Козаки Тартарські на картах XVII ст.

 

Філіп Клювер (1624 р.) на своїй карті, на північний схід від Каспію, виділив Козаків Тартарських (KASAKI TARTARI). Фредерік де Віт (1680 р.) теж позначив на карті Козаків Тартарських (KASAKKI TARTARI).

1624 р. Філіп Клювер. Карта «SCYTIA et TARTARIA» (Cкіфія і Тартарія). Західний Сибір – це Тартарія, Східний Сибір – Скіфія. На карті показана Велика китайська стіна. На північний схід від Каспію – Козаки Тартарські (KASAKI TARTARI).

1680 р. Фредерік де Віт. Карта «Magnae Tartariae, Magni Mogolis Imperii, Iaponiae et Chinae, Nova Descriptio» (Amsterdam). На північний схід від Каспію – Козаки Тартарські (KASAKKI TARTARI). Tartaria Magna (Велика Тартарія) – територія від Каспійського моря до Тихого океану (включаючи Центральну Азію).

Тартарія, або Татарія (лат. Tartaria, фр. Tartarie, англ. Tartary, нім. Tartarei), — неісторична географічна назва, яку використовували в західноєвропейській літературі та картографії щодо великих областей від Каспію (навіть від Криму) до Тихого океану і до кордонів Китаю та Індії; у східнослов'янської традиції — землі Монгольської імперії і її дочірніх держав, переважно населених кочовими тюркськими та монгольськими народами, виключаючи землі Московії. Активне використання топоніма простежується з XIII до XIX століття, подекуди — до початку ХХ. У європейських джерелах Тартарія стала найпоширенішим найменуванням Центральної Азії серед негативно забарвлених назв, які не мали зв'язку з дійсним населенням регіону, аж до XIX століття європейські відомості залишалися вкрай мізерними та уривковими.

Першим державним утворенням на всій території Великої Тартарії став Тюркський каганат. ТЮРКСЬКИЙ КАГАНАТ — ранньодержавне утворення кочових племен Центральної Азії VI—VIII ст. на чолі з племенем тюрків. Початок тюркської держави поклав 534 р. на Монгольському Алтаї великий ябгу (правитель) тюрків (які входили до складу Жужанського каганату) Бумин з династії Ашина. 545—546 рр. йому вдалося встановити дипломатичні стосунки з Китаєм та підкорити повсталі проти Жужанського каганату племена теле, а 552 р. об’єднані сили тюрків і теле розгромили самих жужанів (відомих у європейських джерелах як авари), проголосивши каганом Бумина. Після розпаду єдиного каганату на території Тартарії в різний час існували держави: Західно-тюркський каганат, Східно-тюркський каганат, Кимакський каганат, Хазарський каганат, Волзька Болгарія та ін. В кінці XII – початку XIII ст. вся територія Тартарії, була знову об'єднана Чингисханом і його нащадками. Це державне утворення відоме як Монгольська імперія. В результаті поділу Монгольської імперії на улуси в західній частині Тартарії виникла централізована держава Золота Орда (Улус Джучі). Ця держава існувала між 1240–1502 роками у степах Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру; виникла на базі монгольських завоювань 1220 — 1240-х років

В процесі розпаду зі складу Золотої Орди виділилися Астраханське ханство, Кримське ханство, Ногайська Орда, Казанське ханство, Велике князівство Московське, Сибірське ханство, Казахське ханство, Узбецьке ханство. З початку XVI ст. держави на території Тартарії починають потрапляти у васальну залежність від Московії. 1552 р. Іван Грозний захопив Казанське ханство, в 1556 р. – Астраханське ханство. До кінця XIX ст. велика частина території яка колись називалася «Тартарія» опинилася в складі Російської імперії. Маньчжурія, Монголія, Джунгарія («татарська» частина Східного Туркестану) і Тибет до середини XVIII ст. всі опинилися під владою маньчжурської (тобто, для європейців XVII ст., «татарської» династії Цин); ці території (особливо Монголія і Маньчжурія) були відомі європейцям як «Китайська Тартарія».

На момент  початку територіальної експансії Російської імперії на території сучасного Узбекистану існувало три державних утворення: Бухарський емірат, Кокандське ханство і Хівінське ханство. 1869-1885 рр. територія сучасного Туркменістану приєднана до Росії (Закаспійська область). 1876 р. Кокандське ханство було розбите Російською імперією, ханство ліквідоване, а центральні території ханства були включені в склад Ферганської долини.

1910 р. Морган Прайс у складі наукової британської експедиції на Єнісей,  відвідавши одне з сибірських сіл, написав у книзі «Сиберія», що села перемішані росіянами й тартарами, і, якби не різниця у вірі, то зовні їх нічим не відрізнити.

1624 р. Філіп Клювер.

1680 р. Фредерік де Віт.

Україна – Скіфія та Сарматія. Карти німецького географа Філіпа Клювера. XVII ст.

Філіп Клювер.

Філіп Клювер (Philipp Cluver; 1580—1623) – німецький географ.

   У 1607-1613 об'їхав Норвегію, Англію, Шотландію, Францію, Німеччину та Італію і потім оселився в Лейдені. У 1618 обійшов пішки Італію. Що з'явилося лише після його смерті твір: «Introductio in universam geographiam tam veterum quam novam» (Лейден, 1624 і пізніше) отримало широке поширення як перший вдалий досвід систематичної обробки географії в усьому її історико-політичному обсязі; однак  з наукової цінності воно поступається його описам старожитностей Італії (Лейден, 1624) і Сицилії, Сардинії й Корсики (Лейден, 1619; Люнебург, 1659), а також його «Germania antiqua» (Лейден, 1616 і 1631).

1661 р.  Карта “Sarmatia et Scythia, Russia et Tartaria Europaea”. На карті українські землі (Правобережжя) позначені як Скіфія (Scythia), а російські землі та Лівобережна Україна як Московія Європейська. Напис Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) охоплює українські, польські, білоруські, литовські та московські землі.

Мапа містилася в атласі “INTRODUCTIO Ins Universam Geographiam...”. Атлас  видавався з 1624 по 1729 рр., карта “Sarmatia et Scythia...” у першій редакції публікувалася з 1661 по 1694 рік, у другій редакції  − з 1697 по 1729 рік.

Цит. за: О.Ковалевський “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”: «Велика Скіфія була могутньою державою саме українського народу, з місцевим, а не якимось міфічним іранським корінням. Це була та ж сама спадкоємниця Трипільської цивілізації та Великої Конфедерації оріянських народів. Стародавні історики нарекли її Скіфією.  Так само як до того вони називали її Кіммерією, а нас кіммерійцями. Але від зміни назви суть держави не змінюється – вона була і залишається державою українського народу на його етнічній території.

Як не дивно, але на українське коріння скіфської держави вказували ще античні автори. Про це ж говорить і “Велесова книга”. Але радянські історики, однак, намагалися цього не помічати. У скіфах вони бачили лише тих, кого хотіли бачити – чужинців-кочовиків.

Але Геродот, на якого любить посилатися офіційна наука, описуючи Скіфію ніде не говорить про її мешканців, як про іраномовний етнос. Навпаки, він вказує на їхнє місцеве походження. І називає багато народів, які жили у цій державі. Геродот писав, що до складу Великої Скіфії входили скіфи-орачі та скіфи-землероби. Ким могли бути ці люди? Уже сама назва говорить про те, що це оріяни-праукраїнці, нащадки Трипільської цивілізації. Оскільки ніяких інших орачів чи землеробів, окрім трипільських, на території України не було.

Далі автор називає алазонів і калліпідів. Це теж явно не скотарі-іранці. Територія, на якій вони проживали, входила до складу Трипілля-Аратти. Тож, це так само могли бути лише осілі народи-землероби – нащадки трипільців-аріїв. Доказом цього є той факт, що пізніше жителів цих територій історики називатимуть уличами та тиверцями. А археологія свідчитиме, що вони були споконвічними землеробами.

І лише після того Геродот згадує скіфів-кочовиків. Але це зовсім не означає, що вони повинні бути іраномовним етносом. Ми з вами уже знаємо, що ще у ІІІ тисячолітті до нашої ери на півдні України сформувалася культура кочового тваринництва. Носіями її були праукраїнці, котрі змінили рід занять: з землеробів стали скотарями. Тож, говорячи про скіфів-кочовиків, античний автор має на увазі саме їх. Ні про яких іранців, які б бродили степами України, у нього мова не йде».

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.