НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН (КІМЕРІЯ, СКІФІЯ, САРМАТІЯ, РУСЬ, РУТЕНІЯ, ЧЕРВОНА РУСЬ, ЧОРНА РУСЬ, БІЛА РУСЬ, МАЛА РУСЬ, ХОРВАТІЯ) НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII-XIX ст.)

Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон  історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КАРТОЗНАВСТВА

 Історична географія є прикладом утворення нової галузі знань внаслідок інтеграційних процесів у гуманітарних та природничих науках. Вона виникла на межі історії і географії, а сучасний стан її розвитку супроводжується щораз ширшим залученням даних багатьох інших спеціальних дисциплін, зокрема кліматології, ландшафтознавства, екології, етнології, археології, антропології. Попри те сьогодні, як і на початку формування історико-географічних студій, серед істориків та географів тривають дискусії стосовно їх предмету і завдань [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

У добу античності та в епоху середньовіччя між історією і географією не було чіткої межі. «Історії» та «географії», написані у той час, можна віднести до особливого історико-географічного жанру. Вони, як правило, мали описовий країнознавчий характер і містили географічні та історичні відомості. До цього жанру відносяться праці грецьких і римських авторів, зокрема, «Історії» Геродота і Плінія Старшого, «Географії» Страбона і Клавдія Птолемея, а також твори істориків візантійської школи -Йордана, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега. Історикогеографічні описи продовжували також домінувати в епоху Відродження [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

Наприкінці ХVІ ст. на початку ХVП ст. німецький вчений Філіп Клювер одним із перших виокремив «нову» географію, завдання якої полягало у вивченні сучасного стану природи і країн, від «історичної», що мала описувати географію земель і країн в історичному минулому [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

Однак справжнє становлення історичної та географічної наук відбулося тільки у ХVIII ст. коли поступово розмежувався предмет їхніх досліджень. Одночасно з процесами диференціації історії та географії робилися спроби нових синтезованих підходів до вивчення суспільних і природних процесів, внаслідок яких почала формуватися історична географія як спеціальна дисципліна. Поєднання диференційних та інтеграційних підходів в історичній 1 географічній науках характерне також для сучасного етапу, що, певною мірою, ускладнює чітке визначення предмету їхніх досліджень та предмету історичної географії, зокрема. Питання предмету і структури історичної географії дискусійне ще Й тому, що їх визначення залежить також від фаху дослідника: історики розглядали історичну географію як спеціальну дисципліну історії, а географи - як галузь географії [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

Слід також розрізняти поняття «історія картографії» й «історична картографія». В силу традицій дуже часто, особливо в середовищі істориків, коли йдеться про історію картографії, помилково використовують термін «історична картографія».

У дійсності історична картографія є галуззю тематичної картографії, яка займається розробленням і створенням історичних карт, тобто карт, що відображають певні історичні події та процеси.

Історична картографія — спеціальна географічна та історична  дисципліна, яка займається вивченням, створенням і використанням історико-географічних карт та атласів, а також досліджує стародавні карти та історію картографії. Як самостійна галузь знань виникла на поч. XX ст. на стикові історії, географії та картографії. Тривалий час розвивалася в руслі досліджень давніх карт як пам'яток картографії і як джерел, свідчення яких можна використовувати для вивчення природних та історико-політичних змін тощо.

Предметом історії картографії України є відображення території України у картографічних творах від найдавніших часів до сьогодення з урахуванням усього різноманіття підходів, способів і методів створення та використання карт. Розвиток картографування невіддільний від конкретних суспільних умов (політичних, економічних, культурних). Інакше кажучи, крім самого дослідження старовинних карт і атласів українських земель, ця галузь знання вивчає науково-методичні, техніко-технологічні, організаційні умови створення їх в конкретний історичний час, а також діяльність творців карт (картографів, видавців, граверів, друкарів). У територіальному аспекті об'єктом дослідження історії картографії України є українські етнічні землі [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Слід розрізняти й «Історію української картографії» та «Історію картографії України». Для характеристики першого поняття необхідними умовами є існування української нації та наявність автора картографічного твору за національною належністю чи українською громадянською позицією.

Картографування території України давньогрецькими та давньоримськими географами відбувалося у ті часи, коли не могло бути й мови про існування українського етносу чи державності. Так само не можна вважати зображення українських земель на численних (поширених в європейській картографії з другої половини XV ст.) птолемеївських картах предметом дослідження історії української картографії. Плідна картографічна діяльність в Україні польського вченого Е. Ромера з цих міркувань не може бути віднесена до історії української картографії, хоча його діяльність у Львові обов'язково треба розглядати у контексті як відображення в його картографічних творах українських земель, так і розвитку й функціонування картографічного виробництва в Україні. Тобто львівський період діяльності Е. Ромера є складовою частиною історії картографії України [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Раніше «Історію картографії» вважали складовою частиною «Картознавства», котре включало вчення про карти, огляд і аналіз відповідних джерел, методику їх використання. Нині, коли вона розглядається як самостійна наукова дисципліна, доцільно вживати термін «історична картографія» [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Картознавство — теоретичний розділ картографії, що вивчає картографічні твори (карти, атласи, глобуси, програмні продукти тощо), її елементи, властивості, види та історичний розвиток, а також способи практичного і теоретичного використання карт. Картознавство розглядає картографію як наукову систему, вивчає її предмет і метод, досліджує питання математичної основи карт, картографічної генералізації, способів і засобів картографічного зображення, класифікацій карт.

Старовинні карти із зображенням українських земель почали використовуватися в українській історіографії ще наприкінці XVIII – на  початку XIX ст.

Українські географи, історики та етнографи другої половини XIX ст. широко використовували картографічні матеріали як ілюстративний матеріал для своїх студій, однак історико-географічні та історичні карти в той час не виходили окремим виданням.Виникнення карт засвідчує існування певної цивілізації, суспільства, що займали значну площу і потребували візуалізованого знання про неї та навколишню територію. Тому первісно нинішня територія України фігурує як об’єкт зацікавлень інших народів та держав і з’явилася на картах ще за античності.

Оригінальною пам’яткою картографії є зображення частини території України на щиті римського воїна, знайденому в місцевості Дура Еуропус біля р. Євфрат на території сучасної Сирії, III ст. На вцілілому фрагменті щита показано узбережжя Чорного моря на північ від Одесоса (сучасна Варна).

Біля позначення міст (зображення  будиночків) чітко читаються назви: Тіра і Херсон[ес], між ними вміщено Боріс[тен] – Ольвію. Назву наступного за Херсонесом міста можна прочитати як Арт[абда] – «Семибожна» (одна з назв Феодосії). Дунай показано у вигляді двох ліній, що впадають в Чорне море. Вони підписані як Істр та Даноубіс [тен] [Трубчанінов С. В. Історико-географічні  дослідження. Кам’янець Подільський : Оіюм, 2008].

Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території  України є так звана Таблиця Певтінґера (Певтінгерова таблиця;Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст.  На карті  зображені Чорне й Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен  (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди.

У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія та Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча». На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначалося як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.

Рукописні креслення, плани, замальовки певних місцевостей, окремих міст України відомі вже із Середньовіччя. Назва «Русь» з’явилася вже на англійських Солійській та Герефордській, північнонімецькій Ебсторфській, ісландській картах (XII—XIII ст.). Морські навігаційні карти XII—XVII ст. (портолани) з позначенням узбережжя, морських румбів, напрямків вітрів досить точно передавали берегову лінію всього Чорного та Азовського морів, надавали відомості про народи та держави на їх узбережжі.

У середньовіччі територія України відображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань "Географії" К. Птолемея.

В рукописі “Географія” Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (Восьма карта Європи) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (Друга карта Азії) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст “Географії” (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467).

У цьому рукописі, на картах «Сарматія Європейська (Восьма карта Європи)» (Sarmatia Єvropє) та «Сарматія Азійська (Друга карта Азії)» (Sarmatia Asiatica) були зображені українські землі. На карті «Сарматія Європейська» (Sarmatia Єvropє) позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї), Алаунські, Амадоцькі та Карпати. На карті «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї) та Алаунські.

Уперше українські етнічні землі були відображені на перших друкованих картах в 1477 р. в Болонському виданні «Географії» К. Птолемея (тираж 500 примірників).  Карти були підготовлені способом мідериту Н. Германусом та видані Філіппо Бальдуіно.

1477 р. Карта «Сарматія Європейська» (Восьма карта Європи). На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. Масштаб карти  приблизно 1:5 700 000. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.

У наступному Римському виданні (1478) вперше поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.

1478 р. Рим. «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula). На карті напис – Sarmatia Europae.

Значним джерелом для з’ясування середньовічних уявлень про українські етнічні землі були загально географічні атласи XVI—XVII ст., що з’явилися вже у друкованому вигляді.

Серед відомих на сьогодні картографічних джерел, виготовлених за допомогою географічної зйомки, визначення координат, застосування спеціальних інструментів, — карти Б. Ваповського, С. Мюнстера (XVI ст.), Г. де Боплана 1-ї пол. XVII ст., на яких позначена Русь-Україна. Саме на їх основі було створено перші друковані українські карти й плани XVII ст. (плани Києва у «Тератургімі» Атанасія Кальнофойського 1638, «Києво-Печерському патерику» 1661).

Історична картографія — спеціальна географічна та історична  дисципліна, яка займається вивченням, створенням і використанням історико-географічних карт та атласів, а також дослідженням стародавніх картографічних зображень.

         

Дослідження картографування в Україні в ХIХ ст.

Старовинні карти із зображенням українських земель почали використовуватися в українській історіографії ще наприкінці XVIII – на  початку XIX ст.

Українські географи, історики та етнографи другої половини XIX ст. широко використовували картографічні матеріали як ілюстративний матеріал для своїх студій, однак історико-географічні та історичні карти в той час не виходили окремим виданням.

Свій внесок до історико-картографічних досліджень України зробили поет, філолог, історик, етнограф, археолог і педагог Я. Ф. Головацький (1814-1888); історик, археолог, етнограф і археограф В. Б. Антонович (1834-1908) та ін.

Український і російський історик та археограф Д. М. Бантиш-Каменський (1788—1850) як додаток до 4-томної «Історії Малої Росії...» у 1830р. опублікував російський переклад Генеральної карти України Ґійома Боплана.

Вагому роль у дослідженні історії географії та картографії українського Причорномор'я відігравало Одеське товариство історії та старожитностей (1839-1922) – перше наукове товариство в Україні, що вивчало археологічні й історичні пам'ятки південної України і створило службу їх охорони. Товариство видавало «Записки Одесского общества истории и древностей» (1844-1919, т. 1-33), у яких часто публікувались матеріали з історії географії та картографії. Одним із засновників товариства був український і російський історик, статистик, економіст, етнограф, письменник, публіцист, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1856) Аполлон Олександрович Скальковський (1808-1898), який досліджував і використовував карти України XVII-XVIII ст.

Першим з українських вчених Галичини почав розробляти історичну картографію професор історії Львівського університету Ісидор Шараневич (1829–1901). Головним предметом його досліджень було Галицько-Волинське князівство та західноукраїнські землі XV–XVIII ст. У своїх працях він широко використовував архівні фонди і на їх основі досліджував історичну топоніміку — старі назви поселень, давні шляхи, назви гір, річок, урочищ тощо, вважаючи їх важливим допоміжним історичним джерелом. Першою його працею і першою «ластівкою» західноукраїнської картографії була карта «Львів за часів панування руських князів», вміщена в книжці «Стародавній Львів» (Львів, 1861). В «Історії Галицько-володимирської Русі» (Львів, 1863) Шараневич дав карту «Галицько-володимирська Русь і її важливіші місцевості до року 1453». Автор поставив своїм завданням точно визначити всі старовинні поселення на цій території, не тільки згадані в літописах, але також відомі із тогочасних документів. Свої погляди на значення топоніміки Шараневич виклав у праці «Исследования на поли отечественной географии и истории» (Литературный сборник, изд. обществом Галицко-русской Матицы, 1869), до якої додав карту «Картина земель перед і за Карпатами з погляду на старовинну комунікацію народів». Це була цікава спроба відобразити карпатські шляхи і переходи, відомі у середньовіччі. У дослідженні «Критичний погляд на історію карпатських народів» (Львів, 1871), опублікованому німецькою мовою, знаходимо карту «Карпати у стародавні віки» та перерисовану частину Пейтінгеріанської карти [Крип’якевич І. П. Історична  картографія у Західній Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267].

На початку 60-х років XIX ст. історичною картографією займався також педагог і письменник-популяризатор Василь Ільницький (1823—1895), який виготував карти «Городище стародавнього Звенигорода» у книжці «Стародавній Звенигород» (Львів, 1861), «Царство Данила галицького» у виданні «Стародавня Теребовля» (Львів, 1862) та «Русь, Польща і Литва в XIV столітті» у публікації під псевдонімом Подолянин, «Перегляд южноруської історії від р. 1337—1450» (Львів, 1875).

У своїй фундаментальній праці «Описание Киева» (1868) відомий історик й етнограф М. Закревський простежив по картах X—XIX ст. історію Києва. Він склав кілька історичних карт, які характеризували ключові моменти еволюції стольного граду: «План Киева X в. во времена св. княгини Ольги», «План Києва от 988 до 1240 г., то есть до разорения его Батыем», а також плани міста 1400—1600, 1700—1800, 1864 рр.

Олександр Барвінський у популярній «Ілюстрованій історії Русі» (Львів, 1890) дав дві карти: «Карта Русі за князів» та «Карта Русі за часів Великого кн. Литовського і козаччини». У пізнішому виданні цієї ж книжки «Історія України — Русі» (Львів, 1904) є тільки одна «Карта України — Русі і сусідніх держав», в якій всуміш наводяться дані про слов'янські племена князівства XI—XVIII ст., Слобідську Україну та Кримську орду.

У 1893 р. був виданий факсимільний план Києва, укладений в 1695 р. полковником Г. Ушаковим, з науковим коментарем. Цілу низку археологічних карт Київської та Волинської губерній видав український вчений В. Антонович (1895, 1900).

Пам'ятки старовини, у тому числі й картографічні, досліджувало Історичне товариство Нестора-літописця (1873-1917 pp.) у Києві (з 1874 р. – при Київському університе-ті). Історичне товариство Нестора-літописця у різні часи очолювали B. C. Іконников (1841-1923), В. Б. Антонович (1834— 1908), М. Ф. Владимирський-Буданов (1838-1916), О.М. Лазаревський (1834-1902), які в своїх історичних дослідженнях широко використовували картографічні матеріали. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца» (1879— 1914, т. 1-24). Саме на засіданнях цього товариства неодноразово виступав перший видатний український історик- картознавець Василь Ляскоронський (1856-1928).

Отже, роботи джерелознавчого характеру з історії картографії починають виходити на прикінці XIX ст., значний інтерес мають праці українських вчених В. Г. Ласкоронського і В. Кордта.

В. Г. Ляскоронський майже 30 років досліджував історичну картографію та географію України. Він опрацював картографічні фонди бібліотек Києва, знайомився з фондами бібліотек Кеніґсберга, Парижу, міст Голландії та Великої Британії. В. Ляскоронський описав понад 40 рукописів і видань іноземних картографічних матеріалів, започаткував тему персоналій великих картографів минулого (Ґ. Боплан, В. Гондіус). Монографічні роботи В. Ласкоронського (Иностранные карты и атласы, относящиеся к южной России. Киев, 1898; Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. Киев, 1901; Боплана карта Киевского воеводства. – Чтения Историческом обществе Нестора-летописца, 1899, кн. 13, отд. 111. С. 144) про іноземні карти і атласи матеріалів (при цьому автор не уникнув деяких фактичних помилок) охоплюють територію України і стосуються матеріалів XVI–XVII ст..

Найбільший внесок у становлення українського картознавства зробив Веніамін Кордт (1860-1934) – директор бібліотеки Київського уні¬верситету, пізніше – завідувач відділом Всенародної бібліотеки України. У 1899 р. Веніамін Кордт вперше почав видавати друковані каталоги із зображенням та детальним описом карт у роботі «Материалы по истории русской картографии». Усього вийшло три випуски (1899, 1906, 1910), які включали більшою мірою мапи сучасної України. За цю працю він був відзначений Уварівської премії у 1911 р.

1931 р. його праця – «Матеріяли до історії картографії України. Київ. Археографічна комісія Всеукраїнської академії наук».

Цінність атласу полягає не тільки у фактичному матеріалі репродукцій, а й у коментарях, якими супроводжуються карти. Вагомий вклад В. Кордта також у бопланознавство. За оцінкою Я. Дашкевича, «капітальні праці Кордта становлять золотий фонд картознавства України» .

 

Дослідження картографування в Україні в ХХ ст.  і в XXI ст.

У 1902 р. В. В. Іванов уклав  Атлас Харківського намісництва 1787 р. з топоописом. У 1906 р. професор Київського університету Ю. Кулаковський репродукував портолан Чорного моря Бенінкази.

Свій внесок до історико-картографічних досліджень України зробили відомий громадський діяч, академік Всеукраїнської академії наук (з 1919 р.) Д. І. Багалій (1857-1932); видатний історик, творець національної концепції історії України, академік Всеукраїнської академії наук (з 1924 р.) і АН СРСР (з 1929 p.) M. C. Грушевський (1866-1934); історик, етнограф і фольклорист, археолог, письменник, лексикограф, академік АН УРСР (з 1929 р.) Д.  І. Яворницький (1855-1940); історик, академік АН УРСР (з 1958 р.) І. П. Крип'якевич (1886-1967) та ін.

М. Грушевський неодноразово звертався до картографічного матеріалу. Зокрема, сім історичних карт як ілюстрації були додані до його «Історії України-Русі» (1898—1903): «Колонізація Східної Європи перед III в. по Хр.», «Східнослов'янська колонізація з часів сформування Руської держави», «Київщина і Турово-Пінщина в XI—XIII в.», «Київ і околиця», «Чернігівщина і Переяславщина в XI—XIII в.», «Західна Русь в XI—XIII віках», «Українсько-руські землі в складі Польсько-литовської держави перед 1569 роком».

В його «Ілюстрованій історії України» (1913) було вже 29 карт.

У популярному виданні М. Аркаса «Історія України-Русі» (1908) було надруковано дев'ять кольорових історичних карт, серед яких «Землі, де живе Український народ тепер», «Українська земля перед III ст. по Хр.», «Запорізькі землі за Дунаєм», «Землі, або Вольності, Війська Запорізького Низового у 1700-х рр.» У його другому виданні «Історії України-Русі» (Краків, 1912) надруковано 8 карт, виконаних, напевно, В. Доманицьким.

В цей період вперше виникло питання про складення історичного атласу України, який був потрібний для школи та для пропаганди історичних знань серед широких кіл громадськості. План такого атласу склав доцент Львівського університету історик і географ Степан Рудницький. У 1917 р., під час першої світової війни, він почав готувати матеріали для історичного атласу. На жаль, йому не довелося закінчити роботу. В рукописі дійшло до нас вісім карт: 1) «Українські землі у скіфський період», 2) «Народи Східної Європи VIII—IX ст.», 3) «Руська держава в X ст.», 4) «Українські землі близько 1000 р.», 5) «Українські землі в XII—XIII ст.», 6) «Українські землі в XIV ст.», 7) «Українські землі 1387—1569 рр.», 8) «Українські землі після 1569 р.» [Крип’якевич І. П. Історична  картографія у Західній Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267].

Історичні й археологічні карти залучали відомі українські історики Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Крип'якевич,  та ін.

Д. Яворницький використовував карти XVIII ст. в дослідженнях історії Запорозької Січі. О. Лазаревський видав документ про початок картографічної діяльності в Україні Д. Дебоскета. М. Владимирський-Буданов використав карту Г. де Боплана для вивчення міграційних рухів нас. України в 2-й пол. XVI – 1-й пол. XVII ст.

Завдяки працям українських вчених Д. Багалія, Г. Величка, М. Кордуби, С. Рудницького, П. Чубинського на початку XX ст. було створено історико-картографічну основу для відображення етнічної території України, а також вивчені основні особливості її формування і розселення етнічних меншин.

Вклад у розвиток історії картографії України зробив і відомий російський історик світової картографії Лев Багров (1881-1957), який на початку XX ст. дослідив портолани Чорного моря та видав альбом їх репродукцій. Ім'я великого вченого є серед дослідників Ґ. Боплана і окремих російських карт на територію України (Лев Багров. Древние карты Чёрного моря. – Спб.: 1914).

Невелику добірку стародавніх карт території України у вигляді атласу видав у Києві 1919 р. (?) граф Михайло Тишкевич (1857-1930).

До карт бібліографії належить праця відомого географа академіка Павла Тутковського (1858-1930), яка містить картографічні видання до 1923 р. За словами самого автора, ці матеріали не претендують на всеосяжність. Картографічні видання до 1946 р. описав Н.Г. Некрасов.

Карти України досліджували історик, статистик і краєзнавець Лев Падалка (1859-1922), журналіст і політичний діяч Володимир Степанивський (псевдонім С. Подолянин, 1885-1957), поет і дослідник історії картографії Богдан Кравців (1904-1975), доцент Одеського університету Федір Петрунь (1894-1963), професор Національної школи живих східних мов у Парижі Ілько Борщак (1895-1959), професор Українського університету в Празі, мистецтвознавець та історик Володимир Січинський (1894-1962), професор Українського університету в Празі Серий Шелухин (1864-1938) [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Окремо вирізнимо дослідження С. Шелухина (1921; 1936) щодо вживання та розміщення назви «Україна» на географічних італійських, французьких, голландських, англійських і німецьких картах в XVI—XIX ст.

Запровадження курсів, в радянській Україні, історичної картографії у вищихнавчальних закладах  значно сприяло розповсюдженню знань з історії карт. Курси історичної картографії запроваджені на картографічних відділах технічних вузів і університетів, деякий час викладались в педагогічних вузах для спеціальностей географія. Спеціально для педагогічних вузів було видано посібник Г.М. Ліодта “Картоведение” (Москва, 1938), в якому

немало уваги приділено історичній картографії. Значний внесок зробив К. О. Саліщев, посібники якого являли собою по суті монографічні роботи з історичної картографії. Автор подає історію виникнення перших картографічних зображень поверхні, етапи розвитку картографії, застосування картографічних методів в різних галузях досліджень тощо. В згаданих посібниках окремо розділів щодо картографії України не вміщувалося [Пономаренко Л. А. Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело. 2022. 133 с.].

У 1937 р. В. Кубійович разом з іншими науковцями видав «Атлас України й суміжних країв». Це був найвизначніший географо-картографічний твір того часу, який мав на меті «огорнути оком ціле нашої національної території і в легко доступний спосіб, з допомогою мап і діаграм, пізнати найважливіші явища нашого життя в їх географічному розміщенні». До складу атласу входили 217 карт і схем з пояснювальними текстами. Карти охоплювали територію усіх українських етнічних земель: від р. Дон до Пряшівшини (тепер Словаччина).

Картографуванню України XVIII ст. присвячено небагато робіт, здебільшого це статті, розробки окремих питань. Зокрема, слід відмітити статті Ф. Є. Петруня (1955) та Е. С. Гаврилової (1956).

У 1950-х – 1960-х рр. В. П. Павлова проводила дослідження в галузі історичної картографії, присвячені території України на вітчизняних та іноземних картах XVI-XVII сторіч, картографуванню держави у XVIII і XIX століттях, територіям Західної України до 1939 року.

Дослідження старих карт як специфічних джерел історичної інформації проводили Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, Т. Балабушевич, Г. Боряк, М. Вавричин, С. Височенко, У. Кришталович, Ю. Лоза, Т. Люта (Гирич), О. Маркова, Л. Пономаренко, І. Сапожников, А. Симутіна, Р. Сосса, І. Ровенчак, Н. Падюка, А. Байцар та ін.

З позицій розвитку картографічних ідей та методів проводили дослідження А. С. Харченко (1908-1985), Е.С. Гаврилова (1917-1988), Я. І. Жупанський (1934-2009), В. П. Павлова, Л. Г. Руденко, О. І. Шаблій (1935-2023), В. О. Шевченко та інші вчені.

Доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка В. П. Павлова дослідила стан картографування території України з XVI до першої половини XX ст., при цьому найдетальніше - топографічну вивченість території України з XVIII ст. до 1917 p., а для західно¬українських земель – до 1939 р.

Історія розвитку географії в Україні опрацьована професором Ярославом Жупанським. Я. Жупанський дослідив загальний розвиток топографічного і тематичного картографування України в XVII-XX ст., уклав покажчик «Географія України в датах» (у тому числі картографічні видання), а також докладно вивчив історію топографічного й тематичного картографування території Чернівецької обл. (до кінця 1940-х років).

Огляд розвитку історичної картографії в Західній Україні з першої половини XIX ст. до 1939 р. здійснив І. П. Крип'якевич. Розвиток української картографії 1930-1940-х років досліджував О.А. Купчинський. Дослідженням перших українських тематичних карт присвячені праці львів’янів І. Ровенчака, А. Симутіної, С. Височенко.

На сьогодні українськими ученими зібрано колосальні відомості про давні карти, що відображають українські історико-географічні землі. Однією з перших історіографічних розвідок, у якій розповідається про розвиток історичної картографії на Західній Україні (до 1939 р.), є праця І. П. Крип’якевича [Історична  картографія у Західній  Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267.].

Найкраще досліджений в історії картографування території України період середньовіччя, що пояснюється опрацюванням істориками старих карт як історичних джерел. Тут слід відзначити Я. Р. Дашкевича (1926-2010) – найбільшого знавця середньовічних карт на територію України. Ярослав Дашкевич ґрунтовно дослідив картбібліографію (до кінця XVIII ст.), історіографію, а також зробив великий внесок у дослідження Бопланіани. За його редакцією підготовлено до друку факсимільне видання Спеціальної карти України Ґ. Боплана 1650 р. з науковим коментарем і покажчиком назв об'єктів, що підписані на карті

Протягом 1962-2010 pp. Я. Дашкевичем були опубліковані численні розвідки з історичної географії й картографії, картознавства. Зокрема, у його  розвідці (1985) зроблено історіографічний огляд розвитку картографічних досліджень в Україні, проаналізовано праці істориків-картознавців, які вивчали середньовічні карти України та публікували їх як окремими виданнями, так і в складі історичних, статистичних, топографічних, етнографічних та інших праць кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Марія Вавричин однією з перших у незалежній Україні почала відновлювати академічні дослідження української історичної картографії й досягла у цій справі значних успіхів.

Досліджувати історичну картографію М. Г. Вавричин розпочала статтею “Матеріали до історії картографії України XVІ ст. у фондах ЛНБ АН УРСР”, яку опублікувала 1975 р. в одному зі збірників, що їх тоді видавала Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. У статті докладно проаналізовано стародавні карти з колекції ЛНБ, що вийшли друком у країнах Західної Європи, на предмет зображення на них українських земель (нанесення населених пунктів, ландшафту, гідросистеми, торгових шляхів, ін.) та їхньої інформації про заселення території України. Серед розглянутих карт і атласів – авторства Мартина Вальдзеемюллера, С. Мюнстера,
В. Гродецького, Абрагама Ортелія, Герарда Меркатора.

Завдяки її праці було відновлено серію “Пам’ятки картографії України”, започатковану століття тому фундаментальним чотиритомним атласом, який уклав Веніамін Кордт [Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии, 1899; Материалы по истории русской картографии, 1906; Материалы по истории русской картографии, 1910; Матеріали до історії картографії України, 1931]. Випуски цієї серії, підготовлені до друку М. Г. Вавричин, стали взірцями серед факсимільних видань стародавніх карт, удоступнивши для сучасних українців зразки західноєвропейської картографії XV–XVIII ст.

У 1990-х роках видано дві монографії О. І. Шаблія, , в яких йдеться мова про визначних українських географів і картографів Степана Руд-ницького та Володимира Кубійовича, що продовжують тему персоналій. Дослідження О. І. Шаблія про життєвий шлях, діяльність і творчий доробок цих вчених крім значного вкладу у розвиток історії української картографії зініціювали численні дослідження, особливо картографічних творів В. Кубійовича. Діяльність С. Рудницького досліджує також вчений Львівського університету П. І. Штойко.

У книзі «Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст.» (2004) вміщено кольорові репродукції карт із фондів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України та Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка, що були видрукувані у період від 1493 р. до 1649 р. [Вавричин М. Г. Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. – К. : ДНВП «Картографія», 2004]. Дослідники детально описали карти, включаючи назви, авторів, видавців,  граверів, техніку видання, колористику, матеріал, розміри тощо. Всього дана праця репрезентує 83 карти, проте 41 з них так чи інакше були представлені (описані або відтворені) у виданнях В. Кордта.

Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. значно розширилася сфера історико-картографічних досліджень.

Із сучасних репринтних видань (1987) відомий каталог виставки карт українських земель XVII – першої половини XVIII ст. із збірок Альбертського університету, Осередку української культури й освіти та приватних колекціонерів Альберти (Канада) «Земля козаків: старовинні карти України», який опублікував співробітник кафедри українських студій Торонтського університету Богдан С. Кордан. Численні кольорові карти повітів і плани міст кінця XVIII ст. відтворені у серії публікацій описово-статистичних джерел НАН України, Археографічної комісії та ін. («Описи Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст.», 1989; «Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.», 1991; «Описи Лівобережної України кінця XVIїї -початку XIX ст.», 1997 . [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Найбільш масштабно картографування українських земель висвітлено у таких фундаментальних виданнях, як «Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2004), «Україна на стародавніх картах (середина XVII – друга половина XVIII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2009);  в узагальнюючій праці Р. Сосси «Історія картографування території України:  підручник для студентів ВНЗ» (2007); у праці К. Гулашко «Україна на карті Європи» (2014); в монографіях А. Байцара — «Географія та картографія Винниківщини» (2020. 640 с.), «УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ» (2022. 328 с.), «ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. –поч. XX ст.) (2023. 295 с.); у праці Пономаренко Л. А. «Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело» (2022; праця була підготовлена у 1979 р., коли в Інституті історії АН УРСР проводились масштабні роботи з розроблення фундаментального «Атласу історії Української РСР», дослідження присвячене картографуванню території України у складі Російської імперії та джерелознавчому аналізу картографічних матеріалів) та ін.

Продовженням видання серії «Пам’ятки картографії України», започаткованої Веніаміном Кордтом у 1899 р. є атлас «Карти-портолани Чорного моря XIV-XVII століття» авторства А. Ю. Гордєєва (2015). Видання є збіркою репродукцій старовинних морських карт Чорного та Азовського морів, що зберігаються в бібліотеках Німеччини, Нідерландів, Великої Британії, Італії, США, Канади, Австралії та Японії. Портола́н, портулан — це середньовічна рукописна морська карта, що найчастіше була виготовлена на пергаменті. Головною особливістю цих карт є детальна лінія морського узбережжя з назвами географічних об’єктів, що написані перпендикулярно до неї, мережа ліній румбів і лінійний масштаб.

Багато різноманітних, змістових видань на територію сучасної України підготувало і видало за останні роки Державне науково-виробниче підприємство «Картографія». Це «Атлас історії України» (2012), «Україна. Материк і півострів» (2014), «Україна. Народ і територія» (2014), «Україна. Національний склад населення» (2014). Особливе місце серед цих публікацій, враховуючи теперішню ситуацію з точки зору історії виникнення та визнання територіальної цілісності нашої держави, займає виданий в 2016 р. атлас «Україна. Хроніка історичних подій».

У виданні «СКАРБИ ШВЕДСЬКИХ АРХІВІВ. Документи з історії України» (Упорядниця Марина Траттнер. –  Одеса: Видавець: Музей української книги, 2021. 259 с.)  містяться  передруки малознаних документів та аналіз картографічних джерел.

Дослідження Пономаренко Л. А. «Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело» (2022; праця була підготовлена у 1979 р., коли в Інституті історії АН УРСР проводились масштабні роботи з розроблення фундаментального «Атласу історії Української РСР») присвячене картографуванню території України у складі Російської імперії та джерелознавчому аналізу картографічних матеріалів) та ін.

В Україні можна говорити про наявність двох вітчизняних шкіл з історії картографування України: львівської та київської. Провідною школою української історичної картографії є львівська, витоки якої пов'язані з багатющими картографічними фондами львівських бібліотек та архівів і національно-свідомою позицією вчених.

Львівська школа сформувалась завдяки дослідникам Львівського відділен Інституту української археології та джерелознавства їм. М. Грушевського НАН України (Я. Р. Дашкевич, М. Г. Вавричин, О.Ф. Голько), Центрального державного історичного архіву України у Львові (О. А. Купчинський, У. Кришталович), Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (М. Г. Вавричин, А. Л. Симутіна, Н. В. Падюка, С. М. Височенко), Львівського національного університету ім. І. Франка (О. І. Шаблій, І. І. Ровенчак, А. Л. Байцар), Чернівецького університету (Я. І. Жупанський) та ін..

Київська школа сформувалась завдяки дослідникам Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (В .П. Павлова, А. С. Харченко, В. О. Шевченко, Р. І. Сосси, A. M. Молочко), Інституту історії НАН України (Л. А. Пономаренко, О. Є. Маркова, Т. А. Балабушевич, Г. В. Боряк, С. Б. Хведченя, К. Ю. Галушко), Києво-Могилянської академії (Т. Ю. Люта (Гирич) та ін.

Історично етнічні українські землі були розподілені між сусідніми державами. Тому виникає потреба досліджувати іноземні карти на територію України тих країн, які у відповідний період володіли українськими землями. Праці з історії середньовічної картографії сусідніх держав вивчав Я. Дашкевич.

Прогалини у дослідженнях з історії розвитку топографічного і тематичного картографування території України в XIX – на початку XX ст. заповнювались результатами досліджень з історії картографування території Росії, оскільки більша частина території України довгий час входила до складу Росії. Це насамперед дослідження російських вчених з історії світової картографії (Л .С. Багров, Г. М. Ліодт, К. О. Саліщев), із загальної історії географії Росії (Д. М. Лебедев), із загальної історії картографії Росії (B. C. Кусов, О. В. Постников, Б. О. Рибаков, С. Є. Фель, Ф. О. Шибанов), з історії топографічного картографування території Росії (М. В. Андреев, З. К. Новокшанова-Соколовська, П. П. Папковський, О. В. Постников), з історії тематичного картографування території Росії (М. І. Нікишов, А. І. Преображенський, К. О. Саліщев), з історії морської картографії (К. А. Богданов), з картографічного джерелознавства (Л. А. Ґольденберґ, О. М. Медушевська, О. В. Постников). До 1917 р. регулярно публікувались каталоги картографічних творів, виданих військово-топографічною та гідрографічною службами, а також різноманітні звіти про виконані картографічні роботи. [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Окремі висновки досліджень російських вчених історії картографії вимагають критичного ставлення. Це передусім теза про виключність якості, детальності тощо російських карт будь-якого періоду. Російська картографія мала багато значних досягнень, у тому числі і світового рівня, але не можна автоматично їх переносити на всі картографічні твори будь-яких часів. Для прикладу порівняймо карти України Ґ. Боплана та «Чертеж украинским и черкасским городам от Москвы до Крыма», які створені приблизно в той самий час [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Важливе значення для вивчення історії картографування території України мають численні дослідження польських вчених історії картографії Польщі та Литви. Ще у 1846 р. опублікована «Картографія стародавньої Польщі» Е. Раставецького. Із видань сучасних вчених з історії картографії відзначимо праці Болеслава Ольшевича, Кароля Бучека, Станіслава Александровича, Ядвіги Бзінковської, Миколая Дзіковського, Боґуслава Крассовського, Люцини Шанявської, Вєслави Вернерової. Найвищої оцінки заслуговує стан досліджень історії картографування території Польщі: видано численні каталоги з докладними описами картографічних творів, що містяться в польских бібліотеках, архівах, музеях, а також зібрань польських карт і атласів поза межами держави; з 1980-х років регулярно публікуються серія наукових видань «Studia і Materialy z Historii Kartografii», надзвичайно велика кількість праць, статей з історії картографії, у тому числі з репродукціями старих карт і окремі факсимільні видання [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Значними є напрацювання австрійських дослідників історії картографії. Відзначимо тут праці Франца фон Візера (1848-1923), Йо-зефа Фішера (1858-1944), Вільгельма Томашека (1841-1901), Еуґена Обергуммера (1859-1944), Гуґо Гассінґера (1877-1952), Ернста Берн-ляйтнера (1903-1978), Ґюнтера Гаманна (1924-1994). Нині на ниві історії картографії активно працюють вчені Інґрід Кретшмер, Йоганнес Дюрфлінґер, Ґюнтер Шільдер, Франц Ваврік. Найвищої оцінки заслуговує фундаментальне двохтомне видання «Atlantes Austriaci. Osterreichische Atlanten 1561-1994» (Відень, 1995) [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

На сьогодні ще неповністю досліджена картографічна спадщина, яка міститься у найбільших бібліотеках, архівах, музеях України. Ще менше досліджена українознавча картографічна спадщина, що зберігається за межами України.

 КІМЕРІЯ, КІМЕРІЙСЬКА ЗЕМЛЯ (КРАЇНА)

КІМЕРІЯ, Кімерійська земля (країна) (Κιμμέρια) – згадується давньогрецьким істориком Геродотом в описі Скіфії як давня назва однієї з її складових земель. Археологічні дослідження у степовій частині Пд. України виявили тут численні пам'ятки генетично пов'язаних між собою Сабатинівської культури (15–13 ст. до н. е.), Білозерської культури (12–10 ст. до н. е.) та поховань пізніх кімерійців (9–7 ст. до н. е.). На думку українських археологів, результати цих досліджень засвідчують, що територія Кімерії поступово розширювалась, а її ядром була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов’я, включаючи Крим.

Кімерійці, кіммерійці, або кімери, кіммери (грец. Κιμμέριοι, Kimmérioi; лат. Cimmerii) — стародавній народ, який жив на території Північного Причорномор'я (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Це перший народ на території України, письмові відомості про якого сягають глибокої давнини. Назва племені кімерійців не є їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я.

Поряд з кімерійцями в Україні жили носії інших культур: Висоцької (у сучасних Галичині та Волині), Лужицької (північно-західна Україна і далі на захід до р. Ельби), Бондарихінської (лісостеп Лівобережжя) тощо. Серед представників культур, яких не вважають кімерійцями, особливе місце займають представники Чорноліської культури (XI–VIII ст.), що мешкали у лісостеповій смузі північніше від кімерійців (від середньої течії Дністра до середньої течії Ворскли) і яких деякі дослідники пов’язують з праслов’янами. В. Клочко, виходячи з аналізу комплексу озброєння Білозерської та Чорноліської культур, дійшов висновку про можливу етнічну спорідненість їх носіїв. Чорноліська культура була землеробською й осілою, однак велику роль у їхньому господарстві відігравав кінь.  

Про кімерійців писав ще легендарний давньогрецький поет Гомер у своїй «Одісеї» (друга половина VIII ст. до н. е.). Згадки про Кімерійців містяться в урартських, ассирійських та юдейських письмових джерелах.

Гомер писав, що країна й місто кімерійців знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських».

Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки зі столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені амазонки, що б'ються з греками. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кімерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Геродот засвідчив, що: «…Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кімерійською… Ще й тепер у Скіфії існують кімерійські фортеці, кімерійські переправи, є також і країна, що називається Кімерією, є й так званий Кімерійський Боспор».

Горбенко К. В. (Археологічні дослідження на території городища Дикий Сад у 2013-2014 роках // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Історичні науки. - 2015. - № 1. - С. 7-14.) зазначає, що у часи свого розквіту місто Кімерія існувало як важливий і найпівнічніший чорноморський порт, що поєднував торгові зв'язки кімерійців з греками та ассирійцями. В місто водними шляхами стікалися люди і товари зі всієї Кімерії та інших північних племен.

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахеріба, Езаргадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Урарту та Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті царства, ті джерела називають Gimirrai (кімри) та Ashguzai (скіфи). Кімерійці з'явилися на кордонах Урарту при кінці VIII ст. до н. е. і окупували царство десь по 714 р. до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімери разом з царем Урарту Русою II (680—645 рр. до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію.

Відомо про завоювання Кімерійцями більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фригії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скіфів, які посувалися на схід до Урарту. Ассирійський цар Езаргадон (Асархаддон) та скіфський Бартатуа створили союз проти кімрів та халкедонців. Внаслідок цього в 679—678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір царя Лідії, але вже в 652 р. до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 р. до н. е. ассирійці зі скіфами перемогли кімрів, зменшивши площу їх землі до частини в Каппадокії, яка залишилася надалі кімерійською. Місце кімрів у Малій Азії зайняли скіфи, які втрималися там аж до 606 р. до н. е., за винятком двох областей у Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скіфськими.

Видатний російський вчений М. Ростовцев (1870-1952) каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скіфів. Ґрунтуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скіфів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли.

М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скіфи витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотні доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скіфів і після їхнього приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців.

Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Він все ж визнає кімрів індоєвропейським народом — фракійцями на підставі того факту, що в Босфорській державі царі мали фракійські імена, а так само багато людей з фракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина з них залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Кімерійці жили в південноруських степах ще на початку залізного віку (I тис. до н. е.), але, звичайно, їх культура склалася набагато раніше. Археологічні дослідження показують, що в пізньому бронзовому віці, в 1600-1000 рр. до н. е., степову і лісостепову зону Східної Європи займала Зрубна культура, що належала землеробсько-скотарським народам «індоєвропейського» (арійського) типу. Оскільки саме в цих місцях письмові джерела і поміщають «місце проживання» кімерійців, мабуть, що Зрубна культура і являє собою реальний слід «кімерійського царства» [А. Г. Кузьмин. Откуда есть пошла Русская земля. T. 1, М., 1986, с. 686].

Зрубна культурно-історична спільність (зрубна КІС) — етнокультурне утворення доби пізньої бронзи (XVIII—XII ст. до н. е.), розповсюджене у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи від Уралу на сході до річки Дніпро на заході, від річки Кама й правих приток Оки на півночі до азово-чорноморських степів на півдні.

Зрубна культура виявляє повну спадкоємність з більш давніми Катакомбною (2000-1600 р. до н.е.) і Ямною культурами III тис. до н. е., що займали ті ж землі від Уралу до середнього Дунаю. Ямна культура вважається «протоарійською»: саме від неї виходили ті імпульси, які привели до формування на великих територіях Європи і Північної Азії в III – поч. II тис. до н. е. багатьох народів індоєвропейської мовної сім'ї [М. Gimbutas. The first wave of Eurasian steppe pastoralist into Copper Age Europe // The Journal of Indo-European Studies, 1977; В. Леман. Индоевропеистика сегодня // Вопросы языкознания, 1987, № 2; J. P. Mallory. In search of the Indo-Europeans. Language, archaeology and myth. L., 1989.].

Очевидно, що Зрубна культура епохи пізньої бронзи, в ареалі поширення якої найдавніші джерела згадують кімерійців, склалася на старому місці проживання аріїв, на їх «історичній прабатьківщині». Кімерійці як носії Зрубної культури виявляються прямими спадкоємцями степових аріїв Східно-Європейської рівнини; їх предки вважали за краще залишитися «вдома», тоді як інші розселилися по всіх напрямах в Європу й Азію. Не дивно, що традиція, представлена в Біблії, називає кімерійців старшим з народів індоєвропейської сім'ї. Сама назва кімерійці-кімри, швидше за все, означає просто «степовики» (в одній із стародавніх арійських мов анатолійської групи «степ» - це «гимра») [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

Досить очевидно, що кімерійці – ЦЕ НОСІЇ Зрубної культури південноруських степів епохи пізньої бронзи (1600-1000 рр. до н. е.). Але дані точних наук виявляються дуже незручними для тих, хто хоче представити історію євразійських степів як безглуздий калейдоскоп: один невідомо звідки взявся народ повністю винищує або витісняє інший, теж невідомо звідки взявся, і все повторюється знову і знову. Мовляв, дикі «кочівники степів» не могли мати зв'язкову, цивілізовану історію: раптово з'являлися і так само раптово зникали, не залишаючи ніяких слідів... Після того як за допомогою археологічних, антропологічних та лінгвістичних досліджень з'ясувалося: стародавня цивілізація південноруських степів мала високий рівень розвитку і стала «прабатьківщиною» багатьох цивілізацій і народів Старого Світу, питання про прив'язку древньої «доісторії» до найбільш ранніх, що дійшли до нас у письмових джерел набуло особливої гостроти. Все впирається в походження кімерійців, першого з народів південноруських степів, про який ідеться в писемних пам'ятках; розв'язання цієї проблеми дозволяє встановити, яке відношення має Скіфія залізного віку до стародавніх «арій» [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

І чи варто дивуватися, що як тільки почала з'ясовуватися справжня роль південноруських культур епохи бронзи в генезі індоєвропейських цивілізацій, так відразу ж з'явилися «наукоподібні» спекуляції навколо «кімерійської проблеми». На деяких з цих спекуляцій варто зупинитися, оскільки вони - в інтересах певних сил - ретельно підтримуються і культивуються досі. Перш за все для того щоб «відірвати» кімерійців від древніх аріїв, на кордоні епохи бронзи і залізного віку (тобто на рубежі II і I тис. до н. е.). Намагаються створити - хоча б на папері - такий собі «розрив». Тобто: жили-були в євразійських степах якісь «арії», та потім всі кудись зникли. Кімерійці, що згадуються античними джерелами, не спадкоємці Зрубної культури, а якийсь «новий» народ, що проник в південноруські степи тільки на початку залізного віку (близько 1000 р. до н.е..). Звідки ж? Найбільш поширена версія, що кімерійці були... фракійцями. Однак реальні фракійці раннього залізного віку - жителі басейну Дунаю і Північних Балкан - осілі землероби, не виявляли любові до переходів через степові простори, тоді як про причорноморських кімерійців джерела (і дані археології) говорять як про типових «вершників», скотарів [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

Спекуляції навколо кімерійців, спроби приписати їм «іноземне» походження виконують поставлене завдання: створити розрив між древніми аріями епохи бронзи і населенням південноруських степів залізного віку. Точно такий же розрив - і в тих же цілях - намагаються штучно створити між кімерійцями і скіфами, що заселяли південноруські степи в ранньому залізному віці. Нібито зустрілися два різних і чужих один одному народи, один з них витіснив інший, і... історія почалася заново. Однак, якщо звернутися до справжніх історичних пам'яток, можна переконатися, що скіфи були відомі довкільним народам з найдавніших часів. Скіфи згадуються вже у грецького поета Гесіода (VIII ст. до н. е.). У переказах про Геракла описано, як цей знаменитий герой Греції (і засновник багатьох царських династій) отримав свій лук з рук скіфа Тевтара, який і навчив його стрільбі, але ж, згідно з традицією, діяльність Геракла належить до часу за одне-два покоління до Троянської війни, тобто до першої половини XIII ст. Перекази про скіфів входять в самі архаїчні грецькі міфи, такі, як міф про винахід землеробства, цибулі, технології виплавки міді та ін. [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія і Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча».

На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначається як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.

1665 р. французький картограф Гійом Сансон видав мапу під назвою “Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia” (Кімерія, пізніше Європейська Скіфія, або Мала Скіфія) де показано українські землі. Лівобережна та Південна Україна – Скіфія (Scythaе), Північна Україна та Слобожанщина – Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea).

 СКІФІЯ

Скіфи – це велика назва, під якою ховалися, скоріш за все, кілька етнічних угруповань. Безумовно, що частина скіфів - це  далекі предки українців.   Скіфи - корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст.  н. е). Геродот зафіксував  легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скитію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра). Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до нашої ери.

Скіфи, або скити (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях сучасної України від Дунаю до Дону, всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. Скіфи — корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст.  н. е).

Сама Скіфія, за описом Геродота [Геродот, книга IV, с. 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа (Рибаков).

Наразі відомі такі державні утворення, очолювані скіфами:

1.       — Країна Ішкуза з ассирійських та вавилонських джерел (679 р. до н. е. — перша згадка щодо скіфів у Закавказзі).

Певний час панувала думка, що «країна Ішкуза» була розташована в Закавказзі, чи на території Манейського царства, чи у Сакасені. Наразі превалює думка, що основною територією «країни Ішкуза» були Північний Кавказ, Прикубання. Саме на цих територіях знаходиться найбільша кількість археологічних пам'яток скіфів [Погребова М. Н., Раевский Д. С. Ранние скифы и древний Восток. К истории становления скифской культуры. М., Наука, 1992].

2.      — Сакасена класичного та античного періоду (у складі Мідії та Персії);

3.      — Скіфія Причорноморська;

4.     — Мала Скіфія у Криму (Тавроскіфія). Державне об'єднання скіфів, що виникло у Криму (Тавриці)  у 280—260 рр. до н. е.

У II — III ст. у зв'язку з загостренням внутрішніх суперечностей і постійними війнами з античними містами Тавроскіфія переживала період економічного і політичного занепаду. Після ряду перемог боспорський цар Ріскупорід III (210 — 221 рр.) остаточно підкорив скіфів і проголосив себе «царем всього Боспору і тавро-скіфів».

5.      — Мала Скіфія у Добруджі. Вперше Скіфію у Добруджі згадано у істрійському декреті Агафоклу, який датовано межею ІІІ-ІІ ст.ст. до н. е. чи самим поч. II ст. до н. е.

У Малій Скіфії (Добруджі), де свого часу відбував заслання відомий римський поет Овідій, присутність скіфів відзначається аж до появи гунів у IV ст. н. е.

Любор Hідерле (1865—1944), видатний чеський археолог, етнолог, етнограф та історик-славіст, дослідник слов'янської старовини, автор 11-томної енциклопедії «Слов'янські старожитності», стверджував, що «скіфи іменовані орачами і хліборобами... були безсумнівно слов'янами». Він пише: «Скіфи-землероби, що живуть між Бугом і Дніпром (Herodot, IV. 17,18, 53, 54) над порогами й провадять зовсім інший спосіб життя в порівнянні з справжніми скіфами-кочівниками, не могли бути ніким іншим, крім як предками східних слов'ян. Поділля і Волинь були слов'янськими вже в епоху Геродота, судячи з його повідомленнями про жителів цих областей, яких він називає неврами (Neupoi) (Геродот IV. 100-118) і слов'янське походження яких цілком очевидно». 

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скитію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра). Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до нашої ери.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Низов'я Дніпра, тому що першим скіфським царем був Скіф - син Геракла та діви-Єхидни, яка жила в Гілеї.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їх символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга — про степових скотарів, символами яких названо лук, пояс, чашу.

Етногенез скіфів.

Відмінності між скіфами й кімерійцями було важко знайти навіть Геродоту. Описуючи війну скіфів з кімерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.

В 1952 р. на конференції Інституту історії матеріальної культури з питань скіфо-сарматської археології був зроблений "остаточний" висновок  про іранську належність скіфської мови на підставі "досягнень" радянських лінгвістів, серед яких особлива заслуга належить В.І. Абаєву [Мелюкова А.И. 1989]. Подальші дослідження археологів дали підстави думати, що висновок виявився поспішним. Але при всіх сумнівах, вони не можуть спростувати лінгвістів і тепер скіфологія практично тупцює на місці. Геродот, на якого любить посилатися офіційна наука, описуючи Скіфію ніде не говорить про її мешканців, як про іраномовний етнос. Геродот, який добре знав перську мову, ніде не говорить про подібність скіфської мови з перською. Одне це вже повинно було змусити їх засумніватися в давно прийнятої догмі, але вони продожать повторювати авторитетні твердження своїх попередників, які занадто просто вирішили проблему.

Автохтонна гіпотеза - найбільш докладно була обґрунтована російським археологом Б. М. Граковим (1899-1970). Він вважав, що прямими предками скіфів були племена Зрубної культури епохи бронзи, які проникли у Північне Причорномор'я з Поволжя. Проникнення це було дуже повільним і тривалим (з середини II тис. до н. е.), а згадана Геродотом міграція скіфів «з Азії» (а "Азія" починалася для античних географів відразу за Доном-Танаїсом) - лише одна з його хвиль швидше за все, остання.

Мігранти-«зрубники» зустрілися в степах Причорномор'я з більш ранніми переселенцями з тих же областей, і на основі злиття цих споріднених двох груп склалося етнічно однорідне населення скіфського часу, яке говорило однією з діалектів північноіранської мови. Власне культура зрубних племен, що зазнала значних змін у ході переходу від епохи бронзи до залізного віку та від напівосілого способу життя до справжнього номадизму, лягла, на думку Б. М. Гракова, в основу власне скіфської культури.

Щоправда, мистецтво скіфів (звіриний стиль) та деякі форми їхньої зброї він вважав привнесеними звідкись ззовні. До граківської гіпотези примикає передньоазійська версія відомого ленінградського археолога, фахівця зі скіфів та хозарів М. І. Артамонова. На його думку, Зрубна культура епохи бронзи безпосередньо передувала скіфській в Північному Причорномор'ї і багато в чому визначила її основні риси. Проте виникнення власне скіфської культури у VII ст. до н.е. і, особливо, її яскравої риси, як звіриний стиль М. І. Артамонов пов'язував із впливом розвинених цивілізацій Передньої Азії. За Б. М. Граковим, і скіфи, і кіммерійці - прямі нащадки «зрубників», тому вони мають спільну культуру і, швидше за все, споріднені  етнічно.

С. Г. Єфімова [2000], що відстоює, як і Л. Т. Яблонський [2000], теорію автохтонності та антропологічної консолідованості скіфів, проте переконливо продемонструвала, що степові скіфи помітно відрізняються від лісостепових. На її думку, ці відмінності не суперечать місцевому походженню скіфів і пояснюються антропологічною різнорідністю носіїв Зрубної культури, яких С. Г. Єфімова та Л. Т. Яблонський вважають предками всіх скіфів.

Племена Скіфії.

Про племена, які, за твердженням Геродота, населяли Скіфію (за Спасько С. К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007):«На захід від морського порту, в затоці Борисфену (Дніпра), який стоїть на середині скіфського узбережжя Понту (Чорного моря), живе скіфське плем’я.., що називається каліпіди. Сусідами каліпідів на сході є алізони, люди обох цих племен ведуть скіфський спосіб життя. Вони вирощують для харчування різне зерно: пшеницю, просо, горох, квасолю, цибулю, часник і коноплю. На північ від алізонів живуть скіфські хліборобські племена, які вирощують зерно собі і на продаж. За ними, північніше, живе скіфське плем’я — неври, а вже за ними — лежить дика незаселена земля. Це все, що відомо про населення, яке заселює понад рікою Гіпаніс (Південний Буг), на захід від ріки Борисфену».

Історична довідка. Спасько С. К. – історик і перекладач з Австралії. Цінність праці «Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом» цього науковця полягає в тому, що свій переклад він зробив із англомовного видання Геродота, яке є найдостовірнішим джерелом для подальшого вивчення.

Уточнимо деякі деталі із «Історії Геродота». На захід від річки Дніпра, у межиріччі Дніпра і Дністра, в скіфські часи мешкали племена алізонів (східне Прибужжя) і каліпідів (західне Прибужжя). На північ від племені алізонів жили хліборобські скіфські племена. Тобто, якщо вважати, що алізони–скіфи в ті часи мешкали в межах сучасної Кіровоградської області, то хліборобські племена скіфів посідали терени сучасних Черкаської та півдня Київської областей. Що можна вважати цілком достовірним. Далі, на північ, на Правобережжі Київщини (до річки Прип’яті) розташовувалось плем’я неврів. А північніше, за Геродотом, лежала «дика незаселена земля». Плем’я каліпідів в часи Геродота жило в межах сучасної Вінницької та південної частини Хмельницької областей. В той час, коли придунайські землі та сучасні терени Одещини і Миколаївщини заселяло плем’я гетів. Послухаємо Геродота: «При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я готів… Гети вірять, що їх плем’я ніколи не вмре» [Спасько С. К., 2007]. Саме оце скіфське плем’я гетів німецькі історики-укладачі світової історії, в подальшому прозвали готами та вигадали їм германського імператора Германоріха, щоби завоювати та підкорити Скіфію [Білінський В., 2013].

Сармати належали до одного із скіфських племен. Слід пам’ятати: за часів давньогрецької імперії причорноморську державу іменували Скіфією, а за часів Римської імперії — Сарматією. Німецькі історики, працюючи у XVII–XIX століттях з оригіналами давніх праць, внесли до них фальшиві «додатки» про так званих готів, які нібито потіснили скіфів. У той час міграції готів на терени скіфів історія не зафіксувала. І до влади у Скіфії у III ст. н. е. прийшли не готи (германці), а давній скіфський рід — гети, які мешкали у межиріччі Дунаю і Дніпра. Пізніше європейці називали племена скіфських гетів (і не тільки їх) — варварами. [Білінський В., 2013].

Цит. за: О. Ковалевський “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”: “Велика Скіфія була могутньою державою саме українського народу, з місцевим, а не якимось міфічним іранським корінням. Це була та ж сама спадкоємниця Трипільської цивілізації та Великої Конфедерації оріянських народів. Стародавні історики нарекли її Скіфією. Так само, як до того вони називали її Кіммерією а нас кіммерійцями. Але від зміни назви суть держави не змінюється – вона була і залишається державою українського народу на його етнічній території.

Як не дивно, але на українське коріння скіфської держави вказували ще античні автори. Про це ж говорить і “Велесова книга”. Але радянські історики, тим не менше, намагалися цього не помічати. У скіфах вони бачили лише тих, кого хотіли бачити – чужинців-кочовиків...

Геродот вказує на місцеве походження скіфів. І називає багато народів, які жили у цій державі. Геродот писав, що до складу Великої Скіфії входили скіфи-орачі та скіфи-землероби. Ким могли бути ці люди? Уже сама назва говорить про те, що це оріяни-праукраїнці, нащадки Трипільської цивілізації. Оскільки ніяких інших орачів чи землеробів, окрім трипільських, на території України не було.

Далі автор називає алазонів і калліпідів. Це теж явно не скотарі-іранці. Територія, на якій вони проживали, входила до складу Трипілля-Аратти. Тож, це так само могли бути лише осілі народи-землероби – нащадки трипільців-аріїв. Доказом цього є той факт, що пізніше жителів цих територій історики називатимуть уличами та тиверцями. А археологія свідчитиме, що вони були споконвічними землеробами.

І лише після того Геродот згадує скіфів-кочовиків. Але це зовсім не означає, що вони повинні бути іраномовним етносом. Ми з вами уже знаємо, що ще у ІІІ тисячолітті до нашої ери на півдні України сформувалася культура кочового тваринництва. Носіями її були праукраїнці, котрі змінили рід занять: з землеробів стали скотарями. Тож, говорячи про скіфів-кочовиків, античний автор має на увазі саме їх. Ні про яких іранців, які би бродили степами України, у нього мова не йде».

Важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія», автором якої є Пріск Панійський (410—471). Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. Серед дипломатичних місій Пріска найбільш важливою може вважатися відвідування «імперії» Аттіли. Опис гунів і їх вождя принесли йому популярність серед наступних істориків (напр. Йордана). Етнографічні замітки Пріска є цінним і рідкісним спостереженням очевидця про внутрішнє життя варварських народів епохи Великого переселення народів.

448 р. на запрошення Максиміна (займав високі пости при імператорі Східної Римської імперії Феодосії II ) брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож своє враження про Україну-Скіфію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик Vст. , котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скіфію. Немаловажним фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфію.

Пріск Панійський про посольство візантійського імператора до гунів (448 р. н. е. (за книгою Івана Білика «Меч Арея»):

«Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: «... Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних предків, ні за давніших правителів Скіфської держави». Або ось уривок уже з переговорів із Аттілою. Один з членів посольства, Вікіла, на якусь репліку гунського царя відповів, що у Візантії вже немає "жодного перебіжчика з числа скіфського народу". Після такої відповіді Аттіла спалахнув гнівом і сердито вилаяв того Вікілу, вважаючи, що перебіжчиків ще багато.

Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдревніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ — скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далі щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. «Бачачи, що посол Максимін геть занепав духом, я пішов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикія, бо він знав скіфську мову».

Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: «Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане стримувати скіфів від нападу».

Таким чином, і військо в так званих гунів — скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії — ввесь його народ, як і тисячу років до того, був державним: «Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру, навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи»..

Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: «Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літр золота», «...він (Аттіла) подарував новим послам коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам».

І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілиної столиці, Пріск зазначає:

«Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство».

«На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани».

Пріск, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про скіфів: «Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів...». І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Карамзіну та Діодорові.

Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани».

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угрофінських, тюркських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам'яток Х — XIII сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то «хліб-сіль» промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки-тільки в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не в кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.

Може скластися враження, ніби Пріск Панійський взагалі не знав слова «гуни». Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттілиної столиці, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них складається з різних варварських народів, то дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного й гунську, й готську, й італійську мови; італійську — від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і навіть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок..."

 Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: «Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху».

Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Панійського — Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до «підстриженого в кружечок волосся», то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само, як і відносно «хліба-солі» та інших атрибутів "гунського" побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний, що Пріскові гуни-скіфи — народ слов'янський.

У двох останніх уривках Пріска навіть немає слова «скіфи», але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний бенкет, то греки завітали знову ж разом «з деякими знатними скіфами». «Всі гості за законом скіфської поштивості, підводилися з-за столів, здоровили нас повними келихами й цілували кожного».

У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінне подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: «гуни» й «скіфи». Й напрошується логічний висновок, що це — синоніми до третього слова — «слов'яни», й до четвертого — «руси».

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина — мед; саме так його в цих місцях і називали. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмінний напій, що зветься по-варварському камос». Це — надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана «скіфська» мова «гунів» складалась із слов'янських слів.

«Мед» у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою — «камосу» — точилося чимало дискусій. Цей напій дехто оголосив не чим іншим, як кумисом: отже, питання етнічної приналежності гунів мовбито розв'язувалося, — кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

І хтозна – чому обминали пояснення Пріска, що той «камос» виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до сприймання «варварських» слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі спогади літери (грецька «вета» дуже схожа на літеру «мі» у скоропису).

Було в Пріска й інше цікаве слово — «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово — серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обідом. «Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир».

Отже, виходить, що «гуни» й «скіфи» — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків.

Назва «Скіфія» (Scythiа) вперше поміщена на карті Ніколауса Германуса «Азійська Скіфія за Птолемеем» 1467 р.

У другому (перше з картами) 1477 р. Болонському виданні «Географії» Клавдія Птолемея. На карті «Сарматія Азійська» напис – Scythie Pars.

У Римському виданні (1478) поміщені карти «Septima Asiae Tabula» (Сьома карта Азії), «Octava Asiae Tabula» (Восьма карта Азії), на яких  містяться написи – «Scythia intra Imaum Montem» (територія на північ від Каспійського моря). На мапі, цього ж видання, «Decima Asiae Tabula» (Десята карта Азії) напис – «Scythia intra Imaum Montem Pars».

На «Сьомій карті Азії» позначені  Alani Scythe (Алани Скіфи) (на карті – ліворуч угорі).

На «Восьмій карті Азії» позначено область CHAVRANAI SCYTHAE (на карті – ліворуч внизу).

1530 р. Йоганн Гонтер (Johannes Honter; 1498-1549) був трансільванським саксом, гуманістом, протестантським реформатором і теологом. Й. Гонтер найбільш відомий своєю географічною та картографічною видавничою діяльністю, а також здійсненням лютеранської реформи в Трансільванії та заснуванням Євангелічної церкви Августанської конфесії в Румунії. Карта Центральної Європи (без назви). На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia).

1537 р. Йоганнес Путч (Johannes Putsch; 1516-1542), німецький картограф, математик, поет опублікував карту «Europa Regina». На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

1544 р. Себастьян Мюнстер видав у Базелі «Cosmographia» (Космографію), в якій друкувалися карти К. Птолемея.

Карта «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso, within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina). “Europa regina” – карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. Піренейський півострів утворює короновану голову королеви, а Богемія – її серце. На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

1550 р. Себастьян Мюнстер (Sebastian Münster; 1488–1552), німецький вчений. Карта «VON DEM KONIGREICH POLAND, DAS IN SARMATIA…» (Про Королівство Польщі, що також розташоване у Сарматії) (опублікована в «Космографії»). Приазов’я позначене як Скіфія (Scytia).

1570 р. Андрій Пограбка (Andreas Pograbius, Andrzej Pograbski, Andrea Pograbio), чеський картограф. Карта “Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio” (Частини Європейської Сарматії…). У Причорномор’ї, біля Дніпровського лиману (на Лівобережжі) напис – SCYTHIAE PARS (Скіфія).

1579 р. Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527 —1598),  фламандський географ та картограф – творець першого географічного атласу в сучасному розумінні “Theatrum Orbis Terrarum” (1570).

Карта “Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum ...”. Опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Відомі видання 1590, 1601, 1612, 1624 рр. та ін. Текст – латинська мова. Українські землі позначені як Scytyae sive Sarmatiae ae Europaea Pars, Кубань та Кавказ - Sarmatiae ae Asia Ticae Pars.

1595 р. Абрагам Ортеліус. Карта “Europam, Sive Celticam Veterem” (Європа або давня Кельтія) з позначенням стародавніх племен, що проживали на теренах Європи, зокрема й України (карпи, анти, бастарни та ін.). Українські землі позначені як Scytіa, Росія – Moscovia. Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum”. Відомі видання 1608, 1618, 1624, 1638 рр. та ін.

1637 р. Нікола Сансон. Карта  «Romani Imperii qua Oriens est Descriptio Geographica...». Видана у Парижі. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа), між Доном та Волгою – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiaticae), на схід від Волги – SCYTHIAE PARS (Скіфія).

1651 р. Нікола Сансон. Карта “Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia»  (Кіммерія, пізніше Європейська Скіфія або Мала Скіфія). Лівобережна та Південня Україна – Скіфія (Scythaе), Північна Україна та Слобожанщина – Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea).

1665 р. французький картограф Гійом Сансон перевидав мапу «Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia».

1731 р. Гійом Деліль. Карта “Alexandri Magni Imperium et Expeditio” (Імперія Олександра Великого та походи). На карті південь України позначено як Scythia Europaea (Скіфія Європейська), територія на схід від Каспійського моря – Scythia. Карта поміщена в географічному атласі.

1738 р. Едвард Уеллс (Edward Wells; 1667−1727), англійський математик, географ, картограф та богослов. Карта «A New Map of Ancient Asia ...» Видавництво Лондон. Українські землі – Скіфія (Scythia) та Сарматія (SARMATIA).

САРМАТІЯ

Сарматія (лат. Sarmatia) — історичний регіон у Східній Європі, в Північному Причорномор'ї, від Сарматських гір (Бескиди у Польщі), Вісли, до Сарматського моря (Балтійське), і до Гіперборейських гір (Урал). Згадується в працях античних авторів як батьківщина народу сарматів. В час Птолемея вважалось, що межа Європи та Азії проходить по Танаїсу (Дон), тому Сарматію поділяли на Європейську й Азійську. У роботах науковців Середньовіччя та періоду Відродження використовувалася як синонім Східної Європи — від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, й від Карпат на заході до Волги на сході. Одна з поетичних назв шляхетської Польщі та козацької України раннього Нового часу.

Сарматія описується в третій книзі «Географії» Клавдія Птолемея. Нею він окреслював терени сучасної Східної Європи, які поділяв на дві частини — Європейську й Азійську Сарматію. Згідно з Птолемеєм Європейська Сарматія (Octava Europe tabula continet Sarmatiam) обмежувалася на півночі Венедською протокою Сарматського океану (Балтійським морем) й частиною невідомої землі. На заході кордон Сарматії пролягав по річці Вістулі (Вісла), частині Германії, що лежала між її витоками, й Сарматським горам (Карпатам). Південну межу складали південь Сарматських гір, Дакія, гирло Борисфену (Дніпра) й берегова лінія Понту (Чорного моря) до річки Керкініт в Криму. Східний кордон Сарматії пролягав від річки Керкініт, через озеро Віка, берегову лінію Меотійського озера (Азовського моря) до річки Танаїс (Дон), а далі — по меридіану, що починається від гирла Танаїсу й закінчується у невідомій північній землі. За Птолемеєм в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори.

Отже, Європейська Сарматія простягалася від Карпат до Дону; Азійська Сарматія — від Дону до Каспійського моря. В майбутньому цього поділу Сарматії на Європейську й Азійську частини дотримувалися Маркіан Гераклейський у праці “Об'їзд Європейської Сарматії” (кн. ІІ), Помпоній Мела (кн. ІІІ) та інші географи. За Уралом починалась Скитія або Скіфія (“Сьома карта Азії” за Птолемеєм).

У Середньовіччі (V ст. – кінець XV ст.)  землі Північного Причорномор'я називали Сарматією Якоппо з Бергамо та Еней Сільвія Пікколоміні. Останній, щоправда, зазначав, що більшість географів того часу надавали перевагу назві “Скіфія”.

У часи Відродження інтерес до Сарматії виріс завдяки працям польського вченого-гуманіста Матвія з Мехова, або Матвія Меховського (лат. Mathiae de Mechovia; пол. Maciej z Miechowa) «Трактат про дві Сарматії» (Tractatus de duabus Sarmatiis Asiana et Europiana et de contentis in eis, 1517) та Алессандро Гваньїні “Опис Сарматії Європейської, що включає королівство Польщі, Литву, Самоготію, Русь, Мазовію, Прусію, Померанію, Лівонію, Московію і частину Татарії” (Sarmatiae Europeae descriptio, quae regnum Poloniae, Letyaniam, Samogitiam, Russiam, Massoviam, Prussian, Pomeraniam, Livoniam, et Moschoviae, Tartariaeque partem complectitur', 1578).

Матвій із Міхова вперше після Птолемея детально описав географію Європейської та Азійської Сарматії, а також подав короткі відомості про історію, звичаї та побут народів, що населяли їх. “Трактат про дві Сарматії” – перше детальне дослідження східноєвропейського регіону від часів Птолемея, цінне джерело з географії, історії та побуту народів Причорномор’я, Північного Кавказу, Польщі, Угорщини, Литви, Русі, Московії та Криму.

“Європейська Сарматія” у нього – це фактично вся Русь у давніх її межах з прилеглою до неї Прибалтикою. «В Європейській Сарматії, – говориться в трактаті, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками Віслою на заході й Танаїсом на сході». Він поділив “європейську Сарматію” на “Русь” і “Московію”, включивши до “Русі” українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає у нього під назвою “москів” або “московитів” [Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. 1998].

На “Трактат про дві Сарматії” Меховіти ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну (“De Russia sive Ruthenia”) і про Московську державу (“Moscovia”), у творі німецького космографа Й. Боемія “Звичаї, закони і обряди різних народів”, що вийшов 1520 р. і потім багато разів перевидавався у різних країнах. В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.). У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про “сарматські країни”, яка відкривається названим вище розділом “Про Русію або Рутенію” продовжується розділами про Литву, Лівонію й Пруссію, Московську державу (Moskovia) і завершується розділами про Польщу і Угорщину. Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався “страбонівського” етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед “сарматських країн”, а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів... в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ... [Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. 1998].

Серед видань цього типу важливе місце займає ґрунтовна праця видатного німецького вченого Себастьяна Мюнстера “Cosmographia” (Космографія), яка вийшла друком 1544 р. Окремі розділи в “Космографії” Себастьяна Мюнстера відведено Польщі, Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою “Сарматії”, до якої C. Мюнстер ще включив Угорщину й Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея. Галичину Мюнстер виключив з опису Польського королівства і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні.

Польський хроніст Йост Людвік Децій (бл. 1485–1545), виконувач обов’язків дипломата короля Сигізмунда І у маєткових справах, який мав доступ до королівського архіву, у своїй праці  залишивши Русь у складі “Європейської Сарматії”, а Московію відніс до “Азійської Сарматії”.

Великої популярності набув польський переклад “Опис Сарматії Європейської” Марціна Пашковського, який дещо доповнив оригінал за згодою автора. Під назвою “Хроніка європейської Сарматії” (Kronika Sarmacyej Europskiei) твір вийшов у Кракові 1611 р.

З 1677 р. гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титули «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах — «князя Сарматії, Малої Росії та України, вождь Війська Запорозького».

У літописі Самійла Величка (XVIII ст.) сарматськими називаються два народи: «сарматійський народ польський» та «вольний, шляхетський, савроматійський, козако-руський народ». Там само щодо козаків вживаються епітети: «сармато-козацькі предки», «слов’яно-козаки», «козако-руські предки», також, у тексті Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького (1648) до всієї України. Самійло Величко твердить про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких пішли поляки.

У рукописі «Географія» Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

Назва «Європейська Сарматія» (Sarmatia Єvropє) вперше поміщена на рукописній карті 1467 р. Ніколауса Германуса, який ще раз переробив зміст «Географії» Клавдія Птолемея (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript). Рукопис знаходиться в «Biblioteka Narodowa» у Варшаві. У рукописі Ніколауса Германуса міститься карта «Сарматія Азійська» на якій показано частину східноукраїнських земель (Sarmatie in Evropa pars).

У другому (перше з картами) 1477 р. Болонському виданні (26 карт) «Географії» Птолемея теж поміщені карти «Сарматія Європейська» та «Сарматія Азійська».

У наступному, Римському виданні (1478) поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.

1513 р. Мартін Вальдземюллер (Martin Waldseemüller; бл. 1470 р.—1522 р.), німецький картограф, назву Сарматія прийняв для визначення України, Польщі, Угорщини, Волощини та Пруссії (карта «Tabula Moderna Sarmatie Eur Sive Hungarie Polonie Russie Prussie et Wallachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини). Землі теперішньої Росії позначені як Mosckovia (Московія).

1513 р. Мартін Вальдземюллер; карта – «Восьма карта Європи» (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA); написи: Європейська Сарматія (Sarmatia Evrope), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars).

1513 р. Мартін Вальдземюллер; карта – «Генеральна карта світу Птолемея» (GENERALE PTHOLEMEI). Східна Європа на карті позначена як Європейська Сарматія (Sarmatia Europa).

1526 р. Бернард Ваповський (Bernard Wapowski; 1450-1535), перший український професійний картограф, ототожнював Сарматію з Україною, Польщею, Угорщиною, Волощиною (карта «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars»).

1532 р. Себастьян Мюнстер склав карту світу «Typus cosmographicus universalis» для видання «Novus orbis regionum ac insularum veteribus incognitarum» Джона Хутіча (Johann Huttich, близько 1480-1544) і Симона Грінеуса (Simon Grynaeus, 1493-1541). Карта ґрунтується на мапі світу Мартіна Вальдземюлера 1507 р. Карта має привабливі образи херувимів на півночі та півдні, які крутять земну кулю “відповідно” з теорією Коперника. Це – одна з найпопулярніших і найдорожчих карт світу XVI ст. Карта була опублікована в «Космографії» Мюнстера (1544 р.). Українські землі на карті позначено як SARMATIA (Сарматія).

1540 р. Себастьян Мюнстер; карта – «TABLА EUROPAE VIII» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни).

1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «TABLА SARMATIA» («Cosmographia» (Космографія). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни).

1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM KÖNIGREICH POLAND Das In Sarmatia auch begriffen wirt sampt andern laendern diesem königreich zügehörig» (Про Польське Королівство, що також розташоване в Сарматії, з зображеннями інших земель, що до того королівства належать) («Cosmographia» (Космографія). На карті Південна Україна – SCYTIA (Скіфія), Західна Україна – RUSSEN (Русь), Прибалтика – SARMATIA (Сарматія). Серед українських міст показано – Kiow (Київ), Lemburg (Львів), Premisel (Перемишль) та ін.

1548 р. Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi; 1500—1566), венеціанський картограф і географ; карта — «Europae Tabvla VIII» (венеціанське видання «Географії» Птолемея»). Територія на північ і схід від Карпат (Sarmatice montes) – Сарматія Європейська (Sarmatiae Europae Pars). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи); PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1570 р. Андрій Пограбка; карта (складена 1569 р.) — «Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio» (Частини Європейської Сарматії…). Видавництво – Венеція; формат карти – 47,3 x 69 см. З українських земель виділено: «Русь, відома як Роксоланія» (Rvssia, А Ptol Roxolania), Поділля (Podolіa), Волинь (Volhinia) та Кодимію (Codima). Позначено багато міст, серед них і Львів (Leopolis). В Причорномор’ї, біля Дніпровського лиману (на Лівобережжі), напис – SCYTHIAE PARS (СКІФІЯ). Від витоків Дністра і далі на південний схід частину Карпат позначено як Russis Biesсid (Руський Бескид). Чи не вперше назва «Бескид» появляється на географічних картах.

На карті – гравійовані малюнки (бій чотирьох козаків з чотирма кочівниками біля Саврані; двобій двох вершників та ін.).

З 1595 р. ця карта використовувалася Абрагамом Ортеліусом у його атласах.

1578 р. Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512-1594); карта — «Tab. VIII. EUROPAE, in qua SARMATIA, MAEOTIS palus, ac GERMANIAE, DACIAEq3 pars. Medium Meridianus 57, reliqui descriptisunt ex ratione parallelorum 50 et 58.I» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як частину Сарматії Європейської (Sarmatia Europaeа). Сарматія Європейська – від Вісли до Дону. Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1578 р. Герард Меркатор; карта — «VNIVERSALIS TABVLA IVXTA PTOLEMEVM» (Карта світу за Птолемеєм). Опублікована в Амстердамі. Територія Європи позначена до течії Дону (Tanais fl.). Східна Європа — Sarmatia Evropae (Сарматія Європейська).

1581 р. Абрагам Ортеліус; карта — «Romani Imperii Imago». Опублікована в атласі «Theatrum Orbis Terrarum» (перше видання атласу 1570 р.). Українські землі позначені як Sarmatiae.

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні (Giovanni Antonio Magini; 1555—1617), італійський картограф, астроном та математик; карта — «TABVLA EVROPAE VIII» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNE (бастарни). Опублікована в «Географії Птолемея».

1637 р. Нікола Сансон (Nichoas Sanson; 1600—1667), французький історик і картограф; карта — «Romani Imperii qua Oriens est Descriptio Geographica...». Видана у Парижі. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа), між Доном та Волгою – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiaticae), на схід від Волги – SCYTHIAE PARS (Скіфія).

1649 р. Йоганн Янсоніус (Ян Янсон, Johannes Janssonius; 1588—1664), нідерландський картограф; карта — “Vetus Descriptio Daciarum nec non Moesiarum”. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatiae Europaeае Pars).

1655 р. Нікола Сансон; карта — «Germano-sarmatia; Kartenmaterial; in qua populi maiores Venedi, et Æstiæi; Peucini, et Bastarnæ in minores populos divisi ad hodiernam locorum». Видавництво Париж, формат – 38.7 x 55.5 cм. У Карпатах та Прикарпатті позначено CARPINI (карпів); Карпати та Закарпаття – PEUCINI (певкіни); Поділля та Причорномор’я – бастарни.

1661 р. Філіп Клювер (Philipp Cluver; 1580—1623), німецький географ;  карта — “Sarmatia et Scythia, Russia et Tartaria Europaea”. На карті українські землі (Правобережжя) позначені як Скіфія (Scythia), а російські землі та Лівобережна Україна як Московія Європейська. Напис Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) охоплює українські, польські, білоруські, литовські та московські землі.

Мапа містилася в атласі “INTRODUCTIO Ins Universam Geographiam...”. Атлас  видавався з 1624 по 1729 рр., карта “Sarmatia et Scythia...” у першій редакції публікувалася з 1661 по 1694 рік, у другій редакції  − з 1697 по 1729 рік.

1680 р. Крістоф Целларіус (Крістоф Келлер; Christoph Cellarius; 1638—1707), німецький географ та історик; карта — “Bosporus, Maeotis, Iberia, Albania et Sarmatia Asiatica” (Босфор, Меотида, Іберія, Албанія та Сарматія Азійська). Територія України позначена як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспію – «Scythia intra Imaum».

1685 р. Крістоф Целларіус видав свою класичну працю “Historia antiqua” в якій поміщена мапа “Sarmatia” (Сарматія). Українські землі позначені як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспійського моря – «Scythia intra Imaum».

1688 р. – «Historia medii evi», 1696 р. – «Historia nova», 1702 р. – повне зібрання творів в трьох томах «Historia Universalis».

1687 р. Книга Крістофа Целларіуса “Geographia Antiqua”. У книзі міститься карта “Colchis, Iberia, Albania & Sarmatia” (Колхіда, Іберія, Албанія та Сарматія). Територія України позначена як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспію – «Scythia intra Imaum». Книга неодноразово перевидавалася вже після смерті автора.

1700 р. Едвард Уеллс (Edward Wells; 1667−1727), англійський математик, географ, картограф та богослов; карта – «A NEW MAP of SARMATIA EUROPAEA PANNONIA and DACIA Shewing their Principal Divisions, People, Cities, Towns, Mountains &c. Dedicated to His Highness WILLIAM Duke of Gloucester». Карта поміщена в атласі (A New Sett Of Mapps Of Ancient And Present Geography...), що видавався протягом 1700-1738 рр. (Оксфорд). Формат мапи 51 х 36,8 см. Українські землі – Сарматія Європейська (SARMATIA EUROPAEA). На Прикарпатті позначено CARPINI (карпів); у Причорномор'ї – PEUCINI (певкінів), на Поділлі - BASTARNE (бастарнів).

1705 р. Гійом Деліль; карта – «Theatrum historicum ad annum Christi quadringentesimu. in quo tum Imperii Romani tu...» (Історична карта Римської імперії та сусідніх варварських народів). На карті позначена Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) – та Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), Південь України – напис Sarmatia ubi Sarmatae sive Sauromate. Sarmatia Europaea охоплює Правобережну та Лівобережну Україну (до р. Дон). Карта неодноразово перевидавалася, зокрема в атласі «Atlas nouveau» (Amsterdam).

1713-1719 рр. Анрі Шателен (Henri Chatelain; 1684—1743), французький картограф; мапи — «Carte historique chronologique et géographique de l'empire romain où l'on fait observer son étendue et diverses remarques pour l'intelligence de l'histoire...» та «Carte pour servir d'introduction à  l'Histoire Romaine et à  celle de l'Empire o๠l'on fait observer la Généalogie de César, d'Auguste et de Constantin; et la suite des Empereurs, ...». Опубліковані в його атласі “Atlas Historique” в семи томах, (виданий між 1705 і 1720 роками).

На першій карті назва  Sarmatе зустрічається двічі. Один раз на Правобережній Україні, східніше Поділля (Podolie), другий – між Доном та Волгою.

На іншій карті позначена Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) та Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica). На північний схід від Каспійського моря міститься напис «Scythia intra Imaum».

1729 р. Крістоф Целларіус; карта — “А map of Colchis Iberia Albania and the Neighbouring Countries”. Територія України позначена як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспію – «Scythia».

1729 р. Англійська карта «A Map of Colchis, Iberia, Albania, and the neighbouring countries». Українські землі позначені як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea), Кубань та Кавказ – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), територія на схід від Волги – Скіфія.

1794 р. Йован Раїч (Јован Рајић; 1726 —1801), сербський поет, історик, педагог, монах, автор історії Сербів, Хорватів і Болгар («История разных словенских народов, преимущественно болгар, хорватов и сербов, из тьмы забвения изъятая») яка була опублікована у Відні. В даній праці поміщена карта «Сармація Европейская и Азіатская». Карта була складена на основі англійської карти 1729 р. Українські землі позначені як Сарматія Європейська (Сармація Европейская), Кубань та Кавказ – Сарматія Азійська (Сармація Азіатская), територія на схід від Волги – Скіфія.

РУСЬ

Русь (давньорус. рѹсь, рѹсьскаѧ землѧ, давньоскан. Garðaríki, ср.-грец. Ῥωσία‎, лат. Russia, Ruthenia) — назва історичного регіону в Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї. У XI — XIII ст. позначала так звану Руську землю довкола Києва, Чернігова і Переяслава. З II-ї половини XIII ст., після розпаду, Русь охоплювала усі території, які колись належали Києву — від Балтійського до Чорного моря. В середньовіччі використовувалася в титулах світських і духовних правителів Руського королівства, Литви, Польщі, Речі Посполитої, Новгородщини, Московії, Угорщини, Австрії тощо. У новому часі вживалася як одна із самоназв української козацької держави Війська Запорозького та Російської імперії. З XVIII ст. — архаїчно-поетична самоназва України, Білорусі та Росії.

Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.

Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».

Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.

Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959). Утім, про «народ росів» (Ρώς) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant]. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. 1991].

Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст. У самій Московщині термін “Руссія” для позначення власної країни почали вживати лише з XV ст. Від останньої чверті XVI ст. в титулатурі великих князів московських, за прикладом монархів Литви і Польщі, стали використовувати слово “Руссія”. У XVII ст. воно було змінене на “Россія” під впливом церковно-книжної традиції. Слід зазначити, що термін “Росія” у літописах Київської Русі не зустрічається. Вперше дане слово у східнослов'янських роботах зустрічається лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і “всія Росѣя” Кипріяна, а з двома літерами “с” дане слово починає вживатись лише з XV ст.

В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами” або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну)  з “Росією” (Московією).

Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того, як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.

У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: “знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ...” [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). 2004].

Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити, хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування.  Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. Однак на багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія. Тому й Катерина ІІ ще видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари.

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Руссія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.

Назва “Русь” охоплює простори від Карпат до Білого моря. Картографи в Європі знали про наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” зустрічається і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.

Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії.

1154 р. Мухаммеда аль-Ідрісі. Пам'яткою світової картографії є карта світу 1154 p. арабського географа Абу-Абдаллага Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164). Цю велику мапу (у вигляді срібної півкулі на папері) відомої на той час частини світу було складено за результатами мандрівок і пов'язану з мапою працю – “Книга розради для того, хто прагне подорожувати по областях” (зустрічається також назва “Книга Рожера”). До наших днів дійшли три манускрипти XIV-XV століть з книгою Рожера, з них два – в Національній бібліотеці Франції та один – в Бодліанській бібліотеці в Оксфорді. Перевернута географічна карта світу, складена аль-Ідрісі, перевершувала за точністю всі середньовічні аналоги. Північ на ній поміщено внизу, а Африка – вгорі. Населений світ розділений на сім секторів від екватора до північної сніжної пустелі. Карта зберігала популярність в Італії аж до XV ст., коли її в своїй роботі використовував венеціанець Фра Мауро. Конрад Міллер у 1928 р. зробив латинізовану копію карти аль-Ідрісі.

Книга Рожера. На початку твору дається загальний опис Землі, вона ділиться на сім кліматів (широтних зон), а кожен з них – на 10 зон із заходу на схід. Таким чином, 70 секцій твору пов'язані з 70 доданими картами. За підрахунками К. Міллера, на картах нанесено близько 2 500 найменувань об'єктів, а в тексті – понад 6 000. Зокрема, опис країни ар-Русіййа (Русь) включено в 5 секцію VI клімату і 4 і 5 секції VII клімату і містить назви понад 20 міст [Коновалова И. Г. Ал-Идриси о странах и народах Восточной Европы: текст, перевод, коментар. 2006].

Карта аль-Ідрісі подає не тільки територіальне розміщення України, а й уперше на карті міститься назва “Rusia” (Русія, тобто Русь). На карті написи – “Ard al Rusia” – земля Русі (територія Правобережної та Лівобережної України), “muttasil ard al Rusia” – з’єднана земля Русі, “minal Rusia al tuani” – від Русі залежні.

Позначено та підписано річки – Дніпро, Дністер, Дунай, а також Київ (Kiau) та ін. українські міста.

1190 р. Карта “The Sawley Map” (карта світу); автор – Гоноріус Аугустодуненсіс (лат. Honorius Augustodunensis; бл. 1080 – бл. 1156 – середньовічний схоласт, історик, географ. В молодості деякий час жив і навчався в Англії в Кентербері. Потім перебрався в південну Німеччину, в Регенсбург, в ірландську бенедиктинську громаду, де і залишався аж до своєї смерті

Мова карти – латинська. Українські землі на карті позначені як “Ruſſia” (Руссія, тобто Русь). Топонім “Руссія” розташований на річці біля Карпат (можливо це р. Дністер, або р. Прут).  Сучасна Росія позначена іншими назвами.

Межа ХІІ–ХІІІ ст. Солійська карта. Назва “Руссія” (Dascia et Russia) міститься біля гирла Дунаю на англійській Солійській карті (Карті Генріха Майнцського) [Чекин Л. С. Картография христианского Средневековья VIII-XIII ст. Тексты, перевод, коментарии. 1999].

На Ісландській карті сер. ХІІІ ст. теж вже фігурує назва “Rusia” (Русія). На цій мапі позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio).

На карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. написи – “Russia” (Руссія), “Comannia” (Куманія – “Половецька земля”).

На німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. показано державу Русь (Rucia regio), позначено Київ (Kiwen), Карпати. У легенді карти вказано античні народи (скіфи, алани, даки, сармати, гети, калліпіди).

Ебсторфська карта – середньовічна карта світу. Формат мапи – 3 580 х 3 560 мм. На карті понад 1 600 підписів, що позначають не тільки географічні об'єкти, а й особливості природи, а також події Священної Історії й античної міфології. До 1943 р. була найбільшою з середньовічних Mappa Mundi. В центрі карти зображено Єрусалим. На ній нанесено 1 500 текстових пояснень, 500 будівель, 160 рік, 60 островів, 45 постатей людей, 60 тварин.

На англійській Герефордській карті, яка датується межею XIII і XIV ст., зафіксовані слов'яни (Sclavi) і Русь (“Hec et Rusia” – “тут є Русія”). На карті нанесені річки Дон та Дніпро, Азовське море.

Це  — найбільша за розмірами (158 на 133 см) карта європейського Середньовіччя (Mappa Mundi), що збереглася. Зберігається в Англії, в Герефордському соборі. Належить до класичного типу orbis terrae. Автором карти в поясненні на берегах названий якийсь Річард де Белло. У центрі світу з середньовічної традиції зображений Єрусалим.

1375 р. Авраам Крескес (Cresques Abraham; 1325-1387) та його син Ієгуда Крескес, єврейські картографи. В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами. На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику “Книга знань про всі королівства”. Київ розміщено в cередній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”, на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія). 

1380 р. (близько). Гілейм Солері (Guillem Soleri), каталонський картограф. На його карті-порталані на північ від Чорного моря, поблизу витоку Дніпра напис “Rossia”(Россія). Карта не датована, але є підпис – “Guilmus Soleri civis maioricaru me fecit”. Зберігається в Паризькій національній бібліотеці.

1385 р. – датований портолан з підписом “Gujllmo soleij ciujs Maoicaru me fecit Año A nt, dñj Mccclxx.v”.

1457 р. Паоло Тосканеллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 1397–1482), флорентійський вчений. На його карті світу (перевидана 1912 р.), що виконана в птолемеївському стилі, вздовж Дніпра з півночі на південь нанесено надпис “Roßia” (Русь). Також є напис Roпia (права сторона слова, в цьому випадку, згладжена і більше нагадує літеру “П”) поблизу Дністра (в Галичині). Зображення Індії та Азії набагато чіткіше ніж на пізнішій карті Фра Мауро (1459 р.). Значна частина зображень базується на описі подорожей венеціанських купців та мандрівників – Марко Поло (1254–1324)  та Нікколо Конті (1395–1469).

Карта Світу 1459 р. венеціанського монаха Фра Мауро або Мавро (Fra Mauro) – одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).

На карті територія в районі Наддніпров’я (українські землі Великого князівства Литовського) названа Червоною Руссю (Rossia Rossa). Біла Русь (Rossia Biancha) у Фра Мауро, як і в більшості західноєвропейських авторів XIII—XVI століть — це синонім або Великого Новгорода або його частини, що була заселена колись народністю вепсів (знаходиться на карті між Волгою та Білим озером). Чорна Русь (Rossia Negra) показана на правому березі р. Оки, це переважно північно-західна частина руських земель (теперішня Білорусь).

За звичаєм арабських картографів він поміщав наверх карти південь, а не північ (перевернута географічна карта).

1460 р. Микола Кузанський (нім. Nicolaus Krebs, Nikolaus von Kues, Chrifftz; лат. Nicolaus Cusanus; 1401–1464) німецький теолог, католицький кардинал склав рукописну мапу Середньої Європи, яка не збереглася в оригіналі. Але карта дійшла до наших часів завдяки пізнішим копіям. Карта була гравійована на міді в місті Ейхштедте 1491 р. Це перша датована карта, що відгравійована на міді (“Nova Europe Tabula” (Нова карта Європи). Вона вважається першою друкованою картою Німеччини й обіймає Середню Європу від південного узбережжя Скандинавського півострова до Середземного моря та від Нідерландів до Балтійських земель і Чорного моря. Мапу неодноразово перевидавали із незначними доопрацюваннями (Ніколаус Германус, Гейнріх Мартеллюс, Єронім Мюнцер, Мартін Вальдземюллер та ін.).

На мапі зустрічається назви: RVSSIA (Русь; охоплює Західну Україну) та RVBЕA RVSSIA (Червона Русь; охоплює південний захід України, середню течію Південного Бугу). На цій карті Микола Кузанський вперше позначив регіон Поділля (Podolіa).

Біла Русь (RVSSIAE ALBAE PATS) віднесена до Новгородської землі. На мапі позначено українські міста Київ (CHIOVЕA), Львів (Leоpolis) та ін. Білоруські землі віднесено до Великого князівства Литовського (LITVANIA MAGNUS DVCATVS). Двічі зустрічається напис Литва (LITVANIAE).

Карта Миколи Кузанського 1491 р. під назвою “Tabvla Moderna Sarmatiae Eur.” була опублікована у латинському видавництві “Географії” Птолемея (Argentorari, 1513). Написи  на карті – Rvssia (Русь) та Podolіa (Поділля). На ній знаходимо р. Дніпро, Київ та ряд інших українських міст. Назва Біла Русь означає Московію (Russia Alba sive Moscovia). Лежить ця місцевість на схід від Дніпра (Борисфена).

Видавець карти – Антоній Коберґер (Antonius Koberger), гравери – Міхаель Вольгемут (Michael Wohlgemut) та Вільгельм Плейденвурф (Wilhelm Pleydenwurff). Формат карти 57,8 х 39 см, мова – латинська. Опублікована у книзі у книзі: «REGISTRUM HUŸUS OPERIS LIBRI CRONICARUM CVM FIGURIS ET IMAGINIBUS AB INITU(M) MUNDI…». На полі карти підписані сторони світу: Mitnacht, Mitag, Occident, Orient. Карта охоплює територію від Англії (Anglia) та Ірландії на півночі, Бретані (Britania) та Нормандії (Normandia) на заході до західного узбережжя Чорного моря та дельти Дунаю на сході. Гори на мапі зображені художнім малюнком. Підписано назви: Мазовія (Mosovia), Польща (Polonia), Волощина (Walachia), Трансільванія (Transilvana), Угорщина (Vngaria), Моравія (Moravia), Туреччина (Turchia), кордони не показано. Позначена незначна кількість міст, на території Західної України – Львів (Lemberg), Польщі – Краків, Росії – Новгород (Nogradum), Псков (Plejgo) [Вавричин М. Україна на стародавніх картах (кінець XV – перша половина XVII ст.). 2004].

1493 p. у Нюрнберзі опубліковано карту [Карта Середньої та Східної Європи] без назви. Карта поміщена в «Хроніці світу» нюрнберзького гуманіста Г. Шеделя (1440–1514). Автори мапи нюрнберзький лікар Єронім Мюнцер (Hieronymus Münzer; 1437–1508) та Микола Кузанський. Карта містить назву Russia (Русь) – на схід від Лівонії. Позначена незначна кількість міст, на території Західної України – Львів (Lemberg), Польщі – Краків, Росії – Новгород (Nogradum), Псков (Plesgo).

У середньовіччі територія України зображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань «Географії» Птолемея. Карта давньогрецького вченого Клавдія Птолемея складається зі зведеної карти всього відомого на той час світу і 26 більш докладних карт: 10 регіональних карт Європи, 4 карти Африки, 12 карт Азії, що додавалися до “Географії” Птолемея. Трактат було написано близько 150 р. н. е. На картах перелічено близько 8 000 міст та місцевостей із зазначенням їх географічних координат. До епохи Великих географічних відкриттів Птолемей служив для європейців основним джерелом географічних відомостей. На основі його описів картографам епохи Відродження вдалося реконструювати і втрачену карту світу.

Довгий час знаменитий трактат Клавдія Птолемея “Географія” вважався втраченим. 1295 р. птолемеївську “Географію” виявив візантійський граматик, математик і теолог Максим Плануд (Maximus Planudes, Μάξιμος Πλανούδης; 1260–1305). Максим Плануд переклав “Географію” Птолемея на латинь. Карти, які ілюстрували текст географічного опису світу, були відсутні й не знайдені досі.

Біля 1400 р. в Італію з Константинополя потрапив переклад “Географії” Птолемея латинською мовою, і з часом він опинився в бібліотеці Ватикану.

Одним із перших європейських дослідників “Географії” Птолемея був італійський гуманіст Джакопо д'Анджело (Jacopo d'Angelo; 1360–1410), який 1406 р. переклав її на латинську мову під назвою “Geographia Claudii Ptolemaei”. У всіх виданнях “Географії” починаючи з 1475 р. і аж до венеціанського видання 1511 р. використовується переклад Джакопо д'Анджело. Лише в Римському виданні 1478 р. текст був звірений з грецьким оригіналом його видавцем, італійським гуманістом Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderini; 1446, Торрі-дель-Бенако – 1478, Рим), який вніс в текст деякі поправки. Доміціо Кальдеріні навчався у Вероні, Венеції та Римі. Був папським секретарем Сікста IV.

В рукописі “Географія” Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

Данський географ та картограф Клаудіус Клауссон Шварт (Claudius Clavus; Claudius Claussøn Swart, 1388 р. – після 1467 р.), який прийняв латинізоване ім'я Клаудіус Клавус під час свого перебування в Італії з 1424  р. по 1427 р., з ініціативи французького кардинала Гійома Філастра (помер у 1428 р.) в 1427 р. підготував “Географію” Птолемея. Він створив 27 карт для Птолемеївської “Географії”. Збереглися лише дві карти Північних країн, на які вперше наніс Гренландію. У картах, на обрисах суші, були вперше нанесені на рамці градуси широти і довготи, і, таким чином, започатковано наукову картографію. Копію першої карти Клавуса знайшли в 1835 р. у  кодексі 441 муніципальної бібліотеки Нансі, переплетену разом з “Географією” Птолемея, що належала Філастру. Карта Клавуса дуже вплинула на картографію XV ст. Її не раз використовували для складання нових карт, копіювали, переробляли по ній карти Птолемея. Проте в другій половині століття вона зазнала суттєвих змін завдяки німецькому картографу Ніколаусу Германусу.

Уперше «Географія» Птолемея без карт з’явилася друком 1475 р. у Віченці. Друге видання з 26 античними картами вийшло у світ 1477 р. у Болоньї.

Список основних друкованих видань праці Клавдія Птолемея:

Віченца  1475 р. — перше друковане видання (без карт);

Болонья: 1477 р. — перше видання з картами (26 карт);

Рим: 1478 (27 карт),  1490 (27 карт), 1507 (33 карти), 1508 (34 карти);

Флоренція: 1482 (31 карта);

Ульм: 1482 (32 карти), 1486 (32 карти);

Венеція: 1482, 1511 (28 карт), 1540, 1548, 1558, 1561, 1562, 1564, 1574, 1578, 1588, 1596 (64 карти), 1598 (64 карти), 1599 (69 карт), 1616;

Краків: 1512, 1519;

Страсбург: 1513 (47 карт), 1520 (47 карт), 1522 (50 карт), 1525 (50 карт), 1535 р., 1541 р.;

Нюрнберг: 1514 (без карт), видавець Йоган Вернер;

Відень: 1518; 

Базель: 1533 (без карт), 1540, 1542, 1545, 1551, 1552;

Інгольштадт: 1533;

Ліон: 1535, 1541, 1546;

Париж: 1546, 1828;

Кельн: 1584, 1597 (64 карти), 1608 (64 карти);

Дюссельдорф 1602 (34 карти);

Амстердам 1605 (28 карт), 1704 (28 карт); 1730 (28 карт);

Арнем 1617 (64 карти);

Лейден 1618-19 (47 карт);

Франкфурт 1695 (28 карт), 1698 (28 карт), 1704.

1466 р. Ніколаус Германус (Nicolaus Germanus; 1420–1490), німецький картограф, гравер, ілюстратор, друкар, який працював у Флоренції, виконав креслення в трапецієподібній проекції карт Клавдія Птолемея, користуючись латинським перекладом його “Географії” Джакопо д'Анджело (1406). Він запропонував нові правила позначення гір, річок, озер та кордонів. Ще однією особливістю його роботи було те, що числові значення широти і довготи він підписував не на паралелях і меридіанах, а в проміжках між ними. Міста позначалися золотистими кружками, а ті міста, для яких були астрономічні координати, оточувалися чорними крапками. Манускрипт досі зберігається в бібліотеці д'Есте в Модені. Ця версія, від якої збереглося кілька рукописних копій, послужила основою для карт у виданні атласу в Болоньї у 1477 р.

1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст “Географії” (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467). Рукопис знаходиться в “Biblioteka Narodowa” у Варшаві, в електронному виді доступний  в CBN Polona (National Digital Library Polona) [https://polona.pl/item/cosmographia-claudii-ptolomaei-alexandrini-mathematicorum-principis-seculo-secundo].

У цьому рукописі, на картах «Сарматія Європейська» (Sarmatia Єvropє) та  «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) були зображені українські землі.

Він заново виготовив карту світу в новій проекції, додавши Скандинавію та інші країни Півночі; так само як і на оригінальній карті Клавдія Клавуса (1427), Гренландія розташована на захід від Скандинавії.

1468 р. Н. Германус виготовив свій третій варіант “Географії”, “пересунувши” на цей раз Гренландію на північ від Скандинавії, а Ісландію на північ до тієї ж широти, приблизно так, як вважав за потрібне Гійом Філастр. З карт цієї версії “Географії” (третього варіанту Н. Германуса) друкувалися карти Ульмських видань 1482 і 1486 рр.

До кінця XV ст. карти  розмножувались  рукописним способом. Перші друковані карти були  ксилографіями, тобто  гравірувались на  дереві  (1472  р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек). Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді. Центрами картодрукування  були  відомі друкарські  міста  (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбурґ, Амстердам,  Антверпен).  1466  р.  Н. Германус відновив  карти  К.  Птолемея. 1477 р. за кресленнями Н. Германуса карти були гравіровані і видані в Болоньї («Географія» Птолемея, тираж 500 примірників). 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Європейська». На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Азійська». На карті написи – Sarmatiae Pars in Europa, Sarmatia in Asia, Scythie Pars. 

Н. Германус додав карти Англії та Ірландії, Іспанії, Галлії, Германії, Скандинавії, Італії, Сицилії, Палестини, інші та морську карту Середземномор'я.

Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Страсбурзьке 1513 р. та ін.

1478 р. Конрад Свенхейм (Conrad Swenheym; ?−1477) та Арнольд Букінк (Arnold Buckinck), німецькі картографи, що жили і працювали в Римі. Українські землі відображені на картах «OCTAVA EVROPĘ TABULA» (Восьма карта Європи) та «Secunda Asiae Tabula» (Друга карта Азії). Опубліковані в Римському виданні (видавець Арнольд Букінк) «Географії» Птолемея (Claudii Ptolemaei Alexandrini philosophi Geographiam Arnoldus Buckinck e Germania Romae tabulis aeneis in picturis formatam impressit...). Відомі Римські перевидання карт 1490, 1507 і 1508 років. На карті «OCTAVA EVROPĘ TABULA» українські землі представлені Сарматією Європейською (SARMATIA EVROPAE), яка розділена нереальними Рифейськими горами (RIPHEI MONTES) від Сарматії Азійської (SARMATIĘ ASIATICĘ PARS). На карті зображені Чорне море (PONTVS EVXINVS), Азовське море (PALVS MĘOTIS) та Балтійське море (OCEANVS SARMATICVS). Позначені ріки: Дніпро (BORYSTHENES FLVVIVS), Західна Двіна (RVBON FLV.), Німан (CHRONES FLV.) та ін.

На карті «Secunda Asiae Tabula» українські землі представлені Європейською Сарматією (EVROPAE SARMATAE).

1482 р. Франческо Берлінґєрі (Francesco Berlinghieri; 1440-1501), італійський вчений та дипломат у Флоренції, розширив та перевидав «Географію» Птолемея (це третє видання з картами). Він розпочав роботу з перегляду праць К. Птолемея в 1464 р. Франческо Берлінґєрі оновив карти Птолемея. Видав він їх вперше народною італійською мовою. Карти Франческо Берлінґєрі ґрунтуються на проекціях Маріна Тірського (Μαρίνος ο Τύριος;  прибл. 70 р. — прибл. 130 р.)  грецького географа, картографа та математика, якого вважають засновником математичної географії. Карти також мають прямокутні рамки, а не трапецієподібні, які використовувалися в попередніх болонських та римських виданнях, а також в ульмських виданнях (1482 р. та 1486 р.). Гравер мап – Ніколаус Германус.

У цьому виданні, як і в попередньому Римському (1478), поміщена «Восьма карта Європи» (TABVLA OCTAVA DE EUROPA). На мапі написи: Європейська Сарматія (Sarmatia de Evropa), Азійська Сарматія (Par di Sarmatia in Asia), Таврика Херсонська (Tavrica Chersoneso) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyrafe), Дніпром (Borystene) та Азовським морем (Maeotide Palvde). На схід від Карпат (Carpato mote) підписані назви племен: карпів (Carpiani), бастарнів (Basterne), певкінів (Pevcini) та ін.

Теж у цьому виданні поміщена карта світу «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum». Східна Європа має на карті назву Sarmatia Evropa (Сарматія Європейська). По краях карти зображені голови з надутими щоками, що позначають 12 основних напрямків. Карта була надрукована з використанням двох окремих мідних пластин, які були розділені достатнім простором для того, щоб можна було б добре скласти та зшити карту в зв'язаний атлас, не впливаючи на вміст її. На карті «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» територію від Піренейського півострова до Азовського моря названо Європою (Evropa); на схід від Каспійського моря – Азія (Asia). Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystene) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та  Кримський півострів (tavrica).

На «Другій карті Азії» (Tabula Seconda de Asia) показано південно-східну частину України, південь Росії та Кавказ. На мапі зображені частини: Європейської Сарматії (Par di Sarmatia de Europa), Азовського моря (Meotide Palv), Чорного моря, Приазов’я з Сивашем (Bice Palv), Кримського півострова (Taurica Chersoneso), Алаунських гір (Alauno monte) з яких витікає річка, яка впадає в Азовське море. На півночі мапи зображені Гіперборейські гори.

У Римських виданнях 1507 р. (33 карти) та 1508 р. (34 карти) вперше репрезентували обриси берегів Нового Світу. У цьому виданні була представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія та Херсонес Таврійський; нанесені міста Ольвія, Феодосія, Пантикапей, інші географічні реалії Українського Причорномор’я.

1507 р. Бернард Ваповський  на початку XVI ст. працював разом із картографом Марко Беневентано (Beneventano Marco) над картою Центральної Європи, яка була видана в 1507 р. як «TABVLA MODERNA POLONIE VNGRIE BOEMIE GERMANIE RVSSIE LITHVANIE». (Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви) (мідерит, 38, 5 х 52 см). Надрукована ця мапа була в Римському виданні «Географії» Птолемея. Правобережна Україна позначена як Поділля (Podolia) та Русь (Russia), Лівобережна Україна – Тартарія (Tartaria). Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Moskovia) міститься на схід від Дніпра, північніше Тартарії. Ця карта цікава наявністю багатьох політонімів (назв державних утворень). На карті відсутні політичні та адміністративні кордони. Відтоді на картах території України почали відображати міста (Коломия, Дрогобич, Стрий, Луцьк, Берестя, Жидачів, Перемишль, Хмільник, Острог, Черкаси тощо). Б. Ваповський відобразив також свої рідні села Ваповичі й Радохонців Перемишльській землі.

На українське походження Бернарда Ваповського вказує відомий історик Святослав Семенюк. Бернард Ваповський народився у селі Радохінці біля Перемишля. Наприкінці XV ст. майже одночасно з польським астрономом Миколаєм Коперником вчився в Ягеллонському університеті в Кракові. По закінченні навчання отримав звання доктора права, був висвячений на священника, обіймав важливі церковні посади у Перемишлі й Кракові. Протягом 1510-1515 рр. був представником польського короля Сигізмунда I у Ватикані. Ймовірно, був королівським секретарем. Автор перших модерних мап Сх. Європи, в тому числі України.

Бернард Ваповський є автором хроніки «Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535». При описі подій до 1516 р. автор покладався на історичні праці Я. Длугоша, М. Мєховського, Ю. Деція; для 1517–1535 років створив власний опис подій, де велика увага приділена ординським набігам на Поділля, Галичину, Волинь у 14–16 ст., участі у боротьбі проти них Є. Дашкевича. 

1533 р. Ваповський був зайнятий створенням карти Північної Європи: Данії, Швеції, Норвегії, Московії й Ліфляндії, але закінчити її не встиг. 

1526 р. видав у Кракові  карти «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars» (Карта, в якій ілюстровані області Корони  Польської та частково Великого князівства Литовського) та «Tabul a Sarmatiae, regna Poloniae et Hungariae utriusque Valachiae, nec non Turciae, Tartariae, Moscoviae et  Lithuaniae partem comprehendens» (Карта Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Московії та Литви частин прилеглих).

“Карта Сарматії...” складалася з двох аркушів, що представляли відповідно південну та північну Сарматію, відтак у літературі іноді мовиться не про дві, а про три карти Ваповського. Надруковані карти були Унглером. Масштаб мапи – 1:2 900 000.

Карта «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars» була частково втрачена, збереглися два її фрагменти: «Частина Великої Польщі та Померанії» та «Частина Жемайтії та Східної Прусії». Масштаб мапи 1: 1 000 000.

Бернард Ваповський, на своїх картах, застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.

Не останню роль у тому, що більша частина обох карт втрачена, відіграла пожежа у друкарні Флоріана Унглера в 1528 р., яка, імовірно, знищила як непродану частину тиражу обох карт, так і їх дерев’яні кліше [Гедзь Тетяна. Територія України на карті Південної Сарматії Бернарда Ваповського]. 

Фрагменти “Карти Сарматії...” Бернарда Ваповського охоплюють частину території Східної Європи і Туреччини.  Вони були знайдені у 1932 р. і втрачені у 1944 р. К. Бушек (польський дослідник) повідомив про знахідку лише у 1935 р.

Карту уперше було опубліковано для широкого загалу лише в 1966 р. в додатку до  книги «The History of Polish Cartography from the 15th to the 18th century by Karol Buczek. Wroclaw–Warszawa–Krakow, 1966, S. 32» [Гедзь Тетяна. Неідентифіковані об'єкти на карті Сарматії Бернарда Ваповського.Частина 1]. 

Опис карти “Мапа Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Московії та Литви частин прилеглих” (за Ґедзь Тетяною): «Пiвнічна частина карти представляла східну частину Померанії, Східну Прусію, Жемайтію, нинішню територію Литви, Лівонію, північно-східну частину Великого Князівства Московського та, імовірно, південно-східні області Швеції. Жодного екземпляру цієї частини до нашого часу не збереглося. Південна частина представляла південну та центральну Польщу, Угорщину, північ Балканського півострова, значну частину Великого Князівства Литовського, Кримський ханат, частину турецького узбережжя Чорного моря та Московської держави.  Загальний розмір обох карт без полів 60 х 90 см, масштаб приблизно 1:2 900 000, для них використана конічна (Птолемеєва) проекція та нанесена Птолемеєва сітка координат. Південна частина карти була надрукована з чотирьох дерев’яних блоків (мабуть, такий-же висновок можна зробити і щодо північної), її розмір – 60 х 46 см (отже, розмір одного блока 30 х 23 см). Від неї збереглося два фрагменти»

Саме за картою Південної Сарматії Бернарда Ваповського європейські картографи протягом 120 років (до появи карт Боплана) зображували територію сучасної України.

Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях біля Перемишля, де працював над цими картами, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперника, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.

1507 р. Йоханнес Рюйш (Johannes Ruysch; 1460-1533), німецький картограф й астроном нідерландського походження. Його карта “Uniuersalior cogniti orbis tabula ex recentibus confecta obseruationi” (Універсальна карта світу з відомими і новими спостереженнями) опублікована в Римському виданні «Географії Птолемея». Йоханнес Рюйш дає про світ ширше уявлення ніж Фра Мауро (1459), тому, що вже подає дані про відкриття португальських та іспанських мореплавців. Але і вона описує світ відповідно до ідей К. Птолемея. Територія України – Русь (RVSSIA), Поділля (PODOLIA); на карті показано Чорне море (PONTVS EVXINVS). Білоруські землі показано, як Біла Русь (RVSSIA ALBA), а московські (російські), як Московія (MOSKOVIA), на схід від якої – Казань (CASAN). На карті позначені: TARTARIA (Тартарія), POLONIA (Польща), LITVANIA (Литва), PRYSSIA (Пруссія), ORIGA (Латвія), LIVONIA (Лівонія) і т. д. Річка TANAIS (Дон) – межа між Європою та Азією.

1511 р. Бернард Сильван (Bernardus Sylvanus; 1465 р., Еболі - ?), італійський географ та гуманіст, що жив у Венеції, видав там «Географію» К. Птолемея з 28-ма дереворитними картами, у тому числі карту світу у формі серця. Усі 27 античних карт Б. Сильван осучаснив та актуалізував їх картографічний зміст, додавши сучасні назви. Особливістю цього видання є те, що вперше карти були видрукувані у дві фарби (чорна, червона), до того ж двосторонньо. Чорним підписано назви місцевостей, лісів і гір, червоним – морів, племен і країн. Видавець та гравер карт – Якобо Пент з Лєуки (Jacobus Pentius de Leucho). Мова мап латинська.

Українські землі показано на Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) та частково на: Четвертій карті Європи (QVARTA•EVROPAE •TABVLA), Дев’ятій карті Європи (NONA • EVROPAE • TABVLA), Другій карті Азії  (SECVNDA • ASIAE • TABVLA). 

На Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Сарматія Європейська (Sarmatia Evropae), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars), Таврика Херсонська (Tavrica Chersonesus) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyras f.), Дніпром (Boryfthenes f.) та Азовським морем (Palvs Maeotis), серед них: Ordesus, Olbia, Firum, Amadocba. Amagarium. На території Таврії підписано назву племені тавроскіфів (Tavroscytae), вище Карпат (Carpates mons) – карпів (Carpiani) і т. д.  На пам’ятці було зображено Azagarium на місці розташування Києва.

В тій частині Четвертої карти Європи, що охоплює українські землі (до неї відноситься назва Sarmatiae Europae pars) позначені тільки Карпати (Carpatus mons), а також землі де проживало плем'я язиґів.

На Дев’ятій карті Європи (NONA•EVROPAE•TABVLA), яка охоплює територію від Балканського півострова (територію сучасних Румунії, Болгарії та європейської частини Туреччини) до Карпат (Carpatus mons), на північ від яких показано Сарматію Європейську (Sarmatiae Evropae Pars).  

На карті подано окраїну українських земель, що названа Нижньою Мізією (Муsia infe.). Показано дельту Дунаю (Ister f.), гирло Дністра (Tiras f.), Дніпра (Boristenis f.), Тилігулу (Axiaces f.). Уздовж річок позначені міста: Тіра (Tyras) – тепер м. Білгород-Дністровський, Ніконіум (Niconium), Офіуса (Орhiusa), Физея (Physea), На узбережжі Чорного моря (Mare. Ponticvm vel. Pontus Evxinvs) та в дельті Дунаю показані грецькі колонії Thiagola, Psedosimus, Calestemium, Chilia, Arpiepolis та Тилігульський лиман, зображений у вигляді озера (Thiagola palus), на 47 паралелі – острів Зміїний. Вище русла Дністра – малюнок у вигляді широкого пасма гір (зображено Карпати) [Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVII ст. 2004].

Друга карта Азії (SECVNDA • ASIAE • TABVLA) охоплює територію частини Сарматії Європейської та Сарматію Азійську – від Кавказьких гір (Caucaus mons) на півдні до витоків Волги (Rha f.) на півночі. Європейська і Азійська Сарматія розмежовані річкою Дон (Tanais f.). У Кавказьких горах зображено дві Сарматські брами (Sarmatiae porte). Українські землі представлені західним узбережжям Азовського моря (Palvs Meotides) і Кримським півостровом (Tavrica Chersonesvs), на яких не позначені населені пункти, річки та гори.

1513 р. Мартін Вальдземюллер продовжив справу Ніколауса Германуса та Бернарда Сильвана. Важливим етапом стало Страсбурзьке видання 1513 р. «Географії» Птолемея підготовлене Мартіном Вальдземюллером і Маттіасом Рінгманном (Matthias Ringmann; 1482-1511; німецький картограф) на абсолютно новій основі (повтор Страсбурзького видання – 1520 р.). Перш за все, вони розшукали в Базелі (Швейцарія) та в Італії грецькі рукописи «Географії», за якими внесли ряд виправлень в її текст. При підготовці видання автори поставили за мету показати відмінності між давньою та новою географією. У це видання було включено 20 нових карт, які відомий географ, мандрівник та полярний дослідник Адольф Ерік Норденшельд (1832-1901) назвав «першим новим атласом світу». Видавець карт – Якобо Есслер (Jacobus Eszler) та Георгій Убелін (Georgius Uebelin), друкар – Йоганн Скотт (Johann Schott).

Карти Мартина Вальдземюллера, що охоплюють територію України: «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Європи), «Tabula Moderna Sarmatie, Eur, Sive, Hungarie, Polonie, Russie, Prussie, Et, Vvalachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини), «GENERALE PTHOLEMEI» (Генеральна карта світу Птолемея), «SECUNDA ASIAE TABULA» (Друга карта Азії), «Orbis Typus Universalis» (Карта світу), «Carta itineraria europae» та ін.

На «Восьмій карті Європи» (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Сарматія Європейська (Sarmatia Evrope), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars). Ця карта майже без змін повторювалася у всіх виданнях Географії К. Птолемея, починаючи від Ульмського (1482 р., Ніколаус Германус) і до видання 1541 р.

На «Генеральній карті світу Птолемея» (GENERALE PTHOLEMEI) Європою (Europa) названо територію від Піренейського півострова до Азовського моря; Азією (Asia) – на схід від Каспійського моря. Східна Європа має на карті назву Сарматії Європейської (Sarmatia Europa).

Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystenes fl) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та Кримський півострів (tavrica).

Мапа створена на основі карти Франческо Берлінґєрі «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» (1482 р.).

На «Сучасній карті Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини» (Tabula Moderna Sarmatie Eur Sive Hungarie Polonie Russie Prussie et Wallachie) найдетальніше показано територію від Одеру до Дніпра і західного узбережжя Чорного моря. Позначено частину України – Русь (Rvssia) на північному сході від Герцинського лісу (Silua Hertinia) та Поділля (Роdolia) на південь від заліснених Карпат (Carpatus Mons). Українське Лівобережжя подано схематично. На карті вперше позначено багато українських міст, зокрема на Львівщині: Львів (Leopolis), Самбір (Sambor), Стрий (Striy), Глиняни (Glinianі), Буськ (Bujzco), Городок (Grodeck) та ін.

Землі на захід від Одеру названа частиною Великої Німеччини (Magne Germanie pars). У верхньому правому куті зображено Московське князівство (Dvcatvs Mosckovia), на південь від нього – Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Mosckovia), на півдні – Перекопська Тартарія (Tartaria Precopiensis).

Мапа створена на основі карт Центральної Європи Ергарда Етцлауба та Марко Беневентано й карти «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Lithuanie» Бернарда Ваповського, що входила до римського видання «Географії» К. Птолемея 1507 p.

На «Другій карті Азії» (SECUNDA ASIAE TABULA) зображені частини: Сарматії Європейської (Sarmatiae in Europa pars), Азовського моря (Palvs Maeotis), Приазов’я з Сивашем (Bicis Palus), Кримського півострова (Taurica Chersonesus), Чорного моря (Ponti Euxini pars), ланцюга Алаунських гір (Alauni montes), що переходять у Ріфейські гори (Ripbei montes). З Алаунських гір витікають три річки без назви, які перетинають Приазов’я і впадають в Азовське море.

1507 р. Мартін Вальдземюллер (Martin Waldseemüller; бл. 1470-1522), німецький картограф, автор «Вступу до космографії», видав свою класичну працю  «Вступ до космографії» (Cosmographiae introductio cum quibusdam geometriae ac astronomiae principiis ad eam rem necessariis. Insuper quatuor Americi Vespucii navigationes. Universalis Cosmographiae descriptio tam in solido quam plano, eis etiam insertis, quae Ptholomaeo ignota a nuperis reperta sunt).

Сен-Дьє взагалі був незвичайним містечком. Невелика група його жителів, в тому числі й М. Вальдземюллер, створила літературний салон, спрямований на вивчення філософії, космографії та картографії, так звану вогезьку гімназію. Покровителем групи був канонік Вотрен Люд (Vautrin Lud Prize), секретар герцога Лотарингзького. Люд встановив в Сен-Дьє друкований прес – спеціально для того, щоб публікувати власні твори, а заодно й праці інших членів гімназії. Безпосередньо друком займалися Мартін Вальдземюллер і Матіас Рінгманн (Matthias Ringmann).

Рінгманн і Вальдземюллер готували видання Птолемеєвої «Географії», а тому проводили багато часу в бібліотеках Страсбурга й Базеля в пошуках і порівнянні різних манускриптів і карт. Однак вони не могли залишити без уваги нові відкриття іспанців і португальців. М. Вальдземюлера дуже зацікавила постать Амеріго Веспуччі. В результаті Птолемей був відсунутий в бік, і замість його «Географії» була написана й видана  «Космографія».

Слід зазначити, що в 1505 р. в Страсбурзі Матіас Рінгман опублікував лист Веспуччі (Mundus Novus) під назвою «De Ora Antarctica» (Молитва про Антарктику) зі своєю віршованою передмовою. Мабуть, це послужило поштовхом до того, що Вальдземюллер і Рінгман, не чекаючи закінчення роботи над Географією Птолемея, ще на етапі збору матеріалів, вирішили першими проілюструвати революційну ідею Веспуччі і видати карту світу, що складається не з трьох, як передбачалося раніше, а чотирьох частин світу. На додаток до карти, вони підготували брошуру з коротким вступом  в картографію і листом самого Веспуччі про новий світ.

25 квітня 1507 р. була надруковано їх творіння: «Вступ до космографії з необхідними основами геометрії і астрономії. А також чотири плавання Амеріго Веспуччі». Невелика книжечка «Вступ до космографії» (Cosmographiae Introductio) складалася з чотирьох частин. У першій М. Вальдземюллер коротко та в кращих традиціях виклав принципи космографії, розбирав геометричні теореми, подав визначення сфер, кіл, осей та кліматів. У праці розповідалося про частини Землі, головні вітри, моря та острови і про різні відстані між пунктами. Крім рутинних фактів, він включив у текст власну пропозицію, і це була свіжа ідея. Розповідаючи про нові території, що були описані Веспуччі в його «Quatour Navigationes» як четверта частина світу (quarta orbis pars), М. Вальдземюллер запропонував назвати їх Америкою на честь першовідкривача. Більш того, він помістив назву «Америка» на двох картах, які додавалися до «Вступу до космографії».

У «Космографії» була поміщена карта «Universalis Cosmographia Secundum Ptholomaei Traditionem et Americi Vespucii Alioru [m] que Lustrationes» (Карта світу, побудована відповідно до методу Птолемея і доповнена новими землями від Амеріго Веспуччі). Це була перша карта на якій з'явилася назва “Америка”. Ця карта повинна була скласти третю частину «Космографії», але навряд чи її екземпляри оправляли разом з книгою. Маленька книжечка і велика карта набули популярності. У перший же рік (1507) вийшли два видання - у квітні й в серпні. У 1508 р. М. Вальдземюллер писав своєму компаньйону Рінгманну, що книга широко розійшлася, а пізніше стверджував, що було продано 1000 примірників. І текст, і карту багаторазово перевидавали і «адаптували»,  кожне видання зайвий раз підтверджувало, що Новий Світ слід називати Америкою.

Карта Вальдземюлера – одна із перших карт з точно нанесеними координатами (широти та довготи). Карта була надрукована на 12 дерев'яних секціях, її розміри – 46 × 62 см. Вона містить нові географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Мартін Вальдземюллер працював у той час у місті Сен-Дьє-де-Вож (герцогство Лотарингія Священної Римської імперії). На карті зображено Амеріго Веспуччі.

Створюючи нову географічну карту, М. Вальдземюллер назвав спершу “Америкою” лише північно-східну частину Бразилії, яка у португальців уже мала назву Санта-Круш (Земля Святого Хреста), в Іспанії ще довгий час на картах вживалися назви “Індія”, “Вест-Індія”, а потім “Новий Світ”. М. Вальдземюллер, запропонувавши в 1507 р. назвати четверту частину світу “країною Америго або Америкою” (тоді вважалося, що материкам слід давати жіночі імена), не мав на увазі применшити таким чином славу вже померлого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць відкрили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби відкрив новий материк, але захоплююче описав його у листах про свої плавання до банкіра Медичі в 1503 р. та гонфалоньєра Флоренції Садеріні в 1504 р., що передруковувалися в багатьох країнах Європи).

Острова Вест-Індії, берега Флориди та Південної Америки вже відзначалися на двох більш ранніх картах – Кантіно (до 1502 р.) і карті Кавері (близько 1505 р.). Північна та Південна Америка на карті Вальдземюллера зображені як два великі континенти, що з'єднані перешийком. Цікаво, що на карті Америка відокремлена від Азії великим океаном, хоча Тихий океан того часу ще не був відомий європейцям.

На карті вперше позначено “Атлантику”. Води на захід від Європи в різний час називали по-різному: “Море за Геракловыми стовпами”, “Атлантик”, “Західний океан”, “Море мряки”. Але назва “Атлантичний океан” вперше з'явилася в 1507 р. на карті М. Вальдземюллера, і  з того часу це позначення закріпилося в географії. Нова частина світу відділена від Азії океаном (Oceanus Orientalis Indicus (Східний Індійський Океан). Через шість років європейці перетнуть Панамський перешийок і побачать його з берегів Америки. Перші європейські історичні свідчення про Тихий океан з'явилися завдяки експедиції конкістадора Васко Нуньєсу де Бальбоа (1513 р.) яка показала, що ширина Південної Америки на певних широтах відповідає карті Вальдземюллера з точністю до 70 миль. Ще через сім років цей океан побачить Магеллан, попливе через нього далі на захід, назустріч своїй фізичній смерті і історичному безсмертю, і назве його Тихим. Ідею назвати четверту частину світу Америкою приписують і автору карти Мартіну Вальдземюллеру, і ймовірному автору тексту «Cosmographiae Introductio» Матіасу Рінгманну, і самому Вотрену Люду. У всякому разі, заснована в 1991 році міжнародна премія з географії (неофіційно «Нобелівська премія з географії») має ім'я Вотрена Люда  і присуджується щорічно під час Міжнародного географічного фестивалю в Сен-Дьє.

На карті позначено м. Львів (Lemburg).

1513 р. на базі цієї карти була складена карта “Orbis Typus Universalis” (Сучасна карта світу). Цю карту часто називали “Admiral's Map” (Карта адмірала), ймовірно мова йшла про Христофора Колумба – “адмірала океанів”. Українські землі позначено як “Russia …” (Русь …). На оновленій карті світу 1513 р. назва “Америка” відсутня. Обґрунтування цього відступу – інша карта (Tabula Terre Nove). На регіональній карті Карибського басейну та Атлантичного океану (Tabula Terre Nove) Південна Америка позначена як “Terra Incognita” (Невідома земля) і має напис, що вказує на те, що ці землі були виявлені Колумбом, без будь-яких ознак ролі Амеріго Веспуччі в розвідці північного узбережжя Південної Америки. Карта фокусується на Карибських островах та Північній і Південній Америках, які розміщується в західній частині карти, без ознак західного узбережжя цих материків. На мапі Меркатора, опублікованій в 1538 р., назву “Америка” було поширено на Північну Америку.

1520 р. Мартін Вальдземюллер у Страсбурзі видав карту «Carta itineraria europae» (Карта Європи). Робота над картою тривала 9 років (розпочав – 1511 р.). З першого видання «Карти Європи» в 1511 р. відомо лише описовий текст, сама карта все ще вважається втраченою, карта 1520 р. відома лише в одному примірнику. На карті представлено герби європейський держав і земель, що належали німецькому імператору Карлу V. Карта присвячена теж йому. Завдяки схрещенню династичних ліній Карл V Габсбург отримав у спадок величезні території в Західній, Південній та Центральній Європі, що до того часу ніколи не об'єднувались:

·        від батька, Філіпа: Брабант, Голландія, Зеландія, Бургундія, Франш-Конте та інші;

·        від матері, Іоанни: Кастилія, Леон, Гранада, Канари, Сеута й Вест-Індія;

·        від діда по матері Фердинанда II Арагонського: Арагон, Ломбардія, Балеарські острови, Сардинія, Сицилія, Неаполь, Морея й Руссильйон;

·        від діда по батькові Максиміліана I: корона Імператора Священної Римської імперії, Австрія, Штирія, Угорщина, Богемія, Моравія, Сілезія, Передня Австрія, Тіроль, Істрія та інші;

·        приєднані ним землі: Туніс, Люксембург, Артуа, Шароле, П'яченца, Нова Гранада, Нова Іспанія, Перу, Філіппіни й низку інших земель.

Назва «RVSSIA» (Русь) на карті зустрічається два рази. На цій  мапі позначено Поділля (Podoliae Pars) та Карпати (Carpatus mons).

Історична довідка. Карл V Габсбург (24 лютого 1500 — 21 вересня 1558) — король Німеччини (римський король) з 28 червня 1519 по 1520 роки, імператор Священної Римської імперії з 1520 р. (коронований 24 лютого 1530 р. в Болоньї Папою римським Климентом VII), король Іспанії (Кастилії й Арагону) з 23 січня 1516 р. (під ім'ям Карла I). Найвизначніший державний діяч Європи першої половини XVI ст., що зробив найбільший внесок в історію серед правителів того часу. Карл V — остання людина, яку було офіційно короновано Папою римським імператором, він же — остання людина, яка відсвяткувала в Римі тріумф. 28 червня 1519 р. колегія німецьких курфюрстів у Франкфурті одностайно обрала імператором Священної Римської імперії Карла V. 23 жовтня 1520 р. Карла було короновано в Аахені.

1514 р. Йоганн Вернер (Johannes Werner; 1468-1522), німецький географ, картограф та астроном видав у Нюрнберзі «Географію» Птолемея без карт, зробивши спробу внести в текст нові відомості, зокрема деякі таблиці. Ці доповнення Вернера були більш ніж довільними і лише заплутували розуміння тексту К. Птолемея.

Картографічна традиція Страсбурзьких видань 1513 р. та 1520 р. була продовжена німецьким картографом Лоренцом Фрізом (Lorenz Fries; 1489-1550), який проілюстрував наступні Страсбурзькі видання «Географії» Птолемея (1522, 1525, 1535, 1541 рр.).

Починаючи з видання 1525 р. текст «Географії» Птолемея був поданий в новому латинському перекладі, здійсненому відомим гуманістом-істориком Вілібальдом Піркхаймером (1470-1530), а два останніх видання були виправлені іспанським філософом, математиком, географом та медиком Мігелем Серветом (Miguel Serveto y Conesa, Michael Servet; 1511-1553). У своїй праці по редагуванню перекладу Піркхаймера М. Сервет використовував нове видання грецького тексту «Географії» (1533 р., Базель, без карт) Еразма Роттердамського (Desiderius Erasmus Roterodamus; 1466-1536). Еразм Роттердамський – один із найвідоміших мислителів епохи пізнього Відродження, філолог (чудово знав грецьку мову) і добре розумів значення праці К. Птолемея в епоху розвитку торгівлі і мореплавання.

Мапа Лоренца Фріза 1522 р. “Tabula nova Polonia, Ungariae, & Russiǽ” (Нова карта Польщі, Угорщини та Русі), яка була поміщена в Страсбурзькому виданні, є поєднанням картографії Птолемея з новими політико-географічними даними епохи. Західна Україна позначена як Русь (Russia), включаючи Галичину, Холмщину та Берестейщину; центральноукраїнські землі – Поділля (Podolia); центральноукраїнські землі – Поділля (Podolia). Це одне з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Картографічна неточність – Карпатські гори надруковані перевернутими.

В цьому ж виданні була поміщена карта Лоренца Фріза  «Tabula noua totius orbis» (Карта світу) де українські землі позначено як Русь (Russia) – територія Правобережної України.

1530 р. Йоганн Гонтер, трансільванський вчений і теолог німецького походження, відомий своїми роботами в галузі картографії, опублікував у Кракові підручник з космографії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo». Видання містило дві карти – карту світу і східної півкулі.

1542 р. в Брашові (Румунія) учений перевидав свій підручник під назвою «Rudimenta Cosmographica cum vocabulis rerum». Текст підручника мав віршовану форму, оскільки, Гонтер припускав, що це допоможе студентам запам'ятати зміст книги. В новому виданні Й. Гонтер додав ще 16 нових карт. Книга була настільки вдалою, що витримала 39 перевидань: Краків – 1530, 1532, 1534 pp.; Брашов (Corona) – 1541, 1542 pp.; Цюрих (Tigurium) – 11 разів з 1542 до 1549 pp.; Базель – 1548, 1552, 1561, 1585 pp.; Антверпен – 5 разів з 1548 до 1555 pp.; Прага – 1595 р. Останній раз її видав Маттіас Квад (Matthias Quad) 1600 р. у Кельні, проте окремі розділи включалися в інші книги аж до 1692 р.

У Космографії містяться карти де позначені українські історико-географічні землі. Карта Центральної Європи (без назви). На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia).

Карта Південної і Центральної Європи (без назви). На карті написи – Львів (Leopolis), Поділля (Podolia) та ін.

Саме з праць Лоренца Фріза (1522 р.) та Йоганна Гонтера у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.

1544 р. Йоганн Гонтер, Себастьян Мюнстер; карта – «TRANJYLUANIA / SIEBENBÜRGEN» (Трансільванія / Семигород). Карта є переопрацюванням, виконаним С. Мюнстером, карти Дунайських князівств (Die Donauländer) зі шкільного підручника Й. Гонтера «Rudimenta cosmographica Joannis Honteri. Ex inclyta Transylvaniae Corona M.D.XLII». Опублікована в «Космографії» (Cosmographia») С. Мюнстера. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüfen) зі Львовом (Lempurg), Поділлям (Podolia) з Кам’янцем (Caminetsi) і Ґетія (Getе).

1578 р. Йоганн Гонтер, Себастьян Мюнстер; карта – «BESCHREIBUNG ALLER LÄNDER SO ETW’AN DEM KÖNIGREICH POLAND VNDERWORFFEN SEIND GEWESEN, ODER SUNST MIT IM ZÜSCHAFFEN GEHEBT (Опис усіх країн, які коли-небудь підкорило Королівство Польщі, або взагалі мали з ним справу). Видана в Базелі («Космографія» С. Мюнстера). Українські землі (Rüffen) представлена містами Львів (Lemburg) і Кам’янець та річками Прут (Prut fl.) і Дністер (Nefter fl).

Карта є переопрацюванням, виконаним С. Мюнстером, карти Дунайських князівств (Die Donauländer) зі шкільного підручника Й. Гонтера «Rudimenta cosmographica Joannis Honteri. Ex inclyta Transylvaniae Corona M.D.XLII». Правдоподібно, Й. Гонтер створив карту на основі своєї праці «Chorografіa Transylvaniae - Sybesburgen, Basileae. – MD XXXII», написаної під час перебування в Кракові. Карта багато разів передруковувалася в наступних виданнях «Rudimenta..:». У Космографії С. Мюнстера, яку видавав Г. Петрі в Базелі. карту вміщували в різні розділи і під різними назвами [Вавричин, 2004].

1538 р. Займаючись підготовчими роботами до своєї «Космографії» й вивчаючи спеціально твори стародавніх географів, С. Мюнстер прийшов до висновку, що чинні видання цих вчених не в змозі задовольнити вимогам людей, що займаються землезнавством. Він зважився сам поповнити цю прогалину й видати Гая Юлія Солінуса (Caius Julius Solinus, III ст.), Помпонія Мелу (Pomponius Mela) й Птолемея, що дійсно і зробив: у 1538 р.

С. Мюнстер надрукував «Polihistor`a» Солінуса разом з твором Мели “de situ orbis” в одному томі, з поясненнями, примітками й безліччю карт, під заголовком “C. Ivlii Solini Polihistor ... hvic ... Pomponii Melae de sitv orbis libros tres ... adiunximus. Basileae, 1538, fol” [Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии. 1899].

До свого тексту С. Мюнстер доклав складену ним же картку Русі, на якій зображені найважливіші річки Східної Європи – Західна Двіна, Дніпро, Волга й Дон, що беруть початок на рівнині, причому Західна Двіна на карті витікає з озера. Гори на карті не зображені. Карта Русі – одна із перших друкованих карт східної Європи не птолемеївської традиції. Для свого часу зображення дивно бідне географічними відомостями, зате схема річок – важливих транспортних шляхів – вказана досить чітко. Відзначено три старовинних центри руської культури: Київ, Великий Новгород, Полоцьк, а разом з ними інші важливі міста: Смоленськ; в Литві (Lithuania) Вільнюс і Гродно; Рига в Лівонії; в Московії власне Москва, Твер, Рязань та інші.

Себастьян Мюнстер був учнем відомого німецького астронома і математика Йоганна Штеффлера (Johannes Stöffler; 1452-1531), автора коментарів до “Географії” Птолемея. Допомагаючи Штеффлеру, С. Мюнстер взяв участь в транскрибуванню географічних назв і термінів, використаних Птолемеєм, на латинську мову. При підготовці Базельського видання (1540) “Географії” Птолемея (Geographia Universalis) С. Мюнстер взяв за основу Страсбурзьке видання 1513 р., але набагато поліпшив його. Видання було присвячене Базельському єпископу, який на цей час вже помер. При підготовці карт він використовував, як вихідний матеріал карти ульмського видання 1486 р., грецький текст “Географії” Еразма Роттердамського та її Ліонське видання 1535 р., що містило поправки Сервета. Таким чином, він постарався якнайкраще використати праці своїх попередників.

З 27 карт Птолемея «Загальна карта світу» побудована в другій, або геометричній, проекції Птолемея, як і карти Азії під номерами VII і VIII. Решта регіональні карти побудовані в трапецеїдальній проекції Ніколауса Германуса (редактора Ульмського видань 1482 р. і 1486 р.). Виключення «Карта XII Азії», складена в прямокутної проекції географа та картографа Маріна Тірського. По конструкції й по малюнку карти Птолемея в Базельському виданні (1540) близькі до Ульмського, але за географічним змістом дуже відрізняються від них і від останніх Страсбурзьких та Ліонського видання (1522-1535). С. Мюнстер застосував новий спосіб друкування географічних назв – відливав цілі слова і рядки та  впроваджуючи виливок в дерев'яні дошки, на яких гравіювалося зображення. Це дозволяло застосовувати одноразове, а не дворазове друкування кожного аркуша. [В. А. Бронштэн. Клавдий Птолемей. Глава 12].

До 27 карт К. Птолемея С. Мюнстер додав 21 нову карту: одну «Загальну карту світу» (з Америкою) і 20 регіональних. «Загальна карта світу» виконана в еліптичній проекції, регіональні - в прямокутній проекції, але без координат і з різним орієнтуванням (вгорі – то північ, то південь, то схід).

Крім першого видання “Geographia Universalis”1540 р. С. Мюнстер видав ще чотири, всі в друкарні Генріка Петрі (1542 р., 1545 р., 1551 р., 1552 р.). На титульному аркуші видання “Geographia Universalis” 1545 р. зображений Птолемей-астроном. В цьому та в останньому Базельському виданні 1552 р. замінені й додані деякі «нові» карти.

1540 р. Себастьян Мюнстер, карта – “EVROPA PRIMA NOVA TABVLA” (Європа...). Вперше ця карта була надрукована в “Geographia Universalis”. Українські землі – Rvssia (Русь), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь).

1540 р. (з 1568 р. нова редакція) Себастьян Мюнстер, карта – “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Вперше ця карта була надрукована в “Geographia Universalis”. У виданнях 1545 і 1552 рр. заголовок в назві карти має позначення “XX”, в інших виданнях – “XV”, або без римських цифр. Гравером карти був відомий німецький художник Ганс Гольбейн-молодший. Формат мапи 34,5 х 25,7 см.

Мапа цікава тим, що на ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.

На північному сході від Києва позначена Біла Русь (Rvussia Alba), і вже далі на схід – Московія (Moscovia).

Біла Русь та Московія знаходяться на схід від Дніпра, в районі річок Десни і Сейму. Розташування річок та міст на мапі ще доволі приблизні, але можна чітко локалізувати по кордоні річок Сейм (де видно Путивль та Рильськ) та Десни. За цим кордоном починається на мапі Московія. Цікава сама назва міста Москви – Moschia (Мосхія). В праці (1773) В. М. Татищева та Г. Ф. Міллера “Исторіиа россійская с самых древниейших времен неусыпными трудами через триттсать лѣт собранная и описанная покойным тайным совѣтником и астраханским губернатором Васильем Никитичем Татищевым: Том 2” теж згадується топонім «Мосхїя» (ріка).

Мапа регулярно перевидавалася аж до 1628 р. (близько 40 видань). 1540 р. карта була поміщена в першому виданні “Geographia Universalis”. Карта друкувалася в понад 25 виданнях «Космографії» С. Мюнстера, починаючи з 1544 р.

1544 р., карта – “Landtafel des Ungerlands/ Polands / Reuffen / Littaw / Walachei / Burgarei” опублікована в «Космографії» Себастьяна Мюнстера. Основою карти стала карта “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (1540 р.). Західноукраїнські землі позначено як «Russia» (Русь).

Подібною до цієї є його карта “Nouuelle defcription de Poloigne &
Hongrie” (Новий опис Польщі та Угорщини), видана в цьому ж швейцарському місті 1550 р. Позначені ті ж самі українські регіони, і теж без кордонів. На мапі показано гори Карпати (без назви).

Ці карти С. Мюнстера були складені на основі карти Бернарда Ваповського 1526 р.

1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «EUROPA DAS EIN DRITTHEL DER ERDEN, NACH GELEGENHEIT VNSER ZEITEN» (Європа, третина землі, за станом на наш час). Видавництво Базель (опублікована в «Космографії»). Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Ruffia), Волинню (Volbinia), Поділлям (Podolia).

1550 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM POLAND. BESCHREIBUNG ALER LÄNDER SO ETWAN DEM KÖNIGREICHE] POLAND VNDERWORFFEN SEIND GEWESEN ODER SONST MIT IM ZUSCHAFFEN GEHABT. CAP. LIIII» (Про Польщу. Опис усіх країн, які коли-небудь підкорило Королівство Польщі, або взагалі мали з ним справу. Розділ 54. (опублікована в «Космографії»). Карта укладена на основі карти Й. Гонтера (Johann Honter) доданої до його віршованого підручника з географії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo» (Краків, 1530 р.). Карта є однією з шести карт окремих країн, виготовлених самим Гонтером. Вона друкувалася в наступних виданнях «Космографії» С. Мюнстера.

Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüssen) – між Холмом (Chelm) та Львом (Letmburg) і Поділлям (Podolia); у південно- західній частині – гори без назви (Карпати). З українських міст позначено також Луцьк (Lutcko).

1550 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM KONIGREICH POLAND, DAS IN SARMATIA…» (Про Королівство Польщі, що також розташоване у Сарматії) (опублікована в «Космографії»). Карта є переопрацюванням карти Дунайських країн Й. Гонтера (1534 p.). Карта Й. Гонтера була створена на основі карти Південної Сарматії (1528 р.) Б. Ваповського до шкільного підручника «Rudimentorum Cosmographicae libri duo» (1530 p.).

Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüssen) з містами Львів (Letmburg), Перемишль (Premifel), Луцьк (Lutcko) та Карпатами (без підпису), Поділлям (Podolia) – між річками Південний Буг та Дністер. Приазов’я позначене як Скіфія (Scytia).

Московські землі – Московія (Mofcou), Taртарія (Tartaria) та Псковщина.

Історична довідка.

Кодимія, Кодімія – історико-географічний регіон на південному заході України, південна частина Поділля. Територія охоплює південні частини Вінниччини та Кіровоградщини, північну частину Одещини та пінічно-західну Миколаївщину.

Кодимію розташовували переважно між Богом та Собом (С. Мюнстер, 1540, 1544, 1564; Гастальді, 1548), на північ від Богу (А. Пограбка, 1570), рідше між Богом та Синьоводкою (нині Синюха; Гастальді, 1568) або між Собом та Синьоводкою (Гастальді 1562).

В ряді випадків назва Кодимія вживається як рівнорядна з назвою Поділля, а деколи її витісняє: Кодимія стає основним краєм Дністровсько-Дніпровського межиріччя (Гастальді, 1570; Магін, 1596, 1597, 1598, 1600). Деколи спеціально підкреслювали, що Кодимія – це окремий край, пишучи Codimia regio (Гастальді, 1561; Герард де Йоде, 1578). За анотацією А. Пограбки (1570, 1595), Кодимія була «пустинним безлюддям» [Дашкевич Я. Д. Східне Поділля на картах ХVI ст. // Географічний фактор в історичному процесі. 1990].

Ж. Гастальді на карті Польщі (1562, 1568) одночасно з краєм позначає місто Cаdimia на Лівобережжі Богу, нижче впадіння Саврані (тепер Савранка). Деякі картографи не позначають назви краю, а лише місто Codimia, Codеmia (Ортеліус, 1584; Барентсзон, 1595; Меркатор, 1595; Гродецький, 1596).

Назва Codimia (Кодимія, Кодімія) мабуть, походить від невеличкої річки Кодима. За М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович (2004 р.) слово «Кодимія» означає пустище, незаселене місце.

Cлово “кодима” було відомо ще половцям і означало схід, а через те, що воно стосувалося назви річки, яка мала свою дорогу, то це звучало, як “річка, що тече на схід”. У XIV–XV ст. р. Кодима була кордоном між ногайськими кочівниками та осілим українським населенням Поділля, між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.

Впродовж XIV–XVII ст. ця територія була малозаселеною частиною так званого Дикого поля. По лівому березі р. Кодими проходив один із трьох магістральних шляхів (від Умані через Балту до Ольвіополя (суч. м. Первомайськ) і далі через Південний Буг до низинних переправ на Дніпрі), що з'єднували Україну з її південними сусідами — так званий Чорний шлях. Він існував ще з XVI ст., по шляху йшли каравани за сіллю в Крим, за рибою на Дон і в Запоріжжя, з хлібом в Очаків. У XVII—XVIII ст. територія вздовж річок Кодима, Тилігул, Чичиклія стала стихійно заселятись. Прибували потомки запорізьких козаків і селяни, що тікали від панського гніту. Після російсько-турецької війни, що завершилась Ясським миром (1792), колонізацію став проводити царський уряд.

Кодимія розташована в межах Подільського плато. Унікальність географічного положення регіону визначається як природнокліматичними умовами правобережної лісостепової зони України, так і відносно рівновіддаленістю від її головних промислово-економічних і торгових центрів. У геоморфологічному відношенні Кодимія розміщена у межах північно-західної частини південного Побужжя, в основі якого лежить Український кристалічний щит, у межах Подільської височини. Характерна особливість рельєфу – розвинута система глибоких сухих балок, з крутимисхилами (місцями до 20°). Рельєф даного історико-географічного регіону має водно-ерозійний характер. На формування сучасних ландшафтів впливала та впливає діяльність поверхневих вод. Під впливом водної ерозії сформувався дуже розчленований рельєф, горбисто-увалиста рівнина, для якої характерний значний перепад відносних висот (місцями до 100-120 м).

Ґрунти переважно темно-сірі, сірі опідзолені, чорноземи опідзолені.

Кодима — річка в Україні, на півночі Одеської та північному заході Миколаївської області, в межах Кодимського, Балтського і Любашівського районів (Одеська область) та Кривоозерського і Первомайського районів (Миколаївська область). Права притока Південного Бугу. На берегах річки розташовані міста: Кодима, Балта, Первомайськ.

Кодимський район — район Одеської області Районний центр — Кодима. Кодимський район розташований на крайньому північному заході Одеської області в південній лісостеповій частині Подільської височини. Район межує на сході з Балтським, на півдні — з Котовським районами Одеської області, на заході — з Молдовою, на півночі — з Вінницькою областю.

Кодима — адміністративний, господарський і культурний центр району, розташована на крайньому північному заході Одеської області в долині річки Кодима. Місто розташоване на залізничній магістралі Одеса-Київ, є залізничною станцією і лежить за 242 км залізницею від Одеси.

 

Назва Кодимія на картах.

1540 р. Себастьян Мюнстер. Карта “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Мапа цікава тим, що на ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель, зокрема й Codimia (Кодимія).

1548 р. Джакомо Гастальді. Карта “Polonia et Hungaria Nova Tabula” (Нова карта Польщі та Угорщини). Серед таких українських історико-географічних земель як Червона Русь, Поділля, Волинь, Покуття виділяє Кодимію (Codimia).

1548 р. Джакомо Гастальді. Карта  «Nova Descriptione de la Moscovia» (Московія). Серед українських історико-географічних земель автор виділяє Кодимію (Codimia) між р. Буг та р. Соб та Бессарабію (Bessarabia).

1550 р. Джакомо Гастальді. Зиґмунд Герберштайн. Карта «DÉSCRIPTIONÉ DÉ LA MOSCOUIA PER GIACOMO GASTALDO PIAMO[N]TESE COSMOGRAPHO IN VENETIA MDL»   (Опис Московщини Джакомо Гастальді, п’емонтійця, космографа у Венеції 1550). Серед українських історико-географічних земель автор виділяє Кодимію (Codimia) між р. Буг та р. Соб та Бессарабію (Bessarabia).

Географічна сучасна карта (tabula modema) з елементами карти К. Птолемея, є зменшеним і частково переробленим варіантом карти Московії, вигравіюваної на міді А. Гіршфоґелем 1549 p., вміщеної до віденського видання книги німецького посла у Москві 1516-1518 і 1526-1527 pp. барона Сиґізмунда фон Герберштайна «Rerum Moscoviticarum Comentarii» (Записки про Московію). Дереворитну копію карти виконав Дж. Ґастальді до італійського видання книги С. фон Герберштайна (вийшла друком у Венеції у 1550 р) [Вавричин, 2004].

1554 р. Герард Меркатор. Карта “Європа…”. Українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля – Codimia (Кодимія).

1561 р. Жироламо (Джироламо) Рушеллі. Карта “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини), позначено Кодимію (Codimia).

1566 р. Зиґмунд Герберштайн. Карта      “Noua Descriptione de la Moscouia per l`ecce: N Giacomo gastaldo piamontose cosmographo in Venetia. Anno M. D. LXVI. Apresso Gio Fucc. (?) Com.(?) in Ven”. Частина Поділля – Codimia (Кодимія).

1568 р. Пауло Форлані (Paulo Forlani) венеціанський картограф. Карта Південно-Східної Європи (без назви). Напис на карті Codimia (Кодимія). Серед українських історико-географічних земель виділено Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Leopoli), Podolіa (Поділля), Volinia (Волинь), Pozcvze (Покуття), Tartari Precopiensis (Перекопська Татарія). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Moldavia), Угорщину (Ongaria) та ін.

1570 р. Андрій Пограбка. Карта “Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio” (Сарматія Європейська). Напис на карті – Codima (Кодимія). 

1578 р. Себастьян Мюнстер. Карта “Landtafel des Ungerlands/ Polands / Reuffen / Littaw / Walachen und Bulgaren”, на карті Codinia (Кодінія) – між Південним Бугом та Дністром.

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні. Карта “Moscoviae Imperium”. Напис на карті – Codimia (Кодимія).

1598 р. Захаріас Гейнс (Zacharias Heyns; 1566–1630). Карта “Gazaria et Moscovia”. Поміщає Кодимію між Південним Бугом та Дністром, але під назвою Colinia (Колінія) (мабуть, це друкарська помилка).

1600 р. Маттіас Кваден (Mat(t)hias Quad; 1557–1613). Карта “Europa”. Напис на карті – Codemia (Кодимія). 

1603 р. Вацлав Гродецький, Андрій Пограбка, Абрагам Ортелій.  Карта “Опис Польщі й Литви”. Напис на карті – “Codima folitudo uafissima” (лат.) (Кодима, безлюдна, спустошена).

 

1548 р. Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi). 1548 р. центр видань «Географії» Птолемея перемістився до Венеції, де до 1599 р. вийшло понад десять видань італійською мовою. Видання до 1561 р. засновані на перекладі італійського вченого П'єтро Андреа Маттіолі (Pietro Andrea Gregorio Mattioli^; 1501–1577), з коментарями перекладача і з 34 новими картами, які створені Джакомо Гастальді  на базі карт Мюнстера. Над картами він працював з 1542 р. Венеціанське видання 1548 р. містило регіональні карти Америки. Д. Гастальді та його видавець зменшили об'єм карт, таким чином зробивши перший “кишеньковий” атлас. Нарешті, робота Гастальді також показала зміну картографічної техніки за допомогою використання мідного гравіювання, де гравер міг надати набагато вищий рівень вишуканості та деталізації. До цього часу більшість карт друкувалися з дерев’яних пластин.

На карті 1548 р., Д. Гастальді “Germania Nova Tabula MDXXXXII” Галичина позначена як RVSSIA (Русь).

1558 р. Вацлав Гродецький (Wacław Grodziecki; бл. 1535–1591),  польський картограф, вроцлавський канонік. Навчався у Краківській академії (1550-1555), вивчаючи математику і філософію, потім продовжив свою освіту в університеті у Лейпцігу. 1558-1561 pp. перебував у Римі, а повернувшись, продовжив навчання у Краківській академії, де у 1564 р. отримав ступінь магістра вільних наук. Згодом висвятився і став оломоуцьким єпископом. Після 1572 р. оселився у місті Брно, де разом з братом заснував єзуїтську колегію.

Карта – “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO. AUCTORE WENCESLAO GODRECCIO. POLONO” (Польща, описана в [її] кордонах і місцевостях Вацлавом Гродецьким, поляком). Вперше видана 1562 р. у Базелі (рукописний варіант був завершений у 1558 р.) з дедикацією польському королю Сигізмунду Августу. Це перепрацювання карти Б. Ваповського (1526 р.). Оскільки наклад карти Б. Ваповського згорів при пожежі Кракова (1528), карта В. Гродецького стала єдиною оригінальною картою тогочасної Польщі, вона мала велике значення для розвитку європейської картографії і перевидавалася багато разів. У порівнянні з картою Б. Ваповського В. Гродецький доповнив її територією над Дніпром, Прип’яттю, долішнім Дністром і Бугом. Масштаб мапи близько 1:750 000, формат – 49 × 36,4 cм.

На мапі позначені межі й назви: Rvssia (Русь) (в склад якої входять Руське, Белзьке та Берестейське воєводства з містами Холмом та Ярославом), Поділля (Podolіa) та Волинь (Volhinia). Крім Львова, на мапі позначено й інші галицькі міста. Тут знаходимо Перемишль, Галич (Halycz), Рогатин (Rohatina), Долину (Dolina) і т. д. Межа між Руссю та Поділлям проходить по р. Збруч, між Волинню та Поділлям по р. Случ. Це стає надалі стандартом подачі адміністративного устрою Західної України до кінця XVIII ст.

В. Гродецький показує на ній татарське прикордоння й називає його «пограничними місцевостями» (finitimarumque locorum). Її у зменшеному вигляді опублікував Абрагам Ортеліус у всіх 16 виданнях атласу світу, починаючи від першого з латинським текстом 1570 р. (Антверпен) до 1592 р. У першому виданні атласу (1570 р.) містилося 70 карт і 87 посилань на джерела (багато з яких нині втрачені), а в 31-му виданні 1612 р.  — вже 167 карт з посиланням на 183 джерела.

Карта має багато і неточностей. Для прикладу, помилковим є локалізація Снятина у складі Молдавії (Moldaviae Pars), адже місто у той час входило до складу Руського воєводства Речі Посполитої.

Відомо багато копій з цієї карти в атласах малого формату, виданих наприкінці XVI – початку XVII ст. Одна із копій, що була видана в Кельні 1592 р. мала назву “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO AUCTORE WENCESLAO GODRETCIO POLONO JOHANN BUSSEMECHER EXC. HENRICUS NAGEL FECIT” (Польща, в її межах і територіях, описана Вацлавом Гродецьким, поляком, зображена Йоганном Буссемехером, виконана Генріхом Нагелем).

1595 р. карту Польщі В. Гродецького в атласах Абрагама було замінено картою чеського картографа Андрія Пограбки (Andreas Pograbius, Andrea Pograbio). Перший варіант цієї карти “Poloniae Lituaniaeque descriptio. Auctore Wenceslao Godreccio; et correctore Andrea Pograbio Pilsnensi” надрукований у Венеції 1570 р. як окрема публікація.

1561 р. Джироламо Рушеллі (Girolamo Ruscelli; 1520–1566), італійський вчений та картограф зробив новий переклад «Географії»  Птолемея на італійську мову (La Geograpfia Di Claudio Tolomeo Alessandrino, Nouvamente Tradatta Di Greco in Italiano) безпосередньо з грецького. Цей переклад використовувався у всіх інших Венеціанських виданнях аж до 1600 р., основою для карт як і раніше служили карти Д. Гастальді.

Модерні карти до середини ХVІ ст. виготовлялися в основному технікою деревориту, тому при зображенні берегової лінії, русел рік виникали значні помилки. Пізніше карти гравіювали на міді, що зменшувало можливості деформацій. Карти друкували переважно форматом великого аркуша. Звичайно застосовували стереографічну проекцію. Чимраз частіше траплявся лінійний масштаб. Карти були в більшості випадків напівпейзажними. Було опрацьовано більш-менш стійку систему топографічних позначок. На картах багато помилок, країни розмежовані неправильно, ріки закручені довільно, орієнтування порушено, віддалі неправдоподібні. Попри це, вони, навіть у такому недосконалому вигляді, є цінним джерелом.

Близько 1500 р. книговидавці почали під час друкування ілюстрацій, титульних сторінок і карт переходити з дерев'яних кліше на мідні друковані форми. При цьому центр виробництва карт автоматично перемістився в Нідерланди, де на той момент були кращі в світі гравери по міді. Особливо це стосувалося до Антверпена – великого торгового центру. Тамтешні майстри тисячами друкували гравюри зі сценами релігійного змісту, ілюстрували Біблію і житія святих. Цими гравюрами торгували на місцевих ринках і їх же відправляли місіонерам-єзуїтам в Південну Америку. Серед майстрів-друкарів виникла спеціалізація. Одні розробляли титульні сторінки та декоративні рамки для книг, інші гравіювали вишукані орнаменти для художників та архітекторів, треті працювали над сухопутними і морськими картами; деякі кидали ремесло і починали займатися торгівлею та розповсюдженням друкованих видань. У великих нідерландських містах гравери були добре організовані й об'єднані в гільдію Святого Луки. Всі вони чудово володіли ремеслом і прагнули робити якісні речі. Виникали сімейні династії, де старші вчили молодших; батьки і сини, дядьки й кузени, брати й родичі по шлюбу опановували одними й тими ж технологіями і – занадто часто – повторювали одні й ті ж сюжети. Члени гільдії разом брали участь в релігійних обрядах і святах і вносили гроші в загальний фонд; майстри визначали години роботи, умови приймання в гільдію нових членів і правила учнівства, а старости суворо стежили за якістю вироблених речей.

Цей період історії картографії – період лідерства Нідерландів – відзначений діяльністю двох з найвидатніших її дійових осіб. Один з них – Герард Меркатор, картограф, гравер і вчений; другий – Абрагам Ортеліус, видавець і торговець картами. Технічно вони були конкурентами, насправді – колегами. Разом вони вписали в історію важливу главу, причому кожен вніс свій особливий внесок, відповідно до фаху та умінь. Ортеліус жив і працював в Антверпені, Меркатор – у Дуйсбурзі, в 60 милях від столиці.

Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512-–1594), математик, філософ, теолог, географ та картограф; вніс надзвичайно вагомий вклад у розвиток картографії. Його сучасники назвали «Птолемеєм свого часу». Г. Меркатор закінчив університет у Лувені, де й став займатись укладанням і гравіюванням карт, а також виготовленням глобусів і астрономічних інструментів. З 1552 р. він жив і працював у Дуйсбурзі, де вийшли у світ його знамениті картографічні твори. Герард Меркатор був великим шанувальником праць Птолемея. Г. Меркатор визнавав оригінальні праці Птолемея, а не відредаговані їх версії. Подібно до багатьох інших картовидавців Меркатор опублікував 1578 р. власне видання «Географії» Птолемея (без тексту). Але замість того щоб представити читачеві  «Географію» Птолемея під редакцією Меркатора, він спробував відтворити карти в їх первинному вигляді. Ці 27 карт, вигравіюваних на міді, вважаються кращими з наявних карт К. Птолемея. Ще через шість років (1584 р.) у Кельні Меркатор видав “Географію” Птолемея з текстом і картами; для цього він зіставив п'ять різних видань і очистив їх від випадкових вставок, змін і помилок. У такому вигляді «Географія» перевидавалася аж до 1730 р. (1602 р. – Дюссельдорф; 1695, 1698, 1704 рр. – Франкфурт; 1730 р. – Амстердам).

У 1842-1845 рр. «Географія» Птолемея була видана в Лейпцигу в новому перекладі німецькою мовою під редакцією К. Ф. Ноббі. І вже в 1966 р. в Амстердамі було здійснено факсимільне перевидання Базельського видання 1540 р. Себастьяна Мюнстера з вступною статтею Р. А. Скелтона.

1538 р Герард Меркатор видав карту світу в подвійній серцеподібній проекції. Однією з особливостей цієї карти була нова інтерпретація назви «Америка». Як відомо, новий континент був названий «Америкою» Мартіном Вальдземюллером в 1507 р., при цьому назва відносилася тільки до південного континенту. Потім протягом багатьох років ця традиція зберігалася. Однак Меркатор був переконаний в єдності відкритої Колумбом частині світу і на карті 1538 р. він підписав відповідно: «Америка. Північна частина» і «Америка. Південна частина». Українські землі на карті позначені як Поділля (Podolіa). Карта була замінена новою в 1569 р. І що дивно, карта 1538 р. не тільки була точнішою, ніж пізніша, але і містила в собі коректні вимірювання географічної довготи.

Якщо у Себастьяна Мюнстера є назви українських регіонів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з'являються вже невдовзі (1554 р.) на карті “Європа…” Г. Меркатора. Це настінна карта форматом 165 × 135 см (65 × 53 дюймів).

1552 р. Г. Меркатор почав роботу над великомасштабною картою Європи (Опис Європи)  на 15 аркушах, яку й закінчив у 1554 р. (масштаб близько 1:3600000 (по 5 арк. у 3 ряди, мідерит, загальний розмір приблизно 159 х 132 см). Українські землі було відображено на аркушах Литви (майже 120 населених пунктів) і Таврії. На карті можливо чи не вперше виділено межі воєводств, що були на території України.

 Ця карта мала набагато більше безпосереднє значення, ніж всі його попередні роботи. Європа в той час була картографована дуже погано, зате в будь-якому місті можна було придбати дуже художні твори, створені нібито на підставі зйомки. Меркатору довелося збирати інформацію по крихтах з різних джерел, але в результаті йому вдалося майже скрізь значно підвищити точність карти. У Птолемея, наприклад, довжина Середземного моря складала 62 градуси. Меркатор вже на глобусі 1541 р. зменшив її до 58 градусів, а на новій карті ще зменшив до 53 градусів. Крім того, він зсунув мис Фіністерре та прилегле до нього узбережжі Іспанії на 15 градусів на схід. Зменшену копію цієї карти пізніше опублікував син Меркатора Румольд.

На мапі українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля – Codimia (Кодимія).

Карта “Опис Європи”, з уточненнями, була перевидана в атласах Меркатора: “Атлас Європи” (1570-1572 рр.) та “Atlas Sive Cosmographicae Meditationes de Fabrica Mundi et Fabricati Figura; 1595”. Відоме видання мапи 1589 р.

Саме у виданні 1595 р., вперше, тематична, детально опрацьована збірка карт названа «атласом».

1569 р. Г. Меркатор здійснив справжній переворот у картографії, заклавши у ній математичні основи. На великій карті світу (Нове і найбільш повне зображення земної кулі, перевірене та пристосоване для застосування в навігації), яку видано 1569 р. на 18 аркушах (1,24 м × 2 м) він у перше застосував рівнокутну циліндричну проекцію (яка застосовується й нині під час укладання морських карт), пояснив її значення й зручність використання для мореплавання, а також на морській карті замінив компасні румби сіткою з меридіанів і паралелей. Проекція надалі отримала назву меркаторської (або циліндричної) проекції. Г. Меркатор проводив початковий меридіан через острів Корво (з групи Азорських островів), де було нульове схилення магнітної стрілки. 1634 р. було прийнято початковим вважати меридіан острова Ферро як крайнього західного пункту Старого світу.

При складанні карти він ставив перед собою завдання показати земну кулю на площині так, щоб зображення всіх точок земної поверхні відповідали їх справжньому положенню, а вигляд країн, по можливості, не викривлювався. Ще одна мета полягала в зображенні  Старого Світу, і його місце на Землі. На його карті на місці Антарктиди показана «Невідома земля» (лат. Terra Incognita), а Північна Америка простягається аж до Північного полюса. Хоча в результаті історико-картографічних досліджень було встановлено, що таку проекцію використовували ще в 1511 р., широкого застосування вона набула лише завдяки Меркатору.

Карта була занадто велика, багато частин океанів були покриті текстовими записами латинською мовою, і інструкції по використанню його методу склали лише невелику частину тексту. Карта з прекрасним орнаментом, барвистими ілюстраціями, цікавими історіями, і пильною увагою до останніх відкриттів нових земель, краще підходила як прикраса на стіну або навчального посібника, ніж допоміжний засіб для мореплавців.
Проекція Меркатора була не єдиною інновацією на карті. Меркатор прийняв основні обмеження на своїй карті. Оскільки недоліком цієї проекції було те, що чим ближче до полюсів, тим було більше спотворень. Тому в нижньому лівому кутку карти Меркатор помістив вставку, яка зображує район північного полюса (на північ від 70° широти).

Українські землі на карті позначені як Podolіa (Поділля).

“Атлас Європи” (1570-1572 рр.)  – унікальна колекція карт, зібрана на початку 1570-х років. Це умовна назва, адже Меркатор не назвав цю збірку карт атласом. Багато карт Атласу зібрано з попередніх частин карт Меркатора: 9 з Європи (1554), 6 з Британських островів (1564) та 2 з карти світу (1569). Карта Європи є частиною карти світу 1569 р. В Атласі містяться 2 рукописні карти Меркатора та 13 карт з «Theatrum Orbis Terrarum» (1570 р.) Абрагама Ортеліуса.

1587 р. Г. Меркатор разом зі своїм сином Румольдом видав ще одну карту світу «Orbis terrae compendiosa descriptio quam ex magna universali Cerardi Mercatoris… M.D.LXXXVII».

На цій карті українські землі теж позначені як Поділля (Podolіa).

Ці карти (1569 р. та 1587 р.) були складені на основі карти світу 1538 р., яку він видав в подвійній серцеподібній проекції.

“Атлас світу” (1595 р.). Великою подією у розвитку картографування світу стало видання капітального Атласу Г. Меркатора. Завдяки виходу саме цього видання у вжиток увійшов термін «атлас», що означає систематизоване зібрання географічних карт, опрацьованих за загальною програмою як цілісний твір.

1595 р. Г. Меркатор виділив українські історико-географічні регіони з межами й на карті “Lithuania” (Литва). Масштаб приблизно 1:3 000 000 (мідерит, 43,5 х 37 см). Карта теж поміщена в “Atlas sive Cosmographicæ Meditationes Fabrica de Mundi et Fabricati Figura”. Це точна копія частини великої карти Європи 1572 р. На ній землі України представлені Rvssia (Руссю), Волинню (Volynia) та Поділлям (Podolia). Карта неодноразово перевидавалася, як окремо, так і в атласах.

Карта Литви охоплює територію від Балтики на півночі до дельти Дніпра і Південного Бугу на півдні. Окреслено межі князівства з Курляндією (Curland), Лівонією (Liviniae Pars), Московією (Moscoviae Pars), Польщею (Polonia) і Пруссією (Prussiae Pars). На карті рясно нанесені населені пункти, багато з них вперше. Територіальні втрати після Люблінської унії 1569 р. показані неточно: Підляське воєводство включено в межі князівства, Волинь і частина Поділля відокремлені. Показово, що межами відокремлено і Полоцьке князівство, що знаходилося в складі ВКЛ з початку XIV ст., але зберігало свою культурну і політичну особливість. Зі зворотного боку на карті зазвичай присутній описовий текст, що стосується Великого князівства Литовського. Карта в пізніх перевиданнях або взагалі не мала змін, або вони були незначними, а ось текст зі зворотного боку відрізняється інформативністю, компонуванням і літерами. З появою в Європі Карти Радзивілла 1613 р. “меркаторська” Литва втратила свою актуальність.

У Атласі 1595 р. міститься карта “Rvssia cum Confinijs”. Rvssia на карті охоплює територію від Московії до Уралу. Українські землі представлені Руссю (Rvssia), що охоплює Руське воєводство, Поділлям (Podolia) та Волинню (Volhinia).  Moscovia (Московія) позначена як одна із місцевостей Rvssia.

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні (Giovanni Antonio Magini, 1555—1617), італійський картограф, астроном і математик. Він відомий перекладом і виданням «Географії» Птолемея. Його видання «Географії» Птолемея вперше з’явилося у Венеції в 1596 р., а через два роки вийшло в італійській версії (переклад здійснив Леонардо Чернолі (Leonardo Cernoli). Італійське видання (1598) має значний коментар. В Географії Манджіні (1596) до 27 карт Птолемея додано ще 37 нових, тонко вигравірованих на міді Г. Порро (G. Porro), які разом утворюють справжній сучасний Атлас. У цьому латинському виданні міститься й карти українських земель та Московії. На карті Московії (Moscoviae Imperium) показані українські землі – Бессарабія та Кодимія.

Magini G.A. Geographiae universae. Venice, 1596.

Magini G.A. Geografia cioe descrittione universale della Terra partita in due volumi, nel Primo de quali si contengono gli otto libri della Geografia di Tolomeo, nuovamente con singolare studio rincontrati & corretti. da Gio. Antonio Magini Padovano. Venice, Gio Batt. e Giorgio Galignani Fratelli, 1598. 512 p.

Magini G.A. Geographiae universae. Venice, 1616.

1561 р. Джироламо Рушеллі видав карту “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини).

Надрукована мапа у Венеції. Мапа цікава тим, що на ній присутні регіональні назви українських земель: Rоssia Rossa (Червона Русь) на схід від Volhinia (Волині), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія), Potchvze (Покуття). На карті вказаний Вишгород, а Київ – ні. Червона Русь «Rossia Rossa» на мапі – Правобережна Україна.

1570 р. Абрагам Ортеліус; карта – «EVROPAE» (Європа). Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rus­sia) – напис біля Львова (Leopolis), Поділлям (Podolia), Сіверщиною (Zevera), Приазов’ям, Кримським півостровом (Gazaria).

1578 р. Герард де Йоде (Gerard de Jode; 1509-1591), голландський художник, видавець та картограф. Карта – «POLONIÆ AMPUSSIMI REGNI TYPVS GEOGRAPHICVS» (Найпросторіше Королівство Польщі y географічному зображенні). На карті – зліва портрет короля Стефана Баторія, який був замінений у виданні 1593 р. портретом Сиґізмунда III. Українські землі представлені Руссю (Rvssia) та Волинню (Volbinia). Густа мережа населених пунктів показана без поділу на категорії: Львів (Leopolis), Холм (Cbolmo), Самбір (Sanabor), Золочів (Sloczow), Добротвір (Dobrodwor), Скала (Skala), Заслав (Saslaw), Дубровиця (Dubrotvicza), Кам’янка-Бузька (Kamionka Buska), Олесько (Oleska) та ін.

1581 р. Генріх Бюнтін (Бантіус, Бантінг; Heinrich Bünting; 1545-1606), протестантський богослов, географ та літописець видав книгу «Itinerarium Sacrae Scripturae» з образними емблематичними ілюстраціями. В «Itinerarium Sacrae Scripturae було поміщено карту «Europa regina». «Europa regina» - карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. На карті українські землі позначено як RVSSIA (Руссія, Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

В це видання ввійшла і карта «Die ganze Welt in
einem Kleberblat» де українські землі позначено як REUSSEN (Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moschatv (Московія).

1630 р. Віллем Янсзон Блау (Willem Janszoon Blaeu; 1571–1638), голландський картограф та видавець. Карта Європи – «Europa recens descripta à Guilielmo Blaeuw». Холмщина та Підляшшя позначені як Russia (Русь). На карті позначено м. Львів (Leopolis).

1640 р. Віллем Янсзон Блау. Карта «Nova Totius Terrarum Orbis Geographica ac Hydrographica Tabula auct: Guiljelmo Blaeuw [and] Africae nova descriptio [and] Americae nova Tabula [and] Asia noviter delineata [and] Europa recens descripta». Видавництво Амстердам. Холмщина та Підляшшя позначені як Russia. Московитів зображено серед азійських народів.

1606 р. – перше видання карти світу «Nova Totius Terrarum Orbis Geographica Ac Hydrographica Tabula auct Guiljelmo Blaeuw». Українські землі представлені Поділлям (Podolia).

1755 р., у Лондоні, видали атлас «Atlas Methodique, Compose pour l'Usage de son Altesse Serenissime Monseigneur le Prince d'Orange et de Nassau Stadhouder des Sept Provinces-Unis, etc.. etc. etc. Par Jean Palairet, Agent de LL. HH. PP., Les Etats Generaux, a la Cour Britannique. Se Trouve a Londres, Chez Mess. J. Nourse & P. Vaillant dans le Strand; J. Neaulme a Amsterdam & a Berlin & P. Gosse a La Haye. 1755». Це збірка карт 1754-1763 рр. Карти – англійською та французькою мовами. Над його створенням працювала ціла група картографів в Лондоні, Берліні та Амстердамі. Головний редактор – французький картограф Жан Паларет (Jean Palairet; 1697-1774). Карти - «I. Carte de l'Europe. 1754», «II. Carte de l'Europe», 1754. «III. Carte de l'Europe. 1754» є дуже схематичними. Карта «A Map of Europe Divided into its Empires, Kingdoms, etc. 1755» - більш детальна.

«4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755.» в даний атлас поміщена не була.

Аналіз подано за картами «A Map of Europe Divided into its Empires, Kingdoms, etc. 1755» та «4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755.» так, як вони є більш детальними і з великим фактичним матеріалом.

На даних картах Russie (Русь) зображена на місці теперішньої України. Назва РУСЬ охоплює Київську, Бєлгородську (1 березня 1727 р.  Бєлгородська губернія була виділена з Київської губернії) та Воронезьку губернії. На північ від «Russie» показана велика територія, яка називається «Moscovie» (Московія). Московія  починається від м. Москви і простягається на захід до Західної Двіни, на північ – до Північного Льодовитого океану, на схід – до 75-го меридіана, тобто – за Урал і охоплює більш ніж  половини Сибіру.

Місто Москва розташоване на кордоні РУСІ і МОСКОВІЇ. Район навколо Москви позначений як «Gouvernement de Moscow».

Усередині РУСІ на карті відзначена область навколо Києва і написано: «Gouv-T de KIOWIE», тобто “уряд Києва”. Отже, Київщина ще в XVIII ст. називалася Руссю.

На картах південь сучасної України названий «Petite Tartarie» (Мала Тартарія). В середині Малої Тартарії позначена область «Cosaques Zaporiski» (Козаки Запорозькі). Галичина позначена на мапах як «Russie Noire» (Чорна Русь). Цей напис поміщено біля Львова (Lemberg). 

На захід від Литви й на північ від Польщі на березі Балтійського моря в районі Кенігсберга (Konigsberg) і Данцига (Dantzick) досить велика область позначена як «RUSSE» (Русь). Виникає думка, що тут малася на увазі Пруссія – PRUSSE. Але на мапі чітко написано RUSSE. Немає ніяких слідів латинської букви «P».

Таким чином, слово «Русь» (Russie, RUSSE) міститься на картах Європи 1754 та 1755 рр. в різних регіонах.

 РУТЕНІЯ

Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XII—XIX ст. Перші згадки про рутенів, які жили в Галії,  знаходимо в «Записках про Гальську війну» Юлія Цезаря (кн. І, розділ 45): «Кв. Фабій Максим переміг арвернів та рутенів, проте римський народ їх пробачив, і не зробив їх країну своєю провінцією, і не наклав данину».

  Згадуються вони і в «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського, що датується початком ХІІ ст. На початку розділу 54 читаємо: «Між тим, як згадується в римській історії, Юлію Цезарю після підкорення Галії довелося побувати на узбережжі рутенів. Розгледівши звідти Британію...».  Король Артур покликав «з гальських земель – рутенів, портивенів,еструзенів, ценоманів, андекавів, пиктавів...» (розділ 162).

Найбільш раннє вживання терміна “рутен” стосовно народів Русі зафіксовано в Аугсбурзьких анналах, що вели клірики аугсбурзької кафедральної церкви протягом X-XII ст. і дійшли до нас в рукописах 1135 р.

Ґалл Анонім (пол. Gall Anonim, лат. Gallus Anonymus; кінець XI — початок XII ст.), автор найстарішої польської хроніки, написаної латиною «Cronicae і gesta ducum sive principum Polonorum» (1112-1116), використовує поперемінно терміни «Rusia», «Ruthenorum regnum» (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени).

Рутенія як назва країни вперше згадується в «Ґесте Гунґарорум» (лат. Gesta Hungarorum — «Діяння угрів»)  Аноніма (ймовірно, рубіж XII-XIII ст. [Anonymi Belae regis notarii. Gestis Hungarorum. 1849.], в якій автор вперше називає Русь і Rutenia (один раз), і Ruscia (двічі), можливо це була спроба розрізнити північно-східну Володимиро-Суздальскую Русь та південну Київську, оскільки форма Ruscia обидва рази використовується у фразі: «Ruscia, que Susudal vocatur» [Назаренко А. В. Глава I. Имя «Русь» в древнейшей западноевропейской языковой традиции (IX—XII века).2001].

Англо-латинський письменник Гервасій Тильберійський (лат. Gervasius Tilburiensis, англ. Gervase of Tilbury) повідомляє у своєму найвідомішому творі “Otia imperialia” (близько 1212 р.), що “Польща в тій частині з'єднується з Руссією (вона ж Рутенія)”, і далі використовує обидві назви рівнозначно [Английские средневековые источники IX—XIII вв. М. Наука. 1979].

В описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 р. до Криму  згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» (Ruthenos ... maxima multitudo). Вперше назва «Ruthenia» фіксується стосовно Галицько-Волинської Русі в грамоті угорського короля Бели IV за 1261 р. [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].

З XIV ст. дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.

В історичній схемі українсько-польського автора XVI ст. Станіслава Оріховського до територій, наданих Александром Македонським за так званою Грамотою Александра Македонського слов'янам, зараховувалася Рутенія (Русь). Причому появу цієї грамоти Оріховський пов'язував із перемогою «полководців» Александра Македонського (якому приписував слов'янське походження) — Чеха, Леха, Руса (Роксолана). 

У першій друкованій граматиці словенської мови Адама Богорича (близько 1520–1598), що вийшла 1584 року у Вітеберзі (Witebergae) підназвою “Arcticae horulae succissivae De Latino Carniolana Literatura”, на титульній сторінці у підзаголовку названо 8 слов’янських мов, серед них московитська (Moscovitica lingua) та рутенська (Rutenicа).

Етнонім Рутенія на позначення українців, що проживають на всіх їх етнічних землях і “всі вживають одної й тої ж слов’янської мови”, засвідчено в праці 1619 року французького історика Д’Авітю (1573–1635) “Les Etats, Empires et Principautez du monde” (“Держави, імперії та князівства світу”). Ця розвідка стала підручною книгою європейських дипломатів, мала 6 видань (1-е вид. – Париж, 1619), перекладена латинською, німецькою та голландською мовами [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 2. – С. 47–50].

У пізнішій праці німецького історика Кодофредуса Вайсіса, професора Лейпцизького університету, що під назвою “De Cosacis dissertatio historica...” була опублікована в 1684 році в Лейпцигу як докторська дисертація про козаків, на позначення української мови вжито також назву рутенська мова (ruthenica lingua) [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 8. – С. 263–266].

На Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni). Ця назва пізньою латиною зберігається і в ХХ ст., коли французи «русинами» називали українців Галичини, Великого князівства Литовського та Угорщини, та, відповідно, країну, де вони жили — Ruthenia.

 Загалом назви Рутенія, рутенці, рутенська мова, за твердженням учених, зустрічаються тільки в західноєвропейській літературі. Вони фіксуються в працях німецьких та інших європейських учених, зокрема в розвідках Краттера, Рорера, Чапловича, Крібеля тощо. На думку І. Могильницького, саме німецькі вчені присвоїли українському народові, українській мові зовсім до тих пір невідомі, не вживані, отже, для українців невластиві назви руснацький народ, руснаки, руснацька мова (Rusniaken, rusniakische Nation, rusniakische Sprache) замість давно уживаних у пам’ятках назв Ruthener, ruthenische Nation, ruthenische Sprache [Могильницький І. Вѣдомѣсть о рускомъ языцѣ // Фільольоґічні працї Івана Могильницького. Видав Михайло Возняк // Українсько-руський архив. Видання історично-фільософічної секції Наукового товариства імени Шевченка. – Т. V. – Львів, 1910. – С. 1–70].

Німецько-український словник, виданий у 1912 р. в Чернівцях, має заголовок: «Deutsch-ukrainische (ruthenisches) worterbuch». Виданий у Вісбадені 1962 р. словник «Der Sprachbrockhaus» (с. 565) подає: der Rutene, Ruthene, n/n Ukrainer (українець); французький словник «Noveau Petit Larousse» (Париж, 1969 р.), згадує слово Ruthene як прикметник від Ruthenie (с. 914), та подає пояснення: Ruthenie region orientale de la Tchecoslovaquie (v. Ukraine subcarpatique) (с.1659). В англійському словнику «New Standard Dictionary of the English Language» (Нью-Йорк і Лондон, 1947 р.) знаходимо подібні пояснення.

 Енциклопедія українознавства подає: Rutheni (лат. Rutheni, Ruteni) синонім назви «русини», «українці». Ба більше, підкреслюється, що з кінця XIX — на початку XX ст. назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини», «руський» від «росіяни», «російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має. Виключенням може слугувати карта Московії (1549 р.) Зиґмунда Герберштайна, який рутенів ототожнює з московитами (росіянами).

Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом (Австрія) повідомляє:

“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”.

«Ruthenia» у XVI ст. зіткнулася із набагато міцнішим конкурентом — «Роксоланією».

Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокультурний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж XVI ст. шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесійної ідеології «народу-шляхти». Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва «інакшої крові». Не забракло й «історичних доказів»: більш-менш у середині XVI ст. оформляється так звана «сарматська» етногенетична легенда, за якою біблійний родовід шляхти та плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів від Хама, а шляхтичів від Яфета [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви україн

1325-1339 р.р. Ангеліно Дульсерт  (Dulcert Angelino, Angellino de Dalorto) – картограф другої чверті XIV ст. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.

1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно . Легенда: "Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc" (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.

 2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта‑портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327‑1340‑х років: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327‑1330 рр., M. Destombes – 1335 р., T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.

3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: "Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum" ("Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка"). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].

Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.

На його першому портолані (1325-1330 рр.) Середземного та Чорного морів є напис “RUTENIAM” (біля витоків Дніпра).

На другому   портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit  de Leo” (Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII‑перша половина XIV ст. – постмонгольсько‑золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з‑під золотоординського панування литовсько‑руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.

Між написами "Civit de Leo" та "mont de Lusom/rossie" (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – "Grecho" (Ґреко) – північно‑західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.

Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест, який "виростає" з півмісяця. Цей прапор згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францісканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen)

У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912;  Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].

Львів та регіон названо "Леон" через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію‑Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].

Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В Русь‑Україну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрест‑хачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янці‑Подільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак, 2013].

На третьому портолані (1339 р., зі збірок Паризької Національної бібліотеки, складеного на Мальорці) Середземного та Чорного морів підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.

На карті зображено Львів (Civita  de Leo) як європейське місто і теж з прапором. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе". Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».

Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.

Історична довідка. УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313-1341 рр.), союзник українців, громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340-го Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.

1375 р. Авраам Крескес (Cresques Abraham; 1325-1387) та його син Ієгуда Крескес – єврейські картографи. В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський  атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами.

На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику “Книга знань про всі королівства”. Київ розміщено в cередній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”,  на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).

1367 р. Карта братів Франциска та Домініка Піццигані (Pizzigani), венеціанських картографів та купців XIV ст. На мапі містяться написи: “Rossia”, “Rutenia qu Rossia” і, двічі, “Rutenia q Rossia”, де “qu” і “q” є скороченням від “quasi”. Це можна перевести як “Рутенія можливо Русь”, тобто, укладачі карти чомусь не були впевнені в правильності такого порівнювання назв однієї території. Можливо, в силу звички до чисто латинського “Rutenia”.

Франциск і Домінік Піццигані відомі складанням 1367 р. докладного географічного довідника-портулана, який охоплює не тільки Захід, а й Схід Європи (що для італійських карт XIV ст. було рідкістю). Формат мапи 138 х 92 см. Карта призначалася для торговців та мореплавців і містила докладні коментарі маршрутів, географічних об'єктів та історичних місць. Зберігається в Палатинській бібліотеці міста Парма. Братам Піццигані приписується ще декілька портуланів, що зберігаються в Паризькій національній бібліотеці, Амброзіанській бібліотеці та бібліотеці музею Коррер.

1546 р. Перша з відомих карта Московії “Moscovia Sigismundi liberi Baronis in Herberstein, Neiperg, et Gutenhag anno M. D. XLVI” австрійського дипломата, посла Священної Римської імперії в краю московитів Зиґмунда Герберштайна (Siegmund Freiherr von Herberstein; 1486—1566). Фінська затока названа «Sinus Livonicus et Ruthenicus». Балтійське побережжя назване лівонсько-рутенською дугою (Sinus livonicus et ruthenicus), а також краєм рутенів або московитів (Ruthenorum seu Moscovitarum fine). Перераховуються рутенські (ruthenice) назви Волги та Дону. Українські землі – PODOLIA (Поділля) та SEVERA (Сіверщина).

Перший варіант карти “Moscovia...” був гравійований талановитим гравером Гіршфогелем. 1549 р. карта поміщена в трактаті З. Герберштайна «Rerum Moscoviticarum Commentarii» (Записки про московитські справи). Відрізнявся трішки від оригіналу 1546 р. Гравер Гіршфогель. Поряд з картою Московії, також в книзі була присутня й карта Москви. Праця видана у Відні (латинська мова). Це – трактат про Московію та сусідні країни. Одне з перших докладних джерел у Західній Європі про Московію.

До італійського видання книги в 1550 р. була додана карта 1549 р. вже зі значними змінами. Вона була гравійована на дереві Д. Гастальді у вигляді трапеції. Назва ПОДІЛЛЯ (PODOLIA) на карті відсутня, але з'являються назви Кодимія та Бессарабія. Нове, виправлене і перероблене видання “Записок...” було видано Герберштайном у 1551 р.

З карти зник герб видавця, вона була трохи більша від карти 1549 р., там де раніше був підпис гравера з'явилася масштабна лінійка й напис “Distantia per Miliaria”. На карті – дата 1549 р. (MDXLIX), але насправді вона створена у 1551 р., просто гравер не став виправляти заголовок оригінальної карти. Незабаром, у 1556 р., був ще надрукований варіант з показанням лісів: “Moscovia Sigismundi Liberi Baronis in Herberstain. Designatae syluae non carent suis incolis”. 1557 р. в Антверпені з'явився передрук латинського Базельського видання 1556 р. “Записок...”. У цьому виданні карта була значно зменшена і спрощена. У тому ж 1557 р. вже сам Герберштайн видав свою книгу німецькою мовою. До цього видання карту також частково переклали німецькою та значно переробили оформлення. Але по суті, всі видання за змістом повторювали найперше видання 1546 р.

1555 р. Каспар Вопель (Caspar Vopel; 1511-1561), німецький картограф, математик та медик, видав мапу Європи (Europakarte). Правобережна Україна (територія між Дніпром та Південним Бугом) позначена як RYTENIA  (Рутенія), на захід від Рутенії – Поділля.

ЧЕРВОНА РУСЬ

Червона Русь (лат. Russia Rubra, Rus Rubra, Ruthenia Rubra; пол. Ruś Czerwona) – історична назва Галичини, Західної України, вперше вжита в Хроніці Констанцького собору Ульріха фон Ріхенталя (1420-ті рр.), згадується як «rot Russen».

Назва була популярна переважно у польських джерелах XVI-XVIII ст. для визначення колишнього Галицького князівства (за адміністративним поділом у XV-XVIII ст. – Руське та Белзьке воєводства Польського королівства). Інколи цю назву поширювано і на східні українські землі.

Польський історик та географ поч. XVII ст. Шимона Старовольський називає “Червоною Руссю” всі українські землі. В його описі Червона Русь на півдні межувала з Угорщиною, Молдавією, Бессарабією; на півночі – з Білою Руссю, яка лежить понад річками Стир і Прип'ять; на  заході – з Малою Польщею; на сході –  зі степами Скіфії та царством Московії.

Географи та картографи Європи Червоною Руссю називали переважно територію Галичини. Інколи назву Червона Русь вони поширювали на всю Правобережну Україну (починаючи від Д. Гастальді (1548). В 1670-их рр. назва Червона Русь охоплювала територію і Лівобережної України. Це прослідковується на картах Абрахама Алларда (1670, 1710), Нікола де Фера (1716) та ін.

Назва “Червона Русь” — книжного походження, місцеве населення не використовувало її. Виникла, імовірно, під впливом поширених у народів Сходу географічних назв, у яких кольори позначали сторони світу. Деякі польські вчені здійснювали безпідставні спроби пов’язати назву “Червона Русь” із Червенськими градами для того, щоб поширити на всю територію Червоної Русі тенденційні висновки про “неукраїнський характер” Червенських градів.

На Карті Світу 1459 р., венеціанського монаха, Фра Мауро територія в районі Наддніпров'я (українські землі Великого князівства Литовського) названа Rossia Rossa (Червоною Руссю).

На мапі 1491 р. Середньої Європи Миколи Кузанського міститься назва RVBEA RVSSIA (Червона Русь) (охоплює південний захід України, середню течію Південного Бугу).

На картах 1548 р. “Polonia et Hungaria Nova Tabula” (Нова карта Польщі та Угорщини) та “MOSCHOVIA TABULA NOVA” (Нова карта Московії) Д. Гастальді чи не уперше використано назву “Rossia Rossa” (Червона Русь) щодо Правобережної України.

На мапі “MOSCHOVIA TABULA NOVA” напис “ROSSIA BLANKA” (Біла Русь) поміщений між Великим Новгородом (Nouugardia) і Холмогорами (Colmogora). Це одна із перших карт Московії.

1561 р. Джироламо Рушеллі. Карта – “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Надрукована мапа у Венеції. Мапа цікава тим, що на ній присутні регіональні назви українських земель: Rоssia Rossa (Червона Русь) на схід від Volhinia (Волині), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія). Червона Русь (Rossia Rossa) на мапі — Правобережна Україна.

1561 р. Джироламо Рушеллі. Карта – “Moschovia Nuova Tavola” (Нова карта Московії). Як і в інших роботах Рушеллі, тут простежується чітко розмежування назв Русі і Московії. Правобережна Україна традиційно для автора позначено як Rossia Rossa (Червона Русь), а на півночі карти, біля Білого моря, є напис Rossia Bianca (Біла Русь).

1636 р. Вільгельм Гондіус. Карта – «MAGNI DVCATVS LITHVANIÆ». Мапа видана в Амстердамі. На карті виділено українські історико-географічні землі: Rvssia Rubra (Червона Русь), Podlachia (Підляшшя), Volhynia (Волинь), Podolia (Поділля), Pocutiae (Покуття) та ін.

1670 р. Карел Аллард. Карта – «Regni Poloniæ, Magni
Ducatus Lithuaniae...». Видавництво Амстердам. Формат карти 50 × 58.50  см.
Опублікована в «Atlas Major». Назва  Ukrainа (Україна) накладається на назву “Russiа Rubra” (Червона Русь), охоплює Правобережну та Лівобережну Україну. Західна Україна теж позначена як “Russiа Rubra”.

 

1670 р. Карел Аллард. Карта – “Nova totius Regni Poloniae, Magnique Ducatus Lithuaniae, cum suis Palatinatibus ac Confiniis» та видав її під назвою “Regni Poloniæ, Magni Ducatus Lithuaniae...” (Польща Велике князівство Литовське...). Назва  Ukrainа (Україна) накладається на назву “Russiа Rubra” (Червона Русь), охоплює Правобережну та Лівобережну Україну. Західна Україна теж позначена як “Russiа Rubra”.

1687 р. Нікола де Фер. Карта – «Le Cours du Danube et des riviéres qui s'y déchargent, où se trouvent les Frontiéres des Empires d'Allemagne et de Turquie. Moyenne partie du cours du Danube, ou se trouvent la Hongrie, Transilvanie, Esclavonie, Croatie, Bosnie, Servie &c. / Dressée sur les Memoires de Birken, Wischer, Willius, Brown, &c. Et sur les Relations les plus nouvelles. Par N. de Fer». Українські землі - Червона Русь.

1705 р.  Карел Аллард. Карта – «Europa». Видавництво Амстердам. На карті позначено українські історичні землі: RUSSIA RUBRA (Червона Русь (Західна Україна), PODOLIA (Поділля), Volhynie (Волинь), Polesia (Полісся), та ін.

1700 р. Нікола де Фер. Карта – “Carte des Estats de Suede, de Dannemarq, et de Pologne; sur la Mer Baltique”. На карті містяться написи: Russie Rouge Polonoise (Русь Червона Польська), Русь Біла або Литовська, Московське Царство або Велике князівство Московське і т. д. 

1705 р. Нікола де Фер.  Карта – «Les Estats de la Couronne de  Pologne». На карті (південь України) напис – Pays des Cosaques (Країна (земля) Козаків). Виділено на мапі українські історико-географічні землі: Russie Rouge (Чорна Червона) – Правобережжя та Лівобережжя, Russie Partienliere (Західна Україна), Podolіе (Поділля), Volhyniе (Волинь) та ін. Білоруські землі – Русь Литовська (Russie Lithuanique).

1705 р. Пітер Пікарт  (Picart Pieter) та Адріан Шхонебек (Adriaan Schoonebeek або Schoonebeck) голландські гравери та картографи. Карта – «Королевства Польского и Великого княжества Литовского чертеж / По указу его державнейшего царского величества грыдоровал на Москве Питер Пикарт; [Картуш грав. А. Шхонебек]». На карті Західна Україна (Львівське та Холмське воєводства) – Червона Русь (Червен Руссіа). Назва Червона Русь на карті міститься двічі й стосується як Західної України так і всієї України.

1705 р. Петер Шенк старший. Карта – “Friderico Augusto, vere Augusto, Polon. Lithuan. Borus. Pomer., Regi. Duci. Principi., Saxon. Utr. Duci. S. Imp. Elect., Haec. Imperii. Sui. Regna». Видавництво Амстердам, (у 7 різнобарвних варіантах). Червона Русь (Russia Rubra) – всі етнічні українські землі (крім Закарпаття, Буковини та Берестейщини).

1710 р. Пітера ван дер Аа. Карта – “Ukraine, grand pays de la Russie Rouge, Kartenmaterial, avec une partie de la Pologne, Moscovie, Bulgarie, Valachie, Podolie et Volhynie” (Україна, земля Червоної Русі, що межує з частиною Польщі, Московії, Болгарії, Валахії, Поділля і Волині); Україна ототожнюється з Червоною Руссю.

1710 р. Абрахама Алларда. Карта – “Sades Belli in POLONIA et in Moscovia…”. Напис Russia Rubra (Червона Русь) зустрічається два рази: перший – для Галичини та Покуття (Pokutta); другий – накладається на напис “Ukraina” та охоплює Правобережну та Лівобережну Україну.

1710 р. Кристоф Вейгель старший (Christoph Weigel) німецький гравер та картограф. Карта – “Poloniæ & Lithvania accurante curatius”. Напис Russia  Rubra (Червона Русь) проведений через всю українську етнічну територію й зображений великими літерами як Московія, Тартарія та інші держави. Західна Україна теж позначена як Russia  Rubra.

1711 р. Йоганн-Баптист Гоманн (Johann Baptist Homann), німецький географ і картограф. Карта – “Poloniarum Magnique Ducatus Lithuaniae, Russiae, Prussiae, Mazoviae, Samogitiae, Kioviae, Volhyniae, Podoliae, Podlachiae, Livoniae, Smolensci, Severiae” (Велике князівство Литовське, королівство Польщі, Русь, Пруссія, Мазовія, Жемайтія, Київщина, Поділля, Підляшшя, Лівонія, Смоленщина, Сіверщина). Від Галичини до Слобожанщини – напис Russia Rubra (Червона Русь). Написи Червона Русь та Ukraina (Україна) частково накладаються один на одного.

1712 р. Йоганн Баптист Гоманн. Карта – “Vkrania quæ et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiæ, Moldaviæ, Minoris, Tartariæ provinciis” (Україна чи Козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Тартарії). Написи “Russia  Rubra” (Червона Русь) та “Ukraina” (Україна) на карті проведені паралельно через всю українську етнічну територію.

1716 р. Нікола де Фер. Карта – “Les êtats de la couronne de Pologne sous lesquels sont compris la grande et la petite Pologne, le grand duché de Lithuanie, les Prusses et la Curlande, divisez en provinces et Palatinats. Tirez de plusieurs auteurs par N. de Fer Geographe de sa Majeste Catolique” (Королівство Польське..). Червона Русь (Russie Rouge ou Polonoise) простягається з півдня (Карпати) на північний схід, займаючи землі Руського, Волинського воєводств та велику частину білоруських земель у Мстиславському воєводстві (Palatinat de Mscislaw), до Смоленська (Smolensk).

1716 р. Нікола де Фер. Карта – “L'Europe suivant les nouvelles observations_de Mrs de l'Académie royale des sciences” (Європа…). Напис Russie  Rouge (Червона Русь) охоплює все Середнє Придніпров'я  (Правобережне та Лівобережне).

1730 р. Матеус Зойтер. Карта – “Poloniae Regnum ut et Magni Ducatus Lithuaniae Accuratiss. Delineatione Reprasentat. Opera et studio Matth. Seutteri, Chalc. August” (Польща та Литва). Назва Ukrainia частково накладається на назву “Russia Rubra” (Червона Русь).

1743 р. Йоганн Маттіас Хасе на мапі “Europa Secundum legitimas Projectionis Stereographicae...” Західну Україну позначає як Russia Rvbra (Червона Русь).

1750 р. Тобіас Йоганн Майєр. Карта – «Mappa Geographica Regni Poloniae». Карта публікувалася в різних атласах (вісім версій). UКRAIN (Україна) ототожнюється з Червоною Руссю (RED RUSSIA). Червона Русь – територія від м. Ярослава та м. Перемишля (тепер Польща) до Бєлгорода (тепер Росія).

1765 р. Тобіас Йоганн Майєр. Карта – “Map of the Kingdom of Poland and the Grand Dutchy of Lithuania, from Tob. Mayer of the Cosmographical Society of  Nuremberg,”. UКRAIN (Україна) ототожнюється з Червоною Руссю (RED RUSSIA).

Після 1772 р. для Червоної Русі австрійською владою офіційно була вживана назва Галичина й Володимирія (Галіція й Лодомерія), подеколи (в науці та публіцистиці) вживалася й далі назва Червона Русь.

1781 р. Антоніо Затта (Antonio Zatta; 1757–1797), італійський картограф та видавець. Карта «Russia Rossa…» (Червона Русь, Поділля та Волинь). Russia Rossa (Червона Русь) – західноукраїнські землі.

1801 р. Томас Браун. Карта – “A New and  Accurate Map of Poland with its  dismem- berd Provinces...”. Західна Україна – Galicia (Галичина), Lodomeria (Лодомерія)  або RED RUSSIA  (Червона Русь).

1802 р. Вільям Дартон молодший (William Darton) британський картограф. Карта – “Poland” (Польща). Західна Україна – RED RUSSIA  (Червона Русь).

1804 р. Томас Кітчін. Карта – “A New Map of the Kingdom of Poland...” (Нова карта Королівства Польщі). Західна Україна – Galicia (Галичина), Lodomeria (Лодомерія) або RED RUSSIA (Червона Русь).

1827 р.  Станіслав Платер (Stanisław Plater; 1784–1851) польський вчений та письменник. Карта – «Mappa Polski». Опублікована в «Atlas historique de la Pologne accompagné d’un tableau comparatif des expéditions militaires dans le pays pendant le 17, 18 et 19 siècle», Познань (Poznań). Мапа двомовна (польською та французькою мовами). Західна Україна на карті позначена як Krolesiwo Galiacyiskie (Королівство Галицьке). На карті також позначені – Королівство Польське та Королівство Угорське.

Наприкінці XIX – на поч. XX ст. окремі автори з-поміж москвофілів  пропагували термін “Червона Русь” для штучного протиставлення українців Галичини решті українського народу.

1920 р. польська влада дала Галичині штучну назву “Східна Малопольща” (Malopolska Wschodnia). В польській публіцистиці 1920–1930-х років термін “Червона Русь” писали як “Червенська Русь” або  “Червенська земля”.

В сучасній науковій літературі на позначення пд.-зх. частини Київської Русі до XIV ст. вживають терміни “Галицька земля”, “Галицько-Волинське князівство”, “Королівство Русі’, “Галицько-Волинська Русь”, а для періоду починаючи з XIV ст. – “Галичина”, “Західна Україна”.

ЧЕРВЕНСЬКІ ГРАДИ — термін, що згадується в «Повісті временних літ» у двох епізодах: 1018 Ч. г. захопив польс. кн. Болеслав I Хоробрий, а 1031 р. вони повернулися під владу київського князя внаслідок походу київського князя Ярослава Мудрого і чернігівського князя Мстислава Володимировича. Найбільш поширеною є думка, що Ч. г. — це регіон на зх. прикордонні Київської Русі з центром у Червені. Скоріш за все той самий регіон мав на увазі літописець у статті 981, говорячи про «Червен и ины грады», які відібрав від «ляхів» київський князь Володимир Святославич. Можна вважати спростованою думку про зв’язок терміна «Червона Русь» з Ч. г. і ототожнення їхньої території з усіма західноукраїнськими землями [Ворман Д. 2013].

ЧОРНА РУСЬ

Чорна Русь (Russia nigra) — історична назва (встановлена в історіографії з  XVIII ст.) земель у північно-західній Білорусі, у басейні верхньої течії річки Німану. Це землі які увійшли до складу Великого князівства Литовського з середини XIII ст. на початковому етапі формування цієї держави – набагато раніше, ніж інші території сучасної Білорусі. За історико-географічними уявленнями XVIII-XX ст., головними центрами Чорної Русі вважалися міста Новогрудок, Гродно, Вовковиськ, Слонім.

Назву «Чорна Русь» у XVI-XVIII ст. вживали також і в інших значеннях. Походження цієї назви не з'ясовано.

За однією із версій, назва могла походити від східноазіатської колірної аналогії сторонам світу. Входить до трійки «кольорових» руських земель: Чорна Русь (тобто “північна”), Червона Русь (“південна”) і Біла Русь (“західна”).

У широкому сенсі, Чорною Руссю іноді називали всі руські землі, що знаходилися під владою Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, протиставляючи їм Білу Русь (Russia alba), яка ототожнювалася з Московією (Росією).

Угорський літописець Генріх фон Мюгельн (Heinrich von Mügeln; 1319 -1380) був першим (близько 1360 р.), хто згадав про Чорну Русь (daz land der Swarczen Reussen), але незрозуміло, чи вважав він територію, яка пізніше стала частиною Великого князівства Литовського.

У деяких випадках терміни Чорна і Червона Русь виступали як альтернатива один одному в позначенні Західної Русі (українських земель), або польсько-литовської частини Русі, іноді згадувалися як синоніми. Окремі автори, такі як німецький географ Хюбнер, зіставляли Червону Русь з Малою Руссю, а Чорну – з Великою.

“Канонічний” порядок розміщення “кольорових” частин Русі з північного сходу на південний захід – Біла, Чорна, Червона – вперше зустрічається на карті Фра Мауро (1459), на якій Чорна Русь (Russia Nеgra) показана на правобережжі Оки. Хоча окремі частини цієї тріади пізніше переміщалися по карті, така їхня взаємна орієнтація, як правило, зберігалася незмінною. На карті Скандинавії (Carta Marina) Олафа Магнуса (1539) Russia Nigra (Чорна Русь) показана на схід від Пскова, як і на глобусі Меркатора (1541).

Письменник, історик, військовий діяч Речі Посполитої Александро Гваньїні (Aleksander Gwagnin; 1534/1538—1614) згадував “чорних русинів, столиця яких Львів”.

Ще довго слідом за англійцем Джильсм Флетчером («Of the Russe Common Wealth» (Про Російську державу, 1591 р.) Чорною Руссю називали Московію.

Частина Русі в старих авторів називалася Сарматією Азійською (Sarmatia asiatica) на відміну від Русі, яка належала до Польського Королівства і називалася Сарматією Європейською. Пізніше цю Сарматію Азійську називали Чорною Руссю й нові автори називали її Московією. Границя проходила до витоків Дніпра (біля Смоленська) та Дону (біля Новомосковська, Тульської області). Власне Польща називалася в ті часи – Вандалія. Біла Русь обмежувалася – Великим князівством Литовським. І до Червоної Русі, яка власне Королівською називалася, входили: Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Холмська, Белзька та Галицька землі; Львівська земля, яка називалася також Малою Руссю або Південною Руссю (Russia Australis), сюди входило також місто Ярослав [Theatrum Cosmographico-historicum. Аугсбург: 1688].

Французький офіцер Жак Маржерет у своїй книзі «Стан Російської держави і Великого князівства Московського» (Париж, 1607) відзначав, що поляки називали Чорною Руссю – територію сучасної Білорусі, а Білою Руссю територію Росії.

У XVIII i XIX ст. Чорна Русь охоплювала воєводство Новогрудське (Województwo nowogródzkie) та фрагмент воєводства Тракайського в районі Гродно (імовірно, територія колишнього Гродненського князівства).

Ще в 1655 р. Нікола Сансон видав мапу “Estats De La Couronne De Pologne ou sont les Royaume de Pologne, Duches et Provinces De Prusse, Cuiave, Mazovie, Russie Noire &c Duches De Lithuanie, Volynie Podolie &c. De L'Ukraine &c ... 1655” (Коронні польські землі, що включають Королівство Польщі, князівства й провінції Пруссії, Куявії, Мазовії, Чорної Русі тощо, Князівства Литовського, Волині, Поділля тощо, України тощо) де серед українських земель позначено Russie Noire (Чорну Русь) – територія Західної України. Однозначно, що Сансон вжив і популяризував неправильну назву цієї частини Русі випадково. Цю неточність, власне, зрозумів і виправив лише його син Адрієн Сансон (Adrien Sanson; помер 1718 р.).

1665 р. Нікола Сансон. Карта – «Russie Noire. divisée en ses Palatinats. & c. tirée pour la plus grande partie de la grande Carte de l' Ukaine, du Sr. le Vasseur de Beauplan. Par le Sr. Sanson d' Abbeville Geogr. ord.re du Roy. A Paris. Chez P. Mariette, rue S. Jacques a l' Esperance Avecq Priuilege pour Vingt Ans. 1665» (Чорна Русь з поділом на її воєводства. В основному це запозичення з великої карти України п. Ле Вассера де Боплана. Уклав королівський географ Сансон д’Аббевіль).

Опис карти подано за виданням – Вавричин М. Україна на стародавніх картах (середина XVII – друга половина XVIII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович // К.: ДНВП “Картографія”, 2009. – 224 с.

Чорна Русь охоплює землі Холмського, Белзького, Львівського воєводств та Покуття.

Карта охоплює територію від Влодави (Wlodowa) на півночі до Чорногори (Carnahora) та селища Ясіня (Jaczinow) на півдні, від Дуклі (Ducla) на заході до Луцька (Lucko P., Lusuc G., Luceoria L) на сході.

Пунктирною лінією з кольоровими кантами на карті позначено кордон Чорної Русі на півдні з Угорщиною (Hongrie), Трансільванією (Transylvanie), Молдавією (Moldavie) та з сусідніми землями: Поділлям (Podolie), Поліссям (Polesie), Волинню (Volhynie), Сандомирським воєводством, яке назване частиною Польщі.

Художнім малюнком зображені гори та височини, зокрема Карпати (Mont Crapat).

Гідрографічна мережа представлена річками: Дністром (Niéster fl.) від витоків до Хотина (Chodzin) з правими і лівими притоками (назви яких здебільшого не підписані), Західним Бугом (Bug fl.) та річками його басейну.

В околицях Берестечка (Beretetsko), Пляшевої (Plaszowa), Щурович (Szorowice), Острова (Ostrow) позначене місце Берестецької битви (1651. 30 Junÿ).

На цій мапі зустрічаємо вже  звичну (з 1655 р.) для Сансона стандарту назву Західної України – Чорна Русь (Russie Noire). Однозначно, що Сансон вжив і популяризував неправильне назву цієї частини Русі випадково.

Неточність Н. Сансона, коли Червону Русь помилково названо Чорною Руссю, упродовж кількох десятиліть повторили на своїх картах П. Дюваль (1666), Г. Сансон (1672), А. Ю. Жейо (1685, 1696), П. Мортьє (1711) та ін.

Цю неточність, власне, зрозумів і виправив лише його син Адрієн Сансон в 1706 р. (Adrien Sanson; помер 1718 р.), замінивши Russie Noire на Russie Rouge (Червону Русь).

Причина помилки, мабуть, в тому, що він отримував знання та інформацію про території з усіх доступних джерел, зокрема, від мандрівників або дипломатів, які могли краще знати російську (московську) мову, ніж місцеву українську (русинську). У той час Західна Україна називалася, швидше, не Червоною Руссю, як це заведено вимовляти зараз, а, на давньоукраїнський взірець, Чормной Руссю, з м'якою вимовою першого “о”. У словнику Даля можна легко відшукати давньоруське слово “чермний”, що означає темно-червоний, бурий. Отже, сплутати російське (московське) слово чорний і давньоукраїнське (русинське) чормний з м'яким “о” дуже просто, особливо іноземцю. Саме таким чином Червона Русь майже на 70 років стала Чорною в багатьох французьких та інших європейських джерелах.

1683 р. Вільям Беррі (William Berry; 1639–1718)​, англійський книгорозповсюджувач, географ та гравер видав у Лондоні карту   “Poland Subdivided according to the Extent of its severall Palatinates... Dedicated To the most serene and most sacred majesty of Charles II...”. Західна Україна – Чорна Русь (Black Russia).

1687 р. Вінченцо Марія Коронеллі (Vencenzo Maria Coronelli) видав карту “Asia. Divisa nelle sue Parti secondo lo stato presente, Descritta, e Dedicata al P. R^mo: Tirso Gonzalez Preposito Generale della Compagnia di Giesù, dal P. M. Coronelli M. C. Cosmografo Ser^ma: Repub: Di Venezia”. Карта виготовлена для Генерала Товариства Ісуса Тирсо Гонсалеса. Західна Україна на карті – Чорна Русь (Russia Negra).

1690 р. Вінченцо Марія Коронеллі; карта – “Parte Orientale Dell' Europa, Descritta, e Dedicata Dal P. Cosmografo Coronelli All Illustrissimo, et Eccellentissimo Signore Giovanni da Mula, Senatore amplissimo Nella Serenissima Republica de Venetia”. На карті показано історико-географічні українські регіони: Чорна Русь (Russia Negra) – територія Прикарпаття та Холмщини, Волинь (Volinia), Поділля (Podoliа), Полісся (Polesia), Новгород, Бессарабія, Тартарія.

1694 р. Юбер Жайо, французький видавець і картограф, видав карту “Estats de la Couronne de Pologne”. Територія Західної України – Russie Noire (Чорна Русь).

1712 р. Анрі Шателен видав мапу «Carte De Pologne Avec La Chronologie Des Rois Et Des Ducs De Lithuanie, Ainsi Que Des Grands Maitres De L'Ordre Teutonique Les Evechez et Archeveches, et Les Armes Des Provinces…» (Мапа Польщі...). На карті позначено українські історико-географічні землі: Russie Noire (Чорна Русь), Podolіe (Поділля) та Volhynie (Волинь). Russia Negra – територія Західної України.

1719 р. Жак Чіке (Jacques Chiquet; 1673-1721), французький гравер, картограф та видавець. Карта – “LES ESTATS DE LA COURONNE  DE POLOGNE”. На карті позначено українські історико-географічні землі: Russie Noire (Чорна Русь) – територія Західної України, Podolіe (Поділля) та Volhynie (Волинь).

1720 р. Нікола де Фер видав карту “Estats de la couronne de Pologne”. На карті Russie Noire ou Rouge (Чорна Русь, або Червона) – територія Західної України.

На карті “La Pologne...” 1748 р. Ердмана Махенбауера Західна Україна показана як Russie Noire (Чорна Русь), Середня Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) – “Ukraine ou pais des Cosaques” (Україна земля (країна) Козаків).

1749 р. Гендрік де Лет, голландський картограф, в Амстердамі, видав карту «Lest estats de la Couronne de Pologne». На мапі Russie Noire (Чорна Русь) – територія Західної України.

1751 р. Жіль Робер де Вогонді (Gilles Robert de Vaugondy). Карта – «POLOGNE». Західна Україна на мапі – Russie Noire (Чорна Русь).

Назва Russie Noire (Чорна Русь) стосовно Галичини міститься в атласі 1755 р. “Atlas Methodique, Compose pour l'Usage de son Altesse Serenissime Monseigneur le Prince d'Orange et de Nassau Stadhouder des Sept Provinces-Unis…”; під редакцією французького картографа Жана Паларета (Jean Palairet; 1697-1774). Цей напис поміщено біля Львова (Lemberg). 

 БІЛА РУСЬ

Біла Русь (лат. Russia Alba, Ruthenia Alba, фр. la Russie blanche, грец. Λευκορωσ(σ)ία) — спочатку штучна географічна назва, що використовувалась переважно в західноєвропейському науковому середовищі щодо різних регіонів Русі.

У XIII–XVII ст. “Біла Русь” — переважно назва земель Північно-Східної Русі у західноєвропейських джерелах. Близько 1255-1260 рр.  “Incipiunt Descriptiones terrarum” вперше фіксує назву Alba Russia (щодо Новгородської республіки). Білу Русь (Alba Russіa), починаючи з XV ст. і до середини XVI ст., європейські картографи відносили переважно до земель, що належали Великому Новгороду або Московському князівству. 1472 р., з втратою незалежності Новгорода, європейці переносять назву Біла Русь на Московську державу.

У Речі Посполитої назва Біла Русь  з кінця XVI ст.. вживалася стосовно до частини сучасної території Білорусії, а саме до Полоцької землі. З 1620-х рр..  термін закріпився за східними, подвінсько-подніпровськими, землями Великого князівства Литовського. У Московії Білою Руссю в першій половині XVII ст.. називали всі східнослов'янські землі Речі Посполитої, а їх жителів «білорусцями».

Самоназвою жителів Білої Русі залишався етнонім «русини» або політонім «литвини». У XIX ст.., коли білоруські землі входили до складу Російської імперії, з розвитком російськомовної системи освіти серед місцевого населення поширився етнонім «білоруси». З 1890-х рр.. назва «Білорусія» (а пізніше і «Білорусь») стала загальноприйнятою для позначення всіх територій компактного проживання білоруського етносу.

На карті Миколи Кузанського (1460) назва Біла Русь означає Московію (Russia Alba sive Moscovia). Лежить ця місцевість на схід від Дніпра (Борисфена). На глобусі Меркатора (1541) Біла Русь (Russia Alba) показана на схід від Пскова. На мапі “Carta marina”  Олафа Магнуса (1539) Біла Русь позначена біля озера Ільмень. На карті («Новий опис Польщі та Угорщини»; 1540) німецького вченого Себастьяна Мюнстера Московія і Біла Русь знаходяться на схід від Дніпра, в районі річок Десни і Сейму.

Генрікум Мартеллус Германус (Henricus Martellus Germanus), німецький географ і картограф з Нюрнберга, який жив і працював у Флоренції з 1480 р. по 1496 р., у період між 1489 і 1492 роками видав що найменше дві карти світу. Карта світу 1489 р. зберігається зараз в національній бібліотеці Великої Британії (British Library), карта 1491/1492 рр. – Єльському університеті (Yale University). 

Цит. за М. Мітін «Белая Русь. Хроника употребления термина / Михаил Митин. - Рига : ИБИК, 2017.»: «Russia Alba на ній (карта 1489 р. – А. Б.) міститься на північ від Кримського півострова, між Дніпром і якоюсь безіменною річкою, що впадає в Азовське море на захід від гирла Дону. Створена тим же автором незабаром після 1491 версія Айхштетської карти (що зберігається в флорентійській Bibliotheca Nazionale), на відміну від оригіналу, показує Russia inferior sive Alba (тобто Русь Нижню або Білу) на північному березі Чорного моря».

Цит. за М. Мітін «Белая Русь. Хроника употребления термина / Михаил Митин. - Рига : ИБИК, 2017.»: «Каллімах глибоко вріс в польську культуру, проявом чого стала написана ним у 1490 р. “Мова про турецьку війну”, адресована папі Інокентію VIII. У цій промові він вихваляв Польщу і її могутність, здатну дати відсіч Туреччині. Він зауважив: сміливіші почали просуватися вліво і вправо, шукаючи все більше родючих країв, і з одного боку розлилися в напрямку Чорного моря, населяючи Поділля і Білу Русь, а з іншого – узбережжі Вісли, Мазовію і здачу земель Чеського королівства.... Каллімах розміщує таким чином “Білу Русь” – що йде з півночі на південь, на Чорне море – вліво, або на схід від Поділля. Така південна локалізація “Білої Русі” була характерна для частини італійських письменників, особливо для калімахавого вчителя, Пампонія Лета. Однак згадка Каллімаха була настільки загальна, що в якості його “Білої Русі” можна розуміти навіть всі руські землі на схід від Поділля».

Нікола Сансон на своїй карті «Estats du Czar ou Grand duc de la Russie Blanche ou Moscovie» 1648 р. позначив територію сучасної Росії як «Біла Русь або Московія» (la Russie Blanche ou Moscovie).

Французький географ та картограф П'єр Дюваль в 1677 р. назвав свою карту усіма трьома назвами, що були вжитку в цей період: «Moscovie dite autrement Grande et Blanche Russie» (Московія, інакше звана Велика або Біла Русь).

Французький видавець і картограф Юбер Жайо в 1685 р. видав мапу “La Russie Blanche ou Moscovie divisee suivant l’Estendue des Royaumes, Duches, Principautes, Provinces et Peuples: qui sont presentement sous la Domination du Czar de la Russie, cognu sous le Nom de Grand Duc de Moscovie” (Біла Русь або Московія…). 

На карті 1688 р., італійського гравера та картографа, Джакомо Кантеллі да Віньола зображені Росія й суміжні держави, назва мапи –  «Russia Bianca o Moscovia». Сучасна Білорусь позначена як Litvania.

Однією з найпізніших карт «Russie Blanche ou Moscovie...» з позначенням Росії як Білої Русі є карта 1748 р. з  атласу французького географа Жіля Робера-де-Вогонді.

Cтосовно частини сучасної території Білорусії, а саме до Полоцької землі, назва “Біла Русь” стала зрідка появлятися на картах лише з кінці XVI ст.

 МАЛА РУСЬ

Мала Русь (грец. Μικρὰ Ῥωσσία) — грецька церковно-адміністративна назва, що з'явилася на початку XIV ст. для окреслення Руського королівства. Термін увійшов до вжитку від початку XIV ст. для позначення насамперед володінь Романовичів.

Вперше “Μικρὰ Ῥωσσία” згадується у грамоті від 1303 р., якою візантійський імператор Андроник II Палеолоґ (1282–1328) та константинопольський патріарх Атанасій I (1303–1311) утворили окрему митрополію в Галичі, виокремивши її з-під влади Києва. Важливим аспектом документу є позначення руських земель-князівств, що входили до сфери відання нового релігійного центру. Йому призначено в підпорядкування шість єпархій, територіально належних до володінь короля Юрія Львовича (1252/57–1308, правив від початку XIV ст.): Галицьку, яку піднесли до рангу архиєпархії, Володимирську, Перемишльську, Луцьку, Турівську і Холмську. Відповідні кордони у грецьких хризобулах також неодноразово вказано й пізніше. Наприклад, у 1347 р. василевс Іоан IV Кантакузен (1295–1383, імператор у 1341 та між 1347–1354 рр.) ліквідував Галицьку митрополію, зауваживши, що єпархії як Малої, так і Великої Русі повинні визнавати юрисдикцію Києва. Оригінальним додатком є уточнення, що Мала Русь знаходилася на території, названій Волинню (Волинню чи Володимирщиною, як довів М. Грушевський, землі Романовичів іменували також в окремих руських пам’ятках). Далі Перемишль, Турів, Володимир та Холм згадуються в документі 1370 р., яким у сані Галицького митрополита затверджувався Антоній [Іван Паршин. Термін “Мала Русь” у документах XIV століття // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 215-224].

Отже, у найдавніших константинопольських актах “Μικρὰ Ῥωσσία” асоціювалася з Галицько-Волинською державою. Характерно, що в європейських джерелах XIV ст. існувало подібне уявлення про кордони володінь нащадків князя Романа Мстиславовича, проте вживання поняття “Russiae Minoris” у латиномовній традиції виступає значно пізніше.

Важливим для теми документом є грамота князя Юрія-Болеслава Тройденовича до генерального магістра тевтонського ордену Теодорика, видана у Володимирі 20 жовтня 1335 р. Автентичність пам’ятки не викликає застережень. згідно з текстом, князь підтверджував раніше укладені угоди від часів своїх попередників , його титул подано як “Dei gratia natus dux totius Russiae Minoris” (“з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі”). Наведене титулування, підтверджуючи використання терміну “Мала Русь” в діловодстві княжої канцелярії, вказує на його офіційне прийняття і визнання як у державі, так і назовні. Л. Войтович навіть вважав, що цей топонім ужито тут вперше. Проте необхідно привернути увагу до давнішого свідчення венеційського мандрівника та географа Маріно Санудо Старшого, який залишив декілька маловідомих досі згадок щодо володінь Романовичів [Іван Паршин. Термін “Мала Русь” у документах XIV століття // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 215-224].

У “Liber Secretorum Fidelium Crucis”, укладеному на початку 1320-х років,
венецієць про Русь сповістив принагідно й лише у контексті появи ординців у
Європі. В одному з листів до короля Франції Філіпа VI, складеному на початку жовтня 1334 р., він описував ближчі та віддалені краї, серед іншого відзначивши: “Надалі є на Русі двоє князів, що коряться Татарам, які тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними] стопами. Й звідки проникають коштовності різні у значній кількості до Фран­ції, до Німеччини, до Італії. І є Русь Велика та Мала. Велика, істинно, від півночі до заходу межує з Лівонією, де брати-рицарі мають чималі землі, на сході зі Скі­фією та володіннями татар Узбека. Й на півдні, проте є Русь Мала, яка граничить на заході з Польщею, на півдні, отже, з Угорщиною, і на сході з татарами Узбека, господаря свого уже згаданого” [Іван Паршин. Термін “Мала Русь” у документах XIV століття // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 215-224].

Отож, термін Мала Русь увійшов до вжитку від початку XIV ст.
для позначення насамперед володінь Романовичів.

У XIV ст. цей термін, за слушним спостереженням Михайла Грушевського, «не встиг відповідно ствердніти і викристалізуватись, а в XV столітті й зовсім зник з видовні». Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 — патріархів) визначення «всієї Русі»: «коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу», їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — «митрополита київського, галицького і всієї Русі». Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами «Малої Русі».

Здобувши за Переяславським договором протекторат над Гетьманщиною, московський цар Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і приймає для себе титул «Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя Росии» (Росія замість Русь — за грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва «Мала Росія» поширюється і на новоприлучене до Росії Українське Правобережжя.

Від другої половини XVII ст. і до першої половини XIX ст. Малоросія обмежувалася лише Лівобережною Україною, тобто Гетьманщиною (Полтавщина, Чернігівщина, а також м. Київ), поряд з якою були також землі Війська Запорозького (степова Україна) та Слобідська Україна. Для земель Війська Запорозького (південна Україна) царський уряд вигадав штучну назву «Новороссия». Слобожанщина, яка в урядовій мові тривалий час називалася «Слободская Украина», охоплювала всі східні етнографічні землі українців, тобто сучасну Харківщину, частину Сумщини, Донеччини, Луганщини, а також південь Бєлгородської, Воронезької, Курської і частково Ростовської областей Росії.

Всупереч тому, що історична Гетьманщина («Малороссия») і Слобожанщина («Слободская Украина») були заселені одним народом — українцями, ці землі тривалий час мали в царській Росії різний державно-правовий статус: Гетьманщина до другої половини XVIII ст. зберігала деякі прикмети автономної держави (хоч і під зверхністю російського імператора), а Слобожанщина від самого початку належала до Московської держави як її південна провінція. Різницю між цими територіями відчували й українські письменники кінця XVIII — початку XIX ст., які могли навіть протиставляти Слобідсько-Українську губернію Гетьманщині, а Г. Сковорода називав «Малоросію» своєю матір'ю, а «Україну» (Слобожанщину) — тіткою.

Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва «Мала Росія», «Малоросія» почала поширюватися й на новоприєднані до Росії (після поділів Речі Посполитої в 1772, 1793 і 1795 роках між Росією, Австрією та Пруссією) правобережні українські землі. З 1832 р. царський уряд запровадив для Правобережжя колоніальну назву «Юго-Западный край».

У хроніках і на географічних мапах майже до кінця XVII ст. західноукраїнські землі іменуються Русь (Rus, Russia), Руська земля (пол. Ziemia Ruska) і Червона Русь (лат. Russia Rubra).

Версії походження терміну. Одна із найпоширеніших гіпотез.  Іван Огієнко (Огієнко І. Історія української літературної мови): “Постання цієї назви приписується грекам, які знали вже дві Русі, північну й південну, й стали Україну звати Малою Руссю... цебто Русь старша, початкова, основна, давніша, бо Русь північна була для них новою... Така термінологія була добре знана греками, бо в них були Мала й Велика Азія, Мала (на Балканах, стара) й Велика (в Італії, нова) Греція”.

Визначення “малий” і “великий” y складі найменувань географічних територій та етносів, зазвичай, пов’язані з розмежуванням кордонів, відповідно, початкового й пізнього розселення: позначення країн і народів з компонентом “великий”, отже, стосуються областей вторинної колонізації, а не метрополії [Журавлев А. Язык и миф. лингвистический комментарий к труду А. Н. Афанасьева “Поэтические воззрения славян на природу”. Москва, 2005. с. 48–49.].

Проте О. Соловйов (Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь. Вопросы истории. т. 7. Москва, 1947. с. 24–38.) наголосив на тому, що класичні роботи знають лише “Μεγάλη Ελλάδα” (або “Magna Graecia”: латинською), тоді як “Мала Греція”, насправді, у джерелах відсутня. О. Соловйов запропонував розуміти відокремлення Малої і Великої Русі як політичне розмежування, відповідно, півдня і півночі. На його думку, обидві частини становили єдиний етнос та одну державу (“Велику Русь”), але розділилися внаслідок дроблення Київської митрополії на початку XIV ст. причому, ствердив дослідник, цілком природно, що поруч з Великою Угорщиною, великою Болгарією, у місцевості, де існував Великий Новгород, Великий Ростов та “Велика Володимирія”, утворилася і Велика Русь.

Якщо не брати до уваги деякі очевидні тенденційні перебільшення, вразливе місце запропонованої концепції, насамперед, криється в надзвичайній строкатості північно-східних князівств. зокрема, титул правителя Великої Русі з’явився щойно лише в XVI ст. як відображення претензії московських князів на володіння усіма землями Рюриковичів – віддзеркалення значно новіших реалій їх зовнішньої політики. Натомість, Мала Русь (галицькі та волинські володіння, що визнає й О. Соловйов) функціонувала єдиною цілісністю вже від XIV ст. і мала одного князя. Л. Войтович вважав, що Юрій-Болеслав Тройденович прийняв
титул “з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі” внаслідок відмови від претензій на решту руських земель, залежних від ординців. на думку дослідника, князь на такий спосіб окреслив свої володіння як непідконтрольні монголам [Войтович K. Галич в політичному житті Європи Хі–ХIV століть. Львів, 2015.].

Історична довідка.

Малоросійська губернія — створена 1764 р. з частини Лівобережної України після остаточної ліквідації інституту гетьманства  та  існувала у 1764–1781 та 1796–1802 роках. Восени 1781 р. Малоросійська губернія була ліквідована і розділена на Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. 1802 р. з Малоросійської губернії утворені були дві - Чернігівська і Полтавська, які разом становили Малоросійське генерал-губернаторство (було ліквідовано у березні 1836 р.). На території Малоросійської губернії, а згодом і Малоросійського генерал-губернаторства діяли Генеральний Малоросійський суд (1797—1831).

Новоросійська губернія — створена 1764 р. на місці Нової Сербії і Новослобідського козацького полку (поселення), які, у свою чергу, були утворені на відібраних давніх землях запорозьких козаків у 1753—1754 рр. (Північна і центральна частини нинішньої Кіровоградської обл.) та  існувала у 1764–1783 та 1796–1802 рр.. В грудні 1796 р. указом імператора Павла І створена нова Новоросійська губернія, до якої увійшла більша частина ліквідованого Катеринославського намісництва. Адміністративним центром був Катеринослав (який протягом 1797—1802 рр. мав назву Новоросійськ). Новостворена губернія займала величезну територію на території нинішньої Південної України від Дністра до Дону з Кримом і колишнім Запоріжжям, яке стало ядром цієї адміністративної одиниці.

Слобідсько-Українська (Слобідська Українська) губернія —створена на місці ліквідованих 1765 р. московським урядом слобідських козацьких полків та існувала у 1765–1780 та 1797–1835 рр. 1780 р. Слобідсько-Українську губернію було ліквідовано, замість неї створене Харківське намісництво. До намісництва увійшла вся колишня губернія та частина ліквідованої у 1779 р. Бєлгородської губернії. 1835 р. перейменована у Харківську губернію.

Щоб уникнути терміна «Малоросія», який московські колонізатори використовували як один з асиміляторських засобів, українська культурна еліта в XIX ст. вживала визначення «Южная Русь», «южнорусский» (наприклад, «Записки о Южной Руси» П. Куліша, «Букварь южнорусский» Т. Шевченка тощо).

1654 р. П'єр Дюваль (Pierre Duval), французький географ та картограф. Карта  «Carte de Pologne et des Estats qui en dependent». Видавництво Париж. Західна Україна на карті позначена як Русь Мала, або Чорна (RUSSIE PETITE ov NOIRE), Московщина (Росія) позначена як Велика Біла Русь, або Московія (La GRANDE BLANCHE RUSSIE ov MOSCOVIE).

Щодо появи на московських картах назви “Мала Руссія”, “Мала Русь” то вона уперше появилася у 1699 р. Начерк мапи виготовили іноземці на московській службі: лівонський картограф, генерал-майор Джордж фон Менгден (George von Mengden; Юрій фон Менгден; Юрій Андрійович Фаменден; 1628-1702) та шотландський картограф, фельдмаршал Яків Брюс (James Daniel Bruc; 1670-1735), а гравером був голландець Ян Тессінг.

Юрій Фаменден у 1696 р. отримав завдання виміряти та описати землі від Москви до берегів Малої Азії і Кримської Татарії. З цього опису капітан Я. В. Брюс склав карту. Під час Великого Посольства (березень 1697 р. - серпень 1698 р.) ця робота Менгдена і Брюса була вивезена в Голландію.

“Географічна карта країн Малої та Великої Руссії” (Непобедимейшему и августейшему царю, государю и великому князю Петру Алексеевичу на великую и бессмертную славу пресветлейшего его царского величества желаемое сердца знамение со всяким почтением сию карту в ней же описана часть Великие и Малые России, Польские земли, Татарские, Понта Евксинского или Чорнаго моря и Анатолии содержится. Приписует, приносит и вручает нижайший и покорнейший Иван Тесинг амстердамский с привилеем) була видана в Амстердамі у двох варіантах – російською та латинською мовами. Ця карта стала першою гравійованою картою, що була видана російською мовою. На карті латинською мовою Україна позначена як “Країна Мала Руссія” (Pars Russiae Minor), у межах Наддніпрянщини і без тодішнього польсько-московського поділу по Дніпру; на карті російською мовою – "Мала Россія" (Малыя Россїи).

Карта ця в 1910 р. передрукована Кордтом у видаваних їм матеріалах з історії російської картографії.

Формат латинського видання карти 55,5 х 48,5 см. У картуші показано чотири шкали лінійних масштабів: у верстах, а також у польських, німецьких та французьких милях. Зображено на картуші й Петра I (в російському виданні цього зображення немає). Подано ім'я гравера: G. Lambreсhts. Латинський варіант карти має деякі відмінності в зображуваних землях (наприклад, форма гирла річки Дніпро).

Цит. за «Карта южной России Брюса-Менгдена, 1699 г. – Папакома»: «Відомо чотири примірники гравюри цього стану. Після смерті Яна Тессінга гравюрна дошка перейшла в амстердамське видавництво Йоханнеса Лоотса (бл. 1665-1726). Перевидаючи карту, Й. Лоотс замінив ім'я Ян Тессінг на своє, забрав ім'я гравера і оновив рік на 1704. Амстердамські видавці брати Оттенси, Райнер (1698-1750) і Джошуа (1704-1765), до яких після смерті Й. Лоотса перейшла гравюрна дошка Яна Тессінга, ще раз змінили її. Ними був оновлений рік на 1736 і змінено назву карти французькою мовою: «Theatre de la Guerre sur les Frontiers Entre les deux Grands Monarques de Russie & de Turquie ou Carte Nouvelle d'une Grande Partie de la Russie ou l'on a la Petite Tartarie, l'Ukraine la Crimee & Pais des Cosaques la Mer de Azof & la Mer Noire & les Pais Circomvoisins. Dresse Suivant une Carte Faite Sur les Lieux Rectifiee & augmentee par R. & I. Ottens, Geogr. A Amsterdam».

1700 р. Йоганн-Баптист Гоманн (Johann Baptist Homann)? німецький географ і картограф, у Нюрнберзі, видав мапу «Tabula Geographica qua pars Russiae Magnae Pontus Euxinus seu Mare Nigrum et Tartaria Minor cum finitimis Bulgariae, Romaniae et Natoliae Provinciis» (Географічна мапа частини Великої Росії, Понта Евксінського, або Чорного моря, та Малої Тартарії, разом з прикордонними провінціями Болгарії, Романії та Натолії), де територія України, що окупована Московією, позначена (яскраво-рожевим кольором) як Мала Русь (Pars Russiae Minoris), а Московія як Велика Русь (Pars Russiae Maximae). Карта створена на основі “Географічної карти країн Малої та Великої Руссії”. Ця карта також поміщена в шедеврі Гоманна «Grosser Atlas ueber die ganze Welt. 1716» (Великий Атлас усього світу).

На мапі позначені: Мала Тартарія (Tartaria Minor) і Крим – зелений колір; Бессарабія або Буджак (Tartaria Budziacensis), підконтрольна Кримському ханству і Османській імперії; Донські Козаки (Territorium Cosacorum Donnensium) – оранжевий колір; Бєлгородське воєводство (Palatinatus Belgradiensis); Севське воїнство (Seviensis Exercitus). Також на карті позначені князівства Московське і Смоленське, а також чорноморські країни – Черкесія, Грузія, Туреччина, Болгарія та Румунія.

Подібний твір 1701 р. створив й інший голландець Адріан Схонебек.

Імовірно, що “Мала Руссія” взагалі як назва на карті походить саме з російської картографічної продукції петровської доби, – принаймні на західноєвропейських картах раніше цей термін не вживали [К. Галушко. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].

1723 р. Гійом Деліль. Карта “Carte d'Asie, dressée pour l'Usage du Roy”. На мапі Лівобережна Наддніпрянщина, Південно-східна Білорусь та частина Смоленщини позначені як PETTIE RUSSIE (Мала Русь).

1750-1754 рр. Емануель Боуен (Emanuel Bowen; 1694?–1767), англійський картограф. Карта «An Accurate Map of Poland, Prussia & Lithuania». Західна Україна – Lіttle Russiа (Мала Русь).

1800 р. “Российский атлас из сорока трёх карт состоящий и на сорок одну губернию Империю разделяющий”. Лист 20, назва карти:  “Малороссийская губерния из 20 поветов. Лист 36, назва карти: “Слободская Украинская губерния из 10 уездов”. Лист 38, назва карти:  “Новороссийская губерния из 12 уездов”.

Основний внесок вніс у складанні атласу – Олександр Михайлович Вільбрехт. Атлас Російської Імперії складається з сорока двох карт і включає сорок одну губернію. Вважається одним із шедеврів російської картографії. Роботи зі складання атласу були ініційовані ще Петром I. Атлас був створений на основі атласу 1792 р. “Российский атлас, из сорока четырех карт состоящий и на сорок два наместничества империю разделяющий” (Россiйской атласъ изъ сорока четырехъ картъ состоящiй и на сорокъ на два намѣстничества имперiю раздѣляющий).

Атлас складається з гравійованого титульного аркуша, реєстру карт, що погруповані по кліматичним зонам, і 43-х розкладних аркушів карт, на яких показано рельєф, гідрографію, рослинність (ліси, чагарники), розробки корисних копалин, адміністративні межі суміжних територій, населені пункти та ін. Масштаби карт різні. Карти мають градусну сітку з виходом координат по рамці. Всі карти мають ілюстровані картуші в стилі класицизму, гравійовані Р. Харитоновим, В. Колпаковим, Р. Мєшковим, А. Березніковим та ін.

У першій половині XVIII ст. західноєвропейські картографи часто вживають такий термін як Русь Польська – Жан-Батист Нулен II (1742), Жиль Робер де Вугонді (1748) та ін.).

Русь Польська – це українські та частково білоруські землі в складі Речі Посполитої (до її поділів в 1772 р., 1793 р., 1795 р.).

Русь Литовська. 1740 р. Йоганн Георг Шрайбер. Карта – “REISE CHARTE DURCH DAS KÖNIGREICH POLEN MIT ALLEN DARZU GEHÖRIGEN LÆNDERN” (Карта шляхів Королівства Польща з усіма його землями). До Литовської Русі (Litthauissch Reussen) відносить Новгород-Сіверське (Novogrodeck) та Чернігівське (Czernihochovien) князівства, Мстиславське (Mcislau), Мінське (Minsckie), Вітебське (Witebskie), Полоцьке (Polozkie), Смоленське (Smolensko) воєводства та Самоґітію (Samogiethen).

ВИСНОВОК

Назва “Rusia” (Русія, Русь) уперше міститься на карті світу (1154) арабського географа Абу-Абдаллага Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164).

Поряд із загальною назвою “Русь” західноєвропейські картографи вживали й регіональні варіанти Русі: Червона Русь, Чорна Русь та Біла Русь.

На Карті Світу 1459 р., венеціанського монаха, Фра Мауро чи  не вперше з відомих мап, в якій згадуються і виділяються три “кольорові” частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).

Географи та картографи Європи Червоною Руссю називали переважно територію Галичини. Інколи назву Червона Русь вони поширювали на всю Правобережну Україну (починаючи від Джакомо Гастальді (1548 р.). На початку 1700-х років назва Червона Русь охоплювала територію і Лівобережної України. Це прослідковується на картах Абрахама Алларда (1710), Нікола де Фера (1716) та ін.

Чорна Русь, охоплювала на картах цього періоду територію Польщі, Західної України, Московщини та Білорусі. Виходячи з назви карти «La Russie Noire ou Polonoise qui Comprend les Provinces de la Russie Noire de Volhynie et de Polodie divisees en leurs Palatinats Vulgairement Connues sous le Nom D'Ukraine ou Pays Des Cosaques» (Чорна Русь або Польща, яка включає в себе провінції Чорної Русі, Волині, Поділля… відомих під назвою Україна або Країна Козаків. 1674 р.) французький історик та картограф Гійом Сансон

ототожнював Чорну Русь одночасно з державою Польщею та її складовою Чорною Руссю (тобто із Західною Україною).

Отже, назви Русь, Червона Русь – це усього лише давні назви України (про що свідчать і чисельні картографічні матеріали), а Україна, відповідно, більш молода назва Русі.

 

ХОРВАТІЯ (ВЕЛИКА, БІЛА, ЧЕРВОНА, ЗАКАРПАТСЬКА, КАРПАТСЬКА)

Білі хорвати (предки українців) та Хорвати (балканські).

Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

Крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк. — Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» [Василь Мороз. Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства].

Білі хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати) — це етнонім  одного з  праукраїнських племен Великої Хорватії, від яких походять балканські хорвати, згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Центрально-Східної Європи. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.  

Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.  

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики, зокрема, М. Грушевський і Д. Дорошенко та ін. 

Хорвати – етнос, який почав формуватись у 7-10 ст. на території колишньої Римської провінції Далмація, походять  насамперед від середньовічних прийшлих білих хорватів з Прикарпаття, зі східних теренів Великої Хорватії в Центральній Європі, а саме з суміжних територій сучасних держав Польщі та України, з території між франками, турками (угорцями), і печенігами. Цікаво, що Констянтин Багрянородний печенігів (кангарів) турками НЕ називав, а лише угорців та аварів. Відстань від білих хорватів до моря, яке називається темним (Σκοτεινή), 30 (λ) днів шляху, тобто від 600 до 1200 км. Хорвати завоювали Далмацію шляхом перемоги над аварами та отаборились в ній [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023]. 

Велика Хорватія, або Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — прадавня батьківщина українців. Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр.

За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)».

Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (XII ст. - XV ст.) і творах інших авторів, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії. 

Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894; хорватський історик) і Л. Гауптман (Hauptmann) вважають, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків. 

Після історичних  часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.  існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах  – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом  уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Г. Водяк, 2023].

Польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування Білої Хорватії та білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх українців та хорватів. Ігнорування полягає в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні білі хорвати, які жили на тій території. 

 Огляд літератури

Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського, В. Iдзьо, Л. Войтовича, О. Майорова, А. Байцара, Г. Водяк та ін.

З історії 

Велика Хорватя була племінним об’єднанням хорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію. 

Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію (де вони живуть і нині). Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].

За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.

 На сході межі  впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].  

955 р. хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат. 

З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією. Між Бiлою Хорватiєю і східними землями Великої Хорватiї вклинилися сілезькі і лехітські племена, головним з яких були вісляни  [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

У 995 р. чеська армія з Богемії та Моравії вторглася до князівства Білої Хорватії та знищила його тодішню столицю Лібіце (тепер місто в Чехії). Незабаром після цього білі хорвати були захоплені новоствореним польським князівством.

Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі білохор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.

Писемні джерела дозволяють гіпотетично локалізувати територію Великої Хорватії від середньої течії Пруту і Дністра на сході до верхньої течії Вісли і Лаби на заході, вздовж Карпат Татрів і Судетів. Південні і північні кордони на підставі писемних пам’яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. “Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в районі Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на річці Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Також можна згадати поширені тут прізвища Хорват, Горват тощо. В інших регіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви мають поодинокий і випадковий характер [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

  Велика Хорватія чи  Біла Хорватія?   

Найціннішим історичним джерелом в контексті теми про походження хорватів є трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного про управління імперією (905-959 рр.), оригінальна назва якого «Πρὸς τὸν ἴδιον υἱὸν Ρωμανόν» — «Моєму сину Роману».  

За Галиною Водяк (Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023): «Костянтин Багрянородний зазначає, що нехрещені білі хорвати в великій Хорватії трапляються і донині, тобто в першій половині 10 ст., як і серби, що наближаються до неї, а відстань до моря «Σκοτεινή» (Чорного моря  або Північного-Скотландського-Шотландського) звідти  λ (30) днів.

Використання, терміну «Біла Хорватія»  з посиланням на працю Констянтина Багрянородного  є помилковим, натомість етнонім «білі хорвати» – вірним. Якщо уважно читати твір «Про управління імперією» (10 ст.), то територію, з якої прийшли білі нехрещені хорвати називали саме Великою Хорватією, про що автор додатково зазначив з використання грецького слова «мегалі- великий»,  μεγάλη Χρωβατία – Велика Хорватія.

Стосовно білих хорватів він конкретизував терміном з  грецької мови, що «їх правильно називають білохорватами, адже вони були білими (ἄσπροι) хорватами», де ἄσπροι – з грецької «білий».

Οἱ δὲ λοιποὶ Χρωβάτοι ἔμειναν πρὸς Ppayyiav,* Kat

λέγονται ἀρτίως Βελοχρωβάτοι ἤγουν ἄσπροι Χρωβάτοι, 

Констянтин Порфіроген (Багрянородний)  акцентував увагу на цих термінах (великий та білий) з тієї причини, що в 10 ст. в грецьких текстах літера  Бета (βήτα) вже читалась, як Віта (βήτα), все ж ряд дослідників зуміли навести хаос у цій темі ще з часів пізнього середньовіччя, і великий став білим, а білий – великим.  У «Хорватській хроніці»  латинського оригіналу Анналів папи Дукляніна  в перекладі Jerolima Kaletića в 1546 році фігурує назва «Біла Хорватія» – Croatiam Albam.  Це могло бути також невірною інтерпретацією більш ранніх джерел і перенесення етноніма «білих» хорватів на Велику Хорватію від Чехії до західних теренів України та східних Польщі, де й жили білі хорвати.

Проте, якщо вже «так у світі повелося», то нехай і надалі Велика Хорватія білих хорватів зветься також Білою Хорватією. 

Етимологія терміну «хорват» 

За Галиною Водяк (2023 р.): «Х-ОР-вати (г-ор-вати) – це орії, які прийшли  з під Карпатських гір, проте, цей етнонім має давнє коріння і ширше регіональне значення на нашій землі, мабуть, з часів енеоліту. Етнонім «хорват»  засвідчений у II-III ст. епіграфічними пам’ятками античного греко-сарматського Танаїсу в гирлі Дону. «Більш як десять чоловічих особистих імен викарбувано на двох мармурових табличках, які в часи свого заснування були розміщені на міській площі або форумі еллінського поселення Танаїс. Серед надписів є імена трьох людей: Horoúathos, Horoáthos і Horóathos (Χορούαθ[ος], Χοροάθος,Χορόαθος), які переконливо нагадують хорватську національну назву. Раніше, в V ст. до н.е. Геродот розповідав, що скіфською мовою термін «людина» – це  «оіОР», який не вписується в жодні індоіранські ізоглоси.  Згодом до бОЙків Карпат потрапила сема «ой», а до «хОРватів» – «ор».  Авестійська та  давня перська  назва  на трьох кам’яних пам’ятниках перського царя Дарія I (522-496 до Р.Х.) “Harahwaiti» також натякала на іранське походження етноніма «хорвати».  Проте, не так сталось, як гадалось.  Адже в терміні «хорватос» форма сарматська (ваті), закінчення-грецьке (ос), а сутність праукраїнська –  хрват-хорват-горват-корват.  

Jaroslav Šidak (1903–1986), хорватський професор історії Загребського факультету  філософії з цього приводу зауважив:  «У них [у хорватів] засвідчена племінна назва, безсумнівно, на рубежі II століття в гирлі Дону на двох грецьких написах,  як особисте ім’я іранського походження, але слов’янські риси хорватів під час їх імміграції не викликають сумніву».

У ХІХ столітті було багато пропозицій щодо тлумачення походження етнонім "хорват" [Галина Водяк.  2023] :

• Я. Добровський побачив у ньому корінь слова «Дерево».

• К. Зевс haru «меч».

• С. Мікуцький пов'язав його з давньоіндійським sharv – «вдарити», П. Дж.Шафафік зі словами XTbboto, xriboto, xribo.

• Miklosich отримав назву від hruvlhTbv »танок».

• Đ. Даничич мав на увазі зв'язок із коренем сар – «тримати».

• Л.Гейтлер вважав, що литовські слова šarvas «панцир» і барвистий »Окопник«.

• Для Ф. А. Брауна назва Harvate була німецькою * Harfada, що було б германською бастарнською формою назви Карпати.

• Багато хто пов'язував наш етнонім з германським словом *hruvat- «рогатий».

20-е століття дав тлумачення походження назви Хорват і новіші і більше або менш переконливі, ніж попередні.

• А. І. Соболевський вивів його з іранських елементи ху – «добро», равах- «простір, свобода» і суфікс –ат–.

• Ільинський він вивів його з іє. *kher- «різати», що видно в грец. karkharos «гострий», стінд. kharafJ «твердий, різкий», тощо. *xorbTb «хоробрий».

• Г. Хірт бачив зв'язок з германським ім'ям плем'я харудів.

• А. Брукнер пов’язаний зі словацьким charbati se, «протиставлятися» і так з рис. *skorv-!*xorv-, що, у свою чергу, пов'язує з литовським šarvas «панцир».

• Шарп вважає дійсним зв'язок з очевидно ілліро-фракійським словом xorvata- «гора».

• Фасмер, з іншого боку, вважає, що назва є запозиченим словом із давньоіранського *(fšu)haurvata – «пастух» (пор. авест. haurvaiti «пастухи»), а пізніше, що від стир. ху-урвайта – «друг» (з цим другим тлумаченням погоджується і Н. Зупанич).

• М. Будимір див в назві хорват. індоєвропейське *sk6wos »сірий, сіруватий«, яке в литовській дало Šifvas.

• С. Сакач пов'язує його з авестійським іменем Harahvaiti, яке колись позначало сьогоднішня південно-західна частина Афганістану.

• Міллер бачить іранське в хорватській назві hvar – «сонце» і va – «ліжко».

• Мошийський бачив в етнонімі * Xorvato іранське * xarvat – що від *serv–, від якого, навпаки, походить етнонім *Sbrbo.E.

• Кранцмейєр вважає назву хорват спочатку назвою соціального класу в Аваро-слов'янській спільності.

• А. Кронштейнер пов’язував цю назву з татаро-башкирськими xervata-ксерватами «вільні борці».

Щодо етимології терміну «хорват» насамперед процитую, як це трактують хорватські дослідники зокрема історик Mate Božić  «HRVAT“ I „HRVATI“ – OD TOPONIMA DO ETNONIMA».

Термін «хорват» (походить від праслов’янського *górd̪ зі значенням: огороджене місце, фортеця, тобто фортеця/місто) пройшов шлях розвитку від місцевого, через регіональне до назви племені й, таким чином, також тільки в окремих випадках переросло в початковий етап формування етноніма. Історичні джерела фіксують формування цього хорватського племінного імені принаймні у трьох географічно віддалених областях:

·                      Східна Європа (сьогоднішня північно-західна Україна, точніше Галичина).

·                      Центральна Європа (сьогоднішня Чехія)  

·                      Південна Європа (частина території колишньої римської провінції Далмація, тобто частини сучасних Хорватії і Боснії та Герцеговини).

На думку автора термін «хорват» як територіальна топонімічна назва похідна від терміну górḏ – огороженого граду,  аналогічно до термінів Poljana, Smoljana, Lužana, зустрічається у взаємно віддалених частинах Європи (сучасна Хорватія, Чехія та Україна, «хоча всі ці хорвати не мають спільного походження [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Перша згадка хорватської назви в місцевих письмових джерелах в Дарчій князя Трпіміра (Darovnici kneza Trpimira) (845 – 864 рр.), якою 4 березня 852 р. (в обмін на позику) він передав в дарунок єпископу Спліта Петру церкву св. Георгія на Путалях і підтвердив свої володіння, де зафіксовано титул Трпіміра «dux Croatorum».   Слід зазначити, що  документ зберігся в переписі з XVI ст..   Проте,  вже у правлячому титулі одного з наступників Трпіміра – Бранимира (Branimir 879 – 892 рр.), видно на фрагментах вівтарної перегородки, точніше на фронтоні церкви (в Šopotu біля Benkovca): knez se također titulira i kao: «DVX CRVATORV» [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

За Тарасом Дишкантом (2023 р.): «У давн.-ірн. мові «haurvata» - «сторожі скотини» , тобто пастухи, а авестійською - «haurvati» - стережені... Ясно, що з ніякої Індії це слово до нас неприйшло, це залишки індоєвропейської прамови... Для охорони своїх стад, отар - від вовків, злодіїв та ворогів, слово «хорват» , очевидно, ще стало значити «воїна-охоронця». В Центральній Європі збереглися топоніми, гідноніми в основі яких є корінь «хорват» - нічого дивного, адже все населення, яке проживало в горах Європи займалося скотарством, з давніх-давен, той зберегло давні слова...».

Кордони Великої Хорватії

Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.   

«Костянтин, що окреслив її кордони лише в найзагальніших рисах. А саме в ХХХ розділі свого знаменитого трактату «Про управління імперією» він повідомляє, що «хорвати жили тоді (до свого переселення до Далмації) з другого боку Багіварії, де тепер знаходяться білохорвати». Далі, повідомивши, що частина хорватів виселилась до Далмації, Костянтин продовжує: «Інші хорвати надалі перебувають поблизу Франгії, а називаються тепер білохорватами або білими хорватами та керує ними власний князь. Вони ще язичники і підтримують дружні стосунки з Туркією». До цих двох повідомлень мало нового додає те, що ми читаємо в ХХХІ розділі: «Хорвати, які зараз живуть в далматських землях, походять від нехрещених хорватів, яких називають білими; вони живуть за Туркією, у близькому сусідстві з Франгією і межують зі слов'янськими язичниками – сербами». Це ж треба сказати про четверте повідомлення (в тому ж розділі): «Велика Хорватія, яку називають також «Білою», до цього часу залишається язичницькою, як і сусідні з нею серби; кінноти, а також піхоти вони мають менше, ніж хрещена Хорватія, бо вони постійно зазнають нападів франків, турків та печенігів». Абсолютно нічого нового не дає останнє, п'яте, повідомлення в розділі ХХХІІ. Звідси ми дізнаємось тільки, що «серби походять від язичницьких сербів, яких називають «білими», що живуть за Туркією в місцевості, названій ними Бойки; з ними межують Фрагія та Велика Хорватія, яку називають також «Білою». Ось і все, що повідомляє Багрянородний історик про кордони Білої Хорватії. На основі його мізерної інформації ми можемо стверджувати лише те, що на півдні ця країна межувала з Угрією (Туркією), на сході вона не була захищена від набігів печенігів, на півночі (чи південному заході) її кордони підходили близько до Саксонії, а на заході – до Баварії. Десь посеред цих країн і була колиска хорватського племені» [Григорій ІЛЬЇНСЬКИЙ.  Біла Хорватія за даними Багрянородного]. 

На підставі  трактату Костянтина Багрянородного можна зробити висновок, що в середині Х ст. Біла Хорватія займала в основному первинну територію колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії) вздовж північних кордонів Угорщини, на заході змикаючись з Білою Сербією, а на сході її межі були доступні нападам печенігів. Біла Сербія тоді займала верхню течію Одри і доходила до витоків Вісли. Звідси випливає, що в середині Х ст. Біла Хорватія простягалася від витоків Вісли через басейн Сяну десь до середньої течії Дністра – верхньої течії Пруту, звідки могла бути доступною для нападів печенігів. Причому на захід, за відомостями василевса, білі хорвати висунулись недавно, тоді як море, з яким вони були зв’язані, було Чорним морем і звичайний шлях до нього тривав 30 днів. День плавання вверх по ріці прийнято визначати як відстань 25–35 км, униз – 80 км. По Дністрі, з його безліччю вигинів і поворотів, вниз за день пройти більше 50 км не вдається. Прості підрахунки показують, що за 30 днів до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякі дослідники, у тому числі Дюла Моравчик, під “Чорним морем” пропонують розуміти Балтійське. Це малоймовірно, але не змінює справи: до Балтійського моря за 30 днів річковим шляхом по Сяну і Віслі теж можна добратись лише з району Перемишля. Про північні межі Білої Хорватії Костянтин VII відомостей не мав [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.),  що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів  на ім’я “Swjjtm.l.k.”.   Місце, де він живе, називається «Ğrwab»  (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України   вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с.Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab»  десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].   

За українською Вікіпедією: «Дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію й Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини й Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів».  

Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер процвітала певний час, позбувшись аварського впливу. Рух на південь лехітських племен, одне з яких — вісляни — вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини, призвів до поділу Великої Хорватії на дві частини [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. 2010].

За Леонтiєм Войтовичем: «... у VIII—Х ст. до приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Дністра, напевно, iснували хорватськi племiннi князiвства посян, теребовлян і поборан; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi — Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами — Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металургiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регіонах i його полiтичну органiзованiсть».

Версії походження народу (білих хорватів)  

В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Білої Великої Хорватії, також їм відводять вагоме місце в етногенезі українців [М. Брайчевський. 2009] та ін.

У VII ст. частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії. Племена котрі проживали  у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».

За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського та словацького етносів.

За українською Вікіпедією: «Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.) [Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 214—218.]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур [Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204.] (похідних від пшеворської, зарубинецької [Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19.] та київської [Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102] культур), але виключно на «супер-етнічному» рівні: лише зіткнувшись із лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17 228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Костянтина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфіроґенетових Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфіроґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що й російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині не є прихідцями на цій території, але автохтонними нащадкам білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії».

Повість Минулих Літ згадує один раз Білих Хорватів і тричі Хорватів: “... По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а інші чехами назвалися. А се – ті самі слов’яни: Білі Хорвати, Серби і Хорутани. ... І жили в мирі Поляни, і Древляни, і Сіверяни, і Радимичі, і В’ятичі, і Хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині Волиняни, а Уличі і Тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і є гради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”. ... У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато Варягів, і Словен, і Чуді, і Кривичів, і Мері, і Полян, і Сіверян, і Древлян, і Радимичів, і Хорватів, і Дулібів, і Тиверців...  У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів.  А коли вернувся він з війни хорватської, то Печеніги прийшли по тій стороні од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і стрів їх на Рубежі коло броду, де нині Переяслав”  [Леонтiй ВОЙТОВИЧ «БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ «КАРПАТСЬКІ» ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ].

З тексту цих фрагментів зрозуміло, що згадка про Білих Хорватів відноситься до земель, які в часи Нестора входили до складу Чеської держави (тобто, до справжніх осередків Білих Хорватів біля витоків Одри, Ниси та в басейні Білої Ельстер. З інших фрагментів можна зробити висновок, що якась група Хорватів (не названих Білими) жила в межах пізнішої Київської Русі, правдоподібно, десь в басейні Дністра (звідки вони взяли участь у виправі Олега чи Аскольда проти Візантії і звідки Володимир встиг повернутися до Києва, якому загрожували Печеніги, можливо, союзники Хорватів) [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. «БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ «КАРПАТСЬКІ» ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ»].

ПРАУКРАЇНСЬКІ ДЕРЖАВИ

Про Одоакра (Одонацер) ─ імператора Риму та короля Русів (за С. Семенюком; з доповненнями автора)

Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476–493 рр., подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління.

4 вересня 476 р. вождь Русів  Одоакр змусив зректися імператора Ромула Августа та проголосив себе королем рутенів, гепідів, готів, унгар та герулів. Західна Римська імперія припинила своє існування, і з цього моменту, як прийнято вважати, в історії Європи почалася нова епоха – Середньовіччя.

Одоакр (Одоацер) (435─493) ─ імператор Риму. 476 р. усунув останнього західноримського імператора Ромула Августула і проголосив себе королем. 14 років володів Римом. Підступно вбитий готами разом із дружиною і сином. Походив із ругіїв, предків русинів (українців).

Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом повідомляє:

«ANNO DOMINI CCC LXXVII ODOACER REX RHUTHENORUM GEPPIDI GOTHI UNGARI ET HERULI CONTRA ECCLESIAM DEI SEVIENTES BEATUM MAXIMUCUM SOCIIS SUIS QUINQUA GINTA IN HOC SPELEO LATITANTIBUS OB CONFESSIONEM FIDEI TRUCIDATOS PRECIPITARUNT NORICORUM QUOQUE PROVINCIAM FERRO ET IGNE DEMOLITI SUNT” (Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши) (Літопис Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. )

Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах «Монашої Гори» колишнього міста Ювавума — фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа «Північним Римом» (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни. 

ЛІТОПИС Самійла Величка: «НАШІ ПРЕДКИ РУСИЧІ В П'ЯТОМУ СТОЛІТТІ ПІД ПРОВОДОМ КОРОЛЯ ОДОНАЦЕРА НЕ ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГЛИ ЧИСЛЕННІШІ РИМСЬКІ ЛЕГІОНИ, АЛЕ Й РИМ ЗДОБУЛИ Й 14 РОКІВ ПАНУВАЛИ В ТІЙ СТОЛИЦІ СВІТУ».

Величко був освіченою людиною свого часу і добре обізнаний з працями польських істориків. Не виключено, що він був знайомий і з працею польського історика-літописця, автора «Історії Польщі» («Хроніка Длугоша») в 12 томах Яна Длугоша (1415—1480 р.), який вважає Одоакра русином.  «Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову  Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися.  Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію... Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I–VI). М., 2004 - с. 220). Длугош був поляком, а не русином, отже його оповідь можна вважати незаангажованою.

Літопис Биховця 1429 р. згадує про з'їзд шляхти в Луцьку. Там Великий князь Вітовт запропонував прийняти українську й литовську шляхти до польських гербів. Українська делегація у відповідь заявила:  "МИ ПОХОДИМО ОД ДРЕВНІХ РУСОВ, ЩО РИМ УЗЯЛИ".

1648 р. гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Річчю Посполитою звернувся до українського народу у своєму «Білоцерківському універсалі»:

«

Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу.

»

Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!».

Достеменно невідомо, до якого давньоруського племені належав Отко (Одоакр). Він був русином і народився в Паннонії. Докладно зупинившись на історії карпів-хорватів, ми мали на думці довести, що хоча деякі історичні джерела називають Одоакра то скіром, то герулом, але найвірогідніше, він був таки хорватом, а скіри, герули і карпи - це окремі племена хорватського союзу племен (див. Сюсько К. Готи на території України. Ужгород, 2008), власне ім’я яких поступово розчинилося в спільній для усіх русинів назві – руги, або – ще більш загальному для усіх слов’ян – скловени (скорочений варіант – вени, венеди). Крім них з усіх давньоруських племен в Паннонії простежується лише присутність дулібів (аж до X ст. тут існувала так звана Дулібська жупа), але слід мати на увазі, що до появи гунів Рим був настільки сильним, що без його згоди оселитися на території цієї провінції було неможливо (тобто дуліби могли з’явитися тут лише після народження Одоакра). Менандр оповідаючи про дулібського князя Добренту, також підтверджує паннонське походження його попередника князя Одоакра: «ці скловени були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ»). Із «Житія св. Северина» (Евгипий. Житие св. Северина. М., 2007) відомо, що Отко набирав воїнів для походу на Рим і Зальцбург на території Паннонії, а це могло бути лише в тому випадку, якщо він був своєю людиною в цьому регіоні і його рід посідав високе становище, тобто був князівським. Йордан свідчить, що у II пол. IV ст. готи підкорили тут венедів, але плем’я росомонів все ж таки вийшло з-під влади Германаріха, а у 434 р. готи билися з ругами на р. Саві біля м. Новієтуна (Йордан, с. 84, 85, 87).

Таким чином, починаючи з моменту переселення імператором Галерієм у 305 р. карпів на територію Паннонії ми можемо говорити вже не тільки про Семигородську, але й Паннонську Русь. М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали так звані «варвари» у захопленому Одоакром Римі, там присутні українські фонеми (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього випливає, що в його армії переважали не германські вандали, а давньоруські племена, але через свою брутальність у пам’яті місцевих жителів залишилися тільки германські вандали. (М. Орбіні, с. 14). Варто також згадати, що після призначення Мефодія паннонським єпископом він створив тут Руську церкву і залишився в пам’яті сусідніх народів як «руський єпископ» (про це свідчить зокрема чеський хроніст Даліміл). Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн під костелом св. Петра під Зальцбургом, повідомляє: «Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили», що доводить: Одоакр за своїм етнічним походженням був русином (ругом), а не германцем (Йордан чітко відокремлює ругів від германців, повідомляючи, що руги в усьому переважають германців і, на відміну від них, б’ються з неймовірною лютістю (Йордан, с. 23-24, с. 65). Нагадаємо, що «Житіє Оттона Бамберзького» також твердить, що руги і руси - це одне і те саме, а княгиню Ольгу візантійські джерела у X ст. називали «королевою ругів» («Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских». 1872, кн. 4).

Відомості про Одоакра як руського князя наводять такі видатні історики середньовіччя, як Длугош та Мартин Бєльський. Прикметно, що Длугош користувався історичними документами з часів імператора Льва І, які до нас не дійшли (тому він датує початок панування Одоакра в Італії не 477 р., а 506 р.).

Судячи з давньоруських топонімів та гідронімів (Болотон, Тихани, Лела, Острий Холм, Крес, Батяри, Руський Лан, Паннонський Холм, Руський Замок та ін.), імператор Галерій оселив карпів-хорватів на півночі від озера Болотон, в Баконських горах (дуже сумнівно, що хорвати погодилися жити в болотах на півдні від озера), тобто недалеко від кордонів сучасної Австрії (тоді вона ще називалася Норік). Не виключено, що вони зайняли також північно-східну частину провінції Норік: новітні дослідження М. Бора виявили багато фактів на підтвердження тези Нестора-літописця про те, що «Нориці - суть слов’яни» (Літопис Руський, с.2). Донині місцеве населення займається не землеробством, а ремеслами (різьбою по дереву та вишивкою), що більш характерно для горян, ніж для мешканців рівнин. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що тутешні весняні обряди подібні до обрядів русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmік. з. 225-270).

Саме тут у 433 р. і народився майбутній підкорювач Риму, який здійснив те, чого не вдалося зробити навіть Аттілі. Як твердять історичні джерела, перші 16 років свого життя він провів у Паннонії. Роки його юності припали на період найбільшої потуги і величі гунського вождя Аттіли, який у 445 р. після вбивства свого брата Бледа «соединил под своей властью все племя целиком и, собрав множество других племен, которьіе он держал тогда в своем подчинении, задумал покорить первенствующие народьі мира - римлян и везеготов. Говорили, что войско его достигало пятисот тисяч» (Йордан, с. 96). Певно, серед цих (причому не підкорених, а союзних) племен були й паннонські карпи-хорвати, адже у Паннонію гуни прийшли ще у 377 р. Про це, наприклад, твердить Саксонський Граматик («війна датчан з гунським царем, союзниками якого були руси»), а також патріарх Прокл (434-447 рр.), описуючи напади гуннів на Візантію (А. Кузьмин). Із Семундової саги та праці Йордана відомо, що серед найвідоміших воїнів Аттіли були люди з руськими іменами (Ярослав, Валамир, Горд, Блед, Боярикс, Данчич, Радо, Вдила), а батько Одоакра, князь Едекон, очолював його гвардію, тобто особисту охорону. 

На основі цих фактів, а також відомих нотаток Пріска Понійського (Приск Понийский. ВДИ.1948. №4, с. 244-267) про свою подорож до столиці Аттіли міста Бич (Вількінг-сага твердить, що вона називалася Велета), де, судячи з занотованих мандрівником слів (просо, мед, квас, страва, тризна), розмовляли давньоруською мовою, та й стиль життя був не характерним для кочівників (не юрти, а дерев’яна архітектура і типово давньоруські городища), деякі дослідники, і особливо письменники- романтики дійшли висновку, що гуни не мають до Аттіли жодного стосунку, Аттіла - це давньоукраїнський князь Гатило, який підкорив сусідні племена, в т. ч. гунів, а сучасники за інерцією продовжували називати цей величезний етнічний конгломерат гунами.

Безумовно, стародавні автори спотворювали імена та назви племен, латинізуючи чи романізуючи їх, в тому числі імена Одоакра та його батька Едекона. Аттіла також цілком міг бути Гатилом (ймовірно, саме так і називали його місцеві русини), але те, що за своїм етнічним походженням він був гуном, не підлягає жодному сумніву. Русини належали до наймолодшого індоєвропейського етносу, за законами демографії, Дунайська Русь в ті часи була ще не надто чисельною і в жодному разі, принаймні за кількісними показниками, не могла протистояти старшим, а отже і чисельнішим ордам кочівників-гунів. Звідки ж тоді дивна прихильність Аттіли до русинів та усього руського? На нашу думку, або його мати була русинкою і виховала сина в шані до Русі, її мови і культури, або ж русинкою була його кохана дружина та її син. Останній варіант є найбільш ймовірний, оскільки за повідомленням Пріска з-посеред безлічі дружин Аттіли лише одна жила разом з ним в столиці, мала на нього величезний вплив, свій окремий палац, і усі іноземні посли за протоколом відвідували і обдаровували не тільки Аттілу, а й царицю Креку. Її ім’я, що має типове для хорватів звуко­сполучення «крк» (карпи, Краків, Карпати, острів Крк в Хорватії), а особливо ім’я її третьої наймолодшої дитини (Ярень) виказують в ній хорватку, тобто русинку. Йордан зі зневагою згадує синів Аттіли, «коих, по распущенности его похоти, [насчитьівалось] чуть ли не целые народьі», а тим часом Пріск пише, що його вразила увага та любов вождя гунів до наймолодшого сина Креки: «Когда я вьіразил удивление тому, что он не обращает внимания на других детей, а к отому относится ласково, сидевший рядом со мной варвар, понимавший по авсонски и предупредивший, чтобьі я никому не передавал его слов, обьяснил, что кудесники предсказали Аттиле, что его род падет, но будет восстановлен именно отим сьіном» (Приск, с. 250-259).

З розповіді Пріска випливає, що його столиця була розташована в районі Сегедина (Сегеда) та Оросхази (Угорщина), тобто на землях давніх тиверців (у перекладі з угорської Оросхаза означає Руська Хата), а основна маса гунських племен жила у степу між Тисою та Дунаєм (історики вважають, що саме там закінчувався великий азійський Степ, де кочували азійські племена). Така гіпотеза пояснює, чому давньоруські племена у складі війська Аттіли були не «гарматним м’ясом», а шанованими союзниками, чому свою охорону Аттіла до­вірив батькові Одоакра і чому так раптово, за загадкових обставин, завершилося життя цього «бича усіх країн та народів».

Ймовірно, Крека була старшою сестрою Одоакра, і коли Аттіла охолов до неї і задумав одружитися з дівчиною з іншого племені на ім’я Ільдіка, що поставило під загрозу майбутнє не тільки Яреня, а й цілої династії, Едекон прийняв рішення, свідком реалізації якого стали інформатори Пріска: «На следующий день (після весілля), когда миновала уже большая его часть, королевские при­служники, подозревая что-то печальное, после самого громкого зова взламьівают двери и обнаруживают Аттилу, умершего без какого бьі то ни бьіло раненая, но от излияния крови, а также плачущую девушку с опущенньїм лицом под покривалом... После того как бьіл он оплакан такими стенаннями, они (тобто особиста охорона на чолі з Едеконом) справляют на его кургане «страву» (так назьівают ото они сами), сопровождая ее громадным пиршеством. Сочетая противоположные [чувства], вьіражают они похоронную скорбь, сметашанную с ликованием» (Приск, с. 260-267).

Чому охорона так довго не била на сполох? Чому нова дружина не зчинила галас, а настрашена мовчки плакала з покритою головою (а може, й з зав’язаним очима, щоб не побачила вбивць?).

Тіло Аттіли поклали у три труни (золота, срібна і залізна одна в одну) і вночі таємно поховали десь в степу (за іншою версією, втопили в тому місці, де Марос впадає в Тису). Одоакр на той час мав 20 років, тож напевне разом з батьком брав участь у змові. Проте Ярень так і не став єдиним спадкоємцем величезної імперії Атілли...

Перебування у війську Аттіли, тим більше у гвардії, поруч з великим полко­водцем, який навіть за визначенням його ворогів був «надзвичайно талановитим у військовій справі», допомогло Одоакру досконало оволодіти мистецтвом керування величезними масами озброєних людей, стратегічним і тактичним мисленням, прийомами ведення бойових дій. Отко міг брати участь в походах Аттіли на захід, на Данію і Швейцарію (у Валлійському кантоні донині називають місцевих жителів гунами, а місцеве озеро і місто по-руськи називається Лагуна (Лугано). Ймовірно, у 451 р. русини, і разом з ними Одоакр, взяли участь у грандіозній битві на Каталаунських полях біля міста Труа (на заході від нього), про що, зокрема, повідомляє німецька «Кайзерхронік».

Це була найбільша битва часів Стародавнього Світу та Середньовіччя. Най­більша цифра її учасників, яку називають джерела, - 500 тис. чол., хоча сучасні історики вважають її завищеною, оскільки зібрати таку величезну кількість війська у ті часи було неможливо. Вірогідно, йшлося про 200-300 тис. чол., причому їх більшу частину (мало не у два рази) складали противники Аттіли (вестготи, франки, сармати (певно, це були алани), бургунди, саксони, бріони, літиціани, ріпаріоли та інші місцеві та сусідні народи), яких очолював король вестготів Теодорід, хоча військове керівництво доручили римському полководцю Аецію, котрий як заручник певний час перебував у гунів і досконало вивчив їхню тактику ведення бою. Аттіла не міг за тисячу кілометрів, до того ж після тривалої облоги Ворса, Майна, Тріра та Орлеана, привести рівноцінні сили, і тому обрав таку тактику: позбавити противника керівництва, внести в його лави хаос і завдати максимальних втрат у живій силі. Аттіла спорудив табір, оточив його з усіх боків возами і розпочав бій о третій годині дня, тобто мало не ввечері. Основний удар він спрямував на короля вестготів Теодоріда, сам залишився у таборі під захистом гвардії. Вестготи не подбали про надійний захист свого короля, його було вбито, настала ніч, і у війську, позбавленому керівництва, почалася паніка (за свідченням Йордана, франки замість ворогів перебили один одного). Битва була «лютая, переменная, зверская, упорная. О подобном бое никогда до сих пор не рассказьівала никакая древность, хотя она и повествует о таких деяниях, величественнее каковьіх нет ничего, что можно бьло бы наблюдать в жизни, если только не бьіть самому свидетелем этого самого чуда. Если верить старикам, то ручей на упомянутом поле, протекавший в низких берегах, сильно разлился от крови из ран убитых...».

Про засновника праукраїнської держави,  другої після Одоакра Давньоруської імперії, Самослава (за С. Семенюком; з доповненнями автора)

Вєкослав Клаїч (Vjekoslav Klaić; 1849—1928;  хорватський історик, найвідоміший своєю монументальною працею «Історія хорватів») й  М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з державою Самослава (державою Само). 

623/624 р. – 658/659 р. – праукраїнська держава (держава Само). Засновник білохорват Самослав.  

За українською Вікіпедією: «Само або Самослав (600—658) — князь і засновник першої писемно засвідченої слов'янської держави Само у 623—658 роках, що утворилася після перемоги над Аварським каганатом. В літописі франків називається як король слов'ян. За одними джерелами франкський купець (ім'я скоріш за все кельтського походження), що вірогідно походив із території теперішнього Сану (Франція – А. Б.). Проте, фінський філолог Й. Міккола вважає, що він був галло-римлянином. На противагу йому німецькі та українські спеціалісти стверджують, що беручи до уваги поліетнічність держави франків він міг бути слов'янином з Білої Хорватії і його справжнє ім'я Самослав (той, що сам покрив себе славою).

3 «Хроніки Фредегара» (Фредегар; ? — близько 660 р.;  франкський літописець)  відомо, що у 623 р. Самослав об’єднав навколо себе yci найближчі слов’янські племена, розбив аварів, а потім i франків; у 627 р. був обраний королем (Rex Sclavorum) i правив 35 років, тобто до 658 р. 

Серед усіх українських племен провідне значення набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь»). Крім Київської Русі в Європі існувала ще одна праукраїнська держава, а саме Велика Хорватія. Різні народи й країни прагнуть привласнити собі історію цього державного утворення. Зокрема, чехи і частково словаки вважають, що держава Самослава є частиною їхньої ранньої історії. І що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів. Претендують на спадок Самослава й германці. Фредегар назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. А перемігши аварів, він, нібито, заснував першу слов’янську державу у Європі. Ця помилкова думка Фредегара настільки прижилась в історичній науці, що, на жаль, є панівною й тепер.

Засновником Великої Хорватії був хорватський князь (пізніше король) Самослав (якщо вірити Аль Масуду, це був волинський або дулібський князь на ім’я Маджак), який переміг у кривавому протистоянні аварів i франків, розширив кордони своєї держави до Кадан та Веймара на заходi i Стільська на сході. 

 Головним своїм суперником Самослав цілком справедливо вважав франкську державу, де на той час правителем був Дагоберт І. У боротьбі з франками хорватський король досяг значних успіхів, завдавши їм кілька вагомих поразок. Кожна чергова перемога Самослава сприяла міграційним рухам праукраїнців на захід і південь. 

Зокрема, після вдалої битви під Вогатізбургом у 631 р. і під Унгостом у 633 р., праукраїнці захопили Швабію, Франконію, Тюрингію, Сілезію і Саксонію. Ситуація набирала усе більш загрозливого для франків характеру. Протягом VII-VIII століть праукраїнці їх суттєво потіснили і вийшли до лінії Нюрнберг-Гамбург. І лише Карл Великий на початку IX століття зумів зупинити цей рішучий і впертий наступ білих хорватів на захід. 

658/659 р. Самослав помер, держава розпалася, утворилося багато князівств, п’ять з них були хорватськими: Нітранське, де правили прямі нащадки Самослава (нам відомі лише імена Прибини (Прібіни) і Коцеля), Краківське, де панували нащадки Крака, Стільське (правителі невідомі), Карантія (Хорутанське) на території сучасної Австрії i Білохорватське в Богемії (Чexii), правителю якого, князю Славнику, в середині X ст. вдалося знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу, яка, хоч i на короткий час (тому про неї так мало відомостей), стала однією з найбільших країн у Європі.

Отже, внаслідок визвольної війни виникла держава західних праукраїнців (білих хорватів) Велика Хорватія, яка, постійно розросталася.  В тому чи іншому вигляді вона існувала в 623-1 000 рр., i процеси, що в ній відбувалися, кардинально вплинули на подальший розвиток не тільки руського світу, а й усього слов’янства. Проіснувала Велика Хорватія, періодично то розпадаючися, то знову об’єднуючись, аж до початку ХІ століття, доки не була поділена між іншими європейськими країнами, які на той час набирали силу.

Історична довідка. Князівство Нітра або Нітранське князівство, також Герцогство Нітра — історичне слов'янське князівство, що лежало на заході сучасної Словаччини. Столиця — Нітра. Виникло в VIII ст. На початку IX ст. територія князівства містила майже всю територію Словаччини (окрім Загір'я), частину Карпатської Русі й частину північно-східної Угорщини.  Форма назви «Nitrava» (Нітрія) — паралель до сусіднього «Morava» (Моравія) — була записана в IX ст. Саме до Нітри  в 829—833 рр. язичник Прибина покликав Зальцбургського архієпископа освятити першу церкву. Тут же зупинялися Кирило і Мефодій.

 Спочатку князівство було незалежною країною.  В першій половині 833 р. воював з князем племені мораван Моймиром І, який здобув Нітру, а Прибину змусив тікати до Карантанської марки, якою правив макграф Радбод. Об'єднанням Моравського князівства з Нітранським князівством виникла Велика Моравія.

Карантанія, інша назва Хорутанія (словен. Karantanija, Korotan) — держава в басейні річки Мура і верхів'ях річки Драва в 7—11 ст. Карантанія стала самостійною після розпаду держави Самослава (662). Близько 745 р. потрапила у залежність від баварського герцога; у 788—820 рр. стала васальним князівством Франкської держави; з 820 р. графством у складі Франкської держави, із якого Карантанія відійшла до Східно-Франкського королівства. У 976 р. імператор Оттон II з Карантанії й низки марок, у яких переважало слов'янське населення (Карантанська, Подравська та інші), створив герцогство «Велика Карантанія», яке на початку 11 ст. розпалося на низку феодальних володінь: Каринтію, Крайну, Каринтійську марку (надалі Штирія) та інших.

Покінчивши з дулібами, авари почали винищувати інші слов’янські племена: насамперед хорватів. Стало зрозуміло, що якщо слов’яни не об’єднаються i спільними силами не виступлять проти Аварського каганату, доля дулібів спіткає кожного з них. Miciю об’єднання ycix слов’янських сил взяв на себе давньоруський князь Самослав.

Франкські джерела, намагаючись приховати ганьбу поразки від «варвара» твердять, що за етнічним походженням Самослав був франком, який як купець проходив через землі слов’ян i погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. Слов’янське ім’я князя Самослав, яке франки спростили до Само, спростовує це твердження. Скоріше за все, ця своєрідна версія «норманської теорії» була вигадана для того, щоб зберегти обличчя, адже цей «варвар» після перемоги над аварами боровся iз франками i завдав ix королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній помер від розпачу у 638 р. Не виключено також, що первинний текст погано зрозуміли перекладачі та переписувачі, i розповідь про захоплення Самославом франкських купців у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка i купця.

Самослав не міг бути франком, що випливає зі слів Дагоберта, який назвав себе i франків християнами, а Самослава та його народ «псами», причому князь не заперечує того факту, що він не християнином, i гордо заявляє: «Так, ми пси, які призначені для того, щоб ycix вас роздерти» (The fourth book of the Chronicle of Fredegar. Greenwood Press, 1981. § 68).

Те, що Самослав не був франком, а отже i християнином, засвідчує й те, i він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Kpiм того, на переговори з ним франки посилали слов’янина (Фредегар пише, що той мав слов’янськ одяг) Cиxapia (певно 3axapiя), у чому не було би жодної потреби, якби Самослав володів мовою франків. Bpeштi-решт, баварські джерела (Conversio Bagoanorum), яким, на вiдмiнy від франків, не було сенсу приписувати Самославу франкське походження, називають нашого князя слов’янином з Каринтії.

До якого ж слов’янського племені належав Самослав? У центрі його iмперії опинилася Моравія, тож виходячи з факту існування в IX ст. Великої Моравії, більшість вчених воліє називати його чехом.

Насправді, Самослав міг бути лише давньоруським, а не просто слов’янським чи чеським князем, оскільки його завоюваннями  найбільше скористалися білі хорвати та дуліби, і на момент появи тут угорців не тільки топоніми, але й номенклатура назв, пов'язаних із функціонуванням держави (в тому числі і Великої Моравії), була виключно руською...

Славник – правитель  праукраїнської держави Великої Хорватії

955 р. – 999 р. – праукраїнська держава Велика Хорваті (білохорватський князь Славник (? - 981).

Славниковичі (чеськ. Slavníkovci, польск. Sławnikowice) – хорватські племінні князі, які очолювали в X ст. Злічанское князівство з центром у м. Лібіце, розташованому в місці впадіння р. Цідліни в Лабу (Ельбу). Засновником роду вважається князь Славник. Окрім злічан, династія Славників теж правила дулібами, містами Старий Коуржим (м. Коуржим, Чехія) та ймовірно Свідницею (м. Свідниця, Польща). Виступали суперниками чеської королівської династії Пржемисловичів і врешті-решт були переможені нею. 28 жовтня 995 р. злічани були підкорені династією Пржемисловичів, коли місцева владна династія Славників була перерізана Пржемисловичами. 

Правителі з династії Пржемисловичів (Пржеми́словичі, або Перемисловичі; чеськ. Přemyslovci — чеська князівська й королівська династія в IX—XIV століттях) використовували німецьке союзництво для зміцнення своєї влади у боротьбі з незмінно бунтівною місцевою знаттю та одночасно з усіх сил намагалися зберегти свою автономію від Священної Римської імперії. Чеське князівство вдалося остаточно згуртувати в 995 році, коли Пржемисловичі розгромили своїх суперників із династії Славниковичів, об'єднали чеські й хорватські племена і встановили форму централізованого правління, яку, однак, стрясали внутрішні династичні чвари.

ВЕЛИКА ХОРВАТІЯ

Святослав Семенюк. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 2010 р.

Зважаючи на той факт, що аж до 955 р. кордон розселення русинів у Австрії тягнувся від Дахштейна через Мундзее по руслу Травни до Кремса і мало не до річки Інн, то ситуація для руського етносу тоді склалася не найгіршим чином, себто насправді у 905 р. при Банхіді була розгромлена Велика Моравія, а не Угорська Русь, яка під назвою Велика Хорватія проіснувала ще ціле століття. Фактично, за допомогою династичних угод з мадярами руські князі реанімували імперію Самослава і, за аналогією з Великою Моравією, назвали її Великою Хорватією. Зі свідчення Костянтина Багрянородного: «Хорвати є сусідами турків біля гір» (візантійці усіх кочівників зі сходу називали турками, в т.ч. і мадяр), а також з того факту, що Гонти і Пазмани у 921 р. очолили похід угорців на Італію, випливає висновок про те, що йдеться не про «підкорення», а про сусідство двох самостійних держав, верхівка яких була пов’язана між собою родинними з’язками [Багрянороднй, 1989, с. 33]. Підкореним, і то досить умовно, був лише регіон Паннонії, Волощини та Семигороддя, де мадяри посадили своїх намісників, але оскільки в кін. X ст. ці землі їм довелося завойовувати наново, намісниками в кінцевому підсумку стали не мадяри чи болгари, а нащадки руських князів, які правили тут раніше.

Безумовно, Гонти і Пазмани володіли не усією Великою Хорватією, яка виникла на руїнах Великої Моравії і включала у себе величезну територію, заселену білими хорватами, в т.ч. Прикарпаття, Сілезію і схід Богемії, а лише її південну частину від Закарпаття до Моравії, тобто мало не усі землі сучасної Словаччини та Північної Угорщини (до 955 р. можна говорити про так звану Східну Марку в Австрії, адже Костянтин Багрянородний писав про кордони Великої Хорватії аж до Баварії) [Багрянородний, 1989, с. 131].

Таким чином, у X ст. мадяри оволоділи лише центральною частиною сучасної Угорщини від східного берега Болотону до басейну річки Тиси, а до Карпатського хребта вони вийшли лише у 1200 р. А що відбувалося протягом 300 років на території Словаччини та Північної Угорщини, достеменно не відомо або свідомо замовчується.

З тих 300 років найбільш загадковим є X століття — перші сто років, які пов’язані з найважливішою проблемою в історії не тільки Угорської Русі, а й Західної Русі загалом — проблемою Великої Хорватії (905-999 рр.).

Є підстави вважати, що князівство Гонти в той час було абсолютно самостійним у виборі і до 955 р. входило до складу Київської Русі, про що, зокрема,свідчить участь білих хорватів у поході київського князя Олега на Константинополь у 907 р.

Безумовно, це могли бути білі хорвати зі Стільська і навіть з Богемії, але вірогідно, що все-таки йдеться про хорватів з Угорської Русі, адже вона розташована найближче до Візантії, а події 921 р., своєю чергою, свідчать про те, що Гонти на той час практикували далекі походи на південь.

Крім того, відомості з Никаноровського літопису про князя Олега, який представив себе у Києві як «гость землі подугорської», також підтверджують гіпотезу про те, що Гонти були його близькими родичами і тому, щойно звільнившись від морав’ян, негайно увійшли до складу Київської Русі або, щонайменше визнали себе її васалами [ПСРЛ. — Т. XXVII. — М., 1962, с. 19].

Нині неможливо відновити в усій повноті русько-угорські взаємини кін. IX -—- поч. X ст., однак те, що саме угорці допомогли Олегу захопити князівський трон у Києві, свідчить, що традиції руського-угорського союзу сягають 882 р. і трикутник Гонта-угорці-Олег виглядає досить правдоподібним [Маргер Г. Русько-угорський союз IX ст. у світлі літописів // Український історичний журнал. — 1969. — №7. — С. 76-87].

Візантійський імператор отримав відомості про Велику Хорватію від самих білих хорватів, які були у складі посольства київського князя Ігоря під час переговорів 944 р. про підписання мирної угоди. Отже протягом 907-949 рр. (час написання трактату) Велика Хорватія, а отже і значна частина Угорської Русі входила до складу Київської Русі.

У 955 р. ситуація дещо змінилася, але знову ж таки на користь Великої Хорватії. Хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і у 955 р. у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.

З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

Київ у 955 р. втратив свій контроль над територією мало не усієї Великої Хорватії, за винятком хіба що Стільська, оскільки Святослав був дитиною і у київської династії вже не доходили руки до своїх найзахідніших земель.

Таким чином, і після 955 р. Велика Хорватія продовжувала існувати не під контролем Києва, а під контролем Любеча (Лібіце). Це тривало близько 40 років, і, зрозуміло, що такий стан речей не влаштовував ні Київ, ні Прагу, ні Гнезно.

Першим спробував повернути білих хорватів до Київської Русі Володимир Великий, який у 992-993 р. вогнем і мечем пройшов східну Хорватію мало не до Кракова [ПСРЛ. — Т. II, с. 82].

У 995 р., скориставшись розгромом хорватів на сході, західним хорватам завдали удару чехи. Вони зруйнували Лібіце (Любеч) і разом із Києвом поділили між собою усю територію Великої Хорватії (ось чому, за Нестором кордони Київської Русі сягали Чехії — Київ знову повернув у своє володіння Угорську Хорватію Гонтів) [Там само].

Однак, спільний з чехами кордон по Вагу протримався не більш 7 років. І киян, і чехів переграв Болеслав Хоробрий, який одружився спочатку з роду Гонтів, а потім ще й на доньці хорватського князя на Прикарпатті Добромира і у 999 р. зайняв Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси, і Велика Хорватія припинила своє існування чи, точніше, у 1000 р. перейшла як спадок від його хорватських дружин у руки Болеслава Хороброго. І Галл Анонім, і Польсько-угорська хроніка XIII ст. одностайно стверджують, що кордон між Угорщиною і Польщею проходив по лінії Дунай-Вац-Тисафюред, і це, власне, був тоді етнічний кордон між угорцями і русинами [Лемківщина, 1988. Карта; Кuzmiк, з. 270-282].

Якщо династія хорватського князя Крака припинила своє існування в силу природних причин (у Добромира не було синів, а лише одна дочка), рід Славників повністю винищили чехи, то Гонти мали численну родину та безліч від­галужень, тож не дивно, що політична історія південної частини Українських Карпат протривала аж до 1321 р. І ця історія була бурхливою і не менш цікавою, ніж історія Київської Русі.

Цит за: Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати.  Перша частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини»:

«Наразі відомо, що знані під етнонімом хорвати племена довгий час співвідносилися передусім із регіоном на північ від Карпат, тобто з Галичиною. Досліджуючи це питання, Джош Маршал натрапив у Новій Британіці на такий текст: «Хорвати міґрували в VI столітті з Білої Хорватії, регіону, який зараз є в Україні», а у «Hrvatski leksikon» є такі слова: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до XI століття носили ще два племені: Хорвати в Польщі й у Чехії». Руський літопис «Повість минулих літ» також згадує існування хорватських племен на території сучасної України, але це, ймовірно, ті самі Білі Хорвати».

Багато ниток пов’язують хорватів саме з Галичиною. Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в часах свого найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вепру, верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.

Своєю чергою, дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач, крім Галичини, включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію та Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.

Цікаво зазначити, що той самий Клаїч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX століття жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. А мешканці околиць Володимира Волинського (за твердженням іншого хорватського історика, Мірко Відовіча) – просто хорватами. Клаїч вважає, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покладаючись на візантійського цісаря Костянтина VII Порфорогенета (Багрянородного), Клаїч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи Костянтинових Бойків зі сучасними карпатськими Бойками, що надає йому можливість точніше встановити місцезнаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи Костянтинових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч, ідентифікував русинів Галичини з білими хорватами.

Цікаво зазначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б.Д.Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини та Волині не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів, і наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало принаймні від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював частину Білої Хорватії.

З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М.Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.

Цікавий казус відзначає історик М.М.Чуріч: 1836 року у Відні вийшла збірка пісень галицьких русинів, укладена К.В.Войціцьким «Pieśni ludu bieło-chorwatów albo rusinów».

Але чи хорвати в Галичині були білими? Чи була галицька Хорватія – Хорватією Білою? Хорватський учений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лінгвіста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва «бiлi хорвати» за іранською термінологією, прийнятою у слов’ян, означає «західні хорвати».

Найповніші відомості про цей хорватський масив збереглися у трактаті «Про управління імперією» вже згаданого візантійського василевса Костянтина VII. З трактату випливає, що після того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпатті. Сам автор трактату, користуючись окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити й узгодити, ймовірно, плутав поняття Білої та Великої Хорватії.

Інших писемних джерел, де також згадано хорватів (ПМЛ, польська хроніка Вінцентія Кадлубка, “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого, легенди про чеського князя св. Вацлава), небагато. Із них випливає, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. У її західний частині була держава Біла Хорватія, яка, можливо, теж мала назву Великої. Східні землі Великої Хорватії продовжували називатися Великою Хорватією – що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Між Білою Хорватією та східними землями Великої Хорватії під кінець I тисячоліття вклинилися сілезькі та лехітські племена. Головними з яких були вiсляни – вони зайняли Краків, що став їхньою столицею.

Починаючи від перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена), бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів. Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в басейні Білої Ельстер.

Вже було коротко згадано про іранські впливи на розвиток європейських етнонімів. Узагальнюючи попередні результати наукових пошуків і власні дослідження, О.В.Майоров простежує, як іранський етнонім «хорват» трансформувався в слов’янське середовище. Він вважає, що під час гунської навали іраномовні хорвати рушили зі східних районів Донщини на північний захід – до Карпат, де зіткнулися зі слов’янами й передали їм свою назву.

Прабатьківщиною хорватів-слов’ян, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й частково Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Період створення прадавнього племінного об’єднання хорватів Прикарпаття О.В.Майоров визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття.

Продовжуючи мову про іранське коріння хорватів, слід згадати, що вишукуючи власне коріння, хорватські антропологи зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Волині та Галичині існує специфічна раса – савідна (названа від річки Сава в Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими комплексіями (очі, волося, шкіра – на відміну від темних динарських). Зороастрійці Ірану та пуштуни Гіндікушу як окрема расова група є чи не чистими савідами. Це й було однією з підвалин у встановленні іранського походження хорватів. Хорватські антропологи також наголошували ідентичність у співвідношені груп крові між хорватами, галичанами та зороастрійцями Ірану. На погляд хорватських енциклопедистів, динарська раса є іранського походження, її присутність на Європейському континенті вказує на шляхи розселення іранських племен в Європі. Пояс динарської раси охоплює межі від Дону, через Центральну Україну, Південну Польщу, Словаччину, Австрію, сягає Тіролю та Баварії на заході, охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію, досягаючи значної концентрації власне в Галичині, Закарпатті, Словаччині та між балкансько-адріатичними хорватами. Водночас савіди, хоч і зустрічаються на всій території розселення динарської раси, особливої концентрації сягають власне в Хорватії, північній Боснії та Галичині. Етнограф і антрополог Від Баленовіч наголошував як на расовій ідентичності хорватів і галичан, так і на ідентичності орнаментів вишивки рівнинних хорватів та рівнинних галичан, як рівно ж гірських хорватів і галицьких гуцулів.

Між усіма слов’яномовними народами тільки хорвати й українці у своїх мовах мають ікання, тобто старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській (під впливом мовних процесів у Галичині) та в ікавських говірках хорватської не в загальнослов’янське «є» чи «е», а в «і»: свіча = svića, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінґвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов. Хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська мають спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик (-ік).

Власне хорватські та галицькі говори зберегли іранські топоніми та й деякі слова: з хорватської vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut, torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники ватра, хижа, зєть (зять), стрик (стрий, стрийко), вуй (вуйко), кут, торба, леміш, мацько. Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana, Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Саме походження назви Галичина є доволі цікавим: біля Галича є Галчина могила, одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь іранського походження). Можливо, саме при злитті галлів та хорватсько-іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон, та й галльські народи шанують цього птаха) походить назва галицького краю.

Як і для хорватів, навіть після кількох віків християнізації для галичан суттєвою компонентою їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожбит (точніше ворожка) користуються в селі однаковою повагою і сприймаються як представники рівнозначних сил. В Галичині можна простежити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький хребет на Львівщині починається Білою горою, а завершується в Підкамені Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра, іранське Зердашт, спільнокореневе із словом «золото»).

Цікавою паралеллю є клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду. Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина – один герб на кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з західною частиною Хорватії. Власне у сарматизмі (сармати – також іраномовний народ) шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження (якщо не по крові, то за приналежністю до традиції) цього суспільного прошарку, а в цьому випадку – хорватське». 

Виходячи зі сказаного вище, закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше було би називати КАРПАТСЬКИМИ ХОРВАТАМИ, як першим пропонував Я. Iсаєвич, а не  БІЛИМИ ХОРВАТАМИ, якi розмiщались у верхiв’ях Вiсли та Одри і басейні Білої Ельстер. Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].

 

КАРТИ

1715 р. Гійом Деліль (Guillaume Delisle; 1675—1726), французький географ та картограф. Карта – «Imperii Orientalis et Circumjacentium Regionum» (Східна Імперія за творами Константина Багрянородного, X ст.). На карті Західна Україна та частина Поділля – MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія), яка на сході межує з Руссю (RUSSIA). MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія) є частиною SCLAVONIA (Склавонії). Карта поміщена також в атласі «Atlas nouveau» 1742 р.

1831 р. Марія Регіна Корженьовська (Maria Regina Korzeniowska; 1793—1874), поміщиця Подільської губернії Російської імперії, картограф. Карта «POLSKA nabytki od roku 860–1333». Поміщена в атласі  «Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski». Атлас виданий у співпраці з Лелевелем і С. Шавашкевичем. Видавництво Варшава. М. Корженьовська також опублікувала «Génealogija Królów polskich» (Вільно, 1839) і «Genealogiczny obraz monarchów polskich» (1845).

На карті позначені з межами: Хорватія Велика (територія включала теперішню Східну Польщу, частину Словаччини, закерзонські українські землі, теперішнє м. Краків, північна межа – р. Західний Буг), Хорватія Червона (територія теперішніх міст Перемишль та Галич, на сході межувала з Волинню, південна межа – р. Прут), Хорватія Закарпатська (територія Придунайської низовини, південна межа доходила до р. Дунай, північна межа – Татри та Карпати).

1836 р. Ходзько Борейко Леонард (пол. Leonard Chodźko; 1800–1871), білоруський і польський історик, географ, картограф, видавець, архіваріус і громадський діяч. Карта “POLOGNE 1055-1066”. На карті Польща показана як країна без фіксованої межі. Хорватія (KHROBATIE) – від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході.

1861 р. Ходзько Борейко Леонард  видав книгу  «Histoire de la Lithuanie et de la Ruthénie» в якій міститься карта "SLAVO-POLO NAISE aux VIII et IV Siecles...Rurik 862». Карта показує політичну ситуацію на 862 р. 

Велика Біла Хорватія (GRANDE KHROBATIE BLANHE) – від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході. На Схід від Перемишля – Червона Хорватія.

1844 р. Хоуз Антуан Філіп  (Houze Antoine Philippe), французький вчений. Карта «La Russie, la Suede, la Norwege et le Danemarck a la fin du IXe. siecle. Dresses sous la direction de A. Houze» (Росія, Швеція, Норвегія та Данія в кінці IX. ст.). Опублікована мапа в «Atlas historique et geographique de la Russie, la Suede, la Norwege et le Danemarck. Carte II. (Paris, Chez P. Dumenil, editeur, rue des Beaux-Arts, 10. 1844)».

Білі хорвати (Belohrobates) – від верхів'я р. Вісли, р. Сяну, р. Дністра, р. Прута до р. Зх. Буг. Південна межа – Карпати та Татри (кінець IX ст).

1846 р. Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803–1892), німецький картограф та географ, вчений). Карта «Die Länder an der untern Donau vom V ten. bis in das X te Jahrhundert» (Країни нижнього Дунаю з 5 до 10 століття).  Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846». Друге видання атласу – 1853-1854 рр., третє – 1880 р.

Країна Хорватія (Сhrobatіа) – від верхів'я р. Вісли до р. Зх. Буг. Південна межа – Карпати та Татри (період з V до X ст).

1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa im Anfange des VI. Jahrhundert's» (Європа на початку VI ст.).  Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846».

Ареал  проживання Хорватів (CHROWATEN) – Верхів'я Вісли, Карпати, до верхів'я р. Прут (початок VI ст.).

1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa zur Zeit Carl's des Grossen» (Європа під час Карла Великого).  Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846».

Арел поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – від витоків р. Одер до витоків р. Дністер (Карпати, Закарпаття, Прикарпаття) (768–814 рр.).  

1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa in der zweiten Haelfte des Xten Jahrhundert's» (Європа у другій половині X ст.). Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846». 

Ареал поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – від витоків р. Сян (теперішнє м. Перемишль) до теперішньої Молдови (Карпати, Прикарпаття, Буковина) (друга половина X ст.).

1846  р. Карл фон Шпрунер. Карта «Die Volker und Reiche der Slaven zwischen Elbe und Don bis 1125» (Народи та імперії слов'ян між Ельбою і Доном до 1125 р.). Масштаб 1:5 000 000. Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846.».

Хорватія (Сhrobaсіа) – від верхів'я р. Одер до Лисої гори (Сандомирщина) (період до 1125 р.). 

1880 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa zur Zeit der Herstellung des abendländischen Kaiserthums durch Otto I. (962)» (Європа на час встановлення західної імперії Оттон І. (962).  Мапа опублікована в атласі «SPRUNER-MENKE HAND-ATLAS FÜR DIE GESCHICHTE DES MITTELALTERS UND DER NEUEREN ZEIT. DRITTE AUFLAGE VON D^R. K. v. SPRUNER’S HAND-ATLAS, NEU BEARBEITET VON D^R. TH. MENKE. 90 colorirte Karten in Kupferstich mit 376 Nebenkarten.

Ареал поширення Хорватів  (Сhrobaten) – верхів'я р. Вісли, Надсяння.

1880 р. Карл фон Шпрунер. Карти: «Russland» на одному аркуші: 1. Slawen nördlich der Donau, 850–900. – 2. Russland in den Jahren 900 bis 966. – 3. Porogen des Dnjepr. – 4. Russland in den Jahren 966 bis 1114. – 5. Russland von der Besiegung der Petschenegen durch die Polowzer und der Erweiterung der Nowgorodischen Republik nach Nordosten um 1114 bis zur Zerstörung Kiew’s durch die Tataren 1240. – 6. Kiew. – 7. Kiew und Höhlenkloster. – 8. Esthland, Livland, Kurland zur Zeit des Schwertordens, 1201–1237. Von Th. Menke. Опубліковані в атласі «SPRUNER-MENKE HAND-ATLAS FÜR DIE GESCHICHTE DES MITTELALTERS UND DER NEUEREN ZEIT. DRITTE AUFLAGE VON DR. K. v. SPRUNER’S HAND-ATLAS, NEU BEARBEITET VON DR. TH. MENKE. 90 colorirte Karten in Kupferstich mit 376 Nebenkarten».

Карта «Slawen nördlich der Donau, 850–900» (Слов'яни. 850-900 рр.). Ареал поширення Червоних Хорватів (Rothe Сhrobaten) – верхів'я р. Вісли, Карпати, Надсяння – до Зх. Бугу; Білих Хорватів  (Weisse Сhrobaten) – від Дунаю до середньої Вісли.

Карта «Russland in den Jahren 900 bis 966» (Русь. 900–960 рр.). Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Тиса, верхів'я р. Вісли, Надсяння.

Карта «Russland in den Jahren 966 bis 1114» (Русь. 966–1114 рр.). Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Тиси, верхів'я р. Вісли, Надсяння.

1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє (Louis Dussieux; 1815 —1894), французький історик, географ). Карта «Carte Ethnographique de L'Europe» (Етнографічна карта Європи).  Серед українців (малоросів) Луї-Етьєн Дюсьє  розрізняє: Запорозьких Козаків (Cozaques Zaporoguues, нижня течія р. Дніпро), білих хорватів (на північ від Львова), древлян (на південь від р. Прип’ять, між написами Волинь та Полісся), бужан (середня течія р. Зх. Буг), дулібів (на Поділлі, у верхів’ї Пд. Бугу), сіверян (на північ від р. Десна), тиверців (Одещина, між ріками Дністер та Пд. Буг) та ін.

1863 р. Жорж Ерхард (Georges Erhard; 1821–1880), французький картограф. Карта «Carte Ethnographique des Pays Slaves au IX Siècle» (Етнографічна карта слов'янських країн у IX столітті). На південь від Кракова (верхів’я Вісли) – Білі хорвати (KHROBATES BLANCS); у верхів’ї Сяну та у Придністров’ї (Галичина) – Червоні хорвати (KHROBATES ROUGES).

У період 1879-1901 рр. німецький вчений Дітріх Реймер (Dietrich Reimer; 1818–1899) опублікував історичний шкільний атлас. Карта «Süd- und West-Europa nach der Theilung des fränkischen Kaiserreiches im Vertrage zu Virodunum im Jahre 843» (Південна та Західна Європа. 843 р.). Масштаб 1:8 000 000.

Ареал поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – верхів’я Вісли, верхів’я Тиси (Закарпаття). На сході межа – з Бужанами та Тиверцями, на Півдні – з Моравією та Болгарією, на Півночі – з Мазовшанами та Дулібами. (843 р.).

1877 р.  Карл Вольф (Carl Wolff), німецький вчений. Атлас «Historischer Atlas». Перше видання 1875 р. (18 карт), друге – 1877 р. (19 карт та текст). Карта «Mittel-Europa im Jahre 1000» (Центральна Європа. 1000 р.). Масштаб 1:5 000 000.

Країна Хорватія (Сhrobatіа) в складі Польщі. Територія – від верхів'я р. Вісли до р. Зх. Буг (1000 р.).

1886 р. Густав Фердинанд Дройсен (Gustav Droysen; 1838–1908), німецький історик. Атлас «Allgemeiner historischer Handatlas». В атласі розміщена карта «Deutschland um das Jahr 1000» (Німеччина близько 1000 р.).

Хорватія (Сhrobatіа) – від верхів'їв р. Вісли та р. Просни (басейн р. Одер) до р. Сян. (період з V до X ст..). 

1900 р. Карта «Слов'янські народи в кінці X століття». Ілюстрація до статті «Слов'яни» з енциклопедії Брокгауза й Ефрона (1890-1907). На мапі показані: Хорватія (територія русинів - верхів'я р. Вісли);  на Балканах – народ Хорвати. У північній частині Західної Померанії  (на лівобережжі річки Одра) позначено західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) – УКРАНИ (укряни або у́кри).

З історичних джерел відомо, що західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) украни, укряни або укри (нім. Ukranen, Ukrer, Vukraner; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie)  заселяло у VI—XII ст. землі навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині. Також на польсько-німецькому кордоні розташоване місто Уккермунде.

Плем'я Украни згадується 934 р. сакським істориком Відукіндом Корвейським. (Vucrani, Ucrani). Також письмово згадується єпископом Бранденбурга в 947 р.

954 р. маркграф Східної Саксонської марки Геро I у союзі з зятем імператора Священної Римської імперії Оттона I Великого Конрадом I розпочав кампанію з захоплення земель укранів (ратари), які після битви під містом Лучин (929 р.) увійшли до складу Північної Саксонської марки Священної Римської імперії.  Німецький історик Відукінд Корвейський (925-980) у хроніці «Діяння саксів» зазначав, що Uchri — це частина племені ротарів (вони ж — родарії), що входило до Велетської держави, яка охоплювала межиріччя Лаби (Ельби) та Одри (ІІІ, 42). В 954 р. укри — ротари підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили місто Воліслав (Валелебен) у Старій марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість саксів (Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», І, 36).

Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стогїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські лицарі Віхман і Екберт. Перший був проголошений королем і під його проводом полаби вторглися у Саксонію і заволоділи замком Кокаресцемія. На допомогу слов'янам поспішили угорські війська, але в 955 р. вони були розбиті саксами. Незабаром і полаби зазнали поразки на річці Раксі, а їх вождь Стоїгнів і 700 полонених були страчені. Але повстання вибухали і в 958, 959, 960 роках. В 963 році саксами були захоплені і союзники полабів лужицькі серби.

У 983 р., після повстань ободритів та лютичів, території укранів знов стали відносно незалежними, хоча вони перебували під постійним жорстким військовим тиском, особливо з боку саксів та Священної Римської імперії.

Укра або Укер (пол. Wkra, нім. Ucker) — річка довжиною 103 км на північному сході Німеччини, недалеко від польського кордону, протікає в землі Бранденбург (де називається як «Укер», нім. Ucker) і Мекленбург-Передня Померанія (де вже називається «Ікер», нім. Uecker). Назва річки походить від історичного слов'янського племені укри, що мешкало тут у VI-XII століттях, яку вони іменували відповідно своєї назви племені Укри (цит. за Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова», 2013).

1885 р. Олександр Ріттіх (дійсний член Російського географічного товариства і Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії) опублікував у Варшаві працю «Славянский мир: Историко-географическое и этнографическое исследование». У цій праці серед західних слов’ян згадує племена укрів (рос. - укров, укранов), що проживали біля річки Укри.  Річка «Укра»  позначена на карті (стор. 134). На стор. 49 цитата:  «Укране сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и но Финнову протоку, но Одрѣ, къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города былм: Пустоволкъ, тенерь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ».

Нижче на тій же сторінці Олександр Ріттіх називає укрів «українцями» (до їх складу входило плем'я «Речане» - проживали  по річці Одрі). Цитата: «…Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ». На карті на стор. 45 ми бачимо племена Украйнов і поруч - плем'я Речан, що входило до їх складу. На стор. 86, автор відзначає існування населеної слов'янами області «Крайна» - на території Австрії, Словенії та Північної Італії. Цитата: «Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Ее иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она no Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т. е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси».

Сучасна Крайна або Країна (словен. Krajina, vojvodstvo Kranjsko; нім. Krain, лат. Carnia, Carniolia) — область в Словенії, що займає велику частину країни, з центром в столиці цієї країни — Любляні. У минулому — герцогство і коронна земля (Kronland) Австро-Угорщини. Вперше згадується в 973 р. як частина герцогства Каринтія.

1903 р. Едуард Фріман (Freeman Edward Augustus; 1823–1892), англійський історик, професор нової історії в Оксфордському університеті. Атлас “Atlas to the Historical geography of Europe». Видавництво: «London; New York: Longmans, Green». В атласі містяться дві карти «Western Empire 843» (Західна імперія 843 р.) та  «Western Empire 870» (Західна імперія 870 р.) на яких зображено дві Хорватії.

На мапі – дві Хорватії (Chrobatia): Адріатична та Хорватія русинів (територія між верхів’ями р. Одер та р. Вісли (на півночі) та вірхів’ям р. Дунаю (на півдні).

1905 р. Чарльз Кольбек (Charles Colbeck; 1847–1903). Карта  «Europe 912» (Європа 1912 р.). Мапа опублікована в «The Public Schools Historical Atlas by Charles Colbeck. Longmans, Green; New York; London; Bombay. 1905» (Історичний атлас Чарльза Кольбека).

На мапі – дві Хорватії: Адріатична та Закарпатська Біла Хорватія з центром у Кракові.

1908 р. 1920 р. Елігіуш Невядомський (Eligiusz Niewiadomski; 1869–1923), польський художник, вчений і художній критик, борець за незалежність Польщі, убивця першого президента Польщі Габріеля Нарутовича. Карта «Polska za Mieczysława I-ego r. 992» (Польща за Мечислава I. 992 р.). Мешко I (Мечислав I; близько 935—992) — перший історично вірогідний польський князь з династії П'ястів; батько короля Болеслава I Хороброго.

Хорватія (CHROBATOWIE) займає простори від Кракова до Західного Бугу. Версія карти 1920 р. – суттєво збільшені кордони Польщі (шляхом українських і литовських земель). Країна Хорватія на карті відсутня.

1911 р. Вільям Роберт Шеферд (William Robert Shepherd; 1871–1934), американський історик та картограф. Атлас «Historical Atlas».

Карти: «Europe and the Byzantine Empire about 1000» (Європа 1000 р.) та «Central Europe, 919-1125» (Центральна Європа 919-1125 рр.). На картах назва Хорватія (Chrobatia) міститься північніше Кракова.

1918 р. Юзеф Міхал Базевич (Józef Michał Bazewicz; 1867–1929), польський картограф та публіцист. Карта «Polska oraz narody i plemiona słowiańskie za Mieczysława Igo (koniec X wieku)» (Польща та слов'янські нації й племена за Мечислава I (кінець X cт.). Мапа поміщена в його «Atlas historyczny Polski, wydanie II». На карті на місці білих хорватів – вісляни, а хорвати – за Дунаєм. Червенські городи показані в складі Польщі.

Висновок. 

Отже, починаючи з 12 століття і до теперішнього часу на європейських картах Україна й УКРАЇНЦІ були завжди ПРИПИСАНІ.  У різний історичний період наші землі називалися по різному (Русь, Поділля, Волинь, Червона Русь, Україна – країна козаків і т. п.).

Втративши свою державність у 14 ст. УКРАЇНЦІ протягом віків боролися і борються тепер за свою СВОБОДУ. Феномен УКРАЇНСЬКОГО народу – ЗАПОРОЗЬКІ козаки сприяв тому, що починаючи з кінця 16 ст. , все 17 ст., і першу половину 18 ст. УКРАЇНУ ототожнювали з Козацькою державою (сотні карт цього періоду про це свідчить).

Назву «Україна» як держава уперше на міжнародному рівні було зафіксовано у матеріалах Віленського перемир'я 1656 року між Річчю Посполитою та Московським царством, а потім — тексті Бучацького перемир'я 1672 року між Річчю Посполитою та Османською імперією та в Андріанопольських мирних договорах 1713 року між Стамбулом, Варшавою та Москвою. У 1676 році гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький почав титулуватися як «гетьман Війська Запорозького, князь України».

І лише з  проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.

 *Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.).Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html

*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.