середа, 25 серпня 2021 р.

ВИСОКОГІР’Я УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ: СТАН І ПРОБЛЕМИ ПОНЯТІЙНОГО-ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО АПАРАТУ

 

         Розглянуто проблеми різночитання та використання терміну «високогір’я» у науці. На прикладі Українських Карпат запропоновано можливі шляхи упорядкування поняттєвого апарату, оптимального його застосування для опису високогірних ПТК. Розглянуто наукові підходи у дослідженні високогірних ПТК. Наведено переваги ландшафтного підходу у дослідженні високогір’я.

 Ключові слова: верхня межа лісу, полонини, високогір’я, гірський масив.

Постановка проблеми. Під поняттєвого-термінологічним апаратом розуміють наукову мову тієї чи іншої галузі знань. Замість терміна поняттєво-термінологічний апарат як рівноцінний вживають термінологія, розуміючи під ними сукупність термінів певної галузі  науки, техніки, чи мистецтва, пов'язаних з відповідною системою понять. Проблема термінології займала і продовжує займати важливе місце у географічній науці, зокрема у ландшафтознавстві. Значна частина термінів і понять  використовується не завжди вдало і доцільно у тому чи іншому контексті. Ландшафтознавство оперує потужним термінологічним апаратом, який безперервно вдосконалюється і розвивається.

У даній статті ми хочемо заторкнути проблеми різночитання та використання терміну «високогір’я» у природничій науці, на прикладі Українських Карпат.

Аналіз останніх досліджень. На прикладі Українських Карпат стан і проблеми поняттєвого апарату розглядав Й. Гілецький [9]. Автор проаналізував вузький спектр широко використовуваних географічних понять, які стосуються передусім гірського рельєфу. Дослідник не ставив завдання поставити крапку у цьому питанні, а тільки визначити напрямки для дискусії.

Виклад основного матеріалу. Вихідним поняттям є термін «високогір’я», який у Географічній енциклопедії України (ГЕУ) на жаль не подано. У географічній літературі терміни «високогір’я» і «високогірний рельєф» часто розглядаються як синоніми. Подаємо тлумачення цих термінів різними авторами. 

У «Географическом энцыклопедическом словаре» (ГЭС) терміни «високогір’я» і «високогірний рельєф»  розглядаються як синоніми. Українською мовою визначення звучить так: «Високогірний рельєф, високогір’я, тип гірського рельєфу, сильно розчленований, з крутими схилами, великою кількістю скель і розсипищ, зазубреними гребенями, наявністю форм рельєфу, що пов'язані з давнім і сучасним зледенінням. Притаманний для гір, що підіймаються вище снігової лінії, поширений переважно в молодих гірських країнах (Альпи, Кавказ, Гімалаї та ін.). Характерні активні процеси фізичного і морозного вивітрювання. У класифікаціях гір за висотою до високогір'я зазвичай відносять території, що розміщені вище 2000–3000 м, з глибиною ерозійного врізу від декількох сотень метрів до 2000 м і більше. Абсолютні висоти коливаються в залежності від географічної. широти, положення снігової лінії та ін. факторів [6].

Рельєф високогірний (високогір'я). Рельєф високогірний (високогір'я) – 1). Морфологічний тип гірського рельєфу, що характеризується сильною розчленованістю і різкістю форм, гострими гребенями й вершинами, наявністю скелястих відслонень на вершинах і крутих схилах гір, глибокими, часто вузькими долинами з крутим падінням, широким розвитком форм льодовикової скульптури. Рідко зберігаються на вододілах реліктові поверхні денудації, що не розчленовані ерозією (вододіли Тянь-Шаню, Алтаю). Висота високогірного рельєфу за різними дослідниками різна. Іноді високогірний рельєф вважається синіном альпійського. 2). Комплекс типів гірського рельєфу, розташованих на висотах 3000–5000 м, що мають градієнти новітніх рухів близько 100 м/км, часто підіймаються вище снігової лінії. Для Р. в. характерні альпійський тип гірського рельєфу. Глибина ерозійного врізу від 2–3 км (В. Кавказ) до 600–700 м (В. Памір) [8]. 

Високогірний тип рельєфу – тип рельєфу переважно молодих гірських країн (Альпи, Кавказ, Памір, Гімалаї та ін.). Характеризується крутими схилами, глибоким і різким розчленуванням, гостротою й оголеністю численних скелястих вершин. В. т. р. обумовлений насамперед широким розвитком льодовикових форм де інтенсивно протікає фізичне вивітрюванням. Абсолютна висота поясу розвитку В. т. р. коливається залежно від абсолютної висоти гір, географічної широти території та положення давньої та сучасної снігової лінії, але зазвичай перевищує 2 000–2 500 м [3].  

Високогірний тип рельєфуморфологічний тип рельєфу переважно молодих гірських країн (Альпи, Кавказ, Памір, Гімалаї та ін.), що характеризується крутими схилами, глибоким і різким ерозійним розчленуванням, гостротою й оголеністю вершин і гребенів, льодовиковими формами рельєфу [18].  

Високогір’я – місцевість, розташована високо в горах [4, 11].   

Високогір’я – гори з абсолютною висотою понад 2 500–3 000 м. Мають зазвичай сильно і глибоко розчленований рельєф, хоча на цих висотах можуть розташовуватися і відносно мало розчленовані високогірні (нагірні) рівнини (Тянь-Шань, Памір, Тибет). Для високих гір типові форми давнього і сучасного заледеніння (троги, кари, морени та ін.) і мерзлотного рельєфу. Приклади: Альпи, Кавказ, Тянь-Шань, Памір, Алтай, Скелясті гори, Анди, Гімалаї, Каракорум, Гіндукуш [7].

Високогірний  рельєф Українських Карпат – це рельєф з абсолютними висотами понад 1 800 м, приурочений до районів поширення давніх зледенінь.   Виділено три гірські масиви, де поширений високогірний рельєф –  Свидовець, Чорногора та Мармарош, які входять до Полонинсько-Чорногірської  та  Мармароської  геоморфологічних областей і лежать у межах Рахівського і Тячівського адміністративних районів [5].    

Як зазначає А. Г. Ісаченко, гори в плані утворюють ландшафтні яруси: *низькогір’я; * середньогір’я;* високогір’я, що ви­ражає зміну рельєфу за висотою.

Львівські географи-ландшафтознавці Г. П. Міллер і О. М. Федірко теж виділяють в Українських Карпатах  високогірний ярус ландшафтів [16].   

Українські Карпати є середньовисотними горами й не досягають снігової лінії. Найбільші підняття вершинної поверхні характерні для Чорногори (2061 м), Мармароського кристалічного масиву (1946 м), Свидівця (1883 м), Ґорган (1836 м). Сучасний рельєф утворився внаслідок нерівномірних новітніх піднімань (в пліоцені – четвертинному періоді) і ерозійного розчленування.

Природа Українських Карпат представлена складною системою територіальних одиниць, що створюють високогірний, середньогірний, низькогірний та передгірський яруси. До високогірного ярусу належать давньольодовиково-високополонинські флішеві гірські ландшафти з максимумом відносних перевищень до 1500 м (масиви Чорногора, Свидівець та ін.) в осьовій частині гір. Другим видом гірських ландшафтів цього ярусу є давньольодовиково-високополонинські кристалічні (Мармароський масив, Чивчини). 

В ботанічній літературі термін «високогір’я» має дещо інше значення.

Найповніше високогір'я Українських Карпат схарактеризував К. Малиновський [14] в  монографії  «Рослинність високогір'я Українських Карпат». Вчений зробив узагальнення ботанічних, геоботанічних, географічних досліджень, які були проведені у XIX і XX століттях, а також описав місцеперебування багатьох рідкісних, ендемічних, реліктових видів рослин і рослинних угруповань, збереження яких є пріоритетним завданням спеціалістів природоохоронної справи, працівників лісового і сільського господарства, ботаніків, географів, зоологів, екологів.

У ботанічній термінології під високогір'ям зазвичай розуміють частину території гір, що підноситься над верхньою межею лісу. Абсолютна висота гір у цьому визначенні не має вирішального значення. Високогір'я зазвичай ділять на чотири пояси: субальпійський, альпійський, субнівальний і нівальний. Останній покритий суцільними снігами й льодовиками та позбавлений рослинності.

Відмінною особливістю високогір'я Українських Карпат є наявність тільки двох поясів: субальпійського та альпійського. Загальною їхньою рисою вважається переважання комплексів хвойних і листяних стланких чагарників, субальпійських і альпійських злаково-різнотравних луків, трав'янисто-мохової рослинності й кам'янистих відслонень. Флора високогір'я складається переважно з видів гірського, альпійського та аркто-альпійського елементів, що характеризуються не тільки своїм походженням, але і специфічними, викликаними екологічними умовами морфологічними особливостями: стланкі й повзучі форми росту чагарників і чагарничків, що перезимовують під сніговим покривом, подушковою формою росту, вегетативним розмноженням трав'янистих багаторічників, високотравними та розетковими формами та ін.

За фізико-географічним і ботанічним особливостям в Українських Карпатах чітко виділяються високогірні масиви: Чорногірський, Чивчинський, Мармароський, Свидовецький, Бескидський і Ґорганський, а також полонини Красна, Боржава та Рівна

Високогір'я – гірська територія, над верхньою межею лісу. В Українських Карпатах природна (кліматична) межа лісу знижена внаслідок людської діяльности (рубання лісу, випасання тварин) на 300–400 м. Постає запитання: чи звільнені від лісу площі доцільно відносити до високогір'я, чи ні? К. Малиновський вважав, що такі, звільнені від лісу площі доцільно відносити до високогір'я. Основною відмінністю високогір'я Українських Карпат від Західних і Південних Карпат є відсутність субнівального поясу, тобто відсутність верхньої межі рослинності. Нижня межа високогір'я в Українських Карпатах пролягає досить чіткою лінією, але іноді через суцільні вирубки приполонинних лісів змикається із лісовими луками й втрачає свої обриси. У більшости районів Карпат верхня межа лісу пролягає на висоті 12001300 м над рівнем моря, а подекуди й 1000 м. Природна кліматична межа смерекового лісу, яка ще збереглася на північному макросхилі Чорногор, на горі Гомул, проходить на висоті 15001600 м [21].   

У залежності від ознак, що використовують в якості критерію виділення, географічна і ботанічна термінологія термін «високогір’я» тлумачить дещо по-різному. І на це є вагомі причини. Ботаніки одним із головних критеріїв при виділенні високогір’я  вважають наявність верхньої межі лісу, субальпійської і альпійської рослинності.

Географи акцент роблять впершу чергу на рельєф. Адже не випадково багато дослідників термін «високогір’я» і «високогірний рельєф» вважають синонімами. Синонімами часто вважають терміни «високогірний рельєф» і «альпійський рельєф».

Нагірний альпійський рельєф. Охоплює найвищі (1700–2000 м) безлісі ділянки зі слі­дами минулої льодовикової та ніваль­ної діяльності. Льодовики займали високі слабо розчленовані маси­ви: Чорногору (гг. Говерла, Піп Іван, Менчул, Шпиці), Сви­ді­вець (гг. Драгобрат, Близниця, Стіг, Котел), Рахівський масив і Чивчин­ські гори. Менш виразні сліди льодовикової діяльності про­яв­ляються у Західних, або Привододільних (гг. Грофа, Попадя, Ігро­вець, Паринка) і Східних Ґорганах (гг. Сивуля, Горган Висо­кий, Хом’як). Найбільший льодовик спускався з г. Говерли, де снігова ме­жа знаходиться на висоті 14501500 м, і займав долину верх­нього Пруту. Його довжина сягала 56 км, ширина до 0,7 км. Насуваючись льодовик виорював ве­ликі ніші у схилах, формував кари і цирки з крутими скелястими стінками, льодовикові долини, надаючи їм коритоподібної форми трогів. Найчіткіше виражені цирки і кари на Чорногірському і Свидівецькому масивах. Місцева назва їх котли. У деяких місцях простежуються релікти дольодо­викових висячих долин (гг. Мен­чул, Бребескул). Усі форми льодо­викової ерозії та акумуляції утво­рюють загальний морфологічний вигляд високогірної зони Чорно­гори, Свидівця, Рахівського маси­ву, які різко відрізняються від пологоверхих масивів Полонин­ського хребта. Окремі льодовикові форми «розсіяні» у Західних Ґорганах, на Полонині Рівній і Бор­жавській. Тут карові ніші зайня­ті невеликими озерами [13].    

Існує помилкове твердження про уявну тотожність об'єктів біогеоценології, екології і ландшафтознавства. М. А. Солнцев [19], А. Г. Ісаченко [10] у своїх працях показали помилковість цих поглядів. 

У чому ж полягає відмінність ландшафного підходу до вивчення високогірних ПТК? Ми розуміємо  високогір’я як явище географічне (ландшафтне). Високогір’я Українських Карпат – гірські ПТК (висотні місцевості: пенепленізоване альпійсько-субальпійське високогір'я, давньольодовико-ерозійне субальпійське високогір'я), що підносяться над природною верхньою межею лісу (1300–2061 м; абсолютна висота гір не має значення) і представлені пенепленом та формами плейстоценового зледеніння; покриті альпійсько-субальпійською рослинністю на гірсько-лучно-буроземних і гірсько-торф'янисто-буроземних ґрунтах. Це холодна кліматична зона, яка поділяється на дві підзони: більш холодну й менш холодну. Більш холодна підзона (від 1500 до 2000 м н. р. м.) характеризується сумою активних температур менше 600° С, гідротермічний коефіцієнт перевищує 5. Менш холодна підзона обмежується ізолініями сум температур 600–1000° С, а також гідротермічним коефіцієнтом відповідно 5 і 4 (висота 1250–1500 м н. р. м.).

Пенепленізоване альпійсько-субальпійське (полонинське) високогір'я (1240 і більше м н. р. м.) характеризується: високогірними луками, пустищами, гірсько-сосновим і зелено-вільховим криволіссям на гірсько-лучно-буроземних і гірсько-торф’яно-буроземних ґрунтах. Висотна місцевісь складена:  конгломератами і масивними пісковиками Чорногірської і Дуклянської зон;  пісковиками і пісковиковим флішем Дуклянської зони; товсторитмічним флішем бурятської світи Поркулецької зони; масивними пісковиками ямненської світи Скибової і Кросненської зон: сланцями і кварцитами діловецької, порфіритами і туфобрекчіями чивчинської та конгломератами і пісковиками соймульської світ Мармароського масиву.

Давньольодовиково-ерозійне субальпійське високогір'я (1350-1900 м н. р. м.) з гірсько-сосновим і зелено-вільховим криволіссям, луками і пустищами на гірсько-торф'яно-буроземних і гірсько-лучно-буроземних ґрунтах. Висотна місцевісь складена:  конгломератами і масивними пісковиками Чорногірської і Дуклянської зон; масивними пісковиками ямненської та вигодської світ Кросненської зони; кристалічними сланцями і кварцитами діловецької світи Мармароського масиву.

В Українських Карпатах високогір'я представлене в Чорногорі, Свидівці, Мармароських горах, Чивчинах, Гриняві, Ґорганах, Бескидах, а також на полонинах Красна, Боржава та Рівна.

Високогір'я поділяється на чотири географічні пояси: субальпійський, альпійський, субнівальний і нівальний.

Субальпійський пояс в Українських Карпатах простягається вище ландшафтної верхньої межі лісу на висотах 1240–1860 м н. р. м. Головним едифікаторами субальпійського поясу є сосна гірська, вільха зелена, та ялівець сибірський. Значні площі поміж трав'яних ПТК займають зарості рододендрона східнокарпатського та інших чагарничків.

Характерним первинним типом рослинності є криволісся. Серед вторинних ПТК переважають гірські луки, пасовища, трапляються ґреготні ПТК.

Ґреготні ПТК приурочені до похилих і крутих схилів, які сформувалися на грубозернистих твердих безкарбонатних пісковиках, що зумовило їх руйнування під час інтенсивного морозного вивітрювання в льодовикову епоху, в умовах сповільненого розвитку рослинності та ґрунту. На сучасному етапі слід відзначити роль тектонічних рухів, що зумовлюють тріщинуватість порід під час формування скиб, інтенсивне фізичне вивітрювання, сейсмічну активність. Сейсмічність Карпат (4–6 балів) віідіграє важливу роль, адже навіть незначні землетруси можуть спричинти послаблення сили зчеплення. Окрім ландшафтів Ґорганів, ґреготи поширені у деяких районах Чорногори,Свидівця тощо. На Чорногорі ґреготи утворені великими уламками та брилами чорногірських пісковиків і конгломератів. Не випадково назва г. Петрос у перекладі з румунської мови “рейш”  –кам’янистий. Ґреготи утворюють “кам’яні поля” довжиною до 200 м. Уламки чорногірських пісковиків мають плитчасту форму, сильно вивітрілі, покриті накипними лишайниками. Рухаються такі “кам’яні ріки” доволі повільно.

Нижня межа субальпійського поясу пролягає на різній висоті у різних ландшафтах Українських Карпат. У північно-західній частині – на висоті 1240–1250 м, а в південно-східній частині, зокрема у Чивчинських горах, на висоті 1450–1650 м. Верхня межа проходить на висоті 1750–1860 м.

Альпійський пояс  добре виражений у Чорногорі, Свидівці, Мармароських горах і фрагментарно в Ґорганах (г. Сивуля). Чорногора вирізняється суцільним простяганням альпійського поясу, висотні межі якого, в залежності від експозицій, коливаються від 1800–1860 до 2061 м н. р. м. Альпійський пояс в Українських Карпатах представлений тільки нижньою смугою, що характерна для високогірних ландшафтів Середньої Європи, з переважанням альпійських лучних і чагарникових ПТК та скельних і кам'янистих ПТК. У Альпах і Андах межа альпійського поясу знаходиться на висоті 2200 м, на Східному Кавказі – 2800 м, на Тянь-Шані – 3000 м, а в Гімалаях – вище 6000 м.

Висновки. Отже, наведено проблеми різночитання та використання терміну «високогір’я» у науці; проаналізовано наукові підходи у дослідженні високогірних ПТК на підставі опрацьованих літературних джерел; наведено переваги ландшафтного підходу у дослідженні високогір’я. Перспектива подальших досліджень у цьому напрямі, на нашу думку, повинна бути зосереджена на вдосконалення методики комплексних ландшафтних досліджень високогірних природних систем Українських Карпат.

Список використаної літератури

1. Байцар А. Л. Полонини Українських Карпат: генезис, поширення та морфологія / А. Л. Байцар // Вісник Львів. ун-ту. Серія геогр. – 2003. – Вип. 29. – С. 3–6.

2. Байцар А. Л. Використання місцевих географічних термінів Українських Карпат у ландшафтознавстві / А. Л. Байцар // Фізична географія та геоморфологія. – К., 2004. – С. 7–12.

3. Большая советская энциклопедия: у т. – М.: Советская энциклопедия, 1969–1978. – Т.  . –  с.

4. Большой толковый словарь русского языка / [ред. С. А. Кузнецов]. – М.: Норинт, 2000. – 1536 с.

5. Габчак Н. Ф. Еколого-геоморфологічний аналіз Закарпатської області [Текст]: автореф. дис. ... канд. географ. наук: 11.00.04 / Н. Ф. Габчак; [Львівський національний університет ім. Івана Франка]. – Л., 2005. – 21 с.

6. Географический энциклопедический словарь: понятия и термины / [гл. ред. А. Ф. Трешников]. – М.: Советская энциклопедия, 1988. – 432 с.

7. География. Современная иллюстрированная энциклопедия / [под ред. А. П. Горкина]. – М.: Росмэн, 2006. – 624 с.

8. Геологический словарь: в 2-х томах / [под ред. К. Н. Паффенгольца]. – М.: Недра, 1978.

9. Гілецький Й. Р. Рельєф Українських Карпат: стан і проблеми понятійного апарату [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.geograf.com.ua/blogs/entry/relef.

10. Исаченко А. Г. Ландшафтоведение и биогеоценология / А. Г. Исаченко // Материалы к 100-летию со дня рождения В. Н. Сукачева / А. Г. Исаченко., 1980. – (ВГО.). – (4). – С. 281–293.

11. Ефремова Т. Ф. Новый словарь русского язика / Т. Ф. Ефремова. – М.: Русский язык, 2000. – 1233 с.

12. Кравчук Я. С. Геоморфологія Скибових Карпат [Текст]. / Я. С. Кравчук. – Л.: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2005. – 232 с.

13. Кілінська К. Й. Фізична географія Карпато-Подільського регіону України [Текст] / К. Й. Кілінська. – Чернівці: Рута, 2011. – 220 с.

14. Малиновський К. А. Рослинність високогір’я Українських Карпат [Текст] / К. А. Малиновський. – К.: Наукова думка, 1980. – 278 с.

15. Малиновський К. А. Карпатське високогір’я. Закономірності формування і структурна специфіка високогірних комплексів [Текст] / К. А. Малиновський, М. А. Голубець, А. Н. Гаврусевич. – К.: Наук. думка, 1988. – 208 с.

16. Міллер Г. П. Географічна енциклопедія України: в  т. / Г. П. Міллер, О. М. Федірко. – К.: УРЕ, 1989. – Т. 2: Карпати Українські. – С. 113–114.

17. Природа Українських Карпат / за ред. К. І. Геренчука. – Львів: Видавничий центр Львівського ун-ту, 1968. – 266 с.

18. Современный толковый словарь в т. – М.: Большая Советская Энциклопедия, 1997. – Т.: . – 6110 с.

19. Солнцев Н. А. В чем различие между фацией и биогеоценозом? / Н. А. Солнцев // Вестник МГУ. Сер. геогр. – 1967. – №2. – С. 144–145.

20. Соловьев А. И. Словарь-справочник по физической географии [Текст]: пособие для учителей / А. И. Соловьев, Г. В. Карпов. – М.: Просвещение, 1983. – 224 с.

21. Царик Й. Найімовірніші фактори загрози існуванню біосистем високогір’я Українських Карпат / Й. Царик // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. – 2008. – Т. XXIII: Екологічний збірник. Дослідження біотичного й ландшафтного розмаїття та його збереження. – С. 258–263.

22. Шубіна Т. В. Проблеми термінотворення в географічній термінології 20-х років XX століття / Т. В. Шубіна // Культура народов Причерноморья. – 2006. – №53. – С. 49–52.

HIGHLANDS UKRAINIAN CARPATHIANS: STATE AND PROBLEMS OF CONCEPTS AND TERMINOLOGY

A. L. Baitsar

Ivan Franko Lviv National University of Ivan Franko,

Doroshenko, str, 41, Lviv, Ukraine, 79000

The problems of variants and using term “highland” in science are considered. Possible ways regulation of concepts and terminology, optimal manners for description of highland NTC on example of Ukrainian Carpathians are offered. Scientific approaches in the study of highland NTC are submitted. Benefits of landscape approach in the researching of highland are directed.

Key words: forest timber – line (TL), polonynas, highland, mountain range.

Мармароське високогір'я

Джерело https://toprope.com.ua/blog/uk/5-mists-u-karpatah-yaki-varto-vidvidati-tsiyeyi-oseni/

 

Немає коментарів:

Дописати коментар