четвер, 19 жовтня 2017 р.

19 жовтня 1926 р. у Львові двоє боївкарів Української Військової Організації (УВО) вчинили атентат поляка Станіслава Собінського.



        

19 жовтня 1926 р. на вулиці Королівській (тепер вул. Йосифа Сліпого) у Львові двоє боївкарів Української Військової Організації (УВО) вчинили атентат поляка Станіслава Собінського. Це були Роман Шухевич і Богдан Підгайний. Вважається, що постріл здійснив Богдан Підгайний. Куля пробила голову, й Собінський загинув на місці (Ігор Мельник. Атентат в обороні української освіти).
Передісторія. Свідченням антиукраїнської політики Польщі стало розпорядження від 30 жовтня 1923 р. ч. 3316 Кураторії Львівського шкільного округу (вищого органу управління освітою Галичини в умовах Польщі; охоплювала Львівське, Тернопільське та Станиславівське воєводства; керівник Станіслав Собінський), де вказувалося: «Всі школи, як публічні, так і приватні, на території Річи Посполитої є в тіснім значенні цього слова польськими. Про інші, як не відповідаючі ідеї польської державности в Польській державі, не може бути й мови». С. Собінський заборонив вживати у назвах шкіл слова «українські» й примусово замінив їх на «руські».
Наступним законопроектом, який значною мірою змінив систему освіти, став Закон від 31 липня 1924 р., що скерований, насамперед, проти українців, які, як вважалося, могли становити загрозу безпеці й цілісності Польщі. За цим законом польські і українські школи однієї місцевості об’єднувалися в утраквістичні (двомовні). Польською владою було взято курс на остаточну ліквідацію українських шкіл. За цим законом запроваджувалися шкільні плебісцити, наслідки яких завчасно планувалися шкільними та державними органами. Вони проводилися в умовах поліцейського терору, шантажів та підкупів. Викладання української мови вводили у школі лише в тому разі, коли громада налічувала не менше як 25% українського населення і якщо батьки не менше ніж 40 учнів подавали відповідні прохання-декларації. Однак коли було 20 учнів, батьки яких бажали навчати дітей державною польською мовою, така школа ставала двомовною. В усіх інших випадках школи переходили на суто польську мову навчання. 21 вересня 1924 р. С. Собінський запровадив в українських державних і приватних гімназіях та професійних школах діловодство винятково польською мовою.
  Ігор Мельник. Атентат в обороні української освіти

вівторок, 17 жовтня 2017 р.

18-19.10.1918 р.– у Львові створено Українську Національну Раду Західної Української Народної Республіки




18-19.10.1918 р.– у Львові створено Українську Національну Раду Західної Української Народної Республіки (УНРада) — законодавчий орган ЗУНР. Метою Української Національної Ради було здійснення права на самовизначення українських земель в Австро-Угорській монархії.
До її складу входили всі українські депутати обох австрійських палат (Парламенту і Палати Панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців, представників молоді, проведено вибір від повітів та міст і дано місце представництву нац. меншостей, які цим правом не скористалися.
Усього Рада мала 150 членів (планувалось: всього — 226, з них (пропорційно до відсотку від загальної кількості громадян) українці — 160, поляки — 33, євреї — 27, німці — 6).



З історії єврейської общини у Винниках




Євреї. За час проживання у Винниках євреїв кількість їх сімей не перевищувала 40—50. Євреї компактно проживали в районі «бойні» (біля теперішнього ГРК «Святослав»). Основним джерелом доходів винниківських євреїв була торгівля (магазини й кіоски), а також закупівля сільськогосподарської продукції у місцевих мешканців і перепродаж її у Львові
                           
Місце захоронення євреїв під час війни. Піддіброва
Перепис населення 1880 р. – у Винниках проживало 2 857 осіб (з них – 239 євреїв).
Перепис населення 1890 р. – у Винниках проживало 3 390 осіб (з них – 302 євреїв).
Перепис населення 1900 р. – у Винниках проживало 3 881 особа (з них – 266 євреїв).
Перепис населення 1921 р. у Винниках прживало 3 603 особи (з них – 250 євреїв).

Єврейська синагога «Винниках Шул» знаходилася на теперішній вул. І. Франка, 46 (у подвір'ї цього приміщення; тепер там приймають металолом). Фашистський і комуністичний режими у 40-их роках XX ст. знищили цю споруду. На теперішній час збереглися стіни синагоги.
Єврейського цвинтаря у Винниках не було. Більшості провінційних єврейських громад аж до кінця XVI ст. не дозволялося мати свої цвинтарі. З цієї причини в період пізнього середньовіччя Старий єврейський цвинтар у Львові став місцем вічного спочинку для всіх євреїв Галичини. Винниківських євреїв спочатку хоронили на Старому єврейському цвинтарі у Львові по вул. Шпитальній (нині вул. Базарна). Коли у серпні 1855 р., під час епідемії холери, кількість поховань на єврейському цвинтарі доходила до 15-ти щоденно, тоді стало питання про закриття Старого цвинтаря і відкриття Нового єврейського цвинтаря на Янівському передмісті, на так званих «Піліховських полях», де він зберігся і дотепер. У травні 1872 р. на Львівському передмісті Знесіння був відкритий ще один єврейський цвинтар площею 0,8 га, на якому хоронили також євреїв з Винник, Брюхович, Замарстинова, Збоїськ, Голоско, Клепарова, Кульпаркова й інших передмість.
У Винниках в 1884 р. народився єврейський художник Гросс Казимір  (Gross Karzimierz). Закінчив гімназію у Самборі. Протягом 1904—1905 рр. навчався у Краківській академії мистецтв (Майстерня Флоріана Цинка).
У Винниках до 1941 р. мешкала численна і організована єврейська громада, чимало її представників активно займались пивоварінням. В роки німецької окупації на території Львівщини нацисти утворили розгалужену систему місць примусового утримання (ґетто, табори примусової праці, тюрми, табори для військовополонених), що стала складовою гітлерівської «машини смерті» на території дистрикту Галичина та Генерального губернаторства. Німецька влада всіляко переслідувала та тероризувала місцеве населення. Євреїв позбавили всіх політичних і громадянських прав. Цих людей можна було безкарно обкрадати, змушувати виконувати будь-яку роботу, депортувати, знущатися з них і вбивати. У липні та серпні 1941 р. лише в дистрикті Галичина відкрито для євреїв дев’ять таборів примусових робіт (у Львові, Винниках, Острівці, Куровичах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У вересні й жовтні створено наступні шість великих таборів, зокрема Янівський у Львові. Там євреїв примушували працювати 12–14 годин на добу. Знущалися з них, а згодом убивали. На місце убитих швидко доставляли наступних, схоплених в облавах.
Винниківський табір організований у липні-серпні 1941 р. На початку тут перебувало 800 євреїв, яких використовували на будівництві шосейної дороги. Керував будівництвом Юрген Штрооп, який відомий як ліквідатор Варшавського гетто. За свідченнями очевидців, гітлерівці розстрілювали євреїв в урочищі Діброва (на галявині біля лісу). Табір ліквідований у липні 1943 р. Усіх в’язнів (378 осіб) відвезли до Янівського концтабору у Львові, з них 105 осіб були скеровані на роботи, а 273 – розстріляні.
За спогадами винниківчанина Богдана Макульондри: «Я знаю факт, коли приреченого на смерть мешканця гетто кат послав... за набоями. Коли їх привели на страту, то з'ясувалося, що німець-убивця забув набої. От доки одні нещасні рили собі яму, то одного в'язня змусили побігти й принести їх. Про це зараз мало говорять, але в кожному з єврейських гетто німцями була створена єврейська поліція, яка слідкувала за порядком, знущалася зі своїх же одноплемінників».
За спогадами винниківчанина Богдана Гарапи: «Моя сім'я жила неподалік Діброви. Ще маленьким я босоніж пас худобу Отож, багато разів бачив, як окупанти розстрілювали в'язнів місцевого гетто.
Подеколи, доки тривала страта, охоронці наказували мені чекати, щоб разом із коровами якась куля не вцілила в мене. Тому я бачив, як перед смертю ці нещасні й морально знищені голодом і катуваннями люди самі копали собі могилу. Таких ям було немало. Кожну засипали рядами. Розстріляли декількох нещасних і засипали їх. Згодом убили інших й також закопали над попередніми. Й так тривало доки могилу не заповнювали. Тоді наступні смертники копали собі нову могилу. Ось так це відбувалося на очах сотень людей. Але навколо панували страх і смерть, люди від горя немов заціпеніли. Мабуть, людський мозок має якісь захисні функції, бо ж в іншому випадку моє покоління від усього побаченого жаху могло б утратити розум! Я ж бачив, як ворушилася земля на цих могилах, бо хтось із розстріляних падав у яму ще живим».
Багато євреїв зі Львова приїхало до Винник  після початку Другої світової війни, коли Галичина була окупована Червоною армією. З цієї причини число євреїв у Винниках виросло до 500. Через кілька тижнів після приходу німців, всім єврейським чоловікам віком від 13 р. і старше було наказано зареєструватися в міській управі. Через деякий час їм було наказано прийти на площу біля міської управи з харчами та знаряддям праці. Їх організували в колону, і наказали йти та співати в супроводі польського оркестру, який грав марші й польські народні пісні. Колона прибула в Лисиничі. Євреям наказали копати глибокі ями, роздягається, всіх їх було розстріляно.
Єврейське поселення у Винниках було знищено в першому кварталі 1942 р. Поліцаями був оточений єврейський квартал, який знаходився в районі «бойні» (біля сучасного готельно-розважального комплексу «Святослав»). Жінок і дітей завантажили у вантажівки і відвезли в невідоме місце. Імовірно, що вони були вбиті в Пісках (в районі Лисинич).