вівторок, 29 листопада 2016 р.

Злочинна діяльність бойовиків Армії крайової на Винниківщині

Польські бойовики, співпрацюючи як із німцями, так із червоними партизанами та радянськими каральними органами, проводили масові убивства українського цивільного населення.


В нинішній Польщі, всі хто воював в АК та інших польських збройних формуваннях, зараховані до когорти героїв. Однак їх дії і вчинки часто не мали нічого спільного  із героїзмом.
При написанні були використані матеріали українських та польських дослідників (Marek Bartosiewicz. Czyszki koło Lwowa: historia w dokumentach i wspomnieniach 1350—2008. – F.P.U.H. «Offset», 2009. – 448 s.; Феодосій Стеблій. Армія Крайова в збройних акціях у підльвівських українських селах (березень - липень 1944 р.). – Львів, 2009. – 68 с.; І. К. Патриляк. Українсько-Польський збройний конфлікт у роки Другої світової війни. Спроба синтетичного погляду / І. К. Патриляк // Сторінки історії. - 2014. - Вип. 37. - С. 148–159 та ін.).
 «…Упродовж 1938–1939 рр. головнокомандувач Війська Польського маршал Е. Ридз-Смігли і міністр військових справ генерал Т. Каспшицкі розробляли плани, за якими слід було звільнити «південно-східні креси» країни від української присутності. Паралельно з цим група польських «народовців» на чолі з генералом М. Януштайтісом розробила план виселення українців із західноукраїнського регіону. …Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тис. осіб убитими (з яких близько 4 тис. припадало на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя) й до 20 тис. утікачами (за І. К. Патриляк). Перші сутички між поляками та українцями відбулися вже під час перших вересневих боїв 1939 p.
Антипольських дій українських повстанців були помстою полякам і за їхню історичну зневагу до українського народу; за програну українсько-польську війну 1918-1919 рр.; за пацифікацію українців в Галичині;  за співпрацю поляків Волині і Галичини вже під час  війни з радянськими партизанами та підрозділами Червоної армії; за участь поляків у складі німецьких поліційних допоміжних формувань в антиукраїнських акціях; за вбивства польськими бойовиками українців на Холмщині і Грубешівщині і т. д.
Армія крайова (АК; Armia Krajowa) — збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (27 вересня 1939 р. — 19 січня 1945 р.). Польські підпільні збройні сили були сформовані на території в кордонах до 1 вересня 1939 р. Основу їх склала Служба Перемоги Польщі, яку було створено 27 вересня 1939 р. і вже 13 листопада 1939 р.  перетворено на Союз Збройної Боротьби. Вже у лютому 1942 р. СЗБ наказом Верховного командувача польських збройних сил генерала Владислава Сікорського було перейменовано на Армію крайову, яка підпорядковувалася польському урядові у вигнанні, який діяв у Великобританії. Головне завдання АК — збройний опір гітлерівським окупантам та підготовка загальнопольського повстання, так звана операція «Буря» (akcja «Burza»), яке мало вибухнути у сприятливий для того час. Здійснювала етнічні чистки українців, литовців та білорусів. 
Крім АК до складу польського військового підпілля, яке діяло на території Західної України, відносяться і Батальйони хлопські (БХ), що були створені 1942 р.
В 1942 р. був створений польський регіон «IV Сільський Винники АК» (кодова назва «Dalia» («Далія»). Комендант Єжи Венгерський (Jerzy Węgierski).
Командуванням Армії крайової та польським еміграційним урядом була спланована (1943 р.) військова операція (акція «Буря») проти нацистів на території Західної України безпосередньо перед наближенням Червоної армії. В середині березня 1943 з Лодзі було направлено полковника Людвіка Чижевського, який був призначений комендантом Округу АК  Львів (Okręg Lwów AK).  Кодові назви округу: «Dukat» (Дукат), «Lira» (Ліра), «Promień» (Промінь).Округ поділявся на інспекторати, які в свою чергу ділилися на області.  У травні 1943 р. комендантом Округу АК  Львів призначено полковника Владислава Філіпковського. Під його керівництвом мережа АК помітно зростала і досягла наприкінці року 30 000 бойовикців (серед них було 640 офіцерів).
Організований восени 1943 р. в Східному окрузі інспекторату Львів-місто, на Верхньому Личакові, моторизований полк уланів Язловецьких мав завдання захищати польське населення від УПА, забезпечити радіомовні станції, приймати переслідуваних німцями «аковців», ліквідувати агентів гестапо і підготувати підрозділи до боротьби з німцями на останньому етапі війни, захопити Львів до вступу Червоної армії. Їх діяльність повинна була «покривати» східні райони Львова та околиці міста: Винники, Підбірці, Королівську Білку, Шляхетську Білку, Чишки, Виннички, Гончари.


Фото 1945 р. Чишки. «Дража» перед виїздом до Перемишля після втечі з в'язниці у Львові. Зліва направо: «Христина» Чеслава Гнатівна, «Дража», Казимир Ламаш брат Ядвігі, Ядвіга Ламаш, невідомий з псевдом «Лис», Владислав Прушковський «Боксер» - ад`ютант «Дражи» (з книги "Czyszki koło Lwowa: historia w dokumentach i wspomnieniach 1350—2008").
           
  Згідно з наказами коменданта Львівського округу АК полковника В. Філіпковського (псевдо: «Чис», «Янка») від 10 серпня 1943 р., 25 лютого і 3 березня 1944 р. про розгортання збройних акцій проти УПА низові підрозділи АК у березні 1944 р. розпочали групові напади на підльвівські українські села й масові вбивства цивільних українців під виглядом відплати за дії УПА та запобіжних заходів перед можливими нападами українських збройних формувань.
За Феодосієм Стеблієм: «Першу масштабну операцію здійснили боївки «Кедиву» (команди диверсій) Львівського округу АК у середині березня 1944 р. Дві групи бойовиків загальним числом 58 осіб, які вирушили із Львова 9 та 13 березня під проводом капітана Петра Шевчика («Чера») в ніч з 15 на 16 березня вчинили напад на с. Глібовичі Свірзькі Перемишлянського району, під час якого протягом 45 хвилин вбито, за даними польських джерел, 60 мешканців села… та спалено 12 господарств… Крім того, загони УПА весною 1944 р. у відповідь на напад загону «Чера» спалили польські села Гутисько, Гуту  Суходільську та Гуту Щирецьку, атаки зазнали окремі польські родини в селах Підтемному, Хоросні, Товщеві та Давидові».
Польські бойовики часто разом з нацистами організовували напади на довкільні села: Миклашів, Шоломию, Сухоріччя та ін. Тортур зазнало українське населення с. Пасіки Зубрицькі, с. Черепин та ін.
Варто також зазначити, що під час дій АК гинули й поляки. Наприклад, під час акції у Пасіках Зубрицьких польські бойовики знищили 18 українців і 5 поляків, які назвали себе українцями, позаяк думали, що мають справу з УПА.
1944 р. (квітень) — в районі Кривчиці — Чортова скеля — Винники розгорнуто перші три польських підрозділи лісового 14 Язловецького уланського полку (для боротьби з німецькими військами). Командир —  колишній капітан югославської армії Драган Сотірович, псевдо «Дража» (серб у віці близько 35 років, більш ніж середнього зросту, міцної статури, атлетична і смаглява особа). За штаб-квартиру він вибрав собі будинок сержанта Людвіка Ламаша («Віха») на Третій Вульці (тепер с. Соснівка). Секретарем капітана «Дражи», який мав труднощі з польською мовою, була Чеслава Гнатівна «Христина».
В процесі створення в 1944 р. структур Армії крайової, Чишки і хутори I, II і III Вулька були включені в регіон «IV. Центр «С». Армію крайову в Чишках очолив 38-річний керівник школи Марсель Тусх, псевдо «Броніслав». У Чишках були два офіцери запасу, але тільки один лейтенант Михайло Місьонґ керівник чишківського кооперативу погодився на вступ до АК. Бандитами-аковцями, базою яких були підофіцери, почав керувати сержант Андрій Кемп «Віцек» з 14-го полку уланів, коваль за професією. У Чишках були створені три взводи, а четвертий у Вульках. Вже з осені 1943 р. офіцер інформаційний, водночас керівник регіоном командного навчання,  лейтенант Ясковський «Береза» в II Вульці вів курс навчання. На прилеглих луках між частиною Чишок, що називалися «містечком» і Вульками визначено місце де на парашутах мала приземлитися зброя і військова техніка під кодовою назвою «Замок 1». Зв'язковим зі штаб-квартирою у Львові був інженер Єжи Венгерський (псевдо «Антек»), пізніше командир боївки АК в Чишках. Підрозділи лісового 14-го Язловецького полку уланів в Чишках були лише структурами, що не становили самостійних одиниць, а були підпорядковані одному командуванню.
У липні 1944 р. боївка налічувала понад 100 осіб і була перетворена в ескадрон 14-го полку уланів Язловецьких АК. В кінцевому підсумку полк нарахував шість ескадронів загальною чисельністю 827 бойовиків. Командиром другого взводу призначено лейтенанта Єжа Венгерського («Антека»). Кожні 10 днів солдатам платили зарплату і видавали пайок, що складало 42 злотих в день. Вони повинні були платити за обслуговування, яке надавали їм господарі Чишок. Незаможні господарі часто відмовлялись приймати плату, в той час як багатші могли вирахувати належну суму що до копійки. Несанкціоновані побори були строго заборонені і трактувались як грабіж. Запасну зброю і боєприпаси потрібно було сховати в приготовані шафки. Побудовано кілька замаскованих сховищ для людей і мережу тунелів – коридори, стелі яких були оббиті колодами.
Щоб мати можливість захищатися й протистояти УПА, місцеве польське населення почало утворювати бази самооборони, які очолювали представники АК. У червні 1944 р. в селах біля Винник – Чишках, Білці Королівській, Білці Шляхетній та ін. були створені озброєні польські осередки, які розпочали напади на навколишні українські села.  Всі напади польських боївок супроводжувалися катуваннями та жорстокими вбивствами українців. У липні 1944 р. тільки у Львові поляки вбили до 400 українців.
Командування АК проводило в цей період так звані «профілактичні заходи». В акціях брали участь близько 500 бойовиків з Чишок, Винничок, Гончар, Давидова, Старого Села і Білки під командуванням капітана «Дража». Так в с. Шоломия ― читаємо в українському звіті: «10/11.6.44 р. о год. 24-ій поляки зі Старого Села, Давидова і Гончар окружили село і почали нищівну акцію, що до неї приготовлялися кілька днів. Почавши обстріл з двох сторін відділами, подалися в середину села. Крім запальних куль із крісів, почали кидати на хати запальні гранати та посипати легкозапальним порохом стріхи. Село загорілось з полуденної і західної сторони. Тільки від східної сторони село було вільне. В акції брало участь около 500 чоловік, зо 7 командирами, які держали зі собою зв'язок через вершника. Мали зі собою також санітарний відділ з жіночою обслугою, яка опісля кинулась запопадливо на грабунок. Було багато порожніх возів, призначених на зрабовані речі. Напасники на руках мали білі опаски. Коло год. 2-ої малий відділ УПА з'явився на підмогу селові й напасники хутко втекли. Бандити були узброєні в скоростріли, автомати, кріси й гранатомети».
А ось як ці ж події описували польські підпільники: «Ліквідація гнізда вбивць. 11 числа цього місяця відплатний відділ близько 120 осіб зліквідував центральне скупчення банди різунів у Шоломиї. Спалено 55 господарств, здобуто 2 РКМ і 70 карабінів. Загинуло 96 гайдамаків. Як відповідь за нищення польського майна вбито 127 штук худоби. Відділ не зазнав жодних втрат. Давидів очистився. Українські родини з Давидова отримали наказ залишити місцевість».
Готуючи військову операцію «Буря» проти німців, АК продовжувала війну проти місцевого населення – українців. Незадовго до операції «Буря» лісові підрозділи 14 полку уланів налічували близько 850 бойовиків. У Львові «Буря» розпочалася 22 липня. Поляки, дислоковані у винниківських лісах, отримали завдання захопити головну німецьку лінію оборони на схід від Львова (у Винниках та околицях), яку багато місяців німці зміцнювали.
«Дража» наказав почати акцію в той момент, коли по дорозі до Львова з боку Винник наближалися одиниці 129 мотострілецької бригади гвардії полковника Єфімова, які з півдня відрізали німецькі частини. Чотири лісові ескадрони 14 уланського полку перебували на правому фланзі Червоної армії, які заходили по вул. Зеленій у Львів. Таким чином, німецькі війська опинилися в котлі перед оборонною лінією, і відповідно були відрізані з боку Коп’ятина до Кривчиць, підрозділами «Оси», «Антека» і «Флоріана». Зазнали перших втрат. Патруль «Чорного» по дорозі з Коп’ятина на Винники потрапив у німецьку засідку. «Чорного» (замісник третього ескадрону вахмістр Ян Вацек) було поранено в голову, дивом уникнув смерті, але втратив око.
В акції «Буря» та в попередні  дні, 14-й полк уланів в боротьбі з УПА та німцями втратив близько 30 загиблими, і померлими від ран, не рахуючи поранених. Ось як описує розвиток тодішніх подій польська еміграційна газета «Dziennik zwiazkowy» (Чикаго. 1961. 16 листопада): «23 липня розпочався бій за Львів. Відділи АК здобувають передмістя, б'ються в самому місті, здобувають зброю, беруть полонених, 14-й полк уланів Язловецьких під командою югославського старшини «Дражі» здобуває два танки. Ввечері 26 липня охорону Ратуші обняв відділ АК... На Ратуші розгорнулись 4 прапори: польський, англійський, американський, радянський... Місто зароїлось від  біло-червоних пов'язок на рукавах вояків АК. Владу над звільненим містом взяли поляки».
Акція «Буря» — остання спроба поляків втримати «креси всходні» перед вторгненням Червоної армії. Готуючи цю операцію проти німців, АК продовжувала війну проти українців.
Структура Східного регіону «IV Сільський Винники АК» (кодова назва «Dalia» («Далія»). Комендант — Єжи Венгерський (Jerzy Węgierski).
Фактичний командир військ – капітан Драган Сотіровіч  «Дража» (1912—1987 рр.).
Платник (płatnik) – поручник  Соломон Ґолдштерн «Яструб» (після війни  —Едвард Ґурський).
Секретар «Дражи» – Чеслава Гнатівна «Христина».
Перший лісовий ескадрон — сформований 19. 03. 1944 р. Командир «Флоріан» (поручник Генрик Козинський (Henryk Koziński), 1912 р. н.). Шеф ескадрону – «Балабес»  (сержант Йосип Шайда (Józef Szajda).
Другий  лісовий ескадрон  — сформований 19. 03. 1944 р.
15. IV — 31. VII. 1944 р. — командир  Єжи Венгерський («Антек», 1915 р. н.). Заступник командира —  «Йосип» Владислав Хороба (Władysław Choroba). Підофіцер – старший  улан Казимир Островський «Гордий» (Kazimierz Ostrowski «Hardy»). 1923—1944 рр., загинув 23. VII. 1944 р. Заступник командира першого взводу – «Лех» Лех Цеслевич («Lech» Lech Cieślewicz). 1912  р. н.
Третій лісовий ескадрон — сформований 19. 03. 1944 р.  Командир  — «Оса» (поручик Роман Мадурович (Roman  Madurowicz).
Четвертий лісовий ескадрон. Командир «Богуш».
П'ятий лісовий ескадрон. Командир «Асесор» («Asesor», поручник Мартин Модлінгер (Marcin Modlinger). 1897—1979 рр. Після війни змінив прізвище на Модліньский (Modliński) і був майором  LWP.
Шостий лісовий ескадрон — сформований 19. 03. 1944 р. Командир — «Томаш» (поручник Болеслав Чайковський (Bolesław Czajkowski). 1902 – 1947 рр. Гонець — улан Йосип Шчигельський «П`єц» (Józef Szczygielski «Piec»). Кур'єр — Антоніна Салякувна «Анна» (Antonina Salakówna «Anna»),  1909 р. н. Санітарний патруль — Наталя Давідовічувна «Аля», «Стефа», «Ганка» (Natalia Dawidowiczówna «Ala», «Stefa», «Hanka»), 1924 р. н.,  (заміжня Добровольська); Ядвіга Ламаш «Віся», 1925 р. н. (заміжня Бжезіньська), поранена 26. 07. 1944 р.; Марія Tрач «Агнєшка», 1924 р. н. (заміжня Сосна (Sosna); Яніна Вижиковска «Янка», 1922 р. н. (заміжня Вагнер); Христина Заячковська «Галина», 1923 р. н. (заміжня Рутковська).
Центр «С» Чишки.
Комендант – до травня 1944 р. Михайло Місьонг «Сосна» (Michał Misiąg «Sosna», помер 1970 р., функції не виконував. Фактично функції коменданта виконував Андрій Кемпа «Віцек» (Andrzej Kempa «Wicek»), 1902—1982 рр. V — 31.VII. 1944р.  – «Богуш», помер 1977 р.
Командири взводів і дружин:
Чишки Верхні.
Командир першого взводу – ?.
Командир першої дружини – капрал Ригльовський Тадеуш (Ryglowski Tadeusz).
Командир другої дружини – старший улан Ламаш Томаш «Віця» (Łamasz Tomasz  «Wicia»).
 Командир третьої дружини – Гонсевич Френцішек (Gąsiewicz Franciszek, іноземець).
Чишки містечко.
Командир другого взводу – Ян Парина «Збігнєв» (Jan Paryna «Zbigniew», 1912 р. н.).
Командир першої дружини – Йосип Парина (Józef Paryna).
Командир другої дружини – Йосип Лісовський (Józef Lisowski).
Командир третьої дружини – Григорій Зажечний (Grzegorz Zarzeczny).
Чишки нижні.
Командир третього взводу – Станіслав Парина «Ромуальд», «Грюнвальд» (Stanisław Paryna, 1906—1981 рр.).
Командир першої дружини – Андрій Кемпа «Віцек» (Andrzej Kempa).
Командир другої дружини – Йосип Парина «Віхер» (Józef Paryna).
Командир третьої дружини – капрал Томаш Лакомський (Tomasz Łakomski).
Взвод Вулька – командир – XII. 1942 р. – біля IV. 1943 р.  – Єжи Ґоздава-Лясковський «Береза» (Jerzy Gozdawa- Jackowski, 1912—1976 рр.);  IV. 1943 р. — VII. 1944 р. —  Броніслав Голуб «Сосна» (Bronisław Hołub, 1919—1984 рр.).
Cлід наголосити на тому, що діяльність АК на теринах Галичини, зокрема і на Винниківщині, на різних етапах війни могла мати антирадянську або антинімецьку спрямованість, але завжди була антиукраїнською.



понеділок, 28 листопада 2016 р.

Український Перемишль. Собор Святого Івана Хрестителя – V: історія та сучасність.


1890-1893 рр.[4].

Собор святого Івана Хрестителя — V (Перемишль)кафедральний собор Української греко-католицької церкви у Перемишлі. Храм відзначається бароковим фасадом з двома вежами.
1950-1955 рр.[4].
Фото 1.
Передісторія. Костел єзуїтів був побудований на місці української православної церкви Петра і Павла (знищеної у 1377 р.) (фото 1). Єзуїти розпочали будівництво костелу в 1626 р. Роботи тривали до 1678 р. Споруда збудована в  стилі раннього бароко. Фундатором будівництва була  каштелянка
1975 рр.[4].
Анна з Тиранських Улінської (померла 1653 р), дочка фундатора костелу реформаторів. До будови костелу долучилися також Якуб Максиміліан Фредро і Міхал Вольські. Костел отців єзуїтів  мав своїм патроном св. Ігнатія Лойолу. Проте вже в 1691 р. повстав план реставрації, яку, однак, не вдалося закінчити до початку поділів Польщі в 1773 р.
Часи реформ Йосифа ІІ перебув костел досить щасливо. Австрійський цісар Йосиф II пропонував його греко-католикам облаштувати під катедру, але оскільки вони отримали давній костел отців кармелітів, то костел св. Ігнатія залишився без духовної опіки. У 1787 р. його зробили гімназіальним. Тут знаходилося приміщення для студій єдиної школи в Перемишлі з німецькою мовою навчання. Згодом у 1820 р. його закрили і до 1885 р. використовували як військовий склад.

2009 р.[4].
Після цього декілька років він стояв пусткою, ба навіть у 1891 р. одному жидівському підприємцю було доручено розібрати вежі костелу. Однак, проти цього рішуче запротестували не лише перемишляни але й комісія з охорони пам’яток у Відні. Згодом костел таки повернули духовенству і у 1903 р. почалася його реконструкція під керівництвом перемиського архітектора Станіслава Маєрського[2].

15 листопада 1904 р. костел було наново посвячено і він служив як гарнізонний та гімназіальний костел. Після здійснення грунтовного ремонту святиня отримала назву «костел Пресвятого Ісусового Серця» і стала філією головної римо-католицької святині Перемишля.

2012 р.[4].
Як відомо, комуністична влада ліквідувала осідок єпископа Перемишльської єпархії і заарештувала тодішніх владик – блаж. Йосафата Коциловського і блаж. Григорія Лакоту (перший помер у в’язниці в Києві, а другий – на засданні в Сибіру). Сотні тисяч українців в 1946-1947 рр. попали під каральну операцію «Вісла» і були вивезені або до УРСР, або у віддалені регіони Польщі. Та в 1957 році о. Сильвестр Крупа відновив богослужіння для греко-католиків в церкві «на Болоню». І знову влада заборонила там греко-католикам молитися, тоді названий священик знайшов підтримку в
2016 р.[4].
римо-католицького пароха костелу Пресвятого Серця Ісуса ксьондза Атамана і переніс туди церковне життя наших земляків. У цьому костелі «майже 50 років наші душпастирі в скрутних умовах, на правах комірника, ревно служили українській греко-католицькій спільноті» — стверджує Б.Білий у своєму дослідженні[5].



Фото автора. 20 листопада 2016 р.
Історія. З 1989 р. у  Польщі настала релігійна свобода. З того часу греко-католицьке духовенство Польщі домагалося повернення українцям старої архикатедри в Перемишлі. Місцеві поляки всіляко противилися цьому поверненню. У
Фото автора. 20 листопада 2016 р.
1991 р. Папа Іван Павло ІІ, під час свого паломництва до Перемишля, передав греко-католикам під катедру колишній костел єзуїтів і призначив о. Івана Мартиняка першим з 1946 р перемиським греко-католицьким єпископом. Про це нагадує пам’ятна таблиця при головному вході в архикатедру.
Першим парохом нової української катедри у Перемишлі став о. Теодор Майкович.

1991 р. розпочалися роботи з реконструкції костелу єзуїтів та надання йому рис українсько-візантійського обряду.

Кафедральний іконостас, який був створений у 80-их рр. для монастирської церкви у Щеплотах коло Краківця, а з 1979 р. зберігався у музеї в Любачеві, 1993 р. перевезли до кафедрального собору. Упродовж 1994–1997 рр. його піддали реставрації [6]
Ще в 1996-1999 рр. за проектом митців Івана Могитича та Наталі Сліпченко зі Львова цей священик доклався до організації ремонтних робіт в колишньому костелі Пресвятого Ісусового Серця та його переоблаштування під потреби храму східного обряду. Ремонт внутрішнього фасаду і фресок були зроблені родиною Скрентовичів під керівництвом Андрія Скрентовича. Єпископське сідалище, встановлене біля престолу, належало відомому українському єпископу Констянтину Чеховичу... В інтер’єрі храму представлена низка ікон українських святих (свв. Антонія і Теодозія Печерських, св. свщмуч. Йосафата Кунцевичата ін.) і образів блаженних новомучеників УГКЦ (блаж. свщмуч. Йосафата Коциловського, блаж. свщмуч. Миколая Чарнецького, блаж. свщмуч. Омеляна Ковча і блаж. свщмуч. Григорія Лакоти) [5].
24 травня 1996 р. Папа Римський Іван Павло II підніс Перемишльську єпархію до гідності Перемишльсько-Варшавської Митрополії, а її єпарха (Івана Мартиняка) іменував Архієпископом і Митрополитом Перемишльсько-Варшавським7 листопада 2015 р. — архієпископ-емерит Перемишльсько-Варшавський). 
31 травня 1996 р., Папа Римський Іван Павло II призначив о. Теодора Майковича її першим правлячим єпископом. Єпископська хіротонія відбулася 12 липня  1996 р. в Перемишлі (головним святителем був секретар Конгрегації Східних Церков, архієпископ Мирослав Марусин, а співсвятителями — архієпископ і митрополит Перемишльський Іван Мартиняк і єпископ-помічник Львівський Юліан Ґбур).
 У 2001–2002 рр. поруч із храмом побудували дзвіницю за проектом архітектора Юрія Левосюка. Сюди було вмонтовано два історичні дзвони – св. Івана, св. Петра і один новий – св. Стефана. Внизу дзвіниці вміщено відновлені постаті св. Ольги і св. Володимира, які знаходилися в старій українській катедрі. Звідти також перенесли останки перемишльських владик Максиміліана Рилла та Івана Снігурського та латинського єпископа К. Фішера, які перезахоронили у крипті собору.  2010 р. при кам’яних сходах на вході до собору розмістили скульптури святих (св. Василія Великого, Івана Златоустого, Кирила й Мефодія - автор Юліан Марковський), перенесених з колишньої катедри (тепер костел св. Терези).
31 травня 2013 р. частина мощей блаженного Йосафата Коциловського перевезена зі Стрия у Перемишль. 7 липня 2013 р.  відбулося  урочисте внесення мощів блаженного священномученика Йосафата Коциловського до архікатедрального собору Святого Івана Хрестителя.
7 листопада 2015 р. Папа прийняв зречення з уряду, подане Митрополитом Перемисько-Варшавським УГКЦ в Польщі архиєпископом Іваном (Мартиняком) у зв’язку з досягненням граничного віку. Одночасно Папа призначив Перемисько-Варшавським архиєпископом дотеперішнього єпископа-помічника цієї архиєпархії владику Євгена Мирослава (Поповича).
Давні реліквії у храмі: чудотворні ікони Святого Миколая та Богородиці з Кальварії Пацлавської, мощі пратулинських мучеників, митра блаженного Йосафата Коциловського, рука й омофор святого Йосафата, частка Животворящого хреста, а також трон владики Костянтина Чеховича.
 

Джерела

1.Грицак Є. Перемишль тому сто літ. – Перемишль, 1936. – 32 с.

2. Лакота Г. Дві престольніі церкви перемиські. – Перемишль, 1937. – 80 с.

3. Монастир Співстраждання Пресвятої Богородиці. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://old.bazylianie.pl/index/klasztory/uk_przemysl.php.

4. Портал Фото Польща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.

5. Скленар Ігор. «Там де срібнолентний Сян пливе…»: у храмах українського Перемишля – Електронний ресурс. – Режим доступу:  http://risu.org.ua/article_print.php?id=62438&name=religious_region&_lang=ua&

6.Теліш Павло. УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У КНЯЖОМУ ПЕРЕМИШЛІ. САКРАЛЬНІ СПОРУДИ Електронний ресурс. – Режим доступу:http://pavlotelish.blogspot.com/



Андрій Байцар.