Андрій Байцар: З ІСТОРІЇ КАРТОГРАФІЇ ТА КАРТОДРУКУВАННЯ

Географічна карта або мапа — зображення території земної поверхні на площині, зроблене у певному масштабі та проєкції та виконане за допомогою умовних знаків. До основних картографічних творів відносять також глобуси — об'ємні кулеподібні моделі Землі з нанесеним на них картографічним зображенням, виконані в певному масштабі і атласи — систематизовані цілісні зібрання карт, створені за єдиною програмою.

Історична карта або мапа — зображення суспільних явищ, що відбувалися на певній території у певний момент часу чи часовий проміжок у минулому. На історичних мапах умовними знаками показано явища, процеси, події, суб'єкти історичного процесу, їх розташування, характеристика стану, зв'язки стану. Історичні карти створюються на географічній основі і є математично визначеним, зменшеним, узагальненим образно-знаковим зображенням історичних подій, явищ, процесів чи періодів. Зображення демонструються на площині у певному масштабі з урахуванням просторового розташування об'єктів. Карти в умовній формі показують розміщення, стан, сполучення і зв'язки історичних подій і явищ, що відбираються і характеризуються відповідно до призначення даної карти.

До найдавніших карт, що збереглися до нашого часу відносяться:

· Шумерська теракотова табличка (2 100 р. до н. е.), де вказано ділянки оброблюваних земель, що належали місту Умма.

· Давньоєгипетська Туринська папірусна карта (ХІІ століття до н. е.) однієї з долин неподалік Нілу. Найдавніша карта на папері.

· Вавилонська карта світу (кінець VIII — початок VII століття до н. е.).

Найдавнішою (близько 14 000 років) картою знайденою на теренах України, є мапа, вирізана на уламку бивня мамута з Межиріцької стоянки. Зараз, ця неповторна знахідка виставляється у Національному науково-природничому музеї НАН України.

Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території України є так звана Таблиця Певтінґера (Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст. (як відомо, маршрутні дорожні зйомки робилися з ініціативи Марка Віпсанія Агриппи (бл. 63–12 pp. до н.е.) – полководця імператора Августа). На карті відображені Чорне і Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди).

Уперше територія України (Скіфія) була позначена як частина Ойкумени, тобто обжитої території, ще на картах античного картографа Клавдія Птолемея.

Давньогрецький географ Ератосфен Кіренський (близько 275—194 роки до н. е.) не тільки виміряв довжину земного меридіана (250 000 стадій) і обчислив радіус Землі (40 000 стадій), але й увів визначення «паралелей» та «меридіанів», довільно наніс їх на укладену ним карту заселених земель — «ойкумену». Цією картою користувались три століття — до кінця І століття.

Із занепадом давньогрецької і давньоримської культур у Європі відбувається і занепад картографії. Її значення звужується до практичних потреб каботажного судноплавства за перемальованими античними творами, відображення земель невеликих територій за часів феодальної роздрібненості.

У ранньому Середньовіччі картографія занепала. Питання про форму Землі перестало бути важливим для філософії того часу, багато хто знову почав вважати Землю плоскою.

У Середньовіччі Землю зображували у вигляді кола або прямокутника, у центрі яких розміщували важливі міста, святі місця, на крайньому сході — рай, а на заході — пекло. У VI ст. одну з таких мап створив візантійський чернець Козьма Індикоплов. Він здійснив кілька подорожей по Червоному морю й Індійському океанові під час правління імператора Юстиніана. Свої подорожі описав у книзі «Християнська топографія», що відкидає систему Птолемея і заперечує кулястість Землі.Зображена ним система світу розповсюдилася в тодішній Європі.

Середньовічні картографи Європи і арабських країн креслили карти таким чином, що схід розташовувався нагорі карти, а північ, відповідно, ліворуч. Сам термін орієнтування походить від латинського слова (лат. oriens — схід). Цю традицію вони успадкували від давньогрецьких і давньоримських мореплавців, бо насправді, в морі набагато легше відшукати схід сонця, ніж північ.

Основоположником середньовічної картографії вважається іспанський монах Беат Льєбанський, автор VIII ст. який базував свої креслення на теоретичних даних, що містились в творах Арістотеля, Птолемея та Ісидора Севільського. Одна з найбільш ранніх пам'яток — Меровінзька карта з Альбі (близько 730 року). Території на ранніх картах зображувалися вкрай схематично. У завдання їх укладачів (переважно монахів) не входила передача пропорційного співвідношення тих чи інших географічних об'єктів.

Найпоширеніші були mappa mundi типу Orbis terrae, або карти, складені за принципом Т-О.

Mappa mundi (у перекладі з лат. «карта світу») — загальна назва географічних карт європейського Середньовіччя (період європейської історії від V ст. (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації, кінець XV ст. — початок XVI ст.). Їх особливість полягала в тому, що вони призначалися не для практичного застосування, скажімо, при навігації (на відміну від пізніших портоланів), а для наочної ілюстрації християнської картини світобудови.

До XX століття вціліло близько 1100 картографічних пам'яток Середньовіччя — діаметром від декількох сантиметрів до трьох з половиною метрів (Ебсторфська карта). Після втрати Ебсторфської карти під час Другої світової війни, найбільшою залишається подібна до неї Герефордська карта. Настінні карти такого масштабу є стислими енциклопедіями середньовічних знань — на них достатньо місця для зображення сторін світу, біблійних оповідань, міфологічних тварин і рослин, а також заморських племен.

Перелік видатних середньовічних карт світу (mappa mundi):

· Книга Рожера/Табула Рожеріана (1154 р.) — карта світу, виготовлена знаменитим мусульманським картографом Мухаммадом Аль-Ідрісі для норманського короля Сицилії Рожера ІІ.

· Герефордська карта (1300 р.).

· Карта П'єтро Весконте (~1320 р.).

· Каталанський атлас (1375 р.).

· Карта фра Мавро (1459 р.).

Карта Т-О або Orbis terrae (лат. куля Землі). Це тип середньовічної карти світу, на якій населений світ зображений у вигляді колеса, згідно з поглядами Ісидора Севільського та Беата Льєбанського. Світ поділяється на три частини — Європа, Африка та Азія, причому остання приблизно дорівнює за величиною двом іншим. Європу від Африки відокремлює Середземне море, Африку від Азії — Червоне море або річка Ніл, Європу від Азії — Егейське море, Босфор або річки Тигр та Євфрат. У сукупності всі ці водойми утворюють літеру Т. Звідси друга назва цього типу карти — карта Т і О (О — світовий океан, що огинає ойкумену). У центрі такої карти, як правило, містилися Свята земля та Єрусалим — «пуп Землі» (ombilicum mundi) і арена найбільших подій світової історії, описаних в Біблії.

Карти Т-О відображали старозавітну традицію про тричастинний поділ світу між синами Ноя — Симом, Хамом і Яфетом. Вперше така карта (Беатова карта) була створена приблизно в 780 р. іспанським монахом Беатом Льєбанським в Кантабрії, на півночі сучасної Іспанії. Це була ілюстрація до 12-томного видання «Коментарі до Апокаліпсиса» на основі схеми, представленої в Ісидора Севільського, архієпископа Севільї, у книзі «Етимологія» на початку VII ст.

Для середньовічного розуму це була найбільш раціональна і гармонійна концепція світобудови, яка не суперечила географічним знанням того часу. На деякі карти наносилися виділені ще Аристотелем кліматичні зони — від арктичної до екваторіальної.

Деяку революцію в європейській картографії влаштувало введення в користування наприкінці XIII-початку XIV століть магнітного компасу. З'явився новий тип карт – докладні компасні карти берегів – портулани. Отже, у пізньому Середньовіччі на зміну mappae mundi приходять портолани — морські навігаційні карти із зображенням морського узбережжя, значення яких було більше прикладним. Вінцем середньовічної картографії можна вважати Каталанський атлас 1375 р., який досить точно передає обриси Європи та італійські гібриди mappa mundi з портоланами (як, наприклад, карта Фра Мавро, яка датується 1459 роком).

Для карт-портоланів було характерним зображення компасної сітки у вигляді прямих ліній для прокладки курсу судна на морі. З кількох точок на карті лінії розходяться, як правило, в кількості 32 і перехрещуються між собою. На деяких картах зображувались одна або кілька красиво оформлених «компасних роз», від яких променеподібно розходилось 16 головних напрямків. На них детально відображались берегова лінія, гирла річок, порти, пристані. Так, на території України на портуланах подаються річки: Flume turlo – Дністер, F. Lussem (Boristene F.; Nipro) – Дніпро; міста: Licostomo – Стара Кілія, Chieli – Кілія, Mauro Castro (Moncastro) – Білгород, Groto de tono – Очаків; якірні стоянки: Laginestra (Zinestra) – район Одеси, Flor de Lixe (Flordelix) – Тилігул; острови: Fedonici (Fidonixi) – Зміїний, Zagori – Тендра, Porto de bo – великий острів в гирлі Дніпра та ін. [Шевченко В. Доісторичні карти // Краєзнавство, географія, туризм. – 1998. № 4. С. 1.].

Напрацювання давньогрецьких вчених через візантійське надбання зберегли і примножили в Арабському халіфаті. Араби вдосконалили птолемеївський метод визначення широт, використовуючи спостереження за зорями замість Сонця, що підвищило точність вимірювань.

До кінця XIV ст. книги та карти розмножувались рукописним способом. Перші зразки західноєвропейської гравюри, що їх виконано в техніці обрізної гравюри на дереві (ксилографія або дереворит), з'явилися на межі XIV—XV століть (виникла ксилографія в Китаї не пізніше VI століття.).

Один із ранніх творів в історії західноєвропейської ксилографії є «Біблія жебраків», або «Біблія бідних» (лат. Biblia Pauperum, — книга, що є добіркою окремих аркушів — за деякими даними до 48—60 зображень з написами — сцен і оповідань зі священної історії Старого і Нового Завітів). Перше видання Біблії побачило світ 1466 року.

У ХV ст. на розвиток європейської картографії значний вплив мали винахід гравіювання та друку; поява й поширення в Європі праці «Географія» К. Птолемея; розвиток мореплавства, пов'язаний з відкриттям нових земель. Остання обставина зумовила попит на глобуси, карти світу, морські карти.

Отже, потужним стимулом до підйому картографії були великі географічні відкриття XV-XVI ст., які привели до нечуваного розвитку мореплавання, колонізації, торгівлі. У мореплавців, колонізаторів, торговців зросла потреба в правдивих географічних картах. Карта отримала загальне визнання і поширення. Разом з тим накопичився величезний матеріал, докорінно змінив географічні уявлення про Землю.

Глобальне розповсюдження механічного друку з рухливою літерою, що походить з Німеччини, почалося з винаходу механічного друкарського пресу Йоганом Гутенбергом (1439). 30 вересня 1452 року в друкарні Йоганна Гутенберга вийшла в світ перша в Європі велика друкована книга — Біблія.

Вже в 1460 р. Ментель мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — в 1461 р. в Бамберзі. Після призначення Майнца герцогом Нассауським, коли друкарня Шеффера і Фуста була знищена, працівники, або, як їх називали, «діти Гутенберга», розбіглися і забравши з собою і друкарське мистецтво. У Кельні Ульріх Целль працював вже в 1466 р.; пізніше були: Базель, з 1471 р.; Аугсбург, де Гюнгер Цайнер працював з 1468 р.; Ульм — з 1469 р.; Нюрнберг — Генр. Кеффер і Іог. Зензеншмідт, з 1470 р. Для північної Німеччини раніше всього була заснована друкарня у Франкфурті-на-Майні, а потім в Любеці, Лейпцигу, Ерфурті та ін. У Відні перша друкарня відкрилася 1482 р., але постійна — лише в 1491. Загалом, до кінця XV ст. в Німеччині було понад 50 друкарень, а друкарів — понад 200. З Німеччини нове мистецтво розповсюдилося в інші країни.

До кінця XV ст. в Європі існувало вже близько тисячі друкарень у 246 містах, які випустили близько 40 тис. видань тиражем 12 млн примірників. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто гравіювались на дереві (1472 р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек).

Гюнтер Цайнер (Günther Zainer;1430-1478), один з перших німецьких друкарів, родом зі Страсбурга. З 1468 р. до своєї смерті працював у Аугсбурзі. Він видав близько 80 видань, включаючи 2 німецькі видання Біблії та перший друкований календар. У 1472 р. надрукував «Етимологію» Ісідора Севільського. В книзі було опубліковано найдавніший друкований зразок класичної карти T-O. Вона ілюструє першу сторінку глави XIV «Етимології» Ісидора Севільський (на ньому материки показані як володіння синів Ноя: Сима, Яфета і Хама).

За зовнішнім виглядом ксилографії поступались попереднім середньовічним картам, що малювалися на пергаменті й яскраво розфарбовувалися. Проте основними їхніми перевагами були низька вартість, зменшення кількості помилок у процесі копіювання та можливість тиражування.

Техніка гравюри на дереві не дозволяла досягти занадто точних форм, що має велике значення, особливо у випадку з картами та видами. Відбитки робили до повного зносу блоку, і лише тоді готували нову версію карти.

Приблизно з 1470 р. в Італії виникло гравіювання на міді — мідерит (Марко Чнтоніо Раймонді). Книговидавці почали під час друкування ілюстрацій, титульних сторінок і карт переходити з дерев'яних кліше на мідні друковані форми. Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderin) у передмові до свого видання «Географії» Птолемея, надрукованого в Римі в 1478 р. Арнольдом Бакінком, вказує, що Конрад Свейнгейм керував гравіюванням на металі 27 картами.

У Італії першими друкарями були німці Конрад Свейнгейм і Арнольд Паннартц, які були запрошені ченцями з Субіако в 1465 р., а в 1467 р. переїхали до Риму. У Венеції Іоганн Шпеєрський отримав привілей на друкування книг в 1469 р. Іоганн помер наступного року, і розпочату справу продовжував його брат, Венделін Шпеєрський, в співтоваристві з Іоганном Кельнським. У тому ж році в Римі оселився гравер Микола Женсон. Друкарська справа у Венеції досягла високого ступеня розвитку тоді ж була заснована відома друкарня Альдова (1495). За Венецією слідують Болонья (1471), Неаполь (1471), Флоренція (1472) та ін.

Уперше українські етнічні землі були відображені на перших друкованих картах в 1477 р. в Болонському виданні «Географії» К. Птолемея (тираж 500 примірників). Карти були підготовлені способом мідериту Н. Германусом та видані Філіппо Бальдуіно.

1477 р. Карта «Сарматія Європейська» (Восьма карта Європи). На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. Масштаб карти приблизно 1:5 700 000. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.

У наступному, Римському виданні (1478) вперше поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.

1478 р. Рим. «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula). На карті напис – Sarmatia Europae.

1506 р. - Планісфера Контаріні (перша друкована карта світу де зафіксований Новий світ). Українські землі - Русь.

В цей період нові версії карт мали анотацію «nova descriptio» або «nova tabula», яка зберігалася наступні кілька років, хоча карта не мала нової інформації.

Карти того часу були передусім різновидом наукової люстрації, звідси їхній тісний зв'язок з книговиданням. Над картами працювали гравери, які ілюстрували книги. Центрами картодрукування були відомі міста книгодрукування (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Венеція, Болонья, Неаполь, Флоренція, Базель, Рим, Страсбург, Амстердам, Антверпен).

У XV століття почалася епоха Великих географічних відкриттів. Через це загострився інтерес до картографії. Важливі досягнення картографії Доколумбівського періоду - карта Фра Мауро 1459 (ця карта в певному сенсі дотримувалася концепції плоскої Землі) і «Земне яблуко» - перший глобус, складений німецьким географом Мартіном Бехайм.

Після відкриття Америки Колумбом у 1492 році в картографії нові успіхи з'явився цілий новий континент для дослідження та зображення. Обриси американського континенту стали зрозумілими вже до 1530-х років.

Нові відомості про нововідкриті моря й океани, острови і континенти вимагають нових підходів до складання, оформлення і використання карт. З'являються праці теоретиків і практиків картографії: Мартина Бегайма, Мартина Вальдземюллера, Діогу Рібейру, Батисти Агнесе, Герарда Меркатора й Абрагама Ортеліуса. У цей час картографія залишається ще описовою, у найбільших голландських атласах текст повноцінно доповнює аркуші з картами.

У кінці ХV ст. з’являються численні нові карти – «tabula moderna» (сучасні карти). Починаючи з видання «Географії» 1482 р. до 27 “античних” карт почали додавати “модерні”, складені на основі тогочасних уявлень про навколишній світ. Авторами модерних карт були знані картографи світу: Бернард Ваповський, Себастьян Мюнстер, Герард Меркатор, Вацлав Гродецький, Йодок Гондій, Віллем Блау, Томаш Маковський, Ісаак Масса, Зиґмунд Герберштайн та ін. Зображення території України на стародавніх картах відповідало тогочасним уявленням західноєвропейських картографів про наші землі. Тож і не дивно, що деякі з карт мають неточності та помилки при зображенні тих чи інших географічних елементів.

Відносно модерних карт становище ускладнюється тим, що, відбиваючи птолемеївські традиції, вони мають характер мішаних історико-географічних карт – на них співіснують дані кількавікової давнини (відомі з «Географії» Птолемея) з новішими відомостями. Така еклектичність властива й картографії України, яку західноєвропейські картографи вважали межею цівілізованого світу. Територію України навантажували об'єктами і ономастикою різних хронологічних нашарувань [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].

На поч. XVI ст. центр виробництва карт автоматично перемістився в Нідерланди, де на той момент були кращі в світі гравери по міді. Особливо це стосувалося до Антверпена – великого торгового центру. Тамтешні майстри тисячами друкували гравюри зі сценами релігійного змісту, ілюстрували Біблію і житія святих. Цими гравюрами торгували на місцевих ринках і їх же відправляли місіонерам-єзуїтам в Південну Америку. Серед майстрів-друкарів виникла спеціалізація. Одні розробляли титульні сторінки та декоративні рамки для книг, інші гравірували вишукані орнаменти для художників та архітекторів, треті працювали над сухопутними і морськими картами; деякі кидали ремесло і починали займатися торгівлею та розповсюдженням друкованих видань. У великих нідерландських містах гравери були добре організовані й об'єднані в гільдію Святого Луки. Всі вони чудово володіли ремеслом і прагнули робити якісні речі. Виникали сімейні династії, де старші вчили молодших; батьки і сини, дядьки й кузени, брати й родичі по шлюбу опановували одними й тими ж технологіями і – занадто часто – повторювали одні й ті ж сюжети. Члени гільдії разом брали участь в релігійних обрядах і святах і вносили гроші в загальний фонд; майстри визначали години роботи, умови приймання в гільдію нових членів і правила учнівства, а старости суворо стежили за якістю вироблених речей.

Наступна революція у картографії — створення Герардом Меркатором та Абрагамом Ортеліусом перших атласів Земної кулі. При цьому Меркатору довелося створити картографію як науку: він розробив теорію картографічних проекцій та систему позначень. Атлас Ортеліуса під назвою «Theatrum Orbis Terrarum» був надрукований в 1570 році, повністю атлас Меркатора був надрукований тільки після його смерті.

За даними Ярослава Дашкевича кількість відомих карт України ХІV–ХVІ ст., враховуючи варіанти, досить значна, їх не менше 220 (біля 120 морських, решта – модерні) [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].

Середньовічна карта – не лише пам'ятка з певним графічним і ономастичним навантаженням. Важливий елемент карт – це пояснювальний текст (експлікація) до них, легенда, масштаб, рисунки. Вони поширюють можливості використання карт в географічному (особливо при напівпейзажних картах), етнографічному (малюнки, що зображують одяг і побут мешканців, їх знаряддя праці, транспортні засоби), метрологічному (лінійні масштаби з різними одиницями вимірювання), геральдичному (малюнки гербів, флагів), природознавчому (зображення фауни, флори), графічно-прикладному, історико-друкарському, філігракологічному та ін… Варто пригадати влучне зауваження А. фон Гумбольдта: «Географічні карти відбивають більше чи менше обмежені погляди і відомості того, хто їх виготовив, а не відбивають тогочасний стан відкрить. А те зображення, яке ми бачимо на карті (особливо, якщо це стосується ХІV, ХV і ХVІ ст.), це звичайно суміш перевірених фактів і безпідставних припущень, які вважали фактами» [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].

З середини ХVI ст. на картах починають доволі схематично показувати спеціальними умовними позначеннями кордони держав. На картах Московії А. Віда, З. Гербенштайна, К. Дженкінсона штриховим умовним знаком схематично зображено кордон між Литвою і Татарією [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

У ХVI ст. зображення карт в алегоричній формі було популярною формулою картографічного вираження. В цей час появилися алегоричні карти (атропоморфні, зооморфні, фітоморфні).

Алегорична карта – це географічна карта на якій за допомогою алегорії зображаються ті чи інші географічні об’єкти (континенти, частини світу, держави, регіони, міста і т. д.). Алегорія (дав.-гр. ἀλληγορία — іносказання або приповідь — утілення двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями та характерними ознаками приховуваного.

Атропоморфна карта - це алегорична карта на якій географічні об’єкти уподібнюються до людини.

Антропоморфізм (грец. ανθρωπος — людина, грец. μορφή — вигляд, форма) — уподібнення будь-чого, що не є людиною, до людини або перенесення її фізичних та інтелектуальних властивостей на істот, речі та явища навколишнього світу.

Зооморфна карта - це алегорична карта на якій географічні об’єкти уподібнюються до тварини.

Фітоморфна карта - це алегорична карта на якій географічні об’єкти уподібнюються до рослини.

«Europa Regina». Алегорична, антропоморфна карта. Ця карта являє собою Європу у вигляді (жіночої?) фігури; в колекціях і каталогах її зазвичай називають «Europa Regina» (Королева Європа), але можна зустріти й назви типу «Europa in forma virginis (Європа в образі діви), «Карта Європи в вигляді фігури», «[Безіменна] карта Європи» і т. д. Карту «Europa Regina» видавали багато картографів, зокрема, вперше її видав в 1537 р. Йоганнес Путч; 1544 р. Себастьян Мюнстер; 1581 р. Генріх Бюнтін; 1587 р. Маттіас Квод та ін.

Зооморфна карта «Leo Belgicus» – це карта колишніх Нижніх країн (Історичних Нідерландів: Нідерланди, Люксембург, Бельгія та невелика частина північної Франції) у формі геральдичного лева (зображеного на гербах окремих нідерландських провінцій і на гербі Оранської, або Орансько-Нассауської династії (нід. Oranje-Nassau; королівська династія Нідерландів з 1815 р.). Бельгікою в XVI-XVII ст. називали всі Нижні землі (територія сучасних Бельгії та Нідерландів).

В середньовіччя Нижні країни містили в собі різні графства, герцогства та єпархії, що входили до складу Священної Римської імперії. Вони були об'єднані в одну державу під владою Габсбургів в XVI ст. Після поширення кальвінізму настала Контрреформація, що привела до розпаду країни. Намагання іспанського короля Філіппа II централізувати державу призвели до повстання проти іспанського панування під керівництвом Вільгельма I Оранського. 26 липня 1581 р. була проголошена незалежність країни, офіційно визнана іншими державами тільки після Вісімдесятирічної війни 1568–1648 років. У роки війни за незалежність почалася Золота доба Нідерландів, період економічного та культурного процвітання, яке продовжувалось все XVII ст.

Було чотири різні варіанти карти.

Перший варіант карти «Лев Бельгікус» був складений фламандським та німецьким живописцем, гравером та картографом Франсом Гогенбергом (Frans Hogenberg; 1535-1590) та опублікований австрійським істориком та публіцистом Мішелем фон Ейтцінгом (Айтцингером) (Michael von Eitzing (Aitzinger; 1530-1598) у 1583 році. У цей час Нідерланди вели вісімдесятирічну війну за свободу. На цій карті голова лева розташована у верхньому правому кутку і відповідає північно-західним провінціям Нідерландів.

Другий варіант карти. Найбільш відомою версією є карта авторства голландського гравера, картографа та друкаря Ніколаса Йоанніса Вісшера (Клаас Янсзон Вісшер; нід. Claes Jansz Visscher 1587, Амстердам — 1652, Амстердам). Він мав власну друкарню в місті. Друкарня Вісшера стала відома в Голландії та в Європі під перекладом латиною його прізвища — Піскатор, під яким і увійшов в історію друкарства Європи. Карта виготовлена з нагоди укладення в 1609 р. Дванадцятирічного перемир'я.

Третій варіант карти (1611 р.) був складений голландським картографом і видавцем Йодокусом Гондіусом-батьком (1563–1612). На відміну від двох попередніх карт лев дивиться в протилежну сторону (на захід).

Четверта версія карти була зроблена наприкінці війни. На час укладання Вестфальського миру (1648 р.), що залишив Південні Нідерланди в руках іспанської корони, картографи стали наносити на карти у формі лева лише Республіку Сполучених провінцій (7 провінцій). Такі карти відомі під назвою «Лев Голландик», «Голландський лев» (Leo Hollandicus). Карта Клааса Янсзона Вісшера «Comitatus Hollandia denui forma Leonis» 1648 р.

Алегорична, фітоморфна карта «Bohemia Rose» (Троянда Богемії). Карту склав сілезький картограф Крістоф Веттер (Christoph Vetter; 1575-1650), а вигравірував на міді Вольфганг Кіліан (Wolfgang Kilian) у 1668 р. Карта була включена до «Epitome historica rerum bohemicarum» (1677) Богуслава Бальбіна, національної історії та географії Богемія від античності до наших днів.

Ця карта створена для Леопольда I (1640–1705), імператора Священної Римської імперії. Леопольд був обраний імператором Священної Римської імперії в 1658 р. (титул «імператор» був у його родині Габсбургів протягом століть). Однак, усвідомлюючи зростаючу слабкість цієї інституції. Леопольд натомість спрямував свою політичну енергію на консолідацію своїх австрійських, угорських і богемських династичних територій. Відень мав стати центром цієї нової імперії, яка згодом перетворилася на подвійну монархію Австро-Угорщини. Карті надано власний девіз Леопольда «Iustitia et Pietatae» (Справедливістю та благочестям), а богемські володіння імператора представлені у вигляді троянди, що виростає з родючого ґрунту імперії та укоріненою у самому її центрі. На цій карті показано Прагу в центрі, а листя квітки, що представляє Баварію, Австрію, Моравію, Сілезію та стебло, що веде вниз до родючої землі Відня – політичного центру Габсбургів. Пелюстки поділяються на 18 адміністративних одиниць Богемії, включаючи саму Прагу. Над текстом написано: «У Богемських лісах виросла граційна троянда, а поряд з нею стоїть охоронець лев».

Троянда була популярним регіональним символом у Південній Богемії. Емблемою роду Розенберг (Розмберк) була троянда з п'ятьма пелюстками. Родина правила цією територією понад двісті років. Вони були відомі як «Майстри троянди». Багато місцевого населення прийняли троянду як символ, а «Фестивалі п’ятипелюсткової троянди» відзначаються й сьогодні.

Перші карти України склав Ґійом Левассер де Боплан. Його карти є найдавнішими реалістичними картами українських історико-географічних земель. Хронологічно першою Боплан видав «Генеральну карту України». Її першим варіантом була рукописна карта 1639 року «Українська географічна карта».

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html