неділя, 3 липня 2022 р.

ЕТНОКОНФЕСІЙНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ м. ВИННИКИ: історія та сучасність

Етноконфесійні процеси у Винниках перебували під впливом політичних процесів, територіальних змін, етнічної, соціальної структури населення цього регіону.

Українські та польські науковці, аналізуючи історичні події міжвоєнного періоду в Західній Україні, подають характеристики окремих етнічних груп населення. Проте проблемам етнічного складу населення на місцевому рівні вони належної уваги не приділяють. В українській історіографії поширеним критерієм ідентифікації населення є віросповідний. Як свідчить огляд вітчизняної та польської історіографії, питання етнічної та конфесійної структури населення малих містечок залишаються не вивченими до тепер.

Етнічний склад західноукраїнського населення першої половини XX ст. ґрунтовно дослідив В. Кубійович. Аналіз етнічного складу населення західноукраїнських земель з кінця XIX ст. до 1939 р., а також економічних і політичних факторів, що вплинули на зміну співвідношення між окремими національними групами краю, знаходимо у дослідженнях С. Макарчука. Етнічний склад населення Львова досліджували Р. Лозинський, О. Пасіцька та ін.

Вивчення етнічного складу населення на місцевому рівні є важливим чинником у розумінні політичних, соціально-економічних, культурних процесів сучасного суспільства. На етнічну структуру та розміщення населення Винник впливали загальнодержавні процеси тодішньої Речі Посполитої, Австро-Угорщини та II Речі Посполитої, а також локальні особливості регіону. Етнодемографічні процеси у Винниках перебували під впливом політичних процесів, територіальних змін, етнічної, соціальної структури населення даного регіону.

Динаміку чисельності населення Винник у XVIII–XIX ст. можна частково прослідкувати за метричною книгою церкви Воскресіння ГНІХ, що знаходиться в Історико-краєзнавчому музеї м. Винники, але вона на жаль не повністю збереглася – бракує перших 29 сторінок книги народжень. У середині 1990-их рр. її опрацював працівник музею Роман Бучко.

Отже, найстаріша дата метричної книги є в метриці шлюбів за 1747– 1776 рр., всього – 109 шлюбів. У книзі смертей (за 1753–1785 рр.) зафіксовано 286 осіб. За 1753–1776 рр. смертність у Винниках була невеликою з огляду на мале населення села (до ста хат). У середньому за рік за цей період вмирало по 3–6 мешканців.

1765 р. у Винниках проживало 200 греко-католиків, здатних до сповіді, та 50 українських дітей дошкільного віку, нездатних до сповіді.

Цікаві дані про населення Винник містяться у Поземельному кадастрі, так званій Йосифінській метриці, що була укладена 1785—1788 рр. на підставі патенту (указу) австрійського імператора Йосиф II (1780—1790) від 12 квітня 1785 р. Йосифінська метрика за 1788 р. винниківські ґрунти ділить на домінікальні поля колоністів та рустискальні (селянські). У метриці, крім колонії Вайнберґен та тютюнової фабрики, що знаходилася на домінікальних ґрунтах, було понад сто хат, якими володіли винниківчани – всього 67 прізвищ. У 1819 р. список власників хат збільшився і сягнув понад 200 шляхом нових мешканців з німецькими й польськими іменами та прізвищами. Нова Францисканська метрика у 1821 р. оподатковує понад 100, а у 1833 р. 178 власників будинків у Винниках, крім фабричних будинків та колонії, на якій збільшилося лише 2 парцелі.

1785 р. у Винниках і Підберізцях мешкало 2 036 осіб (з них християн — 1 981 особа, євреїв 55 осіб; християнських родин — 408, єврейських — 10).

1796 р. у Винниках і Підберізцях проживало 2 867 осіб (1 387 чол. і 1 480 жін.).

1815 р. у Винниках проживало 874 греко-католиків (українців).

1821 р. у Винниках проживало 814 греко-католиків (українців).

1827 у Винниках проживало 840 греко-католиків (українців), серед них 203 дітей дошкільного віку.

1830 р. у  Винниках проживало 799 римо-католиків.

1831 р. у  Винниках проживало 930 греко-католиків (серед них 270 дітей дошкільного віку).

1832 р. у Винниках проживало 910 греко-католиків (українців).

1844 р. у Винниках проживало 1 033 греко-католиків (українців).

1854 р. у Винниках проживало 1 106 греко-католиків (українців).

У 1847 р. (за бабці Австрії) Ернест Гюнтер видав польською мовою малу енциклопедію (Kleine Enzyklopädie pol.), де про наші Винники було написано, що тут є тютюнова фабрика і ще, що тут проживає 3 000 мешканців, переважно німців (!). Німці, звичайно жили у Винниках в ті часи, але про їхню кількісну перевагу серед винниківчан автор явно «загнув» (FB Юрій Пукальський, 2022).

Станом на 31 жовтня 1857 р. в Австрійській імперії проведений перший загальний перепис, програма якого відповідала сучасному її розумінню. Після нього на території Галичини австрійською владою було проведено ще п'ять загальних переписів населення: 1869, 1880, 1890, 1900 та 1910 років. Результати переписів із технічних причин публікували з певним запізненням. Їх оприлюднювала спеціальна установа – Краєве статистичне бюро у спеціалізованих періодичних виданнях “Rocznik statystyki Galicji”, “Wiadomośći statystyczne o stosunkach krajowych” та ін. Варто зауважити, що тут публікували не детальні звіти по кожному населеному пункту, а вже підсумкові цифри по повітах і по коронному краю загалом.

1864 р. у Винниках проживало 1294 греко-католиків (українців).

1874 р. у Винниках проживало 1397 греко-католиків (українців).

Австрійські переписи населення, як пізніше польські, суттєво применшували кількість українців. Упорядники статистичних видань, які за національністю були поляками, вже на етапі підготовки матеріалів до друку мали можливість фальсифікації даних.

Результати перепису населення 1880 р. були одразу критично сприйняті свідомою українською громадськістю краю. Українським лідерам Галичини був очевидний масштаб фальсифікацій. Вони вказували на те, що перепис населення, проведений 1848 р., показував переважання в Галичині українського, а не польського населення. У наступні десятиліття частка українців мала суттєво зрости внаслідок більш динамічного, ніж у поляків, природного приросту і приблизно такого ж рівня смертності та міграцій. Лише маніпуляції з даними про «товариську мову», за оцінками тогочасного українського демографа В. Охрімовича, дозволили щонайменше 168 тис. українців зарахувати до поляків.

Австрійські матеріали про чисельність представників різних конфесій Галичини були, на фоні співвідношення різних національностей, більш вірогідними. Саме тому в радянській та сучасній українській історіографії заведено ототожнювати римо-католицьке населення Галичини з поляками, а греко-католицьке – з українцями, враховуючи при цьому окремі цифри на користь українців.

З усіх австрійських переписів населення найменш вірогідними є переписи 1880 р. і особливо 1910 р.

У другій половині XIX ст. приріст населення кожного десятиліття складав 400—500 осіб.

Перепис населення 1880 р. – у Винниках проживало 2 857 осіб (за віровизнанням – 1 398 греко-католиків, 1 090 римо-католиків, 239 іудеїв, 153 інших. Мова: 1 469 – руська (українська), 206 – польська, 1 189 – німецька.  Ймовірно має бути 206 осіб – німецька, 1 189 – польська. У місті – 374 будинків (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XIII. – Warszawa, 1893. – s. 561).

1884 р. у Винниках проживало 1 497 греко-католиків (українців).

Важливою подією суспільно-політичного життя кінця 1890 р. став перепис населення. Головним завданням для українців визначалася необхідність максимально точного відтворення їх кількості. В ці дні українська газета «Діло» писала: «Обовязкомъ кождого Русина єсть признати ся при конскрипціи до своєи народности и для того повиненъ кождый въ рубрику “языкъ товарискій” вписати языкъ рускій…». Також освіченіші українці повинні були стежити, щоби неписьменним чи несвідомим не пропонували вписувати якусь іншу мову.

1890 р. у Винниках проживало 3 390 осіб (з них – 302 євреїв).

Перепис населення 1900 р. – у Винниках проживало 3 881 особа (з них – 266 євреїв). Римо-католики складають 37% від усього населення; греко-католики (українці) – 53%.

Перепису 1900 р. присвячено видання “Gemeindelexicon von Galizien. Bearbeitet auf grund der ergebnisse der volkszählung vom 31. Dezember 1900. – Wien, 1907. – 1024 s.”. Чи не єдиний в Україні примірник цього видання зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. У ньому наведено конкретні дані про національний склад населення кожного села, міста та містечка коронного краю.

1904 р. у Винниках проживало 1 920 греко-католиків (українців).

1914 р. у Винниках проживало 5 000 мешканців (з них – 2 150 українців, 2 300 поляків, 350 євреїв, 200 німців) (за: Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie. Wydanie drugie rozszrone. Lwow-Warszawa: Zjednoczone zaklady kartogr. i wydawnicze tow. naucz.szkol sredn. i wyz.s.a., 1925).

Перепис населення 1921 р. – у Винниках проживало 3 603 особи (за віровизнанням – 1 456 греко-католиків, 1 835 римо-католиків, 250 іудеїв,  54 – євангелісти; 8 – інші християни). Народність: 2 420 – польська; 1 166 – русинська (українська); 7 – німецька; 7 – жидівська; 3 – інша. Стать: 1 647 – чоловіків; 1 956 – жінок. У місті574 будинки, 3 інших помешкання.

1924 р. у Винниках проживало 1 948 українців.

1936 р. у Винниках проживало 2 096 українців.

Євреї

          За час проживання у Винниках євреїв кількість їх сімей не перевищувала 40—50. Євреї компактно проживали в районі «бойні» (біля теперішнього ГРК «Святослав»). Основним джерелом доходів винниківських євреїв була торгівля (магазини й кіоски), а також закупівля сільськогосподарської продукції у місцевих мешканців і перепродаж її у Львові. Євреї Винник підпорядковувалися львівській громаді. Їхня громада була настільки мала, що в неї був лише один м'ясник, який також був авторитетом у кошерних справах. 

          1765 р. у Винниках проживало 11 єврейських сімей.

1880 р. у Винниках проживало 239 євреїв, які становили близько 8% всіх жителів (2 857). 1890 р. їх кількість дещо зросла до 302 осіб, або близько 9% всього населення (3 390). Проте в наступні роки кількість винниківських євреїв зменшилася – у 1900 р. їх було 266 осіб, близько 7 відсотків всього населення (3 881), а в 1921 – 250, що становило близько 7 % всіх жителів (3 603).
1928 р. у Винниках було створено благодійний єврейський кредитний союз, який у 1929 р. надав чотири позики на суму 400 злотих. У складі Товариства в 1930 р. була створена організація «Менора» і відділення організації «Бейтар», що свідчить про вплив ревізіоністів, що домінували серед місцевої громади. Ці організації діяли лише протягом короткого періоду.
Єврейська синагога «Винниках Шул» знаходилася на теперішній вул. І. Франка, 46 (у подвір'ї цього приміщення; тепер там приймають металолом). Фашистський і комуністичний режими у 40-их роках XX ст. знищили цю споруду. На теперішній час збереглися стіни синагоги.
Єврейського цвинтаря у Винниках не було. Більшості провінційних єврейських громад аж до кінця XVI ст. не дозволялося мати свої цвинтарі. З цієї причини в період пізнього середньовіччя Старий єврейський цвинтар у Львові став місцем вічного спочинку для всіх євреїв Галичини. Винниківських євреїв спочатку хоронили на Старому єврейському цвинтарі у Львові по вул. Шпитальній (нині вул. Базарна). Коли у серпні 1855 р., під час епідемії холери, кількість поховань на єврейському цвинтарі доходила до 15-ти щоденно, тоді стало питання про закриття Старого цвинтаря і відкриття Нового єврейського цвинтаря на Янівському передмісті, на так званих «Піліховських полях», де він зберігся і дотепер. У травні 1872 р. на Львівському передмісті Знесіння був відкритий ще один єврейський цвинтар площею 0,8 га, на якому хоронили також євреїв з Винник, Брюхович, Замарстинова, Збоїськ, Голоско, Клепарова, Кульпаркова й інших передмість.
У Винниках в 1884 р. народився єврейський художник Гросс Казимір  (Gross Karzimierz). Закінчив гімназію у Самборі. Протягом 1904—1905 рр. навчався у Краківській академії мистецтв (Майстерня Флоріана Цинка).
У Винниках до 1941 р. мешкала численна й організована єврейська громада, чимало її представників активно займались пивоварінням. В роки німецької окупації на території Львівщини нацисти утворили розгалужену систему місць примусового утримання (ґетто, табори примусової праці, тюрми, табори для військовополонених), що стала складовою гітлерівської «машини смерті» на території дистрикту Галичина та Генерального губернаторства. Німецька влада всіляко переслідувала та тероризувала місцеве населення. Євреїв позбавили всіх політичних і громадянських прав. Цих людей можна було безкарно обкрадати, змушувати виконувати будь-яку роботу, депортувати, знущатися з них і вбивати. У липні та серпні 1941 р. лише в дистрикті Галичина відкрито для євреїв дев’ять таборів примусових робіт (у Львові, Винниках, Острівці, Куровичах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У вересні й жовтні створено наступні шість великих таборів, зокрема Янівський у Львові. Там євреїв примушували працювати 12–14 годин на добу. Знущалися з них, а згодом убивали. На місце убитих швидко доставляли наступних, схоплених в облавах.
Винниківський табір організований у липні-серпні 1941 р. На початку тут перебувало 800 євреїв, яких використовували на будівництві шосейної дороги. Керував будівництвом Юрген Штрооп, який відомий як ліквідатор Варшавського гетто. За свідченнями очевидців, гітлерівці розстрілювали євреїв в урочищі Діброва (на галявині біля лісу). Табір ліквідований 23 липня 1943 р. Усіх в’язнів (378 осіб) відвезли до Янівського концтабору у Львові, з них 105 осіб були скеровані на роботи, а 273 – розстріляні.
За спогадами винниківчанина Богдана Макульондри: «Я знаю факт, коли приреченого на смерть мешканця гетто кат послав... за набоями. Коли їх привели на страту, то з'ясувалося, що німець-убивця забув набої. От доки одні нещасні рили собі яму, то одного в'язня змусили побігти й принести їх. Про це зараз мало говорять, але в кожному з єврейських гетто німцями була створена єврейська поліція, яка слідкувала за порядком, знущалася зі своїх же одноплемінників».
За спогадами винниківчанина Богдана Гарапи: «Моя сім'я жила неподалік Діброви. Ще маленьким я босоніж пас худобу Отож, багато разів бачив, як окупанти розстрілювали в'язнів місцевого гетто.
Подеколи, доки тривала страта, охоронці наказували мені чекати, щоб разом із коровами якась куля не вцілила в мене. Тому я бачив, як перед смертю ці нещасні й морально знищені голодом і катуваннями люди самі копали собі могилу. Таких ям було немало. Кожну засипали рядами. Розстріляли декількох нещасних і засипали їх. Згодом убили інших й також закопали над попередніми. Й так тривало доки могилу не заповнювали. Тоді наступні смертники копали собі нову могилу. Ось так це відбувалося на очах сотень людей. Але навколо панували страх і смерть, люди від горя немов заціпеніли. Мабуть, людський мозок має якісь захисні функції, бо ж в іншому випадку моє покоління від усього побаченого жаху могло б утратити розум! Я ж бачив, як ворушилася земля на цих могилах, бо хтось із розстріляних падав у яму ще живим».

За спогадами винниківчанки Уляни Шлапак: "Моя бабця, Ірина Дзюбик, мешкала в роки війни, на теперішній вулиці Федюка. Розповідала, що поруч, на полі працювали євреї під наглядом німців. Бабця, якось, покликала двох жінок-єврейок до хати. В сінах в неї стояла бочка з квашеною капустою і вони, похапцем, руками наїлися швиденько і назад, на поле, щоб наглядачі не побачили. Бабця їх жаліла і співчувала їм".
Багато євреїв зі Львова приїхало до Винник  після початку Другої світової війни, коли Галичина була окупована Червоною армією. З цієї причини число євреїв у Винниках виросло до 500. Через кілька тижнів після приходу німців, всім єврейським чоловікам віком від 13 р. і старше було наказано зареєструватися в міській управі. Через деякий час їм було наказано прийти на площу біля міської управи з харчами та знаряддям праці. Їх організували в колону, і наказали йти та співати в супроводі польського оркестру, який грав марші й польські народні пісні. Колона прибула в Лисиничі. Євреям наказали копати глибокі ями, роздягається, всіх їх було розстріляно.
Єврейське поселення у Винниках було знищено в першому кварталі 1942 р. Поліцаями був оточений єврейський квартал, який знаходився в районі «бойні» (біля сучасного готельно-розважального комплексу «Святослав»). Жінок і дітей завантажили у вантажівки й відвезли в невідоме місце. Імовірно, що вони були вбиті в Пісках (в районі Лисинич).

Поляки

Відомо, що в давнину поляки проживали на окраїнах Київської держави, у Галичині, Волині, Холмщині та Підляшші. Найбільше польський елемент зміцнився у Галицько-Волинському королівстві за часів правління Юрія-Болеслава ІІ. До 1340 р. першими поляками в Україні були купці, які займалися транзитною торгівлею з Заходу на Схід через Польщу та Україну. 1340 р. поляки з’явилися в Галичині як загарбники (король Казимир ІІІ).  1349 р. Казимир ІІІ напав на Галичину вдруге, зайняв знову Львів, присвоїв собі титул «Пана Руської землі» і вже сильно утвердився в новій займанщині. З метою укріпити панування поляків на українських землях король Казимир ІІІ і його наступники щедро роздавали польським панам великі маєтки. Поодинокі села надавалися у володіння зайшлій польській шляхті з вимогою військової служби.
Землі в Галичині й на Поділлі роздавали знатним польським родам. Становище поляків зміцнило створення 1375 р. римо-католицької єпархії з архієпископом у Галичі (з 1412 р. у Львові) та єпископствами у Перемишлі, Холмі, Володимир-Волинському (з 1428 р. у Луцьку) та у Кам'янці-Подільському. Відбувається обдарування латинського духівництва та чернечих чиновників земельними наділами. Поляки прибували до Львова не лише з польської етнічної території. Їх було багато також у складі мігрантів з міст Руського та Белзького воєводств.
Завоювання західноукраїнських земель супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Белзьке та Подільське. З 1434 р. на  українських землях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.
У XV ст., внаслідок демографічних процесів, у найбільших містах Галичини – Львові й Перемишлі – українці взагалі стають меншістю, витісняючись до передмість. У Винниках руська (українська) людність продовжувала складати основну масу населення.
За О. Пасіцькою: «Вже у ХV ст. поляки проживали у львівських селах, заснованих на німецькому праві, зокрема, у Зимній Воді, Сокільниках, Чишках. Чимало поляків було також у Збоїщах і Малехові. Порівняно компактне розміщення цих поселень поблизу Львова, відмінності населення у правовому та віросповідному статусі, а також колонізаційний вплив Львова сприяли збереженню цих польських поселень упродовж століть». 
Українські Винники в останній чверті XVI ст. в етнічному складі населення  зазнали змін. Впродовж XVII–XVIII ст. чисельність поляків та їхня вагомість постійно збільшувалися.
Активізувалася польська громада в 1756 р. (липень) коли С. Ґловінський передав Винники у тимчасове користування ордену піарів (піари з'явилися у Львові у 1718 р.). Отці-піари почали обслуговували новостворену римо-католицьку парафію (1766 р.) у Винниках. До парафії було прилучено латинників з Лисинич, Підборець, Миклашева й Винничок.
        Процес олатинення та сполячення винниківських українців пришвидшився з 1779 р., коли австрійський уряд заснував у місті тютюнову фабрику.
1830 р. у Винниках проживало 799 римо-католиків.
Після поразки революції 1848–1849 рр. в австрійській монархії та подальшої ліквідації Віднем здобутків «весни народів» було відновлено союз австрійського уряду з польською й угорською політичними верхівками, що призвело до обмеження національних прав інших народів імперії, у тому числі галицьких українців.
Після поразки Австрії у війні з Пруссією (1866 р.), в результаті внутрішньополітичних змін, відбулося перетворення Австрійської імперії на дуалістичну державу і фактичне запровадження польської автономії у Галичині. На цей період припадає активізація польської громади у Винниках.
Згідно з переписом 1910 р. римо-католиків (поляків) у Галичині було  47%. У Західній Галичині поляки переважали (89%), а Східна була краєм з мішаним населенням: українська більшість (62%)  жила разом з польською та єврейською меншинами (відповідно 25% та 12%). З 890 тис. поляків Східної Галичини у 1910 р. 68%  були селянами, 16% працювали у промисловості, 8,5% займалися торгівлею та транспортними перевезеннями, 7,5% працювали у сфері послуг та адміністрації.
Поляки не лише домінували в адміністративному й економічному житті Галичини, а й перетворили її міста на центри польської культури. Так у Львові, який у 1910 р. був ще відносно невеликим містом з населенням 207 тис. осіб, понад 80 % населення було поляками або євреями.
На поч. XX ст. Винники інтенсивно розвивалися. Населення Винник за 1900–1910 рр. зросло на 21%. Під час перепису населення 1910 р. майже всіх трудових мігрантів було записано римо-католиками. Річ у тім, що на тютюновій фабриці існували обмеження у прийнятті на роботу греко-католиків (тобто українців). Крім того, у 1900–1910 рр. простежувалося зменшення кількості греко-католиків у навколишніх селах, де більшість населення становили римо-католики. Питома вага поляків збільшилася у Винничках, Зимній Воді, Холодновідці, Зубрі, Сокільниках.
1900 р. – римо-католики складають 37% від усього населення; греко-католики (українці) – 53%. 1910 р. – римо-католики складають 45%; греко-католики (українці) теж 45%. Отже, римо-католиків в % відношенні від загальної кількості населення збільшилося на 8%, відповідно греко-католиків (українців) зменшилося на 8% (див. табл.).
1900-ті рр. (початок) польські товариства у Винниках: «Kolo Towarzystwa Szkoly Ludowej w Winnikach», «Polskie Towarzystwo gimnastyczne «Sokol» w Winnikach obok Lwowa», «Towarzystwo zaliczkowe w Winnikach», «Towarzystwo «Rodzina» w Winnikach», «Grupa w Winnikach Polskiego Zwiaku Chrzescianskich Robotnikow z Siedziba w Krakowie» (наведено дані на 1912 р.) та ін.
Отже, на початку 1910-их рр. польська громада почала домінувати у Винниках над українською.
    Демографічна картина чисельної переваги поляків у Львові та зокрема й у Винниках значною мірою була наслідком продуманої політики польської влади. Зокрема, на зменшення непольського населення вплинули осадницька колонізація, еміграційна політика, бойкот українцями перепису 1921 р. та інші фактори. Підтвердженням полонізаційних процесів у Львівському повіті ставали Рішення Львівського повітового староства про зміну віросповідань. У них зафіксовано зміну конфесійної приналежності мешканцями Львівського повіту з греко-католицького обряду на римо-католицький.
Такі процеси значною мірою сприяли загальному збільшенню поляків.
Отже, внаслідок колонізації Винник та навколишніх територій у попередні століття, населення у 20-х
— 30-х рр. ХХ ст. характеризувалося етнічною національною строкатістю з перевагою польської етнічної групи. Польське населення переважало також у більшості сусідніх з Винниками селах.
У міжвоєнний період польська влада в Галичині організувала два переписи населення — 1921 р. та 1931 р. Поміж інших критеріїв перепис 1921 р. визначав віровизнання та національність жителів, а перепис 1931 р. – віровизнання та рідну мову, причому, щоб зменшити кількість українців, окремо виділяли українську та руську мови. За цими критеріями матеріали перепису 1921 р. публікували щодо кожного населеного пункту Галичини, перепису 1931 р. – у розрізі повітів із виокремленням сільського і міського населення та найбільших (з населенням понад 20 тис. осіб) міст.
У 1920-их рр. Львівський повіт обіймав навколо м. Львова територію сучасних Пустомитівського району, північно-західну частину Миколаївського району, південно-західну частину Кам’янсько-Бузького району, південь  Жовківського та крайню південно-східну частину Яворівського району. Повіт межував: на півночі – з Жовківським і Кам’янсько-Струмилівським, на півдні – Жидачівським, на заході – Городоцьким, на сході – Бібрецьким і Перемишлянським повітами.
На початок 1920-их рр. у Львівському повіті мешкало 149 551 особа, з них 71 644 чоловіків, 77 907 жінок, а у Львові мешкало 219 388 осіб: 99 266 чоловіків і 120 122 жінок. Статус міст, окрім Львова, у Львівському повіті ще з 1896 р. мали Новий Яричів і Щирець.
У містах Львівського повіту в 1921 р. проживало 3 075 осіб, з яких 1 454 чоловіків та 1 621 жінка. За чисельністю міське населення поступалося багатьом приміським селам, наприклад, Замарстинову (8 659 осіб), Клепарову (5 789 осіб), Знесінню (5 551 особа), Білогорщі (4 423 особи), Винникам (3 603 особи; з них поляків 1 835 осіб (50,9 %), українців – 1 456 осіб (40,4 %), євреїв – 250 осіб (6,9 %), інші – 62 особи (1,7 %). Дані по перепису населення у Львівському повіті були опубліковані у «Skorowidz miejscowości Rzeczypospolitej Polskiej opracowany na podstawie wyników pierwszego spisu ludności z dn. 30 września 1921 r. Województwo Lwowskie. Warszawa, 1924. T. XIII. S. 24–27».
Загальна чисельність сіл Львівського повіту – 131, населення – 143 279 осіб, із них чоловіків – 68 633 особи, жінок – 74 646 осіб. З-поміж сіл, статус містечок мали Кукіжів і Наварія. У Львівському повіті знаходилося 13 сіл з населенням понад 2 тис. осіб (Білогорща, Борщовичі, Винники, Давидів, Знесіння, Клепарів, Кульпарків, Рясна Польська, Сигнівка, Симіанівка, Сокільники, Замарстинів, Чишки), 35 – від 1 000 до 2 000, 58 – від 500 до 1 000 і 25 – від 200 до 500 мешканців. Менш як 200 мешканців проживало у Загородці, Новому Хоросні та Лінденфельді. Загалом, у 131 селі Львівського повіту мешкало 67 409 поляків, 63 495 українців, 9 734 євреї та 2 502 німці. З інших етнічних груп у селах Львівського повіту були росіяни і чехи, зокрема, у Фалькенштайні, Кульпаркові, Клепарові, Скнилові.
У Львівському повіті переважали поляки, зокрема, у селах навколо м. Львова, а також на сході повіту. Понад 90% поляків проживали у таких селах: Білка Шляхетська, Білка Королівська, Давидів, Зубра, Кротошин, Пруси, Семенівка, Сокільники, Чишки, Гончари, Костеїв, Козельники, Пасіки-Зубрицькі, Виннички, Холодновідка.
Ситуація змінилася під час і після Другої світової війни. Ще в кінці липня 1944 р. по Львову пройшла чутка про те, що "москалі" закриють кордон, а поляків виселять в Казахстан або Сибір. З ранку до пізнього вечора охочі покинути місто та околиці стали осаджувати бюро репатріації. Ажіотаж тих  хто від'їздить досяг піку восени 1945 р.
1945 р. — 1946 р. — виселення польського населення з Винник (перша хвиля).
1957 р. — 1958 р. — виселення польського населення з Винник (друга хвиля).
Згідно з переписами населення: 1959 р.  у Винниках проживало поляків – 302 особи (4,2 %); 1989 р. – 127 осіб (1,1%); 2001 р. – 74 особи (0,6%).

                                                  Німці. Колонія Вайнберґен

Початки німецької колонізації в Україні сягають часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ–ХІІI ст.). Це підтверджує той факт, що до початку ХV ст. німецьке право мали фактично всі головні міста Галичини, ціла низка невеликих міських поселень і чимало сіл.
Перші німецькі поселенці з’явились у Винниках ще за часів короля Лева Даниловича у XIII ст. Німецька громада разом з українською, єврейською та вірменською була присутня у Львові з часу його заснування Данилом та Левом. Німецькі переселенці принесли до Львова традиції Магдебурзького права — де війт керував справами громади й представляв її перед королем.
Досліджуючи колонізацію Галичини XIVXVI ст., історик І. Крип’якевич підкреслив, що «Чужосторонні колонії на наших землях в тих часах доволі різноманітні. Були це найбільше купецькі оселі по містах. ... в ХІІІ і XIV в. почався невеликий наплив німецьких колоністів. Вже тоді стрічаємо зорганізовані німецькі громади по більших містах, таких як Володимир, Галич, Львів, Сянік. ... Чужу колонізацію ведено особливо енерґічно по містах. При давніх оборонних городах поставали тепер нові міські оселі, на т. зв. німецькому праві, – призначені для чужих колоністів. Так, напр., у Львові, поруч давнього міста на Підзамчі, утворено німецьку оселю в теперішнім середмісті. Нові оселі діставали самоуправу та різні господарські привілеї, тим то могли успішно конкурувати з місцевим населенням. Українці (чи то «визнавці грецької віри») по нових містах діставали тільки невеликий квартал або вулицю (як у Львові – Руська вулиця), а то й зовсім не могли ставати громадянами міста. Колоністи, що напливали до нас, були спершу здебільша німці, від XIV віку вони вже всі попольщилися. Таким чином нові міста скріпили польський елемент на українських землях».
Державний і політичний провід Галицько-Волинського українського королівства, досить широко протегував німецькому населенню міст Галицької Руси. У цій українській державі західноєвропейського зразка ширилася латинська мова, зокрема в канцеляріях, а приплив німецьких колоністів спричинив першу хвилю німецьких впливів. Ці тенденції проявилися, головним чином, у техніці ремесла, в торговельній справі, в організації міського самоврядування.
Першими володарями Винників була німецька родина Штехерів,  зокрема війт Львова Бертольд Штехер. 1290/1300 рр. король Лев Данилович подарував війтові Бертольдові Штехеру млин «Сільський кут» зі ставом поблизу Львова, а також село Малі Винники з млином, ставом, корчмою, хутір Підберізці та місцевість «Підпреськ». Бертольд Штехер був серед засновників костелу Марії Сніжної, одного з найдавніших храмів Львова.
Син Бертольда — Матеус (Матвій) також був війтом Львова і володарем Винник, а його далекий нащадок — Петро Штехер (нім.Peter Stecher) — львівським бургомістром.
Винники перебували у власності родини Штехерів близько 100 років.
У квітні 1340 р. Казимир ІІІ вступив у Галичину під проводом захисту католиків регіону, якими, переважно, були городяни-німці. Рукопис XVII ст. (Topografia civitatis Leopolis a Joane Alnpech, consule civitatis Leopolensis) повідомляє, що Казимир ІІІ здобувши Львів, віддав його вартувати «сторожі із німців», що, як довідуємося з іншого джерела, нараховувала 1 200 осіб німецької національності  (Смирнов М. Доля Галицкои Руси до злученя єи сь Польщею // Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Дашкевича и Изидора М. Шараневича. – Тернополь, 1886. – С. 49. (Руска Исторична Бібліотека подь редакцією Олександра Барвьнского. – Томь V).
За Капраль М. «Демографія Львова XV першої половини XVI ст.»: «На поч. XV ст. більшу частину населення у Львові становили німці, про що свідчить переважання німецьких імен та прізвищ у податкових реєстрах... Одночасно, у XV-XVI ст. відбувається міґрація із галицьких сіл до Львова... За даними фінансових книг Львова др. чверті XVI ст., етнічне обличчя Львова визначали п’ять національних груп: поляки (38%), українці (24%), німці (8%), євреї (8%) та вірмени (7%). У др. чверті XVI ст. німецький елемент за чисельністю був на третьому місці – 65 осіб (11%)».  
Історію німецьких колоній досліджували М. Драк, П. Штойко, І. Іванчов, Л. Гнесь та ін. Частково інформація про німецьких колоністів у Винниках та околицях міститься у працях М. Влоха і Р. Луціва.
Виникнення німецьких колоній пов’язане з входженням Галичини до Австрійської імперії (1772 р.).
Влітку 1772 р. Росія, Австрія, Прусія провели перший поділ Речі Посполитої. Австрія окупувала Руське (без Холмщини) і Белзьке воєводства, окраїни Подільського і Волинського воєводств, а також три етнічні польські землі – південну частину Краківського, Сандомирського і частину Люблінського воєводств. Входження Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільно-політичного життя. Впродовж XVIII—XIX ст. сільське господарство складало основу економіки Галичини. Ставлення Габсбургів до своїх нових східних провінцій як до слабо заселених і промислово відсталих територій дозволяло уряду вирішувати демографічні проблеми старих територій, а також спроваджувати переселенців з Північної Німеччини, Надрайння, Палатинату.
1782 р. австрійським імператором Йосифом ІІ було розпочато колонізаційну програму з організації і підтримки еміграції десятків тисяч німців-колоністів на територію Галичини. Саме в німецьких колоністах австрійські урядові чинники вбачали міцну опору для проведення колонізаторської політики, перетворення Галичини на ринок збуту промислової продукції та аграрно-сировинний придаток митрополії.
Уже влітку 1782 р. у Галичину стали прибувати німецькі поселенці, переважно цілими сім’ями. Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі у 1783 р. (на цей рік припадає заснування понад 35% усіх німецьких колоній Галичини 80—90-их років XVIII ст.). За кілька років поселенського руху до Галичини прибуло 2 827 родин. Їх загальна кількість складала 12 475 осіб. Австрійський уряд запросив у Галичину переселенців з німецьких провінцій своєї держави і з сусідніх країн (Пруссії, Саксонії, Баварії, Польщі). Назви деяких колоній вказують на їх генезу, наприклад Фалькенштайн.
Згідно з графіком краєзнавця Г. Брауна, впродовж червня 1782 – січня 1786 рр. до Галичини переїхало 14 257 осіб; а в 1802—1803 рр. до них приєдналися ще 478 осіб (разом – 14 735 поселенців). Зокрема, за 1783—1784 рр. до східної частини австрійської Галичини було спроваджено німецьких переселенців земель Райнлянд-Пфальц (8 393 особи), Саарщини (1 424), Гессен (1 177), Вюртемберґ (1 060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотаринґії (416), Люксембурга (69).
Австрійська програма міграції німців у Галичину передбачала значне інвестування коштом державного бюджету. Мігранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити кількість населення Австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам внутрішніх територій) переселятися принципово не дозволялося. Розташування колоній в історично-сформованій системі розселення Галичини відбувалось шляхом ряду державних та приватних акцій, яким відповідають певні періоди.
Етапи державної колонізації: I-й період – 1774—1781 рр. (Марія Терезія) – охоплював тільки міську колонізацію, проте нові поселення не закладались; II-й період – 17811785 рр. (Йосиф II) – широка колонізаційна політика передбачала сільську колонізацію. На цей час припадає найбільша хвиля німецького розселення; III-й період – 17851802 рр. (Леопольд) і IV-й – 18021805 рр. (Франц І) – спад колонізаційного руху, кількість колоністів становила близько однієї третьої поселенців Йосифінського періоду. До 1830 р. у невеликих кількостях поселяли німців на державних ґрунтах, натомість приватні землевласники були зацікавлені в поселенні колоністів, починаючи від 1783 р. до 1870 р., але у відносно дрібні колонії.
У Львівському повіті ще з часів Галицько-Волинського князівства мешкали німці. Німецькі колонії Львівського повіту виникли у такій хронологічній послідовності: Острів – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу Пустомитівського району); Розенберґ – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу Пустомитівського району); Кальтвассер – 1784 р. (тепер Зимна Вода — село в Пустомитівському районі); Фалькенштайн – 1784 р. (тепер Соколівка — село в Пустомитівському районі); Вайнберґен – 1785 р. (присілком Вайнберґена була німецька колонія Унтерберґен, у якій з 55 осіб німцями були 49 (89,1%); Дорнфельд – 1786 р. (тепер Тернопілля — село в Миколаївському районі); Фордерберґ – 1786 р. (тепер околиці м. Городка); Лінденфельд – 1788 р. (тепер Луб'яна — село в Миколаївському районі); Райхенбах – 1789 р. (тепер Красів — село в Миколаївському районі); Хоросно Нове – 1789 р. (тепер Хоросно — село в Пустомитівському районі); Айнзідель – 1836 р. (тепер Сердиця — село в Пустомитівському районі).
Менш відомі німецькі колонії: Богданівка (місцевість у Франківському та Залізничному районах Львова); Сигнівка (місцевість Залізничного району Львова); Ебенау (тепер Стоділки — село в Городоцькому районі Львівської області);  Брунендорф; Бурґталь; Отенгаузен; Ротенган; Ліенталь. Переважно німецькі поселення розташувалися на півдні Львівського повіту, тільки Вайнберґен і Унтерберґен знаходилися у центральній, а Кальтвассер – у західній частині повіту.
Протягом першої половини ХІХ ст. на території Львівського округу виникають нові поселення, зокрема Нойдорф та Карачинів (1830 р.).
Завдяки заохочувальній політиці уряду Австрії, в галицьких містах і селах наприкінці XVIII – першої половини XIX ст. поселилися німецькі ремісники і купці, а в сільській місцевості за короткий час виникло близько 186 німецьких колоній.
Німецькі колонії (поселення) поселення німецьких колоністів у Галичині з населенням щонайменше 20 родин, які творили самодіяльну «ґміну». Переважно ці територіальні одиниці мали від 10 до 40 родин, як виняток, понад – 100. Їх територія була невеликою, особливо поблизу міст і містечок. В основному колонії розташовувались на полях чи громадських землях сіл, які згідно з місто будівельною традицією регіону не заселялись – це верхів’я гряд і пагорбів. У поодиноких випадках колонії розташовувались на міських ґрунтах. Найчастіше для закладення колоній (або фільварків) від села відбиралась частина земель, де колоністи утворювали свою ґміну.
Дрібніші колонії з кількох сусідніх ґмін підлягали спільному управлінню. Це були  поселення зі школами, костелами, кірхами, молитовними будинками, народними будинками (казино), інколи будинками поліції, пошти. Житлові будинки німців-колоністів були зручні і розраховані на спільно-роздільне проживання двох родинних сімей: сім’ї господаря (батьків) і сім’ї когось із дітей. В одній половині будинку мешкали господарі – батьки, в іншій – сім’я старшого сина чи доньки господаря. Цей факт і зумовив значні розміри житлового об’єму хат. Так, хати при ширині 8–10 м сягають 18–20 м і більше в довжину. Крім хати садибу формували розташовані навколо господарського двору стайня, стодола, шпихлір (комора), криниця, погріб.
Кожна колонія має свою історію занепаду. Як правило, сучасне молоде покоління населених пунктів, які колись були колоніями, часто і не знає про таку сторінку в історії їхнього містечка, або села, як німецькі колонії.
Здебільшого колонії мали німецькі назви: Дорнфельд, Фалькенштайн, Райхенбах, Лінденфельд, тільки поодинокі – українські, наприклад, Богданівка, Сигнівка, Хоросно Нове. Деякі мали паралельні українські та німецькі назви, з однаковими або близькими значеннями, наприклад, Винники – Вайнберґен (Винні гори), Зимна Вода – Кальтвассер.
За відносно короткий час у регіоні виникло приблизно 150 німецьких поселень. Згідно статистичних даних у 1900 р. в Галичині вже нараховувалося 249 німецьких поселень.
Німецьку колонію у Винниках заклали в 1785 р. 32 родини вихідців з Баварії (німецька громада Вайнберґен у 1885 р. святкувала свій 100-річний ювілей існування). Десять німецьких родин поселилися між Підберізцями і Винниками, створивши селище Унтерберґен (Під Горами). Разом вони творили одну громаду. На той час у Винниках і Підберізцях проживало 2 036 осіб. Українці з с. Підберізці називали ці колонії «швабами»: Вайнберґен – «Великі шваби», Унтерберґен – «Малі шваби».
Колонія Вайнберґен, як і всі німецькі поселення закладались з жорстким дотриманням правил регулярності. За плануванням це була лінійна колонія, з широкою центральною вулицею (тепер вул. Галицька), яка веде зі Львова у напрямі на місто Золочів та Тернопіль. Тут мешкали різні верстви населення; селяни, ремісники, робітники, чиновники, інтелігенція, місцеві підприємці. Розпланування колонії Вайнберґен було здійснене таким чином, що групи усіх цих верств населення проживали компактно, але поруч одна з одною. Умовним поділом розселення виступала центральна вулиця колонії. Вздовж однієї сторони вулиці простягалась садибна забудова селян-колоністів з господарськими спорудами. Хати становили собою довгі моноблоки, де житлова частина блокувалась із господарською. До подвір’я садиби примикали городи, які були обов’язковим елементом садиби і простягались далеко у глиб поля. А з протилежної сторони вулиці розміщувалось житло ремісників, службовців, інтелігенції тощо.
Крім сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й ремеслом. Зокрема у колонії Вайнберґен були столярі, що виробляли поліровані меблі. Садиби цієї верстви населення колонії були менших розмірів, аніж садиби селян.
Таке чітке розмежування є логічним з точки зору експлуатації земельних паїв, а також з точки зору комфортності проживання мешканців цих кварталів. Взаємовигідне співіснування різних верств населення у німецькій колонії спричинялось до зручного вирішення побутових проблем, зокрема постачання мешканців садиб ремісників та інтелігенції сільськогосподарською продукцією. Тобто реалізована модель поселення, в якому присутня широка зайнятість мешканців колонії. А також, коли одна категорія мешканців, яка є виробниками сільськогосподарської продукції, постачає цю продукцію іншим верствам населення. Окрім того, чітка диференціація садиб по обидві сторони від центральної вулиці колишньої колонії навіть сьогодні урізноманітнює навколишню сучасну забудову (за Л. Гнесь).
Житлові будинки за час існування колонії Вайнберґен зазнали суттєвих  змін. Закладення будинків проводилось згідно із «Патентом поселення», (1787 р.). Житлові будинки мали у плані щонайменше 6,5 м на 8,5 м. Будинок складався  із житлової кімнати, спальні та кухні, що була обладнана піччю з мурованим димарем.
Початково забудова Вайнберґена була дерев'яною або на основі дерев'яного каркасу (фахверку) із заповненням цеглою-сирцем чи глиносолом'яними вальками.
Ця конструкція стін найдовше збереглася в господарських спорудах. Друга генерація будинків з'являється у сер. ХІХ ст., що засвідчують кадастральні плани. Будинки не співпадають із місцями розташування первісних будинків, виконані із триваліших матеріалів та значно більших розмірів (8 м на 16 м). Третя генерація (кінець ХІХ ст.) – забудова цегляна, яка враховує регіональну архітектуру (за О. Олешко).
Після Першої світової війни з'являється четверта генерація житлової забудови. Житлові будинки зводяться переважно з цегли місцевого виробництва, адже у Винниках ще з кінця XVIII ст. функціонували цегельня і вапнярня. Допоміжно-господарська функція не суміщується із житловою.Розміри будинків стають меншими, а пропорції компактнішими. Деякі будинки на вул. Галицькій збереглися по теперішній час.
У цей період німці будують декілька оригінальних будинків. Надзвичайно красивий будинок, у якому зараз розташована бібліотека для дорослих, збудував німець Міллер. Він був освіченою (за фахом інженер) і заможною людиною; мав у приватній власності 7 млинів. Один із них знаходився на вул. Галицькій (колишній магазин «Будівельник»). Цей чоловік своїм коштом спорудив будинок, в якому знаходиться школа «Берегиня». У цьому приміщенні він жив зі своєю сім’єю. А будинок, де бібліотека, він надав в оренду  Крижановському, і останній влаштував тут ресторан. Міллера переслідувала польська поліція, був навіть арештований. Перед війною він продав свою власність і виїхав у Німеччину. Будинок теперішньої бібліотеки Міллер продав мешканцеві с. Куровичі – п. Токарчику. Останній продав свою землю в Куровичах під аеродром і пересилився з сім’єю, а мав він трьох дітей, до Винник. Але коли у 1939 р. прийшли більшовики, то його за цей будинок вивезли на каторгу до Сибіру.
Після депортації німців радянська влада селила в хати, де мешкала одна німецька сім’я, дві українські, і кожен господар облаштовував своє помешкання на власний лад. Іноді оселі добудовували тільки з одного боку, розширювали, споруджували другий поверх.
Реформи Йосифа ІІ послужили основою для складання у 1785 р. у Галичині земельного кадастру. Уряд сподівався отримати правову оцінку природних ресурсів краю, тому приділив особливу увагу обмірові та описові земель. Складення земельного кадастру дало можливість урядові повніше з’ясувати майновий стан духовенства і селянства. Землі домінії почали поділятись на рустискальні (селянські) та домініальні (поміщицькі, землі панського маєтку, які залишились у користуванні пана). Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів.
Винниківська німецька громада мала у власному користуванні частину лісового масиву (західна частина урочища «Діброва», приблизно по сучасну лінію електропередач). Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Винник: освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби. Дотепер старожили Винник називають свої господарські знаряддя німецькими словами «цюрік», «васирвага» та ін.

Серед документів німецького поселення Вайнберген (Винники) за 1830-1858 роки, крім згадки про людей які там працювали, є ще один написаний від руки документ – “Перелік фруктових дерев шляхетних порід, що ростуть у садовому розпліднику ”. До них докладається записка, написана у 1830 році вчителем на ім'я Вальтер Мюллєр.

Імовірно, цей вчитель прагнув забезпечити громаду чи хоча б її фруктові розплідники новими фруктовими деревами, бо Вайнберген (Винники), за його словами, на відміну від, наприклад, Фалькенштейна (Соколівка), за своїми кліматичними умовами дуже добре підходив для садівництва.

Пан Вальтер Мюллер згадує, що у Винниках вирощували сірий ренет, золотий ренет, крейдяне яблуко (стигнуть восени, дуже великі яблука), лимонне яблуко (жовте яблуко шляхетної породи), раннє червоне малинове яблуко, яблуко Боскоп, добірну сіру літню масляну грушу, яка походить з Голандії чи Франції, і яку сьогодні називають просто “добірна сіра”, “смачна Луїза”  (французькою bonne Louise), яку в списку вказують як мадам Луїза, бергамотову грушу, далі  згадують про грушу-горлянку, яку ще називають “беребірн” (назва, вочевидь, походить від французького “beurré” - масляний), тобто – масляні груші, імператорські груші, серед яких, однак виділяли дві різні породи, які відрізнялися за формою і часом достигання (липень/серпень і жовтень) і “Клапс Ліблінг”, далі іде рання червона травнева вишня, червона вишня-серцевиця, чорна вишня-серцевиця, сироваткова вишня, яка мала колір сироватки, червона хрящова вишня і вишня-магалебка [Олена Серпень. FB. 2021].

Але далеко не всі винниківські колоністи займались сільським господарством. Частина з них працювала на тютюновій фабриці. Винниківська фабрика стала найбільшою мануфактурою на території Галичини. Серед багатьох тютюнових підприємств Австрії вона посіла третє місце. Німецькі колоністи брали активну участь у щорічних конкурсах на виконання річних перевезень продукції та сировини для тютюнової фабрики. Таким чином населення, яке колись заробляло лише посезонно, мало тепер додатковий заробіток. Перевезення стало вигіднішою справою ніж робота на фабриці. Крім сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й ремеслом. У  Вайнберґені були столярі, що виробляли поліровані меблі і дешево збували їх гнидівським торгівцям меблями у Львові. Від цих торгівців столяри були цілком залежні економічно, бо не були зорганізовані.

18 вересня 1785 р. згідно з урядовим розпорядженням у місцевих камеральних володіннях було скасовано панщину. Вже наприкінці 1780-их pp. містечко перетворилося на один з індустріальних центрів тогочасної Галичини. Змінюється як кількісний, так і національний склад Винник.
Потрібно зазначити, що в цей час у самій Австрії проводилось ряд реформ у дусі Просвітництва. Після приєднання Галичини вони були поширені й на цей край. Що стосується освіти, то ще у 1770 р. імператриця Марія-Терезія зібрала у Відні світських і духовних осіб та утворила комісію, яка мала створити у Відні т. зв. «Взірцеву школу», що стало початком
освітньої реформи. Шкільна реформа, проведена в 1774 p., передбачала відкриття в селах однокласних парафіяльних шкіл, у невеликих містах — трикласних (тривіальних) з німецькою та польською мовами навчання, у великих містах – чотирикласних (головних) з німецькою мовою навчання. Однак на організацію державних початкових шкіл не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів.
Після спеціального урядового розпорядження, 1781 р. у Галичині почали створювати школи, а вже на 1785 р. у Винниках було дві школи (українська та польська). Окрема школа була і у колонії Вайнберґен, її заснували ще 1785 p., однак пошук педагога затягнувся.
Першим учителем школи в колонії був Георг Ролянд, який учителював тут з 1793 р. На початку XIX ст. німці школи у Винниках не мали. Навчання відбувалося тільки узимку у будинку вчителя Георга Ролянда, уродженця Палатинату. 1807 р. він склав звіт, в якому подав кількість дітей шкільного віку — 40 осіб, загальна ж кількість колоністів у Вайнберґені та Унтерберґені, відповідно — 195 і 83 особи. Кількома роками пізніше учнів уже було 22, а учениць 29. 1808 р. у Вайнберґені – 192 особи, Унтерберґені – 54 особи. У 1880 р. згідно з «Географічного словника Королівства Польського та інших земель слов'янських» в Унтерберґені: 12 будинків  і 100 мешканців, із них 82 народності німецької, 3 поляків і 15 русинів (українців).
У звіті Східногалицької адміністрації тютюну від 30 грудня 1803 р. подано донесення управління Львівської тютюнової фабрики про заснування тривіальної школи для католицької молоді та дітей фабричного персоналу і робітників коштом чинного при фабриці т. зв. Фонду (Інституту) хворих. Зазначалося, що крайовий уряд визнає гідним похвали старання у цій справі управителя фабрики Антона Бурггарда. Між Фондом і учителем Коттинським було укладено безстрокову шкільну угоду.
Як зазначає Роман Луців (дослідник шкільництва у Винниках) – гостро стояла проблема будівництва нової школи. З документа від 10 березня 1810 р. довідуємося, що крайовий уряд мав дати камеральному управлінню у Винниках доручення доставити будівельний матеріал і зайнятися так потрібним будівництвом школи, але ніщо не свідчить, що саме будівництво розпочалося. Оскільки камеральне управління бажало, щоб діти колоністів ходили до школи, заснованої кілька років тому при фабриці тютюну, то справа будівництва школи, ймовірно, не просувалася. Хоча Вайнберґен мав шкільний ґрунт на 6 корців засіву, але він не був звільнений від податків.
На початку XIX ст. (за М. Влохом) у Винниках існувало три тривіальні школи, заведено було й навчання у недільні дні.
Згідно з архівними даними (за Р. Луцівим) 1811 р. у Винниках були тривіальна школа при тютюновій фабриці і школа в колонії Вайнберґен, в яких навчалися, відповідно, 49 і 50 учнів. 15 вересня 1812 р. обов'язкове початкове шкільне навчання, запроваджене у 1805 p. було скасовано, тому і  дітей у школах стало менше. Лише деякі священики і дяки продовжували навчати сільських дітей церковнослов'янської граматики. Всі документи, що знаходились у громадському уряді Вайнберґену і в повітовому суді, згоріли за російської навали під час Першої світової війни.
Уряд Австрії вважав за доцільне, щоб усі нові поселення закладалися окремо для протестантів і католиків, із метою легшого та швидшого їх забезпечення культовими спорудами і освітніми закладами. Католики могли оселятись скрізь. А протестанти – лише у Львові, Бродах та деяких західних галицьких містах. Патент свободи віросповідання Йосифа ІІ від 13 жовтня 1781 р. відкрив цілковито нові перспективи – гарантував протестантам вільне і безперешкодне виконання релігійних культів, був першим втіленням гуманістичної ідеї в системі Австрійської монархії. І якраз після цього патенту свободи віросповідання у Винниках з’явились перші німецькі протестантські поселенці.
Свого храму тривалий час винниківські німці не мали і ходили на богослужіння до львівської євангелістської церкви. Там же відбувались вінчання. Хрещення проводили німці у винниківському римо-католицькому костелі, а похорони відправляв місцевий німецький учитель.
Євангельська лютеранська громада у Львові була створена 1778 р. 1785 р. громаді передали будівлю – костел святої Урсули (тепер вул.Зелена, 11 Б). 1878 р. проведено реконструкцію в класицистичних формах за проектом Йозефа Енґеля. 1929 р. на споруді була поміщена таблиця в пам'ять про 400-річчя протестантського руху і в пам'ять про організацію.
Траплялося, що колоністи із лютеранського віросповідання переходили на католицьке: у Винниках 1904 р. німець Йоган Вагеман офіційно перейшов у католицизм.
Лютеранська кірха збудована у Винниках у 1930-их рр. 1933 р. німецька громада розпочала будову своєї церкви й завершила у 1936 р. Головними натхненниками були винниківські німці: Міллер Польді, Бредій Кароль, Гартман, Вольфи, Шнайдери, Манци та інші. Від 1946 р. споруда використовувалася як склад, а пізніше як господарський магазин. З 1998 р., після освячення її 4 січня, вона стала церквою Івана Хрестителя греко-католицької громади.
Починаючи з кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. кількість німецького населення у колоніях зростала, а з другої половини ХІХ ст. поступово зменшувалася. У кінці ХІХ ст., коли німці з будь-яких причин почали виїжджати до Німеччини, у колонії Вайнберґен щораз більше поселялися українці. Так виникли самостійні українські одиниці – як популярно називали їх у Винниках «нумерами».
У результаті розвитку мережі розселення німецьких переселенців до 1918 р. на території Галичини серед близько 200 поселень 55% складали дрібні колонії з кількістю населення 30–100 осіб, 34% – середньо великі – 101–300 осіб, 11% (23 колонії) вважались великими – 301–1000 осіб. Колонія  Вайнберґен належала до середньо великих.
У селах Львівського повіту, які заснували німецькі колоністи, на початку 1920-их рр. німці складали: Айнзідель (Один поселенець) – 119 осіб (37,1%); Вайнберґен (Винні гори) – 260 осіб (36,2%); Дорнфельд (Тернове поле) – 606 (75,6%); Кальтвассер (Зимна вода) – 64 особи (11,7%); Лінденфельд (Липове поле) – 99 осіб (76,2 %); Острів – 77 осіб (4,7%); Райхенбах (Текучий потік) – 12 осіб (55,8 %); Розенберґ (Трояндова гора) – 70 осіб (34,3%); Фалькенштайн (Падаючий камінь) – 179 осіб (42,3%); Хоросно Нове – 126 осіб (72 %).
У міжвоєнний період, за часів панування Польщі, німецькі колоністи не могли розраховувати на підтримку уряду, їх добробут залежав від справності дії самої общини. Колонія Вайнберґен, як і більшість колоній Галичини, діяла по принципу самовистачальності і згуртованості. Тут було організовано щотижневу відправу в кірсі, початкову школу, яка знаходилась біля кірхи (тепер вул. Галицька, 59). Німецьке казино знаходилось на теперішній вул. І. Франка (тепер – будинок школяра). Під час фашистської окупації в цьому приміщенні з літа 1941 р. по 23 липня 1943 р. розміщувався єврейський трудовий табір.
Поляки переслідували колоністів, наприклад професора Людвіга Шнайдера, уродженця Винник, орендаря, який був активним діячем німецької громади. У німецькій колонії був організований хор, де німецька молодь співала рідні пісні. У 1927 р. польська поліція завела справу на власника магазину у Вайнберґені, за те, що він порушив закон про державну мову,  оскільки вивіска була складена українською та німецькою мовами.
 1931 р. у Винниках було 60 німців, які  проживали переважно у центрі міста. У 1938 р. – перед війною у Винниках вже проживало 367 колоністів.  
1 квітня 1933 р. ліквідовано гміну Вайнберґен Львівського повіту і воєводства, а її територію приєднано до міста Винники того ж повіту і воєводства. 
На 1 січня 1939 р. у Винниках з 6000 мешканців було 2600 українців-греко-католиків, 2800 поляків, 300 юдеїв і 300 німців та інших національностей, зростання кількості поляків зумовлене їхнім працевлаштуванням на тютюновій фабриці.
У цей період у Вайнберґені була, як зазначається у документах, приватна євангелістська однокласна загальна школа з німецькою мовою викладання, містилася вона у відповідному окремому приміщенні і мала достатнє матеріальне забезпечення. Як зазначалось у зверненні громади, якщо для утримання школи не вистачало внесків самої громади, на допомогу приходив шкільний фонд євангелістського костелу в Польщі. Дослідник Р. Луців наводить відомості і про кошторис школи у 1932 р. – 3 793 злотих.
У 1933 p., коли школа пройшла чергову перевірку (візитацію) та отримала дозвіл на продовження навчальної діяльності, її бюджет становив 3 800 злотих. На той час школу у Вайнберґені очолював Філіп Генріх Стальман (1893 р. н., проживав у Винниках з 1929 р.). Як свідчать документи, за його директорування відбулись ще дві візитації — у 1936 та 1939 pp. Під час першої з них Ф. Стальману закидали погане знання польської мови, про що свідчили помилки у вимові та письмі. Зокрема, на уроках польської мови він не користувався методичними посібниками, а історію та географію викладав не польською, як це передбачалося, а німецькою мовою.
Остання візитація школи  у травні 1939 p., засвідчила навчання в ній 22 учнів: 3 — у першому класі, 12 — у другому, 4 — у третьому, 3 — у четвертому. Перший і другий класи були однорічними, третій – дворічним, а четвертий клас, хоча згідно зі статутом і мав бути трирічним, насправді був однорічним. Учні ходили до четвертого класу лише один рік, а потім або завершували навчання, або переходили до шкіл третього ступеня у Винниках чи Львові. Шкільна кімната була великою і світлою. Оскільки виявлені під час попередньої перевірки недоліки так і не були виправлені (шкільна канцелярія не впорядкована, шкільна метрика — відсутня, декілька років не записувалася шкільна хроніка), шкільний інспектор Р. Янішевський відмовив німецькій громаді Винник затвердити Ф. Стальмана на посаді керівника на наступний термін.
За даними на 9 грудня 1931 р. в межах сучасної західної частини України, окрім Закарпаття, проживало 60 тис. німців.
З приєднанням Західної України у вересні 1939 р. почались переговори з німецьким урядом про депортацію німців. Ініціатива переселення німецьких колоністів з України належить Берліну. Переселенці мали поповнити трудові ресурси Рейху. Крім цього, німецьку молодь чекала служба  у військових структурах та спецпідрозділах, де були потрібні знання української, польської мови, умов життя і психології місцевого населення.
Репатріація галицьких німців до Рейху, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, почалася в грудні 1939 р. (4 грудня в лютеранській кірсі на вул. Зеленій у Львові відправили останню службу) і тривала до квітня 1940 р. Їм не казали, що на них чекає. Важким було прощання з домівками, що стали рідними, з обійстями, маєтками, які були нажиті ще їхніми предками за 150 років. Але найважчим було прощання з могилами рідних, які залишались лежати назавжди у винниківській землі.  За переказами старожилів Винник, при виселенні німці навіть забирали з собою цинкові труни з прахом своїх родичів.
Вже взимку в деяких колоніях власність була викуплена радянським урядом. Дозволяли брати з одного двору тільки одну фіру майна (іноді за хабар вдавалося домовитися з радянською владою і про дві), яке потім на території Польщі розкрадали. Кинувши решту майна напризволяще, німці назавжди залишити землю, яка стала для них Батьківщиною.
Жінок, дітей і літніх людей відправляли потягами до Перемишля, здебільшого в товарних вагонах, і дорога тривала до шести днів, адже час був воєнний. Чоловіки їхали на возах, тижнів два. Була зима. Репатріантів поселили в літніх таборах, легких дерев’яних будинках, бараках. Перед тим організували показове переселення частини німців і для пропаганди зробили репортаж, як вони там добре житимуть, і що всіх поселять разом. Насправді тих, хто повертався, нацисти розселювали на різних територіях, щоб населення змішувалося.
Гірка доля спіткала і винниківських німців. У лютому 1940 р. завершилося їх переселення у примусовому порядку (депортовані в центральну теперішню Польщу).



Прибутки, злоті
Видатки, злоті
1.
Кошти, виручені за оренду шкільного ґрунту
743

2.
Чинш за євангелістський дім
1 100

3.
Внески членів збору євангелістів
1 800

4.
Інші прибутки
150

5.
Пенсія для керівника школи

2 380
6.
Утримання шкільного будинку

160
7.
Опалення школи

150
8.
Платня обслуговуючому персоналу

80
9.
Витрати на пресу

12
10.
Витрати на шкільне приладдя

200
11.
Утримання євангелістського дому

200
12.
Пенсія для жінки колишнього учителя

360
13.
Внесок до пенсійного фонду

170
14.
Інші непередбачені видатки

81

Разом
3 793
3 793
Таблиця. Кошторис прибутків та видатків школи у Вайнберґені
Впродовж ХХ ст. німецькі колонії остаточно перестали існувати: більшість із них приєднано до ближніх міст та сіл: Острів і Розенберґ (Заріччя) – до м. Щирець, Хоросно Нове – до с. Хоросно Пустомитівського району. Спочатку Розенберґ мав статус передмістя Щирця і називався «Новий Щирець», але незабаром він почав існувати як самостійна німецька колонія. Окремі німецькі колонії перейменовано (наприклад, Дорнфельд – на с. Тернопілля, Лінденфельд – на с. Липівку Миколаївського району, Айнзідель – на с. Одиноке, Фалькенштайн – на с. Соколівка Пустомитівського району).
Німецький винниківський цвинтар (сьогодні парк на вул. Сахарова) діяв з 1785 р. по 1944 р.
Ось така коротка географія та історія німецьких поселень у Винниках, яку варто пам’ятати і шанувати. Адже винниківські німці разом з українцями проживали пліч-о-пліч, деякі з них навіть воювали в рядах Української Галицької Армії під час українсько-польської війни 1918—1919 рр. (наприклад Теодор Шустер — активний учасник творення ЗУНР). Як згадує Ярослав Левицький (збірник М. Влоха), деякі винниківські німці у 1918 р. перейшли безпосередньо з австрійської армії до УГА та й, пройшли з українцями всю Визвольну боротьбу, почували себе ще й навіть у часи німецької окупації в 1941—1944 рр. більше українцями, ніж німцями.

Специфіка етнічного складу населення Винник формувалась ще у довоєнний період. Річ у тім, що Винники отримали статус міста (за адміністративним критерієм) тільки у 1933 р.. У 1942 р. німецька влада ввела в адміністративні межі Львова м. Винники та близько 20 навколишніх сіл. Тому в складі його населення до війни, на відміну від інших міських поселень Галичини, налічувалось обмаль євреїв – усього 5%. Натоміcь частка українців у Винниках була суттєво вищою, ніж у Львові. Наприклад, 1939 р. українці становили 43,3% населення Винник. Частка українців виявилася високою також завдяки функціональному типу Винник. Це було насамперед промислове місто.

За даними В. Кубійовича (станом на 1. 01. 1939 р.) у Винниках проживало 6 000 осіб. З них – українців 2 600 осіб (43,3%), поляків – 2 800 осіб (46,7%), євреїв – 300 осіб (5%).З цього випливає, що німців було близько 300 осіб (5 %).

Радянський період. Одразу ж після вигнання німецьких окупантів, у середині 40-их років минулого століття, місто Винники  зазнало глибоких соціально-демографічних змін, викликаних насамперед переселенням жителів польської національності у Польщу та поселенням у місті й районі українських переселенців з українських земель Надсяння, Холмщини, Лемківщини, що відійшли до Польщі в результаті  українсько-польської угоди про обмін населенням від 9 вересня 1944 р.

Упродовж 1944–1947 рр. у Винники на постійне місце проживання прибуло 2 739 виселених українців. Значний вплив на етносоціальну та етнокультурну ситуацію в місті мало також організоване скерування в західні області УРСР значної кількості функціонерів владних структур та спеціалістів і кваліфікованих робітників народного господарства зі східних областей України, з Росії та союзних республік колишнього СРСР. Станом на 1945 р. ті, що прибули зі сходу, становили близько 18% у населенні міста. Національна структура населення м. Винники зазнала змін також у силу асиміляційних процесів, яким підпадали росіяни і поляки, представники інших національностей. Отже, після Другої світової війни у Винниках вже існувало міцне українське етнічне середовище, тому росіяни мігрували сюди не надто охоче.

У 1959 р. частка українського населення у Винниках була значно вищою, ніж частка українців у міському населенні області. Крім того, у Винниках жило доволі багато поляків. Отже, за період між 1959 і 1989  рр. кількість населення Винник зросла у 1,7 раза. 1959 р. у Винниках проживало 7 194 особи, а у 1989 р. вже – 12 017 осіб. Проте високого показника загального зростання чисельності мешканців Винник досягнуто не так шляхом  природного приросту, як завдяки механічному приросту. Певні зміни відбулися в національній структурі населення. Жителі неукраїнської національності, зокрема, росіяни та поляки підпадали природній асиміляції, що виявлялося не тільки в поширенні серед них української мови, а й у скороченні їх чисельності.

1959 р. у Винниках проживало: українців – 5 922 особи (82,3%), росіян – 722 (10 %), євреїв – 30 (0,4 %), поляків – 302 (4,2 %), білорусів – 32 (0,4 %), інші – 186 (2, 6 %).

1989 р. українців у Винниках різко збільшилось – 10 957 осіб (91,2%), у порівнянні з іншими національностями ситуація виглядала так: росіяни – 823 (6,8 %), євреї – 12 (0,1%), поляки – 127 (1,1%), білоруси – 67 (0,5%), інші – 31(0,3%).

Період Незалежності. У серпні 1991 р. Верховна Рада України, опинившись перед загрозою відновлення на українській землі авторитарного суспільства, проголосила незалежність України і вже 1 грудня 1991 р. Акт проголошення незалежності України був підтверджений волею українського народу на Всеукраїнському референдумі. Розпочалася нова ера історії етнічної спільноти. Але лише у першій половині грудня 2001 р. в Україні нарешті відбувся черговий перепис населення – перший в історії незалежної держави. Результати першого всеукраїнського перепису населення за критерієм національності виявилися сприятливими для незалежної України: адже за 1989–2001 рр. частка українців у складі населення підвищилася аж на 5,1%, подібна ситуація спостерігалася і у Винниках.

2001 р. українців у Винниках теж збільшилось у порівнянні з 1989 р.: українців – 12 318 осіб (95,4%), у порівнянні з іншими національностями ситуація виглядала так: росіяни – 459 осіб (3,6%),  поляки – 74 (0,6%), білоруси – 38 (0,3%), інші –  28 (0,2%).

У 2001 р. проживало 12 917 осіб. Станом на 2011 р., народжуваність становила 11,5 на 1000 осіб. На даний момент, у Винниках найбільша народжуваність у порівнянні з іншими районами Львова (включаючи смт. Брюховичі і смт. Рудно). Смертність становила 10,8 на 1 000 осіб (2011 р.). Отже, природний приріст у Винниках становив + 0,7 на 1 000 осіб (2011 р.). Більшість населення за етнічним складом становлять українці. Також проживають такі національності, як росіяни, поляки, вірмени, цигани, німці, білоруси та інші. До 2020-их рр. більшість жителів м. Винники були українці, вихідці з Закерзоння (тепер Польща) — української етнічної території загальною площею понад 20 тис. км², на якій проживало до виселення (1944 р.) понад 700 000 українців.

Кількість населення:  2010 р.  — 15 547 осіб, 2011 р. — 15 723; 2012 р. — 15 976; 2019 р. —  21 560. 

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання. Винники : ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2016. — 312 с.

*Байцар Андрій. Історія Винник в особах: Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с. 

Влох Михайло. Винники, Звенигород, Унів та довкільні села: історико-краєзнавчий збірник. -  1970, Чикаго (США).

 


1906 р. Польське  товариство "Сокіл"


 
1906 р. Польське «Towarzystwo Rodzina Winniki»

Немає коментарів:

Дописати коментар