На початку 2014 року Православна церква в чеських землях і в Словаччині складалася з 4 єпархій, які об'єднують 96 парафій в Чехії та 280 православних громад Словаччини з 265 храмами, костелами, капличками, дзвіницями тощо. За переписом 2011 року на території Чехії і Словаччини проживає 69 666 православних, а згідно статистичних даних Міністерства Культури Словацької Республіки зафіксовано 51 947 православних. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, словацьку, чеську мови, інколи українську. Календар новоюліанський та Юліанський.
Після закінчення Першої світової війни почався також активний рух за повернення греко-католиків у лоно Православної церкви у Закарпатській Україні та Східній Словаччині. Це був суто народний рух, що практично не знайшов підтримки з боку греко-католицького духовенства. На початок 1920 року до православного руху приєдналося тут вже близько 50 тисяч осіб, а до 1928 року число православних сягало 112 тисяч осіб. У 1929 році Сербська православна церква створила Мукачівсько-Пряшівську єпархію. У тридцятих роках Православна церква мала тут вже понад 100 парафій, на яких служило близько 100 священників. Для управління єпархією в 1920-1930-ті роки. до Східної Словаччини та Закарпаття прямували архієреї з Сербії. До 1938 року тут було побудовано 127 нових храмів і відкрито кілька монастирів і скитів.
1945 р. Підкарпатська Русь увійшла до складу СРСР як Закарпатська область Української РСР. За угодою Синодів Сербської та Російської церков Мукачівська єпархія перейшла в юрисдикцію Московської Патріархії.
28 квітня 1950 року у Пряшеві був скликаний собор греко-католицького духовенства та вірян, який оголосив про скасування Ужгородської унії 1646 року і про возз'єднання з Православною церквою.
13 червня 1968 Греко-Католицька Церква у Чехословаччині була відновлена. Це викликало у східній Словаччині процес масового навернення до греко-католиків, і суттєво зменшило кількість православних парафій, що супроводжувався диверсією та насильницькими діями з боку представників російського світу, які раніше захопили чужі храми і церковні установи Тоді впродовж року з 246 православних парафій на Пряшівщині до неї повернулося 204 парафії та 69 священників.
Після розпаду Чехословаччини на незалежні країни Чехію та Словаччину в 1993 р. церковна діяльність продовжувалась у кожній країні як окремі юридичні особи: у Чехії як Православна Церква на Чеських землях і в Словаччини як Православна Церква в Словаччині, але канонічна єдність зберігалася як Православна церква Чеських земель і Словаччини. Зараз церква організована у чотири єпархії, розділені на два адміністративні центри: Митрополита Ради Чехії, що проживає у Празі, та Митрополита Ради Словацької Республіки в Пряшеві. Під Радою Чеських земель (Прага) знаходяться Празька та Оломоуцько-Брнська єпархії, тоді як Прешовська та Міхаловська єпархії знаходяться під Радою Словаччини (Пряшева).
На початку 2000-х років на території Пряшівської єпархії знаходилося 100 храмів та 3 каплиці, об'єднаних у 79 парафій. Парафії розділені на 8 архідеканатів (благочинь). 28 громад, які не мають храмів, здійснюють богослужіння на переносних престолах. Дві громади використовують храми спільно з римо-католиками. Одна громада звершує богослужіння у храмі Євангелічної церкви. Існував 1 чоловічий монастир (на честь Положення ризи Пресвятої Богородиці).
Пряшівщина, Пряшівська Русь — українська етнічна територія в північно-східній Словаччині, яка межує з українським Закарпаттям, а в історичному плані є частиною Закарпаття]. Назва виникла від м. Пряшева, за складом населення переважно словацького і розташованого на словацькій етнічній території, яке, як найбільше місто цієї області і адміністративний центр колишньої Шариської жупи та осідок греко-католицької єпархії, стало від початку 19 ст. також українським релігійно-культурним центром. Українська Пряшівщина, за винятком найбільше на схід висуненої прилеглої до України частини, являє собою смугу до 150 км довжиною, шириною лише на 10-40 км. До 1945 північна частина Пряшівщини межувала з Лемківщиною у складі Польщі. Після виселення лемків українська частина Пряшівщини — це вузький клин між словацькою та польською етнічною територіями. Укр. населення Пряшівщини традиційно називає себе русинами або руснаками. Щойно з 1950-х pp. назви «українець», «український» почали набувати поширення.
На підставі словацької урядової статистики (кінець 1930-х рр.) у Словаччині проживало 70.000 українців (русинів). Але всіх греко-католиків і православних у Словаччині було понад 150.000, себто понад 150.000 українського етнічного населення, з якого кількадесять тисяч говорило по-словацьки, або шарисько-земплинською говіркою. Згідно з переписом населення 1940 р. українців-русинів у Східній Словаччині було — 67 122 особи, а відповідно до відомостей греко-католицьких парафій на поч. 1949 р. там проживало бл. 200 тис. українців, що мешкали у прибл. 250 укр. селах і містах.
Негативний вплив на нац. свідомість українців Чехо-Словацької Республіки у післявоєнний період справили, окрім безперервних суперечок і хитань між діячами УНРП щодо нац. належності та мови місцевого населення (українці, росіяни чи русини), також масове переселення їх із переважно однонац. населених пунктів до західної Чехії та Моравії, примусова колективізація 1949—52 рр., яка натрапила на опір селян, унаслідок чого спричинилася до чергового відпливу укр. населення поза укр. етнічну територію, ліквідація 1950 р. греко-католицької церкви й перетворення її на православну ("православізація"), директивне введення у 1951 р. укр. літ. мови замість наявної російської чи місц. "язичія" до шкіл (українізація), спроби розв’язання нац. проблем адміністративно-бюрократичними методами тощо. Усі ці заходи не були популярними серед укр. (українсько-рос.) населення. Мабуть, не випадково вже на поч. 1960-х рр. українізацію почали згортати: спочатку в школах на словацьку мову перевели негуманітарні предмети, потім поступово стали переводити на неї всю шкільну освіту.
До поліпшення ситуації не привело і повалення комуніст. режиму в
Чехословаччині у 1989. З 1990 українців у Словаччині представляв Союз
русинів-українців Чехо-Словаччини, а після проголошення незалежності
Словаччини у 1993 — Союз русинів-українців Словаччини й антагоністична
щодо неї орг-ція — Русинська оброда (Русинське відродження), яка
дотримується думки, що русини є "четвертим східнослов’янським народом",
не спорідненим з українцями. Це розмежування серед русинсько-укр.
населення Словац. Республіки на "русинів" і "українців", зокрема
повернення частини укр. населення до старої самоназви, зумовлене низкою
істор., етнополіт. і національно-культ. чинників. Не останню роль у
цьому відіграли намагання зберегти свою нац. окремішність, спротив
політиці словакізації в умовах розбудови словац. д-ви (за деякими
даними, лише протягом 20 ст. не менше 60 тис. автохтонних українців було
словакізовано), а також недоліки та прорахунки в діяльності першої
національно-політ. орг-ції українців Сх. Словаччини — Укр. нар. ради
Пряшівщини, яка від самого початку мала не лише прорадянське, а й
пророс. спрямування.
Якщо до розпаду ЧССР словацька влада підтримувала освіту українською мовою у школах для національних меншин, після незалежності має місце тенденція на відділення русинів та русинського діалекту від загальноукраїнського мовного масиву. Але водночас триває і вивчення української мови в рамках україномовної парадигми, хоча обсяг вивчення зменшився. Характерно, що частина активістів, які до 1993 р. ідентифікували себе як україномовні, пізніше перейшла на позиції русинства.
1951 моск. патріарх надав автокефалію Правос. Церкві в Чехо-Словаччині, яка тепер складається з 4 єпархій на чолі з празьким митр. (нині є ним — Доротей). У Пряшеві засновано теологічний фак. та почала виходити рел. преса чес., словацькою і укр.-рос. мовами, серед неї «Свет православия», згодом «Голос православія» (з 1958, переважно українською мовою), місячник «Заповіт Св. Кирила і Методія» та церк. календарі. У літургії зберігається ц.-слов. мова, а в проповідях і катехізації — укр., місц. говірка та словацька. У пол. 1960-их pp. правос. митрополія прийняла під тиском уряду, не зважаючи на опір консервативної частини вірних, новий новоюліанський календар.
Сягаючи кількості 100 тис. осіб (за офіційною статистикою 55 тис.), українці-русини компактно розміщені у близько 250 селах навколо міста Пряшева у передгір'ях Карпат. Основна маса українців проживає в Гуменному — 4,9 тис. осіб (4,3% населення), Свиднику — 1,8 тис. (3,9%), Пряшеві — 1,6 тис. (0,8%), Бардійові — 1,6 тис. (2,0%), Кошицях — 1,1 тис. (0,5%), Старій Любовні — 0,7 тис. (1,4%). Більшість тих, хто визнав себе русинами, зосереджена в Гуменному — 7,8 тис. (6,8%), Свиднику — 3,4 тис. (7,7%), Бардійові — 1,9 тис. (2,3%), Старій Любовні — 1,0 тис. (2,1%).
Немає коментарів:
Дописати коментар