ГОЛОЦЕН – остання (сучасна) епоха антропогенового періоду історії Землі. Ін. назва – голоценова епоха. Почалася після зникнення материк. зледеніння на Пн. Європи 10–12 тис. р. тому.
Голоцен поділяють на ранній (від 12–10 до 7 тис. р. тому), середній (7–3 тис. р.) і пізній (триває донині). На початку Голоцену зникли останні представники крупних ссавців (мамонти, пн. волохаті носороги, велетенські олені), почала формуватись сучасна зональність рослинного і тваринного світу.
Епохи Голоцену відповідають етапам зміни клімату, встановленому за теорією розвитку рослинності на основі вивчення торфовищ. А. Бліт і Й.-Р. Сернандер розробили стратиграфічну шкалу Голоцену; виділили кліматичні періоди (фази): арктичичний (10–9 тис. р. тому) – дуже холодний; субарктичний (9–7,5 тис. р. тому) – холодний (лісотундри); бореальний (7,5–5,5 тис. р. тому) – прохолодний, помірний (хвойні та мішані ліси); атлантичий (5,5–2,5 тис. р. тому) – вологий, теплопомірний (широколистяні ліси); суббореальний (2,5 тис. – 500 р. тому) – прохолодний, теплопомірний; субатлантичний (500 р. тому – до сучасності) – вологий, помірний (мішані ліси).
Голоценові відклади представлені торфовищами, пісками, суглинками, мор. та лиманно-мор. мулами. Тектон. умови на тер. сучас. України протягом Г. були досить сталими. Осн. риси рельєфу, що сформувалися у плейстоцені, збереглися і у Г. На основі вивчення рослин. решток торфовищ для Пн. півкулі встановлено етапи зміни клімату: пребореал., бореал., атлантич., суббореал., субатлантич. та сучас. (історичний). На атлантич. етап припадає кліматич. оптимум (6–5 тис. р. тому), під час якого на всій тер. сучас. України утворився ґрунт. покрив, що становить голоцен. горизонт похованого ґрунту; за істор. етапу утворилися сучасні ґрунти, типи яких відповідають фіз.-геогр. зональності. Після танення льодовика й підвищення рівня води у Світовому океані сучас. контурів поступово набули Чорне і Азов. м. На дні морів, лиманів і в долинах більшості річок України переважали акумулятивні процеси: нагромадження мор. і лиманно-мор. відкладів, утворення кіс і пересипів у лиманах, заплавної річк. тераси. У Г. сформувалася сучасна фіз.-геогр. зональність. На Голоцен припадає важливий період історії розвитку людства.
Клімат і ландшафти у ранньому й середньому голоцені
На рубежі плейстоцену і голоцену (близько 11,7 тис. рр. тому) відбулась глобальна зміна клімату в бік потепління.
Формальною хронологічною межею, яка відділяє період зледеніння від післяльодовикового періоду, прихильники теорії зледеніння вважають 8 213 р. до н. е. У цей час відбулася так звана "Білінгенська катастрофа" або розрив крижаної греблі біля гори Білінген (сучасна Данія), яка відгороджувала Південну і Східну Балтику від Світового океану. В результаті прісноводне озеро, рівень води в якому був на 30 м вищий від рівня Світового океану, перетворилося у Балтійське море і зрівнялося з рівнем океану. З цієї події розпочався новий післяльодовиковий період або голоцен. У цей час клімат стає значно м'якшим, що спричинило нові суттєві з зміни обрисів європейського континенту: Британія відокремилася протокою від материка, Сицилія відділилася від Італії і стала островом; Середземне море через Гібралтарську протоку з'єдналося з Атлантичним океаном, десятки кілометрів західноєвропейського узбережжя опинилися під водою.
Зміни відбулися також на території Центрально-Східної Європи: піднявся рівень Чорного моря, яке з'єдналося протоками Босфор і Дарданелли із Середземним, його берегова лінія набула сучасної конфігурації; у південно-східній частині європейських степів з'явилося Азовське море.
Потепління клімату спричинило також зміни ландшафту у Північній півкулі. У цей час поміж тундрою і степами сформувалася лісова зона помірного поясу. Сучасна тундра і степ є реліктами прильодовикових тундро-степових ландшафтів. На території України поміж лісовою і степовою зонами утворилася зона лісостепу. Вона являла собою чергування степів зі значними лісовими масивами, які займали близько 50 відсотків усієї площі. У цій зоні були родючі грунти та багатий рослинний і тваринний світ. Зоомаса лісостепової зони (500 кг на гектар) у 5 разів перевищувала зоомасу степу. У цей період у степовій зоні відчувався постійний дефіцит вологи, оскільки 79-85 відсотків опадів випадало влітку і випаровувалося.
Зміни клімату і ландшафту призвели до зміни фауни. Північні олені емігрували на північ і північний схід Європи у лісотундру і тундру. Слідом за ними мігрувала частина мисливських племен і відбулося повторне заселення цього регіону. Стадна фауна, що переважала у сосново-березових лісах пізнього плейстоцену, змінилася на нестадну: з'явилися тури, лосі, зубри, благородні олені, косулі, ведмеді, кабани, вовки, зайці, лисиці. Повноводі річки були багаті на рибу і молюсків.
Найбільшого потепління клімат досягнув у неолітичну епоху, близько 7-4 тис. р. до н. е. У цей час зони лісостепу і степу на території України простягалися найдальше на північ. У степах потепління супроводжувалося збільшенням посушливості клімату, що призвело до зниження якості рослинної їжі і зменшення популяції тварин, до кризи мисливства і збиральництва. Тому у долинах річок, де були родючі грунти і добре зволоження, населення степової зони швидше перейшло до тваринництва і землеробства, ніж мешканці лісостепу.
Криза мисливства і сприятливі природні умови були головними чинниками неолітичної революції. Як вказував у середині ХХ ст. відомий англійський археолог Грехем Кларк, можна вважати встановленим, що в переважній більшості регіонів світу найдавніше землеробство було пов'язане з дуже родючими, добре зрошуваними грунтами, з місцями високого стояння підгрунтових вод. При цьому в деяких регіонах здійснювалося паводкове, або лиманне зрошування, яке майже не вимагало трудових затрат. Природні чинники також визначали наявність необхідного асортименту диких злаків та їх достатню врожайність. Так, у Передній Азії хлібні злаки -- пшениця і ячмінь - навіть у дикому стані давали врожай 500-800 кг на гектар, що сприяло переходу місцевих племен до осілості ще у протонеолітичну добу до появи землеробства.
Спеціальні дослідження показали, що неолітичне землеробство у Центрально-Східній і Південній Європі було також високоврожайним і могло бути підгрунтям для стійкої осілості. Так, за підрахунками дослідників, ранні хлібороби Греції могли отримувати врожай злаків і бобових по 800-1000 кг на гектар. Як відзначав Г.Кларк, дуже родючі грунти у цих регіонах, навіть в умовах палично-мотичної техніки, давали більші врожаї, ніж орне землеробство в інших районах середземноморської зони на початку ХХ ст. В особливо сприятливих природних умовах екстенсивні та менш трудомісткі системи землеробства - підсічно-вогнева і перелогова давали не менші, а нерідко і більші врожаї, ніж інтенсивні системи - штучне зрошування і оранка. Оскільки найдавніші іригаційні системи були споруджені у Месопотамії у V на початку IV тис. до н.е. це свідчить про недостатнє природне зволоження грунтів у цьому районі Родючого Півмісяця, а також про те, що ранній перехід до землеробства тут супроводжувався запровадженням трудомістких інтенсивних систем, які не означали автоматичного підвищення рівня життя населення. За висновком Г. Кларка, найдавніша іригаційна система навряд чи могла конкурувати з іншими видами землеробства і довгий час вони співіснували в рамках єдиної господарської системи. Тому, незважаючи на ранній перехід довідтворюючого господарства, перші цивілізації з'явилися в Месопотамії значно пізніше, ніж розвиток зрошувального землеробства, -- у IV тисячолітті до н. є.
Під час зміщення літосферних плит у 7562 р. до н.е. Середземне море зачерпнуло багато солоної океанічної води. У той час Чорне море було невеликим прісноводним озером. Коли ж пішло інтенсивне танення європейських льодовиків, то рівень води в Середземному морі зріс ще більше. Приблизно у 5600 р. до н. е. води Середземного моря прорвалися через Босфор і хлинули в Чорне море. Відбулося стрімке утворення протоки між Середземним та Чорним морями, тобто фактично прорив води, і улоговина Чорного моря, на дні якої було невелике прісне озеро раптово заповнилася солоною морською водою. Берега тодішнього озера були принаймні на 140 метрів нижчими, ніж тепер має Чорне море. Вони також виявили суцільний однорідний шар мулу, який вказував на потоп.Ця грандіозна подія описана в книжці Вільяма Раяна i Волтера Пітмана «Ноїв потоп: нові наукові відкриття про подію, що змінила історію», яка вийшла в 1999 році.
Цю геологічну катастрофу спровокувало інтенсивне танення льодовика і збільшення рівня Середземного моря. До катастрофи Мармурове море являло собою стічне озеро, а Босфору взагалі не існувало. Коли ж відбувся прорив, утворився величезний водоспад, який щоденно скидав до 42 км³ води (у 200 разів більше від обсягів скидання води у Ніагарському водоспаді). Цей так званий "Босфорський водоспад" скидав воду протягом року, допоки рівень Чорного та Середземного морів не зрівнявся.
Ця велика катастрофа викликала небувалу в історії міграцію людей. Автори зробили археологічні, генетичні і лінгвістичні дослідження і показали людські переселення з прибережжя Чорного моря в усі напрямки світу, включаючи Палестину і Месопотамію. Люди пішли до західної Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Персидської затоки. Автори вказують, що “Чорноморські люди” і були тими загадковими протошумерами, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.
За останні 10 тисяч років найкращим у Європі за кліматичними умовами був період між 4 700 і 3500 рр. до н. е. Починаючи з 3 500 р. до н. е. клімат почав псуватися: почастішали повені, заболотилися грунти, знизилася температура. Найбільшого похолодання він досягнув у період між 3 199 і 3 150 роками до н. е. Його спричинили два виверження вулканів, що відбулися у цей час у Північній півкулі з інтервалом у 50 років: спочатку - на Алеутських островах, а згодом - в Ісландії. Одним із наслідків такої вулканічної активності стали довгі і холодні зими (подібні зміни клімату - так званий ефект ,ядерної зими", за прогнозами вчених, може спричинити і ядерна війна). Для більшості мешканців Європи зміни клімату стали катастрофічними. Похолодання разом із кислотними дощами, ще одним наслідком вулканічної діяльності, яка супроводжувалась викидами в атмосферу сірководню, змінило ландшафт: не родили поля, погано росли трави. У результаті цих змін зменшилося поголов'я свійських і диких тварин. Різкі коливання температур взимку і влітку (весни фактично не було) спричиняли катастрофічні повені, влітку були також страшні посухи. Природні катаклізми тривали майже півстоліття - до 3 150 р. до н.е. Вони спричинили тривалі неврожаї та голод. Саме у цей час на території України занепадає трипільська протоцивілізація, розквіт якої припадав на V-IV тис. до н. е. Для того щоб вижити, трипільці мусили змінити звичний спосіб життя, а тому для археологів їхня культура зникла. Найдовше, до початку IIІ тис. до н.е., вона проіснувала у межиріччі Південного Бугу і Дніпра, де природно-кліматичні з умови виявилися більш сприятливими.
Кліматичні зміни наприкінці IV тис. до н.е. носили глобальний характер, вони вплинули також на розвиток цивілізацій Стародавнього Сходу. У цей час Сахара перетворилася у пустелю, а цивілізація стародавнього Єгипту зосередилася у долині Нілу та кількох оазах. Єгипетські правителі, щоб вижити у несприятливих умовах, почали будувати канали, дамби і штучні озера.
Кліматичні катаклізми спричинили великі міграції народів у Євразії, які тривали із середини IV тис. до н. е. до середини І тис. до н.е. У цей час, за підрахунками істориків, відбулося 15 великих переселень, зокрема нашестя індоєвропейців в Індостан, вторгнення дорійців на Крит, фінікійців - у басейн Середземномор'я, етрусків - в Італію, шумерів - у Месопотамію, євреїв - у Єгипет та ін.; 13 міграцій спричинило похолодання клімату, 2 - його потепління. У пошуках нових, сприятливих для хліборобства земель, із Центрально-Східної Європи могла також мігрувати частина трипільців.
Холодний і сухий клімат, що встановився на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. спричинив появу у степах Східної Європи нової форми господарства - відгінного кочового скотарства. Перехід місцевих землеробсько-скотарських племен до кочового скотарства був обумовлений, крім кліматичних чинників, також технологічними причинами: у цілинних степах, за винятком річкових долин, неможливо було обробляти землю до появи залізних землеробських знарядь.
Кочівництво (номадизм) – це певний спосіб життя, при якому все населення або його більша частина здійснює регулярні пересування, пов'язанні з випасом худоби. У кочовиків склад стада визначався природними умовами: у євразійських степах головним чинником була товщина снігового покриття на зимових пасовищах. Відомо, що взимку дрібна рогата худоба може випасатися при товщині снігу 10-12 см., коні легко добувають корм з-під снігу товщиною 25 та навіть 50-60 см., а велика рогата худоба і верблюди потребують штучної підгодівлі і не можуть обійтися без допомоги людини. Велика рогата худоба також не пристосована до далеких переходів і її наявність у стаді можлива лише за умови напівосілого способу життя та заготівлі кормів. Все це пояснює, чому у європейських степах усталилася напівосіла або відгінна форма кочівництва, а Його особливістю стало розведення коней і дрібної рогатої худоби, тоді як у багатьох районах Передньої Азії переважало вівчарство. Основним ареалом формування кочівництва в Європі були каспійсько-чорноморські степи.
В епоху неоліту, з появою землеробства і скотарства, посилився вплив людини на довкілля. Уже палеолітичні мисливці під час облавного полювання випалювали ліси та степи і змінювали природний ландшафт. Розвиток землеробства також супроводжувався вирубуванням і спаленням лісів, оранкою земель. Зростаючі господарські потреби млюдей (опалення, будівництво жител, металургійне і керамічне виробництво) спричиняли щораз більшезнищення лісів, однак загалом у кам'яному віці вплив людини на довкілля ще був незначним.
Перехід до більш осілого способу життя, пов'язаний із відтворюючим господарством, зростання площ поселень, скупчення в них значної кількості населення супроводжувалися погіршенням санітарних умов і поширенням інфекційних захворювань. Перехід до вуглеводної рослинної їжі, на думку дослідників, також ослаблював людський організм і сприяв поширенню захворювань: так, в осілих землеробів вчені спостерігали деградацію зубного апарату і грацилізацію (потоншання) кісток скелету. У скотарських племен такі зміни не зафіксовані.
Нові значні коливання клімату відбулися після 1 500 року до н. е. Клімат знову став теплішим та вологішим, що призвело до різкого зменшення площі степової зони, яка досягла історичного мінімуму і охоплювала лише крайні південні території, тоді як весь Південь України розташовувався у зоні лісостепу. Зона лісів також значно розширилася на південь і простягалася до сучасної Черкаської області включно.
Кліматичні зміни спричинили нове економічне піднесення і демографічний приплив у Центрально-Східній Європі. Скрізь, навіть у степовій зоні, поширилося орне землеробство. У цей час на південному Правобережжі, і у Дністровсько-Дунайському межиріччі сформувалася землеробсько-скотарська сабатинівська культура, яка за розвитком хліборобства і виробничих технологій досягла рівня трипільської. Однак несприятливі природні чинники - нове похолодання клімату - знову перервали розвиток землеробської цивілізації у лісостеповій зоні Центрально-Східній Європі.
Наприкінці епохи бронзи, починаючи із останньої чверті II тис. до н. е., клімат став значно сухішим: так, у Х ст. до н. е. рівень Дніпра був найнижчим за весь період його існування. У таких умовах хліборобство у степовій зоні стає неможливим і землеробські культури занепадають.
Кліматичні зміни в голоцені і, зокрема потепління клімату, привели до демографічного вибуху у суспільствах ранніх землеробів, до зростання чисельності населення і збільшення щільності його розселення. У неоліті густота населення, порівняно із мезолітом, зросла у 50-100 разів: з 3-5 до 500 осіб на км кв. Якщо у мезоліті, за підрахунками вчених, на земній кулі проживало кілька мільйонів осіб, то в 5 тис. до н.е. - 30-50 млн. а на початку І тисячоліття - 250 млн.
За підрахунками Л. Залізняка, в мезолітичну епоху населення Центрально-Східної Європи зросло до 30 тис. осіб, тоді як у пізньому палеоліті воно налічувало не більше 6 тис. осіб. В неолітичну добу населення лише трипільської спільноти, в період її максимального розвитку, становило близько 400-500 тисяч осіб (за іншими даними -- близько І млн.).
На думку дослідників, у результаті демографічного вибуху частина землеробських племен була змушена мігрувати в регіони із менш чисельними мисливськими спільнотами |і грунтами, придатними до землеробства.
Клімат і ландшафт у І-II тисячоліттях
До середини І тисячоліття кліматичні умови в Європі були перехідними до сучасних. В середині І тис. в основному встановився сучасний клімат, який однак продовжував зазнавати змін і коливань, іноді доволі значних.
Римський кліматичний оптимум — короткий відрізок суббореального періоду, що охоплює час з 250 р. до н. е. до приблизно 400 р. від Р. Х. М'який клімат сприяв процвітанню великих імперій. Саме на цей період припадає максимальне розширення Римської імперії. Клімат Європи потеплішав в порівнянні з попереднім періодом на 1-2 ° C. Клімат був, ймовірно, спекотним, але не сухим. Температура приблизно відповідала сучасній, а на північ від Альп була навіть вище сучасної. У Північній Африці та на Близькому Сході панував вологіший клімат. Відступ альпійського льодовика поліпшив прохідність альпійських перевалів і дозволив римлянам завоювати Галію, Нижню і Верхню Німеччину, Рецію і Норик, які були включені до складу імперії. Починаючи з 280 р. від Р. Х. у Німеччині та Британії починається культивація винограду і вина. У Північній Європі зростає чисельність населення, у зв'язку з чим готи, гепіди і вандали у 2-3 ст. починають рухатися на південь у пошуках нових земель для проживання. Спочатку вони проникають на територію Карпат і України.
Найбільш ранні повідомлення про клімат у ЦентральноСхідній Європі у добу середньовіччя знаходимо у візантійських джерелах VIII-ІХ ст. зокрема у «житіях» Георгія Амастридського і Стефана Сурозького, у творах патріарха Фотія. У них згадуються аномально холодні зими у північно-західному Причорномор'ї. На цю особливість клімату Центрально-Східної Європи звертав увагу візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який у праці ,Про управління імперією",
Кліматичний песимум раннього Середньовіччя або песимум епохи Великого переселення народів — загальне похолодання клімату в Європі, що тривало кілька століть. Початок песимуму в різних місцях датується по-різному і в цілому охоплює період з 250 по приблизно 450 р. н. е. Закінчення песимуму відносять приблизно до 750 р. н. е. Кульмінацією кліматичного песимуму стало похолодання 535-536 років.
Протягом песимуму середньорічна температура була на 1-1,5 градуса нижче нинішньої. У цілому клімат став більш вологим, а зима — холоднішою. У Північній, Західній і Центральній Європі, а також у північному Середземномор'ї середньорічна холодна температура також була пов'язана з підвищеною вологістю. Межа поширення дерев в Альпах знизилась приблизно на 200 метрів, а льодовики збільшилися.
Період з V до початку ХІV ст. загалом відзначався потеплінням. Теплий клімат створив добрі умови для навігації, колонізації північних островів і сприяв морським походам вікінгів. В межах загалом теплого кліматичного періоду спостерігалися аномальні похолодання, зокрема у Південній і Центрально-Східній Європі: так, у 764 і 801 роках зими були такі холодні, що замерзало Чорне море, а у 859 р. - Адріатичне.
Похолодання 535–536 років — найрізкіше зниження середньорічної температури у північній півкулі за останні 2 000 років. Припускається, що причиною похолодання стало різке зниження прозорості атмосфери в результаті одного або декількох великих вивержень вулканів у тропіках (Кракатау і Тавурвур) або зіткнення з великим метеоритом чи кометою.
Прямий зв'язок між різким похолоданням і мутацією чумного збудника, що призвела до пандемії бубонної чуми, відомої як чума Юстиніана, не доведено, однак для сучасників подій несподіване похолодання, чума, руйнівні землетруси на сході Середземномор'я і війни Юстиніана склали одну суцільну вервечку лих. Імовірно, що серія погодних катаклізмів призвела до міграцій людей, що у свою чергу прискорило розповсюдження інфекційних хвороб: чуми, тифу, віспи та ін.
Найбільш ранні повідомлення про клімат у ЦентральноСхідній Європі у добу середньовіччя знаходимо у візантійських джерелах VIII-ІХ ст. зокрема у "житіях" Георгія Амастридського і Стефана Сурозького, у творах патріарха Фотія. У них згадуються аномально холодні зими у північно-західному Причорномор'ї. На цю особливість клімату Центрально-Східної Європи звертав увагу візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який у праці "Про управління імперією", описуючи торговельний шлях ,з варяг у греки", вказував, що через холод лід на Дніпрі танув аж у квітні.
Арабські автори Ібн-Фадлан, Аль-Бекрі, Ібн-Даста також писали про холодні зими і часті грози у землях, де жили слов'яни. Східних людей, звиклих до спеки і посухи, вражали замерзлі річки і колодязі, а клімат видавався неймовірно холодним. Так, Ібн-Даста, описуючи розташовану на північ від печенігів країну слов'ян, відзначав, що ,дземля слов'ян є лісиста рівнина; в лісах вони і живуть... Холод буває до того сильний, що кожен з них викопує собі в землі різновид землянки".
Середньовічний кліматичний оптимум (також зустрічається назва Середньовічний теплий період) — епоха відносно теплого клімату у північній півкулі в X — XIII століттях. Серед найяскравіших історичних свідчень середньовічного кліматичного оптимуму — заснування скандинавських поселень в Гренландії, а також землеробський бум і зростання населення у Володимиро-Суздальщині. Розширення орних земель сприяло формуванню сіл замість типових для того часу окремих хуторів і дворів. Також цей розвиток сприяв експансії зростаючих землеробських народів у периферійні, мало освоєні регіони з вищим відсотком населення, що живе за рахунок полювання та рибної ловлі.
Вперше описані кліматичні умови в літописній статті 866 р. про похід князя Акольда проти Візантії. Наприкінці Х ст. у Києві почали систематично записувати інформацію про природні аномалії. Завдяки цьому можна простежити загальну динаміку природних катаклізмів в руських землях до ХV ст. Так, за літописними даними, в ХІ першій половині ХII ст. клімат був відносно стабільним, що створило сприятливі умови для розвитку землеробства. Оскільки західноєвропейські хроніки також містили небагато згадок про природні катаклізми, це підтверджує висновок про помірність кліматичних умов у Європі у цей період.
У другій половині ХII ст. природні катаклізми почастішали, а в першій третині ХIII ст. тривалі природні аномалії спричинили 17 голодних років. Останній голод тривав кілька років поспіль - з 1230 до 1233 року - і призвів до значного скорочення чисельності населення Русі та Московщини саме перед початком татарського вторгнення. Особливо великих втрат зазнали міста Московії та Новгородщини - Владимир-на-Клязьмі, Суздаль, Новгород, а деякі, зокрема Смоленськ, повністю обезлюдніли.
В ХІ-ХIII ст. площа лісів у Західній Європі була найбільшою. Пізніше вона почала різко зменшуватися і до ХV ст. всі старі ліси були вирубані, що спричинило екологічну катастрофу на континенті. У цей час у законодавстві західноєвропейських країн з'явилися драконівські 4 правові норми, спрямовані проти самовільної вирубки лісу.
Як можливі причини середньовічного теплого періоду вчені називають підвищену сонячну активність, а також відносно рідкісні виверження вулканів. Остання обставина зумовлює меншу кількість аерозолів в атмосфері, які фільтрують сонячне світло і сприяють охолодженню (див. вулканічна зима). Відповідно до іншої теорії, кліматичний оптимум став результатом періодичних коливань інтенсивності Гольфстриму, пов'язаних зі зміною солоності океанської води, яка в свою чергу залежить від змін обсягів льодовиків.
У часи Середньовічного кліматичного оптимуму (з 950 р. по 1250 р.) - кліматичні зміни стосувалися лише північної півкулі. Період потепління, який ми спостерігаємо сьогодні, не схожий на те, що відбувалося на Землі раніше. Нинішнє потепління охоплює майже всю територію Землі - 98% її поверхні.
Відносною стабільністю відзначався клімат у середині ХIII століття. Як свідчать літописи, під час татарського вторгнення не було холодних зим, глибоких снігів чи паводків. У останній чверті ХIII ст. літописці частіше відзначали "великі бурі", "небувалі паводки", суворі зими, посушливі або дощові літа.
Малий льодовиковий період — період відносного похолодання, що мав місце протягом 1400—1860 років. Загалом узгоджено, що були три температурні мінімуми, що мали місце приблизно у 1650, 1770 і 1850 роках, розділені дещо теплішими інтервалами. Хоча малий льодовиковий період спочатку і вважався глобальним явищем, деякі публікації останніх років вказують на його сильніший ефект у північній півкулі.
На початку ХІV ст. у північній півкулі почалося загальне різке похолодання клімату, яке тривало до середини ХІХ ст. і відоме як, малий льодовиковий період" (МЛП). Найхолодніше було у 1580-1630-х та у 1815-1860-х роках. У цей період збільшилися площі альпійських льодовиків, замерзали Балтійське, Чорне і Адріатичне моря; упродовж чотирьох місяців були вкриті кригою Дунай, Темза, Рейн, Мозель. В умовах похолодання клімату почастішали неврожайні роки, а населення Ісландії було змушене перейти від сільського господарства до рибальства.
У ХІV ст. Європу спіткало ще одне лихо – пандемія чуми, яка почалася у 1347-1351 рр. в Китаї і була наслідком тривалих паводків. Наприкінці ХІV ст. через Шовковий шлях вона дісталася європейського континенту. У ХV ст. від чуми і тривалих неврожаїв (загалом 40 неврожайних років) у різних регіонах Європи вимерло від 20 до 60 відсотків населення. Для континенту це було катастрофічне століття, епоха запустіння. Боротьба за людські ресурси стала одним із чинників політичної централізації у європейських країнах.
У Східній Європі малий льодовиковий період розпочався пізніше - у ХV ст. Літописи зафіксували в цей період понад сто природних катаклізмів, чотири з яких мали загальноєвропейський характер. Наслідком екстремального клімату стали 30 неврожайних і голодних років, оскільки в умовах посушливих або ж надміру дощових літ урожай гинув. Особливо посушливими були останні 40 років ХІV ст., а 11 літ - такими спекотними, що пересихали ріки, горіли ліси і болота.
У малий льодовиковий період середня річна температура у Східній Європі впала на 10-15 градусів, значно збільшилися сезонні перепади температур; літописці фіксують різкі зміни клімату і часті екстремальні явища. Так, у ХV ст. було понад 150 природних аномалій, більшість із яких мали регіональний характер; Східна Європа пережила у цьому столітті 40 голодних років. ХVI ст. також відзначається зростанням кількості екстремальних природних явищ. Особливо несприятливими були кліматичні умови другої половини століття. У цей період літописи фіксували зростання кількості суворих зим і холодних літ.
Ще різкіше похолодання клімату відбулося у Східній Європі на початку ХVII ст. так, у липні 1601 р. випав перший сніг, а в серпні почалися заметілі і по Дніпру їздили на санях, як взимку; наступного 1602 року тепла весна змінилася страшними морозами і весь урожай вимерз. Такі природні катаклізми спричинили страшний голод у Московській державі, під час якого вимерла третя частина населення. Аномальні явища меншою мірою захопили південь Східної Європи, однак і тут у першій половині ХVII ст. відбувся різкий спад приросту населення, порівняно із попереднім ХVІ ст.
У другій половині ХVII ст. почалося нове похолодання клімату, яке, на думку кліматологів, було спричинене збільшенням крижаного покриття арктичних морів. Посилилися кліматичні коливання: холодні зими чергувалися з аномально теплими. У ХVIII ст. клімат у Східній Європі характеризувався подальшим зростанням екстремальності і значними змінами, що досягли в цей період максимальної частоти. Так, у ХVIIІст. була рекордна кількість посушливих (39) і дощових (19) літ, а також холодних (36) і теплих (22) зим, також зафіксовано 22 великі бурі і 33 паводки.
Зима 1708—1709 років — надзвичайно холодна зима в Європі в кінці 1708 — початку 1709 років, яка виявилася найхолоднішою зимою в Європі за останні 500 років. Тої зими ґрунт промерз більш ніж на метр; моря, озера і річки замерзли; на полях вимерз весь урожай, мороз знищив оливкові дерева і виноградники, а в річках і озерах замерзла риба. У Франції зима завдала особливо великих втрат, оскільки спричинила голод, через який до кінця 1710 року загинули приблизно 600 тисяч осіб. У Парижі, найбільшому місті того часу, загинуло 24 тисячі людей . Оскільки голод відбувався під час війни, деякі сучасники-націоналісти стверджували, що загибель стількох людей у Франції спричинив не голод, а сама війна.
Велику роль сильний мороз зіграв у Північній війні, а саме коли восени 1708 року війська Карла XII вели бойові дії проти російської армії Петра в Україні; арктичний холод за кілька місяців знищив практично половину шведської армії під час перебування на території України, що врешті-решт і визначило її поразку разом з українськими військами Івана Мазепи в Полтавській битві в липні 1709 року.
1816 р. – рік без літа. Вулканічна зима. Виверження вулкана Тамбора.
Влітку 1816 року у Західній Європі та Північній Америці було не просто холодно — клімат змінився настільки кардинально, що й досі цей рік вважається найхолоднішим за весь час документованих спостережень людства за погодою. За однією з оцінок, рівень смертності в Європі у «рік без літа» подвоївся, сягнувши загальної кількості 200 000 смертей. Ніяких відомостей про аномальні холоди в 1816 році в Україні нема. Навпаки, відомо що того року в Україні було спекотне літо. Зміна напрямків вітрів, яка призвела до катастрофічних холодів в Західній Європі та Америці, в Україні дала підвищення температури.
Причина. В архіпелазі Індонезії є острів Сумбава, нічим не примітний, крім того, що на ньому знаходився в ті часи вулкан під назвою Тамбора. У квітні 1815 року вулкан прокинувся — і «лупанув» в атмосферу так, що викинув 150 км³ попелу, знищив 71 тис. мешканців острова — і викликав на пару років вулканічну зиму для Північної півкулі Землі. Без усіляких там фільмів про апокаліпсис і наукової фантастики. Загострилася вся ця ситуація саме у 1816 році. А якщо додати, що років за 6 до цього було схоже виверження в районі тропічного пояса — то недивно, що 1810—1819 роки стали найхолоднішими за попереднє півтисячоліття для кількох континентів.
В березні 1816 року потепління навесні не настало. Дощі та град не припинялися у квітні та травні. Червень та липень у Північній Америці супроводжувався заморозками. У червні й липні в Америці щоночі був мороз. У Нью-Йорку й на північному сході США випадало до метра снігу. Німеччину неодноразово спіткали сильні бурі, багато річок (у тому числі й Рейн) вийшли з берегів. Незвичайний холод призвів до катастрофічного неврожаю. Навесні 1817 ціни на зерно зросли в десять разів, а серед населення почався голод. Десятки тисяч європейців, які страждали до того ж ще й від руйнувань Наполеонівських воєн, емігрували до Америки. Міграція йшла і в Америці, у Квебеку влітку регулярно йшов сніг.
Різке похолодання протягом 2 років спричинило мутацію холерного вібріону в Індії. Індія на той час була колонією Великобританії, і там було розташовано британські військові гарнізони. Холера вразила військових, знищивши частину особового складу. Після Індії епідемія почала поширюватися іншими країнами — і до 1830 року добралася до Російської імперії.
У першій половині ХІХ ст. контрастність клімату зменшилася і "малий льодовиковий період" завершився, а в другій половині століття відбувся перехід до тепліших і менш екстремальних погодних умов.
Динаміка ландшафтів України в голоцені
У І тис. у лісостеповій зоні було багато лісів, особливо в Галичині і на Поділлі, де вони займали більшу половину території. Ліси покривали береги річок і балок: так, береги Дніпра аж до його гирла, до Олешківських пісків, були порослі лісами, вони також росли на берегах Самари, Орелі та Росі. На Правобережжі суцільні лісові масиви простягалися від Дністра до середньої течії Південного Бугу і Росі. На порубіжжі зі степом були великі лісові масиви: Лебедин ліс, Мотрин ліс, Чорний ліс. На Лівобережжі ліси займали набагато меншу площу і чергувалися із великими ділянками степу, однак і тут вздовж Сули і Терну росли великі ліси - Куренівський, Козельський і Гранівський, а вздовж Бетиці і Любані - Чорний Гнилицький. Великі суцільні ділянки лісу були також на берегах Ворскли та її приток: Мерли, Коломаку, Боромлі.
До ХVIII ст. Україна була високолісистим краєм. Так, на початку ХV ст. ліси займали 46 відсотків загальної площі, наприкінці ХVІ ст. - 43,1 відсотка, у ХVIII ст. - 40.3 відсотка, а на початку ХІХ ст. 23 відсотки, У ХІХ ст. площа лісів у лісостеповій зоні зменшилася у 4,5 рази, порівняно із І тисячоліттям.
Вплив людини на природу лісостепу став відчутним уже у часи Київської Русі. Такі її землі як Галицька, Волинська, Київська, Чернігівська розташовувалися частково у лісовій, а частково у лісостеповій зонах; лісостеповий ландшафт повністю охоплював тільки Переяславщину.
За свідченнями писемних джерел, у ХIII ст. його північна межа проходила на відстані дводенного переходу на північ від Києва. Між річками Рось і Стугна знаходилося велике (5 тис. км. кв.) Перепетове поле. У цей час "полем" називали степ у лісостеповій і степовій зонах та порослі травою галявини - у лісовій. До ХІV ст. слово ,,степ" у джерелах не зустрічається.
За підрахунками дослідників, у 30-х роках ХIIІ ст., напередодні татарських вторгнень, загальна чисельність населення Русі становила 7-8 млн. На думку С. Кірікова, у лісостеповій смузі проживало близько 2 млн. осіб. Ця цифра видається дещо заниженою, оскільки у попередні часи у лісостепу була сконцентрована переважна більшість населення Східної Європи, а у період Київської Русі він став ще й найбільш урбанізованим регіоном Руської держави. Чисельність кочовиків у зоні лісостепу не можна встановити навіть приблизно. Вони розселялися в Пороссі і було їх, мабудь, небагато, адже основні кочовища знаходилися у степовій зоні.
У часи Київської Русі фауна лісостепової зони була багата і складалася з хижаків (куниця, тхір, горностай, видра, борсук, лисиця, вовк, ведмідь), гризунів (бобер, білка, байбак, хом'як тощо), копитних (лось, олень, тур, кабан, дикий кінь - тарпан). У літописах не згадуються зубри, які не були рідкістю в лісостеповій зоні: так, за інформацією візантійських джерел на них полював племінник візантійського імператора Мануїла Комнина Андронік Комнин під час свого перебування у галицького князя Ярослава Осмомисла. У писемних джерелах мало інформації про птахів, згадуються лише лебеді, гуси, глухарі, тетереви і кучерявий пелікан, на яких полювали. Насправді у лісостеповій зоні у той час водилося набагато більше різних видів птахів.
Осіле населення лісостепу займалося, в основному, сільським господарством і мисливством. Основні види промислових тварин річковий бобер, куниця, лисиця, білка заселяли південні райони лісової зони і лісостеп. Отже, висновок деяких істориків про те, що мисливство відігравало важливу роль тільки на півночі, у лісовій зоні, не підтверджується: воно також відігравало вагому роль у господарстві лісостепової зони, де водилося найбільше тварин хутрового промислу, продукція якого ішла на експорт.
Окрім розвитку промислу хутрових тварин, мешканці лісостепу полювали на диких копитних, тетерів, водоплавну птицю, м'ясо, хутра та шкіра яких ішли на задоволення власних потреб мисливців, а також були товарами обміну. Навіть у князів мисливство було не стільки відпочинком і розвагою, скільки важливою галуззю господарства. Головними заняттями печенігів, торків і половців, які населяли лісостеп у часи Київської Русі, були кочове скотарство та мисливство. Вони розводили коней, корів, овець і верблюдів.
У Х-ХIII ст. осілі землероби помітно змінювали ландшафт лісостепу. Впливу людини зазнавали не лише степи, а й ліси: їх щораз більше вирубували задля задоволення побутових і господарських потреб. Часті нищівні пожежі, які у цей час були звиклим явищем, спричиняли нові вирубки лісу, необхідного для відбудови поселень. Деревину також використовували ї у металургійному і керамічному виробництві, у винокурінні, однак на промислові потреби її шіло значно менше, ніж на будівництво і опалення.
У той час вирубка лісу ще не означала, що на його місці з'являлися інші угіддя. Зазвичай ліс відновлювався, якщо не було несприятливих чинників, таких як випас худоби або пожежі, що особливо часто траплялися поблизу міст і сіл, а також перетворення вирубки на оранку, якщо біля поселення бракувало землі. Як довів В. Довженко, не лише у лісовій, але Й у лісостеповій зонах розширення посівних площ відбувалося шляхом вирубування лісів.
У лісостепових володіннях кочовиків, у яких землеробство перебувало у зародковій формі, вплив на угіддя через випас худоби був у цей час помірним. Вирубка лісу для задоволення господарських потреб теж була мінімальною.
У середині ХIII ст., після татарського вторгнення, почався відтік населення лісостепової зони на північ, у глухі болотисті ліси, а орні землі лісостепу знову перетворилися на цілинні степи та ліси. До кінця ХVІ ст., через постійні набіги ординців і кримських татар, лісостепи від Дністра до східного Подніпров'я залишалися малозаселеними. В останній чверті ХVІ ст., коли набіги стали рідшими, чисельність населення почала швидко зростати, однак це суттєво не вплинуло на розвиток землеробства: орні землі продовжували займати незначні площі лісостепової зони у якій від Дністра і до Волги переважали характерні для неї первісні угіддя - ліси і степи. У цей час у лісостепу ще водилися зубри, дикі коні, благородні олені, дрофи, глухарі, які пізніше стали рідкісними.
У ХVII ст., не зважаючи на військові втрати, продовжувала зростати чисельність населення лісостепової зони, особливо на Лівобережжі. У цей період також почала збільшуватись площа орних земель s зменшилась площа лісів, які вирубувалися не тільки для господарських, а й для зростаючих промислових потреб, зокрема винокурень і поташних буд. Однак цілинних степів і лісів залишалося ще багато, особливо у відносно малолюдних південних районах.
У ХVII ст. з розвитком господарської діяльності людини зазнала змін фауна лісостепу. Зменшилася кількість зубрів, пристосованих до ландшафту, у якому степи чергувалися з великими ділянками первісного лісу, а також диких коней, що потребували малолюдних степових просторів.
Швидке заселення лісостепу у ХVIIІ ст., яке супроводжувалося розширенням орних земель і вирубуванням лісів, спричинило знищення цієї ландшафтної зони. Усі старі ліси були вирубані, а ті, що збереглися, являли собою непридатний для будівництва молодняк. Разом із лісами у ХVIII ст. різко зменшилася кількість зубрів і тарпанів, а в окремих районах вони зовсім зникли. Натомість поширилися види тварин, які пристосувалися до життя на штучно створених людиною угіддях: зайці, лисиці, вовки.
Як показують сучасні дослідження, природні чинники також впливали на психічний стан і соціальну поведінку людей. Так, на думку відомого французького історика Жака Лє Гоффа, в епоху середньовіччя вони посприяли виникненню особливої психофізичної атмосфери, у якій зародилася ідея хрестових походів. Наприкінці ХІ ст., під час низки неврожайних років та епідемій, у деяких районах Європи поширився "антонів | вогонь" захворювання, спричинене паразитичним грибком злакових -спориньєю. Він впливає на нервову систему людей подібно до наркотиків, що пояснює посилення ірраціоналізму в діях людей у цей період та їх підвищену навіюваність. На думку Ж. Лє Гоффа, не випадково найактивнішу участь у Першому хрестовому поході брали селяни із найбільше охоплених хворобою Рейнських областей Німеччини і Східної Франції.
Вивчення кліматичних коливань і змін ландшафтів є необхідним для розуміння особливостей історичного процесу. Особливо це стосується стародавньої історії, події якої не зафіксовані або недостатньо висвітлені у писемних джерелах. Як наголошує археолог Михайло Відейко, ,нині жодне серйозне історико-археологічне дослідження неможливе без встановлення характеристик навколишнього середовища на певній території у певний час. Дуже часто пояснення багатьох незбагненних явищ лежить саме у площині з'ясування середньорічних температур чи кількості опадів, а також у встановленні можливих наслідків цих параметрів для тієї чи іншої території та населення, яке на ній проживає".
Вячеслав Нестеров (FB, вересень 2021 р.): «Дещо про «Чорну смерть».
Пандемія морової язви, що в Європі була названа " Чорна смерть", а тепер діагностується як бубонна чума (Pasreurella pestis), вирувала в Євразії з 1346 по 1354-56 роки. Вона прийшла десь з монгольських степів, наробила лиха в Китаї та в улусах монгольських орд та підірвала могутність Золотої Орди.
«1346. Был мор сильный очень под восточною стороною на Орначи и на Австрокани, и на Сарае, и на Бездежи, и на прочих градах, странах, на христианах, и на армянах, и на фрязях, и на черкасах, и на татарах, и на обязях, так что не было кому погребать их» (В. Татищев. «История Российская», т.3).
Через захоплену ординцями генуезьку колонію в Криму Кафу чума проникла в Європу та охопила із Середземномор'я весь Європейський субконтинент, замордувавши до третини людства Європи. Діяння "Чорної смерті" були яскраво описані в славетному "Декамероні" Джованні Бокаччо.
Наслідком цієї епідемії був перехід на нову якість феодальних відносин (так зване Високе Середньовіччя) через суттєве зменшення населення та необхідність приваблювати та утримувати при землі робітників.
Вже після основної епідемії 1347-1349 рр. з Балтики від Ганзейських міст через Псков та Новгород (1352) мор прийшов в Москву в 1353 році і від нього померло багато людності та московський великий князь Семен Іванович Гордий (1340-1353) з рідними та митрополит Київський Феогност (1328-1353), що вже сидів на той час в Москві.
«Не в одном же Новгороде было сие, но по всем землям походило то наказание Господне. Ибо был мор сильный очень в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале, и по всей земле русской. В Глухове же тогда ни один человек не остался, все умерли» (В. Татищев. «История Российская», т.3).
Так то ж російський Татіщев пише, а наші літописи мовчать, ніби на теренах українських ніякої "чорної смерті" не існувало. Принаймні в курсах історії опису її на теріторії України немає.
Як так? Невже Україна не спілкувалася із зараженою Європою чи з вимираючою від пандемії Золотою Ордою? Невже карантин об'явили? Так вперше в історії карантин було об'явлено лише в 1377 р. в сербському Дубровнику.
Мовчать літописи, ніби не було хвороби, ніби проминула вона Україну, як проминула, як вважають, Польщу.
Аж ось перший київський літописець нового часу Максим Берлинський в 1798 році у своїй «Історії міста Києва» пише наступне: «1346. Хотя от опасности татарского нашествия Киев был освобожден, но поселившиеся издавна татаре на Подоле и имея всякое с земляками, жившими в зараженном Крыму, сообщение навели на Киев другого рода нещастие - моровую язву, от которой тогда почти весь город опустел».
Так мор таки був. Мор сильний, а може і два мори, перший від татар в 1346 році, перед пандемією в Европі, а другий в 1353 році прийшов через землі Залісся.
А дев'ять років потому литовський князь Ольгерд приєднує Київщину і Поділля до Великого князівства Литовського майже без спротиву місцевих князів та вічей і після перемоги над послабленими тим же мором татарами на Синіх Водах стає володарем українських земель...».
ДЖЕРЕЛА
Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016.
Немає коментарів:
Дописати коментар