В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Россія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.
Назва «Руссія» (Russia) блукає географічними картами XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.
Русь (дав.-рус. Рȣсь, рѹсьскаѧ землѧ, ср.-грец. Ῥωσία, лат. Russia, Ruthenia) — багатозначний термін, що використовувався у різні часи для позначення соціальної групи (корпорації, верстви або стану), етносу (групи родів, племені чи народу), території та держави у Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї.
Русь (однина русин) — етнонім, який зазвичай вживають для позначення населення Київської Русі. У ранні часи (до кінця XII — початку XIII ст.) ним позначали лише мешканців Києва та близьких до нього земель: Київського й Переяславського князівств Середньої Наддніпрянщини, а згодом — усе населення держави.
Нині
як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших
українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича – «Україна нині не має
можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ...
вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною,
пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так
як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».
За твердженням Нестора Літописця точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля». У «Повісті…» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…» Далі дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.
Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.
Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».
Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.
Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.
Про «народ росів» (Ρώς) у Візантії знали давно, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant].
Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. (958—962) єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308].
Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» (близько 956-959 рр.) візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959). На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ ст. у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».
Прийнято вважати, що найдавніша згадка про русів в арабській літературі належить географу та історику Ібн Хордадбеху (2-га пол. 9 ст.).
В українських (руських) документах грецький топонім «Рóссія» був уже широко використовуваним, як мінімум з початку XI ст.
Так в українських документах назва «Русь» використовувалася в 1008-1017-х роках у титулі митрополита Русі Іоанна [Алфьоров О. Печатки Київської митрополії ХІ-ХІV ст.: клір та інституції. Каталог колекції Музею Шереметьєвих. – К.: Видавничий дім "Антиквар", 2021. – 20 с.].
На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. під 1037 р. і 1039 р.), Єфрема (згад. 1055 р.), Георгія (1062 — бл. 1075), Миколая (згад. під 1097 р. і 1102 р.) та Михаїла (1131-1147), а також деяких князів: Володимира Мономаха, Андрія-Мстислава, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано. [Ірина ЖИЛЕНКО. До історії використання топоніму «Русь», «Рóссія» в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором «Синопсиса»], [Алфьоров О. Печатки Київської митрополії ХІ-ХІV ст.: клір та інституції. Каталог колекції Музею Шереметьєвих. – К.: Видавничий дім "Антиквар", 2021. – 240 с.].
Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах XII-XIV ст. містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с” (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.
Топоніму Rossia міститься на ряді карт XIV-XV століть, в тому числі в Каталонському атласі (1375).
Отже, форма Rosia (Rossia), перейнята з Візантії, зустрічається поряд з формами Russia, Ruscia, Ruzzia, рідше Ruthenia. Форма Rossia міститься в латиномовних текстах Марко Поло, Гільома де Рубрука. Існував ще ряд варіацій назви Русі з буквою «о» в корені (наприклад, Rosie у Андреа Б'янко).
КАРТИ
Абу Абдаллах Мухаммад аль-Ідрісі аль-Куртубі аль-Хасані аль-Сабіт, або коротко аль-Ідрісі (1100—1165) — арабський географ, картограф і мандрівник. Представник арабського шляхетного роду Ідрісів. Жив у Палермо, Сицилія. Працював при дворі сицилійського короля Рожера II.
Пам'яткою світової картографії є карта світу Charta Rogeriana 1154 p. аль-Ідрісі. Цю велику мапу (у вигляді срібної півкулі на папері) відомої на той час частини світу було складено за результатами мандрівок і пов'язану з мапою працю – “Книга розради для того, хто прагне подорожувати по областях” (зустрічається також назва “Книга Рожера”). Карта складалася з 70 аркушів. Розміри карти були 300 х 147 см. Картографічний матеріал вдало доповнювала описова частина з пояснювальним текстом і невелика кругла за формою карта, яка зображувала Старий Світ.
Під час роботи над картою А. Ідрісі залучив велику кількість різних документів своїх попередників. Зокрема, «Географію» Птоломея, «Книгу шляхів і держав» Ібн-Хордадбе (866–874 рр.), «Книгу країн» Ахмеда аль Якубі (891 р.), «Книгу шляхів і держав» Ібн-Хаукуля (976 р.) та інші джерела. На карті зображені суходіл (материки, гори, острови) і гідрографія (моря, річки, озера). Крім того, карта містила інформацію про держави, міста і народи. Кордони країн на карту не були нанесені.
Карта аль-Ідрісі подає не тільки територіальне розміщення України, а й уперше на карті міститься назва “Rusia” (Русія, тобто Русь). На карті написи – “Ard al Rusia” – земля Русі (територія Правобережної та Лівобережної України), “muttasil ard al Rusia” – з’єднана земля Русі, “minal Rusia al tuani” – від Русі залежні.
Позначено та підписано річки – Дніпро (Данабріс, Dnabr), Дністер (Данаст), Дунай (Дану, Danu), а також Київ (Kiau), Канів, Галич (Galicia), Звенигород та ін. давньоруські (українські) міста.
На сході розміщена країна Куманія (країна половців) “ard al kumania” (у районі впадіння Дону в Азовське море). По сусідству - Аланія, Хозарія. З ними поруч - назва “rusia”, як позначення міста на узбережжі. Щодо цього у науковців існують різні думки. Далі на захід за Куманією починаються землі Русі. Залежних від "з’єднаної землі половців” (muttasil ard kumania”) належать міста, що розташовані у витоках Дніпра (Смоленськ та довкільна земля).
Намагаючись пояснити топонім Rusia кримський археолог Д.Таліс був схильний розглядати його не як назву населеного пункту, а Приазов'я в цілому [Талис Д. Л. Росы в Крыму. // СА, 1974, № 3, с. 87–99].
У зв'язку із цим дослідниця прив’язує аналізований топонім не просто до Приазов'я, а конкретно до Керченської протоки й, можливо, до міста Керч (Корчев) [Ігор Полеуктов, 2021].
Деякі давньоруські міста на карті А. Ідрісі отримали декілька назв і були зазначені на карті кілька разів. Так, Канів нанесений як Кано і як Каніов, а Переяславль отримав аж три назви — Берислав, Березула і Слава. Ця прикрість сталася через те, що картограф працював із записами різних подорожників, які не завжди точно передавали незнайомі їм топоніми. Київ підписаний як Кав і Кокіанах, Смоленськ — Суноболі, а Олешшя — Алеска [Сергій Хведченя. ІСТОРИКО-КАРТОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ «ШЛЯХУ ІЗ ВАРЯГІВ У ГРЕКИ». 2012].
На Дністрі бачимо міста Зала (Звенигород) і Саклах (можливо, Берладь чи Сучава), трохи далі Бармунісу (Теребовль за О.Талльгрен -Тууліо), а північніше від них Лунісу (яку Б.Рибаков ототожнював з Луцьком). Південно-західний кордон складають землі “ard brugan” (очевидно Болгарії, де бачимо місто barnas - Варну). Західніше від них, як частина Русі, міста Улиски й Мулису, яких ідентифікують як Олешшя (літописна назва поселення або історичної місцевості в пониззі Дніпра, руське місто-порт). Біля них і karia, яка розташована в Дніпровсько-Дністровському межиріччі і яку важко ідентифікувати [Ігор Полеуктов, 2021].
Чорне море на карті А. Ідрісі нанесене з численними прикрими помилками. Так, на ній взагалі немає Кримського півострова! Проте, кримські міста зображені достатньо правильно і послідовно. Не варто шукати у А. Ідрісі Азовське море, його теж немає ані на карті, ані в описах. Очевидно, що тодішні мореплавці вкрай рідко заходили до цього мілководного моря. Згідно А. Ідрісі, найбільшим портом на півночі Чорного моря була Матраха (Тмутаракань). Стародавній картограф зобразив її на берегах річки Русії, в котрій не важко впізнати Керченську протоку [Сергій Хведченя. ІСТОРИКО-КАРТОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ «ШЛЯХУ ІЗ ВАРЯГІВ У ГРЕКИ». 2012].
На узбережжі бачимо karsuna - за якою легко вгадується Херсонес (Корсунь), gazuri - Гурзуф, baartabili - Партеніт, labad - Ламбат, salusta - Алушта, soltata - Судак, butar - Кафа (затока). Таким чином, ми зробили коло і окреслили всі межі Русі. А що ж в самому її осерді? Тут такі міста (з півночі на південь): Барабуніса (можливо, Турів), Арман (Володимир, той, що пізніше Волинським перейменують), Барасаніса (Пересопниця), Кав (Київ), Луджага (Луческ), Авсія (Ушеск), Баразула (Треполь), Баразлав (Переяслав), Канів [Ігор Полеуктов, 2021].
Книга Рожера. На початку твору дається загальний опис Землі, вона ділиться на сім кліматів (широтних зон), а кожен з них – на 10 зон із заходу на схід. Таким чином, 70 секцій твору пов'язані з 70 доданими картами. За підрахунками К. Міллера, на картах нанесено близько 2 500 найменувань об'єктів, а в тексті – понад 6 000. Зокрема, опис країни ар-Русіййа (Русь) включено в 5 секцію VI клімату і 4 і 5 секції VII клімату і містить назви понад 20 міст [Коновалова И. Г. Ал-Ідриси о странах и народах Восточной Европы: текст, перевод, коментар. М., 2006].
До наших днів дійшли три манускрипти XIV-XV століть з книгою Рожера, з них два – в Національній бібліотеці Франції та один – в Бодліанській бібліотеці в Оксфорді. Перевернута географічна карта світу, складена аль-Ідрісі, перевершувала за точністю всі середньовічні аналоги. Північ на ній поміщено внизу, а південь (Африка) – вгорі. Населений світ розділений на сім секторів від екватора до північної сніжної пустелі. Карта зберігала популярність в Італії аж до XV ст., коли її у своїй роботі використовував венеціанець Фра Мауро. Конрад Міллер у 1928 р. зробив латинізовану копію карти аль-Ідрісі.
Перекладач
і дослідник тексту Аль-Ідрісі І. Коновалова пише про те, що: “На прикладі
розглянутих вище маршрутів плавання Чорним морем можна було пересвідчитись, що
у якості центру, куди сходились торговельні шляхи із Візантії, в Аль-Ідрісі
цілком чітко вирізняється Керченська протока з містами Русиййа та Матраха. Саме ці міста згадуються географом як
кінцеві пункти плавання з Константинополя… Так, якщо найменування міста
Русиййа, вперше в арабо-перській літературі зустрічається саме в Аль-Ідрісі, ми
вправі зіставити зі згадками про “Росії” у візантійських джерелах XII ст., то гідронім “Руська ріка”, що фігурує в Аль-Ідрісі в одному контексті
з розповіддю про це місто, безумовно, тісно пов'язане з повідомленнями
арабо-перських географів про річку, що протікає землями русів і впадає в Чорне
море”[Коновалова И. Г. Ал-Ідриси о странах и народах Восточной Европы:
текст, перевод, коментар. М., 2006].
Межа ХІІ–ХІІІ ст. Солійська карта. Назва “Руссія” (Dascia et Russia) міститься біля гирла Дунаю на англійській Солійській карті (Карті Генріха Майнцського).
На Ісландській карті сер. ХІІІ ст. теж вже фігурує назва “Rusia” (Русія). На цій мапі позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio).
На карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. написи – “Russia” (Руссія), “Comannia” (Куманія – “Половецька земля”).
Ебсторфська карта – німецька середньовічна карта світу ХІІІ ст. Формат мапи – 3 580 х 3 560 мм. На карті понад 1 600 підписів, що позначають не тільки географічні об'єкти, а й особливості природи, а також події Священної Історії й античної міфології. До 1943 р. була найбільшою з середньовічних Mappa Mundi. На ній нанесено 1 500 текстових пояснень, 500 будівель, 160 рік, 60 островів, 45 постатей людей, 60 тварин.
Особливість цієї карти світу (лат. мappa mundi) полягала в тому, що вона призначалися не для практичного застосування, скажімо, на відміну від пізніших портоланів, а для наочної ілюстрації християнської картини світобудови з найзагальнішою візуальною та текстовою інформацією. В центрі карти зображено Єрусалим.
На карті показано державу Русь (Rucia regio), згадано столицю Русі - Київ (Kiwen), а також руські міста Полоцьк (Plosceke), Смоленськ (Smalentike) та Новгород (Novgardus) У легенді карти вказано античні народи (скіфи, сармати, гети, алани, даки, калліпіди). Сучасні народи автор не згадує. На карті позначені Карпати.
Джованні ді Каріньяно (італ. Giovanni di Carignano; Генуя, бл. 1250 — Генуя 1329), відомий також як Йоганнес де Мауро де Каріньяно — італійський священник і картограф з Генуї. Прізвисько «di Carignano» походить від генуезького міського району Каріньяно (Carignano).
Про життя Джованні ді Каріньяно відомостей небагато. Він був настоятелем у парафії Сан-Марко-аль-Моло, поблизу порту Генуї і найбільш відомий в історії картографії, створивши та підписавши географічну карту, що зображує узбережжя Середземного моря та прилеглих території: Балтики, Азії та Африки.
1305-1327 рр.. Портолан Каріньяно по-різному датується між 1305 і 1327 рр.. Якщо прийняти більш ранні дати, то це може бути перший відомий портолан, підписаний його автором (тобто перед портоланом П'єтро Весконте 1311 року). Підпис був таким: Presbiter Johannes Rector sancti Marci de portu Ianue me fecit.
Українські землі позначено як Rossia siva rutenia (Русь або Рутенія).
Портолан Каріньяно довгий час зберігався в Державному архиві (Archivio di Stato) у Флоренції в Італії. На жаль, і без того крихка карта була знищена в 1943 році під час бомбардування Неаполя, де вона була тимчасово виставлена. Все, що залишилося від портолана Каріньяно — це набір фотографій і нотатки попередніх вчених. Підпис Джованні розташований на портолані на Балтійському морі: «Presbiter Joannes Rector sancti Marci de portu Janue me fecit» (священик Джованні, настоятель Сан-Марко на пристані в Генуї, зробив мене).
Портолан Каріньяно по-різному датується між 1305 і 1327 рр.. Якщо прийняти більш ранні дати, то це може бути перший відомий портолан, підписаний його автором (тобто перед портоланом П'єтро Весконте 1311 року). Підпис був таким: Presbiter Johannes Rector sancti Marci de portu Ianue me fecit.
Друга таємнича карта Каріньяно, датована 1306 роком, регулярно згадується в списках XIX століття, але без вказівки її місцезнаходження чи опису її змісту, і, таким чином, вона або ніколи не існувала поза межами чуток, або була давно втрачена.
П'єтро Весконте (італ. Pietro Vesconte, лат. Petrus Vesconte, роки активності 1310—1330) — генуезький картограф і географ. Піонер у галузі створення морських карт-портоланів, автор найстарішої підписаної та датованої морської карти, що збереглася з часів Середньовіччя. Роботи Весконте здійснили потужний вплив на розвиток італійської та майорканської картографічних шкіл у XIV—XV століттях. Весконте був першим професійним картографом, який регулярно підписував та датував свої роботи.Портолани із зображенням Чорного моря (А. Ю. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ П’ЄТРО ВЕСКОНТЕ 1311-1321 РОКІВ.):
· портолан східної частини Середземного моря та Чорне море; 1311 р. Зберігається: Італія, Флоренція, Державний архів, СN1. Легенда: "Petrus Vesconte de Janua fecit ista carta anno dm MCCCXI". Всього 170 топонімів;
· портолан Чорного моря з атласу 1313 р. Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт і планів, GE DD-687, f. 2. Легенда: "Petrus Vesconte de Janua fecit istas tabulas anno dni M CCC XIII". Всього 168 топонімів;
· портолан Чорного моря з атласу 1318 р. (No 3 у переліку). Зберігається: Італія, Венеція, Музей Корер, Port. 28. Легенда: "Petrus Vesconte de Janua fecit istam tabulam in Venecia anno domini M CCC XVIII". Всього 191 топонім;
· портолан Чорного моря з атласу 1318 р. Зберігається: Австрія, Відень, Австрійська національна бібліотека, ms. 594. Легенда: "Petrus Ves conte d’ januafecit icas tabulas anno dni M CCC XVIII". Всього 192;
· портолан Чорного моря з атласу 1320-1321 рр. Зберігається: Італія, Рим, Ватикан, Апостольська бібліотека, Cod.Palat. Lat. l362А. Легенда на карті Егейського моря: "Petrus Vesconte de Ja nua fecit istam cartam vel quaternionem anno Do mini MCCCXX". Всього 186 топонімів.
Перша відома карта Майорканської картографічної школи була зроблена Ангеліно Дульсертом.
1325-1339 рр. Ангеліно Дульсерт (лат. Angelino Dulcert), можливо, та сама особа, що й Ангеліно Далорто (лат. Angelino de Dalorto) і чиє справжнє ім'я було, ймовірно, Анджеліно де Дульчето або Дульчеті чи навіть Анджелі Дольчет — картограф, імовірно італійського (генуезького) походження, що працював у місті Пальмі на Майорці в першій половині XIV століття. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.
Підпис на портулані 1325 р. традиційно читали як „Hoc opus fecit Angelinus de Dalorto ano dñi MCCXXV de mense martii composuit hoc“. Пізніше прочитання уточнили як „Angelinus de Dulceto'“ та „ano dñi MCCXXX“, таким чином ім'я автора і рік стали читати не як „Далорте“ і „1325“, а як „Дульсето“ і „1330“, що дозволило вважати Ангеліно Дульсерта і Ангеліно Далорте однією і тією ж самою особою
1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно. Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.
2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта‑портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327–1330 рр., M. Destombes – 1335 р. T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.
3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: «Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum» (Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].
Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.
На його першому портолані (1325–1330) Середземного та Чорного морів є позначені українські землі (Рутенія, Русь): “RUTENIA” (Рутенія три рази) і “RUTENIAM” (один раз) та “RОSSIA” (Русь – два рази). На карті написи: «Ruthenia sive Gallaciani» – Рутенія або Галичина; «RОСIA sive Rutheniam» – РУСЬ або Рутенія. На цій карті-порталані чи не вперше, в європейській картографії, містяться написи - ГАЛИЧИНА й Рутенія (Русь-Україна).
Анґеліно допустив на карті неточність – замість Львова позначив Семигород (в середині Рутенії-Русі). Але на своїх пізніших картах-портоланах 1327 р. і 1339 р. він це виправив і позначив місто ЛЬВІВ.
Щиро дякую пані Марині Траттнер за допомогу у розчитуванні окремих написів на карті.
Багато в чому портолан 1325 року знаменує собою перехідну точку між генуезькою та майорканською картографічними школами. Здебільшого портолан Далорто дотримується стриманого італійського стилю, переважно орієнтованого на узбережжя, прикладом якого є ранні портолани його попередника-генуезця П'єтро Весконте. Але в той же час вже помітний відхід від початкового аскетизму — починають з'являтись зображення деталей на суходолі, такі як мініатюрні міста, гірські хребти та річки. Ця тенденція надалі набуде розквіту у пізнішій майорканській школі. Деякі деталі портолана Далорто 1325 року, такі як забарвлення Червоного моря в червоний колір, зображення Атлаських гір у формі пальми, Альп у вигляді курячої лапи, наявність „пагорбів“ на р. Дунай тощо, з часом стануть характерними ознаками майорканського картографічного стилю.
До картографічних досягнень портолана Далорто належить більш детальне і якісне зображення Північної Європи (зокрема Балтійського моря), ніж зустрічалось раніше серед його попередників.
Карта Далорто також є першою, на якій зображено міфічний острів Бразиль у формі диска на південному заході від Ірландії. Його позначено написом „Insula de montonis siue abresil“.
Портолан намальований на єдиному аркуші пергаменту розміром 107 × 66 см. Цей портолан зберігається в приватній колекції князя Корсіні у Флоренції.
Морська карта де Далорто відображає особливості майоркської картографічної школи та її відмінності, наприклад, від генуезької. Де Далорто, наслідуючи практичний італійський стиль, орієнтований в основному на ретельне промальовування узбережжя, знайомить нас з внутрішньоконтинентальної топонімією. На його морській карті зображено назви держав, міст, річок у середині материків. Таким чином, Делорто можна назвати картографом, завдяки якому згодом з'явилися карти сучасного типу. У Північному та Північно-Західному Причорномор'ї зафіксовано досить розгорнуту політичну картину цих регіонів, яка виводить за межі прибережної географії. Острів Крим позначений як Gazaria (Газарія), де відзначені численні міста та важливі пристані, червоним кольором виділені Caffa (Каффа, сучасна Феодосія) та Sodaya (Содайя або Солдайя – сучасний Судак). Кафа була центром чорноморської работоргівлі. Через Каффу йшла торгівля живим товаром - торгували бранцями, взятих при набігах на руські, польські, литовські та кавказькі землі. На узбережжі на схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) – Pidea, далі на захід – у гирлі Дністра вказано червоним кольором Mau[r]o Cast[r]o та місто Vecina на південному березі Нижнього Дунаю. У периметрі Дунаю, Тиси та Дністра (чи Прута), зазначено Burgaria, тобто. Болгарія. Підкреслю, що Burgaria також відзначено і на південь від Нижнього Дунаю, тобто. на території сучасної Болгарії. Така локалізація не випадкова і фіксує політичні реалії свого часу, ясно окреслюючи володіння болгарських правителів [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Таким чином, картограф зобразив політичну картину регіону, де позначені території правителів Болгарії на північ від Нижнього Дунаю до Карпат у першій чверті XIV століття. Навіть попри завоювання монголо-татар у Північно-Західному Причорномор'ї в ході західного походу, назва країни зберігала стару назву, принаймні для укладачів морської карти. Вважається, що останнім болгарським царем, який володів землями у Старій Дакії на північ від Дунаю, був Федір Святослав із династії половецьких Тертерів, який помер у 1322 році. Втім, очевидно, що найвпливовіші в т.ч. половецькі роди, серед яких були засновники Угровлашського князівства Басараби, продовжували правити в землях на Півночі від Дунаю і після Федора Святослава, але вже в іншій політичній реальності.
На захід від Дніпра приблизно до Дністра, а також на північ від Regio septem castro (тобто. Семиградія – Трансільванії), позначена Rutenia. Це та сама Червона Русь, що позначалася як Russia Rubra на картах у т.ч. XVI століття та пізніших. Сама Трансільванія позначена на північний схід від стародакійської Бургарії (Burgarii), і як би непропорційно зафіксована з нашого сучасного погляду, значно на північний схід ніж треба було б. Таке спотворення є результатом вельми загального уявлення про простори Скіфії та Сарматії великої Руської рівнини для майорських, генуезьких, венеціанських та інших картографів XIV століття [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Точніше зображення цих країн на картах буде здійснено лише в XV–XVI ст. Проте де Далорто у принципі правильно вдалося зобразити становище країн щодо одне одного. Це було можливим не тільки при аналізі mappa mundi та історичних джерел, які, безумовно, вивчали картографи при створенні своїх морських карт та портоланів, а й завдяки відомостям сучасників. Звернімо увагу ще деякі деталі на карті Далорто. На схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) відзначено країну Alania на північ від Криму. Далі на північний схід до річки Дон величезний простір відзначено як Cumanya, що межує на північному заході з Rucia - інакше Rutenia - тобто. Русь, сучасна Україна.
Таким чином, стара топонімічна традиція щодо Криму, Північного Причорномор'я була збережена Далорто, хоча вже ціле століття ці території входили до складу Золотої Орди. Ще одна Рутенія – Русь позначена на південь від Новгорода (на карті – Nogorado) – Rutenia sive Rоssia. У нижній течії Дунаю один за одним відзначені міста Vecina, Budin, Drinago. Vecina – імовірно сучасна Ісакча чи Мачин, чи село Нуферу. Budin – сучасний Відін. Drinago - Белград. Над цим містом височить прапор із гербом другого болгарського царства [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Перші згадки слова «Галичина». Однією із перших згадок слова «Галичина» є фрагмент візантійської хроніки, в якій князь Роман Мстиславич (галицький князь (1188, 1199–1205) названий «ігемоном Галичини» (грец. Γαλίτζης ἡγεμών) [Nicetae Choniatae Historia / Rec. I. A. van Dieten. Berolini; Novi Eboraci, 1975. P. 522—523]. У грамоті Угорського королівства від 2 травня 1189 року Бела ІІІ (1145—1196) титулується «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції» (лат. gloriosissimi regis Ungariae, Dalmatiae, Ramaeque et Galaciae) [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216]. Є певна недовіра щодо згадки 1189 року, тому що в документі зазначено непоширене формулювання поняття Галичина — «Galacia» замість поширеного в ХІІІ ст. «Gallicia» або «Galicia». Документ 1189 року не є офіційним актом угорського королівського двору, а документом однієї з церковних канцелярій. До початку ХІІІ століття схожих формулювань в угорських грамотах не було виявлено [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216].
На другому портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit de Leo” (Місто Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII – перша половина XIV ст. – постмонгольсько-золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з-під золотоординського панування литовсько‑руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.
Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom/rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно‑західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.
Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.
Історична довідка. Хрест-якір Св. Климента Римського на прапорі королівського міста Львова.
Хрест-якір — стилізований хрест у вигляді якоря. Один із старих християнських символів, що уособлює Ісуса Христа і надію: «В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу» (Євр. 6:19). Часто використовується в геральдиці європейських і християнських країн. Також — Климентівський хрест.
Зелений прапор з червоним хрестом-якорем згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францисканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen).
У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912; Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].
На думку дослідників Бєлова О. і Шаповалова Г. варіацією хреста-якоря є тризуб, що його карбував на своїх монетах великий князь київський Володимир Святославич. Такої ж думки львів'янин, кандидат історичних наук Ігор Мицько. На його переконання, родовий знак Володимира - не що інше, як стилізоване зображення якоря, символ Папи Римського Климентія, третього понтифіка після апостола Петра, якого вшановує і Східна, і Західна Церкви. На монетах Ярослава Мудрого, сина Володимира Великого зображено тризуб, де чітко видно під хрестиком так зване вушко для протягування каната, а на печатці добре проглядається типовий якір. Трактуючи тризуб як символ християнства, українські дослідники йшли правильним шляхом. Однак вони, на жаль, не зауважили у ньому символу святого Климентія. І, вочевидь, через те, що не звернули достатньої уваги на обставини загибелі святого та його іконографії.
Український дослідник Тарас Дишкант такої ж думки.
Тож, охрестившись у Корсуні, князь Володимир повернувся у Київ не лише із мощами Святого Климента. Саме у Корсуні Володимир, обравши для себе і для своєї держави нову віру, обрав у якості особистого і державного знаку символічне зображення, яке поєднує у собі два священних для християн Корсуня предмети – хрест, на якому розіп’яли Іісуса Христа і якір, яким втопили Климента. Саме цей символ, що уособлював головні християнські чесноти – Віру в Ісуса Христа і Надію на спасіння і розмістив на своїх монетах князь–хреститель Володимир, а пізніше – його сини, князі Святополк та Ярослав [Бєлов О., Шаповалов Г. Чому князь Володимир карбував на монетах символ «хрест-якір»? // Музейний Вісник № 7. Запоріжжя, 2007].
Культ папи Климентія у ті часи був настільки великим, що його навіть разом з Богородицею називали заступником Землі Руської.
Львів та регіон названо «Леон» через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію‑Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].
Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В Русь‑Україну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрест‑хачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янці‑Подільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак. 2013].
Портолан Ангеліно Дульсерта, створений на Майорці у 1339 році. Позначений латинським підписом: „ano MCCCXXXVIIII mense Augusto Angelino Dulcert in civitate Maioricarum composuit.
Портолан Дульсерта 1339 року вважається першим портоланом картографічної школи Майорки. Хоча деякі його характерні риси вже були присутні на портолані Далорто 1325 року, портолан йде далі у розвитку внутрішніх ілюстрацій, зокрема, додаються мініатюрні зображення людей.
Портолан намальовано на двох аркушах пергаменту, об'єднаних в одну карту загальним розміром 102 × 75 см (в той же час портолан Далорто 1325 року було створено на єдиному аркуші пергаменту). Зберігається в колекції Національної бібліотеки Франції (B.696) в Парижі.
Карти, зроблені на Майорці, легко впізнати з яскравих ілюстрацій важливих географічних об'єктів та портретів іноземних правителів. Привертає увагу той факт, що картографічна школа Майорки представлена переважно єврейськими майстрами. На морській карті Дулчерта були всі відмінні риси Майоркської картографічної школи. На барвистих малюнках показано топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори і т.д. У примітках, написаних латиною, містився опис карти.
На портолані зображені міста півострова Крим, вказаного як Gazaria, і Північне Причорномор'я з прапорами правителів улусу Джучі – Золотої Орди. Це дає наочне уявлення про розміри володінь Золотої Орди у Північному та Північно-Західному Причорномор'ї – їй підвладні території від Поволжя на сході до Нижнього Дунаю на заході. Прапор із джучидською тамгою майорить над містом Vecina, розташованого на південному березі Нижнього Дунаю, а також над Mau[r]o Castro (Мауро Кастро – сучасний Білгород Дністровський (з 1240 р. був під владою Золотої Орди; з 1385 по 1484 рр. входив до складу Молдавського князівства).
Білгород у Північно-Західному Причорномор'ї, як і Кафа у Криму, був регіональним центром работоргівлі. Саме тому румунський історик Б. Кимпіна переконливо показав, що занепад генуезької торгівлі розпочався у XIV ст. і викликаний був ослабленням татар і розпочатим у зв'язку з цим скороченням торгівлі рабами. Також генуезькі купці вели транзитну торгівлю через Львів із Північною Європою. Радянський історик Мохов цитує портулан А. Дулчерто 1339: «...генуезькі купці від Чорного моря ходять до моря Готланда у бік Фландрії до Брюги», і далі повідомляє: «цей шлях він назвав «Львівська дорога», яку ми можемо вважати частиною існуючого тоді шляху через Монкастро (Білгород) - Кам'янець - Львів на Фландрію » [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
У Криму відзначено близько двадцяти міст, головні з яких виділені червоним кольором – Солдайя (сучасний Судак) та Каффа (антична та сучасна Феодосія), над якою розвивається прапор Генуї – червоний хрест на білому полотні. Таким чином, серед головних міст Криму та Північно-Західного Причорномор'я вказано п'ять – Каффа та Солдайя, Підея (Pidea, ймовірно Херсон Скіфський чи Скадовськ), Мауро кастро (сучасний Білгород-Дністровський) – у гирлі Дністра та Vecina (Вечина) на Дунаї. У цьому регіоні панує Золота Орда, що узгоджується з письмовими джерелами, уточнюючи західні рубежі улусу Джучі – вони простягаються до Нижнього Дунаю. Одним із чітко ідентифікованих міст Старої Дакії є відзначений на карті Temesvar. Таким чином картограф зафіксував назву країни – Burgaria, де приблизно в цей період формувалися Угровлаське та Молдавське князівства. Причому в Угровлахії (також Трансальпінія, Валахія, Мунтенія) вони однак знаходилися під владою тісно пов'язаних з болгарськими царськими правителями половецьких династій, серед яких, як зазначалося раніше, були Басараби. Назви нових державних утворень – Валахії та Молдови – з'являться на картах лише у XV ст. [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Портолан Дульсерта 1339 року є важливим для історії картографії і досліджень атлантичних островів тим, що саме він дає перше відоме зображення одного з Канарських островів — а саме острова Лансароте, Острів позначено як Insula de Lanzarotus Marocelus (Острів Ланзарота Мароцело) і є очевидним посилання на генуезького мореплавця Ланцеротто Малочелло, який здійснив плавання та на позначення державної приналежності острова прикріплює до нього генуезький герб (звичай, якого дотримуватимуться майбутні картографи Майорканської школи).
На портолані також наведено зображення двох островів, розташованих на місці островів Мадейра, що підписані Капрарія і Канарія (легендарні назви „Щасливих островів“, відомих з творів античних авторів, таких як Птолемей та ін.).
На цьому портолані також позначено м.Львів, що є одним з найперших позначень цього міста на картах.
Портолан 1339 прикрашений зображеннями трьох царів: в Азії - Узбек-хан, на Аравійському півострові - Цариця Савська, в Африці - король Малі Муса.
На портолані підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.
На карті зображено Львів (Civita de Leo(місто Львів) як європейське місто і теж з прапором і хрестом-якорем. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе». Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».
Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.
Історична довідка. УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник українців, громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340-го Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.
З ІСТОРІЇ. 2006 р. львівський історик Ярослав Книш обґрунтував дату першого позначення Львова на географічних картах – 1339 рік. Цією картою він вважає карту‑портолан Анґеліно Дульсерта Середземного та Чорного морів [Книш, Я. Львів у Галицько‑Волинській державі / Я. Книш // Історія Львова: Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Л.: Центр Європи, 2006. – Т. 1.– С. 53‑60+к.]. Карту‑портолан А. Дульсерта, точніше її фрагмент, опубліковано в Україні двічі: у 2006 р. Ярослав Книш помістив її в «Історії Львова» (1‑й том), а вдруге у 2012 р. проф. Олег Шаблій у Комплесному атласі Львова [І. Ровенчак. 2013].
Проаналізувавши низку матеріалів, в основному картографічних, професор Іван Ровенчак (ЛНУ) прийшов до висновку, що Львів уперше позначено на географічній карті вже згадуваного нами Анґеліно Дульсерта в 1335 р., тобто на іншому, на чотири роки давнішому, портолані.
Авторитетний дослідник цієї школи M. Destombes у 1952 р. в спеціальній праці «Cartes Catalanes du XIV siecle» вказав для другого портолана А. Дульсерта дату випуску 1335 рік. Отже, на нашу думку, місто Львів уперше позначено на карті-портолані Середземного та Чорного морів Анґеліно Дульсерта 1335 р.[І. Ровенчак. 2013].
Навіть у цій ранній роботі були присутні всі відмінні риси Майорканської картографічної школи. Дульсерт включив до своєї карти якісні кольорові збраження, на яких були показані всі топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори тощо. Нотатки, написані латиною, доповнювали опис карти.
Авраам Крескес (справжнє ім'я Крескес (син) Авраама, кат. Cresques Abraham [ˈkɾeskəs əβɾəˈam]; 1325–1387) — єврейський картограф та виробник навігаційного обладнання з міста Пальма на о.Майорка, що на той час входив до складу Корони Арагону. Вважається найвидатнішим представником Майорканської картографічної школи. Разом зі своїм сином Ієгудою Крескесом створив у 1375 р. знаменитий Каталанський атлас.
Авраам Крескес, також відомий як, єврей Крескес, був призначений майстром карт і компасів Хуаном І, королем Арагону. Гроші, які він отримав за своє призначення, були використані на будівництво лазень для євреїв у Пальмі . У 1374 і 1375 роках Авраам та його син Ієгуда працювали за особливим замовленням. Хуан I Арагонський порадив владі, що йому потрібно отримати карту, на якій буде зображена Гібралтарська протока, узбережжя Атлантичного океану та сам океан. Карта, яку вони зробили, отримала назву Каталонський Атлас, і це найважливіша каталонська карта середньовічного періоду. За виконану роботу Крескесу і Ієгуді повинні були заплатити 150 арагонських золотих флоринів і 60 майорканських фунтів, відповідно, як було зазначено в документах самого принца і його батька, датованих 14-м століттям Педро IV, короля Арагонського. Принц Хуан мав намір подарувати карту своєму кузену (який пізніше став Карлом VI, королем Франції). В цьому ж 1375 р. Крескес та Ієгуда у себе вдома, в єврейському кварталі Пальми, зобразили на чотирьох аркушах пергаменту карту світу і ще на двох супровідні описи, які разом становили Каталонський атлас.
Перші два листки, що утворюють східну частину Каталонського Атласу, ілюструють численні релігійні посилання, а також синтез середньовічних mappa mundi (Єрусалим, розташований недалеко від центру) та подорожньої літератури того часу, зокрема Книги Марко Поло «Дива і подорожі» та «Подорож сера Джона Мандевіля». Можна визначити багато міст Індії та Китаю. Пояснювальні тексти повідомляють про звичаї, описані Марко Поло. Крескеси, які знали арабську мову, також користувалися розповідями подорожей марокканського дослідника Ібн Баттути. Мекка має блакитний купол і демонструє мусульманську молитву. Тексти поруч із зображенням мусульманських територій прикрашались куполами, Єрусалим був оточений ілюстраціями до оповідань Старого та Нового Завітів, таких як Едемський сад, розп'яття, Ноїв ковчег та інші. Зображення каравану ілюструє подорожній звіт Марко Поло. Каталонський атлас призначався в дарунок Карлу VI французькому, хоча саме цей король вигнав усіх євреїв з Франції в 1394 році.
В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами.
На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.
В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”, на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).
Крім Каталанського атласу 1375 р., Аврааму Крескесу або його майстерні приписують також ще п'ять інших збережених дотепер карт. Як і Каталанський атлас, інші п'ять карт (чотири партулана і фрагмент mappa mundi) не підписані і не датовані, дату їх створення визначають десь між 1375 і 1400.
«Каталанський атлас», 1375 р., 6 листів пергаменту, карта від Атлантичного океану до Китаю, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.
«Венеційська карта», 1375—1400 рр., Портулан (без Північної Європи), зберігається (It.IV, 1912) в Бібліотеці Марчіано, Венеція, Італія.
«Флорентійська карта», 1375—1400 рр., Портулан (тільки захід Середземномор'я), зберігається (Port.22) в Національній центральній бібліотеці, Флоренція Італія.
«Неаполітанська карта», 1375—1400 рр., Портулан, зберігається (ms.XII.D102) в Національній Бібліотеці Віктора-Еммануїла III в Неаполі, Італія.
«Стамбульська карта», 1375—1400 рр., Фрагмент mappa mundi, зберігається (1828) в Топкапи в Стамбулі, Туреччина.
«Паризька карта», 1400, Портулан, зберігається (AA751) в Національній бібліотеці Франції в Парижі.
Ієгуда Крескес продовжував традиції свого батька. Він був змушений прийняти християнство в 1391 р. і нове ім'ям – Якобус Рібес. Його називали «lo Jueu buscoler» (єврей-картограф), або «el jueu de les bruixoles» (єврей-майстер компасів). Ієгуді було наказано переїхати до Барселони, де він продовжив свою роботу придворним картографом. Пізніше його запросив до Португалії Енріке Мореплавець, але й там він виготовляв свої карти за майорканською традицією, тому його називали «Местре Яком де Мальорка». На зорі епохи великих географічних відкриттів він став першим керівником знаменитої морської обсерваторії принца Енріке Мореплавця на мисі Сагреш.
Оскільки більшість членів майорканської школи (за винятком Солера) були за походженням євреями, школа зазнала серйозних переслідувань і врешті-решт припинила існування внаслідок вигнання євреїв з Іспанії, впровадженням інквізиції і примусового охрещення наприкінці XV ст.
Іншим відомим майорканським єврейським картографом був Хайм ібн Ріш. Він був змушений прийняти християнство і взяв ім'я Хуан де Валсеча. Ймовірно, він був батьком Габріеля де Валсеки, автора ще однієї відомої карти світу (mappa mundi), якe пізніше використовував Америго Веспуччі. Габріель також склав дуже точні карти Чорного та Середземного морів . Ще одним єврейським картографом був Месія де Вільдестес. Видатна карта Вільдестеса, датована 1413 роком, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.
Гульєм Солер (кат. Guillem Soler), каталонський середньовічний картограф зі знаменитої Майорканської картографічної школи, автор декількох відомих морських карт-портоланів. Щодо обставин життя Гульєма Солера збереглось вкрай мало інформації. Документи підтверджують його перебування на Майорці в 1368 р. і те, що він помер до 1402 року. Певний час історики вважали, що він за походженням італієць «Гульєльмо Солері» (Guglielmo Soleri), який працював на Майорці, але пізніше була висунута версія про його каталонське походження, оскільки документи Майорки ідентифікують його як «Гільєрмі Солері» (Guillermi Solerii), громадянина Майорки, майстра-виробника приладів і картографа (bruixoler).
Гульєм Солер був одним з небагатьох представників майорканської картографічної школи не юдейського походження. Вважається, що коли король Арагона Хуан І, у своєму листі від 1387 року, написаному незабаром після смерті великого майорканського картографа Авраама Крескеса, згадує «християнського майстра» «подібної майстерності», що здатен закінчити одну з незавершених карт Крескеса, він має на увазі саме Гульєма Солера.
Гульєм Солер є автором двох важливих карт-портоланів:
· портолан приблизно 1380 р., розміром 1020×650 мм, без дати, але підписаний «Guillmus Soleri civis maioricaru me fecit». Цей портолан зберігається (Res. Ge. B. 1131) в Національній бібліотеці Франції в Парижі, Франція. На північ від Чорного моря й Аланії, на Поліссі - напис “Rossia”(Русь). Територія Русі від Полонії (Польщі) до р. Дон. Південне узбережжя Криму належить генуезцям (на карті прапор Генуї), причорноморські та приазовські степи належать Золотій Орді (на карті - прапор й герб Золотої Орди).
В період складання карти на українських (руських) землях йшла війна за спадщину Королівства Русі, також відома як війна за галицько-волинську спадщину та Довга війна (збройний конфлікт який тривав з 1340 до 1392 року). Розпочалась після смерті Короля Русі Юрія ІІ Болеслава у 1340 році. Закінчилася 1385 року підписанням Кревської унії, яка об'єднала литовську та польську держави під владою єдиного монарха, Владислава ІІ Ягайла. Остаточно питання спірних територій вирішилося лише в 1392 році, коли підписали Острівську угоду, а волинський князь Федір Любартович утратив свій уділ.
У результаті майже 50-річних династичних воєн землі Королівства Русі виявилося поділеним між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.
Королівство Русі припинило існування як єдиний політичний організм ще у 1340, після смерті останнього Романовича, проте державні утворення на його території існували ще протягом певного часу. У 1434 р. особливий устрій Галицької землі, яка була персональним Руським доменом короля Польщі було скасовано. На її території створено Руське воєводство польської корони. Волинська земля остаточно увійшла в склад Литовсько-Руської держави лише у 1452 р., після смерті Великого князя Руського та останнього Волинського удільного князя — Свидригайла. Але особливий статус Волині зберігався аж до 1566 р., коли на її території утворено Волинське воєводство.
· портолан 1385 р., датований і підписаний «Gujllmo soleij ciujs Maoicaru me fecit Año A nt, dñj Mccclxx.v», знаходиться (CN.3) в Державному архіві Флоренції (Archivio di Stato di Firenze), у Флоренції, Італія.
Обидва є «нормальними» порталанами, що охоплюють звичайний для портоланів того часу ареал (Середземне, Чорне море, узбережжя Атлантики до Фландрії), але містять між собою деякі стилістичні відмінності. Другий портолан (1385 р.) вважається цілком типовим для майорканської школи, що характеризується географічними зображеннями з великою кількістю ілюстрацій та увагою до деталей на суходільних ділянках (такі як річки, гірські хребти, геральдичні щити тощо). Портолан 1380 року більше нагадує італійську картографічну школу — тобто, більш орієнтований на море, майже позбавлений ілюстрацій і з дуже малою кількістю суходільної інформації.
Антиєврейські переслідування поклали кінець знаменитій школі картографії на Майорці.
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій.
(у співавторстві). Сучасні
напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф.
Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с.
*К. Галушко. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття. 2013 р.
.jpg)
.jpg)
Дуже цікава пізнавальна стаття. Дякую за просвіту.
ВідповістиВидалити