1845 р. було створене Російське географічне товариство, де діяльність у галузі
етнічної картографії отримала великий розвиток. Так, вже у квітні 1846 р. Рада
товариства затвердила представлений П. І. Кеппеном (російський географ,
статистик, етнограф, академік Петербурзької АН (1843) план видання етнографічного
атласу Європейської Росії і виділилила на це кошти.
1848 р. П. І. Кеппен (1793-1864) видав перший «Етнографічний атлас
Європейської Росії» (Этнографический атлас Европейской России). П. Кеппен
організував систематичний збір статистичних даних про кількість та національний
склад населення Росії. У «Етнографічний атлас Європейської Росії» увійшло 77
кольорових карт всіх російських губерній, «Спеціальна карта Західної частини
Російської імперії» та два варіанти «Етнографічної карти Європейської Росії»
російською та німецькою мовами. Статистична таблиця «Числительные показания об
инородцах, обитающих в Европейской России» та зміст атласу написані від руки.
1851 р. у Санкт-Петербурзі "Етнографічна карта
Європейської Росії" (Этнографическая карта Европейской России) була видана
окремо. Це перша в Росії карта етнічного складу (за ознакою "племінної
приналежності") населення Європейської частини імперії. Карта була
складена в масштабі 75 верст в дюймі (1 : 3 150 000). В
легенді карти серед слов’янських народів позначено лише росіян, поляків, сербів
і болгар. Над розробкою мапи автор працював протягом багатьох
років. В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII
ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.),
а також адміністративно-поліцейських обчислень і церковного обліку 1840-их рр.
Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення українців,
росіян, і білорусів. При її складанні використовувалися і дані, зібрані в
ході службових поїздок П. І. Кеппена.
За цю мапу Географічне товариство присудило П. І.
Кеппену премію ім. Жуковського (1852) та Костянтинівську медаль (1853).
«Етнографічна карта Європейської Росії» П. І. Кеппена стала найважливішою
подією в історії російської картографії. Вона стала першою етнічною картою
опублікованою масовим тиражем. При складанні карти він використовував метод
якісного фону. На карті показано ареали розселення 38 етносів та етнічних груп,
кожен з яких виділено відповідним кольором, проте райони зосередження
українців, росіян, і білорусів залишено незафарбованими.Сам П. І. Кеппен
розумів недосконалість методу якісного фону. Прагнучи поліпшити цей метод,
Кеппен наявність інонаціонального населення намагався показати на фоні
основного (переважаючого) народу номерами й кружками різного кольору.
В 1853 і 1855 pp. виходять у світ 2-ге і 3-тє видання
карти П. І. Кеппена з пояснювальними записками. Величезний попит всередині
країни на карту спричинив до повільного її розповсюдження закордоном. З цієї
причини, наприклад, Французьке географічне товариство (Société de Géographie)
отримало цю карту лише в 1852 р., а Британське Королівське географічне
товариство (British Royal Society Geographical) — тільки в 1857 р. У 2008
р. вийшло друком репринтне видання карти, відтвореної на 16 аркушах зі
збереженням оригінального масштабу.
Взагалі ж до Кеппена дійсно наукових досліджень про
етнічний склад населення європейської Росії, включаючи сюди й українців, немає,
хоча в архівах збереглися дані про чисельність і розселення тих самих українців
з початку XVIII в. Вони будуть опрацьовані вже набагато пізніше класиком
радянської та пострадянської етнодемографії В. Кабузаном. А в якості прикладу
пошукових експериментів ХІХ ст. можна назвати ґрунтовну статтю М. Лебьодкіна
"Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської
імперіі". Тут на підставі церковно-парафіяльних списків, складених
місцевим духовенством з ініціативи П. Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу
визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської,
Могилевської, Мінської. Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської,
Волинської та Подільської губерній). Автор наводить губернські і повітові цифри
етнічного складу населення. Однак, попри всю цінність зазначеної
роботи, не можна не визнати, що М. Лебьодкін виявився не в змозі критично
осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священників у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно
зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці,
навіть уличі й хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував
результати церковного обчислення 1857–1858 рр., не зробивши жодного критичного
аналізу і зберіг назви всіх перерахованих екзотичних племен. Такий аналіз не
був здійснений і набагато пізніше. Втім, дані, опублікування Лебьодкіним,
широко використовувалися в науковій літературі протягом другої половини XIX ст.
Під вплив його відомостей потрапили такі визначні вчені, як П.
Семенов-Тян-Шанський, В. Обручев, Р. Еркерт і чимало інших, хоча згадки про
східнослов'янських племена усе ж були ними зняті, а їх
"представників" врешті усе-таки віднесено до українців або білорусів [Галушко
К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від
Античності до ХХ століття: науково-популярне видання / К. Галушко – К., 2013. –
143 с. ].
У міру розвитку етнографічних знань
у Російській імперії
в середині ХІХ ст.
попередні адміністративні або загальногеографічні карти починають доповнюватися
етнографічними. Це врешті дало
можливість знову окреслити
ті території, які
були заселені українцями, і сформулювати в останній третині
ХІХ ст . поняття «українські землі», адже
Україна як окрема
земля/країна вже була
добре відома європейським географам
і картографам. У XVI
ст . вона позначалася
на картах як «Русь», «Сарматія», «Україна». У Російській імперії адміністративних утворень з назвою «Україна» (окрім
Слобідсько-Української губернії, що існувала у 1765–1780 та 1797–1835 роках) не існувало, і до 1917 р. Офіційною назвою
українських земель залишалася
«Малоросія». Етнографічні та
статистико-демографічні дослідження середини ХІХ ст. були суттєвим підґрунтям для
повернення «України» на
карту. Їхньою метою
було окреслити межі проживання «племен»,
що населяли Російську
імперію, а також
розширити наукові етнографічні та
географічні знання і водночас розв’язати
прагматичні адміністративні,
політичні та військово-стратегічні
завдання. Останні покладалися як на
суто наукові заклади, зокрема Російське
імператорське географічне товариство,
так і на
установи Міністерства внутрішніх справ
та Генеральний штаб.
Основними джерелами досліджень
слугували статистичні дані, що
збиралися МВС, фіскальними
службами та релігійним
відомством.
На середину ХІХ ст.
в офіційному вжитку
побутувало твердження про
єдиний російський народ,
який складався з
трьох «племен» великоросів,
малоросів та білорусів, до
яких часом за потребою
додавали окремо «козаків»
або «сибірських росіян», то
виокремлення
малоросів-українців мало суто
«прикладний характер». Намагаючись владнати на своїх західних теренах «польське питання», імперська влада прагнула чіткіше визначити межі
поширення нібито єдиного
російського народу , усіх
його «трьох гілок», що в різний час перебували під
орудою польської шляхти. Специфіка
Західного та
Південно-Західного краю зумовлювала
необхідність докладного територіального розмежування між ареалами
проживання поляків, малоросів
та білорусів. Масові
статистичні дані показували, де
власне починається (сучасною
мовою) етнічна Польща,
а де – ті
землі колишньої Речі Посполитої,
в котрих поляки
становлять лише панівну
верству, а більшість корінного населення – були «племенами російського народу». Отже,
створення етнографічних карт
давало змогу чіткіше
окреслити етнічні ареали слов’янських етносів
в Російській імперії.
Ці дослідження підтверджували, що
простір проживання малоросів суттєво
більший за межі
історичної Гетьманщини-Малоросії,
обіймаючи ще Південно-Західний край,
Новоросію та частково
Бессарабію, частину Західного краю,
Царства Польського (Привіслянського краю),
інші землі від
Слобідської України до Волги.
Згодом саме це й дало підстави
діячам українського національного
руху запровадити за нових
історичних обставин термін
«українські землі», який
включав усю етномовну територію
українців під владою двох імперій – Російської та
Австрійської [Галушко К. Окреслення етнічного ареалу українців у
статистико демографічних дослідженнях державних та наукових установ Російської імперії у
1850–1870-х роках, 2012].
.
Джерела
1.
Этнографический атлас Европейской России, составленный Петром Кеппеном. —
Факсимильное издание 1848 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 82 л.: 77 л. карт.
2.
Этнографическая карта Европейской России, составленная Петром Кеппеном. —
Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.
3. Об
этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. —
Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.
Немає коментарів:
Дописати коментар