Вагомий вклад у розвиток і становлення української етнічної картографії зробили Павло Чубинський (1839-1884) та Костянтин Михальчук (1840-1914).
Павло Платонович Чубинський (15.01.1839 р. – 17.01.1884 р.) – український етнограф, географ-краєзнавець, фольклорист, картограф, поет, автор слів Гімну України, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні. Павло Чубинський походив з української шляхти. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під більш "шляхетним" прізвищем — Чубинський. У період близько 1869-1871 рр. Чубинський обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції».
1872 р. Павло Чубинський домігся від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених.
1873 р. Російське географічне товариство нагородило Павла Чубинського золотою медаллю. У серпні-вересні 1874 р. в Києві відбувся III Археологічний з’їзд, що мав велике значення в активізації українознавчих досліджень. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії – Уваровську премію Петербурзької Академії наук.
Кость Михальчук (02.01.1841 р.— 20.04.1914 р.) — мовознавець і етнограф, основоположник української діалектології.
1871 р. «Карта южно-русских наречий и говоров» етнографа П. Чубинського і мовознавця К. Михальчука. Мапа була підготовлена за матеріалами етнографічних та мовознавчих досліджень Російського географічного товариства та укладена приватним землеміром К. Маржецьким. Як зазначено на мапі, вони виконана за вказівкою П. Чубинського та К. Михальчука. Це перша українська діалектологічна карта, автором якої був К. Михальчук.
Щодо ролі П. Чубинського у створенні карти, то вона, можливо, звелась до того, що всі свої нотатки щодо визначення мовних кордонів українців він передав К. Михальчуку для більш ґрунтовного опрацювання Протягом року (літо 1869 — літо 1870) П. Чубинський здійснив три поїздки (дві літні і одну зимову), які охопили 50 повітів краю. Записувати етнографічні матеріали у цих мандрівках йому допомагав І. А. Чередниченко, до третьої був запрошений В. Х. Кравцов. У 59-ти місцевостях було зроблено записи українських говорів [ Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
Науковцями було закартографовано етнічні українські землі, а це територія сучасних України, Росії, Білорусі, Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини та Молдови (Волинська, Подільська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська, Гродненська, Мінська, Люблінська, Сідлецька, Курська, Воронезька та Павловська губернії; Галичина, Лемківщина, Буковина, Північно-Західна частина Бессарабії, Акерманщина, Крим, Кубанщина, Ставропілля, Північний Кавказ та ін.).
Вперше методом автопсії було визначено приналежність до української етнічної території повітів чи їх частин, де українці межували з іншими народами, але ці повіти не належали до т. зв. української групи. У Гродненській губернії — це Брест-Литовський і Кобринський повіти, значна частина Пружанського і невеликі частини Слонімського і Більського. У Мінській губернії — це Пінський повіт і більша частина Мозирського. У Північно-Західній частині Бессарабії — це Хотинський (біля половини населення — українці), Ясський (менш як 10 %) і Сороцький (1/6 населення) повіти. У Царстві Польському: у Люблінській губернії — Холмський, Грубешівський, Томашівський, Білгорайський, Замостський, Красноставський, Любартівський та Янівський повіти; у Сідлецькій губернії — Влодавський, Радинський, Більський, Соколовський і Костянтинівський повіти [Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
Формат карти 68 х 75 см. Масштаб – 1 : 2 520 000. Надрукована в «Друкарні і Хромо-Літографії А. Траншеля» в Санкт-Петербурзі. Мапа була опублікована у роботі К. Михальчука «Наречия, под наречия и говоры южной России в связи с наречиями Галичины» (в книзі «Труды этногр.-стат. экспедиции в Западнорус. Край», т. 7, в. 1. СПб., 1872. - C. 453-512).
Карта кольорова, позначено невелику кількість населених пунктів, державні та адміністративні кордони, рельєф, гідрографію. Підписи подано староруською мовою.
Ареал «південноруських наріч та говірок» (домінування української мови на середину ХІХ ст.) позначається червоною лінією. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, зображено розселення 13 інших народів. Додатковим навантаженням на карті є позначення їх арабськими цифрами.
На карті способом якісного фону відображено три основні українські говірки: українська, поліська, червоноруська (русинська), що своєю чергою поділяються на 17 діалектів.
Тут даний спосіб має декілька зображувальних засобів: кольоровий фон та штриховку різного рисунку. Саме це дозволяє відобразити різноманітність «разнорычія». Наприклад, «Пинско-Волынское», «Средне-Украинское-Полышкое», «Волынско-Украинское» (українські наріччя); «Королевское», «Заблудовское», «Мозырское» (польські наріччя) тощо. А також на карті додатково позначені великими буквами латинського алфавіту «поднарычія», маленькими буквами латинського алфавіту – «разнорычія», римськими цифрами – «нарычія». Способом кількісного фону, штриховкою, підписами маленькими буквами латинського алфавіту з апострофом зображено відсоток «южн.-руссовъ, въ смъеси съ Велик.-Россами» до 60% і до 80% [Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 2013.].
Українські етнічні межі зображено так [За: Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008] :
Українсько-польська етнічна межа починається у Гродненській губернії південніше Білостока, іде на південь через річку Нарву до Більська, досягає Західного Бугу, по ній — на північний захід до Дрогичина, іде, звиваючись, на південь через Люблінську губернію до Сідльця, Радина, по річці Вепр до Красностава, на захід до Янова, знову на південь до галицького кордону і далі до Ярослава, повертає на південний захід до Дубецька, проходить на південь від Ясла і Старого Санчу і сягає кордону з Угорським королівством, охопивши таким чином Північну Лемківщину.
Українсько-словацька етнічна межа тягнеться, звиваючись, на південний схід, охоплює Південну Лемківщину, де українці розселені понад Попрадом, Гернадом, Топлею, Ондавою і доходить до Ужу.
Українсько-угорська етнічна межа іде від Ужу на південний схід до Тиси і Вишевої. Варто зазначити, що українські етнічні межі в Угорській Русі і Буковині зображені на карті без означення місцевостей, через які вони проходять.
Українсько-румунська етнічна межа звивистою лінією проходить на південний схід до кордону з Буковиною, піднімається на північ до Чернівців, досягає Дністра, на правому березі якого охоплює Хотин і Малинці, йде по Дністру та його правим берегом на південний схід до Сороків, входить на південь українським півостровом у Бессарабію до Більців, знову йде по Дністру, повертає на схід до Балти, понад Ягорлик прямує на південь до Дністра, його лівим берегом попри Тирасполь до Овідіополя; далі охоплює Акерманщину, вклинюючись українським півостровом у Південну Бессарабію, і доходить до дельти Дунаю.
Українсько-білоруська етнічна межа починається на південь від Білостока і прямує на південний схід до Межевичів, по річці Шара до Огинського каналу і далі до Прип’яті, по якій тягнеться на схід до Мозиря і на південний схід до Дніпра, по Дніпру піднімається на північ, відтак скручує на схід до Десни. Стародубщина не внесена до української території, хоч означена як така, де розповсюджений, за автором, власнесіверський різновид поліського наріччя.
Українсько-російська етнічна межа йде від Десни по кордону Чернігівської губернії, охоплює Південну частину Курської губернії, половину Воронезької губернії, охоплює на лівому березі Дону околиці Павловська, від Дону на південь від Богучар іде у південно-західному напрямі кордонами Воронезької і Харківської губерній з Землею Війська Донського, доходить до Сіверського Дінця біля Слов’яносербська, тримаючись правого берега доходить до його гирла і Дону та тягнеться на південь до річки Кубань і нею на захід, охоплюючи таким чином Північну частину Кубанщини (на карті — Земля Військ Чорноморських). Ставропілля і Північний Кавказ означені як територія, де разом з росіянами українці складають 80 %. Територія обабіч нижньої течії Дону зазначена як така, де українці з росіянами становлять 60 %. Крим позначено татарським, крім північної частини Керченського півострова і Арабатської стрілки.
У цьому ж VII тому праці П. П. Чубинського додано ще дві карти, укладені приватним землеміром К. Маржецьким: «Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края» та «Карта католиковъ, а въ томъ числъ и поляковъ Юго-Западнаго края». На мапах зазначено, що вони виконані за вказівкою П. Чубинського. Роки укладання мап точно невідомі (1870 р. або 1871 р.). Ці карти є дуже схожими між собою, адже мають ідентичну географічну та математичну основаи, а також подібний тематичний зміст. Розмір обох мап 45×57 см, масштаб – 1: 1 260 000. На мапах закартографовано територію українських губерній - Волинську, Київську та Подільську. На картах зображено державні кордони та межі адміністративно – територіальних одиниць (губерній, повітів). Добре показано гідрографічну сітку та населені пункти.
Цінність цих карт полягає в тому, що на них детально відображено розселення євреїв та католиків на різних територіальних рівнях (від повітів до міст та сіл) на теренах нашої держави. Ці карти є першими такими картографічними творами, тому залишаються дуже важливим джерелом знань про етнографічну територію України [Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 2013].
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар