МЕЖІ «УКРАЇНИ»: історико-географічні аспекти

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатівському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством [Григорій  Півторак. «Україна» — це не «окраїна»].

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатівський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.; «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.) [Григорій  Півторак. «Україна» — це не «окраїна»].

З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною» [Григорій  Півторак. «Україна» — це не «окраїна»].

Документи XVI ст. свідчать про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 р. називає Поділля «Ukraina Podolska».

З розвитком Козаччини в XVI ст. назва Україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін Україна вживається в писаннях київського католицького єпископа Й. Верещинського (кін. XVI ст.) та ін.

Після 1569 р., коли українські землі Великого князівства Литовського перейшли під владу корони Польської, підпольська Русь могла замінятися синонімічною назвою “Украйна”.

ВПЕРШЕ НА ОФІЦІЙНОМУ РІВНІ НАЗВА УКРАЇНА БУЛА ВЖИТА КОРОЛЕМ СТЕФАНОМ БАТОРІЄМ у 1578 р.

Вже від часів королювання Стефана Баторія наша старовинна назва почала активно використовуватися для позначення «країв Руських», тобто Руського, Підляшського, Волинського, Подільського, Чернігівського, Брацлавського та Київського воєводств, де компактно проживав «руський народ». Власне, про це і свідчить опублікований універсал 28 вересня 1578 року до «жителів воєводств Руських», де говориться про Україну як «рицарський край» Речі Посполитої [Т. Чухліб, 2021. FB].

В універсалів 1580 р. короля Стефана Баторія назва «Україна» поширювалася на тогочасні Львівщину, Тернопільщину, Івано-Франківщину, Волинь, Поділля, Київщину та Черкащину. Саме там проживали «своєвільні люди-плебеї» - козаки. Сейм Речі Посполитої на початку січня 1580 р. затвердив королівський універсал Стефана Баторія, в якому відзначалося: «…Люди своєвільні на Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській, Брацлавській, договори з Турками, Татарами, Волохами, порушуючи, які були плебеями і неосідлими, мають старости, князі, панове шляхта у своїх староствах, маєтках ловити і на смерть карати». Джерело: Оригінал Постанови-конституції Сейму Речі Посполитої, яка затверджувала універсал короля Стефана Баторія за січень 1580 р. Переклад - Тарас Чухліб» [Т. Чухліб, 2020. FB].

І. Колимський у листі до Патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 р. (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині XVII ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).

За Тарасом Чухлібом (2021 р.): «Гетьман Богдан Хмельницький (а також його писарі, канцеляристи та найближче оточення) протягом 1649 – 1657 років уявляли «Україну» як окрему від Речі Посполитої «землю» у якої був «рубіж», який потрібно було «оберігати» від різних ворожих сил. «Неприятелями України» (в окремі періоди - союзниками) у цей час були «ляхи», «татарове», «мультяни», «волохи», «венгри», «московити» тощо. Вони постійно «нівечили», «пустошили», «розоряли», «воювали», «висікали», «зносили», іншими словами «нападали» на те, що у канцелярії Війська Запорозького називали «Україною» й «Українними городами». Власне, вищі урядовці Війська Запорозького ще від 1648 року поступово вибудовували синонімічний ряд політичних назв для території, де встановилася їхня влада.

Як можна зрозуміти з логіки вживання відповідних термінів гетьманом, полковниками, сотниками і канцеляристами Війська Запорозького: по-перше, під «Україною» вони розуміли не так географічне, як територіально-політичне утворення, адже вона «вся повстала» і її треба було «оберігати»; по-друге, «Україна» в їхніх означеннях чітко почала відокремлюватися від «Польщі» - була «своєю» та «нашою»; по-третє, «Україна» почала виступати синонімічним відповідником «Русі» , пізніше – «Малої Русі («Малої Росії»))»; по-четверте, володіння Війська Запорозького «в Україні» та «в Русі» поділялися на окремі «землі» - «Київщизну» (суфікс «изн» визначав збірну назву регіону, місцевості), «Уманщизну», «Черніговщизну», «Ніженщизну», «Сіверщизну» тощо, при цьому у певних випадках «Україна» вживалася в одному семантичному ряду з цими «землями». «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу»), а також те, що тут колись давно правили «княжата Руські». З огляду на це, гетьман заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», яку потім прийшлося «захищати».  Слово «Україна» стало назвою нашої держави вже з 1640-х – 1650-х років.

Уперше поняття «Україна» було вжито у міжнародному договорі між Річчю Посполитою та Кримським ханством 1654 р. для означення території, на якій знаходилися «бунтівливі козаки і хлопи».

Назву «Україна» як держава уперше на міжнародному рівні було зафіксовано у матеріалах Віленського перимр’я 1656 р. між Річчю Посполитою та Московським царством, а потім — тексті Бучацького перемир’я 1672 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією, востаннє — Андріанопольських мирних договорах 1713 р. між Стамбулом, Варшавою та Москвою. У 1676 р. гетьман Війська Запорозького Ю. Хмельницький почав титулуватися як «гетьман Війська Запорозького, князь України».

27 січня 1670 р. наказний полковник Яків Лизогуб, лубенський полковник Гамалія, наказний чернігівський полковник Пригара та ін. звернулися до частини лівобережних полків з листом закликаючи підтримати гетьмана Петра Дорошенка: «милістю Божою і своїм щирим бажанням привів всіх українських людей по обох берегах Дніпра… до повного бажаного братерства й односності… Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи будуть собі здорові. Але нам з вам для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння Отчизни нашої України радитись…». В цього словосполучення чітко видно, що козацька старшина вживає термін «Україна» в якості означення окрема країна, рідна земля українського народу. При цьому в листі згадуються такі держави, як Московія і Польща і підкреслюється окремішність країни України від цих держав.

У 1676-1681 роках Юрій Хмельницький титулувався як «ЮРІЙ ФЕДІР ВЕНЖИК ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КНЯЗЬ МАЛОРУСЬКОЇ УКРАЇНИ І ВОЖДЬ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО», а його наступник Георге Дука титулувався у 1681-1683 роках як «ДУКА ВОЄВОДА І ГОСПОДАР ЗЕМЕЛЬ МОЛДАВСЬКИХ І УКРАЇНИ»... Та ще й Самійло Самусь у 1693- 704 роках підписував свої універсали і листи яко «ГЕТЬМАН... УКРАЇНСЬКИЙ» [Т. Чухліб, 2019. FB].

На початку XVIII ст., на картах Германа Молля, появляється такий термін як Польська Україна, Московська Україна, Російська Україна.

В атласі 1772 р. “Carte de la Pologne: Divisée par provinces et palatinats et subdivisée par districts, construite d'après quantité d arpentages d observations, et de mesures prises sur les lieux” (Карти Польщі з її провінціями, воєводствами, землями і регіонами) відомого італійського картографа Джованні Антоніо Рицци Занноні є Україна Польська (Ukraina Polska), Україна Московська (Ukraina Moskiewska), Південна Україна (Południową Ukrainy) та Північна Україна (Północną Ukrainy).

На іншій карті (1781) «LI PALATINATI DI BRACLAW, E KIOWIА. TRATTA DALL’ ATLANTE POLACCO DEL SIGR. RIZZI ZANONI» (БРАЦЛАВСЬКЕ ТА КИЇВСЬКЕ ВОЄВОДСТВА З ПОЛЬСЬКОГО АТЛАСУ РІЧЧІ ЗАННОНІ) цього ж автора територія за межами Київського та Брацлавського воєводств позначена як Ukrania Russa (Україна Російська).

На мапі «Генеральная карта Новороссийской губернии, разделенной на уезды. Сочинённая в 1779 г. Иваном Исленьевым» Правобережна Україна позначена, як «Часть Польской Украины».

В атласі 1789 р. Йоганна Франца Йозефа фон Райлі, на картах, містяться написи Polnische Ukraine (Польська Україна) та Russische Ukraine (Російська Україна).

Карта 1799 р. Вільяма Фадена, яка є зменшеною версією карти Джованні Антоніо Рицци Занноні, теж містить написи: «Russian Ukrain» (Російська Україна), що охоплює всю Правобережну Україну, починаючи від Стародубщини та «Polish Ukrain» (Польська Україна) – Південна Київщина.

1843 р. Джеймс Вйльд. На карті Польщі Лівобережна Україна позначена як Russlan Ukrain (Російська Україна).

МАЛОВІДОМИЙ ФАКТ. У 1847 р. в Києві на парканах і стовпах розклеювали прокламації: «К верным сынам Украины. Братья! настает великий час; час, в котором вам представляется случай смыть поношение, нанесенное праху отцов наших, нашей родной Украине подлою рукою вечных врагов наших. Кто из вас не подымет руки за великое дело! За нас Бог и добрые люди! Вечно верные сыны Украины, враги кацапов» [О. Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. 1991].

На європейських мапах назва «Україна» не завжди була (філологічно) однакова. На картах латинською мовою писалося Ucrainа або Ukraina, але були і форми написання, як Ucrainia чи Ukrainia. Форма написання Ukrania залишилася й досі в деяких європейських мовах (іспанська, португальська, фламандська). В інших мовах «націоналізовано» закінчення відповідно до мовних звичок, так французькою L’Ucraine (у вимові «Люкрен»); в англійській – Ukraine (інколи Ucraine – у вимові «Юкрейне»); в німецькій подвійна форма: давніша Ukraina, новіша – Ukraine, Ukrajina).

Назва Окраі(ї)на на картах починає з’являтися на поч. XVII ст. Це територія у верхів’ї Оки та Дону (Рязанщина), інколи «Окраїна» на картах це – українсько-татарське прикордоння.  Московська «Окраїна» не має жодного відношення до  «України».

1720 р. Й. Б. Гоманн

Винники (Львівщина). 1960-і рр.

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Територія Винник та околиць знаходиться на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма. За чудову природу у XIX ст. Винники називали "маленькою Швейцарією", перлиною Львівщини.

З архіву Юрія Карманчука
 

Карта 1749 р. Польської Русі з Нижньою Волинню та Нижнім Поділлям. Жіль Робер де Вогонді та Дідьє Робер де Вогонді

 

1749 р. Карта  «Partie orientale de la Russie Polonoise, où se trouvent la Basse Volhynie et la Basse Podolie» (Східна частина Польської Русі, де розташована Нижня Волинь і Нижнє Поділля). Пд. Україна -  землі Запорозьких Козаків (Cosaques Zaporiski). 

Жіль Робер де Вогонді (Gilles Robert de Vaugondy; 1688—1766) та Дідьє Робер де Вогонді (Didier Robert de Vaugondy; 1723-1786) (син Жіля Робера), французькі картографи. Жіль Роберт де Вуоонді, як правило, підписував свої карти «М. Robert», а Дідьє – «Robert de Vaugondy» (іноді додаючи «fils» або «filio»). У деяких випадках до кінця не з’ясовано Жіль чи Дідьє склали карту. Від Людовіка XV обидва Робери отримали титули королівських географів. З 1740-х років картографічна фірма Жіля і Дідьє Роберів видавала велику кількість атласів, великоформатних карт і глобусів й була на той час найвідомішою і найприбутковішою у Парижі. Робери перевидавали карти П. Мулляра-Сансона та Н. Сансона, зокрема його карту Польщі «Les Estats de la couronne de Pologne...». 

Серед багатьох картографічних праць Роберів основною є «Atlas universel» (Універсальний атлас, Париж, 1757, 108 карт), який вважається одним із найважливіших атласів XVIII ст. Його основу становлять картографічні матеріали, успадковані від Сансонів, і картографічні плити Ю. Жейо, придбані 1712 р. після його смерті. Для його створення були використані старі джерела, звірені з більш сучасними картами. На багатьох були виправлені широти й довготи згідно з астрономічними спостереженнями. Старий матеріал був змінений з додаванням безлічі нових топонімів. З 1757 р. Робери почали публікувати «Nouvel atlas portatif» (Новий портативний атлас), який протягом п’ятнадцяти років перевидавався п’ять разів.

Жіль Робер де Вогонді, відомий також як Le Sieure або Monsieur Robert, походив з родини Нікола Сансона (1600-1667) і є нащадок його онука П'єра Мулляра-Сансона (Pierre Moullart-Sanson). Він був племінником і спадкоємцем П’єра Мулляра-Сансона якому перейшла велика частина плит карт Н. Сансона. Від нього успадкував більшу частину картографічного матеріалу Нікола Сансона. Цей матеріал він разом з сином об'єднав з картами й пластинами, набутими після смерті Юбера Жайо 1712 р., щоб створити основу Всесвітнього Атласу. Після Абрагама Ортеліуса (Abraham Ortelius; 1527 —1598) і Герарда Меркатора (Gerhardus Mercator; 1512—1594) Вугонді спираючись на їх джерела значно просунули вперед картографію тієї епохи. Основні праці: “Géographie sacrèe et historique de l'Ancien et du Nouveau Testament” (1747), “Usage des globes céleste et terrestre” (1752), “Petit Atlas” (1748), “Atlas universel” (1757), “Atlas portatif” (1762). Робер Вогонді склав “Карту середньовічного світу” в кращих європейських традиціях. На ній він показав країни Середнього Сходу та Південного Кавказу. На мапі детально показано контури морів, кордони держав відтінені різнобарвною кантівкою. Основа історичної карти Робера Вогонді досить точна, автор використовував найдетальніші матеріали картографів-сучасників. Обидва (батько та син) отримали титули Королівських географів «Geograpne du Roi» від Аюдовіка XV та шляхетство.

Дідьє Робер де Вогонді спільно з батьком створив універсальний атлас (Atlas Universel) з 108 карт. Даний атлас вперше був опублікований в 1757 р. Для його створення були використані старі джерела, звірені з більш сучасними картами. На багатьох були виправлені широти і довготи згідно з астрономічними спостереженнями. Старий матеріал був змінений з додаванням безлічі нових топонімів. 1760 р. Дідьє Робер де Вогонді був призначений географом Людовика XV, був також Королівським географом польського короля Станіслава Лещинського, з 1756 р. членом Академії наук. Основні праці: “Essai sur l'histoire de la géographie” (1755), “Tablettes parisiennes” (1760), “Cosmographie” (1763), “Institutions géographiques” (1766), “Atlas de la France et de l'Europe” (1785). Після смерті батька Дідьє співпрацював з Шарлем-Франсуа Делямаршем (Charles-François Delamarche), який бл. 1784 р. перебрав майстерню Д. Робер де Вогонді й став його спадкоємцем.

Винники (Львівщина). 1956 р. Вулиця Шевченка

 Вулиця Шевченка — одна з головних та найдавніших вулиць міста Винники, розташована в історичній частині міста. 1911 р.  Винниківська міська рада присвоїла назву вулицям (Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича (теперішня вул. Л. Українки).

1956 р. З архіву Юрія Карманчука

Річиця (Rzeczyca) – українське село колишнього Рава-Руського повіту (Закерзоння)

Річиця (Rzeczyca) – українське село колишнього Рава-Руського повіту. Тепер належить до гміни  Ульгівок (пол. Gmina Ulhówek)  Томашівського повіту Люблінського воєводства (Польща). Село знаходиться за 23 км на схід від Томашова. За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало  2 540 осіб: 2 200 – українців, 60 – поляків, 90 – латинників, 190 – євреїв.

У с. Річиця 7 березня 1946 р. народилася моя мама – Марія в сім'ї Олега Сабаля (Соболя) (уродженця с. Улазова Любачівського повіту) та Ганни Кулешка (уродженки с. Річиця). В селі народилися моя баба Ганна, вуйко Павло (воїн УПА, убитий поляками 1947 р.), мої прадіди, прапрадіди, прабаби, прапрабаби і т.д.

У травні 1946 р. все сімейство Кулешків, разом з ними Олег з Ганною і дочкою Марією були депортовані. Вся велика родина прибула потягом в Радянську Україну, всіх переселенців висадили на станції «Сихів». З Сихова через Великий ліс родина добралася до с. Чишки. Чишки – польське село (колись було українським), поляків з нього було переселено до Польщі, а їхні будинки займали українці (Кулешкам «попалася» старенька польська хата, кращі будинки вже були заселені переселенцями).

Після депортації, в умовах сталінських репресій, мій дід Олег змінив прізвище Сабаль на Соболь (заміна букви «а» на букву «о»). Це було зроблено вимушено, щоб НКВС не зміг встановити родинні стосунки між братами Олегом і Юрієм, адже Юрій воював в лавах УПА.

*Моя баба – Соболь (Кулешка) Ганна Іванівна (7 січня 1923 р. с. Річиця Рава-Руського повіту – 29 липня 1985 р. м. Винники).

*Мій прадід – Іван Кулешка (помер 1962 р. у с. Чишки).

*Моя прабаба – Теодозія Кулешка (померла 1973 р. у с. Чишки).

Троє дітей Івана і Теодосії померли у малолітньому віці.

Брати та сестри моєї баби:

*Петро (1923 р. н.) – проживав, помер і похований в с. Чишки.

*Михайло (1929 р. н.) – проживав, помер і похований у Винниках.

*Агафія – проживала з сім’єю сестри Марії, померла і похована у с. Чишки.

*Марія (1932 р. н) – проживала з сином Володимиром (1964 р. н.) та його сім’єю у Чишках. Померла у 2016 р.

*Павло (3 грудня 1926 р. — 1 жовтня 1947 р.); псевда: «Горобець», «Діброва» — стрілець     сотні «Месники-2» (сотня «Шума»).    У лавах УПА з осені 1945 р. Схоплений солдатами Війська Польського  та засуджений до смертної кари 10 вересня 1947 р. Страчений 1 жовтня 1947 р. у Ряшеві (Польща).

З історії села. Селом тече Коритницький потічок. Вода в ріці була чиста і прозора. Село мальовниче, земля чорноземна родюча, територія рівнинна. Дровами тут ніхто не палив, а лише торфом. Влітку торф копали спеціальними машинами, сушили й розвозили   по домах, заготовляючи паливо на зиму.

На півночі височіє «Глинна (Глиняна) гора». Одну з частин села називали Губинком, іншу – Кути, а ще одну – Майданом. Центр села називався Ринком. До двору належав фільварок Березина та лісничівка Дубина. За часів І Речі Посполитої село належало до королівських дібр і було садибою староства, яке охоплювало Річицю, Губинок, Журавці, Любичу Королівську, Гуту Любицьку, Гребенне і Кам’янку Волоську (Кам’янка Старе Село (тепер Старе Село). У 1760 р. тут був вибранецький лан, на якому господарювали солтиси Яндрух та Яцентій. Згідно привілею Августа ІІІ, даного 26 травня 1755 р., деякі селяни мали право варити пиво і горілку для власних потреб. Тут існував млин з двома жорнами та корчма. В 1765 р. власником села був Андрій Річицький. До ІІ світової війни село належало до Равського повіту. Діяли читальня «Просвіти» і Товариство «Сокіл». В селі часто організовувались концерти, вистави. Перед війною тут перебувала два тижні театральна трупа акторів зі Львова. Артисти ставили вистави, вхід на які коштував 1 злотий. Приміщення читальні в цей час, де відбувалися театральні дійства, було переповнено людьми.

Тогочасна греко-католицька парафія налічувала бл. 1 800 осіб, тут діяло Старше Братство св. Миколая і Молодше Братство Покрови Пресвятої Богородиці. Уперше церква в Річиці згадується у документах під 1531 р. 1687 р. була збудована нова дерев’яна церква свв. Бориса і Гліба (Романа і Давида). 1766 р. її замінила нова, теж дерев’яна будівля з дзвіницею над бабинцем. 1882 р. церкву ремонтував майстер Семен Козак. Окрему дзвіницю звели 1901 р. Церква і дзвіниця згоріли 1944 р. під час акції «Батальонув хлопскіх» на село. Парох о. Омелян Котис разом із донькою Іванкою в червні 1947 р. був ув’язнений в таборі «Явожно», де й перебував до 1948 р. Помер невдовзі після звільнення.

У селі діяли дві початкові школи, три кооперативи, одна з яких називалася «Господарська торгівля», велика молочарня,  де люди здавали молоко, з якого тут виготовляли масло та інші молочні продукти. У селі знаходився і великий панський фільварок. Був тут вітряний млин, шинок, кузня. На старому цвинтарі (при дорозі Ульгівок — Томашів Любельський) збереглася давня цвинтарна каплиця, вимурована в ХІХ ст., квадратна в плані, увінчана банею з ліхтарем, під нею розташовані крипти. На території цвинтаря є кільканадцять кам’яних надгробків, виконаних бруснянськими майстрами. Також зберігся будинок давнього двору, на жаль, в середині 70-х рр. ХХ ст. був сильно перебудований.

У селі є зупинка для рейсових автобусів та бусиків, курсує кілька рейсів до Ульгівка і Томашова Любельського.

Після депортації 1944—1946 рр. та акції «Вісла» 1947 р. польська комуністична влада завершила етнічну чистку теренів Закерзоння від українців. Більшість мешканців Річиці було переселено в с. Зубра та Пасіки Зубрецькі (колись Пустомитівський район, Львівська обл.). 

1942 р. Річиця. Роман Іванусів (посередині) вчителював у Річиці. Зліва - чоловік на прізвище Молоток. З архіву Олександри Заблотської.

1941 р.  Річиця. Роман Іванусів (крайній зліва)вчитель в Річиці. З архіву Олександри Заблотської.

Русь зі Львовом і Поділля з Києвом. 1550 р. Карта Себастьяна Мюнстера

 Байцар Андрій. Україна на картах Себастьяна Мюнстера. https://baitsar.blogspot.com/2023/12/xvi.html

Для картографів XVI ст. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ це —  Sarmatia Evropae (Сарматія Європейська), Scytia (Скіфія), Русь (Rvssia), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія) та Bessarabia (Бессарабія), а московські - Руссія та Московія.

З історії. З праці Миколи Кузанського (1460 р.)  у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.

Карти 1507 р. Бернарда Ваповського, 1513 р. Мартіна Вальдземюллера та 1522 р. Лоренца Фріза - перші друковані карти із назвами «РУСЬ» (Україна), «Польща» та «Литва» у заголовку. Це також одні з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Карта 1507 р. Бернарда Ваповського - «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Russie, Lithuanie» (Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви).

Перша карта з регіональними назвами українських земель - це карта 1540 р. Себастьяна Мюнстера “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). На ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян; назву «Русь» вжито один раз на території Руського воєводства.) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Московії, а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Россія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.

Назва «Руссія» (Russia) блукає  географічними картами  XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.

Себастьян Мюнстер (нім. Sebastian Münster; 1488—1552) — німецький вчений, гуманіст, космограф, монах францисканець. Викладав в Гейдельберзі богослов'я, а пізніше в Базелі — математику. Першим з німецьких вчених видав єврейський текст Біблії з латинським перекладом і примітками (Базель, 1535) і посібник з граматики халдейської мови (1527).

Головні роботи:

·        1540 р. «Geographia Universalis» (Географія Птолемея). Видання 1550 р. містить зображення міст, портрети людей та костюмів. Ці видання, надруковані в Німеччині, є найбільш цінними.;

·        1544 р. «Cosmographia» (Космографія; Базель), в якій друкувалися карти К. Птолемея і власні карти автора.

«Космографія» — найдавніший опис світу німецькою мовою, що заснована як на друкованих джерелах, так і на повідомленнях різних людей і закладів. Це збірка історико-географічних даних, що значною мірою сприяла розповсюдженню географічних знань і стала зразком для наступних укладачів «Космографії». «Космографія» була однією з найуспішніших і найпопулярніших робіт XVI століття. Упродовж століття праця витримала 24 перевидання мовою оригіналу — німецькою та в перекладах латинською, французькою, італійською, англійською, чеською мовами. Крім карт, вона включала портрети державних діячів, з їх гербами та великою кількістю гравюр, серед яких були роботи Ганса Гольбейна Молодшого, Урса, Ганса Рудольфа Мануеля Дойча та Девіда Канделя. Останнє німецьке видання було опубліковане в 1628 році, задовго після його смерті.

1550 р. Карта «Beschreibung aller Laender so etwann dem Koenigreich Poland underworffen seind gewesen» (Королівство Польське). На мапі позначено Rvssen (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Lemburg), Поділля  (Podolіa) з Києвом та ін. міста. Поміщена карта в «Космографії».

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

1598 р.