Етнографічна
карта – карта, що показує
географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види
етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення
народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів,
характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).
Етнічна
карта — географічна карта на якій
зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На
ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що
характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так
й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного
етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають
чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження
(етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів,
релігій та вірувань.
Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й
натуралістка Марі Ле
Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau
général du genre humain ou l'on apperçoit d'un seul coup d'oeil les religions
et les moeurs des différents peuples, les climats sous lesquels ils habitet et
les principales varietés de forme et de couleur de chacun d'eux / par
Mademoiselle Le Masson le Golft du cercle des Philadelphies & c.» (Ескіз
загальної картини людського роду, де ми можемо з одного погляду
побачити релігії та звичаї різних народів, клімат, у якому вони живуть, а
також основні різновиди форм та кольору кожного з них). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків –
Поляки (Polonois), московити та ін.
Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яа Матея Корабінского 1791 р. та 1804
р. У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des
Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth-
und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und
Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського королівства: нове
і повне зображення Королівства Угорщини).
На початку ХІХ ст. в багатьох країнах
Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно
активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним
відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр.
етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними
пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу
окремої національності на певній території.
В цей період активізувався процес
формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі
результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати
території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. Першими етнографічними мапами слов’ян були
карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К.
Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення
українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались
основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на
них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан
Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В.
Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849). На карті Й. В. Кучайта “Огляд
народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних
мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських
земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів –
написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть
“рутенці” (“Ruthenen”)..
На етнографічних картах іноземних авторів
напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських
етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це -
«Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці
названі – «українці русини».
Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія)
— частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу
постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної
поверхні.
Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке
розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і
критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців
певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність),
схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей.
Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному
переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців
певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції
мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.
Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину
земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де
переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією,
або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною
територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється
змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших
з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський
півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною
територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При
цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є
кримські татари, караїми та кримчаки.
Українська
етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) —
території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування
українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було
розташоване в межах сучасної території України.
У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна
територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також
південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до
України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі
ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні
північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної
Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на
час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана
Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з
51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій
території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
С. Рудницький належить до численної когорти
тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком
та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української
держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців.
Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно,
укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.
За доктором Мироном Кордубою (1876–1947)
«до суцільної української
території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від
усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є
першими серед інших націй [Кордуба Мирон.
Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й
життя». 1918. 24 с.].
1918 р.
фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія
і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні
межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних
кордонів майбутньої Української держави.
Мирон Кордуба визначив етнографічні межі
України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з
оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на
«австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній
українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости
другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її
етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ,
з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській
Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її
становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.
За оцінками одного із засновників
вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці
чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою:
1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині
– 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії –
39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців,
5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) –
поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира
Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною
суцільна
територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила
718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % –
Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку
площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі:
728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 —
мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців,
значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною
територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові
дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені
Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як
правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі,
як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що
компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу
на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають
лише абсолютну більшість (О. Русов).
Август Генріх Петерманн (нім. August
Heinrich Petermann; 18 квітня 1822 р., Бляйхероде, — 25 вересня 1878 року, Гота) — німецький картограф і географ, учень Генріха Берґгауса. 1839 р.
вступив до його художньої школи в
Потсдамі, щоб вивчитися на картографа. В 1845 р. він переїхав в Единбург, а в
1847 р. влаштувався в Лондоні. У 1854 р. переїхав у Готу, де через рік заснував
спеціалізований журнал з географії "Petermanns Geographische
Mitteilungen". А. Петерманн брав участь у складанні великої кількості важливих атласів і карт. Редактор п'ятого
(1866—1868 рр. (84 карти) та шостого (1871–1875 рр. (90 карт) видання “Атласу
Штілера”.
Фрідріх Макс (Максиміліан) Мюллер (нім.
Max Müller; 1823— 1900) — німецький та англійський філолог, спеціаліст із
загального мовознавства, індології, міфології, засновник «Школи природного
міфу». Член Геттінгенської академії наук. Доктор філософії (1848). Професор
Оксфорду, де викладав санскрит.
*Байцар
Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар
Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг.
редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА
КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія.
Львів-Винники, 2023. 295 с.
