неділя, 30 квітня 2017 р.

ВИННИКІВЧАНИ В ЛАВАХ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»


Майже усі винниківські ветерани УСС, УГА, армії УНР, яким дозволив вік і здоров'я, добровільно записалися (часто з синами) до дивізії «Галичина». За ними пішла вся найсвідоміша молодь Винник. Серед перших добровольців були Роман Стефанишин, Стефан Чепіль, Володимир Брама, Магаляс та інші.


Німеччина на початкових етапах Другої світової війни негативно ставилася до спроб сформувати у складі своєї армії українські збройні підрозділи. Однак несприятливі військово-політичні обставини 1943—1944 рр., викликані поразками на фронтах, змусили нацистів переглянути своє ставлення до використання не німецьких збройних формувань у війні, у першу чергу на німецько-радянському театрі бойових дій.

З ініціативи губернатора Галичини Отто Вехтера, підтриманої Українським Центральним Комітетом, весною 1943 р. розпочався процес формування стрілецької дивізії СС «Галичина». Губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер (який ініціював створення цієї української дивізії) 12 квітня 1943 р. запропонував назву «Добровольча дивізія СС «Галичина», через кілька днів Гіммлер наказав називати її «Добровольча дивізія «Галичина», але у відозві-прокламації Вехтера від 28 квітня 1943 р. щодо організації дивізії вона значилася як «Стрілецька дивізія СС «Галичина». Дивізія була створена для боротьби проти більшовиків на боці німців.

«Величаві збори в Винниках» (газета «Рідна земля» №20 від 16.05.1943): «У четвер, 7 травня відбулися маніфестаційні збори винничан. Збори, що відбулись у великій прибраній залі присвячені були важливій справі створення СС. Стрілецької Дивізії „Галичина". На зборах присутні були представники львівського міського староства, посадник міста Львова д-р Біляк і відпоручник Військової Управи мгр. Дзьоба. Збори відкрив короткою промовою начальник дільниці сотник Харкевич. Зчерги промовляли: радник Мельдехен, мгр. Дзьоба і д-р Біляк. Промовці підкреслили велике значення створення нової військової формації та закликали населення Винник своєю участю СС. Стрілецької Дивізії „Галичина" засвідчити свій патріотизм та громадське вироблення. Запальний тон промов перенісся теж на зібраних, які ентузіястично заявили готовість взяти у руки зброю. Після зборів винницький хор співав народні пісні та марші».

Перший транспорт добровольців на рекрутський вишкіл вирушив зі Львова 18 липня. Різного роду вишколи відбувалися на теренах Німеччини та країн Європи, окупованих німцями. Основними полігонами були «Гайделяґер» у Польщі біля Дембіци та «Нойгаммер» у Східній Німеччині (Шлезьк).

13 червня 1944 р. у Винниках проходив другий відбір у лави Першої Української дивізії «Галичина». Відбір у дивізію проводився в приміщенні Народного дому «Просвіта». Медична комісія визнала такими, що можуть служити у війську 15 винниківських юнаків. Серед новобранців був Василь Якович Банах (28. 05. 1928 р.н.), Володимир (?) Голіян (загинув у Австрії у 1944 р., біля м.Лінц.) та ін.

Винниківське товариство «Просвіта» наводить такий список дивізійників: Юрій Богонюк, П. Брода, В. Брама, С. Голіян, В. Грип, Р. Голіян, Володимир Гнида, М. Гураль, В. Губка, Ю. Думка, Б. Дмитерко, В. Дмитерко, Є. Дмитерко, В. Котловський, К. Костюк, І. Крохмальний, М. Лучанський, О. Макар, Роман Михайлів, Л. Михайлів, Я. Маркевич, Р. Майхер, С. Олесів, Р. Обаранець, І. Опалінський, Я. Ричевський, Стефан Рутар (04.01.1909 р. н.), М. Стефанишин, Роман Стефенишин, Іван Патрайко (повернувся з радянських концтаборів у 1968 р.), М. Паньків, В. Федів, С. Чепіль, З. Чепіль, М. Якубишин.

У дивізії також воювали: Богонюк Юрій (1927—1944 рр.), Лесько Михайло (1923—1944 рр.), Стефанишин Роман (1923—1944 рр.) загинули в липні 1944 р. під Бродами (там і поховані). Михайлів Роман (1916—1944 рр.) загинув у 1944 р.

Михайло Скремета (29 жовтня 1923 р. н., м. Винники) був студентом політехніки у Львові, служив в дивізії «Галичина», а по війні у 1945 р. попав у Францію і вступив до Французького іноземного легіону (Légion étrangère)  під іншим іменем. До 1950 р. брав участь у війні в Індокитаю (теперішній В'єтнам). Подальша доля невідома.

Ігор Федорович Маркевич (1927 р. н., м. Винники) — вступив  у дивізію «Галичина» 1945 р. в Німеччині. Після війни проживав у Винниках. Родичі  — Богдан Маркевич (двоюрідний брат) — відомий український тренер. Дід Михайло, мешкав там, де зараз стоїть пам’ятник митрополитові Іванові Огієнкові. У діда і квартирував Іван Огієнко. Прадід, Михайло Маркевич, був війтом у Винниках (помер 1928 р.), проживав в урочищі «Піддіброва».


субота, 29 квітня 2017 р.

Гора Шипшина у Винниках: природа та історія



Гора Шипшина (336 м н. р. м.) розташована праворуч біля в'їзду до Винник зі сторони Львова. Зараз вона заросла лісом, а колись з неї відкривався чудовий краєвид на Винники. Гора знаходиться між старою залізничною колією Львів – Підгайці (діяла до 1944 р.) і шосейною дорогою Львів – Винники. Можливо ці обставини й стали головною причиною перетворення її у місце відпочинку Митрополита Андрея Шептицького.

Природа. Сідловиною гора плавно переходить у підніжжя г. Жупан. Південно-східний схил Шипшини – стрімкий, а південно-західний – більш  пологий. Схили покриті сосново-грабово-буковими лісами, що проростають на сірих лісових ґрунтах. Окремі екземпляри бука сягають висоти 2530 м, а діаметр стовбура у них до 1 м. Бук світлолюбний, росте швидко. Стовбури в переважній більшості буків прямі, добре сформовані і  без сучків сягають до 15 м у висоту. У 100120-річних буках стовбури починають гнити. На схилах в багатьох місцях зустрічаються гнилі стовбури.
Археологія. Пам’ятку археології на г. Шипшина  виявили у 1991 р. вчені відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Її стаціонарно дослідили, ввели у науковий обіг. Це пам’ятка ранньоскіфського часу – VI-VII ст. до н. е. обто, їй приблизно 2700 років). Там є і поселення, і могильник.
Літом 2014 р. Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (керівник експедиції – науковий працівник відділу археології А. Гавінський) та історичним факультетом Львівського національного університету ім. І. Франка (керівник практики – доц. Н. Білас) проведено археологічну експедицію з дослідження багатошарової пам’ятки на г. Шипшина (Голянівка). На теперішній час частина археологічної пам’ятки зруйнована забудовою міста, а рельєф знівельований, тому перед експедицією постало завдання проведення тут рятівних досліджень. На пам’ятці «Винники-Шипшина»  було закладено три розкопи загальною площею 124 м ². Зафіксовано чотири об’єкти ранньозалізного часу – три ями і частину житлової споруди заглибленого типу. У культурному шарі та в об’єктах виявлено незначну кількість уламків кераміки ранньозалізного часу, серед яких виділяються тюльпаноподібні горщики та півкруглої форми миски. Частина посуду прикрашена пластичними пружками з так званими пальцевими вдавленнями та наскрізними отворами під краєм вінець
У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродівську дорогу (цісарську)  на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні проходить біля г. Шипшина. Біля підніжжя гори  розташована «Цісарська криниця».

Гора Лисівка у Винниках: природа та історія



Гора Лисівка (320,7 м н. р. м.) знаходиться на західній околиці Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Південно-західна частина гори   памятка археології м. Львова. Гора Лисівка входить до складу покритого лісом узгір’я, що розпадаєтьсь на кілька вершин. Переважна більшість вершин – безіменні. На вершині гори знаходяться військові траншеї часів Другої світової війни. Колись гора була не залісненою і на її схилах вирощували виноград. У підніжжі південного схилу гори розміщений винниківський цвинтар, а у підніжжі південно-східного — костел. Сідловиною г. Лисівка з’єднується з безіменною вершиною (336 м н. р. м.), яка складається з пісковиків та піску. У минулому біля підніжжя цієї вершини активно використовувався пісковий кар’єр.


Геологія. У далекому минулому (70 млн років тому) у крейдяний період (крейдяний період — останній (третій) геологічний період мезозойської ери, що розпочався близько 145 млн років тому, закінчився 66 млн років тому) на території сучасних Винник було море. Залишки решток тварин, які населяли це море, можна знайти і тепер на цій горі. Гора складається з сіро-жовтих пісків, пісковиків та вапняків. Схили — стрімкі, особливо південний та східний, місцями з урвищами.

Рослинність. Ґрунти. Південний схил гори покритий переважно сосною, а східний і північний – мішаними буково-грабовими деревостанами на сірих лісових опідзолених супіщаних ґрунтах. Сосна це світлолюбиве дерево, нижні його гілки відмирають, очищаючи стовбур. На південних схилах г. Лисівка висота сосни досягає 2530 м. Коренева система сосни у даних екосистемах — стрижнева. На бідних ґрунтах Лисівки дерево утворює величезну поверхневу кореневу систему, глибиною до декількох метрів, і радіусом до 57 м. На горі зустрічаються окремі дерева віком 100150 років, а максимальний вік дерев може сягати 300—400, іноді й більше років. У порівнянні з іншими шпильковими сосна росте швидко. Сосна звичайна — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів, росте передусім на пісках, тощо. Старі сосни на Лисівці відмирають, а молоді через антропогенний чинник не виростають, і через десятки років замість соснового лісу залишається один грабово-буковий.

У профілі ґрунту виявлено горизонти: А — лісова підстилка (потужністю до 3 см); А 1 — гумусовий (вміст гумусу 5%) потужністю — 20 см, сірого кольору; А 2 В — перехідний, потужністю — 30 см, з грубозернистою структурою; В – ілювіальний; С — материнська порода (пісок сіро-жовтого кольору на глибині 70 см). Корінна порода — вапняк.

Археологія. Науковці виявили на горі сліди перебування носіїв культури лійчастого посуду і пізньотрипільської культури. Памятка відкрита  у 19551956 рр. вчителем місцевої середньої школи Борисом Возницьким. Згодом дослідження території провів науковий співробітник Львівського історичного музею І. Свєшніков. Ним було зібрано колекцію артефактів у стінках військових траншей біля південного схилу урочища. Через декілька років роботи продовжив Винниківський загін Волинської археологічної експедиції ІСН АН УРСР та Львівський державний університет під керівництвом М. Пелещишина. Дослідження проводились з метою з’ясування планувальної структури поселення та стану її збереження. На жаль, результати досліджень не опубліковані. Свої роботи  Винниківський загін археологічної експедиції Львівського університету знову продовжив лише в 1993 р. В наслідок досліджень встановлено, що пам’ятка частково зруйнована військовими окопами та «чорними» археологами. У стінках окопів на південному схилі виявлені скупчення шматків глиняної обмазки, окремі з яких – з відбитками пруття. Також  знайдені фрагменти горщиків з характерними потовщеними орнаментованими вінцями, уламки кількох тонкостінних чаш, амфор, крем’яні відщепи. В наступному році продовжено археологічні дослідження пам’ятки. Як наслідок, вперше з’ясовані особливості опалювальних пристроїв (великі глиняні черіні відкритого типу із бортиком по краю) населення КЛП у Верхньому Побужжі.

Впродовж 1999–2000 рр. спільна експедиція Львівського національного університету імені Івана Франка та Історико-краєзнавчого музею м. Винники проводила розкопки поселення культури лінійчастого посуду,  де у 1963 та 1993 роках проводив дослідження проф. М. А. Пелищишин. Пам’ятка Винники – Лисівка розміщена на крайній, відносно рівній південно-східній ділянці узвишшя площею 160 м на 100 м і була заселена вздовж краю південного схилу. З напільної західної сторони, звідки доступ до неї був легкий, тогочасні мешканці укріпили її дугоподібним валом та ровом. Тут виявлено вимостку із плиток сірого мергелю та значне скупчення кераміки. Науковці припускають, що це культова споруда – мегаліт.

 Серед знахідок абсолютну більшість складає фрагментований посуд культури лінійчастого посуду і лише 4 з них відносяться до пізнього Трипілля. Заселення г. Лисівка носіями культури лінійчастого посуду могло відбуватися, на думку дослідників, протягом 3400/3300 – 2900/2800 рр. до н. е.

середа, 26 квітня 2017 р.

Видатні винниківчани: український поет Златокудр Іван



Златокудр Іван  (народився 7 квітня 1930 р. у Винниках)   український поет, перекладач, член Спілки польських  письменників (1986 р.). Справжнє прізвище — Врецьона Іван Володимирович. Побачивши світ у родині теслі, хлопчик змалечку увібрав любов до людей праці. Він захоплювався тією одержимістю, з якою батько віддавався улюбленій справі. Батькова «Pracownia stolarska», його вироби славились серед земляків, особливо серед осіб прекрасної статі. «Мій тато, столяр, приймав замовлення на «модні» дерев’яні жіночі босоніжки», – відзначав І.Златокудр у мемуарах «Моя школа». Водночас батько не цурався й іншої роботи: за необхідності міг узяти до рук серп і жати хліб на ниві. Адже Винники були своєрідним порубіжжям між сільською стихією та урбаністичним світом.

Ще змалечку І. Златокудр захоплювався малюванням. Тож навчаючись у школі, виконував обов’язки художнього редактора стінгазет, а по закінченні десятирічки (1949 р.) вирішив вступити до Львівського поліграфічного інституту, щоб бути художнім оформлювачем книжково-журнальної продукції. Проте довелося стати студентом «технологічного поневолі  факультету бо одержавши на вступному оцінку «чотири» за рисунок не дістався на «художнє оформлення книг та журналів». Згодом закінчив Львівський зооветеринарний інститут.
1958 р. переїхав до м. Куніце (містечко Куніце Лігницьке на південному заході Польщі стало другою «малою батьківщиною»). З 1960 р. він працював в адміністрації державних сільськогосподарських підприємств. 1970 р. письменник закінчив правничі студії у Вроцлаві. А з 1976 р. він виконував функції юрисконсульта агропідприємств.
І. Златокудр друкувався в альманахах, антологіях, журналах і газетах у Польщі, Україні, Сербії, Австралії та в Ізраїлі.
У Польщі його твори публікуються у «Нашому слові», «Українських календарях», «Українських альманахах» та в «Українському літературному провулку». Перекладає  польську поезію, зокрема вірші поетів
другої половини ХХ ст., показуючи тим майстерність свого таланту.
Іван Златокудр є членом спілки польських літераторів у Вроцлаві.
Перший вірш Златокурда «Небо» був надрукований на літсторінці «Нашого слова» у 1961 р. Серед пропагандистів його доробку в Україні —харківський журнал «Березіль», який неодноразово вміщував у своїх числах вірші І.Златокудра. Прилучився до цієї справи й «Всесвіт» (1989 р., №8).
«Винниківський вісник» надрукував у 1993 р. вірші І. Златокурда «У Винниківському лісі», «Впало сонце», «Печаль». У грудні 1997 р. «Винниківський вісник» теж публікує поєзію І. Златокурда  «Винники», «Епілог», «Вербі, що в Україні» та ін.
1995 р. поезії І.Златокудра були видруковані в перекладах польською Зигмунта Юзефа Рибака в антології «Moje cztery swiaty».
Творчість:
*Автор збірки поезій «Народній Польщі» (1975), «Пейзажі» (1981), «Czarnobylska Madonna» (1995), «Barwy chwil» (2000), «Веселки печалі» (2000), «Кольорами нетривожними» (2009).
*Златокудр І. Вірші // Гомін. Літературна антологія. — Варшава: Укр. сусп.-культ. Вид-во, 1964. – С. 251–252.
*Златокудр І. Вірші // Березіль.— 1990.— № 8.— С.4-6.
*Златокудр І. Вірші // Березіль.— 1997.— № 5-6.— С.20-22.
*Златокудр І. Вірші, спогади  // Український літературний провулок.— Білосток, 2001.— Т.1.— С.33-42.
*Златокудр І. Вірші, спогади // Український літературний провулок.— Білосток – Криниця – Перемишль – Холм – Більськ Підляський, 2002.— Т.2.— С.43-56.
*Златокудр І. Весною знов заквітне сад: Вірші // Український літературний провулок.— Люблін, 2003.— Т.3.— С.81-83.
*Златокудр І. Моя школа // Український літературний провулок.— Люблін, 2003.— Т.3.— С.154-164.
*Златокудр І. Кольорами нетривожними.— Лігниця: ДОТ, 2009.— 120 с.
*Златокудр І. Листок грозою зірваний: Вірші // Український літературний провулок.— Люблін, 2004.— Т.4.— С.38-47.
*Златокудр І. Спомини: У зеленій підкові винниківських лісів // Український літературний провулок. — Люблін, 2004. — Т.4. — С.206-219.
*Златокудр І. Сниться яблуко в долоні: Вірші // Український літературний провулок.— Білосток, 2005.— Т.5.— С.61-71.
*Златокудр І. Із любовних балад // Український літературний провулок.— Білосток, 2006.— Т.6.— С.72-80.
*Златокудр І. В придорожній тернині: Вірші // Український літературний провулок.— Білосток, 2007.— Т.7.— С.70-79.
*Златокудр І. Навстріч вітрам: Вірші // Український літературний провулок.— Білосток, 2009.— Т.9.— С.23-32.
*Златокудр І. Читаючи листи Дмитра Нитченка // Український літературний провулок.— Білосток, 2009.— Т.9.— С.257-260.

понеділок, 24 квітня 2017 р.

Українські землі на картах Клавдія Птолемея








Карта давньогрецького вченого Клавдія Птолемея складається зі зведеної карти всього відомого на той час світу і 26 більш докладних карт: 10 регіональних карт Європи, 4 карти Африки, 12 карт Азії, що додавалися до трактату «Керівництво з географії» Птолемея. Трактат було написано близько 150 р. н. е. На картах перелічено близько 8000 міст і місцевостей із зазначенням їх географічних координат. Оригінали карт втрачено, проте сам трактат було виявлено на межі XIII і XIV ст. До епохи Великих географічних відкриттів Птолемей служив для європейців основним джерелом географічних відомостей. На основі його описів картографам епохи Відродження вдалося реконструювати і втрачену карту світу.
Довгий час знаменитий трактат Клавдія Птолемея «Географія» вважався втраченим. У XIII ст. птолемеївську «Географію» виявив візантійський граматик, математик і теолог Максим Плануд (Maximus Planudes, Μάξιμος Πλανούδης; 1260–1305). Максим Плануд переклав «Географію» Птолемея на латинь. Карти, які ілюстрували текст географічного опису світу, були відсутні і не знайдені досі.
Біля 1400 р. в Італію з Константинополя потрапив переклад на латинську мову «Географії» Птолемея, і з часом він опинився в бібліотеці Ватикану.
Одним із перших європейських дослідників «Географії» Птолемея  був італійський гуманіст Джакопо д'Анджело (Jacopo d'Angelo; 1360–1410), який в 1406 р. переклав її на латинську мову. У всіх виданнях «Географії» починаючи з 1475 р. і аж до венеціанського видання 1511 р. використовується переклад Джакопо д'Анджело. Лише в римському виданні 1478 р текст був звірений з грецьким оригіналом його видавцем, італійським гуманістом Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderini; 1446, Торрі-дель-Бенако – 1478, Рим), який вніс в текст деякі поправки. Доміціо Кальдеріні навчався у Вероні, Венеції та Римі. Був папським секретарем Сікста IV.
Данський географ та картограф Клаудіус Клауссон Шварт (Claudius Clavus; Claudius Claussøn Swart, 1388 р. – після 1467 р.), який прийняв латинізоване ім'я Клаудіус Клавус під час свого перебування в Італії з 1424  р. по 1427 р., з ініціативи французького кардинала Гійома Філастра (помер у 1428 р.) в 1427 р. підготував «Географію» Птолемея. Він  створив 27 карт для Птолемеївської «Географії». Збереглися лише дві карти Північних країн, на які вперше наніс Гренландію. У картах, на обрисах суші, були вперше нанесені на рамці градуси широти і довготи, і, таким чином, започатковано наукову картографію. Копію першої карти Клавуса знайшли в 1835 р. у  кодексі 441 муніципальної бібліотеки Нансі, переплетену разом з «Географією» Птолемея, що належала Філастру. Карта Клавуса дуже вплинула на картографію XV ст. Її не раз використовували для складання нових карт, копіювали, переробляли по ній карти Птолемея. Проте в другій половині століття вона зазнала суттєвих змін завдяки німецькому картографу Ніколаусу Германусу.

Уперше «Географія» К. Птолемея (87–150 рр.) без карт з’явилася друком 1475 р. у Віченці. Друге видання з 26-а античними картами вийшло у світ 1477 р. у Болоньї.
В цьому виданні, на Десятій карті Європи, вперше були зображені українські землі (за Р. Соса, 2007 р.)
Масштаб мапи приблизно 1:5 700 000. Карта підготовлена способом мідериту з доопрацюваннями Ніколауса Германуса (Nicolaus Germanus; 1420-1490). Тираж 500 примірників. На карті написи:  "Sarmaciа", «Sarmacie in Europe».
У наступному, римському виданні (1478 р.) поміщена «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula), де зустрічається написи: «Sarmatia Europae» (Європейська Сарматія) та ін. Ця карта входила до всіх видань “Географії” аж до 1730 р. включно. Список основних друкованих видань праці Клавдія Птолемея:


Віченца  1475 р. — перше друковане видання (без карт);
Болонья: 1477 р. — перше видання з картами (26 карт);
Рим: 1478 (27 карт),  1490 (27 карт), 1507 (33 карти), 1508 (34 карти);
Флоренція: 1482 (31 карта);
Ульм: 1482 (32 карти), 1486 (32 карти);
Венеція: 1482, 1511 (28 карт), 1540, 1548, 1558, 1561, 1562, 1564, 1574, 1578, 1588, 1596 (64 карти), 1597-8 (64 карти), 1598-9 (69 карт);
Краків: 1512, 1519;
Страсбург: 1513 (47 карт), 1520 (47 карт), 1522 (50 карт), 1525 (50 карт), 1535 р., 1541 р.;
Нюрнберг: 1514 (без карт), видавець Йоган Вернер;
Відень: 1518; 
Базель: 1533 (без карт), 1540, 1542, 1545, 1551, 1552;
Інгольштадт: 1533;
Ліон: 1535, 1541, 1546;
Париж: 1546, 1828;
Кельн: 1584, 1597 (64 карти), 1608 (64 карти);
Дюссельдорф 1602 (34 карти);
Астердам 1605 (28 карт), 1704 (28 карт);  1730 (28 карт);
Арнем 1617 (64 карти);
Лейден 1618-19 (47 карт);


Фракфурт 1695 (28 карт), 1698 (28 карт), 1704.
Ніколаус Германус (німецький картограф, гравер, ілюстратор, друкар), який працював у Флоренції, у 1466 р. виконав креслення, в трапецієподібній проекції, карт Клавдія Птолемея, користуючись латинським перекладом його «Географії» Джакопо д'Анджело (1406 р.). Він запропонував нові правила позначення гір, річок, озер та кордонів. Ще однією особливістю його роботи було те, що числові значення широти і довготи він підписував не на паралелях і меридіанах, а в проміжках між ними. Міста позначалися золотистими кружками, а ті міста, для яких були астрономічні координати, оточувалися чорними крапками. Манускрипт досі зберігається в бібліотеці д'Есте в Модені. Ця версія, від якої збереглося кілька рукописних копій, послужила основою для карт у виданні атласу в Болоньї у 1477 р.
1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст «Географії». Він заново виготовив карту світу в новій проекції, додавши Скандинавію та інші країни Півночі; так само як і на оригінальній карті Клавдія Клавуса (1427 р.), Гренландія розташована на захід від Скандинавії. Крім того, Н. Германус додав нові карти — Іспанії та Італії.
В 1468 р. він виготовив свій третій варіант «Географії», «пересунувши» на цей раз Гренландію на північ від Скандинавії, а Ісландію на північ до тієї ж широти, приблизно так, як вважав за потрібне Гійом Філастр. До атласу додалися ще дві карти — Галія і Палестина. З карт цієї версії «Географії» (третього варіанту Н. Германуса) друкувалися карти Ульмських видань 1482 і 1486 рр. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римське видання Птолемея 1507 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.
1482 р., у Флоренції, італійський вчений та дипломат Франческо Берлінґєрі (Francesco Berlinghieri; 1440-1501) розширив та перевидав «Географію» К. Птолемея (це третє видання з картами). Він розпочав роботу з перегляду праць Птолемея в 1464 р. Франческо Берлінґєрі оновив карти Птолемея. Видав він їх вперше народною італійською мовою. Карти Франческо Берлінґєрі ґрунтуються на проекціях Маріна Тірського (Μαρίνος ο Τύριος;  прибл. 70 р. — прибл. 130 р.)  грецького географа, картографа та математика, якого вважають засновником математичної географії. Карти також мають прямокутні рамки, а не трапецієподібні, які використовувалися в попередніх болонських та римських виданнях, а також  в ульмських виданнях (1482 р. та 1486 р.). Гравер мап – Ніколаус Германус.
У цьому виданні, як і в попередніх двох,  поміщена «Восьма карта Європи» (TABVLA OCTAVA DE EUROPA). На мапі написи: Європейська Сарматія (Sarmatia de Evropa), Азійська Сарматія (Par di Sarmatia in Asia), Таврика Херсонська (Tavrica Chersoneso) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyrafe), Дніпром (Borystmene) та Азовським морем (MaeotidePalvde). На схід від Карпат (Carpato mote) підписані назви племен: карпів (Carpiani), бастарнів (Basterne), певкінів (Pevcini) та ін.
Теж у цьому виданні поміщена карта світу «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum».. По краях карти зображені голови з надутими щоками, що позначають 12 основних напрямків. Карта була надрукована з використанням двох окремих мідних пластин, які були розділені достатнім простором  для того, щоб можна було б добре скласти та зшити карту в зв'язаний атлас, не впливаючи на вміст її.
На карті «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» територію від Піренейського півострова до Азовського моря названо Європою (Evropa); на схід від Каспійського моря – Азіа (Asia). Східна Європа має на карті назву Європейської Сарматії (Sarmatia Evropa).
Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystene) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та  Кримський півострів (tavrica).
На «Другій карті Азії» (Tabula Seconda de Asia) показано південно-східну частину України, південь Росії та Кавказ. На мапі зображені частини: Європейської Сарматії (Par di Sarmatia de Europa),  Азовського моря (Meotide Palv), Чорного моря, Приазов’я з Сивашем (Bice Palv), Кримського півострова (Taurica Chersoneso), Алаунських гір (Alauno monte) з яких витікає річка, яка впадають в Азовське море. На півночі мапи зображені Гіперборейські гори.
Знаменитими римськими перевиданнями атласу мап Клавдія Птолемея
1507 та 1508 років, було видано 33 карти, які вперше репрезентували обриси
берегів Нового Світу, – поруч у цьому виданні була представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія та Херсонес Таврійський; нанесені міста Ольвія, Феодосія, Пантикапей, інші географічні реалії причорноморських теренів. Саме на цих мапах було зазначено Птолемеїв вимір положення гирла Дніпра у 57 градусів 30 мінут (довготи) – 48 градусів 30 мінут (широти) (Античная география. Составитель проф. М. С. Боднарский. Москва, 1953).
Італійський географ та гуманіст Бернард Сильван (Bernardus Sylvanus; 1465 р., Еболі - ?), що жив у Венеції, 1511 р. видав там «Географію» К. Птолемея з 28-ма дереворитними картами, у тому числі карту світу у формі серця. Усі 27 античних карт Б.Сильван осучаснив і актуалізував їх картографічний зміст, додавши сучасні назви. Особливістю цього видання є те, що вперше карти були видрукувані у дві фарби (чорна, червона), до того ж двосторонньо. Чорним підписано назви місцевостей, лісів і гір, червоним - морів, племен і країн. Видавець та гравер карт – Якобо Пент з Лєуки (Jacobus Pentius de Leucho). Мова мап латинська.
Українські землі показано на Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) та частково на Четвертій карті Європи (QVARTAEVROPAE TABVLA), Дев’ятій карті Європи (NONAEVROPAE TABVLA) та Другій карті Азії  (SECVNDA ASIAE TABVLA).  
В тій частині Четвертої карти Європи, що охоплює українські землі (до неї відноситься назва Sarmatiae Europae pars) позначені тільки Карпати (Carpatus mons), а також землі де проживало плем'я язиґів.
На Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Європейська Сарматія (Sarmatia Evropae), Азійська Сарматія (Sarmatiae Asiaticae Pars), Таврика Херсонська (Tavrica Chersonesus) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyras f.), Дніпром (Boryfthenes f.) та Азовським морем (Palvs Maeotis), серед них: Ordesus, Olbia, Firum, Amadocba. Amagarium. На території Таврії підписано назву племені тавроскіфів (Tavroscytae), вище Карпат (Carpates mons) – карпів (Carpiani) і т. д.
На пам’ятці було зображено Azagarium на місці розташування Києва. Цю назву міфічного «Азагоріума» відомий києвознавець Микола Закревський відзначив як данина «египетскомуарабськими картографічними джерелами, що у свою чергу використали знання античних картографів. Перші уявлення про місцерозташування теренів Русі та Києва вони так само сформували за цим джерелом. Можна лише гіпотетично інтерпретувати арабські назви давньоруських міст наведені того ж самого Ідрісі: Манкерман, Кийав (Київ), Беразлав(Переяслав), Канів, Баразула (Березань?), Тарибула (Трипілля), Галісія (Галич) (цит. за Тетяна Люта. «Київ на старих мапах світу»).
На Дев’ятій карті Європи (NONA•EVROPAE•TABVLA), яка охоплює територію від Балканського півострова (територію сучасних Румунії, Болгарії та європейської частини Туреччини) до Карпат (Carpatus mons), на північ від яких показано Європейську Сарматію (Sarmatiae Evropae Pars).  
На карті подано окраїну українських земель, що названа Нижньою Мізією (Муsia infe.). Показано дельту Дунаю (Ister f.), гирло Дністра (Tiras f.), Дніпра (Boristenis f.), Тилігулу (Axiaces f.). Уздовж річок позначені міста: Тіра (Tyras)тепер м. Білгород-Дністровський, Ніконіум (Niconium), Офіуса (Орhiusa), Физея (Physea), На узбережжі Чорного моря (Mare. Ponticvm vel. Pontus Evxinvs) та в дельті Дунаю показані грецькі ко­лонії Thiagola, Psedosimus, Calestemium, Chilia, Arpiepolis та Тилігульський лиман, зображений у вигляді озера (Thiagola palus), на 47 паралелі – острів Зміїний. Вище русла Дністра – малюнок у вигляді широкого пасма гір (зображено Карпати) (цит. за Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVII ст. – К.: ДНВП “Картографія”, 2004. – 207 с., 83 репрод. карт. – Серія “Пам’ятки картографії України” (продовження серії, започаткованої В. Кордтом у 1899 р).
Друга карта Азії  (SECVNDA ASIAE TABVLA)  охоплює територію частини Європейської Сарматії та Азійську Сарматію - від Кавказьких гір (Caucaus mons) на півдні до витоків Волги (Rha f.) на півночі. Європейська і Азійська Сарматія розмежовані річкою Дон (Tanais f.). У Кавказьких горах зображено дві Сарматські брами (Sarmatiae porte). Українські землі представлені західним узбережжям Азовського моря (Palvs Meotides) і Кримським півостровом (Tavrica Chersonesvs), на яких не позначені населені пункти, річки та гори.
Німецький картограф, автор «Запровадження в космографію» (1507)  Мартін Вальдземюллер (Martin Waldseemüller; бл. 1470 р.— 1522 р.)  продовжив справу Ніколауса Германуса та Бернарда Сильвана. Важливим етапом стало Страсбурзьке видання 1513 р. «Географії» Птолемея підготовлене Мартіном Вальдземюллером і Маттіасом Рінгманом (Matthias Ringmann; 1482-1511; німецький картограф) на абсолютно новій основі (повтор Страсбурзького видання – 1520 р.). Перш за все, вони розшукали в Базелі (Швейцарія) та в Італії грецькі рукописи «Географії», за якими внесли ряд виправлень в її текст. При підготовці видання вони поставили за мету показати відмінності між давньою та новою географією. У це видання було включено 20 нових карт, які відомий географ, мандрівник та полярний дослідник Адольф Ерік Норденшельд (1832-1901) назвав «першим новим атласом світу». Видавець: Якобо Есслер (Jacobus Eszler) та Георгій Убелін (Georgius Uebelin). Друкар: Йоганн Скотт (Johann Schott).
Карти Мартина Вальдземюллера, що охоплюють територію України: «Octava Europe Tabula» (Восьма  карта Європи), «Tabula Moderna Sarmatie, Eur, Sive, Hungarie, Polonie, Russie, Prussie, Et, Vvalachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини), «GENERALE PTHOLEMEI» (Генеральна карта світу Птолемея), «SECUNDA ASIAE TABULA» (Друга карта Азії), «Orbis Typus Universalis» (Карта світу), «Carta itineraria europae».
На «Восьмій карті Європи» (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Європейська Сарматія (Sarmatia Evrope), Азійська Сарматія (Sarmatiae Asiaticae Pars). Ця карта майже без змін повторювалася у всіх виданнях Географії К. Птолемея, починаючи від Ульмського (1482 р., Ніколаус Германус) і до видання 1541 р.
На «Генеральній карті світу Птолемея» (GENERALE PTHOLEMEI) Європою (Europa) названо територію від Піренейського півострова до Азовського моря; Азією (Asia). - на схід від Каспійського моря. Східна Європа має на карті назву Європейської Сарматії (Sarmatia Europa).
Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystenesfl) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та  Кримський півострів (tavrica).
Мапа створена на основі карти Франческо Берлінґєрі «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» (1482 р.).
На «Сучасній карті Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини» (Tabula Moderna Sarmatie, Eur, Sive, Hungarie, Polonie, Russie, Prussie, Et, Vvalachie) найдетальніше показано територію від Одеру до Дніпра і західного узбережжя Чорного моря. Землі на захід від Одеру названа частиною Великої Німеччини (Magne Germanie pars). Землі на лівобережжі Дніпра подані схематично. У верхньому правому куті зображено Московське князівство (Dvcatvs Mosckovia), на південь від нього - Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Mosckovia), на півдні - Перекопська Татарія (Tartaria Precopiensis). Позначено частину України - Русь (Rvssia) на північному сході від Герцинського лісу (Silua Hertinia) та Поділля (Роdolia) на південь від заліснених Карпат (Carpatus Mons). На карті вперше позначено багато українських міст, зокрема на Львівщині: Львів (Leopolis), Самбір (Sambor), Стрий (Striy), Глиняни (Glinia пі), Буськ (Bujzco), Городок (Grodeck) та ін.
Мапа створена на основі карт Центральної Європи Ергарда Етцлауба та Марко Беневентано й карти Бернарда Ваповського, що входила до римського видання «Географії» К. Птолемея 1507 p.
На «Другій карті Азії» (SECUNDA ASIAE TABULA) зображені частини: Європейської Сарматії (Sarmatiae in Europa pars), Азовського моря (Palvs Maeotis), Приазов’я з Сивашем (Bicis Palus), Кримського півострова (Taurica Chersonesus), Чорного моря (Ponti Euxini pars), ланцюга Алаунських гір (Alauni montes), що переходять у Ріфейські гори (Ripbei montes). З Алаунських гір витікають три річки без назви, які перетинають Приазов’я і впадають в Азовське море.
Карту «Orbis Typus Universalis» (Сучасна карта світу) часто називали "Admiral's Map" (Карта адмірала), ймовірно мова йшла про Христофора Колумба – «адмірала океанів". Українські землі позначено як “Russia (Русь …).  Карта була складена на базі мапи 1507 р. «Universalis Cosmographia Secundum Ptholomaei Traditionem et Americi Vespucii Alioru [m] que Lustrationes» (Карта світу, побудована відповідно до методу Птолемея і доповнена новими землями від Амеріго Веспуччі). Це була перша карта (1507 р.), на якій з'явилася назва «Америка». На оновленій карті світу 1513 р. назва "Америка" відсутня. Обґрунтування цього відступу – інша карта (Tabula Terre Nove) того ж видання. На регіональній карті Карибського басейну та Атлантичного океану (Tabula Terre Nove) Південна Америка позначена як "Terra Incognita" (Невідома земля) і має напис, що вказує на те, що ці землі були виявлені Колумбом, без будь-яких ознак ролі Амеріго Веспуччі в розвідці північного узбережжя Південної Америки.
Карта фокусується на Карибських островах та Північній і Південній Америках, які розміщується в західній частині карти, без ознак західного узбережжя цих материків.  На мапі Меркатора, опублікованій в 1538 р., назву «Америка» було поширено на Північну Америку.
Мартін Вальдземюллер 1520 р. в Страсбурзі  видає карту «Carta itineraria europae» (Карта Європи). Робота над картою тривала 9 років (розпочав – 1511 р.). З першого видання «Карти Європи» в 1511 р. відомо лише описовий текст, сама карта все ще вважається втраченою, карта 1520 р. відома лише в одному примірнику. На карті представлено герби європейський держав і земель, що належали німецькому імператору Карлу V. Карта присвячена теж йому. Завдяки схрещенню династичних ліній Карл V Габсбург отримав у спадок величезні території в Західній, Південній та Центральній Європі, що до того часу ніколи не об'єднувались:
·         від батька, Філіпа: Брабант, Голландія, Зеландія, Бургундія, Франш-Конте та інші.
  • від матері, Іоанни: Кастилія, Леон, Гранада, Канари, Сеута й Вест-Індія
  • від діда по матері Фердинанда II Арагонського: Арагон, Ломбардія, Балеарські острови, Сардинія, Сицилія, Неаполь, Морея й Руссильйон
  • від діда по батькові Максиміліана I: корона Імператора Священної Римської імперії, Австрія, Штирія, Угорщина, Богемія, Моравія, Сілезія, Передня Австрія, Тіроль, Істрія та інші.
  • приєднані ним землі: Туніс, Люксембург, Артуа, Шароле, П'яченца, Нова Гранада, Нова Іспанія, Перу, Філіппіни й низку інших земель.
Назва "RVSSIA» (Русь) на карті зустрічається два рази. На цій  мапі позначено Поділля (Podoliae Pars) та Карпати (Carpatus mons).
Історична довідка. Карл V Габсбург (24 лютого 1500 — 21 вересня 1558) — король Німеччини (римський король) з 28 червня 1519 по 1520 роки, імператор Священної Римської імперії з 1520 року (коронований 24 лютого 1530 року в Болоньї папою римським Климентом VII), король Іспанії (Кастилії й Арагону) з 23 січня 1516 року (під ім'ям Карла I). Найвизначніший державний діяч Європи першої половини XVI століття, що зробив найбільший внесок в історію серед правителів того часу. Карл V — остання людина, яку було офіційно короновано Папою Римським імператором, він же — остання людина, яка відсвяткувала в Римі тріумф.28 червня 1519 року колегія німецьких курфюрстів у Франкфурті одностайно обрала імператором Священної Римської імперії Карла V. 23 жовтня 1520 року Карла було короновано в Аахені.
У 1514 р. німецький географ, картограф та астроном Йоганн Вернер (Johannes Werner; 1468-1522) видав у Нюрнберзі книгу I «Географії» без карт, зробивши спробу внести в текст Птолемея нові відомості, зокрема деякі таблиці. Ці доповнення Вернера були більш ніж довільними і лише заплутували розуміння тексту Птолемея.
Картографічна традиція Страсбурзьких  видань 1513 р. та 1520 р. була продовжена Лоренцом Фризом, який проілюстрував чотири видання «Географії» з 1522 р.  по 1541 р. Починаючи з видання 1525 р. текст  «Географії» Птолемея був поданий в новому латинському перекладі, здійсненому відомим гуманістом-істориком Вілібальдом Піркхаймером (1470-1530), а два останніх видання були виправлені іспанським філософом, математиком, географом та медиком Мігелем Серветом (Miguel Serveto y Conesa, Michael Servet; 1511-1553). У своїй праці по редагуванню перекладу Піркхаймера М. Сервет використовував нове видання грецького тексту «Географії» (1533 р., Базель, без карт) Еразма Ротердамського (Desiderius Erasmus Roterodamus; 1466-1536). Еразм Ротердамський – один із найвідоміших мислителів епохи пізнього Відродження, філолог (чудово знав грецьку мову)  і добре розумів значення праці Птолемея в епоху розвитку торгівлі і мореплавання.
Продовжувачем починання Еразма Ротердамського є німецький вчений, автор «Космографії» («Cosmographia», Базель, 1544), в якій друкувалися кілька карт Птолемея, Себастьян Мюнстер (Sebastian Münster; 1488–1552). Перевидавали «Космографію» Себастьяна Мюнстера Генріх Петрі та його син Себастьян до 1628 р.
Себастьян Мюнстер був учнем відомого німецького астронома і математика Йоганна Штеффлера (Johannes Stöffler; 1452-1531), автора коментарів до «Географії» Птолемея. Допомагаючи Штеффлеру, Мюнстер взяв участь в транскрибуванню географічних назв і термінів, використаних Птолемеєм, на латинську мову. При підготовці Базельського видання (1540 р.) «Географії» Птолемея Мюнстер взяв за основу Страсбурзьке видання 1513 р., але набагато поліпшив його. Видання було присвячене Базельському єпископу, який на цей час вже помер. При підготовці карт він використовував в якості вихідного матеріалу карти Ульмського видання 1486 р., грецький текст «Географії» Еразм Ротердамського та її Ліонське видання 1535 р., що містило поправки Сервета. Таким чином, він постарався якнайкраще використати праці своїх попередників.

Із 27 карт Птолемея «Загальна карта світу» побудована в другій, або геометричній, проекції Птолемея, як і карти Азії під номерами VII і VIII. Решта регіональні карти побудовані в трапецеїдальній проекції Ніколауса Германуса (редактора Ульмського видань 1482 р. і 1486 р.). Виключення «Карта XII Азії», складена в прямокутної проекції географа та картографа Маріна Тірського. По конструкції і по малюнку карти Птолемея в Базельському виданні (1540) близькі до Ульмського, але за географічним змістом дуже відрізняються від них і від останніх Страсбурзьких та Ліонського видання (1522-1535). Мюнстер застосував новий спосіб друкування географічних назв – відливав цілі слова і рядки та  впроваджуючи виливок в дерев'яні дошки, на яких гравірувалося зображення. Це дозволяло застосовувати одноразове, а не дворазове друкування кожного аркуша.  (цит. за В.А. Бронштэн. «Клавдий Птолемей. Глава12».http://www.argoschool.ru/biblioteka/antichnost_i_ellinizm/va_bronshten_klavdij_ptolemej_glava_12/)

До 27 карт Птолемея Мюнстер додав 21 нову карту: одну «Загальну карту світу» (з Америкою) і 20 регіональних. «Загальна карта світу» виконана в еліптичної проекції, регіональні - в прямокутній проекції, але без координат і з різним орієнтуванням (вгорі – то північ, то південь, то схід).
Крім першого видання 1540 р. Мюнстер випустив ще три, всі в друкарні Генріха Петрі (1541 р., 1542 р., 1545 р.). На титульному аркуші видання «Географії» 1545 р. зображений Птолемей-астроном. В цьому і в останньому Базельському виданні 1552 р. замінені і додані деякі «нові» карти.

Після 1548 р. центр видань «Географії» Птолемея перемістився до Венеції, де до 1599 р. вийшло більше десяти видань італійською мовою. Видання до 1561 р. засновані на перекладі італійського вченого П'єтро Андреа Маттіолі (Pietro Andrea Gregorio Mattioli; 1501–1577), зробленому з видання Мюнстера, з коментарями перекладача і з 34 новими картами, які створені венеціанським картографом Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi; 1500-1566) на базі карт Мюнстера. Венеціанське видання 1548 р. містило регіональні карти Америки. Джакомо Гастальді та його видавець зменшили об'єм карт, таким чином зробивши перший "кишеньковий" атлас. Нарешті, робота Гастальді також показала зміну картографічної техніки за допомогою використання мідного гравірування, де гравер міг надати набагато вищий рівень вишуканості та деталізації. До цього часу більшість карт друкувалися з дерев’яних пластин.

1561 р. італійський вчений та картограф Джироламо Ручеллі (Girolamo Ruscelli; 1520—1566) зробив новий переклад «Географії» на італійську мову  (“La Geograpfia Di Claudio Tolomeo Alessandrino, Nouvamente Tradatta Di Greco in Italiano”)  безпосередньо з грецького. Цей переклад використовувався у всіх інших венеціанських виданнях аж до 1600 р., але основою для карт як і раніше служили карти Джакомо Гастальді.

У 1842-1845 рр. «Географія» Птолемея була видана в Лейпцігу в новому перекладі на німецьку мову під редакцією К. Ф. Ноббі. І вже в 1966 р в Амстердамі було здійснено факсимільне перевидання Базельського видання 1540 р. Себастьяна Мюнстера з вступною статтею Р. А. Скелтона.
За «Географією» Птолемея, Сарматією називали Україну, Польщу, Угорщину, Волощину, Прусію, Литву, Татарію; поділяли на Європейську та Азійську (кордон — р. Дон). Термін «Сарматія» завжди був географічно розпливчастим, але надзвичайно стійким. 


                               1467 р. Клавдій Птолемей.  Ніколаус Германус. Карта світу. 

             

  1477 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус. Десята карта Європи. Болонья.

1478 р. Клавдій Птолемей. «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Європи). Рим.

       

1477 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус. Карта світу. Болонья.

   
1478 р. Птолемей. Карта світу.  Рим

 1482 р. Клавдій Птолемей. Франческо Берлінґєрі.«Восьма карта Європи» (TABVLA OCTAVA DE EUROPA)

 1482 р. Клавдій Птолемей. Франческо Берлінґєрі. Карта світу «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum»
1482 р. Клавдій Птолемей. Франческо Берлінґєрі. «Друга картіаАзії» (Tabula Seconda de Asia) 

  1482 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус. "Восьма карта Европи" (Octava Europe tabula continet Sarmatiam) 

1482 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус., гравер Йохан Шнітцер  (Johane Schnitzer) з Армсхайма. Карта світу.   (Ulm: Leinhart Holle, 1482)
1490 р. Птолемей. Карта світу.  Рим
1513 р. Клавдій Птолемей. Мартін Вальдземюллер. «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Европи). Страсбург

1513 р. Клавдій Птолемей. Мартін Вальдземюллер. «GENERALE PTHOLEMEI» (Генеральна карта світу Птолемея)

1513 р. Клавдій Птолемей. Мартін Вальдземюллер.SECUNDA ASIAE TABULA (Друга карта Азії).

1513 р. Клавдій Птолемей. Мартін Вальдземюллер. «Tabula Moderna Sarmatie, Eur, Sive, Hungarie, Polonie, Russie, Prussie, Et, Vvalachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини)
1513 р. Клавдій Птолемей. Мартін Вальдземюллер. 
1584 р. Клавдій Птолемей. Герард Меркатор. Восьма карта Европи. Кельн