Одні із перших зображень Русі, Галичини та Львова на картах-портоланах. Ангеліно Дульсерт.1325-1339 рр.

Перша відома карта Майорканської картографічної школи була зроблена Ангеліно Дульсертом.

1325-1339 рр. Ангеліно Дульсерт (лат. Angelino Dulcert), можливо, та сама особа, що й Ангеліно Далорто (лат. Angelino de Dalorto) і чиє справжнє ім'я було, ймовірно, Анджеліно де Дульчето або Дульчеті чи навіть Анджелі Дольчет — картограф, імовірно італійського (генуезького) походження, що працював у місті Пальмі на Майорці в першій половині XIV століття. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.

Підпис на портулані 1325 р. традиційно читали як „Hoc opus fecit Angelinus de Dalorto ano dñi MCCXXV de mense martii composuit hoc“. Пізніше прочитання уточнили як „Angelinus de Dulceto'“ та „ano dñi MCCXXX“, таким чином ім'я автора і рік стали читати не як „Далорте“ і „1325“, а як „Дульсето“ і „1330“, що дозволило вважати Ангеліно Дульсерта і Ангеліно Далорте однією і тією ж самою особою

1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно. Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.

2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта‑портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327–1330 рр., M. Destombes – 1335 р. T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.

3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: «Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum» (Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].

Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.

На його першому портолані (1325–1330) Середземного та Чорного морів є позначені українські землі (Рутенія, Русь): “RUTENIA” (Рутенія три рази) і “RUTENIAM” (один раз) та “RОSSIA” (Русь – два рази). На карті написи: «Ruthenia sive Gallaciani» – Рутенія або Галичина; «RОСIA sive Rutheniam» – РУСЬ або Рутенія. На цій карті-порталані чи не вперше, в європейській картографії, містяться написи - ГАЛИЧИНА й Рутенія (Русь-Україна).

Анґеліно допустив на карті неточність – замість Львова позначив Семигород (в середині Рутенії-Русі). Але на своїх пізніших картах-портоланах 1327 р. і 1339 р. він це виправив і позначив місто ЛЬВІВ.

Щиро дякую пані Марині Траттнер за допомогу у розчитуванні окремих написів на карті.

Багато в чому портолан 1325 року знаменує собою перехідну точку між генуезькою та майорканською картографічними школами. Здебільшого портолан Далорто дотримується стриманого італійського стилю, переважно орієнтованого на узбережжя, прикладом якого є ранні портолани його попередника-генуезця П'єтро Весконте. Але в той же час вже помітний відхід від початкового аскетизму — починають з'являтись зображення деталей на суходолі, такі як мініатюрні міста, гірські хребти та річки. Ця тенденція надалі набуде розквіту у пізнішій майорканській школі. Деякі деталі портолана Далорто 1325 року, такі як забарвлення Червоного моря в червоний колір, зображення Атлаських гір у формі пальми, Альп у вигляді курячої лапи, наявність „пагорбів“ на р. Дунай тощо, з часом стануть характерними ознаками майорканського картографічного стилю.

До картографічних досягнень портолана Далорто належить більш детальне і якісне зображення Північної Європи (зокрема Балтійського моря), ніж зустрічалось раніше серед його попередників.

Карта Далорто також є першою, на якій зображено міфічний острів Бразиль у формі диска на південному заході від Ірландії. Його позначено написом „Insula de montonis siue abresil“.

Портолан намальований на єдиному аркуші пергаменту розміром 107 × 66 см. Цей портолан зберігається в приватній колекції князя Корсіні у Флоренції.

Морська карта де Далорто відображає особливості майоркської картографічної школи та її відмінності, наприклад, від генуезької. Де Далорто, наслідуючи практичний італійський стиль, орієнтований в основному на ретельне промальовування узбережжя, знайомить нас з внутрішньоконтинентальної топонімією. На його морській карті зображено назви держав, міст, річок у середині материків. Таким чином, Делорто можна назвати картографом, завдяки якому згодом з'явилися карти сучасного типу. У Північному та Північно-Західному Причорномор'ї зафіксовано досить розгорнуту політичну картину цих регіонів, яка виводить за межі прибережної географії. Острів Крим позначений як Gazaria (Газарія), де відзначені численні міста та важливі пристані, червоним кольором виділені Caffa (Каффа, сучасна Феодосія) та Sodaya (Содайя або Солдайя – сучасний Судак). Кафа була центром чорноморської работоргівлі. Через Каффу йшла торгівля живим товаром - торгували бранцями, взятих при набігах на руські, польські, литовські та кавказькі землі. На узбережжі на схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) – Pidea, далі на захід – у гирлі Дністра вказано червоним кольором Mau[r]o Cast[r]o та місто Vecina на південному березі Нижнього Дунаю. У периметрі Дунаю, Тиси та Дністра (чи Прута), зазначено Burgaria, тобто. Болгарія. Підкреслю, що Burgaria також відзначено і на південь від Нижнього Дунаю, тобто. на території сучасної Болгарії. Така локалізація не випадкова і фіксує політичні реалії свого часу, ясно окреслюючи володіння болгарських правителів [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Таким чином, картограф зобразив політичну картину регіону, де позначені території правителів Болгарії на північ від Нижнього Дунаю до Карпат у першій чверті XIV століття. Навіть незважаючи на завоювання монголо-татар у Північно-Західному Причорномор'ї в ході західного походу, назва країни зберігала стару назву, принаймні для укладачів морської карти. Вважається, що останнім болгарським царем, який володів землями у Старій Дакії на північ від Дунаю, був Федір Святослав із династії половецьких Тертерів, який помер у 1322 році. Втім, очевидно, що найвпливовіші в т.ч. половецькі роди, серед яких були засновники Угровлашского князівства Басараби, продовжували правити в землях на Півночі від Дунаю і після Федора Святослава, але вже в іншій політичній реальності.

На захід від Дніпра приблизно до Дністра, а також на північ від Regio septem castro (тобто. Семиградія – Трансільванії), позначена Rutenia. Це та сама Червона Русь, що позначалася як Russia Rubra на картах у т.ч. XVI століття та пізніших. Сама Трансільванія позначена на північний схід від стародакійської Бургарії (Burgarii), і як би непропорційно зафіксована з нашої сучасної точки зору, значно на північний схід ніж треба було б. Таке спотворення є результатом вельми загального уявлення про простори Скіфії та Сарматії великої Руської рівнини для майорських, генуезьких, венеціанських та інших картографів XIV століття [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Точніше зображення цих країн на картах буде здійснено лише в XV–XVI ст. Проте де Далорто у принципі правильно вдалося зобразити становище країн щодо одне одного. Це було можливим не тільки при аналізі mappa mundi та історичних джерел, які, безумовно, вивчали картографи при створенні своїх морських карт та портоланів, а й завдяки відомостям сучасників. Звернімо увагу ще деякі деталі на карті Далорто. На схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) відзначено країну Alania на північ від Криму. Далі на північний схід до річки Дон величезний простір відзначено як Cumanya, що межує на північному заході з Rucia - інакше Rutenia - тобто. Русь, сучасна Україна.

Таким чином, стара топонімічна традиція щодо Криму, Північного Причорномор'я була збережена Далорто, хоча вже ціле століття ці території входили до складу Золотої Орди. Ще одна Рутенія – Русь позначена на південь від Новгорода (на карті – Nogorado) – Rutenia sive Rоssia. У нижній течії Дунаю один за одним відзначені міста Vecina, Budin, Drinago. Vecina – імовірно сучасна Ісакча чи Мачин, чи село Нуферу. Budin – сучасний Відін. Drinago - Белград. Над цим містом височить прапор із гербом другого болгарського царства [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Перші згадки слова «Галичина». Однією із перших згадок слова «Галичина» є фрагмент візантійської хроніки, в якій князь Роман Мстиславич (галицький князь (1188, 1199–1205) названий «ігемоном Галичини» (грец. Γαλίτζης ἡγεμών) [Nicetae Choniatae Historia / Rec. I. A. van Dieten. Berolini; Novi Eboraci, 1975. P. 522—523]. У грамоті Угорського королівства від 2 травня 1189 року Бела ІІІ (1145—1196) титулується «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції» (лат. gloriosissimi regis Ungariae, Dalmatiae, Ramaeque et Galaciae) [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216]. Є певна недовіра щодо згадки 1189 року, тому що в документі зазначено непоширене формулювання поняття Галичина — «Galacia» замість поширеного в ХІІІ ст. «Gallicia» або «Galicia». Документ 1189 року не є офіційним актом угорського королівського двору, а документом однієї з церковних канцелярій. До початку ХІІІ століття схожих формулювань в угорських грамотах не було виявлено [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216].

На другому портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit  de Leo” (Місто Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII – перша половина XIV ст. – постмонгольсько-золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з-під золотоординського панування литовсько‑руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.

Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom/rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно‑західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.

Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.

Історична довідка. Хрест-якір Св. Климента Римського на прапорі королівського міста Львова.

Хрест-якір — стилізований хрест у вигляді якоря. Один із старих християнських символів, що уособлює Ісуса Христа і надію: «В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу» (Євр. 6:19). Часто використовується в геральдиці європейських і християнських країн. Також — Климентівський хрест.

Зелений прапор з червоним хрестом-якорем згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францисканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen).

У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912;  Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].

На думку дослідників Бєлова О. і Шаповалова Г. варіацією хреста-якоря є тризуб, що його карбував на своїх монетах великий князь київський Володимир Святославич. Такої ж думки львів'янин, кандидат історичних наук Ігор Мицько. На його переконання, родовий знак Володимира - не що інше, як стилізоване зображення якоря, символ Папи Римського Климентія, третього понтифіка після апостола Петра, якого вшановує і Східна, і Західна Церкви. На монетах Ярослава Мудрого, сина Володимира Великого зображено тризуб, де чітко видно під хрестиком так зване вушко для протягування каната, а на печатці добре проглядається типовий якір. Трактуючи тризуб як символ християнства, українські дослідники йшли правильним шляхом. Однак вони, на жаль, не зауважили у ньому символу святого Климентія. І, вочевидь, через те, що не звернули достатньої уваги на обставини загибелі святого та його іконографії.

Український дослідник Тарас Дишкант такої ж думки.

Тож, охрестившись у Корсуні, князь Володимир повернувся у Київ не лише із мощами Святого Климента. Саме у Корсуні Володимир, обравши для себе і для своєї держави нову віру, обрав у якості особистого і державного знаку символічне зображення, яке поєднує у собі два священних для християн Корсуня предмети – хрест, на якому розіп’яли Іісуса Христа і якір, яким втопили Климента. Саме цей символ, що уособлював головні християнські чесноти – Віру в Ісуса Христа і Надію на спасіння і розмістив на своїх монетах князь–хреститель Володимир, а пізніше – його сини, князі Святополк та Ярослав [Бєлов О., Шаповалов Г. Чому князь Володимир карбував на монетах символ «хрест-якір»? // Музейний Вісник № 7. Запоріжжя, 2007].

Культ папи Климентія у ті часи був настільки великим, що його навіть разом з Богородицею називали заступником Землі Руської.

Львів та регіон названо «Леон» через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію‑Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].

Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В Русь‑Україну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрест‑хачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янці‑Подільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак. 2013].

Портолан Ангеліно Дульсерта, створений на Майорці у 1339 році. Позначений латинським підписом: „ano MCCCXXXVIIII mense Augusto Angelino Dulcert in civitate Maioricarum composuit.

Портолан Дульсерта 1339 року вважається першим портоланом картографічної школи Майорки. Хоча деякі його характерні риси вже були присутні на портолані Далорто 1325 року, портолан йде далі у розвитку внутрішніх ілюстрацій, зокрема, додаються мініатюрні зображення людей.

Портолан намальовано на двох аркушах пергаменту, об'єднаних в одну карту загальним розміром 102 × 75 см (в той же час портолан Далорто 1325 року було створено на єдиному аркуші пергаменту). Зберігається в колекції Національної бібліотеки Франції (B.696) в Парижі.

Карти, зроблені на Майорці, легко впізнати з яскравих ілюстрацій важливих географічних об'єктів та портретів іноземних правителів. Привертає увагу той факт, що картографічна школа Майорки представлена переважно єврейськими майстрами. На морській карті Дулчерта були всі відмінні риси Майоркської картографічної школи. На барвистих малюнках показано топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори і т.д. У примітках, написаних латиною, містився опис карти.

На портолані зображені міста півострова Крим, вказаного як Gazaria, і Північне Причорномор'я з прапорами правителів улусу Джучі – Золотої Орди. Це дає наочне уявлення про розміри володінь Золотої Орди у Північному та Північно-Західному Причорномор'ї – їй підвладні території від Поволжя на сході до Нижнього Дунаю на заході. Прапор із джучидською тамгою майорить над містом Vecina, розташованого на південному березі Нижнього Дунаю, а також над Mau[r]o Castro (Мауро Кастро – сучасний Білгород Дністровський (з 1240 р. був під владою Золотої Орди; з 1385 по 1484 рр. входив до складу Молдавського князівства).

Білгород у Північно-Західному Причорномор'ї, як і Кафа у Криму, був регіональним центром работоргівлі. Саме тому румунський історик Б. Кимпіна переконливо показав, що занепад генуезької торгівлі розпочався у XIV ст. і викликаний був ослабленням татар і розпочатим у зв'язку з цим скороченням торгівлі рабами. Також генуезькі купці вели транзитну торгівлю через Львів із Північною Європою. Радянський історик Мохов цитує портулан А. Дулчерто 1339: «...генуезькі купці від Чорного моря ходять до моря Готланда у бік Фландрії до Брюги», і далі повідомляє: «цей шлях він назвав «Львівська дорога», яку ми можемо вважати частиною існуючого тоді шляху через Монкастро (Білгород) - Кам'янець - Львів на Фландрію » [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

У Криму відзначено близько двадцяти міст, головні з яких виділені червоним кольором – Солдайя (сучасний Судак) та Каффа (антична та сучасна Феодосія), над якою розвивається прапор Генуї – червоний хрест на білому полотні. Таким чином, серед головних міст Криму та Північно-Західного Причорномор'я вказано п'ять – Каффа та Солдайя, Підея (Pidea, ймовірно Херсон Скіфський чи Скадовськ), Мауро кастро (сучасний Білгород-Дністровський) – у гирлі Дністра та Vecina (Вечина) на Дунаї. У цьому регіоні панує Золота Орда, що узгоджується з письмовими джерелами, уточнюючи західні рубежі улусу Джучі – вони простягаються до Нижнього Дунаю. Одним із чітко ідентифікованих міст Старої Дакії є відзначений на карті Temesvar. Таким чином картограф зафіксував назву країни – Burgaria, де приблизно в цей період формувалися Угровлаське та Молдавське князівства. Причому в Угровлахії (також Трансальпінія, Валахія, Мунтенія) вони однак знаходилися під владою тісно пов'язаних з болгарськими царськими правителями половецьких династій, серед яких, як зазначалося раніше, були Басараби. Назви нових державних утворень – Валахії та Молдови – з'являться на картах лише у XV ст. [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Портолан Дульсерта 1339 року є важливим для історії картографії і досліджень атлантичних островів тим, що саме він дає перше відоме зображення одного з Канарських островів — а саме острова Лансароте, Острів позначено як Insula de Lanzarotus Marocelus (Острів Ланзарота Мароцело) і є очевидним посилання на генуезького мореплавця Ланцеротто Малочелло, який здійснив плавання та на позначення державної приналежності острова прикріплює до нього генуезький герб (звичай, якого дотримуватимуться майбутні картографи Майорканської школи).

На портолані також наведено зображення двох островів, розташованих на місці островів Мадейра, що підписані Капрарія і Канарія (легендарні назви „Щасливих островів“, відомих з творів античних авторів, таких як Птолемей та ін.).

На цьому портолані також позначено м.Львів, що є одним з найперших позначень цього міста на картах.

Портолан 1339 прикрашений зображеннями трьох царів: в Азії - Узбек-хан, на Аравійському півострові - Цариця Савська, в Африці - король Малі Муса.

На портолані підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.

На карті зображено Львів (Civita  de Leo(місто Львів) як європейське місто і теж з прапором і хрестом-якорем. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе». Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».

Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.

З ІСТОРІЇ. 2006 р. львівський історик Ярослав Книш обґрунтував дату першого позначення Львова на географічних картах – 1339 рік. Цією картою він вважає карту‑портолан Анґеліно Дульсерта Середземного та Чорного морів [Книш, Я. Львів у Галицько‑Волинській державі / Я. Книш // Історія Львова: Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Л.: Центр Європи, 2006. – Т. 1.– С. 53‑60+к.].  Карту‑портолан А. Дульсерта, точніше її фрагмент, опубліковано в Україні двічі: у 2006 р. Ярослав Книш помістив її в «Історії Львова» (1‑й том), а вдруге у 2012 р. проф. Олег Шаблій у Комплесному атласі Львова [І. Ровенчак. 2013].

Проаналізувавши низку матеріалів, в основному картографічних, професор Іван Ровенчак (ЛНУ) прийшов до висновку, що Львів уперше позначено на географічній карті вже згадуваного нами Анґеліно Дульсерта в 1335 р., тобто на іншому, на чотири роки давнішому, портолані.

Авторитетний дослідник цієї школи M. Destombes у 1952 р. в спеціальній праці «Cartes Catalanes du XIV siecle» вказав для другого портолана А. Дульсерта дату випуску 1335 рік. Отже, на нашу думку, місто Львів уперше позначено на карті-портолані Середземного та Чорного морів Анґеліно Дульсерта 1335 р.[І. Ровенчак. 2013].

Навіть у цій ранній роботі були присутні всі відмінні риси Майорканської картографічної школи. Дульсерт включив до своєї карти якісні кольорові збраження, на яких були показані всі топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори тощо. Нотатки, написані латиною, доповнювали опис карти.

Історична довідка.  

Створюючи Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана Грозного, було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ, яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Діяльність комісії була засекречена і тривала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали — знищені. 

У землі Моксель ханом Батиєм в 1237–1238 роках було проведено перший облік кількості людей.

Другий перепис населення в імперії Чингісидів відбувався протягом 1254–1259 років. Він відбувався поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. 

Третій перепис 1272 року проведений ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром. Хан був колосальною особистістю не тільки в історії Орди, а й в історії її Московського улусу. Тому що особисто Менгу–Тимур створив і саму Москву, і Московське удільне князівство.  

Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке — брат Батия. Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. 

Коли воцарився внук хана Батия — Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. У 1269–1271 роках відбувся похід хана Менгу–Тимура на Константинополь. Хан Менгу–Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування. Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика.

Розкол в Монгольській імперії посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році — у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців. Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени. 

Олександр Невський. За офіційною версією Олександр Невський народився 1220‒1221 року. Однак, швидше за все, це відбулося у  період з 1228 по 1232 роки, тому що з 1238 по 1252 роки Олександр був взятий Батиєм у аманати (заручники) і виховувався при  дворі хана до повноліття, яке за законами монголо-татар наступало в 16 років. Про це є свідчення посланця Папського престолу Іоанна де Плано Карпіні, який на власні очі бачив Олександра в ставці Батия у Каракарумі, перебуваючи там із 1246 по 1247 рік. Виходячи з цього, Князь Олександр через малолітство не міг брати участь у битві на Чудському озері 5 квітня 1242 року. До речі, масштаби цієї «доленосної битви» також значно перебільшені. Іпатіївський літопис зовсім не підтверджує її «буття». За даними тевтонського Ордену, Чудська сутичка таки відбулася, але втрати становили 20 лицарів убитими і 6 полоненими. Ще менш невиразною була перша «перемога» Олександра проти шведів на  річці Нева 15 липня 1240 року. У цій сутичці з обох сторін брало участь не більше  ніж 300 осіб. Так  описується ця подія: «Бій припинився з настанням темряви. Шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі й відплили геть. Втрати з російської сторони – 20 осіб».

Навіть московські академіки Б. Д. Греков і А. Ю. Якубовський змушені були визнати цю істину. Становлення Олександра Невського як людини відбувалося під особистим впливом хана Батия та його оточення. Тут, у сім’ї Батия, він одружився, тому що до 1252 року йому виповнилося 20 або 22 роки. Не викликає сумніву, що дружину для «свого названого сина» Олександра вибирав особисто Батий. І, швидше за все, вона належала до роду Чингісидів. Бо таких благ і привілеїв, які мав Олександр Невський та його сини, в імперії не мав ніхто, крім князів–огланів, принців по крові. Навіть якщо б перший син народився у двадцятилітнього Олександра, то в 1257 році йому б виповнилося не більше 5–7 років. Про яке княжіння в Новгороді в 1257–1259 роках синів Олександра може йти мова? Цілковитий абсурд! 

  Замість того, щоб захищати своїх православних громадян, він у 1257 році допомагав татаро-монголам проводити подушний перепис поселень і населення у володимирсько-суздальської землі, а також Новгорода та Пскова з метою їх жорсткого обкладення податками, а саме: здійснював військове прикриття татарських чисельників. Тих новгородців та псковців, що відмовлялися брати участь у переписі, жорстоко катував, відрізаючи носи та язики. Навіть свого старшого сина Василя, який відмовився скоритися зрадникові-батьку, віддав на поталу ханові, аби задобрити своїх панів.

Новгород був поданий Олександром Невським Золотій Орді «на тарілочці». Привівши туди війська взимку з 1257 на 1258 рік, Олександр лише в 1259 році зумів забезпечити подушний перепис новгородців. Мешканці погодилися на перепис тільки перед загрозою татарського вторгнення. Послухаймо історика: «У 1259 році новгородці, остерігаючись татарського вторгнення, все ж погодилися на ординський перепис». Як сказано в літописі, підкоряючи з татарами Новгород і Псков, Олександр, так званий Невський, використовував варварські прийоми: «оному носа урізаша, а іному очі виімаша» (Журнал "Родина", Москва. 1993).

Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів умертвляли без грубого застосування сили. Таким чином померли хани: Хубілай, Гуюк, Сартак і десятки інших. Так померли Ярослав Всеволодович (1246 рік), Олександр Невський (1263 рік), Ярослав Ярославович (1272 рік), Василь Ярославович (1276 рік).

Москви як населеного пункту не існувало до приходу хана Батия. Професор Казанського університету Д. А. Корсаков чітко вказав, що «Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє з себе три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський». А ще раніше, в 1212 році, «незадовго до своєї смерті Всеволод «розда волості дітям своїм». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію — Володимир; третьому, Ярославу — Переяславль; четвертому, Володимиру — Юр’їв. Менших двох синів, Святослава та Іоана, доручив він Юрієві…». Москви, як ми бачимо, в 1212 році не існувало. Її не названо. Москву заснували в 1272 р., а Московське князівство виникло  в 1277 році.

Брехня про Московського князя Михайла Хоробрита, який начебто сидів на московському столі і захищав її під час навали військ хана Батия, спростована церковною історичною літературою.

УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник русинів (українців), громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340 року Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.

1312 року хан Узбек прийняв іслам за офіційну релігію тюркських племен (народів), що входили до складу Золотої Орди, однак повністю зберіг православну християнську релігію в північних улусах (Московії) своєї держави. Таким чином, від 1312 року Золота Орда стала державою з двома офіційними релігіями. І цілком очевидно, що хан Узбек, особисто контролюючи іслам, подбав, щоб і друга релігія опинилася в його руках.  Маючи офіційний привід (зраду князя Юрія; Юрій (Георгій) Данилович, 1281—1325, московський князь (1303—1325), Великий князь Володимирський (1318 — 1322), князь новгородський (1322 — 1325), син князя московського Данила Олександровича), він посадив у Москву спадкоємця роду Чингісхана — Кулхана, скориставшись тим, що на 1319 рік Кулхан був християнином. а з 1328 року – Великим Московським князем, – у російській історичній літературі названий Калитою. Хан Узбек же, прийнявши іслам, – знищує майже всіх князів Рюриковичів, як можливих нащадків та спадкоємців княжого трону. Протягом 1319-1328 рр. проходить зміна династії Рюриковичів на нову династію Чингізидів в Московському улусі Золотої Орди.

Після втечі в 1319 році з ханською казною Юрія Даниловича (Московського) хан Узбек поставив під підозру усю владну верхівку північних улусів Орди. У зв’язку з цим у Московський улус було відправлено його брата Кулхана разом з Ахмилом, щоб навести лад і покарати винних. Під їх праведний суд потрапили брати втікача Олександр, Борис та Афанасій. Не міг один із братів бути винятком. Після вчинення слідства і суду Кулхан залишився намісником у Московському бунтівному улусі. А оскільки Узбек цілком довіряв своєму братові, то звелів митрополитові Петру перенести свою кафедру під нагляд Кулхана. 

За літописами Данило (1261—1303; син Олександра Невського й Олександри Полоцької, у 16 років став першим князем Москви та Московського князівства після того як отримав ярлик від Менгу Тимура на княжіння) мав чотирьох синів: Юрія, Олександра, Бориса й Афанасія. З часом до цієї четвірки братів додали так званого Івана Калиту — передостаннього сина Данила.

Але що цікаво: «Жоден літописець не відзначив народження Івана — четвертого сина в родині московського князя Данила» [Журнал "Родина", Москва, № 10, с. 7]. Ще раз зафіксуймо собі на пам’ять: жоден російський літописний звід не зафіксував народження у Московського князя Данила сина на ім’я Іван! Такої особи не знають усі російські літописи до самої смерті князя Данила. 

Отже, ні Лаврентіївський, ні Іпатіївський, доведений до 1292 року, ні тим більше Радзивилівський літописи не знали про існування так званого Івана Калити.  Доведений до 1419 року Троїцький літопис під 1313 роком зазначає: «В літо 6821. Сяде на царстві Озбяк в Орді». І лише під 1322 роком Іван Калита вперше згадується в основному літописному зводі. 

У 1692 році в Московії Андрій Іванович Лизлов закінчив роботу над першою всеохопною історією московитів під назвою «Скіфська історія». У XVII столітті ще не існувало «загальноросійських літописних зводів», бо вони були «знайдені» тільки в катерининські часи. Хоча, щоб бути точними, зазначимо, що так званий Радзивіловський (Кенігсберзький) список Петро І «знайшов» або «скопіював» 1716 року. Звичайно, Андрій Іванович Лизлов не мав ані найменших відомостей про «загальноросійські літописні зводи». У жодному місці «Скіфської історії», написаної 1692 року, він не зробив посилання ні на один літописний звід.

 Не менш цікаво те, що А. І. Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодним словом не згадав про московського князя Івана Калиту. Він не знав про існування цього князя. Хоча золотоординських ханів знав навіть тих, які сиділи на царстві в часи розбрату: «Кулпу, Наруса, Хидиря, Мамая» та ін. 

Князь, званий у російській історії «Іван Калита», походить із роду Чингісхана. Він — звичайний царевич–оглан. Зрозуміло, в дитячі та юнацькі роки царевич мав тюркське ім’я—Кулі. І під цим іменем аж до смерті був відомий у Золотій Орді, навіть після того, як його охрестили Іваном. У Золотій Орді, в мусульманському середовищі, він навічно залишився Кулханом (російська інтерпретація слова — Кулпа або Калта), а в Московському улусі став іменуватися «князем Іваном».

Свідчення щирого російського патріота Сергія Маркова. «До речі, що таке Калта, від якої отримав своє прізвисько московський князь? Це зовсім не грошовий мішок і не гаман, як розповідають старі казки. Калта — це щось на зразок портупеї, пояса, прикрашеного сріблом, до якого міцно прикріплювалася напівкругла торбинка — для кресала, кременю і трута, дорожня фляга і ніж. Калта ще за моєї пам’яті була у кожного степового казаха.  Князь Іван Данилович так міцно зв’язав себе з монголо–тюркським світом, що й прізвисько своє отримав саме там» [Сергей Марков. Земной круг. 1976, с. 586].

Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319–1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські». 

Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть. Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно–західному напрямку. Гедимін завдав удару в 1319-1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320–му, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі. 

 З 1598 р. в Московії перервалася династія роду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). 270 років Москвою правили чисті Чингізиди. Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність династії Чингізидів.

З усього викладеного вище виходить, що Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди держави Чингізидів, – татаро-монголи були практично батьками-засновниками московської державності.

 *Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*В. Білінський. Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах.

1325 р.

 1327 р.

1327 р.

1339 р.

1339 р.

1339 р. Перевернута карта

                        1339 р. Хан Узбек. Танга Бату з півмісяцем.

1325 р.