середа, 26 вересня 2018 р.

Хорватія (праукраїнська держава) - від Кракова до Західного Бугу. Карти Польщі Елігіуша Невядомського. 1908 р. та 1920 р.

Елігіуш Невядомський (Eligiusz Niewiadomski; 1 грудня 1869 р., Варшава - 31 січня 1923 р., Варшава) – польський художник, вчений і художній критик, борець за незалежність Польщі, убивця першого президента Польщі Габріеля Нарутовича.

1908 р. 1920 р. Карта «Polska za Mieczysława I-ego r. 992» (Польща за Мечислав I. 992 р.). Мешко I (Мечислав I; близько 935 — 25 травня 992) — перший історично достовірний польський князь з династії П'ястів; батько короля Болеслава I Хороброго. Хорватія (CHROBATOWIE) займає простори від Кракова, витоків Вісли до Західного Бугу. Версія карти 1920 р. – суттєво збільшені кордони Польщі (за рахунок українських і литовських земель). Країна Хорватія на карті відсутня.


Велика Хорватія, або Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — прадавня батьківщина українців. Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр.
 
За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)».
 
Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (XII ст. - XV ст.) і творах інших авторів, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії
 
Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894; хорватський історик) і Л. Гауптман (Hauptmann) вважають, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків. 

Після історичних  часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.  існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах  – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом  уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Г. Водяк, 2023].

Польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування Білої Хорватії та білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх українців та хорватів. Ігнорування полягає в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні білі хорвати, які жили на тій території. 

 Огляд літератури

Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського, В. Iдзьо, Л. Войтовича, О. Майорова, А. Байцара, Т. Дишканта, Г. Водяк та ін.

З історії 

Велика Хорватя була племінним об’єднанням хорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію. 

Близько 560 р. авари розгромили та розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію (де вони живуть і нині). Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].

За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.

 На сході межі  впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].  

955 р. хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і  у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат. 

З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією. Між Бiлою Хорватiєю і східними землями Великої Хорватiї вклинилися сілезькі і лехітські племена, головним з яких були вісляни  [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

У 995 р. чеська армія з Богемії та Моравії вторглася до князівства Білої Хорватії та знищила його тодішню столицю Лібіце (тепер місто в Чехії). Незабаром після цього білі хорвати були захоплені новоствореним польським князівством.

Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі білохор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.

Писемні джерела дозволяють гіпотетично локалізувати територію Великої Хорватії від середньої течії Пруту і Дністра на сході до верхньої течії Вісли і Лаби на заході, вздовж Карпат Татрів і Судетів. Південні і північні кордони на підставі писемних пам’яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. “Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в районі Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на річці Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Також можна згадати поширені тут прізвища Хорват, Горват тощо. В інших регіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви мають поодинокий і випадковий характер [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

1908 р.
                                                                           1920 р.



 

Немає коментарів:

Дописати коментар