Українські катедри Перемишля: історія та сучасність

Перемишль є одним з найдавніших на галицьких землях центром українських єпископів. У Перемишлі протягом усієї його історії були резиденції українських православних та греко-католицьких  єпископів. 

В період Київської Русі це місто було важливим адміністративним, духовним та торгівельним центром. У XIV ст. його в насильницький спосіб приєднали до Королівства Польського. В пізньому середньовіччі Перемишль розвивався як торговельний та ремісничий центр. Після Першого поділу Польщі в 1772 році місто увійшло до складу Австрійської імперії та відродженого в її рамках Королівства Галичини та Володимерії. Новий поштовх для розвитку Перемишль отримав у зв’язку із будівництвом в XIX ст. знаменитої фортеці. У 1887 році почала діяти українська Перемишльська гімназія, після чого місто отримало неформальну назву «Галицьких Афін». В 1918 році українці намагалися взяти владу у свої руки, та поляки у воєнний спосіб цьому перешкодили [Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. ‒ Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. ‒ 368 с.].

Дослідник Богдан Білий в історичному нарисі « Церкви Перемишля на протязі віків [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Перемишльсько-Варшавської архиєпархії УГКЦ: cerkiew.org» пише: «Не було кварталу у Перемишлі, де б не була українська церква.». Він наводить таку статистику: протягом IX-XX ст. побудовано в самому місті й околицях більше 30-ти церков. Новішу статистику про святині Перемишля подає журналіст Павло Солодько «Мандрівка до Перемишля і околиць. Екскурсія вихідного дня [Електронний ресурс ] // Сайт «Історична правда». – 07.06.2013. – Режим доступу до статті: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/7/125232/»: «Оскільки Перемишль був регіоном, де постійно змагалися Польща і Русь (Україна), королівська влада постійно будувала костели, щоб звеличити католицьку віру. У сьогоднішньому місті ‒ 27 костелів, 2 храми УГКЦ і 2 православних. Це на 70 тисяч мешканців. Відсотково костелів на душу населення більше хіба що у Ватикані, за що Перемишль і отримав титул «другого Ватикану».

Собор святого Івана Хрестителя — I — зразок староруської (староукраїнської) сакральної архітектури, збудований у 1119—1124 роках князем Володарем Ростиславичем на Замковій горі в Перемишлі. У 1460 р. церкву розібрали, використавши каміння для будівництва костелу в місті, причому кожен камінь везли спочатку до Сяну, щоб відмити з «гріхів схизматиків».

Собор святого Івана Хрестителя — II — дерев'яний храм, що існував у перемиській руській (українській) дільниці Владиче між 1500 — 1535 роками. 1535 року святиня разом з ризами й ерекційними грамотами згоріла під час загальноміської пожежі.

Собор святого Івана Хрестителя — III — мурований триконх візантійсько-атонського типу з елементами ґотичної архітектури, що був збудований на місці попередньої катедри. Будівництво нового мурованого собору відбувалося під зверхністю єпископа Антонія Радиловського. Близько 1540 р. храм був завершений. 1691 р. владика Інокентій Винницький прийняв Берестейську унію. З 1693 р. святиня набула статусу головного храму перемиського єпископа Унійної Київської митрополії. Розібраний 1780 року з огляду на аварійний технічний стан.

Собор Святого Івана Хрестителя – IV (між 1784–1946 роками головний храм греко-католицької Перемиської єпархії, нині парафіяльний костел святої Терези при монастирі ордену отців кармелітів босих) — пам'ятка сакральної архітектури XVII-XX століть.

Передісторія. До 1398 р. на цьому місці знаходилася православна церква (назва невідома). Після зникнення храму, яке, очевидно, було пов'язане із, підтримуваною польською державою, експансією римо-католицької церкви, територію храму передано ордену кармелітів, котрі почали будову своєї споруди. Фундатором нового храму став подільський воєвода Мартин Красицький (1574—1633). Початок будівництва 1620 р. Храм  збудували у 1630 р. за кресленнями італійського архітектора Галєаццо Апіані. Храм романської структури, збудований з твердого матеріалу у вигляді хреста. Польський дослідник Ян К. Островський припускає, що автором більшості предметів декору костелу був «приятель Пінзеля» — правдоподібно, його близький співробітник, твори якого схожі на предмети з церкви Покрови, костелу Успіння ПДМ (Бучач), костелів Наварії, бернардинців у Дуклі.

Наприкінці ХVІII ст. перед українцями Перемишля постала необхідність будови нової церкви.

На цю ціль єпископ призначив кошти, зібрані за часів свого попередника, єпископа Онуфрія Шумлянського, збирані на будову духовної семінарії. Спершу А. Шептицький вирішив збудувати вежу-дзвіницю і в 1776–1776 рр. її збудували. Будову провадив кафедральний парох о. Василь Ганчаківський [1].

Анастасій Шептицький (Перемиський єпископ УГКЦ (1762–1779) помирає у 1779 р. і до будови нової церкви приступити не встиг. Тоді ж розібрали і стару церкву. Українці Перемишля почали готуватися для будівництва нової церкви (придбали цеглу і вапно). Проект нової церкви створив уже наступний Перемиський єпископ (1785-1793 рр.) Максиміліан Рило.

Розв’язка цієї важливої справи наступила несподівано.

Після смерті єпископа Атанасія Шептицького духовенство намагалося заручитися фінансовою підтримкою в побудові нової катедри від імператриці Марії Терезії, проте 29 листопада 1780 року вона померла. Її наступник імператор Йосип ІІ 1781 року особисто відвідав Перемишль і довідався про нагальну потребу будівництва нового греко-католицького собору. Водночас уряд коронної землі запропонував перемиському духовенству звернутися до імператора з поданням про передачу під потреби катедри колишнього єзуїтського храму і колегії. Натомість духовенство звернулося до цісаря з побажанням отримати колишню кармелітську святиню. 24 квітня 1784 року надвірним декретом імператор Йосип ІІ призначив на соборну церкву Івана Хрестителя колишній храм ордену отців кармелітів босих, а приміщення вивільненого римо-католицькими монахами монастиря на резиденцію єпископа і катедрального духовенства. 28 червня 1784 року комплекс колишнього монастиря кармелітів босих був офіційно переданий греко-католикам. Водночас перемиське духовенство звернулося до влади з петицією щодо необхідності побудови на місці старого собору нової міської парафіяльної церкви, на що отримало негативну відповідь. 13 серпня 1784 року відбувся аукціон з продажу площі і матеріалів старої церкви [2].

Тодішня влада Перемишля забрала в греко-католиків площу і матеріали під будову храму на Владичу, а також привласнила зібрані гроші на її спорудження. Єпископ Максиміліян Рилло був змушений перебрати колишній кармелітський костел. Розпочалася його перебудова під потреби храму східного обряду, а переосвячення відбулося у липні 1785 р.

Історія. 5 липня 1785 р., архипресвітер отець Андрій Якубинський,  провів перше Богослужіння в українсько-візантійському  обряді. Невдовзі появилася необхідність побудови дзвіниці. Збудували її з дерева цього ж року, однак вже у 1829 р. буря її сильно пошкодила, а у 1834 р. вона остаточно розвалилася. У 1837–1841 рр. збудували нову муровану дзвіницю і в кінці квітня 1841 р. повісили на ній дзвони зі старої вежі. У ці ж роки змінено на сучасний вхід до церкви (раніше були 76 дерев’яних незручних сходин).

1880 р. приступили до повної обнови церкви. Керував роботами  крилошанин о. Юзичинського. Реставрацію почали від даху, було вирішено замість маленької бані спорудити велику.

План і кошторис на велику баню  зробив будівничий Іван Лапинський (22.03.1880 р.). Наступного 1881 р. о. Юзичинський запросив з Відня архітектора Карла Кеніґа (König) з метою оглядин кафедральної церкви і розробки проекту її обнови. Проф. Кеніґ розробив проект, вибрав фірми і митців. 4 статуї при вході до церкви виконав львівський скульптор Юліан Марковський [6].

Перемиську кафедральну церкву  обновили справді величаво, так що, щодо внутрішнього оформлення її вважали найкращою в Галичині. Храм кармелітів був престольною церквою аж до депортації українців з Перемишля (1946 р.).

В 1925 р., згідно з конкордатом Польщі з Ватиканом, власність цієї святині греко-католикам була визнана беззастережною як катедральна церква Перемишльського владики. В міжвоєнний час XX ст. ніхто не ставив під сумнів приналежність цієї власності УГКЦ. Не можна не згадати постатей цього періоду, зокрема, о. мітрата Василя Пинила, домового прелата папи (високий титул для священнослужителя), який служив у колишній катедрі і в момент нападу прокомуністичного бандитського угрупування молився на колінах. У своїй статті Мирослава Ляхович наводить свідчення племінниці цього священика Юлії Гусар: коли ті нападники побачили таку поставу греко-католицького священика, то «самі стають на коліна у храмі. …Про віру отця Василя і про нього самого ходили легенди. Він жив дуже благочестиво та скромно, і не тільки українці, а й поляки вважали його святим, після смерті ходили молитися на його могилу, називаючи отця мітрата «другим Христом». Василь Пинило був професором у Богословській католицькій семінарії, автором рецензій до багатьох релігійних книг. Його пам’ятають як благодійника, бо отець не раз допомагав бідним сім’ям і студентам.». До речі, при катедрі до 1946 року існувало таємне товариство «Собор Крилоса», членів якого називали крилошанами. «Про діяльність таємного товариства відомо, що його членами були священики з катедри, зокрема мітрат Василь Пинило. …Ніхто з крилошанів не розголошував мети своєї діяльності, не знайдено жодного програмного документа «Собору Крилоса».

За словами Володимира Качмарського, «Собор Крилоса» був створений свідомим греко-католицьким духовенством для збереження і пропагування ідеї української церкви та державності», ‒ пише на сторінках «Українського тижня» Мирослава Ляхович. Інші священнослужителі катедри в міжвоєнний період теж займалися просвітницькою діяльністю, писали чисельні рецензії на різні праці. Загалом повнішу картину про духовенство Перемишльської єпархії можна відтворити з допомогою нової монографії ректора УКУ о. д-ра Богдана Праха Він наводить таку статистику: Перемиська єпархія тоді налічувала 45 деканатів, 640 парафій та 1 159 380 вірних; духовні послуги несло 746 священиків і керували нею два владики. Катедральна капітула нараховувала 5 крилошан-прелатів, 3 – соборних і 7 – почесних крилошан [5].

Найважчі часи настали для українців у Перемишлі після приходу більшовиків у 1944 р. З 1945 р. уряд комуністичної Польщі проводить брутальне вигнання з прабатьківських земель українців з Посяння й Лемківщини до СРСР. 26 червня 1946 р. з єпископського палацу силою викрадено єпископа Йосафата Коциловського і передано в руки НКВД.

Помер як мученик за віру 17 листопада 1947 р. у концтаборі Чапаєва біля Києва. 1977 р. його тіло перевезли у Львів, але перепоховували сім разів, бо КДБ хотів його знищити. У 2001 року Папа Іван Павло ІІ у Львові проголосив єпископа Йосафата (Коциловського) блаженним Католицької Церкви. 31 травня 2013 р. частина мощей блаженного Йосафата перевезена зі Стрия у Перемишль.13 червня 2013 р., міська рада м. Перемишля прийняла рішення про найменування вулиці «Блаженного єпископа Йосафата Коциловського». Цю назву одержала частина вулиці, на якій розташований теперішній архікатедральний собор УГКЦ та палата перемишльських владик, збудована в 1900 р. Після 1946 р. будинок перебудували і використовували як Національний музей перемишльської землі. 4 квітня 2001 р. палати повернули у власність Перемишльської архієпархії УГКЦ.

27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Перемишльської єпархії Григорій Лакота та члени перемишльського греко-католицького капітулу.

Слідом за цим єпископська палата і кафедральна церква з усім устаткуванням, старовинними портретами єпископів і унікальним архівом упродовж трьох днів була спеціально виставлена на грабунок місцевим населенням. Ці події детально описує монахиня Василія Сивч у книзі споминів “Останні дні українського Перемишля”.

1946 р. повернулися ченці-кармеліти. Поляки при вході до катедри демонтували статуї святих українського народу, а також св. Василія Великого, св. Івана Золотоустого, свв. Кирила і Методія (тепер ці просвітителі слов’ян «стоять» при вході нової української катедри). В середині храму зняли іконостас, стягнули ікони й ліквідували усі українські таблиці, серед них пропам’ятну – з нагоди 100-ліття від дня народження українського поета о. Маркіяна Шашкевича. 7 липня 1952 р. польський уряд видав постанову про посилення боротьби з церквою та духовенством.  Костел і монастир перейшов у державну власність. Ченців було вночі вивезено, проте невдовзі вони отримали дозвіл використовувати частину монастирських приміщень для нагляду над костелом. У монастирі організували інтернат для навчання медиків-лаборантів, який працював до 1989 р. Внаслідок політичних змін наприкінці 80-их рр. кармеліти змогли провести інтенсивні будівельно-ремонтні роботи у костелі, знищуючи українські сліди.

З кінця 1950-их років деякі греко-католицькі священики домагалися повернення катедри, але їхні зусилля були безуспішні.

На початку 1990-их років тривав конфлікт між українцями й «оборонцями польського косцьола», яких підтримували монахи кармеліти щодо права власності на цю святиню. Питання про нову катедру УГКЦ, як ми зазначали вище, розв’язав св. Папа Іван Павло II, якого, до речі, під час його паломництва до Перемишля затяті активісти «оборони» не пустили до костела св. Терези. В подальшому стару катедру Ватикан передав у власність ордену монахів кармелітів, які продовжили «боротьбу» із залишками східних елементів, зокрема, зняли купол, на якому демонтували хрест вагою 150 кілограмів, який містив 50 (!) кілограмів золота. Б. Білий з болем констатує, що цього виявилося замало і ще повішали таблиці антиукраїнського змісту [5].

Таким чином колишня українська катедра була втрачена для  греко-католиків.

Собор святого Івана Хрестителя — V (колишній костел єзуїтів) — кафедральний собор Української греко-католицької церкви у Перемишлі. Храм відзначається бароковим фасадом з двома вежами.

Передісторія. Костел єзуїтів був побудований на місці української православної церкви Петра і Павла (знищеної у 1377 р.). Єзуїти розпочали будівництво костелу в 1626 р. Роботи тривали до 1678 р. Споруда збудована в  стилі раннього бароко. Фундатором будівництва була  каштелянка

Анна з Тиранських Улінської (померла 1653 р), дочка фундатора костелу реформаторів. До будови костелу долучилися також Якуб Максиміліан Фредро і Міхал Вольські. Костел отців єзуїтів  мав своїм патроном св. Ігнатія Лойолу. Проте вже в 1691 р. повстав план реставрації, яку, однак, не вдалося закінчити до початку поділів Польщі в 1773 р.

Часи реформ Йосифа ІІ перебув костел досить щасливо. Австрійський цісар Йосиф II пропонував його греко-католикам облаштувати під катедру, але оскільки вони отримали давній костел отців кармелітів, то костел св. Ігнатія залишився без духовної опіки. У 1787 р. його зробили гімназіальним. Тут знаходилося приміщення для студій єдиної школи в Перемишлі з німецькою мовою навчання. Згодом у 1820 р. його закрили і до 1885 р. використовували як військовий склад.

Після цього декілька років він стояв пусткою, ба навіть у 1891 р. одному жидівському підприємцю було доручено розібрати вежі костелу. Однак, проти цього рішуче запротестували не лише перемишляни але й комісія з охорони пам’яток у Відні. Згодом костел таки повернули духовенству і у 1903 р. почалася його реконструкція під керівництвом перемиського архітектора Станіслава Маєрського [2].

15 листопада 1904 р. костел було наново посвячено і він служив як гарнізонний та гімназіальний костел. Після здійснення грунтовного ремонту святиня отримала назву «костел Пресвятого Ісусового Серця» і стала філією головної римо-католицької святині Перемишля.

Як відомо, комуністична влада ліквідувала осідок єпископа Перемишльської єпархії і заарештувала тодішніх владик.  Сотні тисяч українців в 1946-1947 рр. попали під каральну операцію «Вісла» і були вивезені або до УРСР, або у віддалені регіони Польщі. Та в 1957 році о. Сильвестр Крупа відновив богослужіння для греко-католиків в церкві «на Болоню». І знову влада заборонила там греко-католикам молитися, тоді названий священик знайшов підтримку в римо-католицького пароха костелу Пресвятого Серця Ісуса ксьондза Атамана і переніс туди церковне життя наших земляків. У цьому костелі «майже 50 років наші душпастирі в скрутних умовах, на правах комірника, ревно служили українській греко-католицькій спільноті» — стверджує Б.Білий у своєму дослідженні [5].

Історія. З 1989 р. у  Польщі настала релігійна свобода. З того часу греко-католицьке духовенство Польщі домагалося повернення українцям старої архикатедри в Перемишлі. Місцеві поляки всіляко противилися цьому поверненню. 1991 р. Папа Іван Павло ІІ, під час свого паломництва до Перемишля, передав греко-католикам під катедру колишній костел єзуїтів і призначив о. Івана Мартиняка першим з 1946 р перемиським греко-католицьким єпископом. Про це нагадує пам’ятна таблиця при головному вході в архикатедру. Першим парохом нової української катедри у Перемишлі став о. Теодор Майкович.

1991 р. розпочалися роботи з реконструкції костелу єзуїтів та надання йому рис українсько-візантійського обряду.

Кафедральний іконостас, який був створений у 80-их рр. для монастирської церкви у Щеплотах коло Краківця, а з 1979 р. зберігався у музеї в Любачеві, 1993 р. перевезли до кафедрального собору. Упродовж 1994–1997 рр. його піддали реставрації [6].

Ще в 1996-1999 рр. за проектом митців Івана Могитича та Наталі Сліпченко зі Львова цей священик доклався до організації ремонтних робіт в колишньому костелі Пресвятого Ісусового Серця та його переоблаштування під потреби храму східного обряду. Ремонт внутрішнього фасаду і фресок були зроблені родиною Скрентовичів під керівництвом Андрія Скрентовича. Єпископське сідалище, встановлене біля престолу, належало відомому українському єпископу Констянтину Чеховичу... В інтер’єрі храму представлена низка ікон українських святих (свв. Антонія і Теодозія Печерських, св. свщмуч. Йосафата Кунцевичата ін.) і образів блаженних новомучеників УГКЦ (блаж. свщмуч. Йосафата Коциловського, блаж. свщмуч. Миколая Чарнецького, блаж. свщмуч. Омеляна Ковча і блаж. свщмуч. Григорія Лакоти) [5].

24 травня 1996 р. Папа Римський Іван Павло II підніс Перемишльську єпархію до гідності Перемишльсько-Варшавської Митрополії, а її єпарха (Івана Мартиняка) іменував Архієпископом і Митрополитом Перемишльсько-Варшавським (з 7 листопада 2015 р. — архієпископ-емерит Перемишльсько-Варшавський).

31 травня 1996 р., Папа Римський Іван Павло II призначив о. Теодора Майковича її першим правлячим єпископом. Єпископська хіротонія відбулася 12 липня  1996 р. в Перемишлі (головним святителем був секретар Конгрегації Східних Церков, архієпископ Мирослав Марусин, а співсвятителями — архієпископ і митрополит Перемишльський Іван Мартиняк і єпископ-помічник Львівський Юліан Ґбур).

У 2001–2002 рр. поруч із храмом побудували дзвіницю за проектом архітектора Юрія Левосюка. Сюди було вмонтовано два історичні дзвони – св. Івана, св. Петра і один новий – св. Стефана. Внизу дзвіниці вміщено відновлені постаті св. Ольги і св. Володимира, які знаходилися в старій українській катедрі. Звідти також перенесли останки перемишльських владик Максиміліана Рилла та Івана Снігурського та латинського єпископа К. Фішера, які перезахоронили у крипті собору.  2010 р. при кам’яних сходах на вході до собору розмістили скульптури святих (св. Василія Великого, Івана Златоустого, Кирила й Мефодія - автор Юліан Марковський), перенесених з колишньої катедри (тепер костел св. Терези).

31 травня 2013 р. частина мощей блаженного Йосафата Коциловського перевезена зі Стрия у Перемишль. 7 липня 2013 р.  відбулося  урочисте внесення мощів блаженного священномученика Йосафата Коциловського до архікатедрального собору Святого Івана Хрестителя.

7 листопада 2015 р. Папа прийняв зречення з уряду, подане Митрополитом Перемисько-Варшавським УГКЦ в Польщі архиєпископом Іваном (Мартиняком) у зв’язку з досягненням граничного віку. Одночасно Папа призначив Перемисько-Варшавським архиєпископом дотеперішнього єпископа-помічника цієї архиєпархії владику Євгена Мирослава (Поповича).

Давні реліквії у храмі: чудотворні ікони Святого Миколая та Богородиці з Кальварії Пацлавської, мощі пратулинських мучеників, митра блаженного Йосафата Коциловського, рука й омофор святого Йосафата, частка Животворящого хреста, а також трон владики Костянтина Чеховича.

 

Джерела

1.Грицак Є. Перемишль тому сто літ. – Перемишль, 1936. – 32 с.

2. Лакота Г. Дві престольніі церкви перемиські. – Перемишль, 1937. – 80 с.

3. Перемисько-Варшавська архиєпархія УГКЦ – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://cerkiew.org

4. Портал Фото Польща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.

5. Скленар Ігор. «Там де срібнолентний Сян пливе…»: у храмах українського Перемишля – Електронний ресурс. – Режим доступу:  http://risu.org.ua/article_print.php?id=62438&name=religious_region&_lang=ua&

6.Теліш Павло. УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У КНЯЖОМУ ПЕРЕМИШЛІ. САКРАЛЬНІ СПОРУДИ – Електронний ресурс. – Режим доступу:http://pavlotelish.blogspot.com/

Український Перемишль. Собор Святого Івана Хрестителя – IV. 1880-1890 рр. 

Український Перемишль. Собор Святого Івана Хрестителя – IV. 1900-1915 рр.