субота, 28 серпня 2021 р.

Від 852 року потрібно вести початок УКРАЇНСЬКОЇ (давньоруської) ДЕРЖАВИ

 

 За твердженням Нестора Літописця точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік.  Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля», тобто Русь вже була задовго до появи варягів на Русі. , У «Повісті…» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…» Далі дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потому до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Чому саме від 852 року потрібно вести початок давньоруської держави?

По-перше, тому, що в той час, як зазначає літопис, наша земля почала іменуватися Руською. А коли країна отримує назву, це можна трактувати як початок політичної ідентифікації державного організму.

По-друге, із літопису стає відомо, що в той період Русь, осередком якого була Київщина, здійснила великий військовий похід на Візантію. Для такого масштабного військового походу потрібно було мати відповідну організацію та існування державних структур.

По-третє, державні структури не можуть існувати без писемної комунікації. Показово, що саме з 852 року в «Повісті минулих літ» започатковується власна хронологія й по роках фіксуються події. Тобто уже тоді при князівському дворі діяла своя канцелярія. Зародження української (тоді – руської) державності відбулося після великого переселення народів. В той час наші далекі пращурі успішно воювали, домоглися дипломатичного визнання України-Русі, зуміли доєднатися до сім’ї християнських народів, тоді у них з’явилася писемність і розпочалось літописання.

– у 860 році відбувся переможний похід Аскольда на Константинополь, у результаті якого він уклав із греками договір “любові і миру”. Головним політичним сенсом походу Аскольда було досягнення дипломатичного визнання та утвердження міжнародного авторитету Русі як суверенного політичного гравця в Європі. Наслідком цього походу стало запровадження християнства на Русі. Аскольдове хрещення мало загальнодержавне значення, а не було якоюсь приватною справою руського князя. Константинопольський Патріарх Фотій в окружному посланні (Енцикліці), написаному у 867 році, розповів про навернення Руси до Христа. «І в них запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря у чині архієпископа, та з великою ретельністю виконують християнські обряди». У Києві було запроваджено християнську єпархію із центром у Константинополі. У «Василіках» – церковних документах (списках православних кафедр) Руська митрополія значилася під номером 61. Першого руського ієрарха звали Михайлом. На користь хрещення Русі 860 року свідчить факт, описаний Кирилом Філософом про те, що він читав Євангеліє і псалтир, «руськими письменами писані». Доба Аскольда стала початком давньоруського літописання та будівництва храмів: церква Св. Іллі на Подолі, церква на могилі князя Діра, церква Св. Миколи на Аскольдовій могилі, збудована у 882 році. Аскольд запровадив на Русі нову систему літочислення, у якій відлік років розпочинався від 860-го року. Чи випадково це? Щось мало потрясти суспільство більше, ніж військовий похід на Царгород. Це запровадження християнства, яке перевернуло світогляд Русі. Нові ідеї захопили Русь, приєднавши її до тогочасної європейської цивілізації. Найважливішим здобутком Русі було поширення писемності й грамотності серед населення, що стало вирішальним фактором культурного розвитку. Широкою рікою полилися перекладені книги з грецької мови на слов’янську, здійснені просвітниками Кирилом і Методієм, Климентом Охридським, Ангеларієм та Наумом.  

Найціннішим  серед  джерел  є  свідчення  про  хрещення  останнього  спадкоємця  Києвої  династії  - Аскольда,  князя  Київського,  та  всієї  руської  дружини.  Іще  акад.  О.О. Шахматов  довів,  що  Оскольд  і  Дір  були  останніми  представниками  місцевої  династії  князя  Кия.  Серед  сучасних  дослідників  таку  ж  думку  відстоював  М. М. Тихомиров,  а  акад.  Б.О. Рибаков  на  підтвердження  слов’янського  походження  обох  князів  ім’я  Оскольд  виводив  від  назви  річки  Оскол,  в  зв’язку  із  чим  правильним  буде  вживати  не  “Аскольд”,  а  саме  “Оскольд”,  як  то  стрічається  в  давньоруських  літописах.  Традиційне ж скандинавське закінчення в імені “Оскол-ьд” пояснюється можливою допискою переписувача-літописця, що був за походженням варягом і записав його на скандинавський манер. Свої  обгрунтування дослідники підкріплюють  повідомленнями  польських  хроністів  Яна  Длугоша,  Матвія  Стрийковського  та  інших,  які  повідомляють,  що  “після  смерти  Кия,  Щека  та  Хорива,  успадковуючи  за  прямою  лінією,  їхні  сини  і  племінники  багато  років  панували  у  русинів,  поки  спадщина  не  перейшла  до  двох  рідних  братів  Оскольда  й  Діра”.

“Повість  времінних  літ”  розповідає,  як  київські  князі  Оскольд  і  Дір,  скориставшись  з  відсутності  в  Костянтинополі  візантійського  імператора  Михаїла  ІІІ  (850 – 867 рр.), підступили  з  флотом  в  200  кораблів  до  столиці  “світової  імперії”  і  поруйнували  її  околиці,  хоча  самого  міста  так  і  не  здобули.  Завдяки  чуду  Влахернської  ікони  Богородиці,  шати  якої  патріярх  Фотій після  молебню  опустив  у  море,  знялася  буря  і  знищила  “безбожних  Руси  кораблі”.  Аналогічне  свідчення  про  похід  Оскольда  ми  знаходимо  і  в  болгарському  рукописі  Хронографу  Георгія  Амартола,  копія  якого,  що  дійшла  до  нас,  була  зроблена  не  на  Руси,  а  в  сербському  афонському  монастирі  Хіландарі.

Ці  стислі  згадки  з  “Повісти”  та  “Хронографу”  доповнють  цінні  візантійські  свідоцтва.  Зокрема, хроніку  Симеона  Логофета  та  повідомлення  Микити  Пафлагонського,  Лева  Граматика,  Георгія  Ченця,  Сократителя  Симеонова,  Послідовника  Феофана,  Георгія  Кедрина,  Зонари  та  Гліки.  Важливим  джерелом  з  цього  питання  слугує  також  візантійська  хроніка  Манасії,  яку  в  1894  р.  опублікував  Франц  Кюмон:  в  ній  подається  навіть  точна  дата  нападу  Руси  на  столицю  Візантії – 18  червня  860  року.  Видатний  літургіст  М. Ф.  Красносельцев,  вивчаючи  Типік  Великої  церкви  ІХ в.,  також  віднайшов  у  рукописі  повідомлення  про  ті  події,  в  тому  числі  запис  про  облогу  Костянтинополя  русинами в червні 860 року.  Однак  найціннішими  джерелами  про  ті  події  слугують  свідчення  очевидця – патріярха  Св. Фотія  Великого  (858-867;  878-886).  Св.  Фотій  свідчить  про  цей  напад  у  двох  промовах:  першу  він  виголосив  у  Софіївському  кафедральному  соборі  під  час  облоги  міста,  а  другу – після  зняття  облоги.  Їх  доповнює  “Окружне  послання”  Св.  патріярха  Фотія  до  патріярхів  Сходу  року  867,  в  якому  подається  не  лише  характеристика  русичів  та  згадка  про  їх  напад  на  Костянтинополь,  а  й  повідомляється,  що  руські  князі,  настрашені  чудом  Божої  Матері,  відмовились  від  язичництва  і  визнавши  істинність  віри  Христової   виявили  бажання  охреститися.  Окрім  цього,  згідно  свідчень  Св.  Фотія,  цісар  Михаїл  ІІІ  вислав  до  Києва  православного  єпископа  та  священників,  і  на  Русі  навіть  було  засновано  окрему  єпархію.

Серед  руських  писемних  джерел  лише  Никонівський  літопис  зберіг  свідчення  про  хрещення  Київської Русі  за  часів Оскольда  і  Діра.  Вони   вміщені  в  тій  його  частині,  яка  була  складена,  як  вважають  Б. О.  Рибаков, М. Брайчевський  та  інші  дослідники,  на  основі  “Оскольдова  літопису”.  “Сотвори  же  мирне  устроїння  з  прежереченими  Руси,  і  преложи  сих  на  християнство,  і  обещавшеся  хреститися,  і  просиша  архиєрея,  і  посла  до  них  цар”

Про вшанування у день свята Ризоположення пам’яті князя Оскольда та першого Хрещення Русі-України в дореволюційній періодиці можна знайти чимало. Як повідомляється у виданому в 1890 р. в Санкт-Петербурзі «Енциклопедичному словнику» Брокгауза і Ефрона: «З часів, коли у 1866 р. виповнилося тисячоліття хрещення Оскольда, до його могили щорічно здійснюється 2 липня (ст. ст.;  за новим - 15 – Авт.) хресна хода з розташованого поблизу Микільського чоловічого монастиря, у віданні якого і перебуває Оскольдова могила». Ця традиція була закріплена в 1866 р. з благословення голови Навчального комітету при Святійшому Синоді, Митрополита Арсенія (Москвіна, 1795-1876) Київського і Галицького, який у своїй резолюції на пропозиції настоятеля Микильського Пустинського монастиря, ректора Київської духовної семінарії архімандрита Феоктиста з приводу необхідності вшанувати пам’ять князя-мученика Оскольда-Миколая писав: «хресній ході справді пристойніше за все бути 2 липня, про що і заготувати негайно подання до Святійшого Синоду». З тих пір у цей день було прийнято молитовно відзначати не лише свято Ризоположення, але й початок християнізації Русі-України.

–  вбивство у 882 році київського князя Аскольда варягом Олегом призвело до язичницької реакції. Християнізація Руси-України призупинилася, відкинувши її більше ніж на 100 років від прилучення до европейської цивілізації. Отож, київський князь Аскольд Блаженний став першим руським мучеником за християнську віру.

Пригадаймо, що в час, коли угорські племена прямували на захід, давньоукраїнська держава Русь уже існувала. З «Повісті временних літ» відомо, що наприкінці IX століття мадярська орда під проводом князя Арпада пройшовши через Руську землю і подолавши Карпати у 895 році розташувалася у Середньому Подунав’ї. Через рік, сім угорських племен зайнявши Затисся, долини Мароша й Тиси, межиріччя Тиси та Дунаю і Задунав'я утворили Угорську державу, яка у 1996 році відсвяткувала своє 1100-річчя.

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с. 


Немає коментарів:

Дописати коментар