Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).
Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.
Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain ou l'on apperçoit d'un seul coup d'oeil les religions et les moeurs des différents peuples, les climats sous lesquels ils habitet et les principales varietés de forme et de couleur de chacun d'eux / par Mademoiselle Le Masson le Golft du cercle des Philadelphies & c.» (Ескіз загальної картини людського роду, де ми можемо з одного погляду побачити релігії та звичаї різних народів, клімат, у якому вони живуть, а також основні різновиди форм та кольору кожного з них). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.
Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яа Матея Корабінского 1791 р. та 1804 р. У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини).
На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.
В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. Першими етнографічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849).
На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».
Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.
У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Перші етнографічні карти Східної й Центральної Європи та Російської імперії.
Ян Матей Корабінский (словац. Ján Matej Korabinský; 1740, Прешов — 1811, Братислава) — словацький вчений, засновник словацької статистичної географії, картограф, історик, енциклопедист, педагог, журналіст. Корабінскій був професором кількох вищих навчальних закладів, викладав богослов'я, філософію й математику.
1804 р. «Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини» на 60 аркушах в кишеньковому форматі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» є першим атласом Королівства Угорщини кишенькового розміру.
Атлас містить видруковані з мідних гравіювальних пластин карти 58 комітатів (жуп) тодішньої Угорщини. На всіх картах також представлені герби комітатів. Масштаб вказано в милях. На кожній карті показані вільні королівські міста, єпархії, села, ринкові площі, замки, руїни, маєтки, поштові відділення, церкви (католицькі, протестантські, реформаторські й грецькі православні), а також позначені народності за допомогою різних символів. Це один з перших випадків, коли подібні спеціальні позначення для різних народностей, включаючи русинів (українців), німців, угорців, словаків і волохів, використовувалися в географічній праці, опублікованій в Австрійській імперії. Атлас складений німецькою та угорською мовами, але в деяких випадках географічні назви наводяться українською мовою, наприклад: Nelipino, Szaszovka, Holubine, Hankovicza; словацькою та ін. .На останній сторінці атласу міститься покажчик географічних назв, а також дається розшифровка географічних символів, що були використані на картах.
В атласі українські населені пункти розміщені по всій території Угорського королівства (позначені Х-подібними хрестиками). Назва українців в легенді атласу – RUSZEN. Угорська Русь (теперішня Угорщина) – прабатьківщина Українців.
Однією з перших етнічних карт, на якій подано географічну характеристику закарпатських українців, була «Етнографічна карта Королівства Угорщини разом з Хорватією, Славонією, угорським військовим кордоном і Примор'ям» (Ethnographische Karte des Konigreichs Ungern sammt Croatien, Slavonien, der ungrischen Militargrenze und der Seekuste / Nach Lipszky) Яна Чапловича. Карта довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів, зокрема й українців.
Мапа видана 1829 р. у м. Лейпциг. Карта без масштабу. Назва мапи подана німецькою мовою. Українці, що проживають в межах Угорського королівства позначені як Рутени (Ruthenen) – світло-зеленим кольором. Крім українців, на Закарпатті, способом ареалів та якісного фону (лініями та кольором) виділено райони проживання угорців та німців.
Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонім українців.
Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає лінією на південь від Ужгорода (між Мукачевим та с. Добронь), через села Існієте (тепер с. Жнетне) та с. Берег, далі на південний схід. На південному сході від Мукачевого вирізнено ареал, де проживають німці, – Унтер-Шенбор (тепер Нове Село). На карті зображено тодішній адміністративний поділ на Ужанську, Березьку, Угочанську та Мармарошську жупи (всього 17, 9 тис. км кв.). Тут більшість становила українці [Ровенчак І., Симутіна А. Перші етнічні карти українських земель. – ПУ, 1992 р., № 1, с. 22 – 26.].
1837 р. Констант Дежарден (Constant Desjardins; 1787-1876) французький картограф, працював в галузі картографії понад 40 років, автор “Атласу Європи” (1837 р.) опублікував карту “Ethnographische Karte von Europa, oder Darstellung der Haputvertheilung der europaischer Volker nach ihren Sprachen und Religions-Verschiedenheiten; der Jugend gewidmet von C. Desjardins, mit erklarendem Text von J.H” (Етнографічну карту Європи).
Мапа була поміщена у “Фізико-статистичному і політичному атласі Європи” (Physisch-statistisch und politischer Atlas von Europa) – одна із шести карт. Видавництво Відень. На карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців. Масштаб мапи 1:12 500 000. Розмальовка від руки. Формат мапи без тексту 33,5 × 42 см (з текстом 50 × 66 см). Літографія. На “Етнографічній карті Європи” автор виділяє окремо два етноси – Russen (русів) та Kosaken (козаків), кількість яких разом досягає до 30 000 000 осіб. До Russen (русів) Констант Дежарден відносить Gross Russen (великорусів), Klein Russen (малорусів), Rusniaken (русняків) на Поділлі та Буковині, Ruthenen (рутенів) в Галичині і на Закарпатті. Ареал малорусів – Центральна та Північна Україна. Білоруси на карті не позначені. Kosaken (козаків) автор поділяє на етнічні групи: 1) Ukrainiichen (українські), 2) Tshernomoricen (чорноморські на Кубані), 3) донські, 4) уральські.
Руснаками і русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області і кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (руснаки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули і власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: "Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками".
Павел Йозеф Шафарик (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861) – видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. Засновник наукової славістики. Свої твори писав переважно чеською та німецькою мовами.
Карта «Slovanský zeměvid» була частиною виданої П. Шафариком у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»), яка заклала основи слов'янської етнографії й мала великий успіх. Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 році, а третє — у 1843 році. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Розмір мапи 44 х 51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду - у правому, етнічну карту півночі Росії (9 х 14 см) - у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. Перше видання мапи мало наклад 600 примірників. Розфарбовані ці примірники були від руки.
На цій карті чи не уперше виділені серед слов'янських народів «малоруси» (українці), які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вірогідно збігається з українським етномовним простором на першу половину XIX ст. На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.
Шафарик визначає українсько-польську етнографічну межу від Ракова до Улянова, далі на південь через Лежайськ і біля Городиська під Березів; звідтіля, обійшовши Жизнів, Високу і Братківку, він нагинає її до Будини, через Дуклю, Жмигород, на південь під Горлиці й Грибів до с. Розтоки на Попраді, поминаючи села Шляхтову, Чорноводу, Біловоду і Явірки, до Пивничної й Лелюхова на південному сході (УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.).
Праця П. Шафарика була перекладена російською, польською та німецькою мовами. Переклад російською мовою «Славянское народописанiе» надрукований в 1843 р. у Москві. Російський переклад здійснив відомий український славіст О. Бортнянський.
Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними. Учений вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією та Австрією).
З різними доповненнями етнографічна карта П. Шафарика перевидавалася у західноєвропейських довідкових та навчальних виданнях – спочатку німецькомовних, а згодом французьких та інших. Зокрема, точно за П. Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи Генріха Берґгауса (1847 р.). Аналогічно виглядають ареали проживання народів і на французькій “Етнографічній карті Росії” (1852).
Генріх Берґгаус (Heinrich Berghaus; 1797–1884), німецький географ, картограф та етнограф. Автор «Атласу фізичного» (I т. 1845 р. та II т. 1848 р.) та «Атласу Азії». У роботі йому допомагав племінник Герман Берґгаус (1828—1890).
1847 р. Генріх Берґгаус. Карта “Ethnographische Karte von Europa” (Етнографічна карта Європи, 1847 р.), надрукована у «Фізичному атласі» (1848). Повна назва карти: “Ethnographische Karte von Europa. Auf F.v. Stulpnagel's geogr. Feichnung Zusammengestellt von Potsdam Im Marz 1845; im Stich vollendet November 1846, von Madel II in Weimar. Gotha, bei Justus Perthes. 1847”. Масштаб мапи 1:6 000 000. Титул розташовано у правому нижньому куті, легенду – у лівому верхньому куті. Формат мапи 68 х 85 см. Український етнос позначений як Klein Russen (малоруси) і відносяться автором разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Українці та інші слов'янські народи точно показані за мапою Павела Шафарика „Slovanský zeměvid” (Слов'янські землі) 1842 р.
1848 р. Генріх Берґгаус. Карта “Das Russische Reich nach seinen ethnographischen Verhältnissen“ (Етнографічна карта Російської імперії), поміщена у першому двотомному виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (Berghaus'. Physik. Atlas, 1848). Видавництво “Justus Perthes Geographische Anstalt Gotha (Ґота). На карті, в легенді, перелічені народи та народності. Як і на “Етнографічній карті Європи”, Генріх Берґгаус український етнос позначає як Klein Russen (малоруси) і відносить його разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Але етнічні межі між цими народами автор не проводить. Серед слов’ян Берґгаус виділяє ще поляків.
Перші етнографічні карти Австрійської монархії.
В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр. 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса «Етнографічна карта Австрійської монархії» яка поміщена у першому виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (1848 р.) позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки). За матеріалами ревізії 1846 р. Р. Фрьоліх (1849) опублікував карту поширення мов на території Австрійської імперії, де теж позначені мовним ареалом і русини (українці).
На етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії УКРАЇНЦІ позначені як Ruthenen (РУТЕНИ), Russen (РУСИНИ), Russniaken (РУСНЯКИ), Klein russen (МАЛОРУСИ), в Карпатах - Huzulen (ГУЦУЛИ), на Покуттю - Pokuhenen (ПОКУТЯНИ).
Фундаментом же усіх подальших досліджень етнічного складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-угорської) імперії стала праця Карла Черніга "Етнографія Австрійської монархії" (1855–1857). Карл Черніг використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр. За даними К. Черніга, українців (рутенів) в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2 281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині (теперішній автономний край Сербії) – 6,8 тис. Цікаву статистику помістив К. Черніг, що до етнічного складу австрійської армії. Так за його обрахунками в лавах регулярного війська налічувалося 65,9 тис. осіб русинської (української) національності. Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина українців була помилково віднесена до валахів (румунів). До монографії К. Черніга була додана вишукано виконана "Етнографічна карта Австрійської монархії", яка окремо вийшла у 1857 р.
1845 р. Генріх Берґгаус. Карта “Етнографічна карта Австрійської монархії” (Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie. Nach Bernhardi, Safarik, und eigenen Untersuchungen von HBgs. Febr 1845.), поміщена у першому двотомному виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (Berghaus'. Physik. Atlas, 1848). Видавництво Гота. Масштаб мапи 1:3 800 000 (не підписаний). Титул розташовано у лівому верхньому куті, легенду – у правому нижньому куті. Українці, що проживають в межах Австрійської імперії, позначені як Klein russen (малоруси). Автор поділяв їх на етнографічні групи: Ruthenen (РУТЕНИ на Закарпатті), Russniaken (РУСНЯКИ - від р. Дністер на схід), Pokuhenen (ПОКУТЯНИ - між р. Дністер та Карпатами).
1829 р. Ян Чаплович
1842 р. Павел Йозеф Шафарик
Немає коментарів:
Дописати коментар