З історії ВИННИКІВСЬКОГО ФУТБОЛУ у 1940-х — 1970-х рр. Спогади корінних винниківчан.

 

У Винниках футбол любили всі. Наше містечко славилося своїми футбольними традиціями й дало великому футболу не одного гравця й тренера. Вихованець винниківського футболу — Ростислав Поточняк у складі «Карпат» здобув Кубок СРСР 1969 р. і виступав у вищій лізі. 1972 р. Р. Поточняк у складі молодіжної збірної СРСР став срібним призером першого в історії чемпіонату Європи для гравців віком до 23-их років. 25 травня того ж року на знаменитому «Парк де Пренс» у Парижі дебютував у складі олімпійської збірної СРСР, яка в гостях взяла гору над французами – 3:1.

Роман Весна був одним із перших винниківських футболістів, який потрапив до львівських «Карпат», за які він дебютував у 1965 р. Мирон Маркевич - відомий тренер, зокрема збірної України.

 З 1954 р. у Винниках був чудовий народний стадіон по вул. Спортовій (за польської окупації там знаходилося польське спортивне товариство «Зоря»). З 2010-х років — вже не народний, а у приватній власності.

Вболівати за рідну команду приходило тисячі винниківчан. Тренери були професіонали, а гравці — обдаровані патріотичні хлопці, які любили футбол і своє рідне місто.

Все пройшло, все змінилося...

Назви Винниківського футбольного клубу: «Хмара» (1928-1929 рр.), Український робітничий спортивний клуб (1929-1930 рр.), "Дніпро" (1930 р. - 1940 р.), «Харчовик» (1940 р. -1970-ті рр.), «Більшовик» (1949 р.), «Прапор» (1953 р.), «Авангард» (середина 1950-х рр. - середина 1960-х рр.), «Спартак»  (кінець 1950-х рр. - початок 1960-х рр.), «Жупан» (1989 р. - 2000-і рр., з 2018 р.), «РУХ» (2009-2019 рр.).

У 1960 р. за регламентом винниківським гравцям довелося грати стикові матчі за вихід у другу союзну лігу з ФК «Нафтовик» (Дрогобич). Дрогобичани на той час, після львівського СКА, були провідним клубом області. Тому у тих двобоях винниківчанам було нелегко. У Дрогобичі (30 жовтня) «Авангард» поступився 0:2, а на власному полі (3 листопада) — 0:3.

ДОСЯГНЕННЯ ВИННИКІВСЬКОГО ФУТБОЛУ 1940-і - 1970-і рр..

ЧЕМПІОН УКРАЇНИ серед команд харчової промисловості.

 1977 р. — ФК «Харчовик» (тренер Ярослав Грисьо).

КУБОК ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ.

1949 р. — ФК «Більшовик»  володар кубка Львівської області (Богдан Маркевич). У фіналі кубка області «Більшовик» здолав «Колгоспник» з Бібрки — 1:0.

В цей період у його складі виступали: Микола Литвин (капітан команди), Богдан Маркевич, Антін Скремета, Степан Маслякевич, Богдан Конюшик, Михайло Верходай. Ростислав Гарапа, Євген Гданський (воротар), Іван Кубай, М. Янда, Є. Іваницький, В. Швойницький, С. Козюринський, А. Чалишев, Д. Лучанський, С. Білінський, Володимир Котловський, Володимир Ціньовський, Ханенко, Перун, Малахов, Грисьо та ін.

1953 р. — ФК «Харчовик» володар кубка Львівської області (Богдан Маркевич). У фіналі винниківчани перемогли яворівський «Спартак» — 5:2.

У чемпіонаті та Кубку області виступав ФК «Харчовик», а в Кубку УРСР Винники були представлені командою «Прапор».

КУБОК м. ЛЬВОВА. 

1960 р. — ФК «Авангард» володар Кубка Львова (Богдан Маркевич).

1972 р. — ФК «Харчовик» володар Кубка Львова.

 КУБОК сімсотріччя ЛЬВОВА.

1956 р. — ФК «Харчовик» (Винники) володар кубка сімсотріччя Львова. 

ЧЕМПІОН  ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ. 

1949 р. — ФК «Більшовик»  чемпіон Львівської області. 

1960 р., 1963 р., 1965 р. — ФК «Авангард» - чемпіон Львівської області (Богдан Маркевич). 

1963 р. У вирішальному матчі Винники подолали команду Стрия — 2:1. Один з м’ячів на свій рахунок записав Юрій Поточняк (рідний брат Ростислава Поточняка).

1964 р. — юнацька футбольна команда «Авангард» чемпіон Львівської області серед юніорів (гравці: Юрій Поточняк, Ростислав Поточняк, А. Тищенко, Роман Покора, Роман Банах, Орест Банах, П. Бучко, Р. Ціціла, Ю. Завгородній).  

 ЧЕМПІОН м. ЛЬВОВА.

1960 р. — ФК «Авангард» чемпіон м. Львова (Богдан Маркевич).

 1970 р. — ФК «Харчовик» чемпіон м. Львова.

З історії.

1940 р. на основі польської та української футбольних команд при ЛТФ було створено ФК «Харчовик» (Винники). Під час війни клуб повернув стару назву «Дніпро». З 1947 р. назва клубу «Харчовик» (Юліан Кметь).

1949 р. (як ФК «Більшовик» (Винники), 1951 р. і 1952 р. (як ФК «Харчовик» (Винники) винниківчани виступали у любительському чемпіонаті УРСР серед колективів фізкультури (4, 5 і 9 зони, де зібралися команди переважно Заходу України). 1949 р. – 4 місце (9 зона), 1951 р. – 6 місце (5 зона), 1952 р. – 11 місце (4 зона).

1953 р. ФК брав участь у Кубку УРСР (назва клубу «Прапор»); зіграли лише один матч.

1958 р. — дитяча футбольна школа при ЛТФ (Богдан Маркевич).

На 1960—1970-ті рр. припадає час розквіту винниківського футболу. 

У кінці 1950-х рр. склад команди змінився – прийшли гравці молодшого покоління: Ігор Ціцяла (капітан), Станіслав Шетер, Микола Жуков, Янош Ференц, М. Дмитерко, Микола Слабоспицький, Зиновій Кравс, З. Вільгард, Ю. Берендєєв, М. Макар, Я. Гарапа, Богдан Колодій, С. Барило, Б. Хамула, Р. Хамула, М. Грицишин, Г. Молоков, В. Побережний, Роман Партика, Орест Йона, Б. Кочан та інші.

Середина 1960-х років — Ростислав Поточняк, Роман Весна, Юрій Поточняк, Роман Покора, Мирон Маркевич, Юрій Гданський, А. Тищенко, Роман Банах, Орест Банах, П. Бучко, Р. Ціціла, Ю. Завгородній.

Команда грала у чемпіонаті Львівщини та одночасно брала участь в першості м. Львова.

1961 р. «Авангард» під керівництвом Богдана Маркевича дійшов до фіналу Кубка Львівщини, де 29 жовтня зустрівся з «Львівсільмашем». Це була гра рівних суперників. Перемогу, лише в додатковий час, здобули «сільмашівці» — 4:2.

Наступного року (15 липня 1962 р.) обидві команди знову зійшлися у фіналі, і знову перемогу святкували «сільмашівці» (рахунок 1:0). На базі ФК «Сільмаш» згодом було створено ФК «Карпати».

1963 р. — ФК «Авангард» (Винники) чемпіон Львівської області (Богдан Маркевич). У вирішальному матчі Винники подолали команду Стрия — 2:1. Один з м’ячів на свій рахунок записав Юрій Поточняк (рідний брат Ростислава Поточняка).

1964 р. — юнацька футбольна команда «Авангард» чемпіон Львівської області серед юніорів (гравці: Юрій Поточняк, Ростислав Поточняк, А. Тищенко, Роман Покора, Роман Банах, Орест Банах, П. Бучко, Р. Ціціла, Ю. Завгородній).

1965 р. — ФК «Авангард» (Винники) чемпіон Львівської області (Богдан Маркевич).

1966 р. — з тодішньої команди «Спартак» (Винники) п’ятеро футболістів перейшли в «Карпати».

1970 р. — ФК «Харчовик» Винники чемпіон м. Львова. 1972 р. — ФК «Харчовик» Винники володар кубка м. Львова (тренер Богдан Колодій). 1976 р. — футбольний клуб «Харчовик» Винники чемпіон УРСР серед команд харчової промисловості.

1970—1980-их рр. за ФК «Харчовик» (середина 1960-их — початок 1970-их рр. назва клубу «Спартак») виступали: Юрій Карманчук, Богдан Кравець, Роман Кулешка, Богдан Кулешка, Б. Боцонь, Р. Маркевич, Я. Шиляк, Р. Оліяр, С. Собко, Б. Маслюкевич, О. Гадзевич, В. Саєвич, Гураль, Б. Дзюбик, М. Бегін, І. Бондарєв, Р. Кібальський, Володимир Колодій, Ю. Кібальський, Богдан Йона, Володимир Шпаківський, Б. Пришляк, А. Кметь та ін. Тренерами в цей період були Ярослав Грисьо та Юрій Гданський.

 

Микола Литвин народився 19 грудня 1921 р., помер 2 вересня 1983 р. Шлюб з Марією Грицко - 3 жовтня 1943 р. У шлюбі було троє дітей: Володимир, Андріана (Люся), Юрій.

 Зі спогадів Юрія Литвина (сина Миколи Литвина): "Про Миколу Литвина у свій час знали всі Винники, ним захоплювалася молодь, він дуже любив спорт і коли був на посаді на тютюновій фабриці інструктором по спорту проводив спортивні олімпіади по всіх видах спорту, це було велике свято для всіх Винник, грав оркестр, були представлені такі види спорту: легка атлетика, біг, естафета, метання списа, метання молота, метання ядра, метання диска, стрибки в довжину і в висоту, велоспорт, футбол, волейбол; зимою - лижі (тоді були сніжні зими). Директор тютюнової фабрики був Лебідь. Він дуже любив спорт і фінансував на спортивний інвентар. Дуже велика кількість молоді брала участь в змаганнях.Не місце красить людину, а людина красить місце. Був чоловік який любив свою справу і коло нього об'єдналися великі знамениті футболісти, після Миколи Литвина вже не було такої сильної команди в якій він був капітаном. Він виховав багато талановитих футболістів і спортсменів і був для них беззаперечним авторитетом. Про Миколу Литвина можна багато розказувати і є ще люди які його пам'ятають, це світла історія Винниківського спорту....".

 

1969 р.

1950-і рр.

1950-і рр.

1940-і рр.

ДИСКОТЕКА кінця 1970-х - середини 1980-х років. ВИННИКИ. Спогади юних літ.

Все це було!

Все минає, все минає, літо в осінь йде.

Все минає, не вертає, хтось на когось жде!

У 1940-х — середина 1970-х роках у клубі відбувалися танці, з кінця 1970-х років – дискотека.

Слово «дискотека» походить від танцювального жанру – диско, що увійшов у моду в середині 1970-х років. Диско – також скорочена назва дискотеки. Того, хто «крутив» музику, називали диск-жокеями. Вхід на дискотеку - 1 руб. Дискотека тривала з 20:00 год до 23:00 год, оскільки після одинадцятої вечора діяв неофіційно суворий режим тиші.

Особливо «буйними» були дискотеки на свята: Новий рік, Різдво, 8 Березня, 7 липня (празник у Винниках) і т. д.

Вік «танцюристів» - 14-20 років, правда були й дівчатка 13-річні. Хлопці переважно з 15-16 років, бо «молодші» могли й «пенька під зад» заробити від старших.

На дискотеці популярними були закордонні композиції. У першій половині 1980-х в СРСР існували так звані «чорні списки», куди потрапляли пісні, які виявлялися «неідеологічними». Та винниківські диск-жокеї порушували заборони, бо молодь вимагала «сучасняків», ритмічної музики.

Репертуар різноманітний. Популярними були хіти таких виконавців, як «The Beatles» (британський рок-гурт), «Pink Floyd» (британський рок-гурт), «Boney M.», «ABBA» (шведський квартет), «Modern Talking» (німецький дует), «Space» (французький гурт), Sandra (німецька співачка), Африк Симон (Afric Simone) (мозамбіцький співак), Samantha Fox (британська співачка), «Ottawan» (французький дует), Toto Cutugno (італійський співак), «Ricchi e Poveri» (італійський гурт); українські групи й виконавці: львівська «Арніка», ВІА «Ватра», ВІА «Смерічка», Софія Ротару; російські: «Машина врємєні», Алла Пугачова, Юрій Лоза, Юрій Антонов, «Землянє» та ін.

«Земляне» — рок-група, один з найпомітніших колективів періоду «ВІА» у радянській музиці. На дискотеці часто «крутили» їхні хіти: «Трава у дома», «Каскадёры», «Прости, Земля», «Маленький кораблик», «Путь домой», «Красный конь», «Каратэ», «Взлётная полоса», «Поверь в мечту» та інші.

І практично майже на кожній дискотеці звучала легендарна «Червона рута». Музику крутили з котушкового магнітофона марки «Юпітер».

В пам'яті закарбувалося - потужні звуки магнітофона, світломузика, стробоскоп і дуже повільний танець...

Головним символом була дзеркальна куля (disco ball), що розсіювала відблиски по всьому залу, а також стробоскоп, що створював ефект «уповільненого руху».

В залі курити забороняли, але то таке… Дівчата скромні... Хлопці трішки «розв’язані». А трішки - бо випили «з горла» «сухарик» (сухе вино).

Перед дискотекою хлопці «скидалися» і посилали «гінця» в гастроном за «сухариком», для настрою. «Струмок», «Аліготе», «Столове» або інші сухі вина були дешевими – 1 руб. 10 коп. – 1 руб. 40 коп. «Чорнило» під дискотекою майже ніхто не пив, правда, виключення були. Хто пив «чорнило» через пів години було помітно вже під час танців…

Танцювали в колі або в парах. Коли був повільний танець, хлопці запрошували дівчат. Дівчата чемно сиділи й чекали… Час від часу був і «білий танець»… І коли кілька разів відпроваджував дівчину в інший район Винник, наприклад на «Забаву» чи «Камчатку» - місцевим «пацанам» треба було виставити, такий був «закон».

Інколи під дискотекою хлопці виясняли «стосунки». Була бійка, але не бійня. Все відбувалося чесно по джентельменськи. Сам на сам, друзі не помагали, лежачого не били...

Дискотеки відбувалися переважно у неділю, рідше в суботу. В суботу було нерентабельно проводити дискотеку, адже молодь йшла переважно «під весілля». В нас це називалося – «запорожці». 

Пізніше, протягом тижня, молодь обговорювала що там було і хто що робив… Але знову приходила НЕДІЛЯ…

 

Слухання «ворожих голосів» (західних радіостанцій). Спогади кінця 1970-х — середини 1980-х рр.

В кінці 1970-х рр. батьки придбали «VEF 202». Це був один із найпопулярніших в СРСР транзисторних приймачів. Слухати «ворожі голоси» мені порекомендував пан Олексій Комендяк (мій сусід, в'язень сталінських концтаборів). Попри те що я був школярем, ми з ним часто вели бесіду на історичну та політичну тематику, обговорювали свіжу «західну» інформацію. Від нього я багато чого дізнався з історії України, зокрема про Голодомор - 33, німецько-радянську війну, УПА і т. д. (він був свідком і учасником тих подій).

«Ворожі голоси» (західні радіостанції типу «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Німецька хвиля», «Бі-Бі-Сі») у СРСР слухали на коротких хвилях (КВ) за допомогою радіоприймачів, попри активне глушіння радянськими спецслужбами. Слухачі використовували приймачі «Спідола», «VEF», «Океан», «Меридіан» та ін.

Я тоді був в 7 класі. Мама переживала, що я слухаю, бо боялася, щоб я в школі «дурниць» не наговорив. Я мамі дав слово, що в школі не буду про це говорити. В школі не говорив, а ось з друзями з «Розлавки» з якими виріс, ми часто спілкувалися на політичні теми (дехто з них теж слухав, але одиниці).

Окрім новин про реальний стан справ у світі та СРСР, мене приваблювали передачі з історії УКРАЇНИ та читання забороненої літератури. Музичні програми слухав рідко.

З цих передач вперше дізнався про Грушевського, Міхновського, Болбочана, Холодний Яр, Шухевича, патріарха Йосипа Сліпого, митрополита Івана Огієнка, дисидентів: Лукяненка, Чорновола, Калинців, братів Горинів, Стуса та ін. Любив слухати радіо особливо в РІЗДВЯНІ січневі дні, передавали багато колядок. Цікаві були передачі про УГКЦ і УАПЦ. Вперше почув голос Патріарха Йосипа Сліпого.

Скажу чесно, богослужіння в неділю майже не слухав, слухали батьки. Був ще «малий» і «дурний».

Слухав зазвичай вночі (у квартирах люди часто накривали приймач ковдрою, щоб не почули сусіди).

Переважно слухав на 25-метрових хвилях. Західні мовники одночасно транслювали на кількох частотах. Постійно треба було крутити ручку налаштування, шукаючи частоту, яку ще не встигли «накрити» глушилкою.

Щоб посилити слабкий сигнал, тато інколи викидував мідний дріт на «форточку» (віконну шибку), або приєднував приймач до труб опалення.

Найкраще слухати було на хвилях коротше 25 метрів, де глушіння було менш ефективним, а найефективнішими були 11, 13, 16 та 19-метрові діапазони. Технічно підковані громадяни самостійно додавали до радянських радіо КХ-діапазони (наприклад, 13, 16 або 19 метрів), які офіційно не підтримувалися, але й менше глушилися.

Цікаво, що радіола «Сакта» 1960-х років мала недокументовану особливість: натискання клавіш «КВ1» і «КВ2» одночасно дозволяло налаштуватися на 19-метровий діапазон.

«Глушилки». Радянська влада використовувала потужні станції перешкод, тому сигнал часто було чути з тріском та гулом. У великих містах глушіння було найсильнішим. Тому часто «голоси» слухали за містом, на дачах або в селах, де сигнал пробивався значно краще.

Прослуховування іноземного радіо вважалося антирадянською діяльністю та переслідувалося КДБ. Хоча саме прослуховування не завжди вело до арешту, розповсюдження почутої інформації («антирадянська агітація») могло закінчитися терміном у таборах.

У 1980-і роки аудиторія «Голосу Америки» в СРСР досягала 30 млн осіб, попри технічні перешкоди.

 

ЯК ПРАЛИ ОДЯГ в 1960-1970-х рр. Спогади дитинства.

Марок пральних машин у СРСР було не так уже й багато. Хтось із господарок використовували для прання пральні дошки, але прати у пральній машині було набагато зручніше та швидше. Прання в такій пральній машинці, хоч і замінювало ручне прання, являло собою цілий обряд. Вода попередньо нагрівалася окремо, оскільки підігріву води в самій машинці не було. Нагріта вода заливалася відрами (близько 3-х відер) в машинку, завантажувалася білизна, засипався пральний порошок, іноді додавали господарське мило.

Незмінним супутником прання був годинник - час прання засікалося по ньому. У пізніших машинах вже з'явився таймер для відліку часу. Як тільки необхідний час прання проходив, машинку вимикали кнопкою на корпусі прання. Ну, якщо відволікся, проґав – машинка продовжувала прати.

Для віджимання білизни зверху корпусу встановлювали спеціальні валики спарені. Дерев'яними щипцями (які додавались у комплекті до пралки) білизну витягували і намагалися вставити між двома валиками однією рукою. Зазвичай білизна перепліталася у великий клубок, розділити його було досить складно. Дуже товстий шар білизни неможливо було пропустити між валиками, за дуже тонкого – білизна не вичавлювалася. Тільки щипців не вистачало для розплутування клубка, доводилося допомагати другою рукою, попри дуже гарячий клубок.

Ну, ось вдалося дещо розплутати білизну, і вставити краєчок якоїсь речі у валики. Тепер треба було крутити ручку валиків, щоб білизна затягувалась і вичавлювалася. Видавлена ​​вода стікала на кришку машинки, встановлену для цього випадку зверху машини. Стікала вода у машинку. І повз теж.

Після закінчення прання всієї білизни вода з машинки виливалася через шланг у місткість, і тільки потім виливалася, адже помпи машинка не мала.

Віджата білизна складалася у ванну або миску для полоскання, вода мінялася двічі, тричі. Білизна вручну викручувалась і розвішувалась для сушіння.

ПРАЛЬНІ МАШИНИ в УРСР: продукція та ціни. З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.

Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.

Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).

Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.

 Побутова техніка.

Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3 х 4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли лише 5% сімей «наддержави».

Для масового поширення таких товарів були потрібні роки, але і через десятиліття звичайні зараз речі мали люди далеко не в кожному будинку.

Якщо порівняти ціни із зарплатами того часу, стає ясно, що крім продуктів і товарів першої потреби грошей на побутову техніку часто не вистачало.

Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і «найбільш передову науку», у звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри «ізолентою» й шукати поради, як з «вух» від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.

Пральні машини.

З історії. Марок пральних машин у СРСР було не так уже й багато. Хтось із господарок використовували для прання пральні дошки, але прати у пральній машині було набагато зручніше та швидше. Прання в такій пральній машинці, хоч і замінювало ручне прання, являло собою цілий обряд. Вода попередньо нагрівалася окремо, оскільки підігріву води в самій машинці не було. Нагріта вода заливалася відрами (близько 3-х відер) в машинку, завантажувалася білизна, засипався пральний порошок, іноді додавали господарське мило.

Незмінним супутником прання був годинник - час прання засікалося по ньому. У пізніших машинах вже з'явився таймер для відліку часу. Як тільки необхідний час прання проходив, машинку вимикали кнопкою на корпусі прання. Ну, якщо відволікся, проґав – машинка продовжувала прати.

Для віджимання білизни зверху корпусу встановлювали спеціальні валики спарені. Дерев'яними щипцями (які додавались у комплекті до пралки) білизну витягували і намагалися вставити між двома валиками однією рукою. Зазвичай білизна перепліталася у великий клубок, розділити його було досить складно. Дуже товстий шар білизни неможливо було пропустити між валиками, за дуже тонкого – білизна не вичавлювалася. Тільки щипців не вистачало для розплутування клубка, доводилося допомагати другою рукою, попри дуже гарячий клубок.

Ну, ось вдалося дещо розплутати білизну, і вставити краєчок якоїсь речі у валики. Тепер треба було крутити ручку валиків, щоб білизна затягувалась і вичавлювалася. Видавлена ​​вода стікала на кришку машинки, встановлену для цього випадку зверху машини. Стікала вода у машинку. І повз теж.

Після закінчення прання всієї білизни вода з машинки виливалася через шланг у місткість, і тільки потім виливалася, адже помпи машинка не мала.

Віджата білизна складалася у ванну або миску для полоскання, вода мінялася двічі, тричі. Білизна вручну викручувалась і розвішувалась для сушіння.

Перші пральні машини.

Перші пральні машини в СРСР почали привозити з США в 1920-х роках. Пральні машини в СРСР представлені в основному активаторними моделями та окремими напівавтоматичними пристроями, які відрізнялися простотою конструкції. Лише наприкінці радянської епохи з'явилася перша повністю автоматична модель.

Радянські машини були розроблені з мінімальною кількістю електроніки та рухомих частин, що забезпечувало їх довговічність та легкість у ремонті. Користувачам доводилося самостійно заливати та зливати воду, а також перекладати білизну з прального бака до центрифуги (якщо вона була). Часто використовувалися емальовані металеві баки, які були стійкими до корозії. Більшість моделей були компактними та відносно легкими, що було зручно для невеликих радянських квартир.

Власне масове виробництво почалося лише в 1950-х рр. на Ризькому електромеханічному заводі з моделі «ЕАЯ». Вода в машині не підігрівалася, заливання і злив проводилися вручну. Випрати можна було до 2,5 кг сухої білизни.

Одже, одна із перших моделей отримали назву «ЕАЯ-2» і «ЕАЯ-3», а потім її змінила «Рига-54», що цікаво, ця машинка мала коліщатка, а під час прання виставлялися гумові опори, адже завжди при пранні відбувається сильна вібрація і не секрет, що навіть сучасні пральні машини мають такі моменти.

Типи та моделі.

Більшість радянських пральних машин були активаторного типу: прання відбувалося за допомогою обертового диска (активатора) на дні бака. Вони не мали функції нагріву води (її потрібно було заливати вручну) та віджиму (для цього іноді використовувалися окремі центрифуги або вальці для віджиму на самій машині).

Згідно з даними з Держкомстату СРСР, вже в 1951 році виробництво побутових пральних машин наблизилося до позначки 19 тисяч штук, через кілька років, вже 1954 року — закріпилося на позначці 45,7 тис. екземплярів, а 1960 року підійшло до цифри 896 тисяч пральних машин на рік.

У 1965 році обсяг випуску пральних машин зріс до 3,4 млн штук на рік. Вже до 1970 року пральна машина була у 64% міських сімей СРСР.

«ЕАЯ». Одна з ранніх і простих моделей активаторних машин.

«Рига». Популярна серія, деякі моделі якої мали ручні вальці для віджиму білизни.

«Ока». Ще одна широко розповсюджена марка активаторних пральних машин.

«Волна» та «Сибирь». Моделі, які також мали популярність завдяки своїй надійності та простоті використання.

«Евріка». Деякі моделі цієї марки були напівавтоматичними і мали окремий відсік для центрифуги.

«Вятка-автомат». Це була перша масова й єдина повністю автоматична пральна машина в СРСР, випущена у 1981 р. на заводі «Вятка» в Кірові. Вона була дуже бажаним, але дефіцитним товаром. За функціоналом вона нагадувала західні аналоги того часу.

«Вятка» не була першою автоматичною пральною машиною у Радянському Союзі: в 1975 р. була спроба випуску автоматичної пральної машини «Волга-10». Для роботи «Волги-10» потрібно підключення не тільки до холодної, але й гарячої води, а також до каналізації. У більшості радянських квартир 1960-х років інженерні мережі не були розраховані на таке навантаження (потрібно було заземлення та стабільний тиск води).

«Малютка». Малогабаритна пральна машина, що вироблялася на Уралмашзаводі з 1973 по 1996 роки.

Основні цінові показники.

Ціни на пральні машини в СРСР значно варіювалися залежно від моделі та періоду випуску, складаючи від 40-50 рублів за прості активаторні машини в 1960-х роках до 1300-1500 рублів за перші автомати наприкінці 1980-х років.

1950-ті роки. Прості моделі активаторного типу коштували близько 600 рублів. Це дорівнювало приблизно середньомісячній зарплаті в той час.

1960-ті роки та пізніше: У цей період, коли зарплати зросли (до 80-110 рублів), пральні машини стали більш доступними, хоча все ще були відносно дорогими предметами розкоші. Їхня ціна могла коливатися, але все одно вимагала значних витрат.

У 1960-1970-х роках пральні машини (типу «Евріка» та «Волга-8») коштували в середньому 80-85 рублів, при середній зарплаті - 80-140 руб.

МАГНІТОФОНИ в УРСР: продукція та ціни. З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

        З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр.. 

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням. 

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.

Зарплата у всіх була різна.  Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.

Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.

Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).

Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.

 Побутова техніка.

Побутова техніка в СРСР коштувала захмарних грошей. Так, телевізор з екраном 3 х 4 см коштував як дві зарплати, а в 60-і роки дозволити собі холодильник могли лише 5% сімей «наддержави».

Для масового поширення таких товарів були потрібні роки, але і через десятиліття звичайні зараз речі мали люди далеко не в кожному будинку.

Якщо порівняти ціни із зарплатами того часу, стає ясно, що крім продуктів і товарів першої потреби грошей на побутову техніку часто не вистачало.

Жителі СРСР, яким пропаганда розповідала про виробництво тисяч танків і «найбільш передову науку», у звичайному житті були змушені ремонтувати окуляри «ізолентою» й шукати поради, як з «вух» від старої хутряної шапки зробити для дітей дефіцитні рукавиці.

Магнітофони.

У радянський період магнітофони використовували насамперед державні каральні органи та військові, працівники державного радіомовлення, а відтак – заклади освіти й культури та заможніші громадяни, доступнішими вони стали з 1970-х років.

У 1935 р. німецька фірма AEG випустила перший плівковий магнітофон, який мав однойменну назву і відтоді увійшов у світовий мовний вжиток.

Спочатку існували котушкові, чи бобінні магнітофони, потім – касетні. Розрізняли індивідуальні й студійні магнітофони, звичайні й портативні, а також стереомагнітофони й магнітоли, які поєднували магнітофон і радіо.

Серійний випуск магнітофонів почався в СРСР ще до війни, але проводилися вони для спеціального застосування.

Перший серійний магнітофон - СМ-45 конструкції М. Рабіновича - з'явився 1942 р., він працював зі стрічкою шириною 6,5 мм.

Магнітофони були однією з найважливіших категорій побутової техніки, а українські заводи займали провідні позиції у їх виробництві в межах усього СРСР. Першим серійним магнітофоном у Радянському Союзі став саме київський «Дніпро-1», випущений у 1949 році.

Котушкові (бобінні). Домінували у 1950-х — 1970-х роках. Магнітофон (Київський завод «Маяк») «Дніпро-1 мав дві швидкості запису (18 і 46,5 см/с), що було стандартом для ранніх моделей.

До середини 1950-х років апарати магнітного запису для споживчого ринку випускали вже низку заводів у Києві («Дніпро»), Вільнюсі («Ельфа»), Москві («Яуза», «Астра»), Горькому (МАГ-8М) та ін. У 1954 році почався випуск магнітної стрічки на хімічному заводі у Шостці Сумської области.

1957 р. набрав чинності державний стандарт ГОСТ 8088-56 «Магнітофони. Основні параметри» - перший, що регламентує параметри магнітофонів на стрічці завширшки 6,25 мм.

У СРСР магнітофонний розвиток розпочався від 1960‑х. Тоді можна було придбати бобінні магнітофони «Гинтарас» та «Айдас» (Вільнюс), «Маяк» (Київ), «Юпитер», «Ростов» та інші, а також першу марку стереомагнітофона «Яуза» (Москва), найдоступніші марки «Чайка» (Великі Луки) і «Мрія», портативну «Весну», яка потребувала 10 батарейок. До бобінних магнітофонів купували плівку '»Свема'», яку продукували на підприємстві у м. Шостці Сумської області.

1960 р. був випущений перший у СРСР стереофонічний побутовий магнітофон «Яуза-10», 1969 — перший касетний, «Десна».

З 1960 р. по 1969 р. обсяги виробництва магнітофонів в СРСР зросли зі 128 тис. до понад 1 млн одиниць на рік.

Касетні. Від 1970-х котушкові магнітофони почали поступатися місцем касетним. Так у крамницях ще 1969 р. з’явився перший такого типу магнітофон «Десна'» (Харків), який фактично був копією магнітофона знаменитої голландської фірми «Philips». А за ним почали продукувати й інші марки – «Электроника-302» (Москва), «ИЖ-302» (Іжевськ), «Протон-401» (Харків), «Весна» (Запоріжжя), «Романтик-М» (Ґорький) та інші. В армії використовували дротові магнітофони.

Масово поширилися з кінця 1970-х. Запорізький завод магнітофонів «Весна», відкритий у грудні 1979 року, став ключовим майданчиком для випуску касетників, які стали найпопулярнішими в СРСР.

Касетні плівки виготовляли переважно на заводі у згаданій Шостці. Популярністю користувалися болгарські мікрофони.

На початку 1980-х років магнітофон був в 30% міських сімей.

Основні українські бренди та виробники.

Українські підприємства виготовляли як масові моделі для широкого загалу, так і високоякісну апаратуру для меломанів.

«Дніпро» (Київський завод «Маяк»). Перша серія побутових котушкових магнітофонів. Модель «Дніпро-14А» вважалася однією з найбільш просунутих у своєму класі на момент виходу.

«Маяк» (Київський завод «Маяк») - культовий бренд пізньорадянської епохи.

«Маяк» — серія транзисторних котушкових та касетних магнітофонів виробництва Київського заводу «Маяк». Першим магнітофоном серії була модель «Маяк-201», яку почали виробляти в 1971 році на заміну лампового стаціонарного магнітофона «Дніпро-14А».

З 1974 року вироблялась дещо модернізована модель «Маяк-202». У 1976 році почато випуск стереофонічного магнітофону «Маяк-203». Подальші модифікації «Маяк-204», «Маяк-205» та «Маяк-206» (1979-1980 рр.), відрізнялись незначними змінами електронних схем та зовнішнім оформленням.

В 1983 році завод почав виробництво касетного стаціонарного магнітофона-приставки «Маяк-010-стерео». Це був один з перших магнітофонів в СРСР такого класу. Касетні стаціонарні магнітофони, такі як «Маяк 231-стерео» та наступні моделі 232/233, були мрією багатьох завдяки надійності та можливості підключення до підсилювачів.

«Весна» — торгова марка транзисторних портативних магнітофонів, які вироблялись в УРСР з 1963 до початку 2000-х років у Києві та Запоріжжі (Запорізький завод «Іскра» / Завод «Весна»). Котушкова «Весна» 1963 року стала першим в СРСР батарейним магнітофоном випущеним у широкий продаж. Касетні магнітофони «Весна» були однією з найпопулярніших у країні марок.

Моделі на кшталт «Весна-202» (котушкова) та пізніші касетні «Весна-211-стерео» або компактна «Весна-309» були надзвичайно популярними через свою мобільність.

У 1980 році журнал «Радіо» повідомляв про початок випуску стаціонарних касетних магнітофонів 1-ї і вищої групи складності «Весна-101-стерео», «Весна-102-стерео» і «Весна-001-стерео». Їх виробництво, схоже, обмежилося невеликими пробними партіями.

«Романтика» (Харківський приладобудівний завод ім. Шевченка): Спеціалізувалися на комбінованих пристроях (магнітоелектрофонах), що поєднували програвач платівок, радіо та магнітофонну панель.

«Десна». В Україні (та в СРСР) перший касетний магнітофон «Десна» випускав Харківський радіозавод з 1969 року. Це була копія «Philips EL3300», 1964 року випуску. Особливістю магнітофона «Десна» була можливість вести прихований запис за допомогою перемикача провідного дистанційного керування, розташованого на мікрофоні.

«Юпітер». У 1971 р. Київський науково-дослідний інститут електромеханічних приладів розробив зразок стаціонарного стереофонічного котушкового магнітофона «Юпітер».

Виробництво магнітофонів «Юпітер» було організовано на Київському заводі "Комуніст" (з 1991 року - ВАТ «Київський завод «Радар»). Монофонічний магнітофон «Юпітер-1201» у 1971-1974 роках випускався також Омським електротехнічним заводом ім. Карла Маркса (не плутати із «Юпітером-201-стерео» київського виробництва).

Основні цінові показники.

При середній зарплаті близько 90 руб. після грошової реформи в 1960-х роках однією з найдешевших моделей був магнітофон «Романтик», який вроздріб коштував близько 160 руб. Аналогічні моделі коштували 180 – 200 руб. і більше. Магнітофон «Дніпро-12» - 147 руб. (1970 р.).

Прості транзисторні моделі коштували близько 160-200 рублів, тоді як складніші і високоякісні (включаючи імпортні) магнітоли і акустичні системи могли досягати 1000 рублів і більше. Ціни залежали від типу магнітофона (котушковий, касетний, портативний), його складності та виробника.

Прості портативні магнітофони. Касетні магнітофони. Магнітофон «Весна-2» коштував 190 рублів, а «Супутник-401» - 180 рублів.

Складніші та імпортні моделі. мпортні магнітоли, такі як «Sharp GF-777», коштували близько 2 000 рублів, що було дуже дорого. Магнітофон «Олимп-005» - 1 230 руб.  Стереокомплекс «Романтика-002-стерео» - 2 700 рублів.

"Комета МГ-201М" - популярний в СРСР котушковий магнітофон 1960-х років