неділя, 30 квітня 2017 р.

ВИННИКІВЧАНИ В ЛАВАХ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»


Майже усі винниківські ветерани УСС, УГА, армії УНР, яким дозволив вік і здоров'я, добровільно записалися (часто з синами) до дивізії «Галичина». За ними пішла вся найсвідоміша молодь Винник. Серед перших добровольців були Роман Стефанишин, Стефан Чепіль, Володимир Брама, Магаляс та інші.


Німеччина на початкових етапах Другої світової війни негативно ставилася до спроб сформувати у складі своєї армії українські збройні підрозділи. Однак несприятливі військово-політичні обставини 1943—1944 рр., викликані поразками на фронтах, змусили нацистів переглянути своє ставлення до використання не німецьких збройних формувань у війні, у першу чергу на німецько-радянському театрі бойових дій.

З ініціативи губернатора Галичини Отто Вехтера, підтриманої Українським Центральним Комітетом, весною 1943 р. розпочався процес формування стрілецької дивізії СС «Галичина». Губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер (який ініціював створення цієї української дивізії) 12 квітня 1943 р. запропонував назву «Добровольча дивізія СС «Галичина», через кілька днів Гіммлер наказав називати її «Добровольча дивізія «Галичина», але у відозві-прокламації Вехтера від 28 квітня 1943 р. щодо організації дивізії вона значилася як «Стрілецька дивізія СС «Галичина». Дивізія була створена для боротьби проти більшовиків на боці німців.

«Величаві збори в Винниках» (газета «Рідна земля» №20 від 16.05.1943): «У четвер, 7 травня відбулися маніфестаційні збори винничан. Збори, що відбулись у великій прибраній залі присвячені були важливій справі створення СС. Стрілецької Дивізії „Галичина". На зборах присутні були представники львівського міського староства, посадник міста Львова д-р Біляк і відпоручник Військової Управи мгр. Дзьоба. Збори відкрив короткою промовою начальник дільниці сотник Харкевич. Зчерги промовляли: радник Мельдехен, мгр. Дзьоба і д-р Біляк. Промовці підкреслили велике значення створення нової військової формації та закликали населення Винник своєю участю СС. Стрілецької Дивізії „Галичина" засвідчити свій патріотизм та громадське вироблення. Запальний тон промов перенісся теж на зібраних, які ентузіястично заявили готовість взяти у руки зброю. Після зборів винницький хор співав народні пісні та марші».

Перший транспорт добровольців на рекрутський вишкіл вирушив зі Львова 18 липня. Різного роду вишколи відбувалися на теренах Німеччини та країн Європи, окупованих німцями. Основними полігонами були «Гайделяґер» у Польщі біля Дембіци та «Нойгаммер» у Східній Німеччині (Шлезьк).

13 червня 1944 р. у Винниках проходив другий відбір у лави Першої Української дивізії «Галичина». Відбір у дивізію проводився в приміщенні Народного дому «Просвіта». Медична комісія визнала такими, що можуть служити у війську 15 винниківських юнаків. Серед новобранців був Василь Якович Банах (28. 05. 1928 р.н.), Володимир (?) Голіян (загинув у Австрії у 1944 р., біля м.Лінц.) та ін.

Винниківське товариство «Просвіта» наводить такий список дивізійників: Юрій Богонюк, П. Брода, В. Брама, С. Голіян, В. Грип, Р. Голіян, Володимир Гнида, М. Гураль, В. Губка, Ю. Думка, Б. Дмитерко, В. Дмитерко, Є. Дмитерко, В. Котловський, К. Костюк, І. Крохмальний, М. Лучанський, О. Макар, Роман Михайлів, Л. Михайлів, Я. Маркевич, Р. Майхер, С. Олесів, Р. Обаранець, І. Опалінський, Я. Ричевський, Стефан Рутар (04.01.1909 р. н.), М. Стефанишин, Роман Стефенишин, Іван Патрайко (повернувся з радянських концтаборів у 1968 р.), М. Паньків, В. Федів, С. Чепіль, З. Чепіль, М. Якубишин.

У дивізії також воювали: Богонюк Юрій (1927—1944 рр.), Лесько Михайло (1923—1944 рр.), Стефанишин Роман (1923—1944 рр.) загинули в липні 1944 р. під Бродами (там і поховані). Михайлів Роман (1916—1944 рр.) загинув у 1944 р.

Михайло Скремета (29 жовтня 1923 р. н., м. Винники) був студентом політехніки у Львові, служив в дивізії «Галичина», а по війні у 1945 р. попав у Францію і вступив до Французького іноземного легіону (Légion étrangère)  під іншим іменем. До 1950 р. брав участь у війні в Індокитаю (теперішній В'єтнам). Подальша доля невідома.

Ігор Федорович Маркевич (1927 р. н., м. Винники) — вступив  у дивізію «Галичина» 1945 р. в Німеччині. Після війни проживав у Винниках. Родичі  — Богдан Маркевич (двоюрідний брат) — відомий український тренер. Дід Михайло, мешкав там, де зараз стоїть пам’ятник митрополитові Іванові Огієнкові. У діда і квартирував Іван Огієнко. Прадід, Михайло Маркевич, був війтом у Винниках (помер 1928 р.), проживав в урочищі «Піддіброва».


субота, 29 квітня 2017 р.

Гора Шипшина у Винниках: природа та історія



Гора Шипшина (336 м н. р. м.) розташована праворуч біля в'їзду до Винник зі сторони Львова. Зараз вона заросла лісом, а колись з неї відкривався чудовий краєвид на Винники. Гора знаходиться між старою залізничною колією Львів – Підгайці (діяла до 1944 р.) і шосейною дорогою Львів – Винники. Можливо ці обставини й стали головною причиною перетворення її у місце відпочинку Митрополита Андрея Шептицького.

Природа. Сідловиною гора плавно переходить у підніжжя г. Жупан. Південно-східний схил Шипшини – стрімкий, а південно-західний – більш  пологий. Схили покриті сосново-грабово-буковими лісами, що проростають на сірих лісових ґрунтах. Окремі екземпляри бука сягають висоти 2530 м, а діаметр стовбура у них до 1 м. Бук світлолюбний, росте швидко. Стовбури в переважній більшості буків прямі, добре сформовані і  без сучків сягають до 15 м у висоту. У 100120-річних буках стовбури починають гнити. На схилах в багатьох місцях зустрічаються гнилі стовбури.
Археологія. Пам’ятку археології на г. Шипшина  виявили у 1991 р. вчені відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Її стаціонарно дослідили, ввели у науковий обіг. Це пам’ятка ранньоскіфського часу – VI-VII ст. до н. е. обто, їй приблизно 2700 років). Там є і поселення, і могильник.
Літом 2014 р. Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (керівник експедиції – науковий працівник відділу археології А. Гавінський) та історичним факультетом Львівського національного університету ім. І. Франка (керівник практики – доц. Н. Білас) проведено археологічну експедицію з дослідження багатошарової пам’ятки на г. Шипшина (Голянівка). На теперішній час частина археологічної пам’ятки зруйнована забудовою міста, а рельєф знівельований, тому перед експедицією постало завдання проведення тут рятівних досліджень. На пам’ятці «Винники-Шипшина»  було закладено три розкопи загальною площею 124 м ². Зафіксовано чотири об’єкти ранньозалізного часу – три ями і частину житлової споруди заглибленого типу. У культурному шарі та в об’єктах виявлено незначну кількість уламків кераміки ранньозалізного часу, серед яких виділяються тюльпаноподібні горщики та півкруглої форми миски. Частина посуду прикрашена пластичними пружками з так званими пальцевими вдавленнями та наскрізними отворами під краєм вінець
У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродівську дорогу (цісарську)  на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні проходить біля г. Шипшина. Біля підніжжя гори  розташована «Цісарська криниця».

Гора Лисівка у Винниках: природа та історія



Гора Лисівка (320,7 м н. р. м.) знаходиться на західній околиці Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Південно-західна частина гори   памятка археології м. Львова. Гора Лисівка входить до складу покритого лісом узгір’я, що розпадаєтьсь на кілька вершин. Переважна більшість вершин – безіменні. На вершині гори знаходяться військові траншеї часів Другої світової війни. Колись гора була не залісненою і на її схилах вирощували виноград. У підніжжі південного схилу гори розміщений винниківський цвинтар, а у підніжжі південно-східного — костел. Сідловиною г. Лисівка з’єднується з безіменною вершиною (336 м н. р. м.), яка складається з пісковиків та піску. У минулому біля підніжжя цієї вершини активно використовувався пісковий кар’єр.


Геологія. У далекому минулому (70 млн років тому) у крейдяний період (крейдяний період — останній (третій) геологічний період мезозойської ери, що розпочався близько 145 млн років тому, закінчився 66 млн років тому) на території сучасних Винник було море. Залишки решток тварин, які населяли це море, можна знайти і тепер на цій горі. Гора складається з сіро-жовтих пісків, пісковиків та вапняків. Схили — стрімкі, особливо південний та східний, місцями з урвищами.

Рослинність. Ґрунти. Південний схил гори покритий переважно сосною, а східний і північний – мішаними буково-грабовими деревостанами на сірих лісових опідзолених супіщаних ґрунтах. Сосна це світлолюбиве дерево, нижні його гілки відмирають, очищаючи стовбур. На південних схилах г. Лисівка висота сосни досягає 2530 м. Коренева система сосни у даних екосистемах — стрижнева. На бідних ґрунтах Лисівки дерево утворює величезну поверхневу кореневу систему, глибиною до декількох метрів, і радіусом до 57 м. На горі зустрічаються окремі дерева віком 100150 років, а максимальний вік дерев може сягати 300—400, іноді й більше років. У порівнянні з іншими шпильковими сосна росте швидко. Сосна звичайна — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів, росте передусім на пісках, тощо. Старі сосни на Лисівці відмирають, а молоді через антропогенний чинник не виростають, і через десятки років замість соснового лісу залишається один грабово-буковий.

У профілі ґрунту виявлено горизонти: А — лісова підстилка (потужністю до 3 см); А 1 — гумусовий (вміст гумусу 5%) потужністю — 20 см, сірого кольору; А 2 В — перехідний, потужністю — 30 см, з грубозернистою структурою; В – ілювіальний; С — материнська порода (пісок сіро-жовтого кольору на глибині 70 см). Корінна порода — вапняк.

Археологія. Науковці виявили на горі сліди перебування носіїв культури лійчастого посуду і пізньотрипільської культури. Памятка відкрита  у 19551956 рр. вчителем місцевої середньої школи Борисом Возницьким. Згодом дослідження території провів науковий співробітник Львівського історичного музею І. Свєшніков. Ним було зібрано колекцію артефактів у стінках військових траншей біля південного схилу урочища. Через декілька років роботи продовжив Винниківський загін Волинської археологічної експедиції ІСН АН УРСР та Львівський державний університет під керівництвом М. Пелещишина. Дослідження проводились з метою з’ясування планувальної структури поселення та стану її збереження. На жаль, результати досліджень не опубліковані. Свої роботи  Винниківський загін археологічної експедиції Львівського університету знову продовжив лише в 1993 р. В наслідок досліджень встановлено, що пам’ятка частково зруйнована військовими окопами та «чорними» археологами. У стінках окопів на південному схилі виявлені скупчення шматків глиняної обмазки, окремі з яких – з відбитками пруття. Також  знайдені фрагменти горщиків з характерними потовщеними орнаментованими вінцями, уламки кількох тонкостінних чаш, амфор, крем’яні відщепи. В наступному році продовжено археологічні дослідження пам’ятки. Як наслідок, вперше з’ясовані особливості опалювальних пристроїв (великі глиняні черіні відкритого типу із бортиком по краю) населення КЛП у Верхньому Побужжі.

Впродовж 1999–2000 рр. спільна експедиція Львівського національного університету імені Івана Франка та Історико-краєзнавчого музею м. Винники проводила розкопки поселення культури лінійчастого посуду,  де у 1963 та 1993 роках проводив дослідження проф. М. А. Пелищишин. Пам’ятка Винники – Лисівка розміщена на крайній, відносно рівній південно-східній ділянці узвишшя площею 160 м на 100 м і була заселена вздовж краю південного схилу. З напільної західної сторони, звідки доступ до неї був легкий, тогочасні мешканці укріпили її дугоподібним валом та ровом. Тут виявлено вимостку із плиток сірого мергелю та значне скупчення кераміки. Науковці припускають, що це культова споруда – мегаліт.

 Серед знахідок абсолютну більшість складає фрагментований посуд культури лінійчастого посуду і лише 4 з них відносяться до пізнього Трипілля. Заселення г. Лисівка носіями культури лінійчастого посуду могло відбуватися, на думку дослідників, протягом 3400/3300 – 2900/2800 рр. до н. е.

середа, 26 квітня 2017 р.

Видатні винниківчани: український поет Златокудр Іван



Златокудр Іван  (народився 7 квітня 1930 р. у Винниках)   український поет, перекладач, член Спілки польських  письменників (1986 р.). Справжнє прізвище — Врецьона Іван Володимирович. Побачивши світ у родині теслі, хлопчик змалечку увібрав любов до людей праці. Він захоплювався тією одержимістю, з якою батько віддавався улюбленій справі. Батькова «Pracownia stolarska», його вироби славились серед земляків, особливо серед осіб прекрасної статі. «Мій тато, столяр, приймав замовлення на «модні» дерев’яні жіночі босоніжки», – відзначав І.Златокудр у мемуарах «Моя школа». Водночас батько не цурався й іншої роботи: за необхідності міг узяти до рук серп і жати хліб на ниві. Адже Винники були своєрідним порубіжжям між сільською стихією та урбаністичним світом.

Ще змалечку І. Златокудр захоплювався малюванням. Тож навчаючись у школі, виконував обов’язки художнього редактора стінгазет, а по закінченні десятирічки (1949 р.) вирішив вступити до Львівського поліграфічного інституту, щоб бути художнім оформлювачем книжково-журнальної продукції. Проте довелося стати студентом «технологічного поневолі  факультету бо одержавши на вступному оцінку «чотири» за рисунок не дістався на «художнє оформлення книг та журналів». Згодом закінчив Львівський зооветеринарний інститут.
1958 р. переїхав до м. Куніце (містечко Куніце Лігницьке на південному заході Польщі стало другою «малою батьківщиною»). З 1960 р. він працював в адміністрації державних сільськогосподарських підприємств. 1970 р. письменник закінчив правничі студії у Вроцлаві. А з 1976 р. він виконував функції юрисконсульта агропідприємств.
І. Златокудр друкувався в альманахах, антологіях, журналах і газетах у Польщі, Україні, Сербії, Австралії та в Ізраїлі.
У Польщі його твори публікуються у «Нашому слові», «Українських календарях», «Українських альманахах» та в «Українському літературному провулку». Перекладає  польську поезію, зокрема вірші поетів
другої половини ХХ ст., показуючи тим майстерність свого таланту.
Іван Златокудр є членом спілки польських літераторів у Вроцлаві.
Перший вірш Златокурда «Небо» був надрукований на літсторінці «Нашого слова» у 1961 р. Серед пропагандистів його доробку в Україні —харківський журнал «Березіль», який неодноразово вміщував у своїх числах вірші І.Златокудра. Прилучився до цієї справи й «Всесвіт» (1989 р., №8).
«Винниківський вісник» надрукував у 1993 р. вірші І. Златокурда «У Винниківському лісі», «Впало сонце», «Печаль». У грудні 1997 р. «Винниківський вісник» теж публікує поєзію І. Златокурда  «Винники», «Епілог», «Вербі, що в Україні» та ін.
1995 р. поезії І.Златокудра були видруковані в перекладах польською Зигмунта Юзефа Рибака в антології «Moje cztery swiaty».
Творчість:
*Автор збірки поезій «Народній Польщі» (1975), «Пейзажі» (1981), «Czarnobylska Madonna» (1995), «Barwy chwil» (2000), «Веселки печалі» (2000), «Кольорами нетривожними» (2009).
*Златокудр І. Вірші // Гомін. Літературна антологія. — Варшава: Укр. сусп.-культ. Вид-во, 1964. – С. 251–252.
*Златокудр І. Вірші // Березіль.— 1990.— № 8.— С.4-6.
*Златокудр І. Вірші // Березіль.— 1997.— № 5-6.— С.20-22.
*Златокудр І. Вірші, спогади  // Український літературний провулок.— Білосток, 2001.— Т.1.— С.33-42.
*Златокудр І. Вірші, спогади // Український літературний провулок.— Білосток – Криниця – Перемишль – Холм – Більськ Підляський, 2002.— Т.2.— С.43-56.
*Златокудр І. Весною знов заквітне сад: Вірші // Український літературний провулок.— Люблін, 2003.— Т.3.— С.81-83.
*Златокудр І. Моя школа // Український літературний провулок.— Люблін, 2003.— Т.3.— С.154-164.
*Златокудр І. Кольорами нетривожними.— Лігниця: ДОТ, 2009.— 120 с.
*Златокудр І. Листок грозою зірваний: Вірші // Український літературний провулок.— Люблін, 2004.— Т.4.— С.38-47.
*Златокудр І. Спомини: У зеленій підкові винниківських лісів // Український літературний провулок. — Люблін, 2004. — Т.4. — С.206-219.
*Златокудр І. Сниться яблуко в долоні: Вірші // Український літературний провулок.— Білосток, 2005.— Т.5.— С.61-71.
*Златокудр І. Із любовних балад // Український літературний провулок.— Білосток, 2006.— Т.6.— С.72-80.
*Златокудр І. В придорожній тернині: Вірші // Український літературний провулок.— Білосток, 2007.— Т.7.— С.70-79.
*Златокудр І. Навстріч вітрам: Вірші // Український літературний провулок.— Білосток, 2009.— Т.9.— С.23-32.
*Златокудр І. Читаючи листи Дмитра Нитченка // Український літературний провулок.— Білосток, 2009.— Т.9.— С.257-260.

понеділок, 24 квітня 2017 р.

Українські землі на картах Клавдія Птолемея





Уперше «Географія» К. Птолемея (87–150 рр.) без карт з’явилася друком 1475 р. у Віченці. Друге видання з 26-а античними картами вийшло у світ 1477 р. у Болоньї. В цьому виданні, на Восьмій карті Европи (Octava Europe Tabula), вперше були зображені українські землі. Масштаб мапи приблизно 1:5 700 000. Карта підготовлена способом мідериту з  доопрацюваннями Ніколауса Германуса (Donnus Nicolaus Germanus; 1420-1490). Тираж 500 примірників.
На карті написи:  "Sarmaciа", «Sarmacie in Europe».
В наступному, римському виданні (1478 р.), теж поміщена «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula), де зустрічається написи: «Sarmatia Europae» (Європейська Сарматія) та ін. Карта Європейської Сарматії (Octava Europe Tabula) входила до всіх 57-ми видань цієї “Географії” аж до 1730 р. включно.
Ніколаус Германус (німецький картограф, який працював у Флоренції, ілюстратор і, можливо, друкар) у 1466 р. виконав креслення, в трапецієподібній проекції, карти Клавдія Птолемея, користуючись латинським перекладом його «Географії». Він запропонував нові правила позначення гір, річок, озер та кордонів. Ще однією особливістю його роботи було те, що числові значення широти і довготи він підписував не на паралелях і меридіанах, а в проміжках між ними. Міста позначалися золотистими кружками, а ті міста, для яких були астрономічні координати, оточувалися чорними крапками. Ця версія, від якої збереглося кілька рукописних копій, послужила основою для карт у виданні атласу в Болоньї у 1477 р. 
 1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст «Географії». Він заново виготовив карту світу в новій проекції, додавши Скандинавію та інші країни Півночі; так само як і на оригінальній карті Клавуса, Гренландія розташована на захід від Скандинавії. Крім того, Н. Германус додав три нові карти — Скандинавії і Півночі, Іспанії та Італії. В 1468 р. він виготовив свій третій варіант «Географії», «пересунувши» на цей раз Гренландію на північ від Скандинавії, а Ісландію на північ до тієї ж широти, приблизно так, як вважав за потрібне Філластр. До атласу додалися ще дві карти — Галія і Палестина. З карт цієї версії «Географії» (третього варіанту Н. Германуса) друкувалися карти ульмських видань 1482 і 1486 рр. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як римське видання Птолемея 1507 р. та ін.
Довгий час знаменитий трактат Клавдія Птолемея «Географія» вважався втраченим. У XIII ст. птолемеївську «Географію» виявив візантійський чернець Максим Плануд; карти, які ілюстрували текст географічного опису світу, були відсутні і не знайдені досі. Після падіння Константинополя в 1453 р., коли турки захопили місто, греки вивезли трактат і він з часом опинився в бібліотеці Ватикану. Не маючи під рукою загублених географічних карт Клавдія Птолемея, Ніколя Германус відтворив карти Птолемея на кресленні, використовуючи латинське написання зображених географічних об'єктів.
В українській науковій літературі побутувала помилкова думка, що першою надрукованою картою на територію України була Восьма  карта Європи (Європейської Сарматії) в ульмському виданні 1482 р., яке здійснив Лінгартом Голлє. Це було п’яте видання «Географії» і яке вперше видано поза межами Італії – в Ульмі. Видання крім тексту містило 32 дереворитні карти, які відредагував Ніколя Германус.
Знаменитими римськими перевиданнями атласу мап Клавдія Птолемея 1507 та 1508 років, було видано 33 карти, які вперше репрезентували обриси берегів Нового Світу, – поруч у цьому виданні була представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія та Херсонес Таврійський; нанесені міста Ольвія, Феодосія, Патікапей, інші географічні реалії причорноморських теренів. Саме на цих мапах було зазначено Птолемеїв вимір положення гирла Дніпра у 57 градусів 30 мінут (довготи) – 48 градусів 30 мінут (широти) (Античная география. Составитель проф. М. С. Боднарский. Москва, 1953).
Португальський монах Бернард Сильван (Bernardus Sylvanus), що жив у Венеції на початку XVI ст., 1511 р. видав там «Географію» К. Птолемея з 28-ма дереворитними картами, у тому числі карту світу у формі серця. Усі 27 античних карт Б.Сильван осучаснив і актуалізував їх картографічний зміст, додавши сучасні назви. Особливістю цього видання є те, що вперше карти були віддруковані у дві фарби (чорна, червона), до того ж двосторонньо. Чорним підписано назви міс­цевостей, лісів і гір, червоним - морів, племен і країн. Видавець та гравер карт – Якобо Пент з Лєуки (Jacobus Pentius de Leucho). Мова мап латинська.
Українські землі показано на Восьмій карті Європи (OCTAVA • EVROPAE • TABVLA) та частково на Четвертій та Дев’ятій картах Європи. Написи на карті: Європейська Сарматія (Sarmatia Evropae), Азійська Сарматія (Sarmatiae Asiaticae Pars), Таврика Херсонсь­ка (Tavrica Chersonesus) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримсько­го півострова, між Дністром (Tyras f.), Дніпром (Boryfthenes f.) та Азов­ським морем (Palvs Maeotis), серед них: Ordesus, Olbia, Firum, Amadocba. Amagarium. На території Таврії підписано назву племені тавроскіфів (Tavroscytae), вище Карпат (Carpates mons) – карпів (Carpiani) і т. д. 


На пам’ятці було зображено Azagarium на місці розташування Києва. Цю назву міфічного «Азагоріума» відомий києвознавець Микола Закревський відзначив як данина «египетскомуарабськими картографічними джерелами, що у свою чергу використали знання античних картографів. Перші уявлення про місцерозташування теренів Русі та Києва вони так само сформували за цим джерелом. Можна лише гіпотетично інтерпретувати арабські назви давньоруських міст наведені того ж самого Ідрісі: Манкерман, Кийав (Київ), Беразлав(Переяслав), Канів, Баразула (Березань?), Тарибула (Трипілля), Галісія (Галич) (Тетяна Люта «КИЇВ Н А  С Т А Р И Х  М А П А Х  С В ІТ У»).
  Карта Птолемея — карта світу і 26 більш докладних карт земної поверхні, що додавалися до трактату «Керівництво з географії» давньогрецького вченого Клавдія Птолемея. Трактат було написано близько 150 р. н. е. На картах перелічено близько 8000 міст і місцевостей із зазначенням їх географічних координат. Оригінали карт втрачено, проте сам трактат було виявлено на межі XIII і XIV ст. До епохи Великих географічних відкриттів Птолемей служив для європейців основним джерелом географічних відомостей. На основі його описів картографам епохи Відродження вдалося реконструювати і втрачену карту світу. Карта Птолемея складається зі зведеної карти всього відомого на той час світу і 26 більш докладних карт: 10 регіональних карт Європи, 4 карти Африки, 12 карт Азії.
За «Географією» Птолемея, Сарматією називали Україну, Білорусь, Польщу, Литву, Татарію; поділяли на Європейську та Азійську (кор­дон — р. Дон). Термін «Сарматія» завжди був географічно розпливчастим, але надзвичайно стійким. 
Опис Сарматії подано в третій книзі «Географії» Клавдія Птолемея. Нею він окреслював терени сучасної Східної Європи, які поділяв на дві частини — Європейську і Азійську Сарматії. Згідно з Птолемеєм Європейська Сарматія (Octava Europe tabula continet Sarmatiam) обмежувалася на півночі Венедською протокою Сарматського океану (Балтійським морем) й частиною невідомої землі. На заході кордон Сарматії пролягав по річці Вістулі (Вісла), частині Германії, що лежала між її витоками, й Сарматським горам (Карпатам. Південну межу складали південь Сарматських гір, Дакія, гирло Борисфену (Дніпра) й берегова лінія Понту (Чорного моря) до річки Керкініт в Криму. Східний кордон Сарматії пролягав від річки Керкініт, через озеро Віка, берегову лінію Меотійського озера (Азовського моря) до річки Танаїс (Дон), а далі — по меридіану, що починається від гирла Танаїсу й закінчується у невідомій північній землі. 
Список основних друкованих видань праці Клавдія Птолемея XV — XVI ст.:
Віченца  1475 р. — Перше друковане видання (без карт)
Болонья: 1477 р. — Перше видання з картами
Рим: 1478,  1490, 1507, 1508
Венеція: 1482, 1511, 1540, 1548, 1558, 1561, 1562, 1564, 1588, 1599
Ульм: 1482, 1486
Флоренція: 1482
Краків 1512, 1519;
Страсбург: 1513, 1520, 1522, 1525;
Нюрнберг: 1514;
Відень: 1518; 
Базель: 1533, 1540, 1541, 1542, 1545, 1552
Інгольштадт: 1533
Париж: 1546
Ліон: 1535, 1541, 1546.

                               1467 р. Н. Германус. Клавдій Птолемей.  Карта світу. 

             

  1477 р. Клавдій Птолемей. «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Европи). Болонья.

1478 р. Птолемей. «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Европи). Рим.

1482 р. Птолемей. Francesco Berlinghieri. «Tabula Octava de Europa» (Восьма карта Европи). Флоренція.
       

1477 р.  Ніколаус Германус. Клавдій Птолемей. Карта світу. Болонья.

   
1478 р. Птолемей. Карта світу.  Рим

   Клавдій Птолемей. Восьма карта Европи (Octava Europe tabula continet Sarmatiam) . 1482 р.


Карта, виконана за «Космографією» Птолемея, гравером Йоханом Шнітцером  (Johane Schnitzer) з Армсхайма   (Ulm: Leinhart Holle, 1482)
1490 р. Птолемей. Карта світу.  Рим
Клавдій Птолемей. Восьма карта Европи. Страсбург 1513 р.
Клавдій Птолемей. Герард Меркатор. Восьма карта Европи. Кельн 1584 р.