четвер, 16 березня 2023 р.

Українська етнічна територія. Польсько-українська етнічна межа. Карти

 Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України. 

  Етнічна межа (межа етнічної території) — умовна лінія, що розмежовує етнічні території. Етнічною межею є умовна лінія граничного поширення поселень з чисельною перевагою певної етнічної спільноти над будь-якою іншою етнічною спільнотою, лінія, що розмежовує територіальні групи поселень зі змішаним складом людності одних етнічних груп від територіальних груп поселень зі змішаним складом людності інших етнічних груп.

У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі. 

Українські етнічні межі  визначено  за етнічними картами К. Черніґа (Czoernig), О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

С. Рудницький належить  до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.

За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

М. Кордуба визначив етнографічні межі України й розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі» [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час прожива­­ло 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців. 

За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.

Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана. 

 

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).

Польсько-українська етнічна межа (за: Сергійчук В. І. (Етнічні межі і державний кордон України. — Вид. 3-є. — К. : ПП Сергійчук M. І, 2008. — 560 с.) та Макарчук С. А. (Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — С. 222-223).

Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 р. починалася від міста Щавниця над річкою Дунаєць і проходила до Верхомлі Великої, далі — на північ і від Грибова через Горлиці, Ясло, Новий Змигород, Дуклю, Романів, Динів і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від Білгорая. Потім круто повертала на північ паралельно Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

За Михайлом Грушевським початково східнослов'янська колонізація на заході обіймала басейн Західного Бугу та Сяну, місцями наближаючись до річки Вісли, й зустрічалася з польською колонізацією на вододілах Вепра та Сяну, утворюючи мішані території понад Віслоком і між Вепром і Віслою. З часом польська колонізація цих країв посилювалась й межа зміщувалась на схід. Виняток становили гірські території, що залишались за українцями.

За Іоакимовим літописом у 990 р. Володимир Великий розбив польського князя Мечислава й повернув до складу Київської Русі 5 західних міст. За Борисом Грековим, етнічний склад червенських міст був українським. За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном, який за словами Оди Дітріхівни, вдови Мечислава, простягався до самого Кракова. На думку А. Лонгинова польсько-руська етнічна межа в XI—XII століттях проходила по річці Вепр. Найзахідніші удільні князівства (зокрема, Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке) та пізніше утворене Галицько-Волинське князівство також зберігали свій руський національний характер. У XIII—XIV століттях етнічна межа майже збігалася з державною, яка проходила нижньою течією річки Нурець на півночі та західніше міст Дорогичин, Межиріччя, Верещин, Красностав, Туробін, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. Виняток ставили південні українські поселення, розташовані в гірській місцевості західніше від русько-польського державного кордону.

Перші згадки про проникнення католицизму та початок польської колонізації на Русі з'являються в XIII столітті. Після включення Галицької Русі до складу Польського королівства на Галичині з'являються перші польські поселення, польська влада починає здійснювати активні заходи з окатоличення та спольщення завойованих теренів.

Попри постійне посунення етнічної межі на схід, у середині XVII століття вважалося, що західна межа українського народу проходить по Віслі й сягає Кракова та Любліна. Межу по Віслі, зокрема, неодноразово проводив у перемовах з іноземними державами Богдан Хмельницький, вона також згадується у договорі гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Крайні західні поселення з православними церквами за даними польських податкових реєстрів: Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Брунари, Королева Руська, Верхомля Велика, Шляхтова.

З часом західна українська етнічна межа змістилася на схід і замість Вісли нею стала річка Вепр, а на початку XX століття ще східніше — від Дорогичина на півночі на Сідлець, Луків, Радинь, від Коцька по Вепру до Красностава, через Щебрешин, Білгорай, Лежайськ. Сильно на зміну етнічних меж вплинула проведена в 1915 році й мотивована наступом австрійської армії російська евакуація українського населення, яке проживало на захід від Західного Бугу, у внутрішні райони Російської імперії.

П. Шафарик (1842 р.) визначає українсько-польську етнографічну межу від Ракова до Улянова, далі на південь через Лежайськ і біля Городиська під Березів; звідтіля, обійшовши Жизнів, Високу і Братківку, він нагинає її до Будини, через Дуклю, Жмигород, на південь під Горлиці й Грибів до с. Розтоки на Попраді, поминаючи села Шляхтову, Чорноводу, Біловоду і Явірки, до Пивничної й Лелюхова на півден­ному сході [УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.].

 1871 р. «Карта южно-русских наречий и говоров» етнографа П. Чубинського і мовознавця К. Михальчука. Мапа була підготовлена за матеріалами етнографічних та мовознавчих досліджень Російського географічного товариства та укладена приватним землеміром К. Маржецьким. Як зазначено на мапі, вони виконана за вказівкою П. Чубинського та К. Михальчука. Це перша українська діалектологічна карта, автором якої був К. Михальчук.

Щодо ролі П. Чубинського у створенні карти, то вона, можливо, звелась до того, що всі свої нотатки щодо визначення мовних кордонів українців він передав К. Михальчуку для більш ґрунтовного опрацювання Протягом року (літо 1869 — літо 1870) П. Чубинський здійснив три поїздки (дві літні і одну зимову), які охопили 50 повітів краю. Записувати етнографічні матеріали у цих мандрівках йому допомагав І. А. Чередниченко, до третьої був запрошений В. Х. Кравцов. У 59-ти місцевостях було зроблено записи українських говорів [ Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].  

Українсько-польську межу зображено так [За: Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008]: етнічна межа починається у Гродненській губернії південніше Білостока, іде на південь через річку Нарву до Більська, досягає Західного Бугу, по ній — на північний захід до Дрогичина, іде, звиваючись, на південь через Люблінську губернію до Сідльця, Радина, по річці Вепр до Красностава, на захід до Янова, знову на південь до галицького кордону і далі до Ярослава, повертає на південний захід до Дубецька, проходить на південь від Ясла і Старого Санчу і сягає кордону з Угорським королівством, охопивши таким чином Північну Лемківщину.

У  міжвоєнний  період  в  царині  української  діалектології  і фонетики  працює  визначний  мовознавець  І. Зілинський.  Своїми студіями з класифікації  українських говорів він продовжив справу, яку  започаткував  основоположник  української  діалектології К. Михальчук.

І. Зілинський вважав, що класифікація і групування народних говорів  має  значення  не  тільки  для  мовознавства, “але  також  є дуже  важною  політичною  наукою  для  етноґрафії  й  для  вияснення деяких  періодів  історії,  а  саме  історії  міґрацій  і  територіального розміщення  та  розширення  поодиноких  племен  і  цілого  народу»

На основі проведених діалектологічних досліджень українських говорів І. Зілинський уклав декілька етнолінгвістичних карт [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст., 2009].

1933 р. вчений  опублікував “Карту  українських  говорів”  з  поясненнями до  неї.  Виходу  у  світ  цієї  праці  передували  розвідки  вченого  з української діалектології: “Дещо з фонетики українських говорів” (Львів, 1908), “Проба упорядкування українських говорів” (Львів, 1914), “Українські  діалекти  на  карті  московської  комісії” (Краків, 1925), “До  питання  про  діалектологічну  класифікацію  українських говорів” (Львів, 1926), “Нарис  української  діялєктольоґії” (ЗНТШ, Т.ХІХ), “Opis fonetyczny języka ukraińskiego” (Kraków, 1932) та ін.“Карту  українських  говорів”  рисував  М. Кулицький (мірило 1 : 4 000 000, формат 38  х 61 см). Створена  вона  способами  якісного  фону, ареалів  і написів. Різними  фарбами позначені північні і  південні  українські  говори,  а  південні —  на  західні  і  східні.  Позначено  державні  кордони,  гідромережу,  невелику  кількість населених  пунктів,  особливо  на  етнічних  межах,  що  ускладнює їх опис.

Українсько-польська етнічна межа  зображена так [Неоніла Падюка.  УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст., 2009]: починається  на річці Нарва і  прямує  на  південь  до  Більська,  Дрогичина,  Межиріччя,  на  південний  схід  до  Холма,  Грубешова,  повертає  на  південний  захід до  Томашова,  Лежайська,  по  Сяну  на  південний  схід  до  Ярослава,  на  південний  захід  до  Сянока, охопивши  Північну  Лемківщину, доходить до  етнічного кордону зі словаками.

 1934 р. «Етнографічна  карта  України  і  сумежних  країв»  та «Карта  розміщення українського населення». Автори: В. Кубійович, М. Кулицький.  Масштаб 1 : 5 000 000. Обидві  карти  надруковані  у  Львові  літографічним  закладом “Унія”. Формат: 25 х 45 см. Ці етнічні  мапи  були  долучені  до  третього  тому “Української  Загальної  Енциклопедії”. Вказані державні та адміністративні межі Української соціалістичної республіки, населені пункти розподілені за людністю.

В. Кубійович  продовжив  справу  С. Рудницького. Центральними  проблемами  для  обґрунтування  української  національної  території  В. Кубійович  вважав  визначення  її меж,  географічного   положення  і   цілісності (соборності). Цій  проблемі  присвячені  його  численні  праці  з  географії,  демографії,  статистики  української  національної  території  та  етнічні карти  українських  земель,  більшість  яких  він  укладав  спільно  з М. Кулицьким.

В. Кубійович зазначав, що для  укладання цих карт було використано результати таких  переписів населення: радянського 1926 р. (українсько-білоруська  та  українсько-російська  межі),  чехословацького 1930 р. (українські  межі  у  Закарпатті),  угорського 1910 р. (українсько-словацький  кордон),  австрійського 1910 р.  (для  Галичини  й  Буковини);  для  зображення  розміщення  українців  у Бессарабії  було  взято  за  основу  працю  Л. Берґа,  для  Холмщини й Підляшшя — праці В. Францева, для Волині й Полісся — польську  статистику 1921 р.,  для  визначення  українсько-білоруської межі — дослідження  мовознавців та  етнографів, передусім Є. Карського [Неоніла Падюка.  УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст. 2009].

“Етнографічна  карта  України  і  сумежних  країв”  укладена  способами  кольорового  фону  і  ареалів,  подає  розселення 22 народів. Українці зображені рожевим кольором.

Українсько-польська  етнічна  межа  починається  на Нарві  північніше  Більська,  тягнеться  на південь  до  Нурця  і  Західного  Бугу біля  Дрогичина,  тримаючись  Бугу,  іде  на  південний  схід  до Берестя,  повертає  на  південний  захід  до  Любартова,  правим  берегом  Вепру  прямує  на  південний  схід  до  Томашова,  відтак  на захід  понад  річку  Танву,  повертає  на  південний  захід  до  Сяну біля  Лежайська,  далі  тягнеться  на  південний  схід  понад  Сян  до Ярослава  і  Радимна,  охоплює  Перемищину  і  знову  йде  по  Сяну до  Сяніка,  повертає  на  захід  до  Грибова  і  на  південь  до  кордону з Чехо-Словаччиною. 

1937 р. Для “Атласу  українських  і  сумежних  земель” І. Зілинський  підготував  карту “Українські  говори” (масштаб 1 : 5 000 000,  формат 27 х 45,5 см,  в  атласі розміщена під №17).

На  цій  мапі  поширення  українських  говорів  дещо  відрізняється  від  їх  зображення  на  згаданій  вище.  Зміни  стосуються  українських етнічних меж.

Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»:

«На українсько-польському етнічному пограниччі:

1) Зменшено територію  їх  поширення  на  Підляшші,  лінія  їх розповсюдження проходить східніше і йде тепер понад Бугом до Берестя  і на південний захід до Вепру.

2) У Холмщині лінія зображена більш звивиста, з просуненням польських  півостровів  на  схід  в  українську  територію  до  Холма, Грубешова, поза Томашів, охоплює тільки витоки Танви».

Українсько-польська етнографічна границя має біля 650 км. довжини, з яких 140 км. припадає на границю на лемківському півострові аж до околиці Сянока, 140 км. на границю на терені останньої частини Галичини, а 370 км. – на терені Холмщини і Підляшшя. Межа між українцями і поляками на Лемківщині – це найвиразніша на українській території взагалі. Вона пробігає від Липника – де сусідують з собою словаки, українці і поляки в напрямі із заходу на схід і що на південь від місцевостей: Північна – Грибів – Дукля – Риманів – Сянік, звідки прямує на північ більш-менш вздовж річки Сяну біля поселень: Сянік – Динів – Радимно – Ярослав – Синява – Ожана, де покидає границю Галичини і входить в межі Холмщини, на терен колишньої російської території (до 1920 року). На території Холмщини і Підляшшя пробігає західна границя мішаної українсько-польської території біля осель: Тишівці, Павлів, Вільхівець, Опілля, Пішац, Янів над Бугом, відтак вздовж Бугу до Дорогичина. На схід від цієї лінії аж по Буг тягнеться мішана територія й щойно над Бугом починається чисто українська етнографічна територія. На північ від Бугу границя між українцями і поляками виразніша, тут ми не зустрічаємо змішаної смуги. Пробігає вона від Дорогичина через Боцьки до Лісної над Нарвою, де кінчається західна межа з поляками і починається північна межа з білорусами» [Географія українських і сумежних земель / опрац. і склав В. Кубійович. – 2-ге вид. – Краків; Львів: Укр. вид-во, 1943].

 

1915 р. Степан Рудницький

Немає коментарів:

Дописати коментар