середа, 26 вересня 2018 р.

Хорватія (праукраїнська держава) - від Кракова до Західного Бугу. Карти Польщі Елігіуша Невядомського. 1908 р. та 1920 р.

Велика Хорватія, або Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — прадавня батьківщина українців. Велика Біла Хорватія праукраїнська держава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли. Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр.
 
За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)». 

Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (XII ст. - XV ст.) і творах інших авторів, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії
 
Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894; хорватський історик) і Л. Гауптман (Hauptmann) вважають, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків. 

Після історичних  часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.  існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах  – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом  уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Г. Водяк, 2023].

Польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування Білої Хорватії та білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх українців та хорватів. Ігнорування полягає в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні білі хорвати, які жили на тій території.  

Огляд літератури

Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського, В. Iдзьо, Л. Войтовича, О. Майорова, А. Байцара, Г. Водяк та ін.

З історії

 Велика Хорватія була племінним об’єднанням хорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію.

 Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію (де вони живуть і нині). Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].

За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.

 На сході межі  впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

955 р. хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і  у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.

З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією. Між Бiлою Хорватiєю і східними землями Великої Хорватiї вклинилися сілезькі і лехітські племена, головним з яких були вісляни  [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

У 995 р. чеська армія з Богемії та Моравії вторглася до князівства Білої Хорватії та знищила його тодішню столицю Лібіце (тепер місто в Чехії). Незабаром після цього білі хорвати були захоплені новоствореним польським князівством.

Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.

Писемні джерела дозволяють гіпотетично локалізувати територію Великої Хорватії від середньої течії Пруту і Дністра на сході до верхньої течії Вісли і Лаби на заході, вздовж Карпат Татрів і Судетів. Південні і північні кордони на підставі писемних пам’яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. “Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в районі Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на річці Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Також можна згадати поширені тут прізвища Хорват, Горват тощо. В інших регіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви мають поодинокий і випадковий характер [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

Елігіуш Невядомський (Eligiusz Niewiadomski; 1 грудня 1869 р., Варшава - 31 січня 1923 р.,Варшава) – польський художник, вчений і художній критик, борець за незалежність Польщі, убивця першого президента Польщі Габріеля Нарутовича.

1908 р. 1920 р. Карта «Polska za Mieczysława I-ego r. 992» (Польща за Мечислав I. 992 р.). Мешко I (Мечислав I; близько 935 — 25 травня 992) — перший історично достовірний польський князь з династії П'ястів; батько короля Болеслава I Хороброго. Хорватія (CHROBATOWIE) займає простори від Кракова, витоків Вісли до Західного Бугу. Версія карти 1920 р. – суттєво збільшені кордони Польщі (за рахунок українських і литовських земель). Країна Хорватія на карті відсутня.


Цит за:   Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати.  Перша частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини»:
«Наразі відомо, що знані під етнонімом хорвати племена довгий час співвідносилися передусім із регіоном на північ від Карпат, тобто з Галичиною. Досліджуючи це питання, Джош Маршал натрапив у Новій Британіці на такий текст: «Хорвати міґрували в VI столітті з Білої Хорватії, регіону, який зараз є в Україні», а у «Hrvatski leksikon» є такі слова: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до XI століття носили ще два племені: Хорвати в Польщі й у Чехії». Руський літопис «Повість минулих літ» також згадує існування хорватських племен на території сучасної України, але це, ймовірно, ті самі Білі Хорвати».
Багато ниток пов’язують хорватів саме з Галичиною. Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в часах свого найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вепру, верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.
Своєю чергою, дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач, крім Галичини, включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію та Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.
Цікаво зазначити, що той самий Клаїч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX століття жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. А мешканці околиць Володимира Волинського (за твердженням іншого хорватського історика, Мірко Відовіча) – просто хорватами. Клаїч вважає, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками біло-хорватського племені. Покликаючись на візантійського цісаря Костянтина VII Порфорогенета (Багрянородного), Клаїч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи Костянтинових Бойків зі сучасними карпатськими Бойками, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи Костянтинових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч, ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами.
Цікаво зазначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б.Д.Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини та Волині не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів, і наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало принаймні від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював частину Білої Хорватії.
З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М.Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.
Цікавий казус відзначає історик М.М.Чуріч: 1836 року у Відні вийшла збірка пісень галицьких русинів, укладена К.В.Войціцьким «Pieśni ludu bieło-chorwatów albo rusinów».
Але чи хорвати в Галичині були білими? Чи була галицька Хорватія – Хорватією Білою? Хорватський учений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лінгвіста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва «бiлi хорвати» за іранською термінологією, прийнятою у слов’ян, означає «західні хорвати».
Найповніші відомості про цей хорватський масив збереглися у трактаті «Про управління імперією» вже згаданого візантійського василевса Костянтина VII. З трактату випливає, що після того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпатті. Сам автор трактату, користуючись окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити й узгодити, ймовірно, плутав поняття Білої та Великої Хорватії.
Інших писемних джерел, де також згадано хорватів (ПМЛ, польська хроніка Вінцентія Кадлубка, “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого, легенди про чеського князя св. Вацлава), небагато. Із них випливає, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. У її західний частині була держава Біла Хорватія, яка, можливо, теж мала назву Великої. Східні землі Великої Хорватії продовжували називатися Великою Хорватією – що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Між Білою Хорватією та східними землями Великої Хорватії під кінець I тисячоліття вклинилися сілезькі та лехітські племена. Головними з яких були вiсляни – вони зайняли Краків, що став їхньою столицею.
Починаючи від перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена), бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів. Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в басейні Білої Ельстер [2], [3], [4].
Вже було коротко згадано про іранські впливи на розвиток європейських етнонімів. Узагальнюючи попередні результати наукових пошуків і власні дослідження, О.В.Майоров простежує, як іранський етнонім «хорват» трансформувався в слов’янське середовище. Він вважає, що під час гунської навали іраномовні хорвати рушили зі східних районів Донщини на північний захід – до Карпат, де зіткнулися зі слов’янами й передали їм свою назву.
Прабатьківщиною хорватів-слов’ян, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й частково Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Період створення прадавнього племінного об’єднання хорватів Прикарпаття О.В.Майоров визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття.
Продовжуючи мову про іранське коріння хорватів, слід згадати, що вишукуючи власне коріння, хорватські антропологи зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Волині та Галичині існує специфічна раса – савідна (названа від річки Сава в Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими комплексіями (очі, волося, шкіра – на відміну від темних динарських). Зороастрійці Ірану та пуштуни Гіндікушу як окрема расова група є чи не чистими савідами. Це й було однією з підвалин у встановленні іранського походження хорватів. Хорватські антропологи також наголошували ідентичність у співвідношені груп крові між хорватами, галичанами та зороастрійцями Ірану. На погляд хорватських енциклопедистів, динарська раса є іранського походження, її присутність на Європейському континенті вказує на шляхи розселення іранських племен в Європі. Пояс динарської раси охоплює межі від Дону, через Центральну Україну, Південну Польщу, Словаччину, Австрію, сягає Тіролю та Баварії на заході, охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію, досягаючи значної концентрації власне в Галичині, Закарпатті, Словаччині та між балкансько-адріатичними хорватами. Водночас савіди, хоч і зустрічаються на всій території розселення динарської раси, особливої концентрації сягають власне в Хорватії, північній Боснії та Галичині. Етнограф і антрополог Від Баленовіч наголошував як на расовій ідентичності хорватів і галичан, так і на ідентичності орнаментів вишивки рівнинних хорватів та рівнинних галичан, як рівно ж гірських хорватів і галицьких гуцулів.
Між усіма слов’яномовними народами тільки хорвати й українці у своїх мовах мають ікання, тобто старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській (під впливом мовних процесів у Галичині) та в ікавських говірках хорватської не в загальнослов’янське «є» чи «е», а в «і»: свіча = svića, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінґвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов. Хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська мають спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик (-ік).
Власне хорватські та галицькі говори зберегли іранські топоніми та й деякі слова: з хорватської vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut, torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники ватра, хижа, зєть (зять), стрик (стрий, стрийко), вуй (вуйко), кут, торба, леміш, мацько. Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana, Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Саме походження назви Галичина є доволі цікавим: біля Галича є Галчина могила, одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь іранського походження). Можливо, саме при злитті галлів та хорватсько-іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон, та й галльські народи шанують цього птаха) походить назва галицького краю.
Як і для хорватів, навіть після кількох віків християнізації для галичан суттєвою компонентою їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожбит (точніше ворожка) користуються в селі однаковою повагою і сприймаються як представники рівнозначних сил. В Галичині можна простежити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький хребет на Львівщині починається Білою горою, а завершується в Підкамені Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра, іранське Зердашт, спільнокореневе із словом «золото»).
Цікавою паралеллю є клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду. Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина – один герб на кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з західною частиною Хорватії. Власне у сарматизмі (сармати – також іраномовний народ) шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження (якщо не по крові, то за приналежністю до традиції) цього суспільного прошарку, а в цьому випадку – хорватське [1], [5], [6], [8].».
ДЖЕРЕЛА
 4. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54
 5. В.С.Ідзьо. Галицька держава – процеси етнотворення і становлення (III–XII ст). – Львів: Камула, 2005, - 351 с.
 6. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. – Львів: СПОЛОМ, 2004. – 288 с.
 8.  Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. – Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. – 209 с.
 
1908 р.
                                                                           1920 р.



 

Немає коментарів:

Дописати коментар