З історії картографування теперішньої Одеси (Джинестра, Коцюбіїв, Хаджибей). XV-XVIII ст.

З історії картографування теперішньої Одеси. 

 На італійській карті Фра Мауро 1459 р. на місці Коцюбіїва показано поселення (або руїни) під назвою Фіорделікс (Fiordelixe).

Карта 1513 року. На карті позначено Laginestra.

Карта Герарда Меркатора «Taurica Chersonesus. Nostra aetate Pruccopsca et Gazara dictur», 1595 р. На місці сучасної Одеси позначено: «Ginestra» та «Flor de Lix».

На карті «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina cum adjacentibus Provinciis” Г. Боплана 1648 р. на місці Одеси -  Kociubi H.y.D.

1703 р. Пласід де Сент-Елен та П’єр Дюваль. Карта «Composite: Le course du Danube» (Карта річища Дунаю).

1703 р. опублікували 4-х листову карту «Le Cours du Danube dédix au Roy». Карта міститься в атласі "Cartes de geographie", що був опублікований  в Парижі між 1686-1704 рр. Гравер мапи Клод Огюст Бері (Claude-Auguste Berey; 1651-1732).

На карті Нижня Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) позначена як «Ukranie ou Pays des Cosaqyes” (Україна або Земля (Країна) Козаків).

На карті позначено Коцюбіїв (Koczuby) - теперішня Одеса.

Це  дуже рідкісна і детальна карта Чорноморського регіону. Карта особливо цікава, оскільки намальовано демонструє походи кримських татар в Україну. На карті зображені верблюди, яких татари використовували у походах і мандрах по українських теренах як тяглову силу і для їзди верхи. Позначено та підписано дніпровські пороги,  шлях татар на Польщу – «Route des petits Tartares en Pologne». Південна Україна – «Passage des Tartarres a la nage».

На даній карті також відображена одна з чисельних морських битв козацького флоту (атака запорожців на турецький корабель за допомогою човнів з частково критими шкірами корпусами) біля острова Тендра під час Московсько-турецької війни 1686—1700 рр. (також Московсько-османська війна 1686-1700 років) — війна в 1686—1700 роках між Московським царством і Османською імперією за контроль над південною Україною та Донщиною. Складова Великої турецької війни 1683–1699 років. Закінчилася поразкою османів і підписанням у 1700 році Константинопольського договору.

Цікаво, що самі запорожці тоді називали Тендру «Тин-дерево». Це було класичне, «прибите» місце перепочинку і стоянки перед подальшим плаванням у море і після повернення з походу [Василь Терлецький; ФБ 2024].

Сергій Кутняков (FB; 2024): «Шедевральне зображення атаки запорожців біля Тендри в морі на турецький корабель за допомогою човнів з частково критими шкірами корпусами. Подібні конструкції відомі з античності у меотів, зігів і ахейців – народів півдня Меотиди. Які могли в дощ і штормову погоду під шкіряними навісами веслувати по морю.

У Надазов'ї, яке позначене як край татар і ногаїв, західніше гирла Дону бачимо Beauport (Таганрог, або Новий Азовський городок і порт згідно Константинопольського договору 1700 року). На правому березі в гирлі Кальміусу (або Міусу) позначене місто Рidoa. Ще один, тепер вже французький варіант козацької передісторії Маріуполя».  

Пласід де Сент-Елен (Placide de Sainte-Hélène; 1648-1734), французький картограф, географ королів Людовика XIV і XV. Пласід де Сент-Елен був родичем П’єра Дюваля.

П’єр Дюваль (Pierre Duval; 1619-1683), французький географ та картограф, племінник та учень Ніколи Сансона, працював також у картографічній майстерні Сансонів. Про П’єра Дюваля відомо, що народився він у 1619 р. в м. Аббевіль (Abbeville), що розташоване на півночі Франції. 1650 р. отримав титул Королівського Географа. Перші карти почали з’являтися з 1646 р., публікувались як окремо, так і входили до збірників карт. Спочатку це були переважно копії мап голландських видавців. До 1654 р. карти П. Дюваля публікував П. Мар’єт-старший, згодом — Ю. Жайо (до 1670 р.).

1654 р. заснував власне видавництво і відмовився перевидавати свої старі карти, що згодом призвело до розриву з Ю. Жайо. У цьому ж році до свого прізвища почав додавати: д’Аббевіль. 1658 р. П. Дюваль склав карти Франції та її провінцій і написав до своїх карт «Description de la France ou Géographie françoise» (Опис Франції й французька географія).

Найвагомішими здобутками П. Дюваля є збірний атлас «Cartes de Geographie» (Париж, близько 1654 р.) (зібраний із мап відомих голландських і французьких картографів XVII ст. і невеликої кількості карт самого П. Дюваля; видавався у 1662 р., 1667 р., 1684 р.).

1658 р. фундаментальна праця «Le Monde, ou Géographie universelle, contenant la description et les cartes et les blasons des principaux pays du monde» (у 2 томах) з описом країн, яка перевидавалася багато разів. До 1688 р. було шість видань французькою мовою (1663 р., 1676 р., 1682 р. та ін).

У 1676 р. вона вийшла під назвою «Всесвітня Географія, що містить описи, карти й герби основних країн світу» (La Geographie Universelle contenant Les Descriptions, les Сartes, et le Blason des principaux Pais du Monde). Видана в Парижі, 312 сторінок з картами.

«Всесвітня Географія» є унікальним історичним документом в області картографії й представляє величезне значення для всіх країн світу в галузі історії, географії, лінгвістики, хронології. Примітно, що в цій географії із усіх країн тільки три названі імперіями. Це Імперія Тартарія (Empire de Tartarie) на території сучасного Сибіру, Імперія Могол (Empire Du Mogol) на території сучасної Індії, у Європі – Турецька Імперія (Empire des Turcs). Якщо в сучасній історії можна легко знайти відомості про Імперію Великого Могола, то про Тартарію, як про імперію, не згадується в підручниках ні по світовий, ні по вітчизняній, ні в матеріалах по історію Сибіру. Цікаві комбінації географічних назв, що збереглися до наших днів, і що канули в часі. Наприклад, на карті Тартарії, вона граничить на півдні з CHINE (сучасний Китай), а поруч на території Тартарії, за Великою китайською стіною, позначена місцевість названа CATHAI, трохи вище зазначені озеро Lak Kithay і населений пункт Kithaisko.

Після смерті П. Дюваля картографічною фірмою керувала його вдова, а згодом — доньки.

1779 р. Генеральна карта Новоросійської губернії. Позначено Хаджибей. 

Коцюбіїв (також Джинестра, Кочубіїв, Коцюбей, Кацюбіїв, Качибей, Гаджибей, Хаджибей) — історичне поселення на півдні України, тепер м. Одеса.  

Ginestra (la ginestra, la zinestra, la sinestra) (Джинестра). Це італійська назва (від la ginestra — дрік), яка зустрічається на середньовічних морських картах-портоланах XIV–XV століть. Так італійські картографи позначали поселення, якірну стоянку та узбережжя в районі нинішньої Одеської затоки.

Джинестра, Коцюбіїв, Хаджибей та сучасна Одеса — це історична тяглість одного й того самого географічного пункту, який просто змінював назви залежно від того, хто контролював територію.

У V столітті до н. е. на місці сучасного центру Одеси існувало стародавнє грецьке поселення — «Гавань Істріан». Залишки цієї колонії були знайдені під сучасним Приморським бульваром на глибині 1,5 м, а також на інших вулицях міста. Окрім цього поселення, на території Одеси також налічується близько дванадцяти інших давньогрецьких колоній. Крім інших, на протилежному березі Одеської затоки було поселення «Гавань Ісіякон». Суперництво між мешканцями цих колоній було зумовлене тим, що між ними проходив кордон грецьких міст-колоній Ольвії (на північному сході зі сторони гавані Ісіякон) та Істрії (на півдні зі сторони гавані Істріан). У другій половині IV — початку III століття до н. е. Ольвія вступила в конфлікт із сусідніми грецькими колоніями, Херсонесом та Істрією. Причиною війни стало невдоволення правителями Ольвії сферами впливу в цьому регіоні. На той час гавань Істріан була прикордонним форпостом Істрії, тому через війну це поселення прийшло у запустіння наприкінці IV століття до н. е., а гавань Ісіякон проіснувала ще два століття.

Близько XIV століття, у місцевому степу панувала Ногайська орда, яка згодом влилася до Золотої Орди. В ординські часи, у XIV столітті, на місті колишньої грецької колонії з'явилася генуезька факторія «Джинестра», що торгувала з кочовиками. Генуезці купували у Північному Причорномор'ї здебільшого зерно та рабів. Водночас, на думку науковців, Куяльницький та Хаджибейський лимани почали віддалятися від Чорного моря, внаслідок чого утворився природний насип — «Пересип». Це не могло не позначитися на економічному стані краю, бо у наступні роки на цих двох лиманах видобувалося багато солі. На початку 1320-х років одним з основних ворогів Золотої Орди стало Велике князівство Литовське.

На місці Одеси у травні 1415 р. у польського хроніста Яна Длугоша вперше згадується порт Kaczubyeiow (Коцюбіїв). Поселення з'явилося на берегах Одеської затоки Чорного моря в період Великого князівства Литовського за часів правління князя Вітовта. Заснував його, за переказами, знатний подільський (польський чи український) магнат-шляхтич — Коцюба-Якушинський (Kocub Jakuszynski). 

Посол Речі Посполитої в Кримському ханстві у 1578—1579 роках Мартін Бронєвський в описі Криму (Tartariae Description) описує руїни Cacibiei: «Далі Качибеєве городище, як нібито звалилась земля, що омивається широким озером, що знаходиться біля моря й при гирлі Дністра; там, кажуть, був раніше досить значний порт».

У 1657 році мандрівник і письменник Османської імперії Евлія Челебі так схарактеризувати «землю фортеці Ходжабай»: «До сьогоднішнього дня споруди цього укріплення збереглись і їх добре видно на березі Чорного моря, на крутій скелі. Якщо це укріплення хоч трохи підремонтувати, місцевість стане залюдненою, а дорога безпечною. У цих місцях із Чорного моря добувають сіль…».

Потім поселення знову залюднено переважно єдисанськими татарами (ногайцями Єдисанської орди), греками та іншими під назвою Хаджибей (Hacıbey) (нібито — у дослівному перекладі «достойник (князь), що зробив паломництво — хадж до Мекки»). Хаджибей — татарсько-османське (спотворене) звучання (озвучування; кін. XV- поч. XVI століття) українського (староукраїнського) слова Кацібей-Качибей (Кацюбіїв) (із часів Великого князівства Литовського та Руського — кін. XIV — поч. XV ст.).

У 1765 році, поряд із поселенням Хаджибей, Османська імперія будує фортецю Новий Світ (Єні-Дунья).

Під час російсько-турецької війни 1768—1774 років Хаджибей руйнувався.

З 1792 року за Ясським мирним договором території на схід від Дністра (у тому числі й Хаджибей) відійшли до Російської імперії. Під керівництвом Хосе де Рібаса 1793 за проєктом голландського військового інженера Франца де Воллана була побудована фортеця й започатковані роботи з будівництва порту та міста.

1794 року Хаджибей було перейменовано на Одесу.

Україна Інкогніта (FB, 17 липня 2022 р.): «Козаки нерубаї збудували Одесу? А як же Катерина ІІ?:

Ще й досі лунають вигуки деяких одеситів, про те, що Одеса - російське місто, що його збудувала Катерина ІІ і тд. А на околиці міста є найбільший козацький цвинтар України - Сотниківська Січ. Раніше це було село Малий Куяльник - його заснували козаки, які перебралися, після руйнації росіянами Запорізької Січі, на околиці міста Хаджибей, на землі Османської імперії. Після захоплення росіянами Хаджибея ці козаки присягнули на вірність російській імперії й пообіцяли ніколи не брати в руки зброю, за що їх і назвали нерубаями. Замість рубати ворогів, вони отримали дозвіл на розробку будівельного каменю - вапняку-черепашнику, і згодом стали монополістами у цій справі. І не лише у Куяльнику, а й в Усатовому, а особливо у селі Нерубайське (із назви зрозуміло, хто жив у селі). З часом їхні копальні-катакомби розрослися на десятки кілометрів, а ще пізніше - на сотні. Нині це легендарні Одеські катакомби - найбільші у Європі. Саме із каменю, який добували нерубаї, у 19 столітті збудували місто. Воно не було новим - це був перейменований Хаджибей, який Катерина вирішила назвати як античне місто - Одеса. Хтось їй ляпнув, що стародавня Одеса стояла на місці Хаджибея, хоча це повна нісенітниця, адже Одеса була на болгарському узбережжі. А ще одне античне місто - Едеса, стояло там де нині Шанлиурфа. До речі команда Україна Інкогніта була й там, і там.

Першими будівельниками були все ті ж нерубаї. Пізніше на будівництво прибуло багацько переселенців з ближніх українських губерній, а також колоністів запрошених царським урядом - греків, болгарів, албанців... З російських губерній мало хто прибував - великороси майже не приймали участі у розбудові Одеси в першу половину 19 століття.

Керівництво містом здійснювали переважно іноземці та їх нащадки - Хосе де Рібас, Томас Кобле, Арман де Рішельє, Луї де Ланжерон, Пауль Коцебу, Григорій Маразлі... Із російських можновладців помітну роль у розбудові міста зіграли лише Воронцови.

Одними із піонерів будівництва Одеського порту були Потоцькі. А ще були Яхненки і Симиренки - почесні громадяни Одеси, гласні міської думи. Про рівень Симиренків у Одесі свідчить хоча б те, що Платон Симиренко одружився із дочкою голови Одеської думи - Тетяною Овчінніковою. А ви знали, що видатний селекціонер Левко Симиренко - це внук одеського міського голови? Та хто ж про це колись казав, якщо навіть про роль Симиренків у розбудові міста і порту мовчать і досі.

За рахунок чого розвивалася Одеса? Про це теж мовчать русофіли, адже це було українське зерно, яке прямувало із порту в усі куточки світу.

В усі періоди більшість населення у Одесі становили українці. Було багато євреїв - легендарна єврейська Одеса, а от яким боком до міста росіяни? Чому воно "російське" і нащо в ньому пам'ятник жінці, яка зруйнувала Січ і закріпачила українців. А ще переписала історію, зробивши із України-Русі окраїну?».

Тарас Чухліб (2024 р.; ФБ): «ІСТОРІЯ НАШИХ ПЕРЕМОГ - МОРСЬКА БИТВА З ТУРКАМИ БІЛЯ ОСТРОВА ТЕНДРА ВОСЕНИ 1621 РОКУ

У джерелах збереглися фрагментарні відомості про козацьку флотилію України, що налічувала 26 човнів-«чайок» і використовувала як морську базу острів Тендра.

У наші дні – це Тендрівська коса, північно-західна окраїна якої лежить приблизно за 27 км на південь від Очакова. Прикметний опис тогочасної Тендри подав Г. Боплан: «це острів на відстані 4 льє від гирла Дніпра, завдовжки до 3–4 льє; голий, вкритий поодинокими чагарниками. Прісна вода тут надзвичайно смачна, а довкола –

хороші місця для якірної стоянки». Із цього опису випливає, що безлюдний, із бідною рослинністю острів, який, за сучасними мірами довжини, завдовжки становив 13–18 км (скільки він був завширшки — невідомо, нині найбільша ширина Тендрівської коси сягає близько 2 км), міг прислужитися тогочасним козакам-мореплавцям зручними стоянками для суден та наявністю на ньому питної води. Географічне розташування Тендри було вельми вигідним для козаків за умов постійного запорозькотурецького протистояння на Чорному морі.

Цей острів знаходився на відстані лише близько трьох десятків кілометрів від входу у Дніпровський лиман, правий берег якого захищала Очаківська, а лівий Кінбурзька фортеці.

Козацьким чайкам, які прямували з Дніпра в Чорне море, або поверталися через Дніпровське гирло на Запорозьку Січ, доводилося прослизати лиманом поміж цих сторожових форпостів противника. Козаки використовували Тендру для прихованого від ворога відстою своїх човнів, а також як проміжний опорний пункт під час походів на далекі відстані.

Острів Тендра постав для козаків у ролі тимчасового тилового плацдарму, спираючись на який вони здійснювали свої операції у прилеглій до острова акваторії Чорного моря. У другій половині вересня 1621 р. під Тендрою розгорівся бій між козацькою та османською флотиліями. Про цей бій збереглися скупі відомості, що їх подав автор «Тугфета». З названого твору випливає, що після того, як армія Османа ІІ рушила від Дунаю у напрямі кордону Речі Посполитої, в Ісакчі залишився зі своєю ескадрою Халіль-паша — капудан-паша, головний османський адмірал. Султан наказав йому захищати наведений через ріку понтонний міст, а також споруджувати в цьому районі нову фортецю. Через якийсь час, власне, близько 15 вересня, капудан-паша почув тривожну для себе звістку про повторний вихід з Дніпра сорока козацьких чайок. Реакція капудана-паші на таке повідомлення не забарилася. 15 вересня він послав проти запорожців 10 галер під командуванням бега Мори Абді-паші.

Вийшовши з Кілійського гирла Дунаю і рухаючись на північний схід уздовж морського узбережжя, цей османський флотоводець провів свої галери повз Дністровський лиман. Далі маршрут Абді-паші проліг до Очакова, де йому повідомили про останні новини щодо козаків: «мовляв, при острові Тендра стоять на якорі двадцять шість штук чайок з одним захопленим кораблем».

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

 Фра Мауро 1459 р. На місці Коцюбіїва показано поселення (або руїни) під назвою Фіорделікс (Fiordelixe).   

Карта 1513 року. На карті позначено Laginestra.

Герард Меркатор 1595 р. Карта «Taurica Chersonesus. Nostra aetate Pruccopsca et Gazara dictur».  На місці сучасної Одеси позначено: «Ginestra» та «Flor de Lix». 

1779 р. Генеральна карта Новоросійської губернії. Позначено Хаджибей. 

 Коцюбіїв (Koczuby) на мапі 1703 р.

 Коцюбіїв (Koczuby) на мапі 1703 р.

Шкільництво в УРСР: шестиденка, роздільне навчання хлопців і дівчат, військова підготовка та трудові практики

Шкільництво в УРСР (Українській Радянській Соціалістичній Республіці) пройшло шлях від політики українізації у 1920-их роках до жорстокої русифікації у 1970-1980-их роках. Радянська школа була інструментом створення «нової людини», де комуністична партія жорстко контролювала навчання. 

20 квітня 1938 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України».

На виконання постанови від 20.04.1938, з найближчого навчального року суттєво збільшили кількість уроків російської мови в українських школах і школах національних меншин. Тільки в 1-му класі діти могли уникнути вивчення російської. Вже у 2-му класі на неї відводилося 3 години на тиждень. У 3-му і 4-му – 5 годин. 5-му, 6-му і 7-му – 6 годин. У 8-му, 9-му і 10-му – знову 5 годин.

До кінця розвалу СРСР кількість учнів, що навчались українською мовою в Україні, впала з 81% (1950-і рр.) до нижче 48%.

Попри поширений міф, у школі не завжди вчили безкоштовно. З 1940 по 1956 рік старшокласники мали платити за навчання – приблизно 150–200 рублів на рік.

З 1943 р. по 1954 р. у великих містах хлопці й дівчата навчалися окремо. Вважалося, що це дисциплінує учнів. Цікаво, що саме в цей період кількість медалістів різко зросла. У програмі для хлопців з’явилися й предмети з військової підготовки.

В 1947 році запровадили єдину форму, купувати яку батьки мали власним коштом. 

 Для хлопчиків це були сірі штани та сорочка, широкий ремінь і кашкет з кокардою. Для дівчаток форма, як і раніше, складалася з коричневої сукні та фартуха. 

 Дівчата мали коричневу сукню з чорним (повсякденним) або білим (для урочистих заходів) фартухом, що зав'язувався ззаду на бант. Сукні були з білими комірцями та манжетами, їх можна було обробляти мереживом. Носіння коміра та манжетів було обов'язковим. На додаток до цього дівчатка могли носити чорні чи коричневі (повсякденні) чи білі (парадні) банти. Банти інших кольорів за правилами не допускалися.

Сукні у дівчаток були майже однакові, але фартухи були різні- і найпростіші з дешевої тканини, і дуже красиві (навіть чорні, повсякденні). Їх або шили, або діставали за блатом: з оборками, защипами, плісованими або гофрованими крильцями.

  У 1949 році в країні запровадили загальну семирічну освіту.Це означало, що здобуття семи класів шкільної освіти стало обов'язковим для всіх.

У 1958 році замість загальної обов'язкової семирічної освіти було введено загальну обов'язкову восьмирічну освіту, завершену повсюдно в 1962. Повну середню освіту було збільшено на один додатковий клас — з 10 до 11 років навчання, але через п'ять років (1963 рік) 11 клас був ліквідований як невдалий експеримент.

У 1966 р. у 5—7-х та 10-х класах було запроваджено літню трудову практику, у 1970 році у 9-му класі — новий предмет — «Початкова військова підготовка», а в 7-му класі — «Основи Радянської держави і права».

У 1969 році, відбулася суттєва реформа, яка змінила структуру шкільного навчання: початкова школа стала трирічною (з 1-го по 3-й клас), неповна середня школа охоплювала період з 4-го по 8-й клас, а повна середня освіта завершувалася після 10-го класу. Проте, вже у 1980-х роках тривалість початкової школи знову збільшили, і діти поверталися до чотирирічного циклу з 1-го по 4-й клас.

Згідно з постановою Ради міністрів СРСР від 8 вересня 1970 р., навчальний рік у школах починався 1 вересня і закінчувався, включаючи проведення іспитів та практики, в 1-7 класах – 30 травня, у 8 класі – 10 червня, у 9-10 класах – 25 червня. Навчальний рік ділився на навчальні чверті: перша – з 1 вересня по 4 листопада, друга – з 10 листопада по 29 грудня, третя – з 11 січня по 23 березня, четверта – з 1 квітня до кінця навчального року.

 Між чвертями й були канікули: осінні – з 5 по 9 листопада, зимові – з 30 грудня по 10 січня, весняні – з 24 по 31 березня, літні – з дня закінчення навчального року і по 31 серпня.

Канікули мали чітко регламентовану структуру, яка поєднувала відпочинок з ідеологічним вихованням, працею та активним дозвіллям на свіжому повітрі.

1978 р., 11 листопада – Директива колегії Міністерства освіти УРСР "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки" (посилення русифікації).

У 1980-х для старшокласниць навіть дозволили сині костюми-трійки. Та попри строгі правила, школярі намагалися "освіжати" вбрання блузками, прикрасами чи укороченням спідниць. За відсутність форми могли відправити додому.

До середини 1980-х рр. шестиденний навчальний тиждень був обов'язковим стандартом для всіх класів, що дозволяло вкластися у 10-річну програму навчання. З початком шкільної реформи у 1984–1985 рр. та переходом на 11-річне навчання з'явилися перші експерименти щодо запровадження п'ятиденки, насамперед для початкових класів. Кінець 1980-х рр. перехід став масовим. Школам дозволили самостійно обирати режим роботи, і багато навчальних закладів почали перекладати учнів на п'ятиденний тиждень, щоб дати дітям другий вихідний для відпочинку та домашніх завдань.

У 1986 році було зроблено крок до запровадження одинадцятирічної освіти, що призвело до зсуву нумерації класів, починаючи з четвертого.

Крім того, після повернення до чотирирічної початкової школи, учні мали можливість вибору між двома програмами: чотирирічною (що вела до 11-річної повної освіти) та трирічною (що вела до 10-річної повної освіти). Діти, які навчалися за скороченою, трирічною програмою початкової школи, переходили одразу до п'ятого класу, минаючи четвертий. Варто також згадати експерименти у деяких школах з 1985 року, де навчання могло розпочинатися з "нульового" класу, а школярі могли "перестрибувати" з 4-го одразу в 6-й.

 

Про спеку та бурі Львівщини влітку у XX -XXI ст

 

Настання літа пов'язується з переходом середньої добової температури через 15°С, що буває в третій декаді травня. Кінець літа настає з переходом середньої температури через 15°С до нижчих температур.

Літо тепле, переважно дощове, триває в середньому 3-3,5 місяці. Найбільше опадів буває протягом червня-липня. Дощі випадають переважно зливові, тому розподіл їх по території нерівномірний. Обложні дощі літом бувають рідко.

За середніми багаторічними даними метеорологічної станції м. Львів, число днів з опадами в червні - 16, у липні та серпні - 15.

У літній період температура зростає повільніше, ніж весною. Середня температура зростає о 13 годині в період червень - серпень дорівнює 20-22°С, а максимальна в окремі роки сягає 32-37°С.

У ХХ столітті винниківчани запамʼятали спекотні літа (температура сягала понад 30°С) – у 1900-1911, 1915-1918, 1920-1924, 1926-1940, 1943-1948, 1950-1952, 1954, 1957-1959, 1961, 1963, 1964, 1968, 1987, 1992, 1994, 1998, 1999 роках; у ХХI столітті – у 2000-2002, 2004, 2005, 2007-2010, 2012-2017, 2019-2026 роках.

Спека — дуже нагріте сонячними променями повітря. У метеорології, підвищення температури повітря від +30 °С до +34 °C; «сильна спека» від +35 °С і вище.

1911 р.

Найтривалішою за часом у довоєнному австрійському Львові називають спеку 1911 року, яка мала глобальні масштаби — охопила спершу Американський континент, а згодом хвилею розпеченого повітря накотилася на цілу Європу. Попри припущення тогочасних метеорологів про те, що високі гірські масиви зупинять поширення спеки на теренах Галичини, цього не сталося.

“Після кількох прохолодних і переважно вологих років цього року нас спіткало справжнє лихо – спека, яка дуже відчутно відбилася як на людях, так і на тваринах, жителях міст і сільської місцевості. Нам ще давніше пророкували “теплову хвилю”, коли ми почули новини про неймовірну спеку в Америці. Тепло поширювалося все далі і далі на схід, досягаючи центральної Європи, а потім і нашої країни (Австро-Угорщини, – авт.). Не допомогли ні Альпи, ні Карпати, які, згідно з науковою теорією, є природним бар’єром для перекриття шляху теплової хвилі на північний схід. На жаль, ми відчули її дуже гостро разом із тривалою посухою”, – писала на початку серпня 1911 року краківська газета «Nowości Illustrowane» (Богдан Скаврон. Не допомогли ні Альпи, ні Карпати: як галичани потерпали від спеки. 2022).

Спека в Європі призвела до надзвичайного пересихання Ельби. У руслі ріки навіть відкрився один із так званих “голодних каменів”, який віддавна сигналізував місцевим мешканцям про катастрофічну ситуацію з опадами, “віщував” посуху та неврожай.

“Ці камені з’являються на поверхні тільки в надзвичайно спекотні та посушливі роки, зазвичай вони заховані у воді. У цій місцевості стало традицією в народі викарбувати на каміннях дати, коли вони були помітні. Востаннє камені бачили під час пам’ятної посухи 1904 року. А раніші посухи зафіксовані у вибитих на них написах – 1115, 1616, 1636, 1707, 1716, 1790, 1800, 1811, 1842, 1862, 1868 і 1893 роки”, – повідомляла газета «Nowości Illustrowane» (Богдан Скаврон. Не допомогли ні Альпи, ні Карпати: як галичани потерпали від спеки. 2022).

1929 р.

Наступна спека такого ж глобального масштабу накрила Північну півкулю в 1929 році.

“Спека, яка панувала протягом кількох днів, зросла ще більше, і градусник показав значне збільшення температури. Вже вранці термометр показував 28 градусів Цельсія, а вдень 35 градусів. Незважаючи на будні, цілі натовпи людей «мігрували» в парки та сади, а нечисленні у місті ставки були повністю заповнені”, – писала тодішня львівська газета «Chwila» (Богдан Скаврон. Не допомогли ні Альпи, ні Карпати: як галичани потерпали від спеки. 2022).

Як зауважили газетярі, власники та орендатори довколишніх водойм, завдяки тогочасні спеці, непогано заробили. Користаючи з моменту високого попиту, вони значно підняли плату за вхід на пляж.

“Орендатор ставу у Брюховичах, де зазвичай беруть 1 злотий за квиток, збільшив ціну. Минулої неділі попередньо продані квитки за старою ціною були визнані недійсними, за вхід вимагали 1,50 злотих. Чи вода стала дорожча, чи доведеться платити за задоволення роздягатися під відкритим небом, а не в кабінках?” – риторично запитувала газета «Chwila» (Богдан Скаврон. Не допомогли ні Альпи, ні Карпати: як галичани потерпали від спеки. 2022).

Як повідомляла тогочасна газета “Діло”, у ті спекотні дні у Львові було зафіксовано кілька випадків сонячних ударів. “Львів’яни мучаться непомірно, не маючи де скупатися. Всі відомі у Львові стави й калабані переповнені. Але та купіль – жах Божий!” – бідкалися в пресі.

Буря у Львові і в околиці.

Після кількадневої великої спеки яка на сонці доходила до 41° Ц, навістила в четвер 25 липня около 6 години Львів і околицю страшна буря, зі зливою. Вихор виривав дерева з корінням (напр. на Цитаделі). Буря лютувала дві години. Буря спричинила страшні шкоди на полях. (Рада, №34 від 28.07.1929) (Фотографії старого Львова. Які пекельні спеки переживав Львів 100 років тому. 2024).

1930-ті роки.

1933 р.

Про спекотні дні та бурі Львівщини влітку 1930-х років (за матеріалами: Фотографії старого Львова: «Богдан Скаврон. Не допомогли ні Альпи, ні Карпати: як галичани потерпали від спеки. 2022», «Які пекельні спеки переживав Львів 100 років тому. 2024» та «Цікавинки з львівської преси: спеки та бурі в краю у 1930-х роках. 2026»).

Страшна спека у Львові. 

В неділю, 20 липня спека осягнула аж 40 степенів Цельзія. Тому тисячі мешканців вирушили поза Львів. Один прогульковий поїзд відїхав до Сколього, а другий до Бережан. Львівські стави, парки та підміські ліси були переповнені львівськими громадянами(ками). В понеділок 31 липня вранці понад Львів перетягнула громовиця з дрібненьким дощиком, який відсвіжив дещо повітря. (Джерело: Діло №199 від 01.08.1933 р.).

Великі спеки.

Від кількох днів при кінци місяця липня панували в нас великі спеки. У Львові в полуднє температура доходила до 40° Цельзія. Через спеку багато людей дістало сонішного удару. І так приміром у Давидові біля Львова помер від удару сонця Німець-кольоніст Шляфвірт. У Львові привезли до Каси Хорих кілька дітей, попарених сильно сонцем; одно з них аж до кости. (Правда, №31 від 08.06.1933)

Бурі – тучі та спека.

В суботу 12 серпня вечером перейшла сильна буря з громами й зливою понад Львівщину, Перемищину, Луччину й ще деякі околиці краю. В Загорю, пов. Львів, від грому згоріло кілька господарств, а один чоловік (М. Керколуб) заляканий громами дістав удар серця і вмер. Буря накоїла богато шкоди на полях та ушкодила дороги. В деяких околицях падав також град. По тій бурі в цілім краю похолоділо. (Джерело: Народня справа №33 від 20.08.1933 р.).

1935 р.

Страшна спека в Европі.

В цілій Европі панує страшна спека. В четвер (27. 6) температура виносила в 2 год. пополудні: в Гдині 42°, у Львові 43°, у Варшаві 38°. Подібна, спека панувала в краях південної і середущої Європи, а в Німеччині температура в полуднє доходила до 40°. (Наш прапор, №50 від 04.07.1935).

1936 р.

Спеки і бурі.

Попередний тиждень був дуже горячий. У Львові в минулу середу, четвер і пятницю спека доходила до 40 ступнів. Правдива сибірська спека. Разом зі спекою навістили нашу країну жахливі бурі.

Над мікулицькою волостю (Володимирщина) пройшла буря з громами і зливою. В Сілці і Черчицях громи спалили богато господарських будинків і вбили одну особу.

Великі шкоди заподіяла буря на Кремянеччині, а в Пищанці вдарив грім в вежу церкви, яку саме малювали малярі. Маляра поразило, а вежа зачала палитись, але її вгасили. На Холмщині підчас бурі грім вбив якогось Прача. (Нове село, №28 від 12.07.1936).

Африканська спека у Львові.

Минула середа була найгорячіша цего року. В полуднє в тіні було 46 ступнів тепла, а на сонці доходило до 50 ступнів. Камяниці розпалились як пекарські печі. Місто якби завмерло. Цілу ніч на четвер люди не спали, а смажились і перевертались. В четвер було хмарно і душно. Пополудні зірвався вітер, що під вечір приніс обильний дощ з градом. Наступного дня, в пятницю раненько через кілька годин падав дуже зливний дощ і настали холодні дні. (Нове село, №32 від 09.08.1936).

1937 р.

Літня спека 1937 року супроводжувалася несподіваним спалахом простудних захворювань.

Наслідки спеки у Львові.

Жахливі спеки (до 45° С) у Львові, дошкулюють мешканцям міста, де розпалені мури ще збільшують нездорову горяч. В останніх днях помітно у Львові велике число захорінь, як нпр масові запалення горла, мигдалків, катар носа та горішних віддихових доріг. Це може виглядає парадоксально, але є фактом, що до шпиталів та клінік зголошуються тепер люди з простудою.

Є це у звязку з надмірним поченням тіла зі спекою. Зморена спекою людина, шукає наглої та сильної прохолоди, а виснажений організм реагує на наглі температури такими проявами, як простуда, катари, ревматичні болі тощо.

Такі масові недуги виступають теж через зменшену природну відпорність людини, визнаженої спекою. З хвилиною коли та відпорність захитається, набирають сили хороботворчі заразні, що нормально нешкідливі живуть на поверхні нашого тіла в його проводах і в нашім окруженні. (Діло, №120 від 03.06.1937).

1938 р.

Спеки та бурі в краю.

Не минули бурі і Львівщини. Нагальна громовиця зі зливним дощем навістила опівночі зі середи на четвер Львів, львівський та сумежні повіти. Страшна злива з громовицею лютувала над Львовом від год. 11.30 до год. 2-ої вночі. Громи з блискавками раз-у-раз продирали повну пітьму. При вул. св. Кінґи ч. 1 (сучасна вул. Карпа Скидана, район Підзамче) грім перебіг поміж антени, але їх не знищив, лиш вирвав більшу яму в землі. Недалеко Личаківського цвинтаря грім перекинув ліхтарню. Одночасно вулицями попливли потоки брудної води, що затопили нижче положені помешкання в сутеринах. У деяких випадках бідні мешканці взивали пожежну сторожу, щоб випомпувала воду...

Велитенські шкоди заподіяли отсі зливи селянам, бо прибили до землі збіжжа, жито і пшеницю, що вже мабуть не підведуться аж до жнив. Крім, того у багатьох селах громи спричинили пожежі. І так у Ременові, пов. Львів, від грому згоріла стайня Клима Проціва з живим інвентарем. Шкода 2 500 зол. У Каменополі згорів дах хати Сенька Мельника. В Германові згоріла стодола Мартина Гуля. В Білці Шляхотській згоріли дві стодоли зі сіном. В Острові біля Красного згоріли теж від грому господарські будинки Михайла Загородного зі сіном. Загородний встиг лише вирятувати рогату худобу, але небезпечно попарився. Мешкальна хата Загородного згоріла. Місцеве населення вважає, що його постигла кара за непошанування свят, бо навіть на Зелені Свята він працював коло сіна. Громи спричинили пожежі в Безбрудах, Утішкові, Пітричах та Фірлеївці. (Джерело: Правда №27 від 03.07.1938 р.).

Спека у Львові буквально вимітала людей з вулиць міста. Хто тільки міг — вибирався подалі від його розпеченого каміння. “Вчорашній день відзначився спекою, яку болісно відчули жителі міста. Усі екскурсійні поїзди були заповнені до краю. Усі львівські ставки та критий басейн переповнила велика кількість відвідувачів. Денна спека досягла свого піку, піднявшись “на сонці” до 46 градусів Цельсія. Кілька десятків людей вчора отримали теплові удари, перебуваючи на відкритому повітрі. Вранці місто стало безлюдним”, – описувала один із днів липневої спеки 1938 року місцева газета «Chwila».

1939 р.

Спека й сильні буревії.

Нечувана спека навістила Сх. Галичину та немає ніякої зміни. Ось приміром в Перемишлі температура дійшла до 52 степенів Цельзія. З цього приводу занедужало багато осіб, а теж і у Львові спека прибирає небувалі розміри. Люди опускають вулиці міста, рух днем слабне.

Метеорольоґічні стації заповідають дальшу спеку, бо з полудневої і полуднево-східньої Европи напливає до Польщі сухе й гаряче повітря. Проте надіються, що спека буде ще більша.

Слід згадати, що впарі з душними днями виступають сильні бурі й градові тучі. Ось у, минулий вівторок вечором лютувала над західньою частиною перемиського повіту сильна буря з градом, що заподіяла великі шкоди. Від громів повстало кільканадцять пожеж, що спричинили шкоду на 20.000 зл. Буря з градом перейшла над північною частиною львівського повіту, де заподіяла на полях і в садах великі шкоди. (Наш прапор, №80 від 24.07.1939).

2025 р. 

 В червні двічі перекривали максимум і один раз – мінімум. 5 червня було 29,9 градуса тепла, 7 червня – 30. А 21 червня максимальна температура вночі сягала 5,7 тепла.

У липні 3 числа було 33,1 тепла та 7 – 34,2. А 5 липня вночі було холодно, всього 5,7 градуса.

2026 р. 

 25 червня максимальна температура повітря на АМСЦ Львів досягла +30,2°С. Дане значення є абсолютним максимумом температури повітря за увесь період спостережень. Попереднє рекордне значення спостерігалось у червні 1951, 1967 року і становило +29,2° С.

26 червня максимальна температура повітря досягла +31,7°С. Дане значення є абсолютним максимумом температури повітря за увесь період спостережень. Попереднє рекордне значення спостерігалось у червні 1961 року і становило +31,1° С.

27 червня 2026 р. максимальна температура повітря на досягла +32,4°С. Попереднє рекордне значення для цього дня спостерігалось у червні 1961 року і становило +31,9° С.

28 червня температура повітря піднялася до +35,8°C. Попередній рекорд становив +32,8°C. Таку температуру фіксували у червні 1963 року.

Абсолютний максимум температури повітря у Львові за весь період офіційних метеорологічних спостережень становить +37,4°C Цей історичний температурний рекорд був зафіксований 29 червня 2026 року. Раніше рекорд був +37,0°C (28 липня 1921 року).  

Львів. Басейн "Залізна вода" (пізніше-"Динамо").Світлина 1934—1939 років

1936 р. Басейн на Замарстинові