Перші карти Русі. 1520-1540-і рр. Українські землі - Русь, Поділля та Скіфія, а московитські – Московія та Taртарія. Йоганн Боемус, Йоганн Гонтер та Йоганн Штумпф .

З історії. З праці Миколи Кузанського (1460 р.)  у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.

 Карти 1507 р. Бернарда Ваповського, 1513 р. Мартіна Вальдземюллера та 1522 р. Лоренца Фріза - перші друковані карти із назвами «РУСЬ» (Україна), «Польща» та «Литва» у заголовку. Це також одні з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Карта 1507 р. Бернарда Ваповського - «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Russie, Lithuanie» (Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви).

Перша карта з регіональними назвами українських земель - це карта 1540 р. Себастьяна Мюнстера “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). На ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян; назву «Русь» вжито один раз на території Руського воєводства.) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Россія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.

Назва «Руссія» (Russia) блукає  географічними картами  XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.

Карта Центральної Європи (без назви). Автор Йоганн Боемус (1520 р.; 1541 р.). Карта є поєднанням картографії Птолемея з новими політико-географічними даними того часу.

На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Київ, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia). Московські землі – Московія (Mofcouіа) та Taртарія (Tartaria).

Бастарнів (BASTERNAE) показано на Правобережжі, а Гетів (Getae) – на південь від Дунаю.

Йоганн Боемус (Johann Boehme; 1485–1535) — німецький гуманіст, канонік Ульмського собору, мандрівник і гебраїст. Він був упорядником і автором першого етнографічного збірника раннього Нового часу в Європі. Його «Omnium Gentium Mores, Leges et Ritus» було опубліковано в 1520 році. У шістнадцятому столітті воно було перевидано кілька разів, включаючи видання 1571 року. Були й пізніші видання, що накопичували відповідні трактати інших вчених. Це видання вплинуло на «Космографію» (1540) Себастьяна Мюнстера. Відоме Ліонське видання 1541 р.

 Карту Йоганна Боемуса опублікував в 1542 р. Йоганн Гонтер (Johannes Honter; 1498-1549). Він був трансільванським саксом, гуманістом, протестантським реформатором і теологом. Й. Гонтер найбільш відомий своєю географічною та картографічною видавничою діяльністю, а також здійсненням лютеранської реформи в Трансільванії та заснуванням Євангелічної церкви Августанської конфесії в Румунії.

1530 р. Йоганн Гонтер опублікував у Кракові підручник з космографії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo». Видання містило дві карти – карту світу і східної півкулі.

 1542 р. в Брашові (Румунія) учений перевидав свій підручник під назвою «Rudimenta Cosmographica cum vocabulis rerum». Текст підручника мав віршовану форму, оскільки, Гонтер припускав, що це допоможе студентам запам'ятати зміст книги. В новому виданні Й. Гонтер додав ще 16 нових карт. Книга була настільки вдалою, що витримала 39 перевидань: Краків – 1530, 1532, 1534 pp.; Брашов (Corona) – 1541, 1542 pp.; Цюрих (Tigurium) – 11 разів з 1542 до 1549 pp.; Базель – 1548, 1552, 1561, 1585 pp.; Антверпен – 5 разів з 1548 до 1555 pp.; Прага – 1595 р. Останній раз її видав Маттіас Квад (Matthias Quad) 1600 р. у Кельні, проте окремі розділи включалися в інші книги аж до 1692 р. У Космографії містяться карти де позначені українські історико-географічні землі.

 Карту Йоганна Боемуса також опублікував швейцарський священник й історик Йоганн Штумпф (Johannes Stumpf; 1500-1578) у своїй книзі «Gemeiner loblicher Eydgnoschafft Stetten, Landen und Voelckeren Chronick wirdiger thaaten Beschreybung». Книга була опублікована в Цюріху в 1548 році з великою кількістю ксилографій сцен, карт і гербів.

Гети зі сходу граничили зі скіфами. Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липецькою культурою.

Гети це скіфське плем'я.

Геродот не залишає підстав для трактування гетів як окремого етносу в сучасному розумінні. У IV книзі «Історій» він чітко локалізує гетів у придунайському регіоні та прямо включає їх до скіфського світу. Описуючи похід перського царя Дарія І проти скіфів, Геродот зазначає: «При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я гетів… Гети вірять, що вони безсмертні»
(Herodotus, Histories, IV, 93)

Це формулювання є принципово важливим з кількох причин.

По-перше, гети прямо названі “скіфським плем’ям”, а не окремим народом. Геродот послідовно використовує термінологію, у якій «скіфи» виступають не етнічною категорією, а надрегіональною назвою комплексу племен і військово-політичних спільнот Понтійського простору.

По-друге, гети не протиставляються іншим скіфським групам. Вони не описуються як «інші», «чужі» або відмінні за походженням; єдина підкреслена специфіка — їхня релігійна система, а саме віра у безсмертя душі. Однак у Геродота релігійні відмінності ніколи не слугують маркером етнічної відокремленості, а радше фіксують локальні культові традиції.

По-третє, географічний контекст — межиріччя Дунаю та Понтійський регіон — ще раз підтверджує, що гети функціонували в межах того самого скіфського культурно-політичного простору, який Геродот описує як єдину історичну сцену.

Таким чином, у Геродота гети — це одне з племен скіфського світу, а не самостійний «народ» у модерному етнонаціональному сенсі.

Античні автори мислили не категоріями етнічної чистоти, а категоріями влади, простору і військової організації. Саме тому назва «скіфи» протягом століть застосовувалася до різних конфігурацій населення Причорномор’я, навіть тоді, коли політичні союзи змінювали назви.

Цей підхід пояснює, чому:

1. гети можуть бути «скіфським плем’ям»,

2. сармати -«нащадками скіфів»,

3. гуни - «новими скіфами»,

4. а у візантійських текстах аж до XII ст. зберігається поняття «Скіфія» як регіональна реальність.

Отже, скіфський світ — це не етнос, а історичний континуїтет простору, в якому змінювалися політичні назви, але не сама людська база регіону.

Особливе місце в цій дискусії займає постать Германаріха (Ermanaric), відомого переважно з праці Йордана Getica (VI ст.). Саме Йордан називає його: Ermanaricus rex Gothorum
(Jordanes, Getica, 116).

Однак тут необхідно зробити кілька принципових уточнень.

По-перше, Йордан не подає жодних мовних або етнічних характеристик Германаріха. Він описує його виключно як політичного правителя — царя готів, тобто очільника військово-політичного союзу.

По-друге, територія діяльності Германаріха — це скіфський простір: Північне Причорномор’я, степи між Дніпром і Доном, регіон, який у римській традиції продовжували називати Скіфією. Йордан прямо вказує, що Германаріх володарював над численними племенами різного походження, що ще раз підтверджує конфедеративний характер його влади.

По-третє, “германськість” Германаріха не є твердженням античних авторів. Вона є продуктом історіографії XVIII–XIX ст., коли німецька національна школа прагнула вибудувати безперервну «германську» лінію від античності до модерної Європи. Сам Йордан не називає Германаріха германцем, не описує його мову й не пов’язує його з конкретною «германською землею».

Таким чином, Германаріх - це правитель політичного утворення, що діяло в скіфському регіоні, а не представник етнічного «німецького народу», який нібито витіснив скіфів.

Висновок.

Гети у Геродота чітко зафіксовані як частина скіфського світу Нижнього Дунаю. Вони не протиставляються іншим скіфським племенам і не формують окремого етносу в сучасному сенсі. Подібно до цього, постать Германаріха, попри пізні інтерпретації, не може розглядатися як доказ «германського завоювання» Скіфії. Йдеться про зміну політичних назв і конфігурацій влади в межах того самого регіонального континуїтету населення.

У результаті стає очевидно, що скіфський світ не зникає, а трансформується, і що назви «гети», «готи», «сарматі» або «гуни» відображають різні етапи організації влади та військових союзів, а не зміну «народів» у біологічному чи етнонаціональному розумінні (Сергій Скрипка; 2025).

Сергій Скрипка (2025): «Коли Йордан, готський історик VI століття, назвав свою працю “Getica”, він не помилився й не сплутав народи. Його книга “De origine actibusque Getarum” (“Про походження і діяння гетів”) — це не опис “якогось іншого” народу, а історія власного народу, який він називає “Getae”, користуючись античною традицією. Він свідомо відновив античне ототожнення “гетів” і “готів”, яке існувало в римській і візантійській історіографії.

«Getarum sive Gothorum gens» — “плем’я гетів, тобто готів” — так писали візантійські літописці, підкреслюючи тяглість. У творах античних авторів — Геродота, Страбона, Діона Касія, Тацита, Плінія Старшого — Getae і Dacii виступають як споріднені племена на нижньому Дунаї. Грецька мова не мала виразного звука th, тому “Gothi” і “Getae” передавались схоже — Γέται (Getai) і Γόθοι (Gothi). У латинських та грецьких манускриптах це часто чергувалося через переписувацьку традицію: “th” → “t”, “t” → “th”. Саме тому в багатьох списках античних текстів назви зливаються: Getae, Gothae, Gethae — це одне коло написань.

Гети Геродота жили “по той бік Істру” (Дунаю), тобто між нижнім Дунаєм і Чорним морем — це сучасна Добруджа й Північне Причорномор’я. Там само археологи фіксують культуру черняхівського кола — матеріальний світ готів IV ст. н. е. Ті самі землі, ті самі кургани, ті самі поховальні обряди, навіть ті самі форми зброї та прикрас. Тож “переміщення готів зі Скандинавії” — пізній міф, побудований на єдиній фразі Йордана, яку він сам узяв із народних переказів.

А от “перетікання гетів у готів” — археологічно підтверджений факт.Якщо подивитись на карту — землі гетів і готів охоплювали Нижній Дністер, Прут, Дніпро, Подністров’я, Приазов’я — тобто терени сучасної України. Саме тут формувався синтез античної, сарматської та готської культур, який пізніше став ґрунтом для антсько-руського етногенезу.

Усі згадки про Скандинавію (Scandza) походять з одного речення у творі Йордана Getica, написаному бл. 551 року. Він пише, що готи “вийшли зі Сканци” — “insula Scandza”, і звідти “з переправами та війнами переселилися до берегів Вісли”. Але далі він сам же додає: “я передаю це, як оповідають старі перекази” (ut tradunt nostri maiores). Тобто він не стверджує, що це факт, а лише переказує усну легенду. Навіть у Germania Тацита готи — це “один із народів германців по Віслі”, але не за морем.

Пліній Старший (I ст.), Тацит (бл. 100 р.), Птолемей (бл. 150 р.) — усі вони згадують готів Gothones / Gotones і розташовують їх між нижньою Віслою та Дністром, тобто в сучасній Польщі, Україні й Румунії.

“Гети” Геродота, “Готи” Тацита й “Гети” Йордана — це не три різні народи, а три назви одного історичного явища, що змінювало форму, але не суть. Йордан не помилився, а навпаки — вивів свій народ у прямі спадкоємці давньої цивілізації Нижнього Дунаю, яку ще Геродот описував як “найсправедливішу й наймудрішу з фракійських націй”.

Тому “Гетика” — це не просто історія готів, а міст між античною Гетикою і середньовічною Європою, між “скіфським” світом і “руським” світом, де спадкоємність культури й мови відчутна навіть у самій назві. Отже, “балтійське походження” — це літературна метафора, а “гето-готська” тяглість — історичний факт».

1548 р. Йоганн Штумпф. Карта Центральної Європи (без назви)

1541 р.Йоганн Боемус. Карта Центральної Європи (без назви)