Розстріли у Бабиному Яру стали трагічною сторінкою історії не лише єврейського народу, а й українського. За даними з архівів СБУ, тільки за два дні 29-30 вересня 1941 року у Бабиному Яру розстріляли 33 тисячі 741 особу. Серед розстріляних були українські націоналісти, священники, члени підпілля. У 1941—1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН. Усього протягом двох років тут було розстріляно від 100 до 150 тисяч осіб.
Домазар Зенон (Зиновій) (псевда: «Діброва», «Аркадій»; 13 липня 1913 р., м. Винники — 1943 р. (вересень), м. Київ, Бабин Яр) — крайовий провідник ОУН на Українських землях, 1940—1941 рр. — військовий референт Окружної Екзекутиви ОУН(м) Ярославського округу.
Головою Окружної Екзекутиви в Ярославі був Йосип Зелений, аж до німецько-радянської війни. Він підібрав собі добрих співпрацівників. Між співробітниками Зеленого вирізнявся своїми організаційними здібностями Зиновій Домазар — організатор і керівник військових вишколів. Ідейна, а при тому дуже скромна і спокійної вдачі людина, був одним з тих, що на них кожна організація будує свою силу.
Домазар Зенон входив до командного складу УПА «Поліська Січ» (підпільна збройна формація, створена влітку 1941 р. на Рівненщині отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем), був поручником. Як зазначає Ярослав Гайвас, до «Поліської Січі» в серпні 1941 р. ОУН (м) було вислано двох молодих старшин Зенона Домазара і Ярослава Черепка. А за даними Т. Справорського до бульбівського штабу тоді було вирішено вислати п’ять старшин із військового керівництва ОУН. Ними були З. Домазар-Діброва, І. Чубчик-Кедюлич, Кун, Колій та Пот. За Іваном Ольховським: «Після здобуття бульбівськими відділами 15 серпня 1941 року міста Олевська, проголошення тут української влади, в УПА «Поліська Січ» відбулася реорганізація. З лав повстанців звільнено недисциплінований елемент. Окремі старшини вирішили залишити «Поліську Січ» через особисті причини, а також через перехід на іншу службу. Серед тих, хто залишив бульбівців були і старшини-мельниківці. Наприклад, Зиновій Домазар переїхав до Києва, де підключився до організаційної мережі ОУН(м), а в 1942 році став крайовим провідником ОУН(м) на Центральних українських землях».
Неспростовним і незаперечним фактом є те, що під час німецької окупації Києва в 1941—1943 рр. були схоплені гестапо та знищені у Бабиному Яру 621 член Організації Українських Націоналістів, які діяли в антинацистському підпіллі і в умовах війни та окупації намагалися закладати фундамент для відродження незалежної Української держави. Серед них було страчено видатну українську поетесу, керівника Спілки українських письменників, головного редактора тижневика «Літаври» Олену Телігу та її чоловіка – інженера і відомого кобзаря Михайла Телігу.
Протягом зими 1942 р. українським націоналістам було завдано непоправного удару. Однак, підпільна мережа ОУН(м) у Києві продовжувала свою діяльність. Зиновій Домазар був призначений керівництвом СБ крайовим провідником ОУН на СУЗ.
Влітку 1943 р. Зиновій Домазар потрапляє до гестапо. Ймовірно, його арештували на початку липня 1943 р. й утримували у тюрмі гестапо на Короленка, 33, до початку вересня, після чого ростріляли. На стіні тюремної камери №30, органами НКВС після вступу до Києва, було виявлено і зафіксовано короткий напис: «Дом Зен 5.7.43 р. – 5.9.43 р. Бог і Україна». Скорочення з великою ймовірністю можна розшифрувати як «Домазар Зеновій».
Винників Наталя Сидорівна (2 лютого 1920 р., м. Винники — травень ? 1943 р., м. Київ, Бабин Яр) — провідний діяч ОУН. Навчалася в гімназії ім. Іллі та Іванни Кокорудзів «Рідної Школи» (в радянський період це – школа №5). Там очолювала шкільну організацію ОУН, мала псевдо «Ада».
Після закінчення гімназії — заарештована НКВС 6 вересня 1940 р. НКВС користувалося архівами польської поліції, звідки черпало інформацію про українських націоналістів, неблагонадійних для польської влади, і зразу ж визнавали їх і своїми ворогами. Органи НКВС у 1940 р. провели у Львові тотальні арешти української інтелігенції, переважно студентів львівських навчальних закладів, та ініціювали показовий політичний процес, що дістав назву «Процесу – 59» (п’ятдесяти дев’ятьох) за кількістю підсудних. Слідство тривало понад чотири місяці.
Цей великий політичний процес відбувся 15—18 січня 1941 р. у Львові у приміщенні обласного управління НКВС (тогочасна вул. Пелчинська, тепер — вул. Вітовського). Тоді перед московсько-радянським судом постали 59 молодих українців, віком від 16 до 30 років. Їх обвинувачували в приналежності до Організації Українських Націоналістів та в антирадянській діяльності.
Московські ідеологи сподівалися зламати, покарати одних і налякати всіх інших, хто мріяв про самостійну Україну. Натомість дістали яскраве свідчення високого, незламного українського патріотичного духу.
Всі учасники «Процесу – 59» сміливо й стійко заявляли про права українського народу на своїй землі.
Матеріали кримінальної справи «Процесу – 59» із 19 томів сьогодні зберігаються в управлінні СБУ у Львівській області.
В офіційних документах читаємо: «Більшість засуджених як на попередньому слідстві, так і на судовому засіданні не визнавали себе винними і не покаялись, а навпаки — заявляли у суді, що вони були і залишаються непримиренними ворогами радянської влади і у майбутньому, якщо буде така можливість, за будь-яких умов будуть вести боротьбу проти радянської влади…». У результаті того судилища до смертної кари засуджено 42 осіб, серед них — 11 дівчат (Ганна Боднар, Олена Волошин, Марта Грицай, Ірина Зубач, Володимира Ковалюк, Дарія Коверко, Любов Комар, Людвига Малащук, Ірина Пик і Олена Столяр, яка замордована іншим окупантом, гине в берлінській тюрмі). Серед засуджених до розстрілу дівчат була і Наталя Винників.
Сторінка протоколу з допитів Наталі, збереглася в архіві. Там, де мав стояти підпис, дівчина записує Декалог Українського Націоналіста і додає: «На підставі Заповідей, я, провідник ОУН в школі № 5, моє псевдо — «Ада», не хочу розказувати слідству правди, не бажаю називати учасників організації, якими я керувала, не бажаю розказувати слідству про свою роботу в Організації Українських Націоналістів. Бажаю бути надалі вірною своїй організації, слідству я нічого більше не скажу, бо я хочу, щоби була Самостійна Україна. Остаюсь на позиціях оунівської влади. Наталя Винників. Львів, 10. ХІ. 1940 р.». Її також засудили до розстрілу. Згодом Рішенням Колегії Верховного суду СССР від 15 березня 1941 р. покарання було «пом’якшене».
Наталі Винників смертну кару замінили на 10 років концтаборів і 5 років
позбавлення прав. З Бригіток частину засуджених перевезли в бердичівську тюрму.
З наближенням фронту, у липні 1941 р., коли німці бомбардували місто, Наталя
разом з групою в’язнів вибралася на волю. Енкаведисти, відступаючи, підпалили
тюрму і закидали її гранатами. Небагатьом вдалося врятуватися.
Після визволення Наталя Винників продовжує боротьбу в лавах ОУН, тепер уже проти німецьких окупантів. З похідними групами ОУН українську націоналістку направили на Східну Україну. Завдання похідних груп — організовувати населення східних регіонів на боротьбу з фашистами, за самостійну Україну. Восени 1942 р. у Києві гестапо заарештувало Наталю Винників. Разом з іншими патріотами її розстріляли у Бабиному Яру.
ЛІТЕРАТУРА
Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. – Винники:ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2016, 312 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар