Григорій Іванович Величко (21 жовтня 1863 р., Миколаїв — 1932 р. або 1935 р.) — український географ і природознавець. Перший українець — доктор філософії з географії (з лютого 1893). Дійсний член НТШ з 1899 p.
Закінчив 1883 р. українську (руську) академічну гімназію у Львові. У 1883—1889 pp. навчався у Львівському університеті — спочатку (1883—1886) на теологічному, а пізніше (1886—1889) на філософському факультеті. На останньому він захопився географією, яка визначила багато в чому його подальшу наукову кар'єру. Став послідовником ідей та учнем Антонія Ремана, який заснував у 1882 році в Львівському університеті першу в Україні кафедру географії). Впродовж 1889—1892 pоків продовжував навчання у Відні (1889—1890, географічні студії), Парижі (1890—1891, історико-філологічні студії) (Сорбонна, Колеж де Франс), Санкт-Петербурзі (1891—1892, знову географічні студії).
Повернувшись до Галичини, працював з 1892 р. у семінаріях та гімназіях, де викладав географію: спершу у Львівській учительській семінарії (1892—1893), потім у Дрогобицькій (1893—1895), Перемиській (1895—1898), Станиславівській цісарсько-королівській (1898—1899) та Тернопільській українській[4] (1899—1903) гімназіях. Згодом працює знову у Львівській учительській семінарії, а також у Львівській академічній гімназії.
У 1925—1927 pp. викладав в Уманському сільськогосподарському інституті. З 1927 р. на запрошення академіка Степана Рудницького — співпрацював у Українському науково-дослідному інституті географії і картографії (м. Харків). З 1929 p. був керівником сектору біогеографії цього інституту.
Заарештований НКВС і розстріляний у 1932 р. Газета «Діло» у Львові за 7. ХІ. 1932 р. повідомила, що 1 жовтня 1932 р. у Харкові помер Григорій Величко — «б. Професор української гімназії у Львові і Тернополі, голова т-ва „Сільський господар“ у Львові, автор кількох книжок на господарської теми».
Вивчав флору і фауну західноукраїнських земель. Свої знання з біології намагався застосувати в господарстві. Опублікував брошури сільськогосподарського профілю — «Пашні буряки» (1912), «Сумішки конюшини з травами» (1913).
Найважливішими науковими працями Григорія Величка є: «Галичина» (1892), «Народописна карта українсько-руського народу» (1896), «Географія України-Руси» (незавершена, 1902) та «Географічні умови розвитку міст на Україні» (1930).
Разом з Володимиром Кубійовичем (праця «З антропогеографії Нового Санча», 1927) та Оленою Степанів (праці: «Київ», 1938 та «Сучасний Львів», 1943) їх вважають засновниками напрямку «Геоурбаністика» в українській суспільній географії. Передумовою цього є видання ним в 1930 р. праці «Географічні умови розвитку міст на Україні», яка містить інформацію щодо тогочасної кількості міських поселень на території краю, причин виникнення міст як у світі так і в Україні, особливостей наростання світових урбанізаційних процесів протягом всієї історії людства, ролі географічних факторів в процесі містоформування.
Також найбільшим досягненням того часу можна вважати детальне дослідження Г. Величком міських поселень України на рівні окремих природних районів, які так виділяє автор: 1) Полісся, 2) Лісостеп, 3) Степ, 4) Металургійно-рудний округ, 5) Донбас.
1896 р. Григорій Величко видав «Народописну карту українсько-руського народу».
Народописна карта українсько-руського народу /зладив Гр. Величко коштом і заходом Товариства «Просвіта» у Львові. – 1 : 1 680 000. – У Львові : Просвіта. Літ. Андрій Андрейчин, [1896]. – 1 к. : багатоколір. ; 79 × 130 см.
Зміст карти розроблено з використанням найновіших на той час статистичних і картографічних матеріалів. На ній способом якісного фону виділено розселення 19 народів. Українці названі – «українці русини». Це одна із перших українських етнографічних карт де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ. На мапі показані сусіди українців – росіяни, білоруси, поляки, румуни, мадяри, словаки, татари, черкеси. Григорій Величко виділив на мапі і діаспорні народи (болгари, німці, вірмени, греки, євреї). Крім того, на карту нанесено народи, населені на південний схід від українців (калмики, нагойці, кабардинці, чеченці, киргзи (казахи).
У межах Російської імперії показані границі між губерніями. Мапу доповнюють чотири карти-врізки: 1. «Гіпсометрична карта малоруських земель»; 2. «Осади малоруські в губерніях Самарській і Оренбургській»; 3. «Осади малоруські в Угорщині полудневій»; 4. «Край Приамурський».
Своїм картами-врізками: «Осади малоруські в губернії Самарській і Оренбурзькій» та «Край Приамурський» Г. Величко, чи невперше, виділив два великі регіони українського колонізаційного освоєння в північно-східній Євразії (Росії), відомі пізніше під назвою «Жовтий клин» і «Зелений клин» відповідно [Шаблій О. Григорій Величко – перший український доктор географії].
1897 р. Г. Величко видав «Малу народописну карту українсько-руського народу» масштабу 1:8 000 000. Це зменшений варіант його «Народописної карти українсько-руського народу». Мапа була поміщена в календарі «Просвіти» і вийшла накладом 10000 примірників. Літограф карти той же – А. Андрейчин.
Мала народописна карта українсько-руського народу / зладив Гр. Величко коштом і заходом Товариства «Просвіта» у Львові. – Без м-бу. – У Львові : Просвіта. Літ. А. Андрейчин, [1897]. – 1 к. : двоколір. ; 18 × 29,5 см.
Від попередньої карти вона відрізняється кращою якістю (особливо кольорове вирішення). Ця мапа, з огляду на її великий наклад, відіграла ще більшу роль для усвідомлення українцями своєї національної ідентичності та формування української політичної нації.
В цьому ж році у Парижі вийшов як додаток до статті Ф. Вовка, франкомовний варіант даної карти.
1896 р. Г. Величко також розробив для своєї праці «Вплив вітрів на асиметрию долин річних всхідноевропейскої низини» невелику карту «Всхідноевропейська низина» (Східноєвропейська рівнина).
