середа, 31 травня 2017 р.

Видатні винниківчани: Ольга Левицька (Гузар)



Гузар-Левицька Ольга (1860 р., м. Завалів, Тернопільщина — 1933 р., м. Винники) українська громадська діячка в Галичині, перекладач драм українською мовою, дружина письменника Володимира Левицького. У Винниках родина Левицьких проживала з жовтня 1896 р. (у віллі кінця XIX ст., будинок зберігся дотепер - вул. Галицька, 11). Авторка творів, опублікованих у 1887 р. в альманасі «Перший вінок», які високо оцінив Іван Франко. Брала участь у національному русі, складала багаті жертви на церкви, товариства бідних. У «Просвіті» створила стипендійний фонд свого імені (виділила готівкою 600 крон). Ольга Гузар була рідною сестрою о. прелата Євгена Гузара і нотаря з Галича Лева Гузара (діда кардинала Любомира Гузара). Лев Гузар разом сином, усусом Ярославом (батьком кардинала Любомира) в листопаді 1918 р. в Галичі встановили владу ЗУНР. Другий брат о. Євген (тесть отамана УГА Я. Воєвідки і свекор відомої в Чернівцях діячки ОУН Ольги Гузар (Павлюх) був досить відомою особою в Львові, про нього, як свого катехита схвально відгукувався Євген Коновалець. У неї був ще брат Володимир.
Як і її чоловік Володимир Левицький, Ольга входила до найближчих знайомих Івана Франка. Так, Новикова О. у статті «До питання розвитку жіночого руху в соціально політичних поглядах І.Я.Франка» // Франківські читання: Зб. ст. (150 річчю від дня народження Івана Франка присвячується). – Черкаси: Вид во Черк. нац. ун ту ім. Б.Хмельницького, 2007 зазначає: «До гурту знайомих поета належали найсвідоміші та найосвіченіші жінки того часу: Олеся Бажанська, Софія Окунська, З. і К.Бурачинські, Євгенія Бохенська -Танчаковська, Ольга Гузар-Левицька та ін…» Перші власні твори Ольги Гузар-Левицької «На чужині» та «Правдива пригода» були опубліковані в альманаху «Перший вінок» у 1887 році.
Листувалася з В. Барвінським, відомим на той час українським публіцистом, істориком, соціологом, літературним критиком, перекладачем, і її листи до нього були надруковані у журналі «Правда» ще у 1878 році, а його до неї – вже після смерті Барвінського (Матеріали до історії українсько-руського життя і письменства (Листи Володимира Барвінського до панни Ольги Гузарівни (тепер пані Левицької) // Правда. – 1892).
Батько – о. Дмитро Гузар був парохом у м. Завалів (похований з дружиною Кароліною на місцевому цвинтарі). Отця Дмитра дуже любили місцеві мешканці. В місцевій церкві навіть збереглася чаша, яку йому подарували на 50-ліття священства (чашу досі вживають для причастя). У селі й нині місцеві краєзнавці можуть розповісти, як у 1883 р. до Завалова, до священика Дмитра Гузара приїхав сам Іван Франко. Розповідають, він приїхав якраз на Великдень. Був в церкві, співав з усіма парафіянами «Христос Воскрес», а потім ділив свячене яйце з отцем  Гузаром.
Мати – Кароліна (померла 29 травня 1881 р.).
Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
Діти: Олена Левицька (Ганінчак), пом. 1941 р.; Юрій Левицький, пом. 1931 р.; Ярослав Левицький (14 квітня 1897 – 28 січня 1961 р.).
За матеріалами: Чистух В. «Завалівські приятелі Каменяра» // Вільне життя плюс. — 2016. — № 73 (15809) (16 вер.). — С. 6. (Тернопільський альманах). Наталія ФЕЩУК. «Чернівецькі Гузарі. I.». https://zbruc.eu/node/55035
 

З історії німців у Винниках. КОЛОНІЯ ВАЙНБЕРҐЕН




Українські та польські науковці, характеризуючи історичні події міжвоєнного періоду в Західній Україні, подають аналіз окремих етнічних груп населення. Проте вони не приділяли належної уваги проблемам етнічного складу населення на місцевому рівні. З метою ідентифікації населення  використовувався поширений в українській історіографії віросповідний критерій.
Ґрунтовне дослідження етнічного складу західноукраїнського населення у першій половині XX ст. здійснив В. Кубійович. Аналіз етнічного складу населення західноукраїнських земель з кінця XIX ст. до 1939 р., економічних і політичних факторів, що вплинули на зміну співвідношення між окремими національними групами краю, знаходимо у дослідженнях С. Макарчука. Етнічний склад населення Львова досліджували Р. Лозинський, О. Пасіцька та ін.
Історію німецьких колоній досліджували М. Драк, П. Штойко, І. Іванчов, Л. Гнесь та ін. Частково інформація про німецьких колоністів у Винниках та околицях міститься у працях М. Влоха і Р. Луціва.
Виникнення німецьких колоній пов’язане з входженням Галичини до Австрійської імперії (1772 р.).
Влітку 1772 р. Росія, Австрія, Прусія провели перший поділ Речі Посполитої. Австрія окупувала Руське (без Холмщини) і Белзьке воєводства, окраїни Подільського і Волинського воєводств, а також три етнічні польські землі – південну частину Краківського, Сандомирського і частину Люблінського воєводств. Входження Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільно-політичного життя. Впродовж XVIII—XIX ст. сільське господарство складало основу економіки Галичини. Ставлення Габсбургів до своїх нових східних провінцій як до слабо заселених і промислово відсталих територій дозволяло уряду вирішувати демографічні проблеми старих територій, а також спроваджувати переселенців з Північної Німеччини, Надрайння, Палатинату.
1782 р. австрійським імператором Йосифом ІІ було розпочато колонізаційну програму з організації і підтримки еміграції десятків тисяч німців-колоністів на територію Галичини. Саме в німецьких колоністах австрійські урядові чинники вбачали міцну опору для проведення колонізаторської політики, перетворення Галичини на ринок збуту промислової продукції та аграрно-сировинний придаток митрополії.
Уже влітку 1782 р. у Галичину стали прибувати німецькі поселенці, переважно цілими сім’ями. Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі у 1783 р. (на цей рік припадає заснування понад 35% усіх німецьких колоній Галичини 80—90-их років XVIII ст.). За кілька років поселенського руху до Галичини прибуло 2 827 родин. Їх загальна кількість складала 12 475 осіб. Австрійський уряд запросив у Галичину переселенців з німецьких провінцій своєї держави і з сусідніх країн (Пруссії, Саксонії, Баварії, Польщі). Назви деяких колоній вказують на їх генезу, наприклад Фалькенштайн.
Згідно з графіком краєзнавця Г. Брауна, впродовж червня 1782 – січня 1786 рр. до Галичини переїхало 14 257 осіб; а в 1802—1803 рр. до них приєдналися ще 478 осіб (разом – 14 735 поселенців). Зокрема, за 1783—1784 рр. до східної частини австрійської Галичини було спроваджено німецьких переселенців земель Райнлянд-Пфальц (8 393 особи), Саарщини (1 424), Гессен (1 177), Вюртемберґ (1 060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотаринґії (416), Люксембурга (69).
Австрійська програма міграції німців у Галичину передбачала значне інвестування коштом державного бюджету. Мігранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити кількість населення Австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам внутрішніх територій) переселятися принципово не дозволялося. Розташування колоній в історично-сформованій системі розселення Галичини відбувалось шляхом ряду державних та приватних акцій, яким відповідають певні періоди.
Етапи державної колонізації: I-й період – 1774—1781 рр. (Марія Терезія) – охоплював тільки міську колонізацію, проте нові поселення не закладались; II-й період – 17811785 рр. (Йосиф II) – широка колонізаційна політика передбачала сільську колонізацію. На цей час припадає найбільша хвиля німецького розселення; III-й період – 17851802 рр. (Леопольд) і IV-й – 18021805 рр. (Франц І) – спад колонізаційного руху, кількість колоністів становила близько однієї третьої поселенців Йосифінського періоду. До 1830 р. у невеликих кількостях поселяли німців на державних ґрунтах, натомість приватні землевласники були зацікавлені в поселенні колоністів, починаючи від 1783 р. до 1870 р., але у відносно дрібні колонії.
У Львівському повіті ще з часів Галицько-Волинського князівства мешкали німці. Німецькі колонії Львівського повіту виникли у такій хронологічній послідовності: Острів – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу Пустомитівського району); Розенберґ – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу Пустомитівського району); Кальтвассер – 1784 р. (тепер Зимна Вода — село в Пустомитівському районі); Фалькенштайн – 1784 р. (тепер Соколівка — село в Пустомитівському районі); Вайнберґен – 1785 р. (присілком Вайнберґена була німецька колонія Унтерберґен, у якій з 55 осіб німцями були 49 (89,1%); Дорнфельд – 1786 р. (тепер Тернопілля — село в Миколаївському районі); Фордерберґ – 1786 р. (тепер околиці м. Городка); Лінденфельд – 1788 р. (тепер Луб'яна — село в Миколаївському районі); Райхенбах – 1789 р. (тепер Красів — село в Миколаївському районі); Хоросно Нове – 1789 р. (тепер Хоросно — село в Пустомитівському районі); Айнзідель – 1836 р. (тепер Сердиця — село в Пустомитівському районі).
Менш відомі німецькі колонії: Богданівка (місцевість у Франківському та Залізничному районах Львова); Сигнівка (місцевість Залізничного району Львова); Ебенау (тепер Стоділки — село в Городоцькому районі Львівської області);  Брунендорф; Бурґталь; Отенгаузен; Ротенган; Ліенталь. Переважно німецькі поселення розташувалися на півдні Львівського повіту, тільки Вайнберґен і Унтерберґен знаходилися у центральній, а Кальтвассер – у західній частині повіту.
Протягом першої половини ХІХ ст. на території Львівського округу виникають нові поселення, зокрема Нойдорф та Карачинів (1830 р.).
Завдяки заохочувальній політиці уряду Австрії, в галицьких містах і селах наприкінці XVIII – першої половини XIX ст. поселилися німецькі ремісники і купці, а в сільській місцевості за короткий час виникло близько 186 німецьких колоній.
Німецькі колонії (поселення) поселення німецьких колоністів у Галичині з населенням щонайменше 20 родин, які творили самодіяльну «ґміну». Переважно ці територіальні одиниці мали від 10 до 40 родин, як виняток, понад – 100. Їх територія була невеликою, особливо поблизу міст і містечок. В основному колонії розташовувались на полях чи громадських землях сіл, які згідно з місто будівельною традицією регіону не заселялись – це верхів’я гряд і пагорбів. У поодиноких випадках колонії розташовувались на міських ґрунтах. Найчастіше для закладення колоній (або фільварків) від села відбиралась частина земель, де колоністи утворювали свою ґміну.
Дрібніші колонії з кількох сусідніх ґмін підлягали спільному управлінню. Це були  поселення зі школами, костелами, кірхами, молитовними будинками, народними будинками (казино), інколи будинками поліції, пошти. Житлові будинки німців-колоністів були зручні і розраховані на спільно-роздільне проживання двох родинних сімей: сім’ї господаря (батьків) і сім’ї когось із дітей. В одній половині будинку мешкали господарі – батьки, в іншій – сім’я старшого сина чи доньки господаря. Цей факт і зумовив значні розміри житлового об’єму хат. Так, хати при ширині 8–10 м сягають 18–20 м і більше в довжину. Крім хати садибу формували розташовані навколо господарського двору стайня, стодола, шпихлір (комора), криниця, погріб.
Кожна колонія має свою історію занепаду. Як правило, сучасне молоде покоління населених пунктів, які колись були колоніями, часто і не знає про таку сторінку в історії їхнього містечка, або села, як німецькі колонії.
Здебільшого колонії мали німецькі назви: Дорнфельд, Фалькенштайн, Райхенбах, Лінденфельд, тільки поодинокі – українські, наприклад, Богданівка, Сигнівка, Хоросно Нове. Деякі мали паралельні українські та німецькі назви, з однаковими або близькими значеннями, наприклад, Винники – Вайнберґен (Винні гори), Зимна Вода – Кальтвассер.
За відносно короткий час у регіоні виникло приблизно 150 німецьких поселень. Згідно статистичних даних у 1900 р. в Галичині вже нараховувалося 249 німецьких поселень.
Німецьку колонію у Винниках заклали в 1785 р. 32 родини вихідців з Баварії (німецька громада Вайнберґен у 1885 р. святкувала свій 100-річний ювілей існування). Десять німецьких родин поселилися між Підберізцями і Винниками, створивши селище Унтерберґен (Під Горами). Разом вони творили одну громаду. На той час у Винниках і Підберізцях проживало 2 036 осіб. Українці з с. Підберізці називали ці колонії «швабами»: Вайнберґен – «Великі шваби», Унтерберґен – «Малі шваби».
Колонія Вайнберґен, як і всі німецькі поселення закладались з жорстким дотриманням правил регулярності. За плануванням це була лінійна колонія, з широкою центральною вулицею (тепер вул. Галицька), яка веде зі Львова у напрямі на місто Золочів та Тернопіль. Тут мешкали різні верстви населення; селяни, ремісники, робітники, чиновники, інтелігенція, місцеві підприємці. Розпланування колонії Вайнберґен було здійснене таким чином, що групи усіх цих верств населення проживали компактно, але поруч одна з одною. Умовним поділом розселення виступала центральна вулиця колонії. Вздовж однієї сторони вулиці простягалась садибна забудова селян-колоністів з господарськими спорудами. Хати становили собою довгі моноблоки, де житлова частина блокувалась із господарською. До подвір’я садиби примикали городи, які були обов’язковим елементом садиби і простягались далеко у глиб поля. А з протилежної сторони вулиці розміщувалось житло ремісників, службовців, інтелігенції тощо.
Крім сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й ремеслом. Зокрема у колонії Вайнберґен були столярі, що виробляли поліровані меблі. Садиби цієї верстви населення колонії були менших розмірів, аніж садиби селян.
Таке чітке розмежування є логічним з точки зору експлуатації земельних паїв, а також з точки зору комфортності проживання мешканців цих кварталів. Взаємовигідне співіснування різних верств населення у німецькій колонії спричинялось до зручного вирішення побутових проблем, зокрема постачання мешканців садиб ремісників та інтелігенції сільськогосподарською продукцією. Тобто реалізована модель поселення, в якому присутня широка зайнятість мешканців колонії. А також, коли одна категорія мешканців, яка є виробниками сільськогосподарської продукції, постачає цю продукцію іншим верствам населення. Окрім того, чітка диференціація садиб по обидві сторони від центральної вулиці колишньої колонії навіть сьогодні урізноманітнює навколишню сучасну забудову (за Л. Гнесь).
Житлові будинки за час існування колонії Вайнберґен зазнали суттєвих  змін. Закладення будинків проводилось згідно із «Патентом поселення», (1787 р.). Житлові будинки мали у плані щонайменше 6,5 м на 8,5 м. Будинок складався  із житлової кімнати, спальні та кухні, що була обладнана піччю з мурованим димарем.
Початково забудова Вайнберґена була дерев'яною або на основі дерев'яного каркасу (фахверку) із заповненням цеглою-сирцем чи глиносолом'яними вальками.
Ця конструкція стін найдовше збереглася в господарських спорудах. Друга генерація будинків з'являється у сер. ХІХ ст., що засвідчують кадастральні плани. Будинки не співпадають із місцями розташування первісних будинків, виконані із триваліших матеріалів та значно більших розмірів (8 м на 16 м). Третя генерація (кінець ХІХ ст.) – забудова цегляна, яка враховує регіональну архітектуру (за О. Олешко).
Після Першої світової війни з'являється четверта генерація житлової забудови. Житлові будинки зводяться переважно з цегли місцевого виробництва, адже у Винниках ще з кінця XVIII ст. функціонували цегельня і вапнярня. Допоміжно-господарська функція не суміщується із житловою.Розміри будинків стають меншими, а пропорції компактнішими. Деякі будинки на вул. Галицькій збереглися по теперішній час.

       Рис.  Німецька кірха у Вайнберґені (1940-ві рр.


У цей період німці будують декілька оригінальних будинків. Надзвичайно красивий будинок, у якому зараз розташована бібліотека для дорослих, збудував німець Міллер. Він був освіченою (за фахом інженер) і заможною людиною; мав у приватній власності 7 млинів. Один із них знаходився на вул. Галицькій (сучасний магазин «Будівельник»). Цей чоловік своїм коштом спорудив будинок, в якому знаходиться школа «Берегиня». У цьому приміщенні він жив зі своєю сім’єю. А будинок, де бібліотека, він надав в оренду  Крижановському, і останній влаштував тут ресторан. Міллера переслідувала польська поліція, був навіть арештований. Перед війною він продав свою власність і виїхав у Німеччину. Будинок теперішньої бібліотеки Міллер продав мешканцеві с. Куровичі – п. Токарчику. Останній продав свою землю в Куровичах під аеродром і пересилився з сім’єю, а мав він трьох дітей, до Винник. Але коли у 1939 р. прийшли більшовики, то його за цей будинок вивезли на каторгу до Сибіру.
Після депортації німців радянська влада селила в хати, де мешкала одна німецька сім’я, дві українські, і кожен господар облаштовував своє помешкання на власний лад. Іноді оселі добудовували тільки з одного боку, розширювали, споруджували другий поверх.
Реформи Йосифа ІІ послужили основою для складання у 1785 р. у Галичині земельного кадастру. Уряд сподівався отримати правову оцінку природних ресурсів краю, тому приділив особливу увагу обмірові та описові земель. Складення земельного кадастру дало можливість урядові повніше з’ясувати майновий стан духовенства і селянства. Землі домінії почали поділятись на рустискальні (селянські) та домініальні (поміщицькі, землі панського маєтку, які залишились у користуванні пана). Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів.

Рис. Магазин на місці кірхи (радянський період)


Винниківська німецька громада мала у власному користуванні частину

лісового масиву (західна частина урочища «Діброва», приблизно по сучасну лінію електропередач). Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Винник: освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби. Дотепер старожили Винник називають свої господарські знаряддя німецькими словами «цюрік», «васирвага» та ін.

Але далеко не всі винниківські колоністи займались сільським господарством. Частина з них працювала на тютюновій фабриці. Винниківська фабрика стала найбільшою мануфактурою на території Галичини. Серед багатьох тютюнових підприємств Австрії вона посіла третє місце. Німецькі колоністи брали активну участь у щорічних конкурсах на виконання річних перевезень продукції та сировини для тютюнової фабрики. Таким чином населення, яке колись заробляло лише посезонно, мало тепер додатковий заробіток. Перевезення стало вигіднішою справою ніж робота на фабриці. Крім сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й ремеслом. У  Вайнберґені були столярі, що виробляли поліровані меблі і дешево збували їх гнидівським торгівцям меблями у Львові. Від цих торгівців столяри були цілком залежні економічно, бо не були зорганізовані.
Бібліотека для дорослих, будинок збудований німцем Міллером. Фото: Патер Анастасії

18 вересня 1785 р. згідно з урядовим розпорядженням у місцевих камеральних володіннях було скасовано панщину. Вже наприкінці 1780-их pp. містечко перетворилося на один з індустріальних центрів тогочасної Галичини. Змінюється як кількісний, так і національний склад Винник.

Потрібно зазначити, що в цей час у самій Австрії проводилось ряд реформ у дусі Просвітництва. Після приєднання Галичини вони були поширені й на цей край. Що стосується освіти, то ще у 1770 р. імператриця Марія-Терезія зібрала у Відні світських і духовних осіб та утворила комісію, яка мала створити у Відні т. зв. «Взірцеву школу», що стало початком

освітньої реформи. Шкільна реформа, проведена в 1774 p., передбачала відкриття в селах однокласних парафіяльних шкіл, у невеликих містах — трикласних (тривіальних) з німецькою та польською мовами навчання, у великих містах – чотирикласних (головних) з німецькою мовою навчання. Однак на організацію державних початкових шкіл не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів.

Після спеціального урядового розпорядження, 1781 р. у Галичині почали створювати школи, а вже на 1785 р. у Винниках було дві школи (українська та польська). Окрема школа була і у колонії Вайнберґен, її заснували ще 1785 p., однак пошук педагога затягнувся.

Першим учителем школи в колонії був Георг Ролянд, який учителював тут з 1793 р. На початку XIX ст. німці школи у Винниках не мали. Навчання відбувалося тільки узимку у будинку вчителя Георга Ролянда, уродженця Палатинату. 1807 р. він склав звіт, в якому подав кількість дітей шкільного віку 40 осіб, загальна ж кількість колоністів у Вайнберґені та Унтерберґені, відповідно 195 і 83 особи. Кількома роками пізніше учнів уже було 22, а учениць 29. 1808 р. у Вайнберґені – 192 особи, Унтерберґені – 54 особи. У 1880 р. згідно з «Географічного словника Королівства Польського та інших земель слов'янських» в Унтерберґені: 12 будинків  і 100 мешканців, із них 82 народності німецької, 3 поляків і 15 русинів (українців).
Школа «Берегиня», будівля збудована німцем Міллером. Фото: Патер Анастасії
У звіті Східногалицької адміністрації тютюну від 30 грудня 1803 р. подано донесення управління Львівської тютюнової фабрики про заснування тривіальної школи для католицької молоді та дітей фабричного персоналу і робітників коштом чинного при фабриці т. зв. Фонду (Інституту) хворих. Зазначалося, що крайовий уряд визнає гідним похвали старання у цій справі управителя фабрики Антона Бурггарда. Між Фондом і учителем Коттинським було укладено безстрокову шкільну угоду.
Як зазначає Роман Луців (дослідник шкільництва у Винниках) – гостро стояла проблема будівництва нової школи. З документа від 10 березня 1810 р. довідуємося, що крайовий уряд мав дати камеральному управлінню у Винниках доручення доставити будівельний матеріал і зайнятися так потрібним будівництвом школи, але ніщо не свідчить, що саме будівництво розпочалося. Оскільки камеральне управління бажало, щоб діти колоністів ходили до школи, заснованої кілька років тому при фабриці тютюну, то справа будівництва школи, ймовірно, не просувалася. Хоча Вайнберґен мав шкільний ґрунт на 6 корців засіву, але він не був звільнений від податків.
На початку XIX ст. (за М. Влохом) у Винниках існувало три тривіальні школи, заведено було й навчання у недільні дні.
Згідно з архівними даними (за Р. Луцівим) 1811 р. у Винниках були тривіальна школа при тютюновій фабриці і школа в колонії Вайнберґен, в яких навчалися, відповідно, 49 і 50 учнів. 15 вересня 1812 р. обов'язкове початкове шкільне навчання, запроваджене у 1805 p. було скасовано, тому і  дітей у школах стало менше. Лише деякі священики і дяки продовжували навчати сільських дітей церковнослов'янської граматики. Всі документи, що знаходились у громадському уряді Вайнберґену і в повітовому суді, згоріли за російської навали під час Першої світової війни.
Уряд Австрії вважав за доцільне, щоб усі нові поселення закладалися окремо для протестантів і католиків, із метою легшого та швидшого їх забезпечення культовими спорудами і освітніми закладами. Католики могли оселятись скрізь. А протестанти – лише у Львові, Бродах та деяких західних галицьких містах. Патент свободи віросповідання Йосифа ІІ від 13 жовтня 1781 р. відкрив цілковито нові перспективи – гарантував протестантам вільне і безперешкодне виконання релігійних культів, був першим втіленням гуманістичної ідеї в системі Австрійської монархії. І якраз після цього патенту свободи віросповідання у Винниках з’явились перші німецькі протестантські поселенці.
Свого храму тривалий час винниківські німці не мали і ходили на богослужіння до львівської євангелістської церкви. Там же відбувались вінчання. Хрещення проводили німці у винниківському римо-католицькому костелі, а похорони відправляв місцевий німецький учитель.
Євангельська лютеранська громада у Львові була створена 1778 р. 1785 р. громаді передали будівлю – костел святої Урсули (тепер вул.Зелена, 11 Б). 1878 р. проведено реконструкцію в класицистичних формах за проектом Йозефа Енґеля. 1929 р. на споруді була поміщена таблиця в пам'ять про 400-річчя протестантського руху і в пам'ять про організацію.
Траплялося, що колоністи із лютеранського віросповідання переходили на католицьке: у Винниках 1904 р. німець Йоган Вагеман офіційно перейшов у католицизм.
Лютеранська кірха збудована у Винниках у 1930-их рр. 1933 р. німецька громада розпочала будову своєї церкви й завершила у 1936 р. Головними натхненниками були винниківські німці: Міллер Польді, Бредій Кароль, Гартман, Вольфи, Шнайдери, Манци та інші. Від 1946 р. споруда використовувалася як склад, а пізніше як господарський магазин. З 1998 р., після освячення її 4 січня, вона стала церквою Івана Хрестителя греко-католицької громади.
Починаючи з кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. кількість німецького населення у колоніях зростала, а з другої половини ХІХ ст. поступово зменшувалася. У кінці ХІХ ст., коли німці з будь-яких причин почали виїжджати до Німеччини, у колонії Вайнберґен щораз більше поселялися українці. Так виникли самостійні українські одиниці – як популярно називали їх у Винниках «нумерами».
У результаті розвитку мережі розселення німецьких переселенців до 1918 р. на території Галичини серед близько 200 поселень 55% складали дрібні колонії з кількістю населення 30–100 осіб, 34% – середньо великі – 101–300 осіб, 11% (23 колонії) вважались великими – 301–1000 осіб. Колонія  Вайнберґен належала до середньо великих.
У селах Львівського повіту, які заснували німецькі колоністи, на початку 1920-их рр. німці складали: Айнзідель (Один поселенець) – 119 осіб (37,1%); Вайнберґен (Винні гори) – 260 осіб (36,2%); Дорнфельд (Тернове поле) – 606 (75,6%); Кальтвассер (Зимна вода) – 64 особи (11,7%); Лінденфельд (Липове поле) – 99 осіб (76,2 %); Острів – 77 осіб (4,7%); Райхенбах (Текучий потік) – 12 осіб (55,8 %); Розенберґ (Трояндова гора) – 70 осіб (34,3%); Фалькенштайн (Падаючий камінь) – 179 осіб (42,3%); Хоросно Нове – 126 осіб (72 %).
У міжвоєнний період, за часів панування Польщі, німецькі колоністи не могли розраховувати на підтримку уряду, їх добробут залежав від справності дії самої общини. Колонія Вайнберґен, як і більшість колоній Галичини, діяла по принципу самовистачальності і згуртованості. Тут було організовано щотижневу відправу в кірсі, початкову школу, яка знаходилась біля кірхи (тепер вул. Галицька, 59). Німецьке казино знаходилось на теперішній вул. І. Франка (тепер – будинок школяра). Під час фашистської окупації в цьому приміщенні з літа 1941 р. по 23 липня 1943 р. розміщувався єврейський трудовий табір.
Поляки переслідували колоністів, наприклад професора Людвіга Шнайдера, уродженця Винник, орендаря, який був активним діячем німецької громади. У німецькій колонії був організований хор, де німецька молодь співала рідні пісні. У 1927 р. польська поліція завела справу на власника магазину у Вайнберґені, за те, що він порушив закон про державну мову,  оскільки вивіска була складена українською та німецькою мовами.
У 1931 р. у Винниках було 60 німців, які  проживали переважно у центрі міста. У 1938 р. – перед війною у Винниках вже проживало 367 колоністів.
У цей період у Вайнберґені була, як зазначається у документах, приватна євангелістська однокласна загальна школа з німецькою мовою викладання, містилася вона у відповідному окремому приміщенні і мала достатнє матеріальне забезпечення. Як зазначалось у зверненні громади, якщо для утримання школи не вистачало внесків самої громади, на допомогу приходив шкільний фонд євангелістського костелу в Польщі. Дослідник Р. Луців наводить відомості і про кошторис школи у 1932 р. – 3 793 злотих.
У 1933 p., коли школа пройшла чергову перевірку (візитацію) та отримала дозвіл на продовження навчальної діяльності, її бюджет становив 3 800 злотих. На той час школу у Вайнберґені очолював Філіп Генріх Стальман (1893 р. н., проживав у Винниках з 1929 р.). Як свідчать документи, за його директорування відбулись ще дві візитації — у 1936 та 1939 pp. Під час першої з них Ф. Стальману закидали погане знання польської мови, про що свідчили помилки у вимові та письмі. Зокрема, на уроках польської мови він не користувався методичними посібниками, а історію та географію викладав не польською, як це передбачалося, а німецькою мовою.
Остання візитація школи  у травні 1939 p., засвідчила навчання в ній 22 учнів: 3 — у першому класі, 12 — у другому, 4 — у третьому, 3 — у четвертому. Перший і другий класи були однорічними, третій – дворічним, а четвертий клас, хоча згідно зі статутом і мав бути трирічним, насправді був однорічним. Учні ходили до четвертого класу лише один рік, а потім або завершували навчання, або переходили до шкіл третього ступеня у Винниках чи Львові. Шкільна кімната була великою і світлою. Оскільки виявлені під час попередньої перевірки недоліки так і не були виправлені (шкільна канцелярія не впорядкована, шкільна метрика — відсутня, декілька років не записувалася шкільна хроніка), шкільний інспектор Р. Янішевський відмовив німецькій громаді Винник затвердити Ф. Стальмана на посаді керівника на наступний термін.
За даними на 9 грудня 1931 р. в межах сучасної західної частини України, окрім Закарпаття, проживало 60 тис. німців.
З приєднанням Західної України у вересні 1939 р. почались переговори з німецьким урядом про депортацію німців. Ініціатива переселення німецьких колоністів з України належить Берліну. Переселенці мали поповнити трудові ресурси Рейху. Крім цього, німецьку молодь чекала служба  у військових структурах та спецпідрозділах, де були потрібні знання української, польської мови, умов життя і психології місцевого населення.
Репатріація галицьких німців до Рейху, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, почалася в грудні 1939 р. (4 грудня в лютеранській кірсі на вул. Зеленій у Львові відправили останню службу) і тривала до квітня 1940 р. Їм не казали, що на них чекає. Важким було прощання з домівками, що стали рідними, з обійстями, маєтками, які були нажиті ще їхніми предками за 150 років. Але найважчим було прощання з могилами рідних, які залишались лежати назавжди у винниківській землі.  За переказами старожилів Винник, при виселенні німці навіть забирали з собою цинкові труни з прахом своїх родичів.
Вже взимку в деяких колоніях власність була викуплена радянським урядом. Дозволяли брати з одного двору тільки одну фіру майна (іноді за хабар вдавалося домовитися з радянською владою і про дві), яке потім на території Польщі розкрадали. Кинувши решту майна напризволяще, німці назавжди залишити землю, яка стала для них Батьківщиною.
Жінок, дітей і літніх людей відправляли потягами до Перемишля, здебільшого в товарних вагонах, і дорога тривала до шести днів, адже час був воєнний. Чоловіки їхали на возах, тижнів два. Була зима. Репатріантів поселили в літніх таборах, легких дерев’яних будинках, бараках. Перед тим організували показове переселення частини німців і для пропаганди зробили репортаж, як вони там добре житимуть, і що всіх поселять разом. Насправді тих, хто повертався, нацисти розселювали на різних територіях, щоб населення змішувалося.
Гірка доля спіткала і винниківських німців. У лютому 1940 р. завершилося їх переселення у примусовому порядку (депортовані в центральну теперішню Польщу).






Прибутки, злоті
Видатки, злоті
1.
Кошти, виручені за оренду шкільного ґрунту
743

2.
Чинш за євангелістський дім
1 100

3.
Внески членів збору євангелістів
1 800

4.
Інші прибутки
150

5.
Пенсія для керівника школи

2 380
6.
Утримання шкільного будинку

160
7.
Опалення школи

150
8.
Платня обслуговуючому персоналу

80
9.
Витрати на пресу

12
10.
Витрати на шкільне приладдя

200
11.
Утримання євангелістського дому

200
12.
Пенсія для жінки колишнього учителя

360
13.
Внесок до пенсійного фонду

170
14.
Інші непередбачені видатки

81

Разом
3 793
3 793

Таблиця 1. Кошторис прибутків та видатків школи у Вайнберґені



Впродовж ХХ ст. німецькі колонії остаточно перестали існувати: більшість із них приєднано до ближніх міст та сіл: Острів і Розенберґ (Заріччя) – до м. Щирець, Хоросно Нове – до с. Хоросно Пустомитівського району. Спочатку Розенберґ мав статус передмістя Щирця і називався «Новий Щирець», але незабаром він почав існувати як самостійна німецька колонія. Окремі німецькі колонії перейменовано (наприклад, Дорнфельд – на с. Тернопілля, Лінденфельд – на с. Липівку Миколаївського району, Айнзідель – на с. Одиноке, Фалькенштайн – на с. Соколівка Пустомитівського району).
Німецький винниківський цвинтар (сьогодні парк на вул. Сахарова) діяв з 1785 р. по 1944 р.
Ось така коротка географія та історія німецьких поселень у Винниках, яку варто пам’ятати і шанувати. Адже винниківські німці разом з українцями проживали пліч-о-пліч, деякі з них навіть воювали в рядах Української Галицької Армії під час українсько-польської війни 1918—1919 рр. (наприклад Теодор Шустер — активний учасник творення ЗУНР). Як згадує Ярослав Левицький (збірник М. Влоха), деякі винниківські німці у 1918 р. перейшли безпосередньо з австрійської армії до УГА та й, пройшли з українцями всю Визвольну боротьбу, почували себе ще й навіть у часи німецької окупації в 1941—1944 рр. більше українцями, ніж німцями.