Шкільні», «Вечірній Львів» та ін.

Після війни з репарації з Німеччини до СРСР надійшло обладнання з німецьких кондитерських підприємств, що дозволило в короткий термін налагодити виробництво шоколадних виробів. Виробництво шоколаду зростало з кожним роком. Кондитерські фабрики безперебійно постачалися сировиною з далеких африканських просторів (країн-сателітів).

Цукерки «Білочка». Шоколадні цукерки, головним атрибутом яких є дроблений фундук у начинці, а також стилізоване зображення білочки з горішком у лапках.

Цукерки «Червоний мак» (глазуровані шоколадом цукерки).

Карамель «Корівка». «Корівка» була одним з найпопулярніших видів карамелі в СРСР. Вона виготовлялася зі згущеного молока і мала ніжний смак. Кожна карамель була упакована в індивідуальну обгортку із зображенням корівки.

Ірис «Кіс-Кіс». Помадна маса, що отримується при уварюванні згущеного молока з цукром, мелясою (патокою) і жиром (вершковим або рослинним маслом або маргарином).

За радянських часів поряд із «Кіс-Кіс» популярність мав також ірис «Золотий ключик».

Шоколад «Оленка». Молочний шоколад, що виготовлявся в СРСР із 1965 року. «Оленка» стала символом дитинства і досі викликає спогади про солодке задоволення.

МОРОЗИВО.

У 1936 році радянський нарком харчової промисловості Анастас Мікоян привіз зі Сполучених Штатів технології та обладнання для виробництва морозива у промислових масштабах. Нова потужна фабрика запустилася у Києві у 1940 році.

Влада поставила задачу не тільки організувати виробництво, а й залучити до споживання продукту дорослих. Тож в усьому Радянському Союзі розгорнули рекламу морозива. Тепер його представляли як «висококалорійний і вітамінізований освіжаючий продукт, що має до того ж лікувально-дієтичні властивості».

У 1951 році символом радянського морозива став веселий пінгвін, якого придумав та намалював художник-рекламіст Сергій Сахаров. У 1954 році пінгвін-веселун з’явився на плакатах Київського молочного комбінату і залишався там до вісімдесятих.

Ціни на морозиво в Українській РСР трималися майже без змін від кінця 1960-х до кінця 1980-х рр.

Із 1941 р. в Радянському Союзі діяв найжорсткіший стандарт якості морозива в світі. Прийнятий 12 березня того року ГОСТ 117-41 уже в своїй назві окреслював увесь асортимент: «Мороженое сливочное, мороженое пломбир, фруктово-ягодное, ароматическое». Головна відмінність між кожною із цих чотирьох груп - вміст у ньому жиру й цукру. У молочних сортах морозива - 3,5% та 15% відповідно, у вершкових жиру було втричі більше - понад 10%, а в пломбірі кількість обох цих ключових складників була однакова - по 15%. На всій території СРСР - «от тайги до британских морей» - морозиво в стаканчиках, брикетах і на паличці виготовляли за єдиною технологією, упаковували в стандартну обгортку та продавали за однаковою ціною.

Усе змінилося через 25 років: 1966 р. єдиний для всього СРСР передвоєнний держстандарт скасували. За прийнятими тоді новими «Технічними умовами» кожна союзна республіка тепер могла сама розробити для себе норми виробництва. Відтоді в кожному місті з'явилися свої різновиди морозива - із різними назвами, дизайном обгорток і ціною. У Києві, приміром, асортимент назв сягнув десятка. Найпоширенішими залишилися пломбір і вершкове в стаканчиках. Та з'явилися й «делікатесні» сорти - «Київське» і «Каштан» на паличці. Японці згодом жартували, що до Радянського Союзу варто поїхати, щоб подивитися балет, відвідати цирк і поїсти морозива.

Найдешевше морозиво у Львові коштувало 7 копійок (як три поїздки на трамваї). Морозиво за 7 копійок – це ціна найдешевшого фруктового морозива у паперовому стаканчику в радянські часи; пізніше ціни зросли до 9 копійок.

Це було фруктово-ягідне морозиво у картонному стаканчику з дерев’яною паличкою. Вважалося, що воно виробляється з натуральних фруктів та ягід, хоча скоріше це був лід із цукром, барвником та різними концентратами. Цинічні домогосподарки казали про таке морозиво: «Помили банки від варення, а воду не вилили, а заморозили».

За 9 копійок продавали молочне морозиво у стаканчиках. Але воно було досить водянистим на смак.

Більш смачне вершкове коштувало 13 копійок. Його випускали і в брикетах, і на паличці, і у вафельних стаканчиках.

Найбільшою популярністю в Союзі користувався звичайний пломбір у звичайному вафельному стаканчику (особливим везінням вважалося, коли вафельний стаканчик хрустів). До 80-х він коштував 19 коп., І здача в одну копійку, звичайно, діставалася продавчині. Потім до влади дійшло, що це неправильно і пломбір став коштувати рівно 20 коп.

Відомі - шоколадний пломбір – 22 коп., і розкішне шоколадне морозиво з горіхами «Каштан» – 28 коп. 

Морозиво «Каштан» - еліта серед всіх цих стаканчиків та брикетів. Немалі гроші, за які можна було купити пів літра вершків у скляній пляшці. «Каштан» випускався двох видів — білий або шоколадний пломбір у глазурі. Останнього чомусь випускали небагато і за тої самої ціни шоколадний «Каштан» завжди був бажанішим.

У складі були лише вершки, молоко та натуральний ванілін. «Каштан» став легендою великих міст. Сьогодні така рецептура вважається надто дорогою, тому справжній пломбір перетворився на гастрономічний привид.

ТОРТИ. У радянські часи ціни на торти варіювалися залежно від типу та ваги, але були значно нижчими за сучасні: наприклад, 1 кг бісквітно-кремового торта коштував близько 2,39 руб., а «Казка» — 2,63 руб. Ціни на «Київський торт» були вищими, до 3,30 руб. за кілограм, що робило його недешевим задоволенням. 

 

 

Під ДІБРОВОЮ «на свинарнику». Схрон і дільничий Атаханов. ВИННИКИ 1970-і рр. Спогади дитинства і юності

Колись Піддібровою (поряд з лісом Діброва) був свинарник. Тепер це район вул. Стрілецької (біля просіки в лісі на поляну). Там тримали свиней яких годували відходами з їдальні школи-інтернату. Був там фірман пан Сеньків який тримав там свої коні. Десь з середини 1970-их рр. свиней забрали, а коні ще кілька років там були.

Ми пацанами інколи «забиралися» в цей свинарник (сторожа там не було), брали коней і «трішки» на лонці на них каталися, бавилися в ковбоїв. Заняття було небезпечне, бо «процедура» відбувалася ввечері, коли ніхто не бачив.

А в день, на стриху свинарника, ми інколи проводили свій вільний час, особливо коли йшов дощ. Бо в цей період і у футбол не пограєш і в лісі не побудеш. На стриху було багато сіна, ми по ньому «товклися як коні». На сіні грали «хованки» і карти. Дехто покурював у віконце, я дотепер дивуюся як ми там всі не згоріли, адже маленька іскра могла зробити багато біди. Але Бог милував!

В кінці 1970-их рр. свинарник припинив свою «історію». Дерев'яний дах свинарника ми розібрали і все це дерево поносили на Розлавку, на лонку. Вирішили там збудувати СХРОН. Але зробили велику помилку збудували його недалеко від вулиці (тоді Ульянова, тепер Соборності). Схрон весь був з дерева, 70% у землі, стояла буржуйка. На дверях висіла колодка. На стіні висіла карта світу. Андрій Костів замалював УРСР у чорний колір і підписав «УНР». Це був вже десь 1981-82 рік.

З часом наше «буйне» життя в схроні закінчилося. Прийшов в один момент дільничий міліціонер пан Атаханов. Був строгим, але порядним міліціонером, не мєнтом!!! Показав нам купу доносів які були на нас написано. І сказав нам так (він розмовляв суржиком, був уродженець Кавказу): «Ребята. Щоб я більше цьої х.рні нє відєл. Врямя маєте до ранку. Бумаги ті что на вас написали я унічтожу». Він дотримав слова, з органами ми дійсно справи за схрон і за карту не мали.

Ми теж дотримали слова – СХРОН горів до ранку яскравим полум'ям, дим з нього було видно на другому кінці Винник!

  Фото кін. 1970-х рр. Справа «руїни» свинарника, на задньому плані - Кільцева.