Географія Криму: країна Дорі

У V-VІ ст. у західній частині Гірського Криму сформувалась область Дорі, яка з 527 р. була володінням Візантійської імперії (залежала від Херсона). Тут проживало мішане міщанське населення: кримські готи, алани, нащадки тавроскіфів, греки, вірмени, караїми та інші. На початку VIII ст. хазари підпорядкували своїй владі увесь Кримський півострів, за винятком Херсона. Тож область Дорі увійшла до складу Хазарського каганату. Впродовж 720-730 рр. була створена окрема Готська єпархія православної церкви. Близько 786 р. відбулося антихазарське повстання у Доросі. У 830-х роках на Крим почали нападати мадяри, які призвели до відходу хазар у другій половині IX ст. Цим скористалася Візантія, яка згодом повернула свій вплив на увесь південь Кримського півострова, у тому числі на область Дорі. Візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський у трактаті «Про будівлі» писав про гірську Таврику та її населення: «готи, які в військовій справі досвідчені і в землеробстві достатньо вмілі. За першою вимогою імператора вони зобов’язані давати три тисячі воїнів. Населена ними країна Дорі лежить на височині, але вона не кам’яниста і не суха, навпаки, земля дуже хороша і приносить найкращі плоди. Імператор у цьому краї не побудував ніде ні міста, ні фортеці, він поступив по- іншому. Довгими стінами загородивши проходи, навколо де тільки ця місцевість, як йому здавалось, була легко прохідною, він позбавив готів від турбот про напад. Такими були його справи тут». З того часу минуло півтори тисячі років, однак однозначного трактування цих текстів не існує і сьогодні. Хто становив основну частину населення в горах - готи? Чи під цим іменем розуміли усіх аборигенів? Що це за «довгі стіни»? І, зрештою, де в Криму була розміщена «країна Дорі»? Суперечки з цих питань тривають досі. Роль готів у житті середньовічної Таврики, як бачимо, була значною, якщо в візантійських джерелах її називають Готією. Сьогодні неможливо чітко визначити етнічний склад населення в горах. Готи займали вищі щаблі в ієрархії місцевого населення. Хоча ми кажемо «готи», але розуміємо, крім них, місцевих греків, сармато-аланів, нащадків таврів, скіфів та ін. Питання про «довгі стіни» і локалізацію «країни Дорі» насправді пов’язані між собою. Сьогодні існують такі два основні погляди. Перший - під «країною Дорі» з центром у Доросі (Мангуп) розуміли гірську Південно-Західну Таврику, а під «довгими стінами» загалом - ланцюг «печерних міст». Другий - «країна Дорі» була на Південному узбережжі Таврики, а «довгі стіни» - це справжні стіни, складені з каменю, які доповнювали природний гірський ланцюг. Залишки цих стін і сьогодні збереглися на перевалах та гірських проходах Головні гряди - від Привітного і Карабі-Яйли на сході до Батилимана на заході. Правда прихована десь посередині. Тим більше, що залишки оборонної стіни VI ст. знайдені в долині неподалік від Мангупа; є згадки про стіни, що перегороджують гірську долину під Бахчисараєм. Отож, виявляється, що «печерні міста» - лише ланка єдиного ланцюга природних укріплень і природних перешкод, завдяки яким візантійці та їхні союзники захищалися від зовнішньої небезпеки. Ланцюгів таких мінімум, два: один уздовж Внутрішньої гряди, другий - Головної гряди, вони захищали безпосередньо фортеці і поселення на узбережжі. Ці невеликі фортеці на узбережжі («ісари») у значній кількості з’явились у VI—X ст. Частина з них виростала на базі ще таврських укріплень. Серед них Алупка-ісар, Ореанда-ісар, фортеці на Ай-Тодор, Кастель, Аюдаг, скелі Айя та ін. Фортеці були феодальними замками, навколо яких існували відкриті поселення. Узбережжя було доволі густозаселене, хоча великих поселень, порівняно з Мангупом і Ескі-Керменом, не зафіксовано. Із найзначніших - Алустон, Горзувіти, укріплені монастирі в Партеніті та в Ласпі. У XIII ст. французький посол до монгольського хана Гільом де Рубрук писав, що між Херсоном і Судаком «існує 40 замків і майже кожен з них має власну мову, серед якої і німецька». На жаль, значну частину «ісарів» зруйнували і про них знають значно менше, ніж про «печерні міста». Мережа доріг зв’язувала поселення Південного берега з «печерними містами». Гірські перевали, перегороджені «довгими стінами», у мирний час перетворювались у відроджені торговельні шляхи. Тому доволі чітко вимальовуються контури «країни Дорі», тобто всієї Південної Таврики - від Сугдеї до Херсонеса, а не лише узбережжя. Стосовно Дороса зазначимо, що дороського пана згадують в історичних документах як одного з керівників антихазарського повстання у VIII ст. разом з Іоанном Готським - єпископом Готїї. В X ст. вперше згадано назву Мангуп. Далі - найтаємніший період його історії. Зрештою, з кінця XII ст. до 1475 р. тут існувало князівство Феодоро з однойменною столицею на горі Мангуп. ЛІТЕРАТУРА Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. / А. Л. Байцар; Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с. Байцар Андрій. Географія Криму : навч.-метод. посібник / А. Л. Байцар. - Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2017. - 358 с.

З історичної географії Криму. Князівство Феодоро.

Князівство Феодоро (Теодоро, грец. Θεοδόρο), або Готія (грец. (Γοτθία) - середньовічна держава, що існувала з кінця XII ст. у південно-західній частині Криму. Площа території - близько 3 тис. км2. Кількість населення - близько 150-200 тис. осіб. Мови - кримськоготська, грецька, кипчацька. Столиця - Мангуп (Мангуп-Кале, (крим. Mangup), Дорос.

Мангуп знаходиться на Мангупському плато (гора Баба-кая) неподалік села Ходжа Сала Бахчисарайського району. Упродовж 1204-1223 рр. - протекторат Трапезундської імперії; 1223- 1360 рр. - залежність від Золотої Орди. Близько 1362 р. князівство Феодоро відновило незалежність. Однак відразу було змушене вести війни із торговими факторіями генуезців (найбільші - 1422-1423 та 1433-1441 рр.). Турецьке вторгнення 1475 р. перервало розвиток князівства Феодоро.

Готи, які вціліли у гірській частині Криму, разом з тутешніми аланами, частиною грецького населення, яке відійшло в гори з району Судака, утворили своє окреме князівство. З Трапезунду 1140 р. в Херсонес заслали візантійського чиновника Костянтина Ґавраса з вірменського аристократичного роду. Його звинувачували у спробі організувати в Трапезунді окреме князівство, що він і реалізував у Криму, створивши окреме князівство Феодоро з центром у Мангупі. До кінця XII ст., користаючи з послаблення Візантії, Ґавраси поширили володіння Феодоро Чорноморським узбережжям від Балаклави до Алушти, а на півночі - до р. Качі. В князівстві Феодоро після Костянтина Ґавраса правили його нащадки: Василь (XIV ст.), Дмитрій (1362-1368), Стефан (1380- 1402), Олексій І (1402-1434), Олексій II (1434-1444), Іван (Олубей) (1444-1460), Ісаак (1471-1475), Олександр (1475).

Феодоро - держава, яку можна зачислити до Візантійської цивілізації. Територія князівства здебільшого збігалась із Готською єпархією у Криму. Столицею князівства було м. Мангуп (Феодоро), яке виникло близько IV ст. і у VI-X ст. мало назву Дорос (було центром візантійської області Дорі). З X ст. місто вперше згадують під назвою Мангуп. Близько XIII ст. воно стало адміністративно-політичним центром князівства, яке виокремили зі складу візантійських володінь у Таврїї й часто називали Феодоро.

У руських (українських) джерелах мало назву Мангуп. У Феодоро жили нащадки тавроскіфів, сарматоаланів, кримських готів, греки та караїми. Офіційною та найуживанішою мовою була грецька, релігією - православ’я. Головні заняття населення - землеробство, виноградарство і скотарство. У містах (Феодоро, Каламіта, Ескі-Кермен) розвивалися ремесла (гончарство, обробка металів, шкіри та ін.). Підтримувало політичні, економічні й культурні зв’язки з Константинополем, Херсонесом, Трапезундом, Молдовою, а з XIV ст. - з Сугдеєю (Судаком). Після занепаду Херсонеса у XIV ст. Феодоро посіло його місце в Криму. Князівство вело тривалу боротьбу проти татар і генуезців. Правитель Феодоро Олексій І збудував 1427 р. у гирлі р. Чорної фортецю і торговельний порт Авліта (Каламіта, сучасний Інкерман), а в 1433 р. тимчасово (до 1434 р.) здобув генуезьке місто Чембало (нині Балаклава).

Після падіння Константинополя 1453 р. князі Феодоро вважали себе спадкоємцями Візантійської імперії. Війська турецького султана 1453 р. захопили Константинополь, чітко визначивши свої домагання на Крим. Морський шлях, що зв’язував чорноморські колонії Генуї з метрополією, опинився під контролем турків. Перед загрозою турецької агресії генуезці створили союз з князівством Феодоро, однак це вже не врятувало ні тих, ні інших.

Політичне становище князівства Феодоро було непростим. Перебуваючи у ворожому оточенні (татари та італійці постійно зазіхали на його територію), феодорити були змушені маніпулювати між цими двома силами, часто шукаючи союзників. З цією метою укладали династичні шлюби між представниками мангупського княжого роду та знатними людьми Трапезундеької імперії, Валахії, Московського царства. Великого значення надавали зміцненню православної віри, яка консолідувала населення князівства, отож, будували нові й відроджували старі храми.

Феодорити, змушені розраховувати на власні сили, розвивали сільськогосподарське виробництво, ремесла, зводили нові та укріплювали старі фортеці. Наприклад, для протидії проникненню Генуї углиб півострова на Південному узбережжі будували фортеці, які дублювали генуезькі - на деякій відстані від них і від узбережжя. Прикладом таких пар можна вважати фортеці Чембало і Камара, верхня і нижня Ореандські фортеці, фортеця Панеа і фортеця на г. Кішка, Гурзуфська фортеця й Гелінкая поблизу Краснокам’янки, Алуштинська фортеця і Фуна та інші.

У липні 1475 р. військо Османської імперії на чолі з візиром Гедик-Ахмет-пашею підійшло до столиці феодоритів і почало її облогу із застосуванням важких гармат, вогонь яких був спрямований на ділянку оборони в яру Гамам-Дере. Здобути місто вдалося лише у грудні 1475 р. Розлючені опором захисників турки вчинили різанину, про яку свідчать масові поховання мешканців Мангупа. Останній феодоритський князь

Олександр та його родина потрапили у полон. Самого князя та його родичів-чоловіків, окрім наймолодшого, стратили у Стамбулі, жінок віддали в султанський гарем. Мангуп увійшов до османських володінь у Криму і став центром кадилика. Зважаючи на його географічне положення (близькість до Бахчисарая і віддаленість від Кафи), султани надавали кримським ханам та їхнім підданим особливі права на території кадилика. Зокрема, хани використовували Мангуп як скарбницю та в’язницю. В османський період історії Мангуп швидко перетворився на невелике поселення, життя в якому тривало завдяки османському гарнізону та караїмській громаді. Втім турки реконструювали укріплення фортеці (1504) і спорудили кілька мечетей. На Мангуп 1629 р. напав загін запорозьких козаків, які втрутилися в боротьбу за ханський престол між представниками роду Ґереїв. А 1774 р., коли Мангуп був переданий до складу Кримського ханату, з фортеці пішов османський гарнізон. Мангуп остаточно занепав, коли місто покинули караїми (1792).

ЛІТЕРАТУРА

Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. 224 с.

Байцар Андрій. Географія Криму.: навч.-метод. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. 301 с.

Крим в XV ст.