Український Перемишль. Собор Святого Івана Хрестителя – IV: історія та сучасність.

Собор Святого Івана Хрестителя – IV (між 1784–1946 роками головний храм греко-католицької Перемиської єпархії, нині парафіяльний костел святої Терези при монастирі ордену отців кармелітів босих) — пам'ятка сакральної архітектури XVII-XX століть. Фундатором храму був польський шляхтич, подільський воєвода Мартин Красицький (1574—1633). Початок будівництва 1620 р. Храм  збудували у 1630 р. за кресленнями італійського архітектора Галєаццо Апіані. Храм романської структури, збудований з твердого матеріалу у вигляді хреста. Польський дослідник Ян К. Островський припускає, що автором більшості предметів декору костелу був «приятель Пінзеля» — правдоподібно, його близький співробітник, твори якого схожі на предмети з церкви Покрови, костелу Успіння ПДМ (Бучач), костелів Наварії, бернардинців у Дуклі.

1880 р. (FB Закерзонська Україна)

1910 р. Автор v. J. Lövy

1880-1890 рр. [4].

          Передісторія.
 До 1398 р. на цьому місці знаходилася православна церква (назва невідома). Фото 1.

Наприкінці ХVІII ст. перед українцями Перемишля постала необхідність будови нової церкви.

На цю ціль єпископ призначив кошти, зібрані за часів свого попередника, єпископа Онуфрія Шумлянського, збирані на будову духовної семінарії. Спершу А. Шептицький вирішив збудувати вежу-дзвіницю і в 1776–1776 рр. її збудували. Будову провадив кафедральний парох о. Василь Ганчаківський[1].

1900-1915 рр. [4].

Фото 1. (https://www.facebook.com/Przemysl1331)

Анастасій Шептицький (Перемиський єпископ УГКЦ (1762–1779) помирає у 1779 р. і до будови нової церкви приступити не встиг. Тоді ж розібрали і стару церкву. Ураїнці Перемишля почали готуватися для будівництва нової церкви (придбали цеглу і вапно). Проект нової церкви створив уже наступний Перемиський єпископ (1785-1793 рр.) Максиміліан Рило.

Розв’язка цієї важливої справи наступила несподівано.

1900 р. [4].

Фрагмент старого міста. 1920-1939 рр.[4].

Після смерті єпископа Атанасія Шептицького духовенство намагалося заручитися фінансовою підтримкою в побудові нової катедри від імператриці Марії Терезії, проте 29 листопада 1780 року вона померла. Її наступник імператор Йосип ІІ 1781 року особисто відвідав Перемишль і довідався про нагальну потребу будівництва нового греко-католицького собору. Водночас уряд коронної землі запропонував перемиському духовенству звернутися до імператора з поданням про передачу під потреби катедри колишнього єзуїтського храму і колегії. Натомість духовенство звернулося до цісаря з побажанням отримати колишню кармелітську святиню. 24 квітня 1784 року надвірним декретом імператор Йосип ІІ призначив на соборну церкву Івана Хрестителя колишній храм ордену отців кармелітів босих, а приміщення вивільненого римо-католицькими монахами монастиря на резиденцію єпископа і катедрального духовенства. 28 червня 1784 року комплекс колишнього монастиря кармелітів босих був офіційно переданий греко-католикам. Водночас перемиське духовенство звернулося до влади з петицією щодо необхідності побудови на місці старого собору нової міської парафіяльної церкви, на що отримало негативну відповідь. 13 серпня 1784 року відбувся аукціон з продажу площі і матеріалів старої церкви[2].

Тодішня влада Перемишля забрала в греко-католиків площу і матеріали під будову храму на Владичу, а також привласнила зібрані гроші на її спорудження. Єпископ Максиміліян Рилло був змушений перебрати колишній кармелітський костел. Розпочалася його перебудова під потреби храму східного обряду, а переосвячення відбулося у липні 1785 р.

1920-1939 рр.[4] 

Між осінню 1939 та літом 1941. Видно кордон по Сяну між СРСР та Німеччиною, фото зроблене із німецького боку. (FB Закерзонська Україна)

Історія. 

5 липня 1785 р., архипресвітер отець Андрій Якубинський,  провів перше Богослужіння в українсько-візантійському  обряді. Невдовзі появилася необхідність побудови дзвіниці. Збудували її з дерева цього ж року, однак вже у 1829 р. буря її сильно пошкодила, а у 1834 р. вона остаточно розвалилася. У 1837–1841 рр. збудували нову муровану дзвіницю і в кінці квітня 1841 р. повісили на ній дзвони зі старої вежі. У ці ж роки змінено на сучасний вхід до церкви (раніше були 76 дерев’яних незручних сходин).

1880 р. приступили до повної обнови церкви. Керував роботами  крилошанин о. Юзичинського. Реставрацію почали від даху, було вирішено замість маленької бані спорудити велику.
План і кошторис на велику баню  зробив будівничий Іван Лапинський (22.03.1880 р.). Наступного 1881 р. о. Юзичинський запросив з Відня архітектора Карла Кеніґа (König) з метою оглядин кафедральної церкви і розробки проекту її обнови. Проф. Кеніґ розробив проект, вибрав фірми і митців. 4 статуї при вході до церкви виконав львівський скульптор Юліан Марковський[6].

Перемиську кафедральну церкву  обновили справді величаво, так що, щодо внутрішнього оформлення її вважали найкращою в Галичині. Храм кармелітів був престольною церквою аж до депортації українців з Перемишля (1946 р.).

1960-1962 рр.[4].

В 1925 р., згідно з конкордатом Польщі з Ватиканом, власність цієї святині греко-католикам була визнана беззастережною як катедральна церква Перемишльського владики. В міжвоєнний час XX ст. ніхто не ставив під сумнів приналежність цієї власності УГКЦ. Не можна не згадати постатей цього періоду, зокрема, о.мітрата Василя Пинила, домового прелата папи (високий титул для священнослужителя), який служив у колишній катедрі і в момент нападу прокомуністичного бандитського угрупування молився на колінах. У своїй статті Мирослава Ляхович наводить свідчення племінниці цього священика Юлії Гусар: коли ті нападники побачили таку поставу греко-католицького священика, то «самі стають на коліна у храмі. …Про віру отця Василя і про нього самого ходили легенди. Він жив дуже благочестиво та скромно, і не тільки українці, а й поляки вважали його святим, після смерті ходили молитися на його могилу, називаючи отця мітрата «другим Христом». Василь Пинило був професором у Богословській католицькій семінарії, автором рецензій до багатьох релігійних книг. Його пам’ятають як благодійника, бо отець не раз допомагав бідним сім’ям і студентам.». До речі, при катедрі до 1946 року існувало таємне товариство «Собор Крилоса», членів якого називали крилошанами. «Про діяльність таємного товариства відомо, що його членами були священики з катедри, зокрема мітрат Василь Пинило. …Ніхто з крилошанів не розголошував мети своєї діяльності, не знайдено жодного програмного документа «Собору Крилоса». 
За словами Володимира Качмарського, «Собор Крилоса» був створений свідомим греко-католицьким духовенством для збереження і пропагування ідеї української церкви та державності», ‒ пише на сторінках «Українського тижня» Мирослава Ляхович. Інші священнослужителі катедри в міжвоєнний період теж займалися просвітницькою діяльністю, писали чисельні рецензії на різні праці. Загалом повнішу картину про духовенство Перемишльської єпархії можна відтворити з допомогою нової монографії ректора УКУ о. д-ра Богдана Праха Він наводить таку статистику: Перемиська єпархія тоді налічувала 45 деканатів, 640 парафій та 1 159 380 вірних; духовні послуги несло 746 священиків і керували нею два владики. Катедральна капітула нараховувала 5 крилошан-прелатів, 3 – соборних і 7 – почесних крилошан [5].

Найважчі часи настали для українців у Перемишлі після приходу більшовиків у 1944. З 1945 р. уряд комуністичної Польщі проводить брутальне вигнання з прабатьківських земель українців з Посяння й Лемківщини до СРСР. 26 червня 1946 р. з єпископського палацу силою викрадено єпископа Йосафата Коциловського і передано в руки НКВД.

1962 р.[4].

1962 р.[4].

1968 р.[4].

1980-ті рр. (FB Закерзонська Україна)

Священномученик Йосафат Коциловський (1876 – 1947).

  2000-2005 рр.[4].

Народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Богословські студії закінчив у Римі в 1907 р. і згодом, 9 жовтня того ж року, отримав єрейські свячення. Швидко по тому був призначений віце-ректором і професором богослов’я Духовної семінарії в Станіславові. У 1911 р. вступає до новіціату отців василіян. Його архиєрейські свячення відбулися 23 вересня 1917 р. у Перемишлі відразу ж після повернення Митрополита Андрея Шептицького з російського полону. У вересні 1945 р. польська комуністична влада заарештувала його, а 26 червня 1946 р., після повторного арешту, його силоміць вивезли до СРСР й ув’язнили в київській тюрмі. Упродовж всього свого життя владика був непохитний у служінні та утвердженні Христової віри, у її зростанні в людських душах. Помер як мученик за віру 17 листопада 1947 р. у концтаборі Чапаєва біля Києва.1977 р. його тіло перевезли у Львів, але перепоховували сім разів, бо КДБ хотів його знищити. У 2001 року Папа Іван Павло ІІ у Львові проголосив єпископа Йосафата (Коциловського) блаженним Католицької Церкви. 31 травня 2013 р. частина мощей блаженного Йосафата перевезена зі Стрия у Перемишль.13 червня 2013 р., міська рада м. Перемишля прийняла рішення про найменування вулиці «Блаженного єпископа Йосафата Коциловського». Цю назву одержала частина вулиці, на якій розташований теперішній архікатедральний собор УГКЦ та палата перемишльських владик, збудована в 1900 р. Після 1946 р. будинок перебудували і використовували як Національний музей перемишльської землі. 4 квітня 2001 р. палати повернули у власність Перемишльської архієпархії УГКЦ.

27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Перемишльської єпархії Григорій Лакота та члени перемишльського греко-католицького капітулу.

Блаженний Григорій Лакота (31 січня 1883 р., Голодівка (тепер Задністряни) на Львівщині — 12 листопада 1950, концтабір Абезь, Росія) — український релігійний діяч. Єпископ-помічник Перемишльський УГКЦ. Ректор Перемишльської духовної семінарії. Жертва сталінського терору. Незаконно засуджений на 10 років ув'язнення, вивезений до Комі АРСР. На Сибіру владика намагався взяти на себе найважчу роботу й полегшити муки іншим. Італійський священик о. Петро Леоні, що також був на каторзі в Сибіру, у своїх споминах пише: «На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемишльський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот» (1959). Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ. Відтак улітку 2001 р. його нетлінні останки були перевезені з Абезі до Львова в каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де мощі й покоїлись увесь цей час. А торжественне перенесення їх у храм Різдва Пресвятої Богородиці відбулося в неділю 11 жовтня.

Слідом за цим єпископська палата і кафедральна церква з усім устаткуванням, старовинними портретами єпископів і унікальним архівом упродовж трьох днів була спеціально виставлена на грабунок місцевим населенням. Ці події детально описує монахиня Василія Сивч у книзі споминів “Останні дні українського Перемишля”.

  2016р. (листопад). Фото автора

1946 р. повернулися ченці-кармеліти. Поляки при вході до катедри демонтували статуї святих українського народу, а також св. Василія Великого, св. Івана Золотоустого, свв. Кирила і Методія (тепер ці просвітителі слов’ян «стоять» при вході нової української катедри). В середині храму зняли іконостас, стягнули ікони й ліквідували усі українські таблиці, серед них пропам’ятну – з нагоди 100-ліття від дня народження українського поета о. Маркіяна Шашкевича.7 липня 1952 р. польський уряд видав постанову про посилення боротьби з церквою та духовенством.  Костел і монастир перейшов у державну власність. Ченців було вночі вивезено, проте невдовзі вони отримали дозвіл використовувати частину монастирських приміщень для нагляду над костелом. У монастирі організували інтернат для навчання медиків-лаборантів, який працював до 1989 р. Внаслідок політичних змін наприкінці 80-их рр. кармеліти змогли провести інтенсивні будівельно-ремонтні роботи у костелі, знищуючи українські сліди.

2016р. (листопад). Фото автора

З кінця 1950-их років деякі греко-католицькі священики домагалися повернення катедри, але їхні зусилля були безуспішні.

На початку 90-их років тривав конфлікт між українцями й «оборонцями польського косцьола», яких підтримували монахи кармеліти щодо права власності на цю святиню. Питання про нову катедру УГКЦ, як ми зазначали вище, розв’язав св. Папа Іван Павло II, якого, до речі, під час його паломництва до Перемишля затяті активісти «оборони» не пустили до костела св. Терези. В подальшому стару катедру Ватикан передав у власність ордену монахів кармелітів, які продовжили «боротьбу» із залишками східних елементів, зокрема, зняли купол, на якому демонтували хрест вагою 150 кілограмів, який містив 50 (!) кілограмів золота. Б.Білий з болем констатує, що цього виявилося замало і ще повішали таблиці антиукраїнського змісту [5].

Таким чином колишня українська катедра була втрачена для  греко-католиків.

Втрачені цінності (за Мирославом Ляховичем "Летючий голландець українства")

Фото. «Хранитель» корони Данила Галицького. Отець мітрат Василь Пинило

В одному зі своїх листів Федір Шумеляк, земляк і товариш отця мітрата Василя Пинила, пише про двері, які відчинялись, коли отець Василь натискав якусь тільки йому відому точку в стіні. Через отвір униз вели сходи до вузької довгої темної кімнати. В стіні приміщення містились замкнені на ключ ніші. Очевидно, йдеться про місце, де були заховані коштовності, які за переказами утримувались при бібліотеці. Сама ж бібліотека знаходилась при греко-католицькій капітулі катедрального храму. Отож, у спеціальному приміщенні бібліотеки тримали коштовні речі серед яких – окований золотом трираменний хрест – подарунок молдавського воєводи Іона Олександра, два омофори, епітрахиль, подаровані Богданом Хмельницьким, та корона, надіслана папою Інокентієм IV князю Данилові Романовичу, якою він коронувався в місті Дорогочині на Підляшші в 1233 році. Цю корону, перероблену на єпископську митру, можна було побачити на голові перемиського єпископа Йосафата Коциловського тільки на великі свята.
Саме отець Пинило завідував цією бібліотекою та всіма дорогоцінними речами, схованими в ній. Недарма деякі жителі Перемишля називали його хранителем корони Данила Галицького. Ярослав Пащак у своїх спогадах детально описує бібліотеку: «Вона містилась у великому та високому залі, заповненому перегородками, що сягали стелі. На полицях перегородок розміщалися книжки, а у великих шафах – старовинні акти. Цінні та рідкісні рукописи лежали в столі під склом, прикріплені ланцюжком, щоб учені, які приїжджали, користуючись, не привласнювали їх».
Після Другої світової війни... пропала і бібліотека разом зі всіма коштовностями. Отець мітрат Степан Дзюбина, який теж жив у той час при кафедральному соборі в Перемишлі, у своїх спогадах припускає, що частина бібліотеки відійшла у власність Варшавського університету, а частину відібрала радянська військова адміністрація. Щодо схованих у бібліотеці дорогоцінностей виникає багато суперечок, чи існували вони взагалі: Богдан Гук переконаний, що, найімовірніше, це просто гарна легенда.

Джерела

1.Грицак Є. Перемишль тому сто літ. – Перемишль, 1936. – 32 с.

2. Лакота Г. Дві престольніі церкви перемиські. – Перемишль, 1937. – 80 с.

3. Перемисько-Варшавська архиєпархія УГКЦ – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://cerkiew.org

4. Портал Фото Польща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.

5. Скленар Ігор. «Там де срібнолентний Сян пливе…»: у храмах українського Перемишля – Електронний ресурс. – Режим доступу:  http://risu.org.ua/article_print.php?id=62438&name=religious_region&_lang=ua&

6.Теліш Павло. УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У КНЯЖОМУ ПЕРЕМИШЛІ. САКРАЛЬНІ СПОРУДИ – Електронний ресурс. – Режим доступу:http://pavlotelish.blogspot.com/