Андрій Байцар: Короткі нариси з життя православних Українців Центральної Європи та Балкан

З життя православних УКРАЇНЦІВ Румунії.

У 1940-х рр. у всій Румунії проживало близько 120 000 українців:

*в Південній Буковині (близько 40 000 українців у 39 місцевостях);

*у Добруджі (30 000 українців у 37 місцевостях);

*в Мармарощині (близько 30 000 у 16 місцевостях);

*близько 10 000 українців проживало у 8 селах у Банаті (дехто з них виїхав наприкінці 1940-х pp. до СРСР);

*бл. 10 000 — розпорошенні в межах румунської етнічної території.

За приблизними оцінками на території сучасної Румунії у повоєнні роки проживало не менше 150 тис. українців. Але впродовж 60-х, 80-х років минулого століття тоталітарний комуністичний режим посилив асиміляційний тиск, зокрема, масово закривались українські школи, класи, згорталася інша національно-культурна інфраструктура, особливо в Південній Буковині. Отже, загальна кількість українців в Румунії за офіційними даними на 1992 р. становила 66,8 тис. осіб, у 2011 році – 51,7 тис. осіб. Основним районом розселення українців є Мараморощина (площа ареалу становить 0,7 тис. км²), де проживало за матеріалами перепису близько 31 тис. українців (60,4% від усієї кількості українців Румунії). Українці Мараморощини за основними етнографічними ознаками найбільше споріднені з гуцулами Рахівського району Закарпатської області, відзначаючись порівняно вищою етнонаціональною самосвідомістю від інших груп українського населення. Іншим районом компактного розселення автохтонного українського населення є повіт Сучава (історична Південна Буковина). За даними останнього румунського перепису 2011 р. тут проживало лише понад 6 тис. українців.

Українці Румунії переважно проживають в північній частині Румунії, на кордоні з Україною в Мармарощині і Південній Буковині, а також у Подунав'ї (Північна Добруджа і Південна румунська Молдова). За даними перепису 2011 р. понад 60 % українців Румунії проживають у повіті Марамуреш. У 7 повітах з 41 проживають 96 % українців Румунії. Розселення українців у повітах Румунії в 2011 р.:

*Марамуреш (Мармарощина) — 31 234 особи — 60,4 %

*Тіміш (Банат) — 5 953 — 11,5 %

*Сучава (Південна Буковина) — 5 698 — 11,0 %

*Караш-Северін (Банат) — 2 600 — 5,0 %

*Сату-Маре (Мармарощина) — 1 397 — 2,7 %

*Тульча (Добруджа) — 1 317 — 2,5 %

*Арад (Банат) — 1 295 — 2,5 %

За результатами перепису 2002 р. в Румунії існувало 12 комун, де більшість населення становили українці. Більшість з них (10) розташовано в північних повітах (Марамуреш, Сучава) на кордоні з Україною. Інші 2 комуни були розташовані на південному заході у румунському Банаті (повіти Тіміш та Караш-Северін). У комунах з переважанням українського населення у 2002 році проживало 54,5 % українців Румунії (33 297 осіб з 61 091).

Українці становлять більшість у селах: Бистрий, Великий Бичків, Руська Поляна, Ремети, Кривий, Вишня Рівня, Рускова, Вишевська Долина, Балківці, Ульма, Ізвори, Щука, Копечеле і інші.

РЕЛІГІЯ

Православні румуни до 1863 року зберігали церковнослов’янську мову як офіційну богослужбову мову, Румунська церква, об’єднана з Римом, використовувала румунську народну мову з моменту свого створення. Більшість українського населення в Румунії була православна, греко-католики переважали на Мармарощині і в Банаті. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви в Румунії в 1948 році вірні перейшли на православ'я.

У 1990 році у Румунії відновлено Православний український вікаріат, резиденція якого знаходиться у м. Сігеут-Мармацієй (Мармарош-Сигіт). Вікаріат підпорядковується безпосередньо патріарху Румунському і наділений автономією. Патріарх призначає керівників вікаріатсва та протопопів (благочинних).

Вікаріат поширює свою юрисдикцію на українські парафії на Мараморощині, Кришані, Трансільванії та Банаті. Вікаріат має 32 парафіяльні церкви та 3 монастирі.Чисельність вірян близько 52 тис.

Богослужіння провадиться київським ізводом церковнослов'янської мови, українською та частково румунською мовою. У с. Русково є український монастир, настоятель о. Ігнат, служать українською мовою.

Характерною рисою є вживання Юліанського календаря (Румунська православна церква користується новоюліанським). Попри довгі роки румунізації на території Південної Мармарощини досі зберігається українська мова і в місті Мармарош-Сигіт діє український ліцей.

Мармарощина (рум. Maramureş, угор. Máramaros) — історична область у Карпатах, зараз ділиться на Південну Мармарощину в Румунії та Північну Мармарощину в Україні.

Комуна Русь Поляни (рум. Comuna Poienile de sub Munte, також відома як Комуна Поляни) — комуна в Румунії, у жудці Марамуреш, що є частиною Мараморощини. Адміністративний центр — село Руська Поляна. За даними перепису населення 2002 року населення території, підпорядкованій комуні Русь Поляни становило 10 033 особи. Найбільшу частину населення комуни складали українці — 9 711 осіб. Більшість володіють як русинською (українською), так і румунською мовами. Старші люди не знають румунської, а деякі молоді люди не говорять місцевим гуцульським говором.

Вишня Рівня, Верхня Рівня, Рона-де-Сус (рум. Rona de Sus) — комуна у повіті Марамуреш в Румунії. До складу комуни входять такі села (дані про населення за 2002 рік): Вишня Рівня (3916 осіб) — адміністративний центр комуни; Коштіль (782 особи). Українців - 4 062 особи (86,5%). Повіт (жудець) Мармаро́ш (рум. Județul Maramureș, угор. Máramaros megye) — на північному заході Румунії, частина історичного українського краю Мармарощина. Парафія Ucraineană Rona de Sus (Українська православна парафія Рона де Сус).

Кривий, Криве, Репедя (рум. Repedea) — комуна у повіті Марамуреш в Румунії. До складу комуни входить єдине село Кривий. За даними перепису населення 2002 року у комуні проживала 4 761 особа. Українців - 4 650 осіб (97,7%).

Банат – історична область на Південному Сході Європи, між Дунаєм, Тисою, Мурешулом і Трансільванськими Альпами, де компактно проживають українці, зокрема бойки та незначна частина гуцулів на території Румунії. Вони переселились туди на початку ХХ століття (1907-1918 рр.) з Мараморощини (сучасних Міжгірського, Хустського, Тячівського, Рахівського та частини Іршавського районів Закарпатської області).

З життя православних УКРАЇНЦІВ ПОЛЬЩІ.

За даними перепису населення 1931 року серед православних у Польщі було 1,5 млн українців, 900 тисяч білорусів, 600 тисяч поляків, 125 тисяч росіян і 700 тисяч людей, які називали себе «тутешні». Православні українці домінували у Волинському і Люблінському воєводствах. Януш Жарновський стверджує, що з-поміж 600 тисяч поляків близько 50 тисяч слід визнати українцями, які приховали в переписі свою справжню національність.

Сьогодні Православна церква Польщі нараховує шість єпархій, понад 500 парафій, 410 церков, 259 священнослужителів та 600 тисяч вірян. Зараз Польську Церкву очолює відкрито промосковськи налаштований митрополит Сава.

Літургічна мова. Головні мови: польська, церковнослов'янська. Мови меншин: українська, білоруська, португальська (у Бразилії). Церковний календар - Юліанський.

На початку XIX ст. корінне населення Холмщини та Підляшшя в більшості зберігало своє українське етнічне обличчя. Проте руським, тобто українським, залишилося на цей час вже тільки село, вищі верстви й місто були майже всюди сполонізовані. Ті процеси поступали далі, особливо стосовно західніших українських поселень, де спостерігався перехід на латинський обряд та ліквідація парафій східного обряду. Більшість населення Холмщини та Підляшшя була уніатами й належала до двох єпархій: Холмської та Берестейської. Після переслідувань у XVII та XVIII ст. лише кілька осередків залишилося православними: монастирі в Яблочині, Дорогичині, Більську.

В Руській Уніатській Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації і полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів (усунення іконостасів чи впроваджування органів), в результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів. Сильнішим ставав вплив польської мови. Сполонізована була значна частина уніатського духовенства, яке нерідко ототожнювалося з польською національною ідеєю. Процеси ці посилилися в першій пол. XIX ст., тобто під російським пануванням.

В Уніатській Церкві в 30-х роках XIX ст. сформувалося дві течії: „добрих уніатів”, які стояли на позиціях безоглядної вірності Римові та подальшої латинізації і полонізації Уніатської Церкви, та „народовців”, що виступали за збереження східних традицій і „руської” мови. Останні були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. уніатська церква на території Російської імперії в результаті заходів митрополита Й. Семашка була об’єднана з Православною Церквою. Цей процес охопив і Північне Підляшшя. Відтоді полонізаційні процеси на цій території були призупинені, проте постала проблема русифікації, яку проводила російська адміністрація.

Кордони Холмщини та Південного Підляшшя в сучасному розумінні остаточно сформувалися в 1815 р., після Віденського конгресу, результатом якого стало формування у складі Російської імперії Польського Королівства. Західним кордоном Королівства стала річка Буг (зараз Західний Буг), яка відділяла польську автономію від решти, інтегрованих до складу імперії земель польсько-литовської держави – так званого Західного краю. Попри прагнення царату уніфікувати й асимілювати цю бунтівничу та відмінну в етно-релігійному плані провінцію, сам факт панування польської культури, наявності відмінних від решти держави політичних традицій, єдиної в імперії Конституції, домінування католицизму – впливали на місцеву етнічну спільноту русинів (українців та білорусів). Ця спільнота протягом першої половини ХІХ ст. все більше полонізувалася і переймала особливості, які відрізняли її від українського населення Волині й Берестейщини та західних білорусів.

В кордонах конгресового Польського Королівства опинилася нечисельна частина східнослов’янського населення, яке відносилося до українських та білоруських етнографічних груп і заселяла вузьку пограничну територію вздовж східної частини провінції. Русини тісно контактували з панівним польським населенням і поступово зазнавали асиміляції, внаслідок чого межа розселення між етнографічними групами східнослов’янського та польського населення поступово пересувалася за схід. На південних надбужанських землях – майбутній Холмщині, процеси полонізації були меншими, ніж у Південному Підляшші. Це пов’язувалося як з історичними традиціями, так і з релігійними особливостями місцевого українського населення, а також фактором близькості більш культурно і національно розвинутої Галичини, що впливало на поглиблення релігійних, мовних і культурних відмінностей холмщаків від мешканців Південного Підляшшя. Північна межа розселення етнічного українського населення у Південному Підляшші станом на поч. 60-х років ХІХ ст. доходила до околиць Константинова і Соколова, західна – йшла східніше Седльця і через західні околиці Межиріччя і Радиня, переходячи до Холмщини. Своєю чергою, умовні західні кордони Холмщини великою мірою окреслювалися течією річки Вепр, доходили до південних околиць Замостя, а потім «завертали» на захід, йшли північними околицями Білгораю і зустрічалися з адміністративними кордонами Галичини.

Перші осередки Православної Церкви в Польському Королівстві створювалися на етнічних польських землях. 22 квітня (3 травня) 1834 р. в Польському Царстві був створений вікаріат із центром у Варшаві, а в 1840 р. – Варшавсько-Новогеоргієвська єпархія на чолі з Антонієм (Рафальським). В 1835-1837 роках на місці відібраного в отців піярів костелу з’явилася резиденція для варшавських архиєреїв, а в 1841 р. – єпархіальна консисторія. Державні витрати на православ’я збільшувалися постійно із збільшенням кількості парафій та російського духовенства. В 1842 р. розпочато обговорення будівництва Іоанно-Богословської церкви в Холмі – першої православної церкви на етнічних українських землях Холмщини. Церква була побудована в 1846-1851 роках і від самого початку мала ідеологічні цілі «щоб бажаючі греко-уніати могли бачити справжню організацію та красу храмів, організованих в обрядах Східної Церкви». Як і більшість православних храмів, що працювали з тимчасовим населенням, ця святиня слугувала потребам військових частин, дислокованих у Холмі.

Православна церква Польщі в час свого відокремлення (1924 р.) від Московського патріархату мала ієрархію, яка складалася винятково з єпископів російського походження. Вони прагнули зберегти російський характер своєї церкви. Православна преса на початку 20-х років твердила, що запровадження у церкві елементів української або білоруської традиції буде рівнозначне відступу від стародавніх догматів, найкраще досі збережених російською традицією.

У 1938 році Польща провела так звану акцію «ревіндикації» на Холмщині і Підляшші. Її декларована мета була – закривати храми, до яких ходить «мало вірних», проте фактично перетворилася на безжальне, в більшовицькому дусі, нищення старовинних церков за участі війська. Загалом розібрали 127 храмів (церкви, каплиці, доми молитви).

Православним українцям 1938 р. асоціюється з жорстоким переслідуванням і полонізацією. Сьогоднішня назва дає зрозуміти, що Церква об’єднує поляків, але це не відповідає дійсності. Православна церква в Польщі об’єднує українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян, греків тощо – і в найменшій кількості поляків.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польсько-радянський кордон „для захисту життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії” і 23 вересня увійшла на Холмщину та Підляшшя. Німецькі війська, які захопили цю територію, відступили. Проте на основі додаткового протоколу, укладеного Німеччиною і Радянським Союзом 28 вересня 1939 р., змінено сфери впливів обох тоталітарних імперій — Холмщина й Південне Підляшшя відходило до Німеччини, а Північне Підляшшя — до Радянського Союзу.

Трагедія українців в Сагрині. 10 березня 1944 року польські підпільники напали на півтора десятка сіл на Холмщині (Сагринь (тепер територія Польщі) у Грубешівському повіті), населених православними українцями – громадянами Республіки Польща, внаслідок чого лише в Сагрині та околицях загинуло не менше 1200 українських цивільних осіб. Більшість із них – це жінки та діти. Польські вояки підпалювали хати, частина людей пробувала ховатися у ями чи пивниці, куди часто кидали гранати. Ще частину просто закололи багнетами. Польські партизани навіть фотографувалися на фоні палаючих хат. Події у Сагрині є найбільшим злочином у польсько-українському протистоянні.

Згідно з прийнятим ще в міжвоєнному періоді розподілом територій поміж КПЗУ і КПЗБ регіон цей, як і Берестейське Полісся, було приєднано до Білоруської РСР, а все місцеве етнічно українське населення офіційно визнано білорусами. Адміністративно Північне Підляшшя ввійшло до Більського району Білостоцької області, а південно-східна частина — до Берестейської області. Місцеве населення в основному позитивно сприйняло радянську владу, яка здавалася більш „своєю”, ніж польська. Незабаром всю адміністрацію було влаштовано за радянськими зразками, організовано білоруське шкільництво. Періодика також видавалася білоруською і російською мовами. Після війни більшу частину Білостоцької області (близько 12 тис.км²) разом з обласним центром було передано Польщі.

Сьогодні українська національна меншина в Польщі мешкає не лише у вигнанні після акції «Вісла» на півночі та заході Польщі й частково на рідних землях прикордоння з Україною, а й у Підляському воєводстві, що межує з Білоруссю. Про цей історичний регіон відомо чимало, але зазвичай інформація про Підляшшя має загальний характер.

На Холмщині й Південному Підляшші буття нечисленних українців не грає помітної ролі в житті цих регіонів. Інакше представляється це на землях між Бугом і Нарвою (Північне Підляшшя; Більський, Гайнівський, Сім’ятицький та частина Білостоцького повітів), де український етнос проживає компактно і досі складає помітний відсоток населення регіону. Проте й тут перебуває він на вирішальному етапі свого буття. Українські говірки Підляшшя між Бугом і Нарвою належать до групи українських північних говірок. Вони дуже різноманітні, тому мова окремих частин регіону, та навіть сусідніх сіл, відрізняється, часом значущо.

Цікавими прикладами дерев’яної архітектури є також старі храми, як напр. цвинтарна церква св. Кузьми і Дем’яна в Чижах з XVIII ст., дзвіниця церкви св. Миколая з 1709 р. у Кліщелях, а також церкви у Старому Корнині, Новому Березові, Курашеві, Соб’ятині, що нав’язують своїм стилем до народної архітектури. Найстарішим храмом на Підляшші є церква Народження Пресвятої Богородиці у Більську. Раніше була нею церква Успіння Пресвятої Богородиці в Чижах із ХVІ ст., яка згоріла в 1984 р. Після ліквідації церковної унії в 1839 р. багато старих храмів перебудовано: доставлено дзвіниці до головних корпусів, змінено вигляд куполів. Церкви було споруджено у т.зв. національному російському стилі, який обов’язував у Російській імперії. Вони виникали на основі раніше затверджених проєктів, тому багато з них дуже на себе схожих, напр. у Пухлах, Нарві, Лосинці, Пасинках.

На І з’їзді Союзу українців Підляшшя весною 1996 р. так охарактеризовано ситуацію українського етносу Північного ПІдляшшя в половині 90-х років: „На Підляшші найбільш помітним сьогодні явищем є те, що місцеву українську культуру витісняє світова масова культура в її польському варіанті, яка доходить через майже всі масс-медії. Українська мова поступово втрачає свою позицію в житті ПІдляшшя, перестає бути щоденною мовою більшості православного населення. Важливим елементом самоідентичності і почуття окремішності населення Підляшшя залишається безумовно Православ’я. Має це особливе значення, оскільки місцеве населення в переважаючій більшості не має сформованої національної свідомості, а лише прив’язаність до влас ної традиції, культури, мови, релігії на етнічному рівні. Проте в сучасних умовах масової культури і світового інформаційного простору це не сприяє вже збереженню власної тотожності і успадкованої від предків культури. Результатом цього є швидка асиміляція-полонізація, особливо (але не тільки) молодого покоління, що фактично змінює етнічне обличчя регіону. Це все ставить український етнос на Підляшші в кризову ситуацію”.

Згідно з даними Польської Православної Автокефальної Церкви, сьогодні на Підляшші проживає 200 тисяч вірних. Зараз села Підляшшя вимирають. Чимало людей заселяють багатоповерхові новобудови Бялостока.Сьогодні в трьохсоттисячному Бялостоці діє десять православних парафій із сімдесятьма тисячами вірних. Створюватимуться, звісно, нові.

Щоправда, тамтешні українці неохоче ідентифікують себе із частиною української нації з кількох причин. По-перше, в ході операції «Вісла», щоб уникнути сумної долі українців Закерзоння, українці Підляшшя або записували себе білорусами, або переходили в римо-католицизм. По-друге, далися взнаки й асиміляційні процеси та брак плідних контактів і повноцінного діалогу з рештою українців. Як наслідок – не лише збільшення чисельності білоруської громади в цьому регіоні, а й поява нового «етносу», а саме «православних поляків» – так нині дуже часто називають себе українці Підляшшя. Утім, варто лише заговорити з цими «православними поляками» українською мовою або принаймні польською з українським акцентом, як дуже часто одразу або після 3–5 хв розмови вони переходять не лише на польсько-білорусько-український суржик, а часом на майже чисту українську.

Ще однією особливістю Підляшшя є двомовні дорожні вказівники й, як правило, назви населених пунктів. Написані вони польською та білоруською. Відсутність там третьої – української – мови стала наслідком, якщо можна так висловитися, білорусифікації та асиміляції, хоча місцеві мешканці зазначають, що були спроби встановити й україномовні вивіски, але їх знімали. Така двомовність стосується й вивісок та інформаційних стендів біля православних церков, які трапляються набагато частіше, ніж костьоли.

З життя православних УКРАЇНЦІВ Словаччини та Чехії

На початку 2014 року Православна церква в чеських землях і в Словаччині складалася з 4 єпархій, які об'єднують 96 парафій в Чехії та 280 православних громад Словаччини з 265 храмами, костелами, капличками, дзвіницями тощо. За переписом 2011 року на території Чехії і Словаччини проживає 69 666 православних, а згідно статистичних даних Міністерства Культури Словацької Республіки зафіксовано 51 947 православних. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, словацьку, чеську мови, інколи українську. Календар новоюліанський та Юліанський.

Після закінчення Першої світової війни почався також активний рух за повернення греко-католиків у лоно Православної церкви у Закарпатській Україні та Східній Словаччині. Це був суто народний рух, що практично не знайшов підтримки з боку греко-католицького духовенства. На початок 1920 року до православного руху приєдналося тут вже близько 50 тисяч осіб, а до 1928 року число православних сягало 112 тисяч осіб. У 1929 році Сербська православна церква створила Мукачівсько-Пряшівську єпархію. У тридцятих роках Православна церква мала тут вже понад 100 парафій, на яких служило близько 100 священників. Для управління єпархією в 1920-1930-ті роки. до Східної Словаччини та Закарпаття прямували архієреї з Сербії. До 1938 року тут було побудовано 127 нових храмів і відкрито кілька монастирів і скитів.

1945 р. Підкарпатська Русь увійшла до складу СРСР як Закарпатська область Української РСР. За угодою Синодів Сербської та Російської церков Мукачівська єпархія перейшла в юрисдикцію Московської Патріархії.

28 квітня 1950 року у Пряшеві був скликаний собор греко-католицького духовенства та вірян, який оголосив про скасування Ужгородської унії 1646 року і про возз'єднання з Православною церквою.

13 червня 1968 Греко-Католицька Церква у Чехословаччині була відновлена. Це викликало у східній Словаччині процес масового навернення до греко-католиків, і суттєво зменшило кількість православних парафій, що супроводжувався диверсією та насильницькими діями з боку представників російського світу, які раніше захопили чужі храми і церковні установи Тоді впродовж року з 246 православних парафій на Пряшівщині до неї повернулося 204 парафії та 69 священників.

Після розпаду Чехословаччини на незалежні країни Чехію та Словаччину в 1993 р. церковна діяльність продовжувалась у кожній країні як окремі юридичні особи: у Чехії як Православна Церква на Чеських землях і в Словаччини як Православна Церква в Словаччині, але канонічна єдність зберігалася як Православна церква Чеських земель і Словаччини. Зараз церква організована у чотири єпархії, розділені на два адміністративні центри: Митрополита Ради Чехії, що проживає у Празі, та Митрополита Ради Словацької Республіки в Пряшеві. Під Радою Чеських земель (Прага) знаходяться Празька та Оломоуцько-Брнська єпархії, тоді як Прешовська та Міхаловська єпархії знаходяться під Радою Словаччини (Пряшева).

На початку 2000-х років на території Пряшівської єпархії знаходилося 100 храмів та 3 каплиці, об'єднаних у 79 парафій. Парафії розділені на 8 архідеканатів (благочинь). 28 громад, які не мають храмів, здійснюють богослужіння на переносних престолах. Дві громади використовують храми спільно з римо-католиками. Одна громада звершує богослужіння у храмі Євангелічної церкви. Існував 1 чоловічий монастир (на честь Положення ризи Пресвятої Богородиці).

Пряшівщина, Пряшівська Русь — українська етнічна територія в північно-східній Словаччині, яка межує з українським Закарпаттям, а в історичному плані є частиною Закарпаття]. Назва виникла від м. Пряшева, за складом населення переважно словацького і розташованого на словацькій етнічній території, яке, як найбільше місто цієї області і адміністративний центр колишньої Шариської жупи та осідок греко-католицької єпархії, стало від початку 19 ст. також українським релігійно-культурним центром. Українська Пряшівщина, за винятком найбільше на схід висуненої прилеглої до України частини, являє собою смугу до 150 км довжиною, шириною лише на 10-40 км. До 1945 північна частина Пряшівщини межувала з Лемківщиною у складі Польщі. Після виселення лемків українська частина Пряшівщини — це вузький клин між словацькою та польською етнічною територіями. Укр. населення Пряшівщини традиційно називає себе русинами або руснаками. Щойно з 1950-х pp. назви «українець», «український» почали набувати поширення.

На підставі словацької урядової статистики (кінець 1930-х рр.) у Словаччині проживало 70.000 українців (русинів). Але всіх греко-католиків і православних у Словаччині було понад 150.000, себто понад 150.000 українського етнічного населення, з якого кількадесять тисяч говорило по-словацьки, або шарисько-земплинською говіркою. Згідно з переписом населення 1940 р. українців-русинів у Східній Словаччині було — 67 122 особи, а відповідно до відомостей греко-католицьких парафій на поч. 1949 р. там проживало бл. 200 тис. українців, що мешкали у прибл. 250 укр. селах і містах.

Негативний вплив на нац. свідомість українців Чехо-Словацької Республіки у післявоєнний період справили, окрім безперервних суперечок і хитань між діячами УНРП щодо нац. належності та мови місцевого населення (українці, росіяни чи русини), також масове переселення їх із переважно однонац. населених пунктів до західної Чехії та Моравії, примусова колективізація 1949—52 рр., яка натрапила на опір селян, унаслідок чого спричинилася до чергового відпливу укр. населення поза укр. етнічну територію, ліквідація 1950 р. греко-католицької церкви й перетворення її на православну ("православізація"), директивне введення у 1951 р. укр. літ. мови замість наявної російської чи місц. "язичія" до шкіл (українізація), спроби розв’язання нац. проблем адміністративно-бюрократичними методами тощо. Усі ці заходи не були популярними серед укр. (українсько-рос.) населення. Мабуть, не випадково вже на поч. 1960-х рр. українізацію почали згортати: спочатку в школах на словацьку мову перевели негуманітарні предмети, потім поступово стали переводити на неї всю шкільну освіту.

До поліпшення ситуації не привело і повалення комуніст. режиму в Чехословаччині у 1989. З 1990 українців у Словаччині представляв Союз русинів-українців Чехо-Словаччини, а після проголошення незалежності Словаччини у 1993 — Союз русинів-українців Словаччини й антагоністична щодо неї орг-ція — Русинська оброда (Русинське відродження), яка дотримується думки, що русини є "четвертим східнослов’янським народом", не спорідненим з українцями. Це розмежування серед русинсько-укр. населення Словац. Республіки на "русинів" і "українців", зокрема повернення частини укр. населення до старої самоназви, зумовлене низкою істор., етнополіт. і національно-культ. чинників. Не останню роль у цьому відіграли намагання зберегти свою нац. окремішність, спротив політиці словакізації в умовах розбудови словац. д-ви (за деякими даними, лише протягом 20 ст. не менше 60 тис. автохтонних українців було словакізовано), а також недоліки та прорахунки в діяльності першої національно-політ. орг-ції українців Сх. Словаччини — Укр. нар. ради Пряшівщини, яка від самого початку мала не лише прорадянське, а й пророс. спрямування.

Якщо до розпаду ЧССР словацька влада підтримувала освіту українською мовою у школах для національних меншин, після незалежності має місце тенденція на відділення русинів та русинського діалекту від загальноукраїнського мовного масиву. Але водночас триває і вивчення української мови в рамках україномовної парадигми, хоча обсяг вивчення зменшився. Характерно, що частина активістів, які до 1993 р. ідентифікували себе як україномовні, пізніше перейшла на позиції русинства.

1951 моск. патріарх надав автокефалію Правос. Церкві в Чехо-Словаччині, яка тепер складається з 4 єпархій на чолі з празьким митр. (нині є ним — Доротей). У Пряшеві засновано теологічний фак. та почала виходити рел. преса чес., словацькою і укр.-рос. мовами, серед неї «Свет православия», згодом «Голос православія» (з 1958, переважно українською мовою), місячник «Заповіт Св. Кирила і Методія» та церк. календарі. У літургії зберігається ц.-слов. мова, а в проповідях і катехізації — укр., місц. говірка та словацька. У пол. 1960-их pp. правос. митрополія прийняла під тиском уряду, не зважаючи на опір консервативної частини вірних, новий новоюліанський календар.

Сягаючи кількості 100 тис. осіб (за офіційною статистикою 55 тис.), українці-русини компактно розміщені у близько 250 селах навколо міста Пряшева у передгір'ях Карпат. Основна маса українців проживає в Гуменному — 4,9 тис. осіб (4,3% населення), Свиднику — 1,8 тис. (3,9%), Пряшеві — 1,6 тис. (0,8%), Бардійові — 1,6 тис. (2,0%), Кошицях — 1,1 тис. (0,5%), Старій Любовні — 0,7 тис. (1,4%). Більшість тих, хто визнав себе русинами, зосереджена в Гуменному — 7,8 тис. (6,8%), Свиднику — 3,4 тис. (7,7%), Бардійові — 1,9 тис. (2,3%), Старій Любовні — 1,0 тис. (2,1%).

РУМУНІЯ

Село Кривий. Йордань 19 січня 2025 р.

Українці в Румунії святкують РІЗДВО! 8 грудня 2025 р. Другий день Різдва. Собор Присвятої Богородиці. Parohia Ortodoxă Ucraineană Rona de Sus (Українська православна парафія Рона де Сус).