понеділок, 17 червня 2019 р.

Карти "Europa Regina". Україна це - Скіфія та Русь, Росія - Московія. 1537 р. Йоганнес Путч. 1544 р. Себастьян Мюнстер. 1581 р. Генріх Бюнтін

    1537 р. Йоганнес Путч (Johannes Putsch; 1516-1542), німецький картограф, математик, поет опублікував карту "Europa Regina". На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
Ця алегорична карта являє собою Європу у вигляді (жіночої?) фігури; в колекціях і каталогах її зазвичай називають «Europa Regina» (Королева Європа), але можна зустріти й назви типу «Карта Європи в вигляді фігури», «Європа у вигляді Діви», «[Безіменна] карта Європи» і т. д. Швидше за все, автор карти надав Європі форму тіла і риси обличчя якійсь персоні, що  царювала в цей період. Деякі дослідники припускають, що на карті, можливо, зображено не жінку, а Карла V, імператора «Священної Римської Імперії», іспанського короля (тому Іспанія і є «головою» і короною). На карті поміщено назви біля 20 держав, але відсутня Туреччина (в районі Константинополя позначена Греція). Між Балканами і Карпатами позначена Болгарія (румунські землі в складі Болгарії; таку велику територію Болгарія займала у XII ст.). Дослідник Йордан Табов висунув гіпотезу, що дана карта відображає політичну ситуацію в Європі в останній третині XII ст.
1544 р. Себастьян Мюнстер (Sebastian Münster; 1488–1552) німецький вчений видав у Базелі «Cosmographia» (Космографію), в якій друкувалися карти Птолемея. Ця монументальна праця поєднувала в собі інформацію з історії та географії, астрономії та природничих наук, а також культурні, політичні та побутові відомості. На її підготовку пішло близько 20 років. Після смерті Мюнстера в 1552 р. його «Космографію» продовжували доповнювати і перевидавати Генріх Петрі та його син Себастьян до 1628 р. «Космографію» видавали з 1544 р. по 1650 р. (46 перевидань шістьма мовами).
У «Cosmographia» було поміщено карту «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso,within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina). Europa regina– карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. Піренейський півострів утворює короновану голову королеви, а Богемія – її серце. На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
       «Cosmographia» 1544 р. містила карти на яких показані українські землі: «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso,within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina), «POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA», «TABULA EVROPAE VIII», «VON DEM KÖNIGREICH POLAND Das In Sarmatia auch begriffen wirt sampt andern laendern diesem königreich zügehörig», «REGNI POLONICI...» та ін.
    1581 р. Генріх Бюнтін (Бантіус, Бантінг; Heinrich Bünting; 1545-1606) протестантський богослов, географ та літописець видав книгу «Itinerarium Sacrae Scripturae» з образними емблематичними ілюстраціями. В «Itinerarium Sacrae Scripturae було поміщено карту «Europa regina». «Europa regina» - карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. На карті українські землі позначено як RVSSIA (Руссія, Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
1537 р. Йоганнес Путч
1544 р.(1570 р.). Себастьян Мюнстер 
1581 р. Генріх Бюнтін


До питання історії картографування українських земель



Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території  України є так звана Таблиця Певтінґера (Певтінгерова таблиця;Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст.
На карті  зображені Чорне й Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен  (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди) [Подосинов А. В. Восточная Европа в римской картографической традиции: тексты, перевод, комментарий. 2002. (Серия «Древнейшие  источники по истории Восточной Европы»)].

Оригінальною пам’яткою картографії є зображення частини території України на щиті римського воїна, знайденому в місце-вості Дура Еуропус біля р. Євфрат. На вцілілому фрагменті щита показано узбережжя Чорного моря на північ від Одесоса (сучасна Варна). Біля позначення міст (зображення  будиночків) чітко читаються назви: Тіра і Херсон[ес], між ними вміщено Боріс[тен] – Ольвію. Назву наступного за Херсонесом міста можна прочитати як Арт[абда] – «Семибожна» (одна з назв Феодосії). Дунай показа-но у вигляді двох ліній, що впадають в Чорне море. Вони підписані як Істр та Даноубіс [тен] [Трубчанінов  С.В.  Історико-географічні  дослідження  /  С.В. Трубчанінов. – Кам’янець Подільський : Оіюм, 2008].


До середини XV ст., в Європі, книги та карти розмножувались рукописним способом. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто гравіювались на дереві (1472 р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек). Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді. Центрами картодрукування були відомі друкарські міста: Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбурґ, Амстердам, Антверпен.
У цей період з’являються численні нові карти – tabula moderna (сучасні карти), авторами яких були знані картографи світу: Бернард Ваповський, Себастьян Мюнстер, Герард Меркатор, Вацлав Гродецький, Йодок Гондій, Віллем Блау, Томаш Маковський, Ісаак Масса, Зиґмунд Герберштайн та ін. Зображення території України на стародавніх картах відповідало тогочасним уявленням західноєвропейських картографів про наші землі. Тож і не дивно, що деякі з карт мають неточності та помилки при зображенні тих чи інших географічних елементів.
За даними Ярослава Дашкевича кількість відомих карт України ХІV–ХVІ ст., враховуючи варіанти, досить значна, їх не менше 220 (біля 120 морських, решта – модерні) [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження. 1988]. 
Середньовічна карта – не лише пам'ятка з певним графічним і ономастичним навантаженням. Важливий елемент карт– це пояснювальний  текст (експлікація) до них, легенда, масштаб, рисунки. Вони поширюють можливості використання карт в географічному (особливо при напівпейзажних картах), етнографічному (малюнки, що зображують одяг і побут мешканців, їх знаряддя праці, транспортні засоби), метрологічному (лінійні масштаби з різними одиницями вимірювання), геральдичному (малюнки гербів, флагів), природознавчому (зображення фауни,  флори), графічно-прикладному, історико-друкарському, філігракологічному та ін… Варто пригадати влучне зауваження А. фон Гумбольдта: «Географічні карти відбивають більше чи менше обмежені погляди і відомості того, хто їх виготовив, а не відбивають тогочасний стан відкрить. А те зображення, яке ми бачимо на карті (особливо, якщо це стосується ХІV, ХV і ХVІ ст.), це звичайно суміш перевірених фактів і безпідставних припущень, які вважали фактами» [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].
Старовинні карти із зображенням українських земель почали використовуватися в українській історіографії ще наприкінці XVIII – на  початку  XIX ст. Першим українським істориком-картознавцем наприкінці XIX ст. був В. Ляскоронський. Наприкінці XIX – в першій третині XX ст. Веніамін  Кордт видав 4-томний атлас факсимільних репродукцій середньовічних карт України й Росії [Дашкевич Я.Р. Середньовічні карти України в дослідженнях  кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. / Я.Р. Дашкевич // Історичні  дослідження. Вітчизняна історія : республ. міжвідомчий зб. наук. праць. – К. : Наук. думка, 1985. – Вип. 11. – С. 85–90]. Проект В. Кордта було продовжено лише через 75 років, вже у незалежній Україні, зусиллями відомих львівських дослідників Марії Вавричин, Ярослава Дашкевича та Уляни Кришталович.
У їхній книзі «Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст.» (2004) вміщено кольорові репродукції карт із фондів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України та Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка, що були видрукувані у період від 1493 р. до 1649 р. [Вавричин М. Г. Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. – К. : ДНВП «Картографія», 2004]. Дослідники детально описали карти, включаючи назви, авторів, видавців,  граверів, техніку видання, колористику, матеріал, розміри тощо. Всього дана праця репрезентує 83 карти, проте 41 з них так чи інакше були представлені (описані або відтворені) у виданнях В. Кордта [Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии, 1899; Материалы по истории русской картографии, 1910; Матеріали до історії картографії України, 1931].
На сьогодні українськими ученими зібрано колосальні відомості про давні карти, що відображають українські історико-географічні землі. Однією з перших історіографічних розвідок, у якій розповідається про розвиток історичної картографії на Західній Україні (до 1939 р.), є праця І. П. Крип’якевича [Історична  картографія у Західній  Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267.]. Водночас, у розвідці Я. Дашкевича (1985 р.) зроблено історіо-графічний огляд розвитку картографічних досліджень в Україні, проаналізовано праці істориків-картознавців, які вивчали середньовічні карти України та публікували їх як окремими виданнями, так і в складі історичних, статистичних, топографічних, етнографічних та інших праць кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. значно розширилася сфера історико-картографічних досліджень.
Отже, найбільш масштабно, картографування українських земель висвітлено у таких фундаментальних виданнях, як «Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2004), «Україна на стародавніх картах (середина XVII – друга половина XVIII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2009), в узагальнюючій праці Р. Сосси (Історія картографування території України:  підручник для студентів ВНЗ. — К., 2007) та у праці К. Гулашко (Україна на карті Європи. — К., 2014).
У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія та Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча». На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначалося як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.
Про русинів (українців).
Коли київська княгиня Ольга через 600 років (957 р. – А. Б.) після переселення ругів-карпатів прибула у Константинополь до імператора Східної Римської імперії, то її там титулували не «королевою русів», а за старим звичаєм «королевою ругів». В «Житії Оттона Бамберзького» також вказується на те, що руги і руси – це один і той самий народ. Спрощено хронологія цієї етно-політонімічної трансформації виглядає так: останні століття до нашої ери – це ости, оси, ороси, карпи; перші століття нашої ери – руги, рутени, хорвати, слов’яни, Дунайська Русь; V-VІІІ ст. – білі хорвати, дуліби, словени, венеди, Паннонська Русь, Семигородська Русь; VIII—IX – русини, ороси, Руська сторона, Руська Марка, Велика Хорватія, Дулібія, Боємія (Богемія); Х-ХVІ ст. – русини, литвини, Київська Русь, Біла Русь, Галицька Русь, Угорська Русь, Червона Русь, Чорна Русь; XVII ст. – Малоросія, Волинь, Галичина; ХVІІІ-ХІХ ст. – Україна, Галичина; на зламі ХІХ-ХХ ст. – Україна-Русь, з початку XX ст. – Україна [Святослав Семенюк. Українські історико-етнічні землі. 2011].
З праці далматського історика Мавро Орбіні (1563(?)-1610) «Слов’янське царство» (1606 р.): «Древние писатели называли их по-разному. Элий Спартиан и Капитолий в «Жизнеописании Пия» и Флавий Вописк в «Жизнеописании Аврелиана» - называли их роксоланы, Плиний называл их токсоланы, Птолемей – троксоланы, Страбон - расналы и роксаны, Рафаэль Волатеранский и многие другие называли их рутенами. Сейчас же их принято называть руськими... Как пишет Сигизмунд Герберштейн, руссы потому достигли такого могущества, что все иные народы, жившие среди них, они либо изгнали, либо заставили принять их образ жизни. Таким образом, держава руссов простирается на востоке до реки Танаис и Меотийского болота, на севере до Литвы и реки Певки, а также до другой реки по имени Польма, отделяющей Русь от Финляндии, которую, говорит Герберштейн, руссы на своем языке называют Хайнска Земля, на западе до Ливонии, Пруссии и Польши, на юге до Сарматских гор и реки Тирас, называемой теперь Нисто. Среди указанных земель находится также Югария или, как ее называют руссы, Югра (Угорщина. – А. Б.)... Этот народ захватил Моравию, Силезию, Чехию, Польшу и даже пришел в Италию».
Пейтінгерова таблиця. Фрагмент VII. 
Карта Б'янко (1436)


субота, 15 червня 2019 р.

Окраїна - південна частина України (українських етнічних земель). Карти XVIII-XIX ст.

Назва Окраі(ї)на на картах починає з’являтися на поч. XVII ст. Це територія в районі Бєлгородської і Воронежської областей теперішньої Росії (Українська Слобожанщина). Напис «Окраіна» на багатьох  картах міститься в районі м. Оскол. Інколи "Окраїна" на картах це - Південь України. На багатьох картах ми бачимо московську «Окраїну», яка не має жодного відношення до подальшої «України». «Окраїна» поміщена у верхів’ї Оки, Дону (Рязанщина).
Старий Оскол (Старий Оскіл рос. Старый Оскол) — адміністративний центр Старооскольського міського округу (РФ; Бєлгородська область). Місто розташоване на березі річки Оскіл та її притоків Осколець, Убля, Котел, Отаманський ручай на відстані 153 км на північний схід від м. Бєлгород, недалеко від межі Білгородської та Курської областей. 1300 р. на території сучасного Старого Осколу знаходилось село Угли (зараз є одним із районів міста). В ті часи село Угли входило до складу Великого князівства Литовського і було прикордонним населеним пунктом із землями Золотої Орди.
Московські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст. Картографічні джерела це все добре спростовують, де на одній карті містяться дві назви «Україна» та «Окраі(ї)на».
Окраїна – крайня частина якої-небудь території; край (Академічний тлумачний словник (1970—1980).
В тій же Бібл. (Париж. – А. Б.) є знаменитий глобус Корнеліуса, зроблений в 1660-1670 р. На цім глобусі територія по обидва боки Дніпра має надпис великими літерами «Ukrania» (Україна), включаючи в себе Волинь і Подолію. Московію названо Московією. Сумежжя між Московією і Нагайською Татарією має надпис невеликими літерами: «ocraina» — се окраїна Московської Держави на схід і північ од Слободської України, що нині зветься Харківщиною. З цих надписів видно, що географи ясно уявляли собі ріжницю між словами: Україна і окраїна [Сергій Шелухін. Назва України: з картами. 1921].
1716 р. Йоганн-Баптист Гоманн у Нюрберзі видав свій шедевр “Grosser Atlas ueber die ganze Welt” (Великий Атлас усього світу). В атласі поміщена карта  IMPERIUM TURCICUM in EUROPA, ASIA, ET AFRICA, REGIONES PROPRIAS, TRIBUTARIS, CLIENTELARES et omens ejusdem” (Імперія Турецька в Європі…). Карта неодноразово перевидавалася, зокрема у 1720, 1730, 1737, 1740, 1750 рр. і т. д. На картах 1716 р. і 1720 р. міститься назва Ucrania (Україна). Напис розміщений південніше Києва і охоплює Правобережну та Лівобережну Україну. На карті 1737 р. вже замість напису Ucrania (Україна) – напис Russia Rubra (Червона Русь), а Південна Україна позначена як “Ocrainia” (північніше Кодака, охоплює Правобережжя і Лівобережжя, в межах Кримського ханства та Російської імперії). Північніше напису Ocrainia – напис Cosaki Zaporowski (Козаки Запорозькі); східніше – напис Dzikia Pole (Дике поле).
1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє (Louis Dussieux; 1815-1894) французький історик та географ видав у Парижі "Carte Ethnographique de L'Europe..." (Етнографічну карту Європи). Формат мапи 31 × 40 см. Мапа була складена 1848 р., але видана лише у 1856 р. Опублікував її Луї-Етьєн Дюсьє у своєму атласі  “Atlas General De Geographie Physique, Politique Et Historique”. На карті виділено мовні сім’ї та групи. Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання слов’ян позначений лінією синього кольору. Серед слов’ян автор виділяє як окремі етноси – Grаnds Ruses ou Moscovites (росіяни або московити); Petit Ruses ou Russniaque, ou Ruthenes (малороси або русняки, або рутени) та ін.  Серед українців (малоросів) Луї-Етьєн Дюсьє  розрізняє: Запорозьких Козаків (Cozaques Zaporoguues, нижня течія р. Дніпро), білих хорватів (на північ від Львова), древлян (на південь від р. Прип’ять, між написами Волинь та Полісся), бужан (середня течія р. Зх. Буг), дулібів (на Поділлі, у верхів’ї Пд. Бугу), сіверян (на північ від р. Десна), тиверців (Одещина, між ріками Дністер та Пд. Буг) та ін.
На Кубані та Донщині – Козаки (Cozaques), Південна Кубань – Tcerkesses (Черкесія) та Cauease (Кавказ).
На Заході України автор виділив Galicie (Галичину) та на захід від Львова – Russie Rouge (Червону Русь). Південна Україна – Oukraine.
                                      1716 р. Йоганн-Баптист Гоманн

1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє