пʼятницю, 5 лютого 2021 р.

НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН (КІМЕРІЯ, СКІФІЯ, САРМАТІЯ, РУСЬ, РУТЕНІЯ, ЧЕРВОНА РУСЬ, ЧОРНА РУСЬ, БІЛА РУСЬ, МАЛА РУСЬ, ХОРВАТІЯ) НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII-XIX ст.)

Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон  історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КАРТОЗНАВСТВА

 Історична географія є прикладом утворення нової галузі знань внаслідок інтеграційних процесів у гуманітарних та природничих науках. Вона виникла на межі історії і географії, а сучасний стан її розвитку супроводжується щораз ширшим залученням даних багатьох інших спеціальних дисциплін, зокрема кліматології, ландшафтознавства, екології, етнології, археології, антропології. Попри те сьогодні, як і на початку формування історико-географічних студій, серед істориків та географів тривають дискусії стосовно їх предмету і завдань [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

У добу античності та в епоху середньовіччя між історією і географією не було чіткої межі. «Історії» та «географії», написані у той час, можна віднести до особливого історико-географічного жанру. Вони, як правило, мали описовий країнознавчий характер і містили географічні та історичні відомості. До цього жанру відносяться праці грецьких і римських авторів, зокрема, «Історії» Геродота і Плінія Старшого, «Географії» Страбона і Клавдія Птолемея, а також твори істориків візантійської школи -Йордана, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега. Історикогеографічні описи продовжували також домінувати в епоху Відродження [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

Наприкінці ХVІ ст. на початку ХVП ст. німецький вчений Філіп Клювер одним із перших виокремив «нову» географію, завдання якої полягало у вивченні сучасного стану природи і країн, від «історичної», що мала описувати географію земель і країн в історичному минулому [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

Однак справжнє становлення історичної та географічної наук відбулося тільки у ХVIII ст. коли поступово розмежувався предмет їхніх досліджень. Одночасно з процесами диференціації історії та географії робилися спроби нових синтезованих підходів до вивчення суспільних і природних процесів, внаслідок яких почала формуватися історична географія як спеціальна дисципліна. Поєднання диференційних та інтеграційних підходів в історичній 1 географічній науках характерне також для сучасного етапу, що, певною мірою, ускладнює чітке визначення предмету їхніх досліджень та предмету історичної географії, зокрема. Питання предмету і структури історичної географії дискусійне ще Й тому, що їх визначення залежить також від фаху дослідника: історики розглядали історичну географію як спеціальну дисципліну історії, а географи - як галузь географії [Щодра Ольга Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. — Львів, 2016].

Слід також розрізняти поняття «історія картографії» й «історична картографія». В силу традицій дуже часто, особливо в середовищі істориків, коли йдеться про історію картографії, помилково використовують термін «історична картографія».

У дійсності історична картографія є галуззю тематичної картографії, яка займається розробленням і створенням історичних карт, тобто карт, що відображають певні історичні події та процеси.

Історична картографія — спеціальна географічна та історична  дисципліна, яка займається вивченням, створенням і використанням історико-географічних карт та атласів, а також досліджує стародавні карти та історію картографії. Як самостійна галузь знань виникла на поч. XX ст. на стикові історії, географії та картографії. Тривалий час розвивалася в руслі досліджень давніх карт як пам'яток картографії і як джерел, свідчення яких можна використовувати для вивчення природних та історико-політичних змін тощо.

Предметом історії картографії України є відображення території України у картографічних творах від найдавніших часів до сьогодення з урахуванням усього різноманіття підходів, способів і методів створення та використання карт. Розвиток картографування невіддільний від конкретних суспільних умов (політичних, економічних, культурних). Інакше кажучи, крім самого дослідження старовинних карт і атласів українських земель, ця галузь знання вивчає науково-методичні, техніко-технологічні, організаційні умови створення їх в конкретний історичний час, а також діяльність творців карт (картографів, видавців, граверів, друкарів). У територіальному аспекті об'єктом дослідження історії картографії України є українські етнічні землі [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Слід розрізняти й «Історію української картографії» та «Історію картографії України». Для характеристики першого поняття необхідними умовами є існування української нації та наявність автора картографічного твору за національною належністю чи українською громадянською позицією.

Картографування території України давньогрецькими та давньоримськими географами відбувалося у ті часи, коли не могло бути й мови про існування українського етносу чи державності. Так само не можна вважати зображення українських земель на численних (поширених в європейській картографії з другої половини XV ст.) птолемеївських картах предметом дослідження історії української картографії. Плідна картографічна діяльність в Україні польського вченого Е. Ромера з цих міркувань не може бути віднесена до історії української картографії, хоча його діяльність у Львові обов'язково треба розглядати у контексті як відображення в його картографічних творах українських земель, так і розвитку й функціонування картографічного виробництва в Україні. Тобто львівський період діяльності Е. Ромера є складовою частиною історії картографії України [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Раніше «Історію картографії» вважали складовою частиною «Картознавства», котре включало вчення про карти, огляд і аналіз відповідних джерел, методику їх використання. Нині, коли вона розглядається як самостійна наукова дисципліна, доцільно вживати термін «історична картографія» [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Картознавство — теоретичний розділ картографії, що вивчає картографічні твори (карти, атласи, глобуси, програмні продукти тощо), її елементи, властивості, види та історичний розвиток, а також способи практичного і теоретичного використання карт. Картознавство розглядає картографію як наукову систему, вивчає її предмет і метод, досліджує питання математичної основи карт, картографічної генералізації, способів і засобів картографічного зображення, класифікацій карт.

Старовинні карти із зображенням українських земель почали використовуватися в українській історіографії ще наприкінці XVIII – на  початку XIX ст.

Українські географи, історики та етнографи другої половини XIX ст. широко використовували картографічні матеріали як ілюстративний матеріал для своїх студій, однак історико-географічні та історичні карти в той час не виходили окремим виданням.Виникнення карт засвідчує існування певної цивілізації, суспільства, що займали значну площу і потребували візуалізованого знання про неї та навколишню територію. Тому первісно нинішня територія України фігурує як об’єкт зацікавлень інших народів та держав і з’явилася на картах ще за античності.

Оригінальною пам’яткою картографії є зображення частини території України на щиті римського воїна, знайденому в місцевості Дура Еуропус біля р. Євфрат на території сучасної Сирії, III ст. На вцілілому фрагменті щита показано узбережжя Чорного моря на північ від Одесоса (сучасна Варна).

Біля позначення міст (зображення  будиночків) чітко читаються назви: Тіра і Херсон[ес], між ними вміщено Боріс[тен] – Ольвію. Назву наступного за Херсонесом міста можна прочитати як Арт[абда] – «Семибожна» (одна з назв Феодосії). Дунай показано у вигляді двох ліній, що впадають в Чорне море. Вони підписані як Істр та Даноубіс [тен] [Трубчанінов С. В. Історико-географічні  дослідження. Кам’янець Подільський : Оіюм, 2008].

Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території  України є так звана Таблиця Певтінґера (Певтінгерова таблиця;Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст.  На карті  зображені Чорне й Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен  (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди.

У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія та Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча». На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначалося як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.

Рукописні креслення, плани, замальовки певних місцевостей, окремих міст України відомі вже із Середньовіччя. Назва «Русь» з’явилася вже на англійських Солійській та Герефордській, північнонімецькій Ебсторфській, ісландській картах (XIIXIII ст.). Морські навігаційні карти XIIXVII ст. (портолани) з позначенням узбережжя, морських румбів, напрямків вітрів досить точно передавали берегову лінію всього Чорного та Азовського морів, надавали відомості про народи та держави на їх узбережжі.

У середньовіччі територія України відображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань "Географії" К. Птолемея.

В рукописі “Географія” Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (Восьма карта Європи) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (Друга карта Азії) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст “Географії” (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467).

У цьому рукописі, на картах «Сарматія Європейська (Восьма карта Європи)» (Sarmatia Єvropє) та «Сарматія Азійська (Друга карта Азії)» (Sarmatia Asiatica) були зображені українські землі. На карті «Сарматія Європейська» (Sarmatia Єvropє) позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї), Алаунські, Амадоцькі та Карпати. На карті «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї) та Алаунські.

Уперше українські етнічні землі були відображені на перших друкованих картах в 1477 р. в Болонському виданні «Географії» К. Птолемея (тираж 500 примірників).  Карти були підготовлені способом мідериту Н. Германусом та видані Філіппо Бальдуіно.

1477 р. Карта «Сарматія Європейська» (Восьма карта Європи). На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. Масштаб карти  приблизно 1:5 700 000. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.

У наступному Римському виданні (1478) вперше поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.

1478 р. Рим. «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula). На карті напис – Sarmatia Europae.

Значним джерелом для з’ясування середньовічних уявлень про українські етнічні землі були загально географічні атласи XVIXVII ст., що з’явилися вже у друкованому вигляді.

Серед відомих на сьогодні картографічних джерел, виготовлених за допомогою географічної зйомки, визначення координат, застосування спеціальних інструментів, — карти Б. Ваповського, С. Мюнстера (XVI ст.), Г. де Боплана 1-ї пол. XVII ст., на яких позначена Русь-Україна. Саме на їх основі було створено перші друковані українські карти й плани XVII ст. (плани Києва у «Тератургімі» Атанасія Кальнофойського 1638, «Києво-Печерському патерику» 1661).

Історична картографія — спеціальна географічна та історична  дисципліна, яка займається вивченням, створенням і використанням історико-географічних карт та атласів, а також дослідженням стародавніх картографічних зображень.

         

Дослідження картографування в Україні в ХIХ ст.

Старовинні карти із зображенням українських земель почали використовуватися в українській історіографії ще наприкінці XVIII – на  початку XIX ст.

Українські географи, історики та етнографи другої половини XIX ст. широко використовували картографічні матеріали як ілюстративний матеріал для своїх студій, однак історико-географічні та історичні карти в той час не виходили окремим виданням.

Свій внесок до історико-картографічних досліджень України зробили поет, філолог, історик, етнограф, археолог і педагог Я. Ф. Головацький (1814-1888); історик, археолог, етнограф і археограф В. Б. Антонович (1834-1908) та ін.

Український і російський історик та археограф Д. М. Бантиш-Каменський (1788—1850) як додаток до 4-томної «Історії Малої Росії...» у 1830р. опублікував російський переклад Генеральної карти України Ґійома Боплана.

Вагому роль у дослідженні історії географії та картографії українського Причорномор'я відігравало Одеське товариство історії та старожитностей (1839-1922) – перше наукове товариство в Україні, що вивчало археологічні й історичні пам'ятки південної України і створило службу їх охорони. Товариство видавало «Записки Одесского общества истории и древностей» (1844-1919, т. 1-33), у яких часто публікувались матеріали з історії географії та картографії. Одним із засновників товариства був український і російський історик, статистик, економіст, етнограф, письменник, публіцист, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1856) Аполлон Олександрович Скальковський (1808-1898), який досліджував і використовував карти України XVII-XVIII ст.

Першим з українських вчених Галичини почав розробляти історичну картографію професор історії Львівського університету Ісидор Шараневич (1829–1901). Головним предметом його досліджень було Галицько-Волинське князівство та західноукраїнські землі XV–XVIII ст. У своїх працях він широко використовував архівні фонди і на їх основі досліджував історичну топоніміку — старі назви поселень, давні шляхи, назви гір, річок, урочищ тощо, вважаючи їх важливим допоміжним історичним джерелом. Першою його працею і першою «ластівкою» західноукраїнської картографії була карта «Львів за часів панування руських князів», вміщена в книжці «Стародавній Львів» (Львів, 1861). В «Історії Галицько-володимирської Русі» (Львів, 1863) Шараневич дав карту «Галицько-володимирська Русь і її важливіші місцевості до року 1453». Автор поставив своїм завданням точно визначити всі старовинні поселення на цій території, не тільки згадані в літописах, але також відомі із тогочасних документів. Свої погляди на значення топоніміки Шараневич виклав у праці «Исследования на поли отечественной географии и истории» (Литературный сборник, изд. обществом Галицко-русской Матицы, 1869), до якої додав карту «Картина земель перед і за Карпатами з погляду на старовинну комунікацію народів». Це була цікава спроба відобразити карпатські шляхи і переходи, відомі у середньовіччі. У дослідженні «Критичний погляд на історію карпатських народів» (Львів, 1871), опублікованому німецькою мовою, знаходимо карту «Карпати у стародавні віки» та перерисовану частину Пейтінгеріанської карти [Крип’якевич І. П. Історична  картографія у Західній Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267].

На початку 60-х років XIX ст. історичною картографією займався також педагог і письменник-популяризатор Василь Ільницький (1823—1895), який виготував карти «Городище стародавнього Звенигорода» у книжці «Стародавній Звенигород» (Львів, 1861), «Царство Данила галицького» у виданні «Стародавня Теребовля» (Львів, 1862) та «Русь, Польща і Литва в XIV столітті» у публікації під псевдонімом Подолянин, «Перегляд южноруської історії від р. 1337—1450» (Львів, 1875).

У своїй фундаментальній праці «Описание Киева» (1868) відомий історик й етнограф М. Закревський простежив по картах X—XIX ст. історію Києва. Він склав кілька історичних карт, які характеризували ключові моменти еволюції стольного граду: «План Киева X в. во времена св. княгини Ольги», «План Києва от 988 до 1240 г., то есть до разорения его Батыем», а також плани міста 1400—1600, 1700—1800, 1864 рр.

Олександр Барвінський у популярній «Ілюстрованій історії Русі» (Львів, 1890) дав дві карти: «Карта Русі за князів» та «Карта Русі за часів Великого кн. Литовського і козаччини». У пізнішому виданні цієї ж книжки «Історія України — Русі» (Львів, 1904) є тільки одна «Карта України — Русі і сусідніх держав», в якій всуміш наводяться дані про слов'янські племена князівства XI—XVIII ст., Слобідську Україну та Кримську орду.

У 1893 р. був виданий факсимільний план Києва, укладений в 1695 р. полковником Г. Ушаковим, з науковим коментарем. Цілу низку археологічних карт Київської та Волинської губерній видав український вчений В. Антонович (1895, 1900).

Пам'ятки старовини, у тому числі й картографічні, досліджувало Історичне товариство Нестора-літописця (1873-1917 pp.) у Києві (з 1874 р. – при Київському університе-ті). Історичне товариство Нестора-літописця у різні часи очолювали B. C. Іконников (1841-1923), В. Б. Антонович (1834— 1908), М. Ф. Владимирський-Буданов (1838-1916), О.М. Лазаревський (1834-1902), які в своїх історичних дослідженнях широко використовували картографічні матеріали. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца» (1879— 1914, т. 1-24). Саме на засіданнях цього товариства неодноразово виступав перший видатний український історик- картознавець Василь Ляскоронський (1856-1928).

Отже, роботи джерелознавчого характеру з історії картографії починають виходити на прикінці XIX ст., значний інтерес мають праці українських вчених В. Г. Ласкоронського і В. Кордта.

В. Г. Ляскоронський майже 30 років досліджував історичну картографію та географію України. Він опрацював картографічні фонди бібліотек Києва, знайомився з фондами бібліотек Кеніґсберга, Парижу, міст Голландії та Великої Британії. В. Ляскоронський описав понад 40 рукописів і видань іноземних картографічних матеріалів, започаткував тему персоналій великих картографів минулого (Ґ. Боплан, В. Гондіус). Монографічні роботи В. Ласкоронського (Иностранные карты и атласы, относящиеся к южной России. Киев, 1898; Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. Киев, 1901; Боплана карта Киевского воеводства. – Чтения Историческом обществе Нестора-летописца, 1899, кн. 13, отд. 111. С. 144) про іноземні карти і атласи матеріалів (при цьому автор не уникнув деяких фактичних помилок) охоплюють територію України і стосуються матеріалів XVI–XVII ст..

Найбільший внесок у становлення українського картознавства зробив Веніамін Кордт (1860-1934) – директор бібліотеки Київського уні¬верситету, пізніше – завідувач відділом Всенародної бібліотеки України. У 1899 р. Веніамін Кордт вперше почав видавати друковані каталоги із зображенням та детальним описом карт у роботі «Материалы по истории русской картографии». Усього вийшло три випуски (1899, 1906, 1910), які включали більшою мірою мапи сучасної України. За цю працю він був відзначений Уварівської премії у 1911 р.

1931 р. його праця – «Матеріяли до історії картографії України. Київ. Археографічна комісія Всеукраїнської академії наук».

Цінність атласу полягає не тільки у фактичному матеріалі репродукцій, а й у коментарях, якими супроводжуються карти. Вагомий вклад В. Кордта також у бопланознавство. За оцінкою Я. Дашкевича, «капітальні праці Кордта становлять золотий фонд картознавства України» .

 

Дослідження картографування в Україні в ХХ ст.  і в XXI ст.

У 1902 р. В. В. Іванов уклав  Атлас Харківського намісництва 1787 р. з топоописом. У 1906 р. професор Київського університету Ю. Кулаковський репродукував портолан Чорного моря Бенінкази.

Свій внесок до історико-картографічних досліджень України зробили відомий громадський діяч, академік Всеукраїнської академії наук (з 1919 р.) Д. І. Багалій (1857-1932); видатний історик, творець національної концепції історії України, академік Всеукраїнської академії наук (з 1924 р.) і АН СРСР (з 1929 p.) M. C. Грушевський (1866-1934); історик, етнограф і фольклорист, археолог, письменник, лексикограф, академік АН УРСР (з 1929 р.) Д.  І. Яворницький (1855-1940); історик, академік АН УРСР (з 1958 р.) І. П. Крип'якевич (1886-1967) та ін.

М. Грушевський неодноразово звертався до картографічного матеріалу. Зокрема, сім історичних карт як ілюстрації були додані до його «Історії України-Русі» (1898—1903): «Колонізація Східної Європи перед III в. по Хр.», «Східнослов'янська колонізація з часів сформування Руської держави», «Київщина і Турово-Пінщина в XI—XIII в.», «Київ і околиця», «Чернігівщина і Переяславщина в XI—XIII в.», «Західна Русь в XI—XIII віках», «Українсько-руські землі в складі Польсько-литовської держави перед 1569 роком».

В його «Ілюстрованій історії України» (1913) було вже 29 карт.

У популярному виданні М. Аркаса «Історія України-Русі» (1908) було надруковано дев'ять кольорових історичних карт, серед яких «Землі, де живе Український народ тепер», «Українська земля перед III ст. по Хр.», «Запорізькі землі за Дунаєм», «Землі, або Вольності, Війська Запорізького Низового у 1700-х рр.» У його другому виданні «Історії України-Русі» (Краків, 1912) надруковано 8 карт, виконаних, напевно, В. Доманицьким.

В цей період вперше виникло питання про складення історичного атласу України, який був потрібний для школи та для пропаганди історичних знань серед широких кіл громадськості. План такого атласу склав доцент Львівського університету історик і географ Степан Рудницький. У 1917 р., під час першої світової війни, він почав готувати матеріали для історичного атласу. На жаль, йому не довелося закінчити роботу. В рукописі дійшло до нас вісім карт: 1) «Українські землі у скіфський період», 2) «Народи Східної Європи VIII—IX ст.», 3) «Руська держава в X ст.», 4) «Українські землі близько 1000 р.», 5) «Українські землі в XII—XIII ст.», 6) «Українські землі в XIV ст.», 7) «Українські землі 1387—1569 рр.», 8) «Українські землі після 1569 р.» [Крип’якевич І. П. Історична  картографія у Західній Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267].

Історичні й археологічні карти залучали відомі українські історики Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Крип'якевич,  та ін.

Д. Яворницький використовував карти XVIII ст. в дослідженнях історії Запорозької Січі. О. Лазаревський видав документ про початок картографічної діяльності в Україні Д. Дебоскета. М. Владимирський-Буданов використав карту Г. де Боплана для вивчення міграційних рухів нас. України в 2-й пол. XVI – 1-й пол. XVII ст.

Завдяки працям українських вчених Д. Багалія, Г. Величка, М. Кордуби, С. Рудницького, П. Чубинського на початку XX ст. було створено історико-картографічну основу для відображення етнічної території України, а також вивчені основні особливості її формування і розселення етнічних меншин.

Вклад у розвиток історії картографії України зробив і відомий російський історик світової картографії Лев Багров (1881-1957), який на початку XX ст. дослідив портолани Чорного моря та видав альбом їх репродукцій. Ім'я великого вченого є серед дослідників Ґ. Боплана і окремих російських карт на територію України (Лев Багров. Древние карты Чёрного моря. – Спб.: 1914).

Невелику добірку стародавніх карт території України у вигляді атласу видав у Києві 1919 р. (?) граф Михайло Тишкевич (1857-1930).

До карт бібліографії належить праця відомого географа академіка Павла Тутковського (1858-1930), яка містить картографічні видання до 1923 р. За словами самого автора, ці матеріали не претендують на всеосяжність. Картографічні видання до 1946 р. описав Н.Г. Некрасов.

Карти України досліджували історик, статистик і краєзнавець Лев Падалка (1859-1922), журналіст і політичний діяч Володимир Степанивський (псевдонім С. Подолянин, 1885-1957), поет і дослідник історії картографії Богдан Кравців (1904-1975), доцент Одеського університету Федір Петрунь (1894-1963), професор Національної школи живих східних мов у Парижі Ілько Борщак (1895-1959), професор Українського університету в Празі, мистецтвознавець та історик Володимир Січинський (1894-1962), професор Українського університету в Празі Серий Шелухин (1864-1938) [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Окремо вирізнимо дослідження С. Шелухина (1921; 1936) щодо вживання та розміщення назви «Україна» на географічних італійських, французьких, голландських, англійських і німецьких картах в XVI—XIX ст.

Запровадження курсів, в радянській Україні, історичної картографії у вищихнавчальних закладах  значно сприяло розповсюдженню знань з історії карт. Курси історичної картографії запроваджені на картографічних відділах технічних вузів і університетів, деякий час викладались в педагогічних вузах для спеціальностей географія. Спеціально для педагогічних вузів було видано посібник Г.М. Ліодта “Картоведение” (Москва, 1938), в якому

немало уваги приділено історичній картографії. Значний внесок зробив К. О. Саліщев, посібники якого являли собою по суті монографічні роботи з історичної картографії. Автор подає історію виникнення перших картографічних зображень поверхні, етапи розвитку картографії, застосування картографічних методів в різних галузях досліджень тощо. В згаданих посібниках окремо розділів щодо картографії України не вміщувалося [Пономаренко Л. А. Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело. 2022. 133 с.].

У 1937 р. В. Кубійович разом з іншими науковцями видав «Атлас України й суміжних країв». Це був найвизначніший географо-картографічний твір того часу, який мав на меті «огорнути оком ціле нашої національної території і в легко доступний спосіб, з допомогою мап і діаграм, пізнати найважливіші явища нашого життя в їх географічному розміщенні». До складу атласу входили 217 карт і схем з пояснювальними текстами. Карти охоплювали територію усіх українських етнічних земель: від р. Дон до Пряшівшини (тепер Словаччина).

Картографуванню України XVIII ст. присвячено небагато робіт, здебільшого це статті, розробки окремих питань. Зокрема, слід відмітити статті Ф. Є. Петруня (1955) та Е. С. Гаврилової (1956).

У 1950-х – 1960-х рр. В. П. Павлова проводила дослідження в галузі історичної картографії, присвячені території України на вітчизняних та іноземних картах XVI-XVII сторіч, картографуванню держави у XVIII і XIX століттях, територіям Західної України до 1939 року.

Дослідження старих карт як специфічних джерел історичної інформації проводили Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, Т. Балабушевич, Г. Боряк, М. Вавричин, С. Височенко, У. Кришталович, Ю. Лоза, Т. Люта (Гирич), О. Маркова, Л. Пономаренко, І. Сапожников, А. Симутіна, Р. Сосса, І. Ровенчак, Н. Падюка, А. Байцар та ін.

З позицій розвитку картографічних ідей та методів проводили дослідження А. С. Харченко (1908-1985), Е.С. Гаврилова (1917-1988), Я. І. Жупанський (1934-2009), В. П. Павлова, Л. Г. Руденко, О. І. Шаблій (1935-2023), В. О. Шевченко та інші вчені.

Доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка В. П. Павлова дослідила стан картографування території України з XVI до першої половини XX ст., при цьому найдетальніше - топографічну вивченість території України з XVIII ст. до 1917 p., а для західно¬українських земель – до 1939 р.

Історія розвитку географії в Україні опрацьована професором Ярославом Жупанським. Я. Жупанський дослідив загальний розвиток топографічного і тематичного картографування України в XVII-XX ст., уклав покажчик «Географія України в датах» (у тому числі картографічні видання), а також докладно вивчив історію топографічного й тематичного картографування території Чернівецької обл. (до кінця 1940-х років).

Огляд розвитку історичної картографії в Західній Україні з першої половини XIX ст. до 1939 р. здійснив І. П. Крип'якевич. Розвиток української картографії 1930-1940-х років досліджував О.А. Купчинський. Дослідженням перших українських тематичних карт присвячені праці львів’янів І. Ровенчака, А. Симутіної, С. Височенко.

На сьогодні українськими ученими зібрано колосальні відомості про давні карти, що відображають українські історико-географічні землі. Однією з перших історіографічних розвідок, у якій розповідається про розвиток історичної картографії на Західній Україні (до 1939 р.), є праця І. П. Крип’якевича [Історична  картографія у Західній  Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267.].

Найкраще досліджений в історії картографування території України період середньовіччя, що пояснюється опрацюванням істориками старих карт як історичних джерел. Тут слід відзначити Я. Р. Дашкевича (1926-2010) – найбільшого знавця середньовічних карт на територію України. Ярослав Дашкевич ґрунтовно дослідив картбібліографію (до кінця XVIII ст.), історіографію, а також зробив великий внесок у дослідження Бопланіани. За його редакцією підготовлено до друку факсимільне видання Спеціальної карти України Ґ. Боплана 1650 р. з науковим коментарем і покажчиком назв об'єктів, що підписані на карті

Протягом 1962-2010 pp. Я. Дашкевичем були опубліковані численні розвідки з історичної географії й картографії, картознавства. Зокрема, у його  розвідці (1985) зроблено історіографічний огляд розвитку картографічних досліджень в Україні, проаналізовано праці істориків-картознавців, які вивчали середньовічні карти України та публікували їх як окремими виданнями, так і в складі історичних, статистичних, топографічних, етнографічних та інших праць кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Марія Вавричин однією з перших у незалежній Україні почала відновлювати академічні дослідження української історичної картографії й досягла у цій справі значних успіхів.

Досліджувати історичну картографію М. Г. Вавричин розпочала статтею “Матеріали до історії картографії України XVІ ст. у фондах ЛНБ АН УРСР”, яку опублікувала 1975 р. в одному зі збірників, що їх тоді видавала Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. У статті докладно проаналізовано стародавні карти з колекції ЛНБ, що вийшли друком у країнах Західної Європи, на предмет зображення на них українських земель (нанесення населених пунктів, ландшафту, гідросистеми, торгових шляхів, ін.) та їхньої інформації про заселення території України. Серед розглянутих карт і атласів – авторства Мартина Вальдзеемюллера, С. Мюнстера,
В. Гродецького, Абрагама Ортелія, Герарда Меркатора.

Завдяки її праці було відновлено серію “Пам’ятки картографії України”, започатковану століття тому фундаментальним чотиритомним атласом, який уклав Веніамін Кордт [Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии, 1899; Материалы по истории русской картографии, 1906; Материалы по истории русской картографии, 1910; Матеріали до історії картографії України, 1931]. Випуски цієї серії, підготовлені до друку М. Г. Вавричин, стали взірцями серед факсимільних видань стародавніх карт, удоступнивши для сучасних українців зразки західноєвропейської картографії XV–XVIII ст.

У 1990-х роках видано дві монографії О. І. Шаблія, , в яких йдеться мова про визначних українських географів і картографів Степана Руд-ницького та Володимира Кубійовича, що продовжують тему персоналій. Дослідження О. І. Шаблія про життєвий шлях, діяльність і творчий доробок цих вчених крім значного вкладу у розвиток історії української картографії зініціювали численні дослідження, особливо картографічних творів В. Кубійовича. Діяльність С. Рудницького досліджує також вчений Львівського університету П. І. Штойко.

У книзі «Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст.» (2004) вміщено кольорові репродукції карт із фондів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України та Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка, що були видрукувані у період від 1493 р. до 1649 р. [Вавричин М. Г. Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. – К. : ДНВП «Картографія», 2004]. Дослідники детально описали карти, включаючи назви, авторів, видавців,  граверів, техніку видання, колористику, матеріал, розміри тощо. Всього дана праця репрезентує 83 карти, проте 41 з них так чи інакше були представлені (описані або відтворені) у виданнях В. Кордта.

Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. значно розширилася сфера історико-картографічних досліджень.

Із сучасних репринтних видань (1987) відомий каталог виставки карт українських земель XVII – першої половини XVIII ст. із збірок Альбертського університету, Осередку української культури й освіти та приватних колекціонерів Альберти (Канада) «Земля козаків: старовинні карти України», який опублікував співробітник кафедри українських студій Торонтського університету Богдан С. Кордан. Численні кольорові карти повітів і плани міст кінця XVIII ст. відтворені у серії публікацій описово-статистичних джерел НАН України, Археографічної комісії та ін. («Описи Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст.», 1989; «Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.», 1991; «Описи Лівобережної України кінця XVIїї -початку XIX ст.», 1997 . [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Найбільш масштабно картографування українських земель висвітлено у таких фундаментальних виданнях, як «Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2004), «Україна на стародавніх картах (середина XVII – друга половина XVIII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2009);  в узагальнюючій праці Р. Сосси «Історія картографування території України:  підручник для студентів ВНЗ» (2007); у праці К. Гулашко «Україна на карті Європи» (2014); в монографіях А. Байцара — «Географія та картографія Винниківщини» (2020. 640 с.), «УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ» (2022. 328 с.), «ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. –поч. XX ст.) (2023. 295 с.); у праці Пономаренко Л. А. «Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело» (2022; праця була підготовлена у 1979 р., коли в Інституті історії АН УРСР проводились масштабні роботи з розроблення фундаментального «Атласу історії Української РСР», дослідження присвячене картографуванню території України у складі Російської імперії та джерелознавчому аналізу картографічних матеріалів) та ін.

Продовженням видання серії «Пам’ятки картографії України», започаткованої Веніаміном Кордтом у 1899 р. є атлас «Карти-портолани Чорного моря XIV-XVII століття» авторства А. Ю. Гордєєва (2015). Видання є збіркою репродукцій старовинних морських карт Чорного та Азовського морів, що зберігаються в бібліотеках Німеччини, Нідерландів, Великої Британії, Італії, США, Канади, Австралії та Японії. Портола́н, портулан — це середньовічна рукописна морська карта, що найчастіше була виготовлена на пергаменті. Головною особливістю цих карт є детальна лінія морського узбережжя з назвами географічних об’єктів, що написані перпендикулярно до неї, мережа ліній румбів і лінійний масштаб.

Багато різноманітних, змістових видань на територію сучасної України підготувало і видало за останні роки Державне науково-виробниче підприємство «Картографія». Це «Атлас історії України» (2012), «Україна. Материк і півострів» (2014), «Україна. Народ і територія» (2014), «Україна. Національний склад населення» (2014). Особливе місце серед цих публікацій, враховуючи теперішню ситуацію з точки зору історії виникнення та визнання територіальної цілісності нашої держави, займає виданий в 2016 р. атлас «Україна. Хроніка історичних подій».

У виданні «СКАРБИ ШВЕДСЬКИХ АРХІВІВ. Документи з історії України» (Упорядниця Марина Траттнер. –  Одеса: Видавець: Музей української книги, 2021. 259 с.)  містяться  передруки малознаних документів та аналіз картографічних джерел.

Дослідження Пономаренко Л. А. «Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело» (2022; праця була підготовлена у 1979 р., коли в Інституті історії АН УРСР проводились масштабні роботи з розроблення фундаментального «Атласу історії Української РСР») присвячене картографуванню території України у складі Російської імперії та джерелознавчому аналізу картографічних матеріалів) та ін.

В Україні можна говорити про наявність двох вітчизняних шкіл з історії картографування України: львівської та київської. Провідною школою української історичної картографії є львівська, витоки якої пов'язані з багатющими картографічними фондами львівських бібліотек та архівів і національно-свідомою позицією вчених.

Львівська школа сформувалась завдяки дослідникам Львівського відділен Інституту української археології та джерелознавства їм. М. Грушевського НАН України (Я. Р. Дашкевич, М. Г. Вавричин, О.Ф. Голько), Центрального державного історичного архіву України у Львові (О. А. Купчинський, У. Кришталович), Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (М. Г. Вавричин, А. Л. Симутіна, Н. В. Падюка, С. М. Височенко), Львівського національного університету ім. І. Франка (О. І. Шаблій, І. І. Ровенчак, А. Л. Байцар), Чернівецького університету (Я. І. Жупанський) та ін..

Київська школа сформувалась завдяки дослідникам Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (В .П. Павлова, А. С. Харченко, В. О. Шевченко, Р. І. Сосси, A. M. Молочко), Інституту історії НАН України (Л. А. Пономаренко, О. Є. Маркова, Т. А. Балабушевич, Г. В. Боряк, С. Б. Хведченя, К. Ю. Галушко), Києво-Могилянської академії (Т. Ю. Люта (Гирич) та ін.

Історично етнічні українські землі були розподілені між сусідніми державами. Тому виникає потреба досліджувати іноземні карти на територію України тих країн, які у відповідний період володіли українськими землями. Праці з історії середньовічної картографії сусідніх держав вивчав Я. Дашкевич.

Прогалини у дослідженнях з історії розвитку топографічного і тематичного картографування території України в XIX – на початку XX ст. заповнювались результатами досліджень з історії картографування території Росії, оскільки більша частина території України довгий час входила до складу Росії. Це насамперед дослідження російських вчених з історії світової картографії (Л .С. Багров, Г. М. Ліодт, К. О. Саліщев), із загальної історії географії Росії (Д. М. Лебедев), із загальної історії картографії Росії (B. C. Кусов, О. В. Постников, Б. О. Рибаков, С. Є. Фель, Ф. О. Шибанов), з історії топографічного картографування території Росії (М. В. Андреев, З. К. Новокшанова-Соколовська, П. П. Папковський, О. В. Постников), з історії тематичного картографування території Росії (М. І. Нікишов, А. І. Преображенський, К. О. Саліщев), з історії морської картографії (К. А. Богданов), з картографічного джерелознавства (Л. А. Ґольденберґ, О. М. Медушевська, О. В. Постников). До 1917 р. регулярно публікувались каталоги картографічних творів, виданих військово-топографічною та гідрографічною службами, а також різноманітні звіти про виконані картографічні роботи. [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Окремі висновки досліджень російських вчених історії картографії вимагають критичного ставлення. Це передусім теза про виключність якості, детальності тощо російських карт будь-якого періоду. Російська картографія мала багато значних досягнень, у тому числі і світового рівня, але не можна автоматично їх переносити на всі картографічні твори будь-яких часів. Для прикладу порівняймо карти України Ґ. Боплана та «Чертеж украинским и черкасским городам от Москвы до Крыма», які створені приблизно в той самий час [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Важливе значення для вивчення історії картографування території України мають численні дослідження польських вчених історії картографії Польщі та Литви. Ще у 1846 р. опублікована «Картографія стародавньої Польщі» Е. Раставецького. Із видань сучасних вчених з історії картографії відзначимо праці Болеслава Ольшевича, Кароля Бучека, Станіслава Александровича, Ядвіги Бзінковської, Миколая Дзіковського, Боґуслава Крассовського, Люцини Шанявської, Вєслави Вернерової. Найвищої оцінки заслуговує стан досліджень історії картографування території Польщі: видано численні каталоги з докладними описами картографічних творів, що містяться в польских бібліотеках, архівах, музеях, а також зібрань польських карт і атласів поза межами держави; з 1980-х років регулярно публікуються серія наукових видань «Studia і Materialy z Historii Kartografii», надзвичайно велика кількість праць, статей з історії картографії, у тому числі з репродукціями старих карт і окремі факсимільні видання [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

Значними є напрацювання австрійських дослідників історії картографії. Відзначимо тут праці Франца фон Візера (1848-1923), Йо-зефа Фішера (1858-1944), Вільгельма Томашека (1841-1901), Еуґена Обергуммера (1859-1944), Гуґо Гассінґера (1877-1952), Ернста Берн-ляйтнера (1903-1978), Ґюнтера Гаманна (1924-1994). Нині на ниві історії картографії активно працюють вчені Інґрід Кретшмер, Йоганнес Дюрфлінґер, Ґюнтер Шільдер, Франц Ваврік. Найвищої оцінки заслуговує фундаментальне двохтомне видання «Atlantes Austriaci. Osterreichische Atlanten 1561-1994» (Відень, 1995) [Сосса Р. І. Дослідження з історії картографії України // Український історичний журнал. - 2008. № 3. С. 176-202].

На сьогодні ще неповністю досліджена картографічна спадщина, яка міститься у найбільших бібліотеках, архівах, музеях України. Ще менше досліджена українознавча картографічна спадщина, що зберігається за межами України.

 КІМЕРІЯ, КІМЕРІЙСЬКА ЗЕМЛЯ (КРАЇНА)

КІМЕРІЯ, Кімерійська земля (країна) (Κιμμέρια) – згадується давньогрецьким істориком Геродотом в описі Скіфії як давня назва однієї з її складових земель. Археологічні дослідження у степовій частині Пд. України виявили тут численні пам'ятки генетично пов'язаних між собою Сабатинівської культури (15–13 ст. до н. е.), Білозерської культури (12–10 ст. до н. е.) та поховань пізніх кімерійців (9–7 ст. до н. е.). На думку українських археологів, результати цих досліджень засвідчують, що територія Кімерії поступово розширювалась, а її ядром була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов’я, включаючи Крим.

Кімерійці, кіммерійці, або кімери, кіммери (грец. Κιμμέριοι, Kimmérioi; лат. Cimmerii) — стародавній народ, який жив на території Північного Причорномор'я (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Це перший народ на території України, письмові відомості про якого сягають глибокої давнини. Назва племені кімерійців не є їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я.

Поряд з кімерійцями в Україні жили носії інших культур: Висоцької (у сучасних Галичині та Волині), Лужицької (північно-західна Україна і далі на захід до р. Ельби), Бондарихінської (лісостеп Лівобережжя) тощо. Серед представників культур, яких не вважають кімерійцями, особливе місце займають представники Чорноліської культури (XI–VIII ст.), що мешкали у лісостеповій смузі північніше від кімерійців (від середньої течії Дністра до середньої течії Ворскли) і яких деякі дослідники пов’язують з праслов’янами. В. Клочко, виходячи з аналізу комплексу озброєння Білозерської та Чорноліської культур, дійшов висновку про можливу етнічну спорідненість їх носіїв. Чорноліська культура була землеробською й осілою, однак велику роль у їхньому господарстві відігравав кінь.  

Про кімерійців писав ще легендарний давньогрецький поет Гомер у своїй «Одісеї» (друга половина VIII ст. до н. е.). Згадки про Кімерійців містяться в урартських, ассирійських та юдейських письмових джерелах.

Гомер писав, що країна й місто кімерійців знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських».

Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки зі столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені амазонки, що б'ються з греками. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кімерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Геродот засвідчив, що: «…Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кімерійською… Ще й тепер у Скіфії існують кімерійські фортеці, кімерійські переправи, є також і країна, що називається Кімерією, є й так званий Кімерійський Боспор».

Горбенко К. В. (Археологічні дослідження на території городища Дикий Сад у 2013-2014 роках // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Історичні науки. - 2015. - № 1. - С. 7-14.) зазначає, що у часи свого розквіту місто Кімерія існувало як важливий і найпівнічніший чорноморський порт, що поєднував торгові зв'язки кімерійців з греками та ассирійцями. В місто водними шляхами стікалися люди і товари зі всієї Кімерії та інших північних племен.

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахеріба, Езаргадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Урарту та Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті царства, ті джерела називають Gimirrai (кімри) та Ashguzai (скіфи). Кімерійці з'явилися на кордонах Урарту при кінці VIII ст. до н. е. і окупували царство десь по 714 р. до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімери разом з царем Урарту Русою II (680—645 рр. до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію.

Відомо про завоювання Кімерійцями більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фригії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скіфів, які посувалися на схід до Урарту. Ассирійський цар Езаргадон (Асархаддон) та скіфський Бартатуа створили союз проти кімрів та халкедонців. Внаслідок цього в 679—678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір царя Лідії, але вже в 652 р. до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 р. до н. е. ассирійці зі скіфами перемогли кімрів, зменшивши площу їх землі до частини в Каппадокії, яка залишилася надалі кімерійською. Місце кімрів у Малій Азії зайняли скіфи, які втрималися там аж до 606 р. до н. е., за винятком двох областей у Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скіфськими.

Видатний російський вчений М. Ростовцев (1870-1952) каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скіфів. Ґрунтуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скіфів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли.

М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скіфи витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотні доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скіфів і після їхнього приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців.

Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Він все ж визнає кімрів індоєвропейським народом — фракійцями на підставі того факту, що в Босфорській державі царі мали фракійські імена, а так само багато людей з фракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина з них залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Кімерійці жили в південноруських степах ще на початку залізного віку (I тис. до н. е.), але, звичайно, їх культура склалася набагато раніше. Археологічні дослідження показують, що в пізньому бронзовому віці, в 1600-1000 рр. до н. е., степову і лісостепову зону Східної Європи займала Зрубна культура, що належала землеробсько-скотарським народам «індоєвропейського» (арійського) типу. Оскільки саме в цих місцях письмові джерела і поміщають «місце проживання» кімерійців, мабуть, що Зрубна культура і являє собою реальний слід «кімерійського царства» [А. Г. Кузьмин. Откуда есть пошла Русская земля. T. 1, М., 1986, с. 686].

Зрубна культурно-історична спільність (зрубна КІС) — етнокультурне утворення доби пізньої бронзи (XVIII—XII ст. до н. е.), розповсюджене у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи від Уралу на сході до річки Дніпро на заході, від річки Кама й правих приток Оки на півночі до азово-чорноморських степів на півдні.

Зрубна культура виявляє повну спадкоємність з більш давніми Катакомбною (2000-1600 р. до н.е.) і Ямною культурами III тис. до н. е., що займали ті ж землі від Уралу до середнього Дунаю. Ямна культура вважається «протоарійською»: саме від неї виходили ті імпульси, які привели до формування на великих територіях Європи і Північної Азії в III поч. II тис. до н. е. багатьох народів індоєвропейської мовної сім'ї [М. Gimbutas. The first wave of Eurasian steppe pastoralist into Copper Age Europe // The Journal of Indo-European Studies, 1977; В. Леман. Индоевропеистика сегодня // Вопросы языкознания, 1987, № 2; J. P. Mallory. In search of the Indo-Europeans. Language, archaeology and myth. L., 1989.].

Очевидно, що Зрубна культура епохи пізньої бронзи, в ареалі поширення якої найдавніші джерела згадують кімерійців, склалася на старому місці проживання аріїв, на їх «історичній прабатьківщині». Кімерійці як носії Зрубної культури виявляються прямими спадкоємцями степових аріїв Східно-Європейської рівнини; їх предки вважали за краще залишитися «вдома», тоді як інші розселилися по всіх напрямах в Європу й Азію. Не дивно, що традиція, представлена в Біблії, називає кімерійців старшим з народів індоєвропейської сім'ї. Сама назва кімерійці-кімри, швидше за все, означає просто «степовики» (в одній із стародавніх арійських мов анатолійської групи «степ» - це «гимра») [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

Досить очевидно, що кімерійці – ЦЕ НОСІЇ Зрубної культури південноруських степів епохи пізньої бронзи (1600-1000 рр. до н. е.). Але дані точних наук виявляються дуже незручними для тих, хто хоче представити історію євразійських степів як безглуздий калейдоскоп: один невідомо звідки взявся народ повністю винищує або витісняє інший, теж невідомо звідки взявся, і все повторюється знову і знову. Мовляв, дикі «кочівники степів» не могли мати зв'язкову, цивілізовану історію: раптово з'являлися і так само раптово зникали, не залишаючи ніяких слідів... Після того як за допомогою археологічних, антропологічних та лінгвістичних досліджень з'ясувалося: стародавня цивілізація південноруських степів мала високий рівень розвитку і стала «прабатьківщиною» багатьох цивілізацій і народів Старого Світу, питання про прив'язку древньої «доісторії» до найбільш ранніх, що дійшли до нас у письмових джерел набуло особливої гостроти. Все впирається в походження кімерійців, першого з народів південноруських степів, про який ідеться в писемних пам'ятках; розв'язання цієї проблеми дозволяє встановити, яке відношення має Скіфія залізного віку до стародавніх «арій» [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

І чи варто дивуватися, що як тільки почала з'ясовуватися справжня роль південноруських культур епохи бронзи в генезі індоєвропейських цивілізацій, так відразу ж з'явилися «наукоподібні» спекуляції навколо «кімерійської проблеми». На деяких з цих спекуляцій варто зупинитися, оскільки вони - в інтересах певних сил - ретельно підтримуються і культивуються досі. Перш за все для того щоб «відірвати» кімерійців від древніх аріїв, на кордоні епохи бронзи і залізного віку (тобто на рубежі II і I тис. до н. е.). Намагаються створити - хоча б на папері - такий собі «розрив». Тобто: жили-були в євразійських степах якісь «арії», та потім всі кудись зникли. Кімерійці, що згадуються античними джерелами, не спадкоємці Зрубної культури, а якийсь «новий» народ, що проник в південноруські степи тільки на початку залізного віку (близько 1000 р. до н.е..). Звідки ж? Найбільш поширена версія, що кімерійці були... фракійцями. Однак реальні фракійці раннього залізного віку - жителі басейну Дунаю і Північних Балкан - осілі землероби, не виявляли любові до переходів через степові простори, тоді як про причорноморських кімерійців джерела (і дані археології) говорять як про типових «вершників», скотарів [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

Спекуляції навколо кімерійців, спроби приписати їм «іноземне» походження виконують поставлене завдання: створити розрив між древніми аріями епохи бронзи і населенням південноруських степів залізного віку. Точно такий же розрив - і в тих же цілях - намагаються штучно створити між кімерійцями і скіфами, що заселяли південноруські степи в ранньому залізному віці. Нібито зустрілися два різних і чужих один одному народи, один з них витіснив інший, і... історія почалася заново. Однак, якщо звернутися до справжніх історичних пам'яток, можна переконатися, що скіфи були відомі довкільним народам з найдавніших часів. Скіфи згадуються вже у грецького поета Гесіода (VIII ст. до н. е.). У переказах про Геракла описано, як цей знаменитий герой Греції (і засновник багатьох царських династій) отримав свій лук з рук скіфа Тевтара, який і навчив його стрільбі, але ж, згідно з традицією, діяльність Геракла належить до часу за одне-два покоління до Троянської війни, тобто до першої половини XIII ст. Перекази про скіфів входять в самі архаїчні грецькі міфи, такі, як міф про винахід землеробства, цибулі, технології виплавки міді та ін. [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].

У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія і Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча».

На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначається як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.

1665 р. французький картограф Гійом Сансон видав мапу під назвою “Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia” (Кімерія, пізніше Європейська Скіфія, або Мала Скіфія) де показано українські землі. Лівобережна та Південна Україна – Скіфія (Scythaе), Північна Україна та Слобожанщина – Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea).

 СКІФІЯ

Скіфи – це велика назва, під якою ховалися, скоріш за все, кілька етнічних угруповань. Безумовно, що частина скіфів - це  далекі предки українців.   Скіфи - корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст.  н. е). Геродот зафіксував  легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скитію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра). Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до нашої ери.

Скіфи, або скити (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях сучасної України від Дунаю до Дону, всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. Скіфи корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст.  н. е).

Сама Скіфія, за описом Геродота [Геродот, книга IV, с. 101], нагадувала величезний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істру до Меотиди (Азовського моря). Відповідно до цього, північний її кордон мав би проходити приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа (Рибаков).

Наразі відомі такі державні утворення, очолювані скіфами:

1.       — Країна Ішкуза з ассирійських та вавилонських джерел (679 р. до н. е. — перша згадка щодо скіфів у Закавказзі).

Певний час панувала думка, що «країна Ішкуза» була розташована в Закавказзі, чи на території Манейського царства, чи у Сакасені. Наразі превалює думка, що основною територією «країни Ішкуза» були Північний Кавказ, Прикубання. Саме на цих територіях знаходиться найбільша кількість археологічних пам'яток скіфів [Погребова М. Н., Раевский Д. С. Ранние скифы и древний Восток. К истории становления скифской культуры. М., Наука, 1992].

2.      — Сакасена класичного та античного періоду (у складі Мідії та Персії);

3.      — Скіфія Причорноморська;

4.     — Мала Скіфія у Криму (Тавроскіфія). Державне об'єднання скіфів, що виникло у Криму (Тавриці)  у 280—260 рр. до н. е.

У II — III ст. у зв'язку з загостренням внутрішніх суперечностей і постійними війнами з античними містами Тавроскіфія переживала період економічного і політичного занепаду. Після ряду перемог боспорський цар Ріскупорід III (210 — 221 рр.) остаточно підкорив скіфів і проголосив себе «царем всього Боспору і тавро-скіфів».

5.      — Мала Скіфія у Добруджі. Вперше Скіфію у Добруджі згадано у істрійському декреті Агафоклу, який датовано межею ІІІ-ІІ ст.ст. до н. е. чи самим поч. II ст. до н. е.

У Малій Скіфії (Добруджі), де свого часу відбував заслання відомий римський поет Овідій, присутність скіфів відзначається аж до появи гунів у IV ст. н. е.

Любор Hідерле (1865—1944), видатний чеський археолог, етнолог, етнограф та історик-славіст, дослідник слов'янської старовини, автор 11-томної енциклопедії «Слов'янські старожитності», стверджував, що «скіфи іменовані орачами і хліборобами... були безсумнівно слов'янами». Він пише: «Скіфи-землероби, що живуть між Бугом і Дніпром (Herodot, IV. 17,18, 53, 54) над порогами й провадять зовсім інший спосіб життя в порівнянні з справжніми скіфами-кочівниками, не могли бути ніким іншим, крім як предками східних слов'ян. Поділля і Волинь були слов'янськими вже в епоху Геродота, судячи з його повідомленнями про жителів цих областей, яких він називає неврами (Neupoi) (Геродот IV. 100-118) і слов'янське походження яких цілком очевидно». 

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скитію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра). Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до нашої ери.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Низов'я Дніпра, тому що першим скіфським царем був Скіф - син Геракла та діви-Єхидни, яка жила в Гілеї.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їх символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга — про степових скотарів, символами яких названо лук, пояс, чашу.

Етногенез скіфів.

Відмінності між скіфами й кімерійцями було важко знайти навіть Геродоту. Описуючи війну скіфів з кімерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.

В 1952 р. на конференції Інституту історії матеріальної культури з питань скіфо-сарматської археології був зроблений "остаточний" висновок  про іранську належність скіфської мови на підставі "досягнень" радянських лінгвістів, серед яких особлива заслуга належить В.І. Абаєву [Мелюкова А.И. 1989]. Подальші дослідження археологів дали підстави думати, що висновок виявився поспішним. Але при всіх сумнівах, вони не можуть спростувати лінгвістів і тепер скіфологія практично тупцює на місці. Геродот, на якого любить посилатися офіційна наука, описуючи Скіфію ніде не говорить про її мешканців, як про іраномовний етнос. Геродот, який добре знав перську мову, ніде не говорить про подібність скіфської мови з перською. Одне це вже повинно було змусити їх засумніватися в давно прийнятої догмі, але вони продожать повторювати авторитетні твердження своїх попередників, які занадто просто вирішили проблему.

Автохтонна гіпотеза - найбільш докладно була обґрунтована російським археологом Б. М. Граковим (1899-1970). Він вважав, що прямими предками скіфів були племена Зрубної культури епохи бронзи, які проникли у Північне Причорномор'я з Поволжя. Проникнення це було дуже повільним і тривалим (з середини II тис. до н. е.), а згадана Геродотом міграція скіфів «з Азії» (а "Азія" починалася для античних географів відразу за Доном-Танаїсом) - лише одна з його хвиль швидше за все, остання.

Мігранти-«зрубники» зустрілися в степах Причорномор'я з більш ранніми переселенцями з тих же областей, і на основі злиття цих споріднених двох груп склалося етнічно однорідне населення скіфського часу, яке говорило однією з діалектів північноіранської мови. Власне культура зрубних племен, що зазнала значних змін у ході переходу від епохи бронзи до залізного віку та від напівосілого способу життя до справжнього номадизму, лягла, на думку Б. М. Гракова, в основу власне скіфської культури.

Щоправда, мистецтво скіфів (звіриний стиль) та деякі форми їхньої зброї він вважав привнесеними звідкись ззовні. До граківської гіпотези примикає передньоазійська версія відомого ленінградського археолога, фахівця зі скіфів та хозарів М. І. Артамонова. На його думку, Зрубна культура епохи бронзи безпосередньо передувала скіфській в Північному Причорномор'ї і багато в чому визначила її основні риси. Проте виникнення власне скіфської культури у VII ст. до н.е. і, особливо, її яскравої риси, як звіриний стиль М. І. Артамонов пов'язував із впливом розвинених цивілізацій Передньої Азії. За Б. М. Граковим, і скіфи, і кіммерійці - прямі нащадки «зрубників», тому вони мають спільну культуру і, швидше за все, споріднені  етнічно.

С. Г. Єфімова [2000], що відстоює, як і Л. Т. Яблонський [2000], теорію автохтонності та антропологічної консолідованості скіфів, проте переконливо продемонструвала, що степові скіфи помітно відрізняються від лісостепових. На її думку, ці відмінності не суперечать місцевому походженню скіфів і пояснюються антропологічною різнорідністю носіїв Зрубної культури, яких С. Г. Єфімова та Л. Т. Яблонський вважають предками всіх скіфів.

Племена Скіфії.

Про племена, які, за твердженням Геродота, населяли Скіфію (за Спасько С. К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007):«На захід від морського порту, в затоці Борисфену (Дніпра), який стоїть на середині скіфського узбережжя Понту (Чорного моря), живе скіфське плем’я.., що називається каліпіди. Сусідами каліпідів на сході є алізони, люди обох цих племен ведуть скіфський спосіб життя. Вони вирощують для харчування різне зерно: пшеницю, просо, горох, квасолю, цибулю, часник і коноплю. На північ від алізонів живуть скіфські хліборобські племена, які вирощують зерно собі і на продаж. За ними, північніше, живе скіфське плем’я — неври, а вже за ними — лежить дика незаселена земля. Це все, що відомо про населення, яке заселює понад рікою Гіпаніс (Південний Буг), на захід від ріки Борисфену».

Історична довідка. Спасько С. К. – історик і перекладач з Австралії. Цінність праці «Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом» цього науковця полягає в тому, що свій переклад він зробив із англомовного видання Геродота, яке є найдостовірнішим джерелом для подальшого вивчення.

Уточнимо деякі деталі із «Історії Геродота». На захід від річки Дніпра, у межиріччі Дніпра і Дністра, в скіфські часи мешкали племена алізонів (східне Прибужжя) і каліпідів (західне Прибужжя). На північ від племені алізонів жили хліборобські скіфські племена. Тобто, якщо вважати, що алізони–скіфи в ті часи мешкали в межах сучасної Кіровоградської області, то хліборобські племена скіфів посідали терени сучасних Черкаської та півдня Київської областей. Що можна вважати цілком достовірним. Далі, на північ, на Правобережжі Київщини (до річки Прип’яті) розташовувалось плем’я неврів. А північніше, за Геродотом, лежала «дика незаселена земля». Плем’я каліпідів в часи Геродота жило в межах сучасної Вінницької та південної частини Хмельницької областей. В той час, коли придунайські землі та сучасні терени Одещини і Миколаївщини заселяло плем’я гетів. Послухаємо Геродота: «При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я готівГети вірять, що їх плем’я ніколи не вмре» [Спасько С. К., 2007]. Саме оце скіфське плем’я гетів німецькі історики-укладачі світової історії, в подальшому прозвали готами та вигадали їм германського імператора Германоріха, щоби завоювати та підкорити Скіфію [Білінський В., 2013].

Сармати належали до одного із скіфських племен. Слід пам’ятати: за часів давньогрецької імперії причорноморську державу іменували Скіфією, а за часів Римської імперії — Сарматією. Німецькі історики, працюючи у XVII–XIX століттях з оригіналами давніх праць, внесли до них фальшиві «додатки» про так званих готів, які нібито потіснили скіфів. У той час міграції готів на терени скіфів історія не зафіксувала. І до влади у Скіфії у III ст. н. е. прийшли не готи (германці), а давній скіфський рід — гети, які мешкали у межиріччі Дунаю і Дніпра. Пізніше європейці називали племена скіфських гетів (і не тільки їх) — варварами. [Білінський В., 2013].

Цит. за: О. Ковалевський “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”: “Велика Скіфія була могутньою державою саме українського народу, з місцевим, а не якимось міфічним іранським корінням. Це була та ж сама спадкоємниця Трипільської цивілізації та Великої Конфедерації оріянських народів. Стародавні історики нарекли її Скіфією. Так само, як до того вони називали її Кіммерією а нас кіммерійцями. Але від зміни назви суть держави не змінюється – вона була і залишається державою українського народу на його етнічній території.

Як не дивно, але на українське коріння скіфської держави вказували ще античні автори. Про це ж говорить і “Велесова книга”. Але радянські історики, тим не менше, намагалися цього не помічати. У скіфах вони бачили лише тих, кого хотіли бачити – чужинців-кочовиків...

Геродот вказує на місцеве походження скіфів. І називає багато народів, які жили у цій державі. Геродот писав, що до складу Великої Скіфії входили скіфи-орачі та скіфи-землероби. Ким могли бути ці люди? Уже сама назва говорить про те, що це оріяни-праукраїнці, нащадки Трипільської цивілізації. Оскільки ніяких інших орачів чи землеробів, окрім трипільських, на території України не було.

Далі автор називає алазонів і калліпідів. Це теж явно не скотарі-іранці. Територія, на якій вони проживали, входила до складу Трипілля-Аратти. Тож, це так само могли бути лише осілі народи-землероби – нащадки трипільців-аріїв. Доказом цього є той факт, що пізніше жителів цих територій історики називатимуть уличами та тиверцями. А археологія свідчитиме, що вони були споконвічними землеробами.

І лише після того Геродот згадує скіфів-кочовиків. Але це зовсім не означає, що вони повинні бути іраномовним етносом. Ми з вами уже знаємо, що ще у ІІІ тисячолітті до нашої ери на півдні України сформувалася культура кочового тваринництва. Носіями її були праукраїнці, котрі змінили рід занять: з землеробів стали скотарями. Тож, говорячи про скіфів-кочовиків, античний автор має на увазі саме їх. Ні про яких іранців, які би бродили степами України, у нього мова не йде».

Важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія», автором якої є Пріск Панійський (410—471). Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. Серед дипломатичних місій Пріска найбільш важливою може вважатися відвідування «імперії» Аттіли. Опис гунів і їх вождя принесли йому популярність серед наступних істориків (напр. Йордана). Етнографічні замітки Пріска є цінним і рідкісним спостереженням очевидця про внутрішнє життя варварських народів епохи Великого переселення народів.

448 р. на запрошення Максиміна (займав високі пости при імператорі Східної Римської імперії Феодосії II ) брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож своє враження про Україну-Скіфію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик Vст. , котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скіфію. Немаловажним фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфію.

Пріск Панійський про посольство візантійського імператора до гунів (448 р. н. е. (за книгою Івана Білика «Меч Арея»):

«Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: «... Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних предків, ні за давніших правителів Скіфської держави». Або ось уривок уже з переговорів із Аттілою. Один з членів посольства, Вікіла, на якусь репліку гунського царя відповів, що у Візантії вже немає "жодного перебіжчика з числа скіфського народу". Після такої відповіді Аттіла спалахнув гнівом і сердито вилаяв того Вікілу, вважаючи, що перебіжчиків ще багато.

Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдревніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ — скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далі щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. «Бачачи, що посол Максимін геть занепав духом, я пішов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикія, бо він знав скіфську мову».

Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: «Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане стримувати скіфів від нападу».

Таким чином, і військо в так званих гунів — скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії — ввесь його народ, як і тисячу років до того, був державним: «Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру, навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи»..

Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: «Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літр золота», «...він (Аттіла) подарував новим послам коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам».

І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілиної столиці, Пріск зазначає:

«Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство».

«На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани».

Пріск, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про скіфів: «Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів...». І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Карамзіну та Діодорові.

Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани».

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угрофінських, тюркських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам'яток Х — XIII сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то «хліб-сіль» промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки-тільки в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не в кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.

Може скластися враження, ніби Пріск Панійський взагалі не знав слова «гуни». Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттілиної столиці, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них складається з різних варварських народів, то дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного й гунську, й готську, й італійську мови; італійську — від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і навіть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок..."

 Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: «Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху».

Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Панійського — Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до «підстриженого в кружечок волосся», то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само, як і відносно «хліба-солі» та інших атрибутів "гунського" побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний, що Пріскові гуни-скіфи — народ слов'янський.

У двох останніх уривках Пріска навіть немає слова «скіфи», але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний бенкет, то греки завітали знову ж разом «з деякими знатними скіфами». «Всі гості за законом скіфської поштивості, підводилися з-за столів, здоровили нас повними келихами й цілували кожного».

У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінне подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: «гуни» й «скіфи». Й напрошується логічний висновок, що це — синоніми до третього слова — «слов'яни», й до четвертого — «руси».

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина — мед; саме так його в цих місцях і називали. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмінний напій, що зветься по-варварському камос». Це — надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана «скіфська» мова «гунів» складалась із слов'янських слів.

«Мед» у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою — «камосу» — точилося чимало дискусій. Цей напій дехто оголосив не чим іншим, як кумисом: отже, питання етнічної приналежності гунів мовбито розв'язувалося, — кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

І хтозна – чому обминали пояснення Пріска, що той «камос» виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до сприймання «варварських» слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі спогади літери (грецька «вета» дуже схожа на літеру «мі» у скоропису).

Було в Пріска й інше цікаве слово — «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово — серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обідом. «Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир».

Отже, виходить, що «гуни» й «скіфи» — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків.

Назва «Скіфія» (Scythiа) вперше поміщена на карті Ніколауса Германуса «Азійська Скіфія за Птолемеем» 1467 р.

У другому (перше з картами) 1477 р. Болонському виданні «Географії» Клавдія Птолемея. На карті «Сарматія Азійська» напис Scythie Pars.

У Римському виданні (1478) поміщені карти «Septima Asiae Tabula» (Сьома карта Азії), «Octava Asiae Tabula» (Восьма карта Азії), на яких  містяться написи «Scythia intra Imaum Montem» (територія на північ від Каспійського моря). На мапі, цього ж видання, «Decima Asiae Tabula» (Десята карта Азії) напис «Scythia intra Imaum Montem Pars».

На «Сьомій карті Азії» позначені  Alani Scythe (Алани Скіфи) (на карті – ліворуч угорі).

На «Восьмій карті Азії» позначено область CHAVRANAI SCYTHAE (на карті – ліворуч внизу).

1530 р. Йоганн Гонтер (Johannes Honter; 1498-1549) був трансільванським саксом, гуманістом, протестантським реформатором і теологом. Й. Гонтер найбільш відомий своєю географічною та картографічною видавничою діяльністю, а також здійсненням лютеранської реформи в Трансільванії та заснуванням Євангелічної церкви Августанської конфесії в Румунії. Карта Центральної Європи (без назви). На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia).

1537 р. Йоганнес Путч (Johannes Putsch; 1516-1542), німецький картограф, математик, поет опублікував карту «Europa Regina». На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

1544 р. Себастьян Мюнстер видав у Базелі «Cosmographia» (Космографію), в якій друкувалися карти К. Птолемея.

Карта «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso, within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina). “Europa regina” – карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. Піренейський півострів утворює короновану голову королеви, а Богемія – її серце. На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

1550 р. Себастьян Мюнстер (Sebastian Münster; 1488–1552), німецький вчений. Карта «VON DEM KONIGREICH POLAND, DAS IN SARMATIA…» (Про Королівство Польщі, що також розташоване у Сарматії) (опублікована в «Космографії»). Приазов’я позначене як Скіфія (Scytia).

1570 р. Андрій Пограбка (Andreas Pograbius, Andrzej Pograbski, Andrea Pograbio), чеський картограф. Карта “Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio” (Частини Європейської Сарматії…). У Причорномор’ї, біля Дніпровського лиману (на Лівобережжі) напис – SCYTHIAE PARS (Скіфія).

1579 р. Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527 —1598),  фламандський географ та картографтворець першого географічного атласу в сучасному розумінні “Theatrum Orbis Terrarum” (1570).

Карта “Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum ...”. Опублікована в атласі Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Відомі видання 1590, 1601, 1612, 1624 рр. та ін. Текст – латинська мова. Українські землі позначені як Scytyae sive Sarmatiae ae Europaea Pars, Кубань та Кавказ - Sarmatiae ae Asia Ticae Pars.

1595 р. Абрагам Ортеліус. Карта Europam, Sive Celticam Veterem(Європа або давня Кельтія) з позначенням стародавніх племен, що проживали на теренах Європи, зокрема й України (карпи, анти, бастарни та ін.). Українські землі позначені як Scytіa, Росія – Moscovia. Карта опублікована в атласі Theatrum Orbis Terrarum”. Відомі видання 1608, 1618, 1624, 1638 рр. та ін.

1637 р. Нікола Сансон. Карта  «Romani Imperii qua Oriens est Descriptio Geographica...». Видана у Парижі. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа), між Доном та Волгою – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiaticae), на схід від Волги – SCYTHIAE PARS (Скіфія).

1651 р. Нікола Сансон. Карта “Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia»  (Кіммерія, пізніше Європейська Скіфія або Мала Скіфія). Лівобережна та Південня Україна – Скіфія (Scythaе), Північна Україна та Слобожанщина – Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea).

1665 р. французький картограф Гійом Сансон перевидав мапу «Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia».

1731 р. Гійом Деліль. Карта “Alexandri Magni Imperium et Expeditio” (Імперія Олександра Великого та походи). На карті південь України позначено як Scythia Europaea (Скіфія Європейська), територія на схід від Каспійського моря – Scythia. Карта поміщена в географічному атласі.

1738 р. Едвард Уеллс (Edward Wells; 1667−1727), англійський математик, географ, картограф та богослов. Карта «A New Map of Ancient Asia ...» Видавництво Лондон. Українські землі – Скіфія (Scythia) та Сарматія (SARMATIA).

САРМАТІЯ

Сарматія (лат. Sarmatia) — історичний регіон у Східній Європі, в Північному Причорномор'ї, від Сарматських гір (Бескиди у Польщі), Вісли, до Сарматського моря (Балтійське), і до Гіперборейських гір (Урал). Згадується в працях античних авторів як батьківщина народу сарматів. В час Птолемея вважалось, що межа Європи та Азії проходить по Танаїсу (Дон), тому Сарматію поділяли на Європейську й Азійську. У роботах науковців Середньовіччя та періоду Відродження використовувалася як синонім Східної Європи — від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, й від Карпат на заході до Волги на сході. Одна з поетичних назв шляхетської Польщі та козацької України раннього Нового часу.

Сарматія описується в третій книзі «Географії» Клавдія Птолемея. Нею він окреслював терени сучасної Східної Європи, які поділяв на дві частини — Європейську й Азійську Сарматію. Згідно з Птолемеєм Європейська Сарматія (Octava Europe tabula continet Sarmatiam) обмежувалася на півночі Венедською протокою Сарматського океану (Балтійським морем) й частиною невідомої землі. На заході кордон Сарматії пролягав по річці Вістулі (Вісла), частині Германії, що лежала між її витоками, й Сарматським горам (Карпатам). Південну межу складали південь Сарматських гір, Дакія, гирло Борисфену (Дніпра) й берегова лінія Понту (Чорного моря) до річки Керкініт в Криму. Східний кордон Сарматії пролягав від річки Керкініт, через озеро Віка, берегову лінію Меотійського озера (Азовського моря) до річки Танаїс (Дон), а далі — по меридіану, що починається від гирла Танаїсу й закінчується у невідомій північній землі. За Птолемеєм в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори.

Отже, Європейська Сарматія простягалася від Карпат до Дону; Азійська Сарматія — від Дону до Каспійського моря. В майбутньому цього поділу Сарматії на Європейську й Азійську частини дотримувалися Маркіан Гераклейський у праці “Об'їзд Європейської Сарматії” (кн. ІІ), Помпоній Мела (кн. ІІІ) та інші географи. За Уралом починалась Скитія або Скіфія (“Сьома карта Азії” за Птолемеєм).

У Середньовіччі (V ст. – кінець XV ст.)  землі Північного Причорномор'я називали Сарматією Якоппо з Бергамо та Еней Сільвія Пікколоміні. Останній, щоправда, зазначав, що більшість географів того часу надавали перевагу назві Скіфія.

У часи Відродження інтерес до Сарматії виріс завдяки працям польського вченого-гуманіста Матвія з Мехова, або Матвія Меховського (лат. Mathiae de Mechovia; пол. Maciej z Miechowa) «Трактат про дві Сарматії» (Tractatus de duabus Sarmatiis Asiana et Europiana et de contentis in eis, 1517) та Алессандро Гваньїні “Опис Сарматії Європейської, що включає королівство Польщі, Литву, Самоготію, Русь, Мазовію, Прусію, Померанію, Лівонію, Московію і частину Татарії” (Sarmatiae Europeae descriptio, quae regnum Poloniae, Letyaniam, Samogitiam, Russiam, Massoviam, Prussian, Pomeraniam, Livoniam, et Moschoviae, Tartariaeque partem complectitur', 1578).

Матвій із Міхова вперше після Птолемея детально описав географію Європейської та Азійської Сарматії, а також подав короткі відомості про історію, звичаї та побут народів, що населяли їх. “Трактат про дві Сарматії” – перше детальне дослідження східноєвропейського регіону від часів Птолемея, цінне джерело з географії, історії та побуту народів Причорномор’я, Північного Кавказу, Польщі, Угорщини, Литви, Русі, Московії та Криму.

Європейська Сарматія у нього – це фактично вся Русь у давніх її межах з прилеглою до неї Прибалтикою. «В Європейській Сарматії, – говориться в трактаті, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками Віслою на заході й Танаїсом на сході». Він поділив “європейську Сарматію” на “Русь” і “Московію”, включивши до “Русі” українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає у нього під назвою москів або “московитів” [Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. 1998].

На “Трактат про дві Сарматії” Меховіти ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну (“De Russia sive Ruthenia”) і про Московську державу (“Moscovia”), у творі німецького космографа Й. Боемія “Звичаї, закони і обряди різних народів”, що вийшов 1520 р. і потім багато разів перевидавався у різних країнах. В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.). У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про “сарматські країни”, яка відкривається названим вище розділом “Про Русію або Рутенію” продовжується розділами про Литву, Лівонію й Пруссію, Московську державу (Moskovia) і завершується розділами про Польщу і Угорщину. Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався “страбонівського” етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед “сарматських країн”, а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів... в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ... [Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. 1998].

Серед видань цього типу важливе місце займає ґрунтовна праця видатного німецького вченого Себастьяна Мюнстера “Cosmographia” (Космографія), яка вийшла друком 1544 р. Окремі розділи в “Космографії” Себастьяна Мюнстера відведено Польщі, Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою “Сарматії”, до якої C. Мюнстер ще включив Угорщину й Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея. Галичину Мюнстер виключив з опису Польського королівства і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні.

Польський хроніст Йост Людвік Децій (бл. 1485–1545), виконувач обов’язків дипломата короля Сигізмунда І у маєткових справах, який мав доступ до королівського архіву, у своїй праці  залишивши Русь у складі “Європейської Сарматії”, а Московію відніс до “Азійської Сарматії”.

Великої популярності набув польський переклад Опис Сарматії ЄвропейськоїМарціна Пашковського, який дещо доповнив оригінал за згодою автора. Під назвою “Хроніка європейської Сарматії” (Kronika Sarmacyej Europskiei) твір вийшов у Кракові 1611 р.

З 1677 р. гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титули «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах — «князя Сарматії, Малої Росії та України, вождь Війська Запорозького».

У літописі Самійла Величка (XVIII ст.) сарматськими називаються два народи: «сарматійський народ польський» та «вольний, шляхетський, савроматійський, козако-руський народ». Там само щодо козаків вживаються епітети: «сармато-козацькі предки», «слов’яно-козаки», «козако-руські предки», також, у тексті Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького (1648) до всієї України. Самійло Величко твердить про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких пішли поляки.

У рукописі «Географія» Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

Назва «Європейська Сарматія» (Sarmatia Єvropє) вперше поміщена на рукописній карті 1467 р. Ніколауса Германуса, який ще раз переробив зміст «Географії» Клавдія Птолемея (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript). Рукопис знаходиться в «Biblioteka Narodowa» у Варшаві. У рукописі Ніколауса Германуса міститься карта «Сарматія Азійська» на якій показано частину східноукраїнських земель (Sarmatie in Evropa pars).

У другому (перше з картами) 1477 р. Болонському виданні (26 карт) «Географії» Птолемея теж поміщені карти «Сарматія Європейська» та «Сарматія Азійська».

У наступному, Римському виданні (1478) поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.

1513 р. Мартін Вальдземюллер (Martin Waldseemüller; бл. 1470 р.—1522 р.), німецький картограф, назву Сарматія прийняв для визначення України, Польщі, Угорщини, Волощини та Пруссії (карта «Tabula Moderna Sarmatie Eur Sive Hungarie Polonie Russie Prussie et Wallachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини). Землі теперішньої Росії позначені як Mosckovia (Московія).

1513 р. Мартін Вальдземюллер; карта «Восьма карта Європи» (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA); написи: Європейська Сарматія (Sarmatia Evrope), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars).

1513 р. Мартін Вальдземюллер; карта «Генеральна карта світу Птолемея» (GENERALE PTHOLEMEI). Східна Європа на карті позначена як Європейська Сарматія (Sarmatia Europa).

1526 р. Бернард Ваповський (Bernard Wapowski; 1450-1535), перший український професійний картограф, ототожнював Сарматію з Україною, Польщею, Угорщиною, Волощиною (карта «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars»).

1532 р. Себастьян Мюнстер склав карту світу «Typus cosmographicus universalis» для видання «Novus orbis regionum ac insularum veteribus incognitarum» Джона Хутіча (Johann Huttich, близько 1480-1544) і Симона Грінеуса (Simon Grynaeus, 1493-1541). Карта ґрунтується на мапі світу Мартіна Вальдземюлера 1507 р. Карта має привабливі образи херувимів на півночі та півдні, які крутять земну кулю “відповідно” з теорією Коперника. Це – одна з найпопулярніших і найдорожчих карт світу XVI ст. Карта була опублікована в «Космографії» Мюнстера (1544 р.). Українські землі на карті позначено як SARMATIA (Сарматія).

1540 р. Себастьян Мюнстер; карта – «TABLА EUROPAE VIII» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни).

1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «TABLА SARMATIA» («Cosmographia» (Космографія). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни).

1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM KÖNIGREICH POLAND Das In Sarmatia auch begriffen wirt sampt andern laendern diesem königreich zügehörig» (Про Польське Королівство, що також розташоване в Сарматії, з зображеннями інших земель, що до того королівства належать) («Cosmographia» (Космографія). На карті Південна Україна – SCYTIA (Скіфія), Західна Україна – RUSSEN (Русь), Прибалтика – SARMATIA (Сарматія). Серед українських міст показано – Kiow (Київ), Lemburg (Львів), Premisel (Перемишль) та ін.

1548 р. Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi; 1500—1566), венеціанський картограф і географ; карта — «Europae Tabvla VIII» (венеціанське видання «Географії» Птолемея»). Територія на північ і схід від Карпат (Sarmatice montes) – Сарматія Європейська (Sarmatiae Europae Pars). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи); PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1570 р. Андрій Пограбка; карта (складена 1569 р.) — «Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio» (Частини Європейської Сарматії…). Видавництво – Венеція; формат карти – 47,3 x 69 см. З українських земель виділено: «Русь, відома як Роксоланія» (Rvssia, А Ptol Roxolania), Поділля (Podolіa), Волинь (Volhinia) та Кодимію (Codima). Позначено багато міст, серед них і Львів (Leopolis). В Причорномор’ї, біля Дніпровського лиману (на Лівобережжі), напис – SCYTHIAE PARS (СКІФІЯ). Від витоків Дністра і далі на південний схід частину Карпат позначено як Russis Biesсid (Руський Бескид). Чи не вперше назва «Бескид» появляється на географічних картах.

На карті – гравійовані малюнки (бій чотирьох козаків з чотирма кочівниками біля Саврані; двобій двох вершників та ін.).

З 1595 р. ця карта використовувалася Абрагамом Ортеліусом у його атласах.

1578 р. Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512-1594); карта — «Tab. VIII. EUROPAE, in qua SARMATIA, MAEOTIS palus, ac GERMANIAE, DACIAEq3 pars. Medium Meridianus 57, reliqui descriptisunt ex ratione parallelorum 50 et 58.I» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як частину Сарматії Європейської (Sarmatia Europaeа). Сарматія Європейська – від Вісли до Дону. Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1578 р. Герард Меркатор; карта — «VNIVERSALIS TABVLA IVXTA PTOLEMEVM» (Карта світу за Птолемеєм). Опублікована в Амстердамі. Територія Європи позначена до течії Дону (Tanais fl.). Східна Європа — Sarmatia Evropae (Сарматія Європейська).

1581 р. Абрагам Ортеліус; карта — «Romani Imperii Imago». Опублікована в атласі «Theatrum Orbis Terrarum» (перше видання атласу 1570 р.). Українські землі позначені як Sarmatiae.

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні (Giovanni Antonio Magini; 1555—1617), італійський картограф, астроном та математик; карта — «TABVLA EVROPAE VIII» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNE (бастарни). Опублікована в «Географії Птолемея».

1637 р. Нікола Сансон (Nichoas Sanson; 16001667), французький історик і картограф; карта — «Romani Imperii qua Oriens est Descriptio Geographica...». Видана у Парижі. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа), між Доном та Волгою – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiaticae), на схід від Волги – SCYTHIAE PARS (Скіфія).

1649 р. Йоганн Янсоніус (Ян Янсон, Johannes Janssonius; 1588—1664), нідерландський картограф; карта — “Vetus Descriptio Daciarum nec non Moesiarum”. Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatiae Europaeае Pars).

1655 р. Нікола Сансон; карта — «Germano-sarmatia; Kartenmaterial; in qua populi maiores Venedi, et Æstiæi; Peucini, et Bastarnæ in minores populos divisi ad hodiernam locorum». Видавництво Париж, формат – 38.7 x 55.5 cм. У Карпатах та Прикарпатті позначено CARPINI (карпів); Карпати та Закарпаття – PEUCINI (певкіни); Поділля та Причорномор’я – бастарни.

1661 р. Філіп Клювер (Philipp Cluver; 1580—1623), німецький географ;  карта — “Sarmatia et Scythia, Russia et Tartaria Europaea”. На карті українські землі (Правобережжя) позначені як Скіфія (Scythia), а російські землі та Лівобережна Україна як Московія Європейська. Напис Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) охоплює українські, польські, білоруські, литовські та московські землі.

Мапа містилася в атласі INTRODUCTIO Ins Universam Geographiam.... Атлас  видавався з 1624 по 1729 рр., карта “Sarmatia et Scythia...” у першій редакції публікувалася з 1661 по 1694 рік, у другій редакції  − з 1697 по 1729 рік.

1680 р. Крістоф Целларіус (Крістоф Келлер; Christoph Cellarius; 1638—1707), німецький географ та історик; карта — “Bosporus, Maeotis, Iberia, Albania et Sarmatia Asiatica” (Босфор, Меотида, Іберія, Албанія та Сарматія Азійська). Територія України позначена як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспію – «Scythia intra Imaum».

1685 р. Крістоф Целларіус видав свою класичну працю “Historia antiqua” в якій поміщена мапа “Sarmatia” (Сарматія). Українські землі позначені як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспійського моря – «Scythia intra Imaum».

1688 р. – «Historia medii evi», 1696 р. – «Historia nova», 1702 р. – повне зібрання творів в трьох томах «Historia Universalis».

1687 р. Книга Крістофа Целларіуса “Geographia Antiqua”. У книзі міститься карта “Colchis, Iberia, Albania & Sarmatia” (Колхіда, Іберія, Албанія та Сарматія). Територія України позначена як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспію – «Scythia intra Imaum». Книга неодноразово перевидавалася вже після смерті автора.

1700 р. Едвард Уеллс (Edward Wells; 1667−1727), англійський математик, географ, картограф та богослов; карта – «A NEW MAP of SARMATIA EUROPAEA PANNONIA and DACIA Shewing their Principal Divisions, People, Cities, Towns, Mountains &c. Dedicated to His Highness WILLIAM Duke of Gloucester». Карта поміщена в атласі (A New Sett Of Mapps Of Ancient And Present Geography...), що видавався протягом 1700-1738 рр. (Оксфорд). Формат мапи 51 х 36,8 см. Українські землі – Сарматія Європейська (SARMATIA EUROPAEA). На Прикарпатті позначено CARPINI (карпів); у Причорномор'ї – PEUCINI (певкінів), на Поділлі - BASTARNE (бастарнів).

1705 р. Гійом Деліль; карта – «Theatrum historicum ad annum Christi quadringentesimu. in quo tum Imperii Romani tu...» (Історична карта Римської імперії та сусідніх варварських народів). На карті позначена Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) – та Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), Південь України – напис Sarmatia ubi Sarmatae sive Sauromate. Sarmatia Europaea охоплює Правобережну та Лівобережну Україну (до р. Дон). Карта неодноразово перевидавалася, зокрема в атласі «Atlas nouveau» (Amsterdam).

1713-1719 рр. Анрі Шателен (Henri Chatelain; 1684—1743), французький картограф; мапи — «Carte historique chronologique et géographique de l'empire romain où l'on fait observer son étendue et diverses remarques pour l'intelligence de l'histoire...» та «Carte pour servir d'introduction à  l'Histoire Romaine et à  celle de l'Empire o๠l'on fait observer la Généalogie de César, d'Auguste et de Constantin; et la suite des Empereurs, ...». Опубліковані в його атласі Atlas Historique в семи томах, (виданий між 1705 і 1720 роками).

На першій карті назва  Sarmatе зустрічається двічі. Один раз на Правобережній Україні, східніше Поділля (Podolie), другий – між Доном та Волгою.

На іншій карті позначена Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea) та Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica). На північний схід від Каспійського моря міститься напис «Scythia intra Imaum».

1729 р. Крістоф Целларіус; карта — “А map of Colchis Iberia Albania and the Neighbouring Countries”. Територія України позначена як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea). Землі, що знаходяться південніше р. Дон – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), на північ від Каспію – «Scythia».

1729 р. Англійська карта «A Map of Colchis, Iberia, Albania, and the neighbouring countries». Українські землі позначені як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea), Кубань та Кавказ – Сарматія Азійська (Sarmatia Asiatica), територія на схід від Волги – Скіфія.

1794 р. Йован Раїч (Јован Рајић; 1726 —1801), сербський поет, історик, педагог, монах, автор історії Сербів, Хорватів і Болгар («История разных словенских народов, преимущественно болгар, хорватов и сербов, из тьмы забвения изъятая») яка була опублікована у Відні. В даній праці поміщена карта «Сармація Европейская и Азіатская». Карта була складена на основі англійської карти 1729 р. Українські землі позначені як Сарматія Європейська (Сармація Европейская), Кубань та Кавказ – Сарматія Азійська (Сармація Азіатская), територія на схід від Волги – Скіфія.

РУСЬ

Русь (давньорус. рѹсь, рѹсьскаѧ землѧ, давньоскан. Garðaríki, ср.-грец. Ῥωσία‎, лат. Russia, Ruthenia) — назва історичного регіону в Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї. У XI — XIII ст. позначала так звану Руську землю довкола Києва, Чернігова і Переяслава. З II-ї половини XIII ст., після розпаду, Русь охоплювала усі території, які колись належали Києву — від Балтійського до Чорного моря. В середньовіччі використовувалася в титулах світських і духовних правителів Руського королівства, Литви, Польщі, Речі Посполитої, Новгородщини, Московії, Угорщини, Австрії тощо. У новому часі вживалася як одна із самоназв української козацької держави Війська Запорозького та Російської імперії. З XVIII ст. — архаїчно-поетична самоназва України, Білорусі та Росії.

Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.

Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».

Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.

Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959). Утім, про «народ росів» (Ρώς) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant]. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. 1991].

Форма з двома літерами с у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст. У самій Московщині термін Руссія для позначення власної країни почали вживати лише з XV ст. Від останньої чверті XVI ст. в титулатурі великих князів московських, за прикладом монархів Литви і Польщі, стали використовувати слово Руссія. У XVII ст. воно було змінене на Россія під впливом церковно-книжної традиції. Слід зазначити, що термін “Росія” у літописах Київської Русі не зустрічається. Вперше дане слово у східнослов'янських роботах зустрічається лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і всія Росѣя Кипріяна, а з двома літерами с дане слово починає вживатись лише з XV ст.

В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою Русі, а народ називався русами або рутенцями, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що руси й московити говорять різними мовами та називали ці мови відповідно руською і московитською. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати Росією. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну)  з “Росією” (Московією).

Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того, як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.

У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ... [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). 2004].

Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити, хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування.  Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. Однак на багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія. Тому й Катерина ІІ ще видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари.

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі  Рутеніяне використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву Русь, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж Московія зникає, і залишається лише Руссія або Руссія з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як Росія.

Назва Русь охоплює простори від Карпат до Білого моря. Картографи в Європі знали про наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” зустрічається і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.

Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. прописує Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва Русь починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії.

1154 р. Мухаммеда аль-Ідрісі. Пам'яткою світової картографії є карта світу 1154 p. арабського географа Абу-Абдаллага Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164). Цю велику мапу (у вигляді срібної півкулі на папері) відомої на той час частини світу було складено за результатами мандрівок і пов'язану з мапою працю – “Книга розради для того, хто прагне подорожувати по областях” (зустрічається також назва “Книга Рожера”). До наших днів дійшли три манускрипти XIV-XV століть з книгою Рожера, з них два – в Національній бібліотеці Франції та один – в Бодліанській бібліотеці в Оксфорді. Перевернута географічна карта світу, складена аль-Ідрісі, перевершувала за точністю всі середньовічні аналоги. Північ на ній поміщено внизу, а Африка – вгорі. Населений світ розділений на сім секторів від екватора до північної сніжної пустелі. Карта зберігала популярність в Італії аж до XV ст., коли її в своїй роботі використовував венеціанець Фра Мауро. Конрад Міллер у 1928 р. зробив латинізовану копію карти аль-Ідрісі.

Книга Рожера. На початку твору дається загальний опис Землі, вона ділиться на сім кліматів (широтних зон), а кожен з них – на 10 зон із заходу на схід. Таким чином, 70 секцій твору пов'язані з 70 доданими картами. За підрахунками К. Міллера, на картах нанесено близько 2 500 найменувань об'єктів, а в тексті – понад 6 000. Зокрема, опис країни ар-Русіййа (Русь) включено в 5 секцію VI клімату і 4 і 5 секції VII клімату і містить назви понад 20 міст [Коновалова И. Г. Ал-Идриси о странах и народах Восточной Европы: текст, перевод, коментар. 2006].

Карта аль-Ідрісі подає не тільки територіальне розміщення України, а й уперше на карті міститься назва “Rusia” (Русія, тобто Русь). На карті написи – Ard al Rusia – земля Русі (територія Правобережної та Лівобережної України), muttasil ard al Rusia – з’єднана земля Русі, minal Rusia al tuani – від Русі залежні.

Позначено та підписано річки – Дніпро, Дністер, Дунай, а також Київ (Kiau) та ін. українські міста.

1190 р. Карта The Sawley Map” (карта світу); автор – Гоноріус Аугустодуненсіс (лат. Honorius Augustodunensis; бл. 1080 – бл. 1156 – середньовічний схоласт, історик, географ. В молодості деякий час жив і навчався в Англії в Кентербері. Потім перебрався в південну Німеччину, в Регенсбург, в ірландську бенедиктинську громаду, де і залишався аж до своєї смерті

Мова карти – латинська. Українські землі на карті позначені як Ruſſia (Руссія, тобто Русь). Топонім Руссія розташований на річці біля Карпат (можливо це р. Дністер, або р. Прут).  Сучасна Росія позначена іншими назвами.

Межа ХІІ–ХІІІ ст. Солійська карта. Назва “Руссія” (Dascia et Russia) міститься біля гирла Дунаю на англійській Солійській карті (Карті Генріха Майнцського) [Чекин Л. С. Картография христианского Средневековья VIII-XIII ст. Тексты, перевод, коментарии. 1999].

На Ісландській карті сер. ХІІІ ст. теж вже фігурує назва “Rusia” (Русія). На цій мапі позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio).

На карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. написи – “Russia” (Руссія), “Comannia” (Куманія – “Половецька земля”).

На німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. показано державу Русь (Rucia regio), позначено Київ (Kiwen), Карпати. У легенді карти вказано античні народи (скіфи, алани, даки, сармати, гети, калліпіди).

Ебсторфська карта – середньовічна карта світу. Формат мапи – 3 580 х 3 560 мм. На карті понад 1 600 підписів, що позначають не тільки географічні об'єкти, а й особливості природи, а також події Священної Історії й античної міфології. До 1943 р. була найбільшою з середньовічних Mappa Mundi. В центрі карти зображено Єрусалим. На ній нанесено 1 500 текстових пояснень, 500 будівель, 160 рік, 60 островів, 45 постатей людей, 60 тварин.

На англійській Герефордській карті, яка датується межею XIII і XIV ст., зафіксовані слов'яни (Sclavi) і Русь (“Hec et Rusia” – “тут є Русія”). На карті нанесені річки Дон та Дніпро, Азовське море.

Це  — найбільша за розмірами (158 на 133 см) карта європейського Середньовіччя (Mappa Mundi), що збереглася. Зберігається в Англії, в Герефордському соборі. Належить до класичного типу orbis terrae. Автором карти в поясненні на берегах названий якийсь Річард де Белло. У центрі світу з середньовічної традиції зображений Єрусалим.

1375 р. Авраам Крескес (Cresques Abraham; 1325-1387) та його син Ієгуда Крескес, єврейські картографи. В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами. На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику Книга знань про всі королівства. Київ розміщено в cередній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна CCUMANIA”, на Правобережжі – країна BURGARIA”, на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна ALIANIA” (Аланія). 

1380 р. (близько). Гілейм Солері (Guillem Soleri), каталонський картограф. На його карті-порталані на північ від Чорного моря, поблизу витоку Дніпра напис “Rossia”(Россія). Карта не датована, але є підпис – Guilmus Soleri civis maioricaru me fecit”. Зберігається в Паризькій національній бібліотеці.

1385 р. – датований портолан з підписом “Gujllmo soleij ciujs Maoicaru me fecit Año A nt, dñj Mccclxx.v”.

1457 р. Паоло Тосканеллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 13971482), флорентійський вчений. На його карті світу (перевидана 1912 р.), що виконана в птолемеївському стилі, вздовж Дніпра з півночі на південь нанесено надпис “Roßia” (Русь). Також є напис Roпia (права сторона слова, в цьому випадку, згладжена і більше нагадує літеру “П”) поблизу Дністра (в Галичині). Зображення Індії та Азії набагато чіткіше ніж на пізнішій карті Фра Мауро (1459 р.). Значна частина зображень базується на описі подорожей венеціанських купців та мандрівників – Марко Поло (12541324)  та Нікколо Конті (1395–1469).

Карта Світу 1459 р. венеціанського монаха Фра Мауро або Мавро (Fra Mauro) – одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).

На карті територія в районі Наддніпров’я (українські землі Великого князівства Литовського) названа Червоною Руссю (Rossia Rossa). Біла Русь (Rossia Biancha) у Фра Мауро, як і в більшості західноєвропейських авторів XIII—XVI століть — це синонім або Великого Новгорода або його частини, що була заселена колись народністю вепсів (знаходиться на карті між Волгою та Білим озером). Чорна Русь (Rossia Negra) показана на правому березі р. Оки, це переважно північно-західна частина руських земель (теперішня Білорусь).

За звичаєм арабських картографів він поміщав наверх карти південь, а не північ (перевернута географічна карта).

1460 р. Микола Кузанський (нім. Nicolaus Krebs, Nikolaus von Kues, Chrifftz; лат. Nicolaus Cusanus; 1401–1464) німецький теолог, католицький кардинал склав рукописну мапу Середньої Європи, яка не збереглася в оригіналі. Але карта дійшла до наших часів завдяки пізнішим копіям. Карта була гравійована на міді в місті Ейхштедте 1491 р. Це перша датована карта, що відгравійована на міді (“Nova Europe Tabula (Нова карта Європи). Вона вважається першою друкованою картою Німеччини й обіймає Середню Європу від південного узбережжя Скандинавського півострова до Середземного моря та від Нідерландів до Балтійських земель і Чорного моря. Мапу неодноразово перевидавали із незначними доопрацюваннями (Ніколаус Германус, Гейнріх Мартеллюс, Єронім Мюнцер, Мартін Вальдземюллер та ін.).

На мапі зустрічається назви: RVSSIA (Русь; охоплює Західну Україну) та RVBЕA RVSSIA (Червона Русь; охоплює південний захід України, середню течію Південного Бугу). На цій карті Микола Кузанський вперше позначив регіон Поділля (Podolіa).

Біла Русь (RVSSIAE ALBAE PATS) віднесена до Новгородської землі. На мапі позначено українські міста Київ (CHIOVЕA), Львів (Leоpolis) та ін. Білоруські землі віднесено до Великого князівства Литовського (LITVANIA MAGNUS DVCATVS). Двічі зустрічається напис Литва (LITVANIAE).

Карта Миколи Кузанського 1491 р. під назвою “Tabvla Moderna Sarmatiae Eur.” була опублікована у латинському видавництві “Географії” Птолемея (Argentorari, 1513). Написи  на карті – Rvssia (Русь) та Podolіa (Поділля). На ній знаходимо р. Дніпро, Київ та ряд інших українських міст. Назва Біла Русь означає Московію (Russia Alba sive Moscovia). Лежить ця місцевість на схід від Дніпра (Борисфена).

Видавець карти – Антоній Коберґер (Antonius Koberger), гравери – Міхаель Вольгемут (Michael Wohlgemut) та Вільгельм Плейденвурф (Wilhelm Pleydenwurff). Формат карти 57,8 х 39 см, мова – латинська. Опублікована у книзі у книзі: «REGISTRUM HUŸUS OPERIS LIBRI CRONICARUM CVM FIGURIS ET IMAGINIBUS AB INITU(M) MUNDI…». На полі карти підписані сторони світу: Mitnacht, Mitag, Occident, Orient. Карта охоплює територію від Англії (Anglia) та Ірландії на півночі, Бретані (Britania) та Нормандії (Normandia) на заході до західного узбережжя Чорного моря та дельти Дунаю на сході. Гори на мапі зображені художнім малюнком. Підписано назви: Мазовія (Mosovia), Польща (Polonia), Волощина (Walachia), Трансільванія (Transilvana), Угорщина (Vngaria), Моравія (Moravia), Туреччина (Turchia), кордони не показано. Позначена незначна кількість міст, на території Західної України – Львів (Lemberg), Польщі – Краків, Росії – Новгород (Nogradum), Псков (Plejgo) [Вавричин М. Україна на стародавніх картах (кінець XV – перша половина XVII ст.). 2004].

1493 p. у Нюрнберзі опубліковано карту [Карта Середньої та Східної Європи] без назви. Карта поміщена в «Хроніці світу» нюрнберзького гуманіста Г. Шеделя (14401514). Автори мапи нюрнберзький лікар Єронім Мюнцер (Hieronymus Münzer; 14371508) та Микола Кузанський. Карта містить назву Russia (Русь) – на схід від Лівонії. Позначена незначна кількість міст, на території Західної України – Львів (Lemberg), Польщі – Краків, Росії – Новгород (Nogradum), Псков (Plesgo).

У середньовіччі територія України зображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань «Географії» Птолемея. Карта давньогрецького вченого Клавдія Птолемея складається зі зведеної карти всього відомого на той час світу і 26 більш докладних карт: 10 регіональних карт Європи, 4 карти Африки, 12 карт Азії, що додавалися до “Географії” Птолемея. Трактат було написано близько 150 р. н. е. На картах перелічено близько 8 000 міст та місцевостей із зазначенням їх географічних координат. До епохи Великих географічних відкриттів Птолемей служив для європейців основним джерелом географічних відомостей. На основі його описів картографам епохи Відродження вдалося реконструювати і втрачену карту світу.

Довгий час знаменитий трактат Клавдія Птолемея Географія вважався втраченим. 1295 р. птолемеївську “Географію” виявив візантійський граматик, математик і теолог Максим Плануд (Maximus Planudes, Μάξιμος Πλανούδης; 1260–1305). Максим Плануд переклав Географію Птолемея на латинь. Карти, які ілюстрували текст географічного опису світу, були відсутні й не знайдені досі.

Біля 1400 р. в Італію з Константинополя потрапив переклад “Географії” Птолемея латинською мовою, і з часом він опинився в бібліотеці Ватикану.

Одним із перших європейських дослідників “Географії” Птолемея був італійський гуманіст Джакопо д'Анджело (Jacopo d'Angelo; 1360–1410), який 1406 р. переклав її на латинську мову під назвою “Geographia Claudii Ptolemaei”. У всіх виданнях “Географії” починаючи з 1475 р. і аж до венеціанського видання 1511 р. використовується переклад Джакопо д'Анджело. Лише в Римському виданні 1478 р. текст був звірений з грецьким оригіналом його видавцем, італійським гуманістом Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderini; 1446, Торрі-дель-Бенако – 1478, Рим), який вніс в текст деякі поправки. Доміціо Кальдеріні навчався у Вероні, Венеції та Римі. Був папським секретарем Сікста IV.

В рукописі Географія Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).

Данський географ та картограф Клаудіус Клауссон Шварт (Claudius Clavus; Claudius Claussøn Swart, 1388 р. – після 1467 р.), який прийняв латинізоване ім'я Клаудіус Клавус під час свого перебування в Італії з 1424  р. по 1427 р., з ініціативи французького кардинала Гійома Філастра (помер у 1428 р.) в 1427 р. підготував “Географію” Птолемея. Він створив 27 карт для Птолемеївської “Географії”. Збереглися лише дві карти Північних країн, на які вперше наніс Гренландію. У картах, на обрисах суші, були вперше нанесені на рамці градуси широти і довготи, і, таким чином, започатковано наукову картографію. Копію першої карти Клавуса знайшли в 1835 р. у  кодексі 441 муніципальної бібліотеки Нансі, переплетену разом з Географією Птолемея, що належала Філастру. Карта Клавуса дуже вплинула на картографію XV ст. Її не раз використовували для складання нових карт, копіювали, переробляли по ній карти Птолемея. Проте в другій половині століття вона зазнала суттєвих змін завдяки німецькому картографу Ніколаусу Германусу.

Уперше «Географія» Птолемея без карт з’явилася друком 1475 р. у Віченці. Друге видання з 26 античними картами вийшло у світ 1477 р. у Болоньї.

Список основних друкованих видань праці Клавдія Птолемея:

Віченца  1475 р. — перше друковане видання (без карт);

Болонья: 1477 р. — перше видання з картами (26 карт);

Рим: 1478 (27 карт),  1490 (27 карт), 1507 (33 карти), 1508 (34 карти);

Флоренція: 1482 (31 карта);

Ульм: 1482 (32 карти), 1486 (32 карти);

Венеція: 1482, 1511 (28 карт), 1540, 1548, 1558, 1561, 1562, 1564, 1574, 1578, 1588, 1596 (64 карти), 1598 (64 карти), 1599 (69 карт), 1616;

Краків: 1512, 1519;

Страсбург: 1513 (47 карт), 1520 (47 карт), 1522 (50 карт), 1525 (50 карт), 1535 р., 1541 р.;

Нюрнберг: 1514 (без карт), видавець Йоган Вернер;

Відень: 1518; 

Базель: 1533 (без карт), 1540, 1542, 1545, 1551, 1552;

Інгольштадт: 1533;

Ліон: 1535, 1541, 1546;

Париж: 1546, 1828;

Кельн: 1584, 1597 (64 карти), 1608 (64 карти);

Дюссельдорф 1602 (34 карти);

Амстердам 1605 (28 карт), 1704 (28 карт); 1730 (28 карт);

Арнем 1617 (64 карти);

Лейден 1618-19 (47 карт);

Франкфурт 1695 (28 карт), 1698 (28 карт), 1704.

1466 р. Ніколаус Германус (Nicolaus Germanus; 14201490), німецький картограф, гравер, ілюстратор, друкар, який працював у Флоренції, виконав креслення в трапецієподібній проекції карт Клавдія Птолемея, користуючись латинським перекладом його “Географії” Джакопо д'Анджело (1406). Він запропонував нові правила позначення гір, річок, озер та кордонів. Ще однією особливістю його роботи було те, що числові значення широти і довготи він підписував не на паралелях і меридіанах, а в проміжках між ними. Міста позначалися золотистими кружками, а ті міста, для яких були астрономічні координати, оточувалися чорними крапками. Манускрипт досі зберігається в бібліотеці д'Есте в Модені. Ця версія, від якої збереглося кілька рукописних копій, послужила основою для карт у виданні атласу в Болоньї у 1477 р.

1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст “Географії” (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467). Рукопис знаходиться в “Biblioteka Narodowa” у Варшаві, в електронному виді доступний  в CBN Polona (National Digital Library Polona) [https://polona.pl/item/cosmographia-claudii-ptolomaei-alexandrini-mathematicorum-principis-seculo-secundo].

У цьому рукописі, на картах «Сарматія Європейська» (Sarmatia Єvropє) та  «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) були зображені українські землі.

Він заново виготовив карту світу в новій проекції, додавши Скандинавію та інші країни Півночі; так само як і на оригінальній карті Клавдія Клавуса (1427), Гренландія розташована на захід від Скандинавії.

1468 р. Н. Германус виготовив свій третій варіант “Географії”, “пересунувши” на цей раз Гренландію на північ від Скандинавії, а Ісландію на північ до тієї ж широти, приблизно так, як вважав за потрібне Гійом Філастр. З карт цієї версії Географії (третього варіанту Н. Германуса) друкувалися карти Ульмських видань 1482 і 1486 рр.

До кінця XV ст. карти  розмножувались  рукописним способом. Перші друковані карти були  ксилографіями, тобто  гравірувались на  дереві  (1472  р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек). Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді. Центрами картодрукування  були  відомі друкарські  міста  (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбурґ, Амстердам,  Антверпен).  1466  р.  Н. Германус відновив  карти  К.  Птолемея. 1477 р. за кресленнями Н. Германуса карти були гравіровані і видані в Болоньї («Географія» Птолемея, тираж 500 примірників). 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Європейська». На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. 1477 р. Болонья, карта «Сарматія Азійська». На карті написи – Sarmatiae Pars in Europa, Sarmatia in Asia, Scythie Pars. 

Н. Германус додав карти Англії та Ірландії, Іспанії, Галлії, Германії, Скандинавії, Італії, Сицилії, Палестини, інші та морську карту Середземномор'я.

Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Страсбурзьке 1513 р. та ін.

1478 р. Конрад Свенхейм (Conrad Swenheym; ?−1477) та Арнольд Букінк (Arnold Buckinck), німецькі картографи, що жили і працювали в Римі. Українські землі відображені на картах «OCTAVA EVROPĘ TABULA» (Восьма карта Європи) та «Secunda Asiae Tabula» (Друга карта Азії). Опубліковані в Римському виданні (видавець Арнольд Букінк) «Географії» Птолемея (Claudii Ptolemaei Alexandrini philosophi Geographiam Arnoldus Buckinck e Germania Romae tabulis aeneis in picturis formatam impressit...). Відомі Римські перевидання карт 1490, 1507 і 1508 років. На карті «OCTAVA EVROPĘ TABULA» українські землі представлені Сарматією Європейською (SARMATIA EVROPAE), яка розділена нереальними Рифейськими горами (RIPHEI MONTES) від Сарматії Азійської (SARMATIĘ ASIATICĘ PARS). На карті зображені Чорне море (PONTVS EVXINVS), Азовське море (PALVS MĘOTIS) та Балтійське море (OCEANVS SARMATICVS). Позначені ріки: Дніпро (BORYSTHENES FLVVIVS), Західна Двіна (RVBON FLV.), Німан (CHRONES FLV.) та ін.

На карті «Secunda Asiae Tabula» українські землі представлені Європейською Сарматією (EVROPAE SARMATAE).

1482 р. Франческо Берлінґєрі (Francesco Berlinghieri; 1440-1501), італійський вчений та дипломат у Флоренції, розширив та перевидав «Географію» Птолемея (це третє видання з картами). Він розпочав роботу з перегляду праць К. Птолемея в 1464 р. Франческо Берлінґєрі оновив карти Птолемея. Видав він їх вперше народною італійською мовою. Карти Франческо Берлінґєрі ґрунтуються на проекціях Маріна Тірського (Μαρίνος ο Τύριος;  прибл. 70 р. — прибл. 130 р.)  грецького географа, картографа та математика, якого вважають засновником математичної географії. Карти також мають прямокутні рамки, а не трапецієподібні, які використовувалися в попередніх болонських та римських виданнях, а також в ульмських виданнях (1482 р. та 1486 р.). Гравер мап – Ніколаус Германус.

У цьому виданні, як і в попередньому Римському (1478), поміщена «Восьма карта Європи» (TABVLA OCTAVA DE EUROPA). На мапі написи: Європейська Сарматія (Sarmatia de Evropa), Азійська Сарматія (Par di Sarmatia in Asia), Таврика Херсонська (Tavrica Chersoneso) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyrafe), Дніпром (Borystene) та Азовським морем (Maeotide Palvde). На схід від Карпат (Carpato mote) підписані назви племен: карпів (Carpiani), бастарнів (Basterne), певкінів (Pevcini) та ін.

Теж у цьому виданні поміщена карта світу «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum». Східна Європа має на карті назву Sarmatia Evropa (Сарматія Європейська). По краях карти зображені голови з надутими щоками, що позначають 12 основних напрямків. Карта була надрукована з використанням двох окремих мідних пластин, які були розділені достатнім простором для того, щоб можна було б добре скласти та зшити карту в зв'язаний атлас, не впливаючи на вміст її. На карті «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» територію від Піренейського півострова до Азовського моря названо Європою (Evropa); на схід від Каспійського моря – Азія (Asia). Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystene) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та  Кримський півострів (tavrica).

На «Другій карті Азії» (Tabula Seconda de Asia) показано південно-східну частину України, південь Росії та Кавказ. На мапі зображені частини: Європейської Сарматії (Par di Sarmatia de Europa), Азовського моря (Meotide Palv), Чорного моря, Приазов’я з Сивашем (Bice Palv), Кримського півострова (Taurica Chersoneso), Алаунських гір (Alauno monte) з яких витікає річка, яка впадає в Азовське море. На півночі мапи зображені Гіперборейські гори.

У Римських виданнях 1507 р. (33 карти) та 1508 р. (34 карти) вперше репрезентували обриси берегів Нового Світу. У цьому виданні була представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія та Херсонес Таврійський; нанесені міста Ольвія, Феодосія, Пантикапей, інші географічні реалії Українського Причорномор’я.

1507 р. Бернард Ваповський  на початку XVI ст. працював разом із картографом Марко Беневентано (Beneventano Marco) над картою Центральної Європи, яка була видана в 1507 р. як «TABVLA MODERNA POLONIE VNGRIE BOEMIE GERMANIE RVSSIE LITHVANIE». (Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви) (мідерит, 38, 5 х 52 см). Надрукована ця мапа була в Римському виданні «Географії» Птолемея. Правобережна Україна позначена як Поділля (Podolia) та Русь (Russia), Лівобережна Україна – Тартарія (Tartaria). Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Moskovia) міститься на схід від Дніпра, північніше Тартарії. Ця карта цікава наявністю багатьох політонімів (назв державних утворень). На карті відсутні політичні та адміністративні кордони. Відтоді на картах території України почали відображати міста (Коломия, Дрогобич, Стрий, Луцьк, Берестя, Жидачів, Перемишль, Хмільник, Острог, Черкаси тощо). Б. Ваповський відобразив також свої рідні села Ваповичі й Радохонців Перемишльській землі.

На українське походження Бернарда Ваповського вказує відомий історик Святослав Семенюк. Бернард Ваповський народився у селі Радохінці біля Перемишля. Наприкінці XV ст. майже одночасно з польським астрономом Миколаєм Коперником вчився в Ягеллонському університеті в Кракові. По закінченні навчання отримав звання доктора права, був висвячений на священника, обіймав важливі церковні посади у Перемишлі й Кракові. Протягом 1510-1515 рр. був представником польського короля Сигізмунда I у Ватикані. Ймовірно, був королівським секретарем. Автор перших модерних мап Сх. Європи, в тому числі України.

Бернард Ваповський є автором хроніки «Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535». При описі подій до 1516 р. автор покладався на історичні праці Я. Длугоша, М. Мєховського, Ю. Деція; для 1517–1535 років створив власний опис подій, де велика увага приділена ординським набігам на Поділля, Галичину, Волинь у 14–16 ст., участі у боротьбі проти них Є. Дашкевича. 

1533 р. Ваповський був зайнятий створенням карти Північної Європи: Данії, Швеції, Норвегії, Московії й Ліфляндії, але закінчити її не встиг. 

1526 р. видав у Кракові  карти «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars» (Карта, в якій ілюстровані області Корони  Польської та частково Великого князівства Литовського) та «Tabul a Sarmatiae, regna Poloniae et Hungariae utriusque Valachiae, nec non Turciae, Tartariae, Moscoviae et  Lithuaniae partem comprehendens» (Карта Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Московії та Литви частин прилеглих).

“Карта Сарматії...” складалася з двох аркушів, що представляли відповідно південну та північну Сарматію, відтак у літературі іноді мовиться не про дві, а про три карти Ваповського. Надруковані карти були Унглером. Масштаб мапи – 1:2 900 000.

Карта «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars» була частково втрачена, збереглися два її фрагменти: «Частина Великої Польщі та Померанії» та «Частина Жемайтії та Східної Прусії». Масштаб мапи 1: 1 000 000.

Бернард Ваповський, на своїх картах, застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.

Не останню роль у тому, що більша частина обох карт втрачена, відіграла пожежа у друкарні Флоріана Унглера в 1528 р., яка, імовірно, знищила як непродану частину тиражу обох карт, так і їх дерев’яні кліше [Гедзь Тетяна. Територія України на карті Південної Сарматії Бернарда Ваповського]. 

Фрагменти “Карти Сарматії... Бернарда Ваповського охоплюють частину території Східної Європи і Туреччини.  Вони були знайдені у 1932 р. і втрачені у 1944 р. К. Бушек (польський дослідник) повідомив про знахідку лише у 1935 р.

Карту уперше було опубліковано для широкого загалу лише в 1966 р. в додатку до  книги «The History of Polish Cartography from the 15th to the 18th century by Karol Buczek. Wroclaw–Warszawa–Krakow, 1966, S. 32» [Гедзь Тетяна. Неідентифіковані об'єкти на карті Сарматії Бернарда Ваповського.Частина 1]. 

Опис карти “Мапа Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Московії та Литви частин прилеглих” (за Ґедзь Тетяною): «Пiвнічна частина карти представляла східну частину Померанії, Східну Прусію, Жемайтію, нинішню територію Литви, Лівонію, північно-східну частину Великого Князівства Московського та, імовірно, південно-східні області Швеції. Жодного екземпляру цієї частини до нашого часу не збереглося. Південна частина представляла південну та центральну Польщу, Угорщину, північ Балканського півострова, значну частину Великого Князівства Литовського, Кримський ханат, частину турецького узбережжя Чорного моря та Московської держави.  Загальний розмір обох карт без полів 60 х 90 см, масштаб приблизно 1:2 900 000, для них використана конічна (Птолемеєва) проекція та нанесена Птолемеєва сітка координат. Південна частина карти була надрукована з чотирьох дерев’яних блоків (мабуть, такий-же висновок можна зробити і щодо північної), її розмір – 60 х 46 см (отже, розмір одного блока 30 х 23 см). Від неї збереглося два фрагменти»

Саме за картою Південної Сарматії Бернарда Ваповського європейські картографи протягом 120 років (до появи карт Боплана) зображували територію сучасної України.

Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях біля Перемишля, де працював над цими картами, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперника, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.

1507 р. Йоханнес Рюйш (Johannes Ruysch; 1460-1533), німецький картограф й астроном нідерландського походження. Його карта “Uniuersalior cogniti orbis tabula ex recentibus confecta obseruationi” (Універсальна карта світу з відомими і новими спостереженнями) опублікована в Римському виданні «Географії Птолемея». Йоханнес Рюйш дає про світ ширше уявлення ніж Фра Мауро (1459), тому, що вже подає дані про відкриття португальських та іспанських мореплавців. Але і вона описує світ відповідно до ідей К. Птолемея. Територія України Русь (RVSSIA), Поділля (PODOLIA); на карті показано Чорне море (PONTVS EVXINVS). Білоруські землі показано, як Біла Русь (RVSSIA ALBA), а московські (російські), як Московія (MOSKOVIA), на схід від якої – Казань (CASAN). На карті позначені: TARTARIA (Тартарія), POLONIA (Польща), LITVANIA (Литва), PRYSSIA (Пруссія), ORIGA (Латвія), LIVONIA (Лівонія) і т. д. Річка TANAIS (Дон) – межа між Європою та Азією.

1511 р. Бернард Сильван (Bernardus Sylvanus; 1465 р., Еболі - ?), італійський географ та гуманіст, що жив у Венеції, видав там «Географію» К. Птолемея з 28-ма дереворитними картами, у тому числі карту світу у формі серця. Усі 27 античних карт Б. Сильван осучаснив та актуалізував їх картографічний зміст, додавши сучасні назви. Особливістю цього видання є те, що вперше карти були видрукувані у дві фарби (чорна, червона), до того ж двосторонньо. Чорним підписано назви місцевостей, лісів і гір, червоним – морів, племен і країн. Видавець та гравер карт – Якобо Пент з Лєуки (Jacobus Pentius de Leucho). Мова мап латинська.

Українські землі показано на Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) та частково на: Четвертій карті Європи (QVARTAEVROPAE TABVLA), Дев’ятій карті Європи (NONA • EVROPAE • TABVLA), Другій карті Азії  (SECVNDA ASIAE TABVLA). 

На Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Сарматія Європейська (Sarmatia Evropae), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars), Таврика Херсонська (Tavrica Chersonesus) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyras f.), Дніпром (Boryfthenes f.) та Азовським морем (Palvs Maeotis), серед них: Ordesus, Olbia, Firum, Amadocba. Amagarium. На території Таврії підписано назву племені тавроскіфів (Tavroscytae), вище Карпат (Carpates mons) – карпів (Carpiani) і т. д.  На пам’ятці було зображено Azagarium на місці розташування Києва.

В тій частині Четвертої карти Європи, що охоплює українські землі (до неї відноситься назва Sarmatiae Europae pars) позначені тільки Карпати (Carpatus mons), а також землі де проживало плем'я язиґів.

На Дев’ятій карті Європи (NONA•EVROPAE•TABVLA), яка охоплює територію від Балканського півострова (територію сучасних Румунії, Болгарії та європейської частини Туреччини) до Карпат (Carpatus mons), на північ від яких показано Сарматію Європейську (Sarmatiae Evropae Pars).  

На карті подано окраїну українських земель, що названа Нижньою Мізією (Муsia infe.). Показано дельту Дунаю (Ister f.), гирло Дністра (Tiras f.), Дніпра (Boristenis f.), Тилігулу (Axiaces f.). Уздовж річок позначені міста: Тіра (Tyras) – тепер м. Білгород-Дністровський, Ніконіум (Niconium), Офіуса (Орhiusa), Физея (Physea), На узбережжі Чорного моря (Mare. Ponticvm vel. Pontus Evxinvs) та в дельті Дунаю показані грецькі колонії Thiagola, Psedosimus, Calestemium, Chilia, Arpiepolis та Тилігульський лиман, зображений у вигляді озера (Thiagola palus), на 47 паралелі – острів Зміїний. Вище русла Дністра – малюнок у вигляді широкого пасма гір (зображено Карпати) [Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVII ст. 2004].

Друга карта Азії (SECVNDA ASIAE TABVLA) охоплює територію частини Сарматії Європейської та Сарматію Азійську – від Кавказьких гір (Caucaus mons) на півдні до витоків Волги (Rha f.) на півночі. Європейська і Азійська Сарматія розмежовані річкою Дон (Tanais f.). У Кавказьких горах зображено дві Сарматські брами (Sarmatiae porte). Українські землі представлені західним узбережжям Азовського моря (Palvs Meotides) і Кримським півостровом (Tavrica Chersonesvs), на яких не позначені населені пункти, річки та гори.

1513 р. Мартін Вальдземюллер продовжив справу Ніколауса Германуса та Бернарда Сильвана. Важливим етапом стало Страсбурзьке видання 1513 р. «Географії» Птолемея підготовлене Мартіном Вальдземюллером і Маттіасом Рінгманном (Matthias Ringmann; 1482-1511; німецький картограф) на абсолютно новій основі (повтор Страсбурзького видання – 1520 р.). Перш за все, вони розшукали в Базелі (Швейцарія) та в Італії грецькі рукописи «Географії», за якими внесли ряд виправлень в її текст. При підготовці видання автори поставили за мету показати відмінності між давньою та новою географією. У це видання було включено 20 нових карт, які відомий географ, мандрівник та полярний дослідник Адольф Ерік Норденшельд (1832-1901) назвав «першим новим атласом світу». Видавець карт – Якобо Есслер (Jacobus Eszler) та Георгій Убелін (Georgius Uebelin), друкар – Йоганн Скотт (Johann Schott).

Карти Мартина Вальдземюллера, що охоплюють територію України: «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Європи), «Tabula Moderna Sarmatie, Eur, Sive, Hungarie, Polonie, Russie, Prussie, Et, Vvalachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини), «GENERALE PTHOLEMEI» (Генеральна карта світу Птолемея), «SECUNDA ASIAE TABULA» (Друга карта Азії), «Orbis Typus Universalis» (Карта світу), «Carta itineraria europae» та ін.

На «Восьмій карті Європи» (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Сарматія Європейська (Sarmatia Evrope), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars). Ця карта майже без змін повторювалася у всіх виданнях Географії К. Птолемея, починаючи від Ульмського (1482 р., Ніколаус Германус) і до видання 1541 р.

На «Генеральній карті світу Птолемея» (GENERALE PTHOLEMEI) Європою (Europa) названо територію від Піренейського півострова до Азовського моря; Азією (Asia) – на схід від Каспійського моря. Східна Європа має на карті назву Сарматії Європейської (Sarmatia Europa).

Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystenes fl) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та Кримський півострів (tavrica).

Мапа створена на основі карти Франческо Берлінґєрі «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» (1482 р.).

На «Сучасній карті Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини» (Tabula Moderna Sarmatie Eur Sive Hungarie Polonie Russie Prussie et Wallachie) найдетальніше показано територію від Одеру до Дніпра і західного узбережжя Чорного моря. Позначено частину України – Русь (Rvssia) на північному сході від Герцинського лісу (Silua Hertinia) та Поділля (Роdolia) на південь від заліснених Карпат (Carpatus Mons). Українське Лівобережжя подано схематично. На карті вперше позначено багато українських міст, зокрема на Львівщині: Львів (Leopolis), Самбір (Sambor), Стрий (Striy), Глиняни (Glinianі), Буськ (Bujzco), Городок (Grodeck) та ін.

Землі на захід від Одеру названа частиною Великої Німеччини (Magne Germanie pars). У верхньому правому куті зображено Московське князівство (Dvcatvs Mosckovia), на південь від нього – Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Mosckovia), на півдні – Перекопська Тартарія (Tartaria Precopiensis).

Мапа створена на основі карт Центральної Європи Ергарда Етцлауба та Марко Беневентано й карти «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Lithuanie» Бернарда Ваповського, що входила до римського видання «Географії» К. Птолемея 1507 p.

На «Другій карті Азії» (SECUNDA ASIAE TABULA) зображені частини: Сарматії Європейської (Sarmatiae in Europa pars), Азовського моря (Palvs Maeotis), Приазов’я з Сивашем (Bicis Palus), Кримського півострова (Taurica Chersonesus), Чорного моря (Ponti Euxini pars), ланцюга Алаунських гір (Alauni montes), що переходять у Ріфейські гори (Ripbei montes). З Алаунських гір витікають три річки без назви, які перетинають Приазов’я і впадають в Азовське море.

1507 р. Мартін Вальдземюллер (Martin Waldseemüller; бл. 1470-1522), німецький картограф, автор «Вступу до космографії», видав свою класичну працю  «Вступ до космографії» (Cosmographiae introductio cum quibusdam geometriae ac astronomiae principiis ad eam rem necessariis. Insuper quatuor Americi Vespucii navigationes. Universalis Cosmographiae descriptio tam in solido quam plano, eis etiam insertis, quae Ptholomaeo ignota a nuperis reperta sunt).

Сен-Дьє взагалі був незвичайним містечком. Невелика група його жителів, в тому числі й М. Вальдземюллер, створила літературний салон, спрямований на вивчення філософії, космографії та картографії, так звану вогезьку гімназію. Покровителем групи був канонік Вотрен Люд (Vautrin Lud Prize), секретар герцога Лотарингзького. Люд встановив в Сен-Дьє друкований прес – спеціально для того, щоб публікувати власні твори, а заодно й праці інших членів гімназії. Безпосередньо друком займалися Мартін Вальдземюллер і Матіас Рінгманн (Matthias Ringmann).

Рінгманн і Вальдземюллер готували видання Птолемеєвої «Географії», а тому проводили багато часу в бібліотеках Страсбурга й Базеля в пошуках і порівнянні різних манускриптів і карт. Однак вони не могли залишити без уваги нові відкриття іспанців і португальців. М. Вальдземюлера дуже зацікавила постать Амеріго Веспуччі. В результаті Птолемей був відсунутий в бік, і замість його «Географії» була написана й видана  «Космографія».

Слід зазначити, що в 1505 р. в Страсбурзі Матіас Рінгман опублікував лист Веспуччі (Mundus Novus) під назвою «De Ora Antarctica» (Молитва про Антарктику) зі своєю віршованою передмовою. Мабуть, це послужило поштовхом до того, що Вальдземюллер і Рінгман, не чекаючи закінчення роботи над Географією Птолемея, ще на етапі збору матеріалів, вирішили першими проілюструвати революційну ідею Веспуччі і видати карту світу, що складається не з трьох, як передбачалося раніше, а чотирьох частин світу. На додаток до карти, вони підготували брошуру з коротким вступом  в картографію і листом самого Веспуччі про новий світ.

25 квітня 1507 р. була надруковано їх творіння: «Вступ до космографії з необхідними основами геометрії і астрономії. А також чотири плавання Амеріго Веспуччі». Невелика книжечка «Вступ до космографії» (Cosmographiae Introductio) складалася з чотирьох частин. У першій М. Вальдземюллер коротко та в кращих традиціях виклав принципи космографії, розбирав геометричні теореми, подав визначення сфер, кіл, осей та кліматів. У праці розповідалося про частини Землі, головні вітри, моря та острови і про різні відстані між пунктами. Крім рутинних фактів, він включив у текст власну пропозицію, і це була свіжа ідея. Розповідаючи про нові території, що були описані Веспуччі в його «Quatour Navigationes» як четверта частина світу (quarta orbis pars), М. Вальдземюллер запропонував назвати їх Америкою на честь першовідкривача. Більш того, він помістив назву «Америка» на двох картах, які додавалися до «Вступу до космографії».

У «Космографії» була поміщена карта «Universalis Cosmographia Secundum Ptholomaei Traditionem et Americi Vespucii Alioru [m] que Lustrationes» (Карта світу, побудована відповідно до методу Птолемея і доповнена новими землями від Амеріго Веспуччі). Це була перша карта на якій з'явилася назва “Америка”. Ця карта повинна була скласти третю частину «Космографії», але навряд чи її екземпляри оправляли разом з книгою. Маленька книжечка і велика карта набули популярності. У перший же рік (1507) вийшли два видання - у квітні й в серпні. У 1508 р. М. Вальдземюллер писав своєму компаньйону Рінгманну, що книга широко розійшлася, а пізніше стверджував, що було продано 1000 примірників. І текст, і карту багаторазово перевидавали і «адаптували»,  кожне видання зайвий раз підтверджувало, що Новий Світ слід називати Америкою.

Карта Вальдземюлера – одна із перших карт з точно нанесеними координатами (широти та довготи). Карта була надрукована на 12 дерев'яних секціях, її розміри – 46 × 62 см. Вона містить нові географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Мартін Вальдземюллер працював у той час у місті Сен-Дьє-де-Вож (герцогство Лотарингія Священної Римської імперії). На карті зображено Амеріго Веспуччі.

Створюючи нову географічну карту, М. Вальдземюллер назвав спершу “Америкою” лише північно-східну частину Бразилії, яка у португальців уже мала назву Санта-Круш (Земля Святого Хреста), в Іспанії ще довгий час на картах вживалися назви “Індія”, “Вест-Індія”, а потім “Новий Світ”. М. Вальдземюллер, запропонувавши в 1507 р. назвати четверту частину світу країною Америго або Америкою (тоді вважалося, що материкам слід давати жіночі імена), не мав на увазі применшити таким чином славу вже померлого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць відкрили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби відкрив новий материк, але захоплююче описав його у листах про свої плавання до банкіра Медичі в 1503 р. та гонфалоньєра Флоренції Садеріні в 1504 р., що передруковувалися в багатьох країнах Європи).

Острова Вест-Індії, берега Флориди та Південної Америки вже відзначалися на двох більш ранніх картах – Кантіно (до 1502 р.) і карті Кавері (близько 1505 р.). Північна та Південна Америка на карті Вальдземюллера зображені як два великі континенти, що з'єднані перешийком. Цікаво, що на карті Америка відокремлена від Азії великим океаном, хоча Тихий океан того часу ще не був відомий європейцям.

На карті вперше позначеноАтлантику. Води на захід від Європи в різний час називали по-різному: Море за Геракловыми стовпами, Атлантик, Західний океан, Море мряки. Але назва Атлантичний океан вперше з'явилася в 1507 р. на карті М. Вальдземюллера, і  з того часу це позначення закріпилося в географії. Нова частина світу відділена від Азії океаном (Oceanus Orientalis Indicus (Східний Індійський Океан). Через шість років європейці перетнуть Панамський перешийок і побачать його з берегів Америки. Перші європейські історичні свідчення про Тихий океан з'явилися завдяки експедиції конкістадора Васко Нуньєсу де Бальбоа (1513 р.) яка показала, що ширина Південної Америки на певних широтах відповідає карті Вальдземюллера з точністю до 70 миль. Ще через сім років цей океан побачить Магеллан, попливе через нього далі на захід, назустріч своїй фізичній смерті і історичному безсмертю, і назве його Тихим. Ідею назвати четверту частину світу Америкою приписують і автору карти Мартіну Вальдземюллеру, і ймовірному автору тексту «Cosmographiae Introductio» Матіасу Рінгманну, і самому Вотрену Люду. У всякому разі, заснована в 1991 році міжнародна премія з географії (неофіційно «Нобелівська премія з географії») має ім'я Вотрена Люда  і присуджується щорічно під час Міжнародного географічного фестивалю в Сен-Дьє.

На карті позначено м. Львів (Lemburg).

1513 р. на базі цієї карти була складена карта “Orbis Typus Universalis” (Сучасна карта світу). Цю карту часто називали “Admiral's Map” (Карта адмірала), ймовірно мова йшла про Христофора Колумба – “адмірала океанів”. Українські землі позначено як “Russia …” (Русь …). На оновленій карті світу 1513 р. назва “Америка” відсутня. Обґрунтування цього відступу – інша карта (Tabula Terre Nove). На регіональній карті Карибського басейну та Атлантичного океану (Tabula Terre Nove) Південна Америка позначена як “Terra Incognita” (Невідома земля) і має напис, що вказує на те, що ці землі були виявлені Колумбом, без будь-яких ознак ролі Амеріго Веспуччі в розвідці північного узбережжя Південної Америки. Карта фокусується на Карибських островах та Північній і Південній Америках, які розміщується в західній частині карти, без ознак західного узбережжя цих материків. На мапі Меркатора, опублікованій в 1538 р., назву Америка було поширено на Північну Америку.

1520 р. Мартін Вальдземюллер у Страсбурзі видав карту «Carta itineraria europae» (Карта Європи). Робота над картою тривала 9 років (розпочав – 1511 р.). З першого видання «Карти Європи» в 1511 р. відомо лише описовий текст, сама карта все ще вважається втраченою, карта 1520 р. відома лише в одному примірнику. На карті представлено герби європейський держав і земель, що належали німецькому імператору Карлу V. Карта присвячена теж йому. Завдяки схрещенню династичних ліній Карл V Габсбург отримав у спадок величезні території в Західній, Південній та Центральній Європі, що до того часу ніколи не об'єднувались:

·        від батька, Філіпа: Брабант, Голландія, Зеландія, Бургундія, Франш-Конте та інші;

·        від матері, Іоанни: Кастилія, Леон, Гранада, Канари, Сеута й Вест-Індія;

·        від діда по матері Фердинанда II Арагонського: Арагон, Ломбардія, Балеарські острови, Сардинія, Сицилія, Неаполь, Морея й Руссильйон;

·        від діда по батькові Максиміліана I: корона Імператора Священної Римської імперії, Австрія, Штирія, Угорщина, Богемія, Моравія, Сілезія, Передня Австрія, Тіроль, Істрія та інші;

·        приєднані ним землі: Туніс, Люксембург, Артуа, Шароле, П'яченца, Нова Гранада, Нова Іспанія, Перу, Філіппіни й низку інших земель.

Назва «RVSSIA» (Русь) на карті зустрічається два рази. На цій  мапі позначено Поділля (Podoliae Pars) та Карпати (Carpatus mons).

Історична довідка. Карл V Габсбург (24 лютого 1500 — 21 вересня 1558) — король Німеччини (римський король) з 28 червня 1519 по 1520 роки, імператор Священної Римської імперії з 1520 р. (коронований 24 лютого 1530 р. в Болоньї Папою римським Климентом VII), король Іспанії (Кастилії й Арагону) з 23 січня 1516 р. (під ім'ям Карла I). Найвизначніший державний діяч Європи першої половини XVI ст., що зробив найбільший внесок в історію серед правителів того часу. Карл V — остання людина, яку було офіційно короновано Папою римським імператором, він же — остання людина, яка відсвяткувала в Римі тріумф. 28 червня 1519 р. колегія німецьких курфюрстів у Франкфурті одностайно обрала імператором Священної Римської імперії Карла V. 23 жовтня 1520 р. Карла було короновано в Аахені.

1514 р. Йоганн Вернер (Johannes Werner; 1468-1522), німецький географ, картограф та астроном видав у Нюрнберзі «Географію» Птолемея без карт, зробивши спробу внести в текст нові відомості, зокрема деякі таблиці. Ці доповнення Вернера були більш ніж довільними і лише заплутували розуміння тексту К. Птолемея.

Картографічна традиція Страсбурзьких видань 1513 р. та 1520 р. була продовжена німецьким картографом Лоренцом Фрізом (Lorenz Fries; 1489-1550), який проілюстрував наступні Страсбурзькі видання «Географії» Птолемея (1522, 1525, 1535, 1541 рр.).

Починаючи з видання 1525 р. текст «Географії» Птолемея був поданий в новому латинському перекладі, здійсненому відомим гуманістом-істориком Вілібальдом Піркхаймером (1470-1530), а два останніх видання були виправлені іспанським філософом, математиком, географом та медиком Мігелем Серветом (Miguel Serveto y Conesa, Michael Servet; 1511-1553). У своїй праці по редагуванню перекладу Піркхаймера М. Сервет використовував нове видання грецького тексту «Географії» (1533 р., Базель, без карт) Еразма Роттердамського (Desiderius Erasmus Roterodamus; 1466-1536). Еразм Роттердамський – один із найвідоміших мислителів епохи пізнього Відродження, філолог (чудово знав грецьку мову) і добре розумів значення праці К. Птолемея в епоху розвитку торгівлі і мореплавання.

Мапа Лоренца Фріза 1522 р. “Tabula nova Polonia, Ungariae, & Russiǽ” (Нова карта Польщі, Угорщини та Русі), яка була поміщена в Страсбурзькому виданні, є поєднанням картографії Птолемея з новими політико-географічними даними епохи. Західна Україна позначена як Русь (Russia), включаючи Галичину, Холмщину та Берестейщину; центральноукраїнські землі – Поділля (Podolia); центральноукраїнські землі – Поділля (Podolia). Це одне з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Картографічна неточність – Карпатські гори надруковані перевернутими.

В цьому ж виданні була поміщена карта Лоренца Фріза  «Tabula noua totius orbis» (Карта світу) де українські землі позначено як Русь (Russia) – територія Правобережної України.

1530 р. Йоганн Гонтер, трансільванський вчений і теолог німецького походження, відомий своїми роботами в галузі картографії, опублікував у Кракові підручник з космографії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo». Видання містило дві карти – карту світу і східної півкулі.

1542 р. в Брашові (Румунія) учений перевидав свій підручник під назвою «Rudimenta Cosmographica cum vocabulis rerum». Текст підручника мав віршовану форму, оскільки, Гонтер припускав, що це допоможе студентам запам'ятати зміст книги. В новому виданні Й. Гонтер додав ще 16 нових карт. Книга була настільки вдалою, що витримала 39 перевидань: Краків – 1530, 1532, 1534 pp.; Брашов (Corona) – 1541, 1542 pp.; Цюрих (Tigurium) – 11 разів з 1542 до 1549 pp.; Базель – 1548, 1552, 1561, 1585 pp.; Антверпен – 5 разів з 1548 до 1555 pp.; Прага – 1595 р. Останній раз її видав Маттіас Квад (Matthias Quad) 1600 р. у Кельні, проте окремі розділи включалися в інші книги аж до 1692 р.

У Космографії містяться карти де позначені українські історико-географічні землі. Карта Центральної Європи (без назви). На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia).

Карта Південної і Центральної Європи (без назви). На карті написи – Львів (Leopolis), Поділля (Podolia) та ін.

Саме з праць Лоренца Фріза (1522 р.) та Йоганна Гонтера у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.

1544 р. Йоганн Гонтер, Себастьян Мюнстер; карта – «TRANJYLUANIA / SIEBENBÜRGEN» (Трансільванія / Семигород). Карта є переопрацюванням, виконаним С. Мюнстером, карти Дунайських князівств (Die Donauländer) зі шкільного підручника Й. Гонтера «Rudimenta cosmographica Joannis Honteri. Ex inclyta Transylvaniae Corona M.D.XLII». Опублікована в «Космографії» (Cosmographia») С. Мюнстера. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüfen) зі Львовом (Lempurg), Поділлям (Podolia) з Кам’янцем (Caminetsi) і Ґетія (Getе).

1578 р. Йоганн Гонтер, Себастьян Мюнстер; карта – «BESCHREIBUNG ALLER LÄNDER SO ETW’AN DEM KÖNIGREICH POLAND VNDERWORFFEN SEIND GEWESEN, ODER SUNST MIT IM ZÜSCHAFFEN GEHEBT (Опис усіх країн, які коли-небудь підкорило Королівство Польщі, або взагалі мали з ним справу). Видана в Базелі («Космографія» С. Мюнстера). Українські землі (Rüffen) представлена містами Львів (Lemburg) і Кам’янець та річками Прут (Prut fl.) і Дністер (Nefter fl).

Карта є переопрацюванням, виконаним С. Мюнстером, карти Дунайських князівств (Die Donauländer) зі шкільного підручника Й. Гонтера «Rudimenta cosmographica Joannis Honteri. Ex inclyta Transylvaniae Corona M.D.XLII». Правдоподібно, Й. Гонтер створив карту на основі своєї праці «Chorografіa Transylvaniae - Sybesburgen, Basileae. – MD XXXII», написаної під час перебування в Кракові. Карта багато разів передруковувалася в наступних виданнях «Rudimenta..:». У Космографії С. Мюнстера, яку видавав Г. Петрі в Базелі. карту вміщували в різні розділи і під різними назвами [Вавричин, 2004].

1538 р. Займаючись підготовчими роботами до своєї «Космографії» й вивчаючи спеціально твори стародавніх географів, С. Мюнстер прийшов до висновку, що чинні видання цих вчених не в змозі задовольнити вимогам людей, що займаються землезнавством. Він зважився сам поповнити цю прогалину й видати Гая Юлія Солінуса (Caius Julius Solinus, III ст.), Помпонія Мелу (Pomponius Mela) й Птолемея, що дійсно і зробив: у 1538 р.

С. Мюнстер надрукував «Polihistor`a» Солінуса разом з твором Мели “de situ orbis” в одному томі, з поясненнями, примітками й безліччю карт, під заголовком “C. Ivlii Solini Polihistor ... hvic ... Pomponii Melae de sitv orbis libros tres ... adiunximus. Basileae, 1538, fol” [Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии. 1899].

До свого тексту С. Мюнстер доклав складену ним же картку Русі, на якій зображені найважливіші річки Східної Європи – Західна Двіна, Дніпро, Волга й Дон, що беруть початок на рівнині, причому Західна Двіна на карті витікає з озера. Гори на карті не зображені. Карта Русі – одна із перших друкованих карт східної Європи не птолемеївської традиції. Для свого часу зображення дивно бідне географічними відомостями, зате схема річок – важливих транспортних шляхів – вказана досить чітко. Відзначено три старовинних центри руської культури: Київ, Великий Новгород, Полоцьк, а разом з ними інші важливі міста: Смоленськ; в Литві (Lithuania) Вільнюс і Гродно; Рига в Лівонії; в Московії власне Москва, Твер, Рязань та інші.

Себастьян Мюнстер був учнем відомого німецького астронома і математика Йоганна Штеффлера (Johannes Stöffler; 1452-1531), автора коментарів до “Географії” Птолемея. Допомагаючи Штеффлеру, С. Мюнстер взяв участь в транскрибуванню географічних назв і термінів, використаних Птолемеєм, на латинську мову. При підготовці Базельського видання (1540) “Географії” Птолемея (Geographia Universalis) С. Мюнстер взяв за основу Страсбурзьке видання 1513 р., але набагато поліпшив його. Видання було присвячене Базельському єпископу, який на цей час вже помер. При підготовці карт він використовував, як вихідний матеріал карти ульмського видання 1486 р., грецький текст “Географії” Еразма Роттердамського та її Ліонське видання 1535 р., що містило поправки Сервета. Таким чином, він постарався якнайкраще використати праці своїх попередників.

З 27 карт Птолемея «Загальна карта світу» побудована в другій, або геометричній, проекції Птолемея, як і карти Азії під номерами VII і VIII. Решта регіональні карти побудовані в трапецеїдальній проекції Ніколауса Германуса (редактора Ульмського видань 1482 р. і 1486 р.). Виключення «Карта XII Азії», складена в прямокутної проекції географа та картографа Маріна Тірського. По конструкції й по малюнку карти Птолемея в Базельському виданні (1540) близькі до Ульмського, але за географічним змістом дуже відрізняються від них і від останніх Страсбурзьких та Ліонського видання (1522-1535). С. Мюнстер застосував новий спосіб друкування географічних назв – відливав цілі слова і рядки та  впроваджуючи виливок в дерев'яні дошки, на яких гравіювалося зображення. Це дозволяло застосовувати одноразове, а не дворазове друкування кожного аркуша. [В. А. Бронштэн. Клавдий Птолемей. Глава 12].

До 27 карт К. Птолемея С. Мюнстер додав 21 нову карту: одну «Загальну карту світу» (з Америкою) і 20 регіональних. «Загальна карта світу» виконана в еліптичній проекції, регіональні - в прямокутній проекції, але без координат і з різним орієнтуванням (вгорі – то північ, то південь, то схід).

Крім першого видання “Geographia Universalis”1540 р. С. Мюнстер видав ще чотири, всі в друкарні Генріка Петрі (1542 р., 1545 р., 1551 р., 1552 р.). На титульному аркуші видання “Geographia Universalis” 1545 р. зображений Птолемей-астроном. В цьому та в останньому Базельському виданні 1552 р. замінені й додані деякі «нові» карти.

1540 р. Себастьян Мюнстер, карта –EVROPA PRIMA NOVA TABVLA” (Європа...). Вперше ця карта була надрукована в “Geographia Universalis”. Українські землі – Rvssia (Русь), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь).

1540 р. (з 1568 р. нова редакція) Себастьян Мюнстер, карта – “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Вперше ця карта була надрукована в “Geographia Universalis”. У виданнях 1545 і 1552 рр. заголовок в назві карти має позначення “XX”, в інших виданнях – “XV”, або без римських цифр. Гравером карти був відомий німецький художник Ганс Гольбейн-молодший. Формат мапи 34,5 х 25,7 см.

Мапа цікава тим, що на ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.

На північному сході від Києва позначена Біла Русь (Rvussia Alba), і вже далі на схід – Московія (Moscovia).

Біла Русь та Московія знаходяться на схід від Дніпра, в районі річок Десни і Сейму. Розташування річок та міст на мапі ще доволі приблизні, але можна чітко локалізувати по кордоні річок Сейм (де видно Путивль та Рильськ) та Десни. За цим кордоном починається на мапі Московія. Цікава сама назва міста Москви – Moschia (Мосхія). В праці (1773) В. М. Татищева та Г. Ф. Міллера Исторіиа россійская с самых древниейших времен неусыпными трудами через триттсать лѣт собранная и описанная покойным тайным совѣтником и астраханским губернатором Васильем Никитичем Татищевым: Том 2 теж згадується топонім «Мосхїя» (ріка).

Мапа регулярно перевидавалася аж до 1628 р. (близько 40 видань). 1540 р. карта була поміщена в першому виданні “Geographia Universalis”. Карта друкувалася в понад 25 виданнях «Космографії» С. Мюнстера, починаючи з 1544 р.

1544 р., карта – “Landtafel des Ungerlands/ Polands / Reuffen / Littaw / Walachei / Burgarei” опублікована в «Космографії» Себастьяна Мюнстера. Основою карти стала карта “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (1540 р.). Західноукраїнські землі позначено як «Russia» (Русь).

Подібною до цієї є його карта “Nouuelle defcription de Poloigne &
Hongrie” (Новий опис Польщі та Угорщини), видана в цьому ж швейцарському місті 1550 р. Позначені ті ж самі українські регіони, і теж без кордонів. На мапі показано гори Карпати (без назви).

Ці карти С. Мюнстера були складені на основі карти Бернарда Ваповського 1526 р.

1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «EUROPA DAS EIN DRITTHEL DER ERDEN, NACH GELEGENHEIT VNSER ZEITEN» (Європа, третина землі, за станом на наш час). Видавництво Базель (опублікована в «Космографії»). Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Ruffia), Волинню (Volbinia), Поділлям (Podolia).

1550 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM POLAND. BESCHREIBUNG ALER LÄNDER SO ETWAN DEM KÖNIGREICHE] POLAND VNDERWORFFEN SEIND GEWESEN ODER SONST MIT IM ZUSCHAFFEN GEHABT. CAP. LIIII» (Про Польщу. Опис усіх країн, які коли-небудь підкорило Королівство Польщі, або взагалі мали з ним справу. Розділ 54. (опублікована в «Космографії»). Карта укладена на основі карти Й. Гонтера (Johann Honter) доданої до його віршованого підручника з географії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo» (Краків, 1530 р.). Карта є однією з шести карт окремих країн, виготовлених самим Гонтером. Вона друкувалася в наступних виданнях «Космографії» С. Мюнстера.

Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüssen) – між Холмом (Chelm) та Львом (Letmburg) і Поділлям (Podolia); у південно- західній частині – гори без назви (Карпати). З українських міст позначено також Луцьк (Lutcko).

1550 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM KONIGREICH POLAND, DAS IN SARMATIA…» (Про Королівство Польщі, що також розташоване у Сарматії) (опублікована в «Космографії»). Карта є переопрацюванням карти Дунайських країн Й. Гонтера (1534 p.). Карта Й. Гонтера була створена на основі карти Південної Сарматії (1528 р.) Б. Ваповського до шкільного підручника «Rudimentorum Cosmographicae libri duo» (1530 p.).

Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüssen) з містами Львів (Letmburg), Перемишль (Premifel), Луцьк (Lutcko) та Карпатами (без підпису), Поділлям (Podolia) – між річками Південний Буг та Дністер. Приазов’я позначене як Скіфія (Scytia).

Московські землі – Московія (Mofcou), Taртарія (Tartaria) та Псковщина.

Історична довідка.

Кодимія, Кодіміяісторико-географічний регіон на південному заході України, південна частина Поділля. Територія охоплює південні частини Вінниччини та Кіровоградщини, північну частину Одещини та пінічно-західну Миколаївщину.

Кодимію розташовували переважно між Богом та Собом (С. Мюнстер, 1540, 1544, 1564; Гастальді, 1548), на північ від Богу (А. Пограбка, 1570), рідше між Богом та Синьоводкою (нині Синюха; Гастальді, 1568) або між Собом та Синьоводкою (Гастальді 1562).

В ряді випадків назва Кодимія вживається як рівнорядна з назвою Поділля, а деколи її витісняє: Кодимія стає основним краєм Дністровсько-Дніпровського межиріччя (Гастальді, 1570; Магін, 1596, 1597, 1598, 1600). Деколи спеціально підкреслювали, що Кодимія – це окремий край, пишучи Codimia regio (Гастальді, 1561; Герард де Йоде, 1578). За анотацією А. Пограбки (1570, 1595), Кодимія була «пустинним безлюддям» [Дашкевич Я. Д. Східне Поділля на картах ХVI ст. // Географічний фактор в історичному процесі. 1990].

Ж. Гастальді на карті Польщі (1562, 1568) одночасно з краєм позначає місто Cаdimia на Лівобережжі Богу, нижче впадіння Саврані (тепер Савранка). Деякі картографи не позначають назви краю, а лише місто Codimia, Codеmia (Ортеліус, 1584; Барентсзон, 1595; Меркатор, 1595; Гродецький, 1596).

Назва Codimia (Кодимія, Кодімія) мабуть, походить від невеличкої річки Кодима. За М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович (2004 р.) слово «Кодимія» означає пустище, незаселене місце.

Cлово кодима було відомо ще половцям і означало схід, а через те, що воно стосувалося назви річки, яка мала свою дорогу, то це звучало, як річка, що тече на схід. У XIV–XV ст. р. Кодима була кордоном між ногайськими кочівниками та осілим українським населенням Поділля, між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.

Впродовж XIV–XVII ст. ця територія була малозаселеною частиною так званого Дикого поля. По лівому березі р. Кодими проходив один із трьох магістральних шляхів (від Умані через Балту до Ольвіополя (суч. м. Первомайськ) і далі через Південний Буг до низинних переправ на Дніпрі), що з'єднували Україну з її південними сусідами — так званий Чорний шлях. Він існував ще з XVI ст., по шляху йшли каравани за сіллю в Крим, за рибою на Дон і в Запоріжжя, з хлібом в Очаків. У XVIIXVIII ст. територія вздовж річок Кодима, Тилігул, Чичиклія стала стихійно заселятись. Прибували потомки запорізьких козаків і селяни, що тікали від панського гніту. Після російсько-турецької війни, що завершилась Ясським миром (1792), колонізацію став проводити царський уряд.

Кодимія розташована в межах Подільського плато. Унікальність географічного положення регіону визначається як природнокліматичними умовами правобережної лісостепової зони України, так і відносно рівновіддаленістю від її головних промислово-економічних і торгових центрів. У геоморфологічному відношенні Кодимія розміщена у межах північно-західної частини південного Побужжя, в основі якого лежить Український кристалічний щит, у межах Подільської височини. Характерна особливість рельєфу – розвинута система глибоких сухих балок, з крутимисхилами (місцями до 20°). Рельєф даного історико-географічного регіону має водно-ерозійний характер. На формування сучасних ландшафтів впливала та впливає діяльність поверхневих вод. Під впливом водної ерозії сформувався дуже розчленований рельєф, горбисто-увалиста рівнина, для якої характерний значний перепад відносних висот (місцями до 100-120 м).

Ґрунти переважно темно-сірі, сірі опідзолені, чорноземи опідзолені.

Кодима — річка в Україні, на півночі Одеської та північному заході Миколаївської області, в межах Кодимського, Балтського і Любашівського районів (Одеська область) та Кривоозерського і Первомайського районів (Миколаївська область). Права притока Південного Бугу. На берегах річки розташовані міста: Кодима, Балта, Первомайськ.

Кодимський район — район Одеської області Районний центр — Кодима. Кодимський район розташований на крайньому північному заході Одеської області в південній лісостеповій частині Подільської височини. Район межує на сході з Балтським, на півдні — з Котовським районами Одеської області, на заході — з Молдовою, на півночі — з Вінницькою областю.

Кодима — адміністративний, господарський і культурний центр району, розташована на крайньому північному заході Одеської області в долині річки Кодима. Місто розташоване на залізничній магістралі Одеса-Київ, є залізничною станцією і лежить за 242 км залізницею від Одеси.

 

Назва Кодимія на картах.

1540 р. Себастьян Мюнстер. Карта “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Мапа цікава тим, що на ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель, зокрема й Codimia (Кодимія).

1548 р. Джакомо Гастальді. Карта “Polonia et Hungaria Nova Tabula” (Нова карта Польщі та Угорщини). Серед таких українських історико-географічних земель як Червона Русь, Поділля, Волинь, Покуття виділяє Кодимію (Codimia).

1548 р. Джакомо Гастальді. Карта  «Nova Descriptione de la Moscovia» (Московія). Серед українських історико-географічних земель автор виділяє Кодимію (Codimia) між р. Буг та р. Соб та Бессарабію (Bessarabia).

1550 р. Джакомо Гастальді. Зиґмунд Герберштайн. Карта «DÉSCRIPTIONÉ DÉ LA MOSCOUIA PER GIACOMO GASTALDO PIAMO[N]TESE COSMOGRAPHO IN VENETIA MDL»   (Опис Московщини Джакомо Гастальді, п’емонтійця, космографа у Венеції 1550). Серед українських історико-географічних земель автор виділяє Кодимію (Codimia) між р. Буг та р. Соб та Бессарабію (Bessarabia).

Географічна сучасна карта (tabula modema) з елементами карти К. Птолемея, є зменшеним і частково переробленим варіантом карти Московії, вигравіюваної на міді А. Гіршфоґелем 1549 p., вміщеної до віденського видання книги німецького посла у Москві 1516-1518 і 1526-1527 pp. барона Сиґізмунда фон Герберштайна «Rerum Moscoviticarum Comentarii» (Записки про Московію). Дереворитну копію карти виконав Дж. Ґастальді до італійського видання книги С. фон Герберштайна (вийшла друком у Венеції у 1550 р) [Вавричин, 2004].

1554 р. Герард Меркатор. Карта “Європа…”. Українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля – Codimia (Кодимія).

1561 р. Жироламо (Джироламо) Рушеллі. Карта “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини), позначено Кодимію (Codimia).

1566 р. Зиґмунд Герберштайн. Карта      Noua Descriptione de la Moscouia per l`ecce: N Giacomo gastaldo piamontose cosmographo in Venetia. Anno M. D. LXVI. Apresso Gio Fucc. (?) Com.(?) in Ven. Частина Поділля – Codimia (Кодимія).

1568 р. Пауло Форлані (Paulo Forlani) венеціанський картограф. Карта Південно-Східної Європи (без назви). Напис на карті Codimia (Кодимія). Серед українських історико-географічних земель виділено Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Leopoli), Podolіa (Поділля), Volinia (Волинь), Pozcvze (Покуття), Tartari Precopiensis (Перекопська Татарія). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Moldavia), Угорщину (Ongaria) та ін.

1570 р. Андрій Пограбка. Карта “Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio” (Сарматія Європейська). Напис на карті – Codima (Кодимія). 

1578 р. Себастьян Мюнстер. Карта “Landtafel des Ungerlands/ Polands / Reuffen / Littaw / Walachen und Bulgaren”, на карті Codinia (Кодінія) – між Південним Бугом та Дністром.

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні. Карта “Moscoviae Imperium”. Напис на карті – Codimia (Кодимія).

1598 р. Захаріас Гейнс (Zacharias Heyns; 1566–1630). Карта “Gazaria et Moscovia”. Поміщає Кодимію між Південним Бугом та Дністром, але під назвою Colinia (Колінія) (мабуть, це друкарська помилка).

1600 р. Маттіас Кваден (Mat(t)hias Quad; 15571613). Карта “Europa”. Напис на карті – Codemia (Кодимія). 

1603 р. Вацлав Гродецький, Андрій Пограбка, Абрагам Ортелій.  Карта “Опис Польщі й Литви”. Напис на карті – “Codima folitudo uafissima” (лат.) (Кодима, безлюдна, спустошена).

 

1548 р. Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi). 1548 р. центр видань «Географії» Птолемея перемістився до Венеції, де до 1599 р. вийшло понад десять видань італійською мовою. Видання до 1561 р. засновані на перекладі італійського вченого П'єтро Андреа Маттіолі (Pietro Andrea Gregorio Mattioli; 1501–1577), з коментарями перекладача і з 34 новими картами, які створені Джакомо Гастальді  на базі карт Мюнстера. Над картами він працював з 1542 р. Венеціанське видання 1548 р. містило регіональні карти Америки. Д. Гастальді та його видавець зменшили об'єм карт, таким чином зробивши перший кишеньковий атлас. Нарешті, робота Гастальді також показала зміну картографічної техніки за допомогою використання мідного гравіювання, де гравер міг надати набагато вищий рівень вишуканості та деталізації. До цього часу більшість карт друкувалися з дерев’яних пластин.

На карті 1548 р., Д. Гастальді “Germania Nova Tabula MDXXXXII” Галичина позначена як RVSSIA (Русь).

1558 р. Вацлав Гродецький (Wacław Grodziecki; бл. 15351591),  польський картограф, вроцлавський канонік. Навчався у Краківській академії (1550-1555), вивчаючи математику і філософію, потім продовжив свою освіту в університеті у Лейпцігу. 1558-1561 pp. перебував у Римі, а повернувшись, продовжив навчання у Краківській академії, де у 1564 р. отримав ступінь магістра вільних наук. Згодом висвятився і став оломоуцьким єпископом. Після 1572 р. оселився у місті Брно, де разом з братом заснував єзуїтську колегію.

Карта – “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO. AUCTORE WENCESLAO GODRECCIO. POLONO” (Польща, описана в [її] кордонах і місцевостях Вацлавом Гродецьким, поляком). Вперше видана 1562 р. у Базелі (рукописний варіант був завершений у 1558 р.) з дедикацією польському королю Сигізмунду Августу. Це перепрацювання карти Б. Ваповського (1526 р.). Оскільки наклад карти Б. Ваповського згорів при пожежі Кракова (1528), карта В. Гродецького стала єдиною оригінальною картою тогочасної Польщі, вона мала велике значення для розвитку європейської картографії і перевидавалася багато разів. У порівнянні з картою Б. Ваповського В. Гродецький доповнив її територією над Дніпром, Прип’яттю, долішнім Дністром і Бугом. Масштаб мапи близько 1:750 000, формат – 49 × 36,4 cм.

На мапі позначені межі й назви: Rvssia (Русь) (в склад якої входять Руське, Белзьке та Берестейське воєводства з містами Холмом та Ярославом), Поділля (Podolіa) та Волинь (Volhinia). Крім Львова, на мапі позначено й інші галицькі міста. Тут знаходимо Перемишль, Галич (Halycz), Рогатин (Rohatina), Долину (Dolina) і т. д. Межа між Руссю та Поділлям проходить по р. Збруч, між Волинню та Поділлям по р. Случ. Це стає надалі стандартом подачі адміністративного устрою Західної України до кінця XVIII ст.

В. Гродецький показує на ній татарське прикордоння й називає його «пограничними місцевостями» (finitimarumque locorum). Її у зменшеному вигляді опублікував Абрагам Ортеліус у всіх 16 виданнях атласу світу, починаючи від першого з латинським текстом 1570 р. (Антверпен) до 1592 р. У першому виданні атласу (1570 р.) містилося 70 карт і 87 посилань на джерела (багато з яких нині втрачені), а в 31-му виданні 1612 р.  — вже 167 карт з посиланням на 183 джерела.

Карта має багато і неточностей. Для прикладу, помилковим є локалізація Снятина у складі Молдавії (Moldaviae Pars), адже місто у той час входило до складу Руського воєводства Речі Посполитої.

Відомо багато копій з цієї карти в атласах малого формату, виданих наприкінці XVI – початку XVII ст. Одна із копій, що була видана в Кельні 1592 р. мала назву “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO AUCTORE WENCESLAO GODRETCIO POLONO JOHANN BUSSEMECHER EXC. HENRICUS NAGEL FECIT” (Польща, в її межах і територіях, описана Вацлавом Гродецьким, поляком, зображена Йоганном Буссемехером, виконана Генріхом Нагелем).

1595 р. карту Польщі В. Гродецького в атласах Абрагама було замінено картою чеського картографа Андрія Пограбки (Andreas Pograbius, Andrea Pograbio). Перший варіант цієї карти “Poloniae Lituaniaeque descriptio. Auctore Wenceslao Godreccio; et correctore Andrea Pograbio Pilsnensi” надрукований у Венеції 1570 р. як окрема публікація.

1561 р. Джироламо Рушеллі (Girolamo Ruscelli; 1520–1566), італійський вчений та картограф зробив новий переклад «Географії»  Птолемея на італійську мову (La Geograpfia Di Claudio Tolomeo Alessandrino, Nouvamente Tradatta Di Greco in Italiano) безпосередньо з грецького. Цей переклад використовувався у всіх інших Венеціанських виданнях аж до 1600 р., основою для карт як і раніше служили карти Д. Гастальді.

Модерні карти до середини ХVІ ст. виготовлялися в основному технікою деревориту, тому при зображенні берегової лінії, русел рік виникали значні помилки. Пізніше карти гравіювали на міді, що зменшувало можливості деформацій. Карти друкували переважно форматом великого аркуша. Звичайно застосовували стереографічну проекцію. Чимраз частіше траплявся лінійний масштаб. Карти були в більшості випадків напівпейзажними. Було опрацьовано більш-менш стійку систему топографічних позначок. На картах багато помилок, країни розмежовані неправильно, ріки закручені довільно, орієнтування порушено, віддалі неправдоподібні. Попри це, вони, навіть у такому недосконалому вигляді, є цінним джерелом.

Близько 1500 р. книговидавці почали під час друкування ілюстрацій, титульних сторінок і карт переходити з дерев'яних кліше на мідні друковані форми. При цьому центр виробництва карт автоматично перемістився в Нідерланди, де на той момент були кращі в світі гравери по міді. Особливо це стосувалося до Антверпена – великого торгового центру. Тамтешні майстри тисячами друкували гравюри зі сценами релігійного змісту, ілюстрували Біблію і житія святих. Цими гравюрами торгували на місцевих ринках і їх же відправляли місіонерам-єзуїтам в Південну Америку. Серед майстрів-друкарів виникла спеціалізація. Одні розробляли титульні сторінки та декоративні рамки для книг, інші гравіювали вишукані орнаменти для художників та архітекторів, треті працювали над сухопутними і морськими картами; деякі кидали ремесло і починали займатися торгівлею та розповсюдженням друкованих видань. У великих нідерландських містах гравери були добре організовані й об'єднані в гільдію Святого Луки. Всі вони чудово володіли ремеслом і прагнули робити якісні речі. Виникали сімейні династії, де старші вчили молодших; батьки і сини, дядьки й кузени, брати й родичі по шлюбу опановували одними й тими ж технологіями і – занадто часто – повторювали одні й ті ж сюжети. Члени гільдії разом брали участь в релігійних обрядах і святах і вносили гроші в загальний фонд; майстри визначали години роботи, умови приймання в гільдію нових членів і правила учнівства, а старости суворо стежили за якістю вироблених речей.

Цей період історії картографії – період лідерства Нідерландів – відзначений діяльністю двох з найвидатніших її дійових осіб. Один з них – Герард Меркатор, картограф, гравер і вчений; другий – Абрагам Ортеліус, видавець і торговець картами. Технічно вони були конкурентами, насправді – колегами. Разом вони вписали в історію важливу главу, причому кожен вніс свій особливий внесок, відповідно до фаху та умінь. Ортеліус жив і працював в Антверпені, Меркатор – у Дуйсбурзі, в 60 милях від столиці.

Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512-1594), математик, філософ, теолог, географ та картограф; вніс надзвичайно вагомий вклад у розвиток картографії. Його сучасники назвали «Птолемеєм свого часу». Г. Меркатор закінчив університет у Лувені, де й став займатись укладанням і гравіюванням карт, а також виготовленням глобусів і астрономічних інструментів. З 1552 р. він жив і працював у Дуйсбурзі, де вийшли у світ його знамениті картографічні твори. Герард Меркатор був великим шанувальником праць Птолемея. Г. Меркатор визнавав оригінальні праці Птолемея, а не відредаговані їх версії. Подібно до багатьох інших картовидавців Меркатор опублікував 1578 р. власне видання «Географії» Птолемея (без тексту). Але замість того щоб представити читачеві  «Географію» Птолемея під редакцією Меркатора, він спробував відтворити карти в їх первинному вигляді. Ці 27 карт, вигравіюваних на міді, вважаються кращими з наявних карт К. Птолемея. Ще через шість років (1584 р.) у Кельні Меркатор видав Географію Птолемея з текстом і картами; для цього він зіставив п'ять різних видань і очистив їх від випадкових вставок, змін і помилок. У такому вигляді «Географія» перевидавалася аж до 1730 р. (1602 р. – Дюссельдорф; 1695, 1698, 1704 рр. – Франкфурт; 1730 р. – Амстердам).

У 1842-1845 рр. «Географія» Птолемея була видана в Лейпцигу в новому перекладі німецькою мовою під редакцією К. Ф. Ноббі. І вже в 1966 р. в Амстердамі було здійснено факсимільне перевидання Базельського видання 1540 р. Себастьяна Мюнстера з вступною статтею Р. А. Скелтона.

1538 р Герард Меркатор видав карту світу в подвійній серцеподібній проекції. Однією з особливостей цієї карти була нова інтерпретація назви «Америка». Як відомо, новий континент був названий «Америкою» Мартіном Вальдземюллером в 1507 р., при цьому назва відносилася тільки до південного континенту. Потім протягом багатьох років ця традиція зберігалася. Однак Меркатор був переконаний в єдності відкритої Колумбом частині світу і на карті 1538 р. він підписав відповідно: «Америка. Північна частина» і «Америка. Південна частина». Українські землі на карті позначені як Поділля (Podolіa). Карта була замінена новою в 1569 р. І що дивно, карта 1538 р. не тільки була точнішою, ніж пізніша, але і містила в собі коректні вимірювання географічної довготи.

Якщо у Себастьяна Мюнстера є назви українських регіонів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з'являються вже невдовзі (1554 р.) на карті “Європа…” Г. Меркатора. Це настінна карта форматом 165 × 135 см (65 × 53 дюймів).

1552 р. Г. Меркатор почав роботу над великомасштабною картою Європи (Опис Європи)  на 15 аркушах, яку й закінчив у 1554 р. (масштаб близько 1:3600000 (по 5 арк. у 3 ряди, мідерит, загальний розмір приблизно 159 х 132 см). Українські землі було відображено на аркушах Литви (майже 120 населених пунктів) і Таврії. На карті можливо чи не вперше виділено межі воєводств, що були на території України.

 Ця карта мала набагато більше безпосереднє значення, ніж всі його попередні роботи. Європа в той час була картографована дуже погано, зате в будь-якому місті можна було придбати дуже художні твори, створені нібито на підставі зйомки. Меркатору довелося збирати інформацію по крихтах з різних джерел, але в результаті йому вдалося майже скрізь значно підвищити точність карти. У Птолемея, наприклад, довжина Середземного моря складала 62 градуси. Меркатор вже на глобусі 1541 р. зменшив її до 58 градусів, а на новій карті ще зменшив до 53 градусів. Крім того, він зсунув мис Фіністерре та прилегле до нього узбережжі Іспанії на 15 градусів на схід. Зменшену копію цієї карти пізніше опублікував син Меркатора Румольд.

На мапі українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля – Codimia (Кодимія).

Карта “Опис Європи”, з уточненнями, була перевидана в атласах Меркатора: “Атлас Європи” (1570-1572 рр.) та “Atlas Sive Cosmographicae Meditationes de Fabrica Mundi et Fabricati Figura; 1595”. Відоме видання мапи 1589 р.

Саме у виданні 1595 р., вперше, тематична, детально опрацьована збірка карт названа «атласом».

1569 р. Г. Меркатор здійснив справжній переворот у картографії, заклавши у ній математичні основи. На великій карті світу (Нове і найбільш повне зображення земної кулі, перевірене та пристосоване для застосування в навігації), яку видано 1569 р. на 18 аркушах (1,24 м × 2 м) він у перше застосував рівнокутну циліндричну проекцію (яка застосовується й нині під час укладання морських карт), пояснив її значення й зручність використання для мореплавання, а також на морській карті замінив компасні румби сіткою з меридіанів і паралелей. Проекція надалі отримала назву меркаторської (або циліндричної) проекції. Г. Меркатор проводив початковий меридіан через острів Корво (з групи Азорських островів), де було нульове схилення магнітної стрілки. 1634 р. було прийнято початковим вважати меридіан острова Ферро як крайнього західного пункту Старого світу.

При складанні карти він ставив перед собою завдання показати земну кулю на площині так, щоб зображення всіх точок земної поверхні відповідали їх справжньому положенню, а вигляд країн, по можливості, не викривлювався. Ще одна мета полягала в зображенні  Старого Світу, і його місце на Землі. На його карті на місці Антарктиди показана «Невідома земля» (лат. Terra Incognita), а Північна Америка простягається аж до Північного полюса. Хоча в результаті історико-картографічних досліджень було встановлено, що таку проекцію використовували ще в 1511 р., широкого застосування вона набула лише завдяки Меркатору.

Карта була занадто велика, багато частин океанів були покриті текстовими записами латинською мовою, і інструкції по використанню його методу склали лише невелику частину тексту. Карта з прекрасним орнаментом, барвистими ілюстраціями, цікавими історіями, і пильною увагою до останніх відкриттів нових земель, краще підходила як прикраса на стіну або навчального посібника, ніж допоміжний засіб для мореплавців.
Проекція Меркатора була не єдиною інновацією на карті. Меркатор прийняв основні обмеження на своїй карті. Оскільки недоліком цієї проекції було те, що чим ближче до полюсів, тим було більше спотворень. Тому в нижньому лівому кутку карти Меркатор помістив вставку, яка зображує район північного полюса (на північ від 70° широти).

Українські землі на карті позначені як Podolіa (Поділля).

“Атлас Європи” (1570-1572 рр.)  – унікальна колекція карт, зібрана на початку 1570-х років. Це умовна назва, адже Меркатор не назвав цю збірку карт атласом. Багато карт Атласу зібрано з попередніх частин карт Меркатора: 9 з Європи (1554), 6 з Британських островів (1564) та 2 з карти світу (1569). Карта Європи є частиною карти світу 1569 р. В Атласі містяться 2 рукописні карти Меркатора та 13 карт з «Theatrum Orbis Terrarum» (1570 р.) Абрагама Ортеліуса.

1587 р. Г. Меркатор разом зі своїм сином Румольдом видав ще одну карту світу «Orbis terrae compendiosa descriptio quam ex magna universali Cerardi Mercatoris… M.D.LXXXVII».

На цій карті українські землі теж позначені як Поділля (Podolіa).

Ці карти (1569 р. та 1587 р.) були складені на основі карти світу 1538 р., яку він видав в подвійній серцеподібній проекції.

“Атлас світу” (1595 р.). Великою подією у розвитку картографування світу стало видання капітального Атласу Г. Меркатора. Завдяки виходу саме цього видання у вжиток увійшов термін «атлас», що означає систематизоване зібрання географічних карт, опрацьованих за загальною програмою як цілісний твір.

1595 р. Г. Меркатор виділив українські історико-географічні регіони з межами й на карті “Lithuania” (Литва). Масштаб приблизно 1:3 000 000 (мідерит, 43,5 х 37 см). Карта теж поміщена в “Atlas sive Cosmographicæ Meditationes Fabrica de Mundi et Fabricati Figura”. Це точна копія частини великої карти Європи 1572 р. На ній землі України представлені Rvssia (Руссю), Волинню (Volynia) та Поділлям (Podolia). Карта неодноразово перевидавалася, як окремо, так і в атласах.

Карта Литви охоплює територію від Балтики на півночі до дельти Дніпра і Південного Бугу на півдні. Окреслено межі князівства з Курляндією (Curland), Лівонією (Liviniae Pars), Московією (Moscoviae Pars), Польщею (Polonia) і Пруссією (Prussiae Pars). На карті рясно нанесені населені пункти, багато з них вперше. Територіальні втрати після Люблінської унії 1569 р. показані неточно: Підляське воєводство включено в межі князівства, Волинь і частина Поділля відокремлені. Показово, що межами відокремлено і Полоцьке князівство, що знаходилося в складі ВКЛ з початку XIV ст., але зберігало свою культурну і політичну особливість. Зі зворотного боку на карті зазвичай присутній описовий текст, що стосується Великого князівства Литовського. Карта в пізніх перевиданнях або взагалі не мала змін, або вони були незначними, а ось текст зі зворотного боку відрізняється інформативністю, компонуванням і літерами. З появою в Європі Карти Радзивілла 1613 р. меркаторська” Литва втратила свою актуальність.

У Атласі 1595 р. міститься карта Rvssia cum Confinijs”. Rvssia на карті охоплює територію від Московії до Уралу. Українські землі представлені Руссю (Rvssia), що охоплює Руське воєводство, Поділлям (Podolia) та Волинню (Volhinia).  Moscovia (Московія) позначена як одна із місцевостей Rvssia.

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні (Giovanni Antonio Magini, 1555—1617), італійський картограф, астроном і математик. Він відомий перекладом і виданням «Географії» Птолемея. Його видання «Географії» Птолемея вперше з’явилося у Венеції в 1596 р., а через два роки вийшло в італійській версії (переклад здійснив Леонардо Чернолі (Leonardo Cernoli). Італійське видання (1598) має значний коментар. В Географії Манджіні (1596) до 27 карт Птолемея додано ще 37 нових, тонко вигравірованих на міді Г. Порро (G. Porro), які разом утворюють справжній сучасний Атлас. У цьому латинському виданні міститься й карти українських земель та Московії. На карті Московії (Moscoviae Imperium) показані українські землі – Бессарабія та Кодимія.

Magini G.A. Geographiae universae. Venice, 1596.

Magini G.A. Geografia cioe descrittione universale della Terra partita in due volumi, nel Primo de quali si contengono gli otto libri della Geografia di Tolomeo, nuovamente con singolare studio rincontrati & corretti. da Gio. Antonio Magini Padovano. Venice, Gio Batt. e Giorgio Galignani Fratelli, 1598. 512 p.

Magini G.A. Geographiae universae. Venice, 1616.

1561 р. Джироламо Рушеллі видав карту “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини).

Надрукована мапа у Венеції. Мапа цікава тим, що на ній присутні регіональні назви українських земель: Rоssia Rossa (Червона Русь) на схід від Volhinia (Волині), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія), Potchvze (Покуття). На карті вказаний Вишгород, а Київ – ні. Червона Русь «Rossia Rossa» на мапі – Правобережна Україна.

1570 р. Абрагам Ортеліус; карта – «EVROPAE» (Європа). Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rus­sia) – напис біля Львова (Leopolis), Поділлям (Podolia), Сіверщиною (Zevera), Приазов’ям, Кримським півостровом (Gazaria).

1578 р. Герард де Йоде (Gerard de Jode; 1509-1591), голландський художник, видавець та картограф. Карта – «POLONIÆ AMPUSSIMI REGNI TYPVS GEOGRAPHICVS» (Найпросторіше Королівство Польщі y географічному зображенні). На карті – зліва портрет короля Стефана Баторія, який був замінений у виданні 1593 р. портретом Сиґізмунда III. Українські землі представлені Руссю (Rvssia) та Волинню (Volbinia). Густа мережа населених пунктів показана без поділу на категорії: Львів (Leopolis), Холм (Cbolmo), Самбір (Sanabor), Золочів (Sloczow), Добротвір (Dobrodwor), Скала (Skala), Заслав (Saslaw), Дубровиця (Dubrotvicza), Кам’янка-Бузька (Kamionka Buska), Олесько (Oleska) та ін.

1581 р. Генріх Бюнтін (Бантіус, Бантінг; Heinrich Bünting; 1545-1606), протестантський богослов, географ та літописець видав книгу «Itinerarium Sacrae Scripturae» з образними емблематичними ілюстраціями. В «Itinerarium Sacrae Scripturae було поміщено карту «Europa regina». «Europa regina» - карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. На карті українські землі позначено як RVSSIA (Руссія, Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

В це видання ввійшла і карта «Die ganze Welt in
einem Kleberblat» де українські землі позначено як REUSSEN (Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moschatv (Московія).

1630 р. Віллем Янсзон Блау (Willem Janszoon Blaeu; 15711638), голландський картограф та видавець. Карта Європи – «Europa recens descripta à Guilielmo Blaeuw». Холмщина та Підляшшя позначені як Russia (Русь). На карті позначено м. Львів (Leopolis).

1640 р. Віллем Янсзон Блау. Карта «Nova Totius Terrarum Orbis Geographica ac Hydrographica Tabula auct: Guiljelmo Blaeuw [and] Africae nova descriptio [and] Americae nova Tabula [and] Asia noviter delineata [and] Europa recens descripta». Видавництво Амстердам. Холмщина та Підляшшя позначені як Russia. Московитів зображено серед азійських народів.

1606 р. – перше видання карти світу «Nova Totius Terrarum Orbis Geographica Ac Hydrographica Tabula auct Guiljelmo Blaeuw». Українські землі представлені Поділлям (Podolia).

1755 р., у Лондоні, видали атлас «Atlas Methodique, Compose pour l'Usage de son Altesse Serenissime Monseigneur le Prince d'Orange et de Nassau Stadhouder des Sept Provinces-Unis, etc.. etc. etc. Par Jean Palairet, Agent de LL. HH. PP., Les Etats Generaux, a la Cour Britannique. Se Trouve a Londres, Chez Mess. J. Nourse & P. Vaillant dans le Strand; J. Neaulme a Amsterdam & a Berlin & P. Gosse a La Haye. 1755». Це збірка карт 1754-1763 рр. Карти – англійською та французькою мовами. Над його створенням працювала ціла група картографів в Лондоні, Берліні та Амстердамі. Головний редактор – французький картограф Жан Паларет (Jean Palairet; 1697-1774). Карти - «I. Carte de l'Europe. 1754», «II. Carte de l'Europe», 1754. «III. Carte de l'Europe. 1754» є дуже схематичними. Карта «A Map of Europe Divided into its Empires, Kingdoms, etc. 1755» - більш детальна.

«4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755.» в даний атлас поміщена не була.

Аналіз подано за картами «A Map of Europe Divided into its Empires, Kingdoms, etc. 1755» та «4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755.» так, як вони є більш детальними і з великим фактичним матеріалом.

На даних картах Russie (Русь) зображена на місці теперішньої України. Назва РУСЬ охоплює Київську, Бєлгородську (1 березня 1727 р.  Бєлгородська губернія була виділена з Київської губернії) та Воронезьку губернії. На північ від «Russie» показана велика територія, яка називається «Moscovie» (Московія). Московія  починається від м. Москви і простягається на захід до Західної Двіни, на північ – до Північного Льодовитого океану, на схід – до 75-го меридіана, тобто – за Урал і охоплює більш ніж  половини Сибіру.

Місто Москва розташоване на кордоні РУСІ і МОСКОВІЇ. Район навколо Москви позначений як «Gouvernement de Moscow».

Усередині РУСІ на карті відзначена область навколо Києва і написано: «Gouv-T de KIOWIE», тобто “уряд Києва”. Отже, Київщина ще в XVIII ст. називалася Руссю.

На картах південь сучасної України названий «Petite Tartarie» (Мала Тартарія). В середині Малої Тартарії позначена область «Cosaques Zaporiski» (Козаки Запорозькі). Галичина позначена на мапах як «Russie Noire» (Чорна Русь). Цей напис поміщено біля Львова (Lemberg). 

На захід від Литви й на північ від Польщі на березі Балтійського моря в районі Кенігсберга (Konigsberg) і Данцига (Dantzick) досить велика область позначена як «RUSSE» (Русь). Виникає думка, що тут малася на увазі Пруссія – PRUSSE. Але на мапі чітко написано RUSSE. Немає ніяких слідів латинської букви «P».

Таким чином, слово «Русь» (Russie, RUSSE) міститься на картах Європи 1754 та 1755 рр. в різних регіонах.

 РУТЕНІЯ

Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XII—XIX ст. Перші згадки про рутенів, які жили в Галії,  знаходимо в «Записках про Гальську війну» Юлія Цезаря (кн. І, розділ 45): «Кв. Фабій Максим переміг арвернів та рутенів, проте римський народ їх пробачив, і не зробив їх країну своєю провінцією, і не наклав данину».

  Згадуються вони і в «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського, що датується початком ХІІ ст. На початку розділу 54 читаємо: «Між тим, як згадується в римській історії, Юлію Цезарю після підкорення Галії довелося побувати на узбережжі рутенів. Розгледівши звідти Британію...».  Король Артур покликав «з гальських земель – рутенів, портивенів,еструзенів, ценоманів, андекавів, пиктавів...» (розділ 162).

Найбільш раннє вживання терміна “рутен” стосовно народів Русі зафіксовано в Аугсбурзьких анналах, що вели клірики аугсбурзької кафедральної церкви протягом X-XII ст. і дійшли до нас в рукописах 1135 р.

Ґалл Анонім (пол. Gall Anonim, лат. Gallus Anonymus; кінець XI — початок XII ст.), автор найстарішої польської хроніки, написаної латиною «Cronicae і gesta ducum sive principum Polonorum» (1112-1116), використовує поперемінно терміни «Rusia», «Ruthenorum regnum» (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени).

Рутенія як назва країни вперше згадується в «Ґесте Гунґарорум» (лат. Gesta Hungarorum — «Діяння угрів»)  Аноніма (ймовірно, рубіж XII-XIII ст. [Anonymi Belae regis notarii. Gestis Hungarorum. 1849.], в якій автор вперше називає Русь і Rutenia (один раз), і Ruscia (двічі), можливо це була спроба розрізнити північно-східну Володимиро-Суздальскую Русь та південну Київську, оскільки форма Ruscia обидва рази використовується у фразі: «Ruscia, que Susudal vocatur» [Назаренко А. В. Глава I. Имя «Русь» в древнейшей западноевропейской языковой традиции (IX—XII века).2001].

Англо-латинський письменник Гервасій Тильберійський (лат. Gervasius Tilburiensis, англ. Gervase of Tilbury) повідомляє у своєму найвідомішому творі “Otia imperialia” (близько 1212 р.), що “Польща в тій частині з'єднується з Руссією (вона ж Рутенія)”, і далі використовує обидві назви рівнозначно [Английские средневековые источники IX—XIII вв. М. Наука. 1979].

В описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 р. до Криму  згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» (Ruthenos ... maxima multitudo). Вперше назва «Ruthenia» фіксується стосовно Галицько-Волинської Русі в грамоті угорського короля Бели IV за 1261 р. [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].

З XIV ст. дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.

В історичній схемі українсько-польського автора XVI ст. Станіслава Оріховського до територій, наданих Александром Македонським за так званою Грамотою Александра Македонського слов'янам, зараховувалася Рутенія (Русь). Причому появу цієї грамоти Оріховський пов'язував із перемогою «полководців» Александра Македонського (якому приписував слов'янське походження) — Чеха, Леха, Руса (Роксолана). 

У першій друкованій граматиці словенської мови Адама Богорича (близько 1520–1598), що вийшла 1584 року у Вітеберзі (Witebergae) підназвою “Arcticae horulae succissivae De Latino Carniolana Literatura”, на титульній сторінці у підзаголовку названо 8 словянських мов, серед них московитська (Moscovitica lingua) та рутенська (Rutenicа).

Етнонім Рутенія на позначення українців, що проживають на всіх їх етнічних землях і всі вживають одної й тої ж словянської мови”, засвідчено в праці 1619 року французького історика ДАвітю (1573–1635) “Les Etats, Empires et Principautez du monde” (“Держави, імперії та князівства світу”). Ця розвідка стала підручною книгою європейських дипломатів, мала 6 видань (1-е вид. – Париж, 1619), перекладена латинською, німецькою та голландською мовами [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 2. – С. 47–50].

У пізнішій праці німецького історика Кодофредуса Вайсіса, професора Лейпцизького університету, що під назвою “De Cosacis dissertatio historica...” була опублікована в 1684 році в Лейпцигу як докторська дисертація про козаків, на позначення української мови вжито також назву рутенська мова (ruthenica lingua) [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 8. – С. 263–266].

На Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni). Ця назва пізньою латиною зберігається і в ХХ ст., коли французи «русинами» називали українців Галичини, Великого князівства Литовського та Угорщини, та, відповідно, країну, де вони жили — Ruthenia.

 Загалом назви Рутенія, рутенці, рутенська мова, за твердженням учених, зустрічаються тільки в західноєвропейській літературі. Вони фіксуються в працях німецьких та інших європейських учених, зокрема в розвідках Краттера, Рорера, Чапловича, Крібеля тощо. На думку І. Могильницького, саме німецькі вчені присвоїли українському народові, українській мові зовсім до тих пір невідомі, не вживані, отже, для українців невластиві назви руснацький народ, руснаки, руснацька мова (Rusniaken, rusniakische Nation, rusniakische Sprache) замість давно уживаних у памятках назв Ruthener, ruthenische Nation, ruthenische Sprache [Могильницький І. Вѣдомѣсть о рускомъ языцѣ // Фільольоґічні працї Івана Могильницького. Видав Михайло Возняк // Українсько-руський архив. Видання історично-фільософічної секції Наукового товариства імени Шевченка. – Т. V. – Львів, 1910. – С. 1–70].

Німецько-український словник, виданий у 1912 р. в Чернівцях, має заголовок: «Deutsch-ukrainische (ruthenisches) worterbuch». Виданий у Вісбадені 1962 р. словник «Der Sprachbrockhaus» (с. 565) подає: der Rutene, Ruthene, n/n Ukrainer (українець); французький словник «Noveau Petit Larousse» (Париж, 1969 р.), згадує слово Ruthene як прикметник від Ruthenie (с. 914), та подає пояснення: Ruthenie region orientale de la Tchecoslovaquie (v. Ukraine subcarpatique) (с.1659). В англійському словнику «New Standard Dictionary of the English Language» (Нью-Йорк і Лондон, 1947 р.) знаходимо подібні пояснення.

 Енциклопедія українознавства подає: Rutheni (лат. Rutheni, Ruteni) синонім назви «русини», «українці». Ба більше, підкреслюється, що з кінця XIX — на початку XX ст. назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини», «руський» від «росіяни», «російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має. Виключенням може слугувати карта Московії (1549 р.) Зиґмунда Герберштайна, який рутенів ототожнює з московитами (росіянами).

Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом (Австрія) повідомляє:

“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”.

«Ruthenia» у XVI ст. зіткнулася із набагато міцнішим конкурентом — «Роксоланією».

Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокультурний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж XVI ст. шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесійної ідеології «народу-шляхти». Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва «інакшої крові». Не забракло й «історичних доказів»: більш-менш у середині XVI ст. оформляється так звана «сарматська» етногенетична легенда, за якою біблійний родовід шляхти та плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів від Хама, а шляхтичів від Яфета [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви україн

1325-1339 р.р. Ангеліно Дульсерт  (Dulcert Angelino, Angellino de Dalorto) – картограф другої чверті XIV ст. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.

1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно . Легенда: "Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc" (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.

 2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана картапортолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 13271340х років: А. Ю. Гордєєв до 1327 р., H. Winter 13271330 рр., M. Destombes 1335 р., T. Campbell (Тоні Кемпбелл) 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.

3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: "Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum" ("Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка"). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].

Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.

На його першому портолані (1325-1330 рр.) Середземного та Чорного морів є напис “RUTENIAM” (біля витоків Дніпра).

На другому   портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit  de Leo” (Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIIIперша половина XIV ст. постмонгольськозолотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено зпід золотоординського панування литовськоруськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.

Між написами "Civit de Leo" та "mont de Lusom/rossie" (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – "Grecho" (Ґреко) – північнозахідний. Лінії румбів відходять також і від Львова.

Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест, який "виростає" з півмісяця. Цей прапор згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францісканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen)

У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912;  Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].

Львів та регіон названо "Леон" через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у КастиліюЛеон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].

Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В РусьУкраїну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрестхачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янціПодільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак, 2013].

На третьому портолані (1339 р., зі збірок Паризької Національної бібліотеки, складеного на Мальорці) Середземного та Чорного морів підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.

На карті зображено Львів (Civita  de Leo) як європейське місто і теж з прапором. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе". Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».

Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.

Історична довідка. УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313-1341 рр.), союзник українців, громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340-го Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.

1375 р. Авраам Крескес (Cresques Abraham; 1325-1387) та його син Ієгуда Крескес – єврейські картографи. В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський  атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами.

На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику “Книга знань про всі королівства”. Київ розміщено в cередній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”,  на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).

1367 р. Карта братів Франциска та Домініка Піццигані (Pizzigani), венеціанських картографів та купців XIV ст. На мапі містяться написи: “Rossia”, “Rutenia qu Rossia” і, двічі, “Rutenia q Rossia”, де “qu” і “q” є скороченням від “quasi”. Це можна перевести як “Рутенія можливо Русь”, тобто, укладачі карти чомусь не були впевнені в правильності такого порівнювання назв однієї території. Можливо, в силу звички до чисто латинського “Rutenia”.

Франциск і Домінік Піццигані відомі складанням 1367 р. докладного географічного довідника-портулана, який охоплює не тільки Захід, а й Схід Європи (що для італійських карт XIV ст. було рідкістю). Формат мапи 138 х 92 см. Карта призначалася для торговців та мореплавців і містила докладні коментарі маршрутів, географічних об'єктів та історичних місць. Зберігається в Палатинській бібліотеці міста Парма. Братам Піццигані приписується ще декілька портуланів, що зберігаються в Паризькій національній бібліотеці, Амброзіанській бібліотеці та бібліотеці музею Коррер.

1546 р. Перша з відомих карта Московії “Moscovia Sigismundi liberi Baronis in Herberstein, Neiperg, et Gutenhag anno M. D. XLVI” австрійського дипломата, посла Священної Римської імперії в краю московитів Зиґмунда Герберштайна (Siegmund Freiherr von Herberstein; 1486—1566). Фінська затока названа «Sinus Livonicus et Ruthenicus». Балтійське побережжя назване лівонсько-рутенською дугою (Sinus livonicus et ruthenicus), а також краєм рутенів або московитів (Ruthenorum seu Moscovitarum fine). Перераховуються рутенські (ruthenice) назви Волги та Дону. Українські землі – PODOLIA (Поділля) та SEVERA (Сіверщина).

Перший варіант карти “Moscovia...” був гравійований талановитим гравером Гіршфогелем. 1549 р. карта поміщена в трактаті З. Герберштайна «Rerum Moscoviticarum Commentarii» (Записки про московитські справи). Відрізнявся трішки від оригіналу 1546 р. Гравер Гіршфогель. Поряд з картою Московії, також в книзі була присутня й карта Москви. Праця видана у Відні (латинська мова). Це – трактат про Московію та сусідні країни. Одне з перших докладних джерел у Західній Європі про Московію.

До італійського видання книги в 1550 р. була додана карта 1549 р. вже зі значними змінами. Вона була гравійована на дереві Д. Гастальді у вигляді трапеції. Назва ПОДІЛЛЯ (PODOLIA) на карті відсутня, але з'являються назви Кодимія та Бессарабія. Нове, виправлене і перероблене видання “Записок...” було видано Герберштайном у 1551 р.

З карти зник герб видавця, вона була трохи більша від карти 1549 р., там де раніше був підпис гравера з'явилася масштабна лінійка й напис “Distantia per Miliaria”. На карті – дата 1549 р. (MDXLIX), але насправді вона створена у 1551 р., просто гравер не став виправляти заголовок оригінальної карти. Незабаром, у 1556 р., був ще надрукований варіант з показанням лісів: “Moscovia Sigismundi Liberi Baronis in Herberstain. Designatae syluae non carent suis incolis”. 1557 р. в Антверпені з'явився передрук латинського Базельського видання 1556 р. “Записок...”. У цьому виданні карта була значно зменшена і спрощена. У тому ж 1557 р. вже сам Герберштайн видав свою книгу німецькою мовою. До цього видання карту також частково переклали німецькою та значно переробили оформлення. Але по суті, всі видання за змістом повторювали найперше видання 1546 р.

1555 р. Каспар Вопель (Caspar Vopel; 1511-1561), німецький картограф, математик та медик, видав мапу Європи (Europakarte). Правобережна Україна (територія між Дніпром та Південним Бугом) позначена як RYTENIA  (Рутенія), на захід від Рутенії – Поділля.

ЧЕРВОНА РУСЬ

Червона Русь (лат. Russia Rubra, Rus Rubra, Ruthenia Rubra; пол. Ruś Czerwona) – історична назва Галичини, Західної України, вперше вжита в Хроніці Констанцького собору Ульріха фон Ріхенталя (1420-ті рр.), згадується як «rot Russen».

Назва була популярна переважно у польських джерелах XVI-XVIII ст. для визначення колишнього Галицького князівства (за адміністративним поділом у XV-XVIII ст. – Руське та Белзьке воєводства Польського королівства). Інколи цю назву поширювано і на східні українські землі.

Польський історик та географ поч. XVII ст. Шимона Старовольський називає Червоною Руссю” всі українські землі. В його описі Червона Русь на півдні межувала з Угорщиною, Молдавією, Бессарабією; на півночі – з Білою Руссю, яка лежить понад річками Стир і Прип'ять; на  заході – з Малою Польщею; на сході –  зі степами Скіфії та царством Московії.

Географи та картографи Європи Червоною Руссю називали переважно територію Галичини. Інколи назву Червона Русь вони поширювали на всю Правобережну Україну (починаючи від Д. Гастальді (1548). В 1670-их рр. назва Червона Русь охоплювала територію і Лівобережної України. Це прослідковується на картах Абрахама Алларда (1670, 1710), Нікола де Фера (1716) та ін.

Назва Червона Русь — книжного походження, місцеве населення не використовувало її. Виникла, імовірно, під впливом поширених у народів Сходу географічних назв, у яких кольори позначали сторони світу. Деякі польські вчені здійснювали безпідставні спроби пов’язати назву Червона Русь із Червенськими градами для того, щоб поширити на всю територію Червоної Русі тенденційні висновки про “неукраїнський характер” Червенських градів.

На Карті Світу 1459 р., венеціанського монаха, Фра Мауро територія в районі Наддніпров'я (українські землі Великого князівства Литовського) названа Rossia Rossa (Червоною Руссю).

На мапі 1491 р. Середньої Європи Миколи Кузанського міститься назва RVBEA RVSSIA (Червона Русь) (охоплює південний захід України, середню течію Південного Бугу).

На картах 1548 р. “Polonia et Hungaria Nova Tabula” (Нова карта Польщі та Угорщини) та “MOSCHOVIA TABULA NOVA” (Нова карта Московії) Д. Гастальді чи не уперше використано назву “Rossia Rossa” (Червона Русь) щодо Правобережної України.

На мапі “MOSCHOVIA TABULA NOVA” напис “ROSSIA BLANKA” (Біла Русь) поміщений між Великим Новгородом (Nouugardia) і Холмогорами (Colmogora). Це одна із перших карт Московії.

1561 р. Джироламо Рушеллі. Карта – “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Надрукована мапа у Венеції. Мапа цікава тим, що на ній присутні регіональні назви українських земель: Rоssia Rossa (Червона Русь) на схід від Volhinia (Волині), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія). Червона Русь (Rossia Rossa) на мапі — Правобережна Україна.

1561 р. Джироламо Рушеллі. Карта – “Moschovia Nuova Tavola” (Нова карта Московії). Як і в інших роботах Рушеллі, тут простежується чітко розмежування назв Русі і Московії. Правобережна Україна традиційно для автора позначено як Rossia Rossa (Червона Русь), а на півночі карти, біля Білого моря, є напис Rossia Bianca (Біла Русь).

1636 р. Вільгельм Гондіус. Карта – «MAGNI DVCATVS LITHVANIÆ»