субота, 7 листопада 2020 р.

Перша австрійська карта Галичини та Людомерії 1775 р.

 

Назва карти "Lubomeriae et Galliciae Regni Tabula Geographica". Автор Франц Людвіг Гюссефельд (1744-1808). Формат 59x45 см. Видавництво: Impensis Homannianorum Haeredum. На карті позначені Земля Перемишльська, Земля Саноцька які належать до української частини Галичини (Червоної Русі). Українська етнічна територія – 100 км на захід від р. Сян. 

Протягом багатьох століть аж до середини XIX ст. польсько-українська етнічна межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном Київської Руси та Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), пізніше — з західною межею Руського, Берестейського і Підляського воєводств. Збігалася з північною межею Західної Лемківщини (від Щавниці до Дуклі), західними межами Надсяння (західний край річкових долин Віслока і Сяну до Ниська), Холмщини та Підляшшя. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини.

Польсько-українська етнічна межа.

За: Сергійчук В. І. (Етнічні межі і державний кордон України. — Вид. 3-є. — К. : ПП Сергійчук M. І, 2008. — 560 с.) та Макарчук С. А. (Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — С. 222-223).

Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста Щавниця над річкою Дунаєць і проходила до Верхомлі Великої, далі — на північ і від Грибова через Горлиці, Ясло, Новий Змигород, Дуклю, Романів, Динів і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від Білгорая. Потім круто повертала на північ паралельно Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

За Михайлом Грушевським початково східнослов'янська колонізація на заході обіймала басейн Західного Бугу та Сяну, місцями наближаючись до річки Вісли, й зустрічалася з польською колонізацією на вододілах Вепра та Сяну, утворюючи мішані території понад Віслоком і між Вепром і Віслою. З часом польська колонізація цих країв посилювалась й межа зміщувалась на схід. Виняток становили гірські території, що залишались за українцями.

За Іоакимовим літописом у 990 році Володимир Великий розбив польського князя Мечислава й повернув до складу Київської Русі 5 західних міст. За Борисом Грековим, етнічний склад червенських міст був українським. За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном, який за словами Оди Дітріхівни, вдови Мечислава, простягався до самого Кракова. На думку А. Лонгинова польсько-руська етнічна межа в XI—XII століттях проходила по річці Вепр. Найзахідніші удільні князівства (зокрема, Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке) та пізніше утворене Галицько-Волинське князівство також зберігали свій руський національний характер. У XIII—XIV століттях етнічна межа майже збігалася з державною, яка проходила нижньою течією річки Нурець на півночі та західніше міст Дорогичин, Межиріччя, Верещин, Красностав, Туробін, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. Виняток ставили південні українські поселення, розташовані в гірській місцевості західніше від русько-польського державного кордону.

Перші згадки про проникнення католицизму та початок польської колонізації на Русі з'являються в XIII столітті. Після включення Галицької Русі до складу Польського королівства на Галичині з'являються перші польські поселення, польська влада починає здійснювати активні заходи з окатоличення та спольщення завойованих теренів.

Попри постійне посунення етнічної межі на схід, у середині XVII століття вважалося, що західна межа українського народу проходить по Віслі й сягає Кракова та Любліна. Межу по Віслі, зокрема, неодноразово проводив у перемовах з іноземними державами Богдан Хмельницький, вона також згадується у договорі гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Крайні західні поселення з православними церквами за даними польських податкових реєстрів: Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Брунари, Королева Руська, Верхомля Велика, Шляхтова.

З часом західна українська етнічна межа змістилася на схід і замість Вісли нею стала річка Вепр, а на початку XX століття ще східніше — від Дорогичина на півночі на Сідлець, Луків, Радинь, від Коцька по Вепру до Красностава, через Щебрешин, Білгорай, Лежайськ. Сильно на зміну етнічних меж вплинула проведена в 1915 році й мотивована наступом австрійської армії російська евакуація українського населення, яке проживало на захід від Західного Бугу, у внутрішні райони Російської імперії.

 



Немає коментарів:

Дописати коментар