У Руській Унійній Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації й полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів, у результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів.
Руська Унійна Церква (згодом УГКЦ) у 1720 —1836 рр. — це була майже повністю спольщена церква. Проповіді в церкві велися тільки польською мовою, літургія — церковнослов'янською, метричні книги - латиною, дуже рідко церковнослов'янською.
Більшість уніатських священників і в побуті розмовляли польською, й нерідко себе ототожнювали з польською національною ідеєю.
Мовою викладання у Львівській і Холмській уніатських семінаріях була латина, якою, зокрема, були написані всі підручники. На побутовому ж рівні її учні користувалися переважно польською.
Після Замойського собору греко-католицькому духовенству заборонялося причащатися, молитися в православних церквах, навіть спілкуватися з православним духовенством. Усупереч попереднім гарантіям римської курії греко-католицькому духовенству наказувалося вилучити всі тодішні богослужбові книги та замінити їх новими, допущеними ватиканською цензурою, також було санкціоновано обрядові зміни. Запроваджувалися деякі римо-католицькі свята. Латинізація греко-католиків викликала певний спротив, особливо в середовищі львівських братчиків, однак він не набув значних масштабів. Після офіційного затвердження постанов Замойського собору римською курією і їх першої публікації в латиномовному оригіналі (1724) вони стали основоположними для УГКЦ.
ЛАТИНСЬКІ ОБРЯДИ в УГКЦ (після 1720 р.):
* усунення іконостасів;
* впроваджування органів;
* у храмах появилися скульптури Ісуса і Богородиці;
* почали приступали до Св. Причастя навколішки;
* перестали вживати в часі Святої Літургії слова "православний";
* появилися молебні та набоженства до Найсвятішого Серця Христового та Богородиці;
* замість православних хорунгв встановили латинські фани;
* появилися на престолах монстранції (посудину для зберігання Святих тайн);
* появилися у храмах суплікації (благання, форма молитви, в якій одна сторона смиренно або щиро просить іншу сторону чогось: або для того, хто молиться) і т. д.
Маркіян Шашкевич - перший русин у Галичині, який пройнявся ідеєю національності.
Виховувався Маркіян Шашкевич у священичій уніатській родині, у якій спілкувалися між собою виключно польською мовою. Шашкевич публічно виступав українською мовою на різних заходах, наприклад, виголосивши промову українською мовою в семінарії перед представниками духовної влади, що було сміливим вчинком на той час (до Маркіяна Шашкевича проповіді в уніатських церквах виголошувалися переважно польською мовою).
Ініціатива Маркіяна Шашкевича, яку підтримали інші семінаристи – перші проповіді народною мовою у львівських храмах. Це трапилося 13 жовтня 1836 року, на свято Покрови (з 1900 р. - 14 жовтня). Тоді такі проповіді виголосили Маркіян Шашкевич у церкві святого Юра, Юліян Величковський в Успенській церкві і Микола Устиянович у храмі св. Параскеви. Знаково, що тексти проповідей, які вони подали керівництву семінарії на затвердження, були укладені польською мовою. Однак, коли семінаристи підіймалися на амвон, з їхніх уст лунала проповідь українською.
У 1830 році М. Шашкевич був виключений із семінарії за “вільнодумство” та “порушення режиму”. Дуже знаково, що керівництво семінарії безпрецедентно довго відмовлялося поновлювати Шашкевича в статусі студента – це тягнулося роками і лише в 1833 році він повернувся до закладу.
По закінченню семінарії, його разом із вагітною жінкою, направили подальше від Львова в глухе село в будинок із гнилою підлогою. Прожив лише 31 р. Помер Маркіян Шашкевич у злиднях від туберкульозу повністю осліплий в селі Новосілки (тоді Золочівський округ, Львівщина). Був похований там само без дотримання приписів церкви стосовно поховання священників.
ГКЦ відмовилось похоронити його за канонами як належить хоронити священників, і тільки через 30 р., за активної участі українських активістів його вдалося перехоронити у Львові як заведено для священників.
Ось так поступала ГКЦ із тими хто відроджував українську мову і державу.
Микола Устиянович — просвітитель і борець за УКРАЇНСЬКУ МОВУ.
о. Микола (Никола) Леонтійович Устиянович (Устіянович); 1811—1885) — український письменник і громадський діяч, греко-католицький священник. Батько Корнила Устияновича.
У 1835 р., будучи семінаристом, увійшов до гуртка Маркіяна Шашкевича. Водночас з проповіддю М. Шашкевича на свято Покрови 14 жовтня 1836 в соборі Св. Юра виголосив свою в церкві св. Параскеви). Через те що ректор Телеховський не дозволив би цього, подав йому текст, укладений польською мовою.
Друкуватися почав 1836 року. Став ініціатором і співзасновником літературно-наукового товариства «Галицько-Руська матиця».
1848 року — один з ініціаторів «Собору руських учених» (центральною подією «Собору» (19 жовтня 1848 р.) була програмна промова Миколи Устияновича). Виступав за єдність Галичини і Наддніпрянщини.
