четвер, 24 листопада 2016 р.

ЕТНОМОВНА СИТУАЦІЯ НА ДОНБАСІ ТА СЕПАРАТИЗМ


Індустріальний Донбас  – це російськомовний, російськокультурний анклав в Україні.

Найтривалішим і системним методом знищення українців Московія, починаючи з кінця 17 ст.,  обрала ліквідацію української мови.  Державну політику Московії  сформував міністр освіти граф Толстой: «Одной из величайших государственньіх задач России является распространение знаний государственного язьіка среди населения инородньіх окраин», що фактично означало знищення мов національних меншин. В основу ставлення до України було покладено положення Валуєвського циркуляру: «украинского язьіка нет, не бьіло, и бьіть не может».

Карта проведення антитерористичних операцій на території самопроголошених Донецької та Луганської народних республік (територія Донецької та Луганської областей України). Стан на 20 червня 2014 р.  Автор Olegzima.

Аналізуючи дану карту, шляхом співставлянням її з картами етномовної ситуації на Донбасі, прослідковується закономірна ситуація, що проросійські рухи на Донбасі розпочалися, виключно, в регіонах з домінуючою російською мовою.
 

Починаючи з квітня 2014 р., Україна стала втрачати контроль над окремими населеними пунктами Донецької та Луганської областей, а разом з тим і можливість впливати на стан і становище української мови. Окуповані москалями території в межах, визначених Мінським протоколом від 5 вересня 2014 р. (так звані окремі райони Донецької та Луганської областей - ОРДЛО), вийшли з підпорядкування Києва орієнтовно в травні – липні 2014 р.; деякі населені пункти (як-от Дебальцеве) були окуповані на початку 2015 р. 23 грудня 2014 року єдиною мовою діловодства в «ЛНР» було офіційно затверджено російську. Станом на червень 2015 р. в Донецьку та Луганську не лишилося шкіл з українською мовою викладання.


Щоб зрозуміти чому були окуповані саме ці регіони Донбасу слід проаналізувати етномовну ситуацію в даному регіоні (див. карти).
 (автори:Володимир СЕМКІВ та Орест Друль, 2014 р.) 

Донбас – це етнічний український регіон. До 15-го століття це було Дике поле, по якому ходили і жили всі, хто бував на Півдні України. 15–18-е століття – період української (козацької колонізації), до якої потім додалась урядова імперсько-російська колонізація і самовільне заселення селянами-втікачами, які шукали собі вільного життєвого простору
країнці на Донеччині у XVIII ст. становили 61,3%). Такий процес тривав до поч. XIX ст. Починаючи з XIX ст. відбувається промислова колонізація, індустріалізація Донбасу. Приходить, як власник, іноземний капітал, британський, французький, бельгійський. Юзівка (нині Донецьк) була європейським містом. 


Уже до середини XIX століття в Донбасі внаслідок особливостей освоєння території, колонізаторської політики царської Росії і створення сприятливих умов для іноземних поселенців сформувалася строката етноструктура. Тут жили українці, росіяни, німці, греки, євреї, татари та представники інших етносів. Однак абсолютну більшість становили українські селяни – вони складали (за 10-ю ревізією 1858 року) 75%. Великою етнічною групою були представлені росіяни – 13,5%.


До кінця ХІХ ст. весь простір Луганського гірничого округу – від середньої течії Сіверського Дінця до середньої течії Кальміуса – перетворився на терен робітничих і шахтарських селищ, що виникли навколо заводів і шахт. Більшість робітників і гірників були вихідцями із сіл центральної Росії. Спершу вони були сезонними працівниками, які приїжджали на Донбас за теплої пори роки, коли не було польових робіт. Згодом робітники почали залишатися тут назавжди. Робітників-українців було доволі мало, а місцеві українські селяни зазвичай з пересторогою ставилися до шахтарів-росіян.

За 48 років, з 1858 по 1906, чисельність населення Донбасу збільшилася на 54,4% і нараховувала 836 094 особи. Мігранти складали 48,6% приросту населення, тому їх етнічний склад вплинув на динаміку етноструктури регіону [1].

Аналіз "регіонів виходу" показує, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх переселенців у Донбас, з українських губерній переселилося 37,9% мігрантів, з Білорусії – 0,8%, з Кавказу – 1,8%, уродженців інших регіонів нараховувалося 8,4%. Традиційними районами виходу були Харківська, Курська, Орловська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська губернії та область Війська Донського [2].
Усього за переписом 1897 року в Донбасі нараховувалося 30 етнічних груп, що було на 22 національності більше у порівнянні з 10-ю ревізією 1858 року. При всій поліетнічності регіону більшість складали українці – 62,5%, однак їх частка в загальній чисельності населення знизилася на 12,5%; особливо це було характерно для промислових районів. Росіян нараховувалося 24,2%, що було на 10,7% більше, ніж у середині ХІХ століття. Великими етнічними групами, особливо в Маріупольському повіті, залишалися греки, німці, євреї, татари [3].

За переписом 1926 року, в Луганському окрузі налічувалося 49 національностей, з них 10 основних – українці, росіяни, євреї, німці, татари, білоруси, греки, поляки, молдовани, вірмени. 34 етнічні групи були представлені незначною кількістю людей. Українці та росіяни складали 94,39%, з них українці – 51,65%, росіяни – 42,22%. Серед міського населення росіян було 51,53%, українців – 39,22%. У сільській місцевості навпаки – українців було близько 2/3 (59,70%), а росіяни складали 1/3 (37,05%).

57,44%, тобто більше половини населення округу, рідною вважали російську мову, 38,02% – українську. Серед українців 3/4 вважали рідною мовою українську і 26,19% українців (1/4) вважали рідною російську мову. Росіяни ж майже всі (98,84%) вважали рідною мовою російську і тільки 0,5% – українську. Особливо активно процеси асиміляції відбувалися в містах. У Луганську росіян проживало 51,53%, а називали російську мову рідною 75,43% – 3/4 населення. Українську мову в Луганську вважали рідною 17,03% жителів. У сільській місцевості українську мову вважали рідною 49,43%, а російську – 47,24% населення [4].

У період «Великого терору» вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії. Наприклад, у 1933 р. на залізничну станцію прибуло 147 ешелонів з людьми, а також перевезли худобу і цілі колгоспи. 28 грудня 1933 р. на станцію в Донецьку (Сталіно) прибуло 44 ешелони з 3 538 селянськими родинами.

Найактивніша міграційна криза на Донбасі розпочалася 1939 р., коли оголошувались оргнабори, видавались комсомольські путівки. Після Другої світової війни цей процес набув широких масштабів. Під гаслом відбудови промисловості Донбасу почалось масове спрямування людських ресурсів на промислові об'єкти. Щороку, лише у Донецьку область, прибувало від 400–700 тис. осіб. Звісно, що не всі залишались, але більша частина таки осіла.
В 1945 р. в Донецьку мешкало 100-150 тисяч осіб, а 1980 р. – близько 1 000 000. Звідки взялися решта 900 тисяч, крім природного приросту. Населення індустріального Донбасу – це, як правило, нащадки тих комсомольських "трударів" та підконвойних, яких привозили в цей регіон працювати в шахти під конвоєм, або ті, які втікали туди не від хорошого життя.

У 1945 р.  у Донецьку обл.  з Російської Федерації прибуло: з Курської області — 3674, з Кримської — 2487 осіб. У 1947 р. прибуло 63 827 особи, вибуло 59 266.
У 1951 р. внаслідок обміну прикордонними територіями між Польщею і Радянським Союзом 35 тисяч бойків виселили з Карпат у Донецьку, Херсонську, Одеську і Миколаївську області.  Ще до початку російсько-української війни, яка триває і зараз, були цілі компактні села, заселені етнічними українцями у Артемівському, Тельманівському, Олександрівському районах Донецької області.

Етнограф Леся Гасиджак називає 4 села Артемівського району, які знаходилися поруч, де українські бойки жили компактно, і тому зберегли духовну культуру. В Олександрівському мешкали розпорошено, у Тельманівському були русифіковані, і там нічого не залишилось від бойків, утворилось поліетнічне середовище, і українці сильно асимілювались.

Протягом наступних років Донбас був підданий ще сильнішій русифікації. За даними переписів 1970, 1979, 1989 років видно відносне зменшення частки українців і збільшення частки росіян в етнічній структурі населення Луганської області (відповідно 54,8% і 41,7%, 52,8% і 43,8%; 51,9% і 44,8%) та Донецької області (відповідно 53,1% і 40,6%, 50,9% і 43,2%; 50,7% і 43,6%).
Із перелічених районів лише Довжанський окупований москлями і терористами. Там де  переважають українці сепаратизм не пройшов.

Мовна ситуація в Луганській області характеризувалася жорсткою русифікацією. Відсоток українців, що вважають рідною мовою українську в 1959 році становив 87,6 %, а 2001-го — тільки 50,4 %. Зокрема і в проміжку між двома останніми переписами населення (1989 і 2001 років) відсоток тих, хто вважає українську мову рідною, серед усіх етносів зменшився на 4,9 %, а російську — збільшився на 4,9 %. Українська мова рідна для 63,8 % селян і 30 % містян.Найбільш русифікованими на 2010 рік є міста: Луганськ (87 %), Алчевськ (72 %), Брянка (67 %), Рубіжне (58 %), Лисичанськ (56 %), серед районів: Перевальський (77 %), Лутугинський (73 %) і Станично-Луганський (68 %).
Національно-культурну самоідентифікацію жителів Донбасу можна оцінити за даними опитування, яке у 1991 і 1996 роках провели місцеві газети «Жизнь Луганска» і «Наша газета» (за . Кононов И. Ф. Гуманистическое значение украинско-русского культурного синтеза в Донбассе // Человек. Время. Гуманизм. — Луганськ.: «Світлиця», 1998):
Питання
Відповіді
1991
1996
Населення Донбасу — це…
«особлива спільність людей, що мають джерела як в Україні, так і в Росії»
54,9%
45,4%

«тут живуть переважно українці»
16,4%
10%

«тут живуть переважно росіяни і представники інших народів, що обрусіли»
9,4%
31,9%

«денаціоналізовані елементи»
6,4%
7,5%

не змогли визначитися
11,9%
5,2%
Культурне майбутнє Донбасу
«відбудеться українізація»
53,2%
13,3%

«відбудеться русифікація»
4,9%
7%

не змогли визначитися
24%
36,6%


За 25 р. незалежності в Донецькій і Луганській областях України і українського ніхто не відчував. Населення лякали українізацією, українськими націоналістами, бандерівцями, а насправді процвітав російський нацизм і ксенофобія.


Якщо аналізувати розселення українців по районах та містах Донецької області, то можна пересвідчитись у тому, що найбільша питома вага українців спостерігається на півночі області, в історико-географічному регіоні Південна Слобожанщина, що безпосередньо межує з Харківською областю. Це поясняється історико-географічними особливостями заселення краю, а також тим, що в цих районах порівняно менша кількість великих промислових підприємств, кістяк робітничих кадрів яких традиційно складав російський або ж русифікований пролетаріат.  
Міста та райони з найбільшою питомою вагою українців концентруються на півночі області - Лиман (Красний Лиман) - 84,4%, Покровськ (Красноармійськ) - 75%, Слов’янськ - 73,1%, Добропілля - 71,3%, Краматорськ -70,2%, Бахмут (Артемівськ) - 69,4 %, Олександрівській район – 91,9%, Добропільський – 89,4%, Слов’янський – 87,1%, Покровський (Красноармійський - 86,8%), Лиманський (Краснолиманський) – 83,3%.



Росіяни в Донецькій області є урбанізованим етносом. У трьох містах - Донецьку, Макіївці та Єнакієві росіяни є найчисельнішою етнічною групою, складаючи відповідно 48,2%, 50,8% та 51,4% населення відповідно.Лише трохи поступаються росіяни українцям у Маріуполі (44,4% росіян і 48,7% українців) та Горлівці (44,8% росіяни, і 51,4% українці). Значним є відсоток росіян у малих шахтарських містах центральної частини Донецької області – Сніжному - 45,1%, Торезі - 45,3 %, Хрестівці (Кіровському) - 41,6 %, Селидовому – 36,7%.


За переписом 2001 р. 14,3%  населення Донецької області народилися на території інших держав СНД (зокрема 11,9% - на території РФ/РРФСР) та 0,3% на території інших держав.

Станом на 2001 р. українська мова переважала на Донеччині у шести районах: Олександрівський — 89%, Краснолиманський - 76%, Волноваський  — 51,9%, Мар'їнський  — 51,9%, Великоновоселівський — 50,3%, Добропільський — 50,2%. На Луганщині українська домінувала у 11 з 18 районів. При тому в чотирьох районах україномовні становили понад 90%: у Білокуракинському, Марківському, Новопсковському та Сватівському районах.
Біловодський район
84,2
Білокуракинський район
91,4
Кремінський район
78,7
Марківський район
93,4
Міловський район
73,8
Новопсковський район
92,2
Попаснянський район
64,1
Сватівський район
91,8
Довжанський район
56,0
Старобільський район
79,2
Троїцький район
62,8

Тут домінує російська мова, інші погляди на історію, культ інших героїв. Вже давно вживаються вирази "патріот Донбасса", "народ Донбасса", тощо. Фактично багато хто з сепаратистів – іноземці з українськими паспортами, тілом вони в Україні, а душею – в Росії. Громадяни України мешканці "Донбасса" готові воювати зі зброєю в руках проти України на боці загарбнецької Росії. Отож, бандитсько-олігархічний устрій у Донецькій і Луганській областях помножений на русифікацію, національну нетерпимість, україноненависництво привів до того, що решта України для них виявилася чужою.


За переписом 2001 р. Донецька область. Етнічні українці становлять – 56,9%, етнічні росіяни - 38,2% населення. Тільки 41,2% етнічних українців українську мову вважали рідною, або в цілому - це 24,1% населення Донецької області, що на 6,5% менше, ніж за даними перепису населення 1989 р. Навпаки, аж 98,6% етнічних росіян визначили російську мову як рідну, або від усього населення - 74,9%. У порівнянні з минулим переписом (між 1989 і 2001 рр.) населення кількість тих, що визначили російську мову як рідну збільшилася на 7,2%.



Луганська область. Етнічні українці становлять – 58,0%, етнічні росіяни - 39,0% населення. Тільки 50,4%, етнічних українців вважали українську мову рідною, або 30,0% населення Луганської області, що на 4,9% менше, ніж за даними перепису 1989 р. Навпаки, аж 98,2%, етнічних росіян назвали російську мову як рідну або це 68,8% населення. У порівнянні з минулим переписом (між 1989 і 2001 рр.) населення кількість тих, що визначили російську мову як рідну збільшилася на 4,9%.

У Донецькій області – 58,7%, у Луганській - 49,4% етнічних українців вважають російську рідною, з кожним десятиліттям, з кожним переписом населення цей відсоток росте. Як бачимо станом на 2001 рік, у порівнянні з 1989 роком, незалежна Україна у проведенні русифікації зберігає «добру динаміку».
  
Найбільш проросійські регіони Луганщини - Краснодонський та Станично-Луганський були довгий час осередками сепаратизму. Тут панувала і панує російська мова і російська культура. Компактно проживають донські козаки, які вороже ставляться до всього українського. 11 лютого 2014 р. донські козаки Луганщини закликали Путіна ввести свої війська на Україну. І вже станом на червень 2014 р. донські козаки кількістю від 3 до 4 тисяч осіб повністю контролювали такі міста Луганської області, як Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Стаханов, Брянка, Алчевськ, Красний Луч, Антрацит, Свердловськ і Перевальськ. 

В інтерв'ю Фактам заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука стверджує, що на території "ЛНР" проживає більше проукраїнського населення, ніж в "ДНР". "В першу чергу треба чітко розуміти, що Луганщина і Донеччина далеко не одне й те саме. Луганщина - фактично аграрний регіон, а Донеччина - індустріальний", - сказав він. За словами екс-голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, на Луганщині люди частіше себе позиціонують як українці, ніж жителі Донецької області.
"Друге: Луганщина - це частина Слобожанщини, тому там вищий рівень проукраїнських настроїв, більше тих, хто вважає себе українцями, а не росіянами. А на Донеччині люди ностальгують за Радянським Союзом. Там махровий "совок". Вони тільки й мріють, що про повернення в СРСР. Тому слід розробляти державну стратегію, враховуючи ці особливості".

Нині треба добре подумати, чи має решта України майбутнє, якщо ми заради збереження Донбасу у складі України, підемо на "компроміс" і надалі збережемо, законсервуємо в двох областях російський анклав, "міні Росію", "зону без української мови і культури", постійне вогнище дестабілізації і сепаратизму?

Якщо ці терени не вдасться повернути найближчими роками (а успіх тут малоймовірний з огляду на досвід інших заморожених конфліктів на пострадянських теренах), то в майбутньому актуальність такого кроку буде не більшою, аніж включення до складу України колись українських, а тепер  абсолютно чужорідних районів Бєлгородської, Воронезької областей чи Кубані. У перспективі двох-трьох десятиліть прірва між Україною та окупованими територіями набуде незворотніх масштабів.


Література 
1.Материалы высочайше учрежденной 16 ноября 1901 г. комиссии по исследованию вопроса о движении с 1861 по 1900 гг. благосостояния сельского населения... Ч. 1. – СПБ., 1903. – С. 222 – 226.
2.Первая Всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатеринославская губ. Т. ХІІІ. – СПб., 1904. – С. 38 – 39. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Харьковская губ. Т. ХVІІ. – СПб., 1904. – С. 50 – 51.
3.Список населенных пунктов Луганского округа. – Луганск, 1927. – С. 14 – 16.
4.Население Луганской области (по данным Всесоюзной переписи населения 1989 года). – Луганск, 1991. – С. 140 – 141.
5.Кисельов С., Сальникова А. Національна ідентичність українців. Дилема культурного і соціально-політичного // Політичний менеджмент. – 2003. - № 2. – С. 31 – 41. 
Андрій Байцар



Немає коментарів:

Дописати коментар