Андрій Байцар: Гора Лисівка у Винниках: природа та історія

Гора Лисівка (320,7 м н. р. м.) знаходиться на західній околиці Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Південно-західна частина гори — пам’ятка археології м. Львова. Гора Лисівка входить до складу покритого лісом узгір’я, що розпадається на кілька вершин. Переважна більшість вершин – безіменні. Колись гора була не залісненою і на її схилах вирощували виноград. У підніжжі південного схилу гори розміщений винниківський цвинтар, а у підніжжі південно-східного — костел. Сідловиною г. Лисівка з’єднується з безіменною вершиною (336 м н. р. м.), яка складається з пісковиків та піску.У минулому біля підніжжя цієї вершини активно використовувався пісковий кар’єр.

На вершині гори знаходяться військові траншеї часів Другої світової війни.

За спогадами корінного винниківчанина, українського поета та перекладача Івана Врецьони (Златокудра; 1930 р. н.): «У прикінцевих тридцятих роках, й пізніше. ми, малі друзі з винниківського Кута, бавилися у військо, на Лисівці, де були старі австрійські «окопи», траншеї. Залишки траншеї, якими була обведена гора Лисівка (траншеї тягнулися краєм лісу і межували з вулицею Руською, проти ж будинку, Руська 25, де на взгірку є ще сліди траншеї й окопу для гармати). Потім вгору східною стороною краєм лісу, де тепер брукують стежку «Шептицького» до східного підніжжя Шипшини, до «шанців» (пол. укріплення, де можуть ховатися вояки. – А. Б.) в лісі, який ми, місцеві, звали Жупаном (де ходили «на шанці» на підпеньки). Далі східною стороною проти колишньої цегельні до приблизно половини лісу Жупану. Де, пам’ятаю, були колись залишки колючого дроту з бетоновим ломом із колишнього шанкя».

Микола Тинкалюк. 2018 р. жовтень

Геологія. У далекому минулому (70 млн років тому) у крейдяний період (крейдяний період — останній (третій) геологічний період мезозойської ери, що розпочався близько 145 млн років тому, закінчився 66 млн років тому) на території сучасних Винник було море. Залишки решток тварин, які населяли це море, можна знайти і тепер на цій горі. Гора складається з сіро-жовтих пісків, пісковиків та вапняків. Схили — стрімкі, особливо південний та східний, місцями з урвищами.

Рослинність. Ґрунти. Південний схил гори покритий переважно сосною, а східний і північний – мішаними буково-грабовими деревостанами на сірих лісових опідзолених супіщаних ґрунтах. Сосна це світлолюбиве дерево, нижні його гілки відмирають, очищаючи стовбур. На південних схилах г. Лисівка висота сосни досягає 25—30 м. Коренева система сосни у даних екосистемах — стрижнева. На бідних ґрунтах Лисівки дерево утворює величезну поверхневу кореневу систему, глибиною до декількох метрів, і радіусом до 5—7 м. На горі зустрічаються окремі дерева віком 100—150 років, а максимальний вік дерев може сягати 300—400, іноді й більше років. У порівнянні з іншими шпильковими сосна росте швидко. Сосна звичайна — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів, росте передусім на пісках, тощо. Старі сосни на Лисівці відмирають, а молоді через антропогенний чинник не виростають, і через десятки років замість соснового лісу залишається один грабово-буковий.

У профілі ґрунту виявлено горизонти: А — лісова підстилка (потужністю до 3 см); А 1 — гумусовий (вміст гумусу 5%) потужністю — 20 см, сірого кольору; А 2 В — перехідний, потужністю — 30 см, з грубозернистою структурою; В – ілювіальний; С — материнська порода (пісок сіро-жовтого кольору на глибині 70 см). Корінна порода — вапняк.

Археологія.

Історична довідка.

Культура лійчастого посуду — археологічна культура нової кам'яної доби й пізнього енеоліту, що існувала на території Західної Волині, у басейні Західного Бугу та сучасної Польщі. Датується 4000—3000 рр. до н. е. Є найдавнішою землеробською й скотарською культурою Північної й Центральної Європи у новій кам'яній добі, що сформувалася у Південній Скандинавії на Північноєвропейській рівнині. Виділена на початку XX сторіччя; названа за типовою формою кераміки — кубку з лійкоподібною шийкою. На території сучасної України населення цієї культури зазвичай обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливих нападів чужинців. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами. Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство.

Трипільська культура — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді с. Трипілля на Київщині. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

Науковці виявили на горі сліди перебування носіїв культури лійчастого посуду і пізньотрипільської культури. Пам’ятка відкрита у 1955—1956 рр. вчителем місцевої середньої школи Борисом Возницьким. Згодом дослідження території провів науковий співробітник Львівського історичного музею І. Свєшніков. Ним було зібрано колекцію артефактів у стінках військових траншей біля південного схилу урочища. Через декілька років роботи продовжив Винниківський загін Волинської археологічної експедиції ІСН АН УРСР та Львівський державний університет під керівництвом М. Пелещишина. Дослідження проводились з метою з’ясування планувальної структури поселення та стану її збереження. На жаль, результати досліджень не опубліковані. Свої роботи Винниківський загін археологічної експедиції Львівського університету знову продовжив лише в 1993 р. В наслідок досліджень встановлено, що пам’ятка частково зруйнована військовими окопами та «чорними» археологами. У стінках окопів на південному схилі виявлені скупчення шматків глиняної обмазки, окремі з яких – з відбитками пруття. Також знайдені фрагменти горщиків з характерними потовщеними орнаментованими вінцями, уламки кількох тонкостінних чаш, амфор, крем’яні відщепи. В наступному році продовжено археологічні дослідження пам’ятки. Як наслідок, вперше з’ясовані особливості опалювальних пристроїв (великі глиняні черіні відкритого типу із бортиком по краю) населення КЛП у Верхньому Побужжі.

Впродовж 1999–2000 рр. спільна експедиція Львівського національного університету імені Івана Франка та Історико-краєзнавчого музею м. Винники проводила розкопки поселення культури лінійчастого посуду, де у 1963 та 1993 роках проводив дослідження проф. М. А. Пелищишин. Пам’ятка Винники – Лисівка розміщена на крайній, відносно рівній південно-східній ділянці узвишшя площею 160 м на 100 м і була заселена вздовж краю південного схилу. З напільної західної сторони, звідки доступ до неї був легкий, тогочасні мешканці укріпили її дугоподібним валом та ровом. Тут виявлено вимостку із плиток сірого мергелю та значне скупчення кераміки. Науковці припускають, що це культова споруда – мегаліт.

Серед знахідок абсолютну більшість складає фрагментований посуд культури лінійчастого посуду і лише 4 з них відносяться до пізнього Трипілля. Заселення г. Лисівка носіями культури лінійчастого посуду могло відбуватися, на думку дослідників, протягом 3400/3300 – 2900/2800 рр. до н. е.

У Винниках археологи виявили залишки унікальної оборонної конструкції. Науковці припускають, що конструкція може бути однією з найдавніших поселень енеолітичного часу на заході України й збудована близько 3,5 тис. років до н. е.

Спільна археологічна експедиція Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича, Історико-краєзнавчого музею у Винниках, ЛНУ імені Івана Франка та Інституту археології Жешувського університету вже кілька років працює неподалік від Львова, на горі Лисівка у Винниках.

https://zaxid.net/news/

У липні 2022 р. спільна археологічна експедиція Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Історико-краєзнавчого музею м. Винники, ЛНУ ім. І. Франка та Інституту археології Жешувського університету знайшли на горі Лисівка залишки древньої унікальної оборонної конструкції з продуманим інженерним підходом. Науковці припускають, що це одне з найдавніших захисних поселень енеолітичного часу на теренах заходу України. Аналогічні об’єкти знаходили раніше в центральних і східних регіонах Європи. Культура лійчастого посуду є однією з найбільших європейських енеолітичних культур другої половини IV тисячоліття до нашої ери. Її південно-східна межа проходить по сучасній Волинській і Львівській областях у сусідстві з трипільською культурою.

Характерною особливістю вибору місць для заснування поселень культури лійчастого посуду є височини, які часто називаються горами. Одним з таких прикладів є ряд селищ у Винниках, зокрема на горі Лисівка. Результатом розкопок стало відкриття унікальної оборонної конструкції у вигляді лінії частоколу. Для цієї захисної стіни був викопаний рівчак шириною 30 см в який вкладалися поруч одна одної дерев’яні колоди. В окремих місцях колоди були більші в розмірах і тому вбивалися у "фундамент". Поруч палісаду зафіксовано скупчення глиняної обмазки, перемішаною з дрібними вугликами. Попередньо можна припустити, що згадана дерев’яна стіна була обмазана глиною, яка з певних причин згоріла і завалилась.

Знахідка свідчить про міжкультурні взаємозв’язки та контакти в добу міді, зокрема між культурою лійчастого посуду та трипільським світом.